Рано-вранці, коли було так прохолодно, що аж крутило кістки, Крокодил зійшов із монорейкової кабіни на берег річки. Джунглі тут закінчувались, наче відрізані, і починалося відкрите місце, піщаний косогір під блідо-бузковим небом. На піску сиділи, підібравши під себе ноги, смагляві підлітки – старшому було на вигляд років сімнадцять.
– Дитячий садок, – буркнув собі під ніс Крокодил. Підійшов до них, цікаво роззирнувся; на самому березі, по кісточки у воді, стояла боса людина у форменій сорочці громадської служби й коротких білих шортах.
– Андрій Строганов, – сказав без питальної інтонації. Констатував.
– Я! – Крокодил жартівливо віддав честь. Офіцер у шортах не зрозумів гумору.
– Відправлення за п'ять хвилин. Особисті речі залиште в камері схову.
– Я не маю особистих речей.
– Добре. Чекайте.
Підлітки на березі дивилися на нього. За віком вони були йому якщо не сини, то племінники. Чи набагато молодші брати; «Брати мої менші», – подумав Крокодил і сів осторонь від усіх, обличчям до води.
Було холодно. В дзеркальній нетечі відбивалась малесенька іскорка, що простувала через небо. Супутник, а може, цілий завод на орбіті.
Він відчув рух за спиною. Хтось із підлітків хмикнув; скригнув пісок, Крокодил озирнувся й побачив нового претендента – високого худорлявого хлопчика років п'ятнадцяти. Крокодил звик уже, що місцеві жителі смагляві, а цей підліток був білий, аж прозорий: його волосся, обстрижене дуже коротко, мінилося зеленим. Теж мігрант?
Офіцер громадської служби озирнувся через плече:
– Тимор-Алк?
– Так, – сказав новоприбулий голосом низьким і ламким. Здається, він умисне говорив басом.
– Жодних особистих речей, – офіцер кивнув на наплічник, що теліпався в парубка на плечі. – Залиште в камері схову.
Хтось на березі хихикнув.
Новоприбулий хотів щось сказати, потім мотнув головою і, розвернувшись, пішов од берега до єдиної хижі, схожої на старий сільський вулик.
Дзеркало води здригнулося. З-за повороту ріки безгучно з'явився човен, схожий на велетенську водомірку: шестеро вигнутих лап утримували по боках її два довгі поплавці. На кормі стояв чоловік у форменій сорочці, немолодий, смаглявий, босий.
Човен підплив до берега. За мовчазною командою підлітки разом піднялись і, струшуючи пісок, стали по черзі всідатися на борту. Крокодил устав, коли майже всі його нові товариші були вже в човні; лишилася вільною тільки вузька лавка на носі. Крокодил перемахнув через борт у всіх перед очима – не так спритно, як сподівався. Здалось йому – якийсь шмаркач хмикнув?
Останнім до човна вліз зеленоволосий Тимор-Алк. Усівся, сопучи й часто ковтаючи, на єдине вільне місце поряд із Крокодилом.
Лапи, розчепірені по боках, здригнулися й піднялись. Човен сів глибше, готовий загребти бортами воду; поплавці зашипіли, надуваючись, човен підстрибнув, ніби стрімко втрачаючи вагу, і рушив.
Зник піщаний берег, немов його злизали величезним язиком. Човен плив річкою, набираючи швидкість, без весел, без вітрил, плив майже безгучно, і незабаром стало чути розмови.
Діти знайомилися. Діти реготали нарочито грубими голосами. «Автобус до літнього табору, ось що це таке», – подумав Крокодил. Хіба що пісень не співають. Новий колектив, у якім кожен прагне посісти гідне місце.
Тимор-Алк мовчав. Він узагалі ще нічого не сказав, як пам'яталося Крокодилу, крім єдиного ламкого «так».
– Ти мігрант? – по-приятельськи спитав Крокодил.
– Ні.
Крокодил здивувався. Сам він був готовий опинитися в ролі відторженця і не боявся цієї ролі: все-таки життєвий досвід, хай інопланетний, дає перевагу над шмаркачами. Та цей, блідий і зеленоволосий, ніби заздалегідь готувався до ролі жертви. Чому?
Насунулися зарості кущів і відпливли назад. Небо наблизилось. Береги розступилися, і човен, пройшовши над білою мілиною, попрямував у море.
Упала швидкість. Човен захитало з борту на борт. Знов зашипіли поплавці. Човен вирівнявся і, заново розганяючись, полетів до горизонту, геть від берега, заростей, геть від гирла ріки.
Крокодилові забило дух. Віддавна, зі шкільних років, він не знав нічого схожого. Давним-давно, бувши однолітком цих хлопчаків, він ганяв на дикій швидкості на мотоциклі, горлав пісні й тільки тоді – на вільній трасі раннього недільного ранку – так гостро відчував просторінь, свободу, швидкість.
Він думав, це відчуття пішло разом із юністю й більше не повернеться.
Вийшло сонце. Поверхня моря спалахнула, всяка дрібна хвиля прикинулась діамантом; попереду – нове небо й новий світ, нові можливості. «Чорт забирай, – подумав Крокодил, – я вже хочу бути місцевим моряком. Або місцевим космонавтом. Або… я ж нітрохи не знаю, які є справи та професії в цьому світі…»
Човен повернув, сонце зайшло за хмарину, і мана розвіялась. «Я пущуся невідомо куди, незрозуміло навіщо, з самою лише слабкою надією – зрозуміти, за якими ознаками цей світ поділяє людей на повноправних і залежних. Я іду, щоби посісти в цьому світі пристойне місце – і заразом з'ясувати, що мені пристало…»
Він знову поглянув на хлопчака, що сидів поруч.
Парубок був зелений тепер уже й обличчям. Піймавши погляд Крокодила, він стріпнувся, швидко схилився за борт, і його знудило.
Ззаду засміялись.
Години за три, коли в Крокодила щеміли од вітру щоки, сльозились очі й тріскалися губи, попереду показалася смужка землі. «Весь укритий зеленню, абсолютно весь…» – утомлено подумав Крокодил.
Човен обійшов тупий мисок і ввійшов у бухту. Море тут було бузкове, хвилі здіймалися й опадали. На кам'яному березі чекала людина в коротких шкіряних штанах до колін. Крокодил примружив запалені очі: мужикові було років тридцять. Провідник? Тренер? Місцеве начальство?
Човен знову пішов незграбно і, просівши у воді, розвернувся до берега правим бортом.
– Сходьте, – негучно сказав чоловік на березі.
Човен стояв над глибоким місцем, і берег височів над водою сантиметрів на тридцять. Претенденти розгубилися на якусь секунду; першим підвівся вродливий парубок у сорочці без застібки, з широким коміром. Граційно стрибнув у море, вмить випірнув, у два помахи дістався берега, виліз і – Крокодил роззявив рота – струснув із себе воду неповторним тваринним рухом, від голови до п'яток. Крокодилу завжди подобалося спостерігати, як обтрушуються собаки, але щоб такий рух ефектно, та ще й красиво повторила людина – він не міг уявити.
«Парубійко – лідер, – подумав він, дивлячись, як інші підлітки, осмілівши, вибираються з човна й лізуть на берег. – Перед начальником удало козирнув і товаришам показав, що вміє».
Він перевів погляд на зеленоволосого поряд із собою. Тимор-Алкові було погано. Крокодил відчував його запах – запах хлоп'ячого нервового поту.
Звільняючись від пасажирів, човен стрибав на воді, мов несповна розуму. Офіцер на кормі стояв, мальовничо поклавши руку на бік, і дивився туди, де в горловині бухти було видно обрій. «Якби ж то опинитися на твоєму місці», – подумав Крокодил. Нічого нікому не доводити, а просто красиво стати на кормі. Навряд чи цією штукою так складно керувати…
Він похопився, пригадавши, що відстає від решти, затримав дихання й стрибнув за борт. Вода виявилась несподівано теплою. Крокодил із величезною втіхою поплавав би, поніжився у хвилях, але всі вже вибрались на берег – і він із нехіттю пішов слідом за колективом.
Зеленоволосий вибрався на берег останнім. Плавати він, усупереч побоюванням Крокодила, умів незгірш за інших. Просто дуже нервував і не вмів того приховувати.
– Усіх вітаю, – чоловік у коротких штанах говорив не піднімаючи голосу, але балаканина новоприбулих одразу стихла. – На цьому острові мене звуть Айра. Я прийматиму у вашої групи Пробу, в міру того, як ви будете готові. Станьте вряд і назвіть ваші імена.
Хлопчаки моментально вишикувалися. Крокодил завбачливо став на лівому фланзі. До нього – мабуть, інстинктивно – знов прибився Тимор-Алк; виявилося, що зеленоволосий вищий за Крокодила майже на півголови, та й решта претендентів, навіть зовсім юні, зростом не поступаються дорослим.
Красеня, що першим стрибнув із човна, звали Полос-Над. Крокодил уважно слухав імена інших, намагаючись запам'ятати з першого разу. Багато хто нервувався, ховаючи страх за сміхом чи бравадою. Таких інструктор умить ускромлював:
– Спокійно. Поки що мені треба від тебе тільки ім'я, більше нічого. Повтори.
– Андрій, – сказав Крокодил, коли до нього дійшла черга. – Васильович. Строганов. Можна просто Андрій.
– Мігрант? – сухо спитав Айра.
– Так.
– Човен там, – він перевів погляд на Тимор-Алка. – А це що в нас за блідо-зелена парость?
У лаві засміялись.
– Не зрозумів, – сказав Крокодил. – Що значить…
– Значить, що човен там, – Айра знову кинув на нього погляд сірих, із бузковим полиском, мутнуватих очей. – Сідай у човен, і щасливої дороги назад.
– Не зрозумів, – повторив Крокодил і вперше справді розгубився.
– Як тебе звуть? – ігноруючи Крокодила, Айра дивився на зеленоволосого.
– Тимор-Алк, – відповів парубок, цього разу несподівано високим дзвінким голосом.
– Ти метис?
– Так.
– Тобі потрібні повні громадянські права?
– Так.
– А ти певен, що вони тобі потрібні?
– Певен, – Тимор-Алк дивився в каламутні очі інструктора, і його власні зіниці поволі туманіли. – Певен. Так.
– Заждіть-но, – сказав Крокодил. – Мені сказали, що я маю право скласти Пробу, як і всі інші. Мене обдурили?
– Ти маєш право, – Айра подивився на нього з гидливим співчуттям, – випробувати моє терпіння, забирати часу мене та хлопців, мучитися й підбирати шмарклі. І за багато важких днів прийти врешті на цей же берег, до цього ж човна, тільки його слід буде навмисне викликати задля тебе й витрачати суспільний ресурс. Результат буде той самий. Та їхати геть буде тобі стократ гірше. Я зрозуміло пояснив?
Хлопці притихли.
– Мені потрібні повні громадянські права, – повідомив Крокодил. – І я їх отримаю.
– Не отримаєш, – Айра поморщився. – Не ти перший, Андрію Строганов. Коли чесно, нашим слід було законом заборонити мігрантам проходити випробування. Та це означає проблеми із Всесвітнім Бюро міграції. Ти ідеш чи ні?
Довгу секунду Крокодил вагався. Цей Айра водночас дратував його й бентежив.
– Ти маєш право мене не прийняти? – спитав він нарешті.
– Ні, – відразу ж озвався Айра.
– Тоді якого хріна ти вимахуєшся?
Бузкові очі Айри потемніли.
– Добре, – сказав він уривисто. – Усі за мною, в потилицю по одному, бігом руш.
Він махнув рукою Полос-Наду, що стояв на чолі лави, й ковзнув у ледве помітний проміжок між кущами, туди, де ховалася, виявляється, стежка. За ним потягнулась колона, берег почав порожніти; Крокодил озирнувся й побачив човен. Офіцер на кормі дивився на нього.
Це був дуже неприємний момент. Ще можна було змінити рішення. Можна було наплювати на Айру з його погрозами, просто повернутися й піти – чисто, спокійно, і на материку сказати міграційним чиновникам, що передумав складати Пробу. Блідий Тимор-Алк зітхнув крізь зуби: він, зрозумів Крокодил, цієї миті подумав те саме.
Обидва зважилися водночас. Крокодил приєднався до колони й виявився передостаннім; за мить за його спиною засопів Тимор-Алк. Стежка йшла в гору: втоптана тисячами ніг, вона лишалась нерівною, де-не-де ковзкою, і колюче віття силкувалося торкнутись обличчя. Просто перед Крокодилом опинилася обліплена мокрою сорочкою спина підлітка; парубок біг дещо метушливо, забагато працював плечима, і Крокодил подумав, що цей швидко видохнеться.
Він не любив кроси – та й хто їх любить. Проте він ніколи й не боявся довгих дистанцій; дратував мокрий одяг, але до цього можна призвичаїтись. Крокодил розслабився, як міг, налагодив дихання й став думати.
Позаду сопів зеленоволосий. Він метис, виявляється; цікаво, від яких міжрасових шлюбів народжуються такі ось Тимор-Алки. Його тато зелений, як трава? Чи мама? І чому в «гуманному суспільстві» вважають за можливе насміхатись над метисом, називаючи його «блідо-зеленою паростю»? Чи, коли вже ми на дикунському острові, пристойності тут нема, самі інстинкти?
Стежка петляла. Сорочка потроху висихала, а спина, навпаки, мокріла: Крокодил давно не бігав кроси, та й раптова еміграція з Землі здоров'я не додала. Та парубок, що біг попереду, видохся раніше, хоч був молодший і здоровіший на вигляд. «Синки, – подумав Крокодил зловтішно. – Ми ще поглянемо, хто тут перший дістане громадянські права».
Дорога вирівнялась, і бігти стало легше. Кущі розступились, на короткий час показалися виднокіл і край бузкового моря. Потім стежка заглибилася в ліс – густий і вологий, повний пташиного цвірінчання, щебету, свисту. Хмарами носилися прозорі комахи на фіолетових крилах, у густому повітрі стояв низький дзвін. «Ого, – з повагою подумав Крокодил. – І справді, дике місце».
На повороті він кілька разів бачив лаву цілком – попереду й досі біг Айра, так буденно й ощадливо, що сумнівів не лишалося: цей може й день, і два чухрати вперед, не думаючи про воду й харчі. Чорнявий красень Полос-Над м'яко трюхикав слідом, за ним, мало не наступаючи на п'ятки один одному, бігли п'ятеро або шестеро дебелих парубків, потім велика прогалина в лаві – і червонощокий, рано засапаний підліток, який більшу частину сил пускав на те, щоб наздогнати. «Спорттабір, – пригадав Крокодил. – Військові збори. Не думав, що знов доведеться починати все спочатку, але досвід дає перевагу. Пограймо, діти, адже приз того вартий».
Він налаштувався на довгий, утомливий крос, але дорога раптово закінчилася. Спершу пішла вниз, потім із кам'янистої стала м'якою, трав'яною, потім обірвалася на круглій галявині посеред лісового табору. Віддалік виднілися посеред гілля курені, або навіси, або вігвами, куріли три або чотири вогнища, обкладені камінням; Айра зупинився й зачекав, доки підтягнеться колона.
Ні Крокодила, ні Тимор-Алка не пошанували навіть поглядом.
– Увага, це наша база. – 3 того, як Айра говорив, було зрозуміло, що дихання в нього нітрішки не збилось. – Попередня група цілком склала Пробу, сьогодні ввечері посвячення. Важливе питання: хто-небудь хоче пройти випробування без підготовки?
Полос-Над, вочевидь, був готовий до такого викруту і навіть сподівався його. Він одразу виступив наперед і завмер напоготові, один посеред галявини, з високо піднятою рукою. Після нетривкої розгубленості за ним ступили ще троє. Їхні руки простягайся до неба, майже цілком схованого кронами.
Айра вичекав ще секунд п'ять, потім кивнув:
– Добре. Ви, четверо, зі мною. Якщо складете – поїдете додому повними громадянами сьогодні, по півночі, зі старою групою. Якщо ні – залишитесь і будете складати з усіма. Решта: відпочиваємо, шукаємо собі житло та їжу. Щасти!
Він повернувся до всіх спиною, засмаглою й матовою від пилюки, й зник у лісі, тільки гілля хитнулося. Четверо самовпевнених парубків пішли слідом за ним. Стихли їхні кроки, і стало дуже тихо, лише у високості серед крон дзвеніла й солодко булькала пташина. «Вижила, – подумав Крокодил. – Дивно, що стільки пташок ще живуть у лісі, де голодним підліткам загадали самим добувати собі їжу!»
З'ясувалось, однак, що питання з харчами вирішити просто. За сто метрів від табору виявилася річка – невелика, але повновода. Особливий колір неба надавав річковій поверхні бузкуватого відтінку.
Підлітки – принаймні більшість – знали заздалегідь, чого від них вимагатимуть першого-таки дня. «У них, мабуть, ціла тематична спільнота в мережі, – думав Крокодил. – У якому таборі краще складати, який інструктор «ріже», який ні. Інша річ, що їм не дають змоги обрати табір й інструктора». Хай там як, а Крокодилові не дали: просто призначили час і місце збору.
Ріку знайшли моментально. Біля самого берега було мілко, дно піщане. Дехто зразу роздягнувся догола: ці м'язисті парубки напевно провели отроцтво не на дивані й навіть не за партою, а в місцевому аналогові тренажерної зали. Крокодил усівся на березі осторонь і став спостерігати.
Спритніші хлопці добували молюсків із дна, знаючи справу. Перед очима виникали компанії, швиденько розподілялись нові соціальні ролі, зав'язувалася дружба. У воді, не боячись натовпу, ходила риба – Крокодил зойкнув, уперше побачивши темну спину на тлі світлого піщаного дна. Найдрібніша з рибинок була з метр завдовжки й товста, наче окіст.
Ловити рибу голіруч, та ще й перед малолітками, він поки не був готовий, збирати мушлі, блискаючи голим задом, – теж. Від табору тим часом потягло димком; Крокодил устав, потягнувся і неквапно пішов через ліс до галявини.
Група скромніших підлітків оббирала гриби з цегляно-червоного стовбура – кожний гриб схожий був на окраєць хліба. Крокодил про всяк випадок відломив кусник і собі. Хлопчаки не стали їсти здобич сирою, а віднесли до вогню й, настромивши на гострі патички, взялися смажити над вогнищем. «Ще один ресурс», – подумав Крокодил.
Він потримав свій гриб над багаттям, намагаючись не спалити. Принюхавшись, відкусив шматочок, потримав у роті. Смак був овочевий, віддалено схожий на варену моркву – не делікатес, але з голодухи згодиться. Крокодил, зважившись, проковтнув; перший шматок «дикої» їжі впав у шлунок, і нічого страшного не сталося. «Принаймні битися за їжу в цьому літньому таборі не заведено», – вирішив Крокодил.
З ріки притягай тим часом спійману рибину. Тягай двоє голих парубків, один – за голову, другий – за хвіст, хоча рибина явно не була варта таких зусиль: приголомшена, вочевидь, каменем, вона була цілком байдужа до своєї подальшої долі. Безживну тушку кинули на траву біля вогнища й тільки тепер, обліплені лускою, схаменулися: жодних ножів, нічого, чим можна було б розчинити, випатрати, почистити. Вирішили запекти цілою у глині; Крокодил спостерігав.
З ним ніхто не починав розмову. Він і собі не розмовляв ні з ким. Зелений метис Тимор-Алк, теж геть самотній, підвівшись, обтрусив коліна й пішов у напрямку куренів на краю галявини – він досі був одягнений, сандалії не зняв, руки тримав глибоко в кишенях коротких штанів.
Крокодил подумав і теж пішов подивитися, де тут можна «знайти собі житло».
Усього куренів було три: два старі й один новий, зі свіжим ще листям на даху. «Уже перший дощ, – подумав Крокодил, – заллє такий «поросячий будиночок» за півгодини». Він зазирнув усередину; війнуло вільгістю, землею й потом. Мотузяні гамаки, прикріплені до вкопаних у землю стовпів, висіли в три яруси вздовж стін. Крім гамаків, жодних меблів не було до послуг.
Крокодил спохмурнів. У міграційному «готелі» він мешкав в окремому будинку з зеленою травкою на підлозі, з великими вікнами, зручними меблями й чудово обладнаною вбиральнею. Тут, вочевидячки, за туалет правила вигрібна яма.
Ззовні сновигали, дзижчали й дзвеніли комахи. Тимор-Алк, не виймаючи рук із кишень, стояв перед плетеною стінкою – єдиною стіною місцевої вбиральні. Зовнішній вигляд був саме такий, якого боявся Крокодил – настил із безліччю дір. Та запаху не було. Крокодил чудово знав, який у таких місцях буває запах.
– Не смердить, – сказав він Тимор-Алку.
– Там очисник, – зеленоволосий показав кудись униз. І по короткій мовчанці спитав: – Ти мігрант?
– Так.
– Звідки?
– З Землі.
– А…
Він був вилицюватий, дуже блідий, схожий на розмальовану гіпсову статую. Очі не червоні, як в альбіносів, а карі, з таким же бузковим відтінком, як в інструктора Айри. З очей Крокодил зрозумів, що парубкові дуже самотньо, дуже незатишно тут, що він готується до найгіршого й страшенно радіє, що Крокодил із ним заговорив.
– Ти чув про Землю? – зацікавився Крокодил.
– Тільки те, що з неї бувають мігранти. Не часто.
– А звідки найбільше за все приїжджає мігрантів?
– Раніше багато було з Лоа, – подумавши, сказав Тимор-Алк, – але вони не їздили на Пробу.
– Чому? – спитав Крокодил зацікавлено.
Метис знизав плечима:
– А навіщо? Вони не розрізняють… не мають уявлення про те, повноправний чи залежний. У них у рідній мові слів таких нема, тому вони спершу плутали… плутались.
– Так, – сказав Крокодил. – А тепер мігрантів із Лоа менше?
– Тепер зовсім нема, – зеленоволосий провів по землі ногою в запорошеній сандалії. – їхня планета вибухнула, тільки пилюка лишилась.
– A, – здушено сказав Крокодил. – Тоді зрозуміло, чому вони мігрували.
– Це вони спершу мігрували, розумніші. А потім Лоа перевели в зону лиха, а жителів усіх – до категорії біженців, і стали купами засилати на нові світи, де взагалі нічого нема, лише атмосфера штучна. Навіть ґрунту нема. А на Раа їм закрили договір.
– Закрили договір?
– Ну, перестали приймати на Раа…
«Певно, я теж трохи плутаюся після переустановлення мови, – подумав Крокодил. – Мені досі здається, що я думаю російською, але «любов» і «кров» у цій мові не римують».
– Тобі, виходить, багато траплялося мігрантів? Як у вас на Раа до чужинців ставляться?
Тонкі парубійкові губи ледве напружились. Ніби розмову завернуло на прикру для нього тему.
– Раніше було більше, – сказав він ніби понад силу. – А ставляться по-різному. Як звичайно до людей.
Від вогнів ішли, весело перемовляючись, троє – із явним наміром ощасливити вбиральню. Біла шкіра Тимор-Алка раптом різко порожевіла, він ніяково кивнув Крокодилові й пішов у ліс, мовляв, у терміновій справі.
Після полудня, коли новоприбула група встигла поїсти, розібрати гамаки, знову зголодніти, сяк-так добути харчів і ще раз поїсти, до табору повернулися підлітки, що вже склали свою Пробу, – колишні володарі табору, нині повноправні громадяни Раа. Усі вони були напівголі, в коротких рваних штанах, схожих на пов'язки на стегнах. Усі трималися надзвичайно бундючно – наче «діди», які вперше вітають свіжаків.
Із розмов, поштивих з одного боку й поблажливих із другого, з'ясувалося, що:
• із тридцяти п'яти претендентів у їхній групі четверо попливли додому завчасу, так і не отримавши статусу;
• у їхній групі був інший інструктор, не Айра;
• сьогодні, коли споночіє, на галявині біля багать відбудеться посвячення, потім святкування, і на світанку нові громадяни відпливуть на материк.
«Старі» притягай з собою величезну, вже оббіловану тушу велетенського звіра – завбільшки з бика, подумав Крокодил із певним занепокоєнням. Звідкись узялися кухонні тесаки й залізні опори для рожна, серед господарчих споруд знайшлася кам'яна піч. Крокодил спостерігав, як «бика» збираються смажити на рожні цілим, і з сумом думав, що, коли так, їсти доведеться наполовину горіле, наполовину сире м'ясо.
Він і досі тримався осторонь. Колектив майже сформувався – стало зрозуміло, хто чий друг, хто лідер, хто веселун, хто ледар. Двоє чужаків – мігрант і метис – тільки підкреслювали своєю присутністю логічність і цільність цієї спільноти.
Розпакували тюк з одежиною – хтось зі «старих» виконував обов'язки інтенданта. Усередині не було нічого, крім штанів із цупкої матерії – коротких широких штанів приблизно одного розміру. Такі самі, тільки бувалі в бувальцях, прикривали сором «старих»; претендентам пояснили, що штани, в яких складають Пробу, кожен відвозить додому й береже потім, як реліквію. Крокодил хмикнув.
Бійки за одяг не сталося – не було за що битись. Не було чого надіти з білизни, бахмату одіж тримав на талії широкий м'який ремінь. На думку Крокодила, претенденти на звання повноправного громадянина були просто сміховинні; в пальмових спідничках вони б мали природніший вигляд. Цікаво, яким же бачать на Раа повноправного громадянина, якщо на шляху до цього звання випадає спати в гамаку й ходити по лісу напівголим?
Він майже заспокоївся. Ця їхня славнозвісна Проба скидалась на юнацький ритуал на кшталт присяги в армії або посвячення в студенти. Хлопці, звиклі до комфорту, мусили продемонструвати сильне бажання стати громадянином – на острові, в джунглях, босоніж по камінню. Цікаво, як таке випробування проходять дівчата?
Потемки повернувся Айра з чотирма кандидатами. Дивно, але з Полос-Нада збило пиху: юний красень спав на виду, пропахнув кислим потом, на руках проступали свіжі шрами. Крокодил очам своїм не йняв віри: зранку жодних шрамів на хлопцеві не було. Троє його товаришів ледь волочили ноги, голосно дихали і, ледве дотягнувшись до табору, мішками попадали на землю.
– Не вийшло, – з жалем сказав Айра.
Цей був таким само свіжим, як уранці на березі. Хіба що пилу, прилиплого до його голого торсу, плечей, лиця й шиї, стало помітно більше – з бронзово-засмаглого Айра перетворився на брунатного.
«І це теж виховний момент, – подумав Крокодил. – Вирізнити найзавзятіших і насправді пояснити, що вони нічим не кращі за інших». Звичайно, він не зарахував би достроково пройденого випробування за жодних умов – це така гра.
Він прислухався до себе і зауважив, що майже не тривожиться. Подумав якось про дівчат – як вони проходять випробування, – він уже не міг зупинитися, і фантазія його сягала далі, ніж хотілося б. Уявити «тубільний» табір, повний дівчат від п'ятнадцяти до сімнадцяти… Це педофілія, панове, негайно стоп!
Він зареготався. На нього покосились, але нічого не сказали.
Потім прийшов інструктор «старої» групи, мовчазний і смаглявий чоловік років сорока. З його появою й «старі» з колишньої групи розгубили пиху. На велику втіху Крокодила, інструктор миттєво звелів зняти «бика» з рожна й розчинити як слід. Запахло м'ясом, зібралися з лісу різноманітні мухи, але, на відміну від земних, вони не викликали огиди в Крокодила. Неначебто метелики злетілись.
Підлітки, щойно прибулі на острів, старалися допомогти – або принаймні зображували таке старання.
– Сидимо? – від Айри не сховалася, звичайно, Крокодилова вичікувальна позиція.
– Не було інших розпоряджень, командире, – озвався він, не встаючи.
Айра відійшов, не сказавши ні слова. Крокодил запізніло розкаявся: йому б пошукати підходів до цієї людини, він же збирається успішно скласти Пробу, а не підступати до сварки. Та манери Айри дратували його. Той був, мабуть, усього на кілька років старший за Крокодила: в чудовій фізичній формі, з авторитарними звичками, але посереднє загалом мужича. З тих, що дуріють від найменшої влади. А тут такий подарунок – влада над пацанами, котрі зі шкури пнуться, аби пройти випробування…
Швидко темніло. У таборі зчинилися метушня й тіснява. Крокодил пішов до річки й сів на камінь, дивлячись на зорі у воді. Незнайомий візерунок сузір'їв прикрашали сотні супутників у швидкому й повільному русі: там автоматичні заводи на орбітах, там конгломерати фабрик, безпілотні суховантажі й контейнеровози, комори й відділи технічного контролю. Там – величезне виробництво, а тут – тиша й вода, і дикунський табір для підлітків. «Чи правильно я зробив, вибравши Раа?»
Він замислився. Краса цього місця, така дивна, така яскрава, не давала йому повірити в погане. Та факт лишається фактом: четверо з попередньої групи поїхали додому дочасно, не одержавши статусу. Четверо звичайних місцевих парубків, не мігрантів. Четверо з тридцяти п'яти.
Після денної спеки знову ставало прохолодно. «От якби плед, – подумав Крокодил сумовито. – Теплий картатий плед. І шезлонг. І чарку коньяку. Нічого цього нема в Юрському періоді… Та що я мав на увазі, коли казав собі, що майбутнього на Землі нема? І чому, так мене перетак, я не пояснив до пуття, що сталося?
Лоа вибухнув. Там тепер пилюка. Хто встиг – товчеться тепер біженцем на голих астероїдах. Хто не встиг… не хочеться думати. А синьошкірий із Дару, що трапився Крокодилові в їдальні для мігрантів, – той мудрець, виходить. Рано похопився, дорого заплатив. Ось як Крокодил.
Вдихаючи запах диму, він пригадав свою кухню. Сім квадратних метрів; порожній вазон на підвіконні – там був кактус, але чомусь зав'яв. Картатий стіл і слід від чиєїсь цигарки на ламінованій підлозі. Після розлучення зі Свєткою вони продали трикімнатну квартиру, що залишилася від Андрієвої матері, і купили собі кожен по «одиначці». Свєтка моментально здала свою в найм. Це було три роки тому… Спершу Крокодил бачився з сином на вихідних, але той був ще маленький, його цікавив не стільки батько, скільки нові іграшки… В усякому разі, так здавалось.
Потім Свєтка вийшла заміж за якогось… Потім поїхала до Англії… Чи все-таки до Німеччини? Свєтка буде останньою, хто зауважить, що Крокодил кудись подівся.
Як добре, що він не встиг завести собаку. Що в нього навіть хом'яка нема. Ось він зник – собака сидів би замкнений, вив… А так буде тихо. Ніхто не голоситиме. Почнуть телефонувати з редакції. Днів за три… або п'ять? Коли він не здасть роботу в четвер – ось тоді вони вперше здивуються…
Та ні! Не здивуються! На Землі ще нема ні собак, ні секретарок, ні пітекантропа, ні Магомета, ні Христа, ні фараона. До народження Крокодила – мільйони років. Ніхто не похопиться.
Він сидів, обхопивши руками коліна, дивлячись на воду. У воді відображалися сотні іскорок: крутилися супутники, пихкотіли заводи, герметично ізольовані від навколишнього простору, пливли транспортні кораблі. «Насправді, я легко міг емігрувати просто знічев'я, – подумав Крокодил. – Та мені хочеться вірити, що Земля вибухнула за кілька місяців по тому, як я підписав міграційний договір. За це гидке бажання я себе зневажаю».
Від табору війнуло нормальним, зовсім земним духом смаженого м'яса. Крокодил сковтнув слину: гризота на цім острові не доречніша за шипований нашийник на йоркширському тер'єрі. Доріг у нього всього дві: завоювати собі статус на Раа або знайти спосіб повернутися додому. Або спершу завоювати статус, а потім за його допомогою віднайти шляхи назад.
Уже йдучи до вогнища, Крокодил подумав: «Що, коли Айра публічно прожене його від вогнища під тим приводом, що «він дров не носив, він пічку не топив, він кашу не варив»?!
«Заразом і перевіримо», – вирішив він похмуро.
Ніхто йому й слова не мовив. Усі зробили вигляд, що мігранта тут нема.
Соковите м'ясо шматками лежало на величезному жорсткому листі. Туші «бика» вистачило, аби досхочу нагодувати юрбу голодних підлітків. Наситившись, учорашні хлопчаки, а нині повноправні громадяни Раа, вишикувалися в довгу шеренгу – найстаршому було років вісімнадцять на вигляд, наймолодшому – не більше чотирнадцяти, але Крокодил знов здивувався, які вони високі. Мабуть, у цілому вищі за дорослих; їхній інструктор, кремезний мовчун, був на півголови нижчий від будь-кого з них. Новоприбулі на чолі з Айрою розташувались «у партері»; інструктор «старої» групи пройшовся перед шеренгою, значущо зазирнув кожному в очі, а потім крикнув: «Є!» і скинув у небо кулак. Підлітки повторили його вигук і жест – від реву тридцяти горлянок здригнулися високі крони. І враз просто з повітря долинула пісня.
Негучно, але на диво доладно співали хлопці, що пройшли Пробу, а новоприбулі підспівували впівголоса, ніби потай. Ударили долоні, застукали палиці по стовбурах, відбиваючи ритм. «Це наше право, – співалося в пісні. – Ми саме тут – бо маємо право. Росте трава, тече вода, човник виходить на орбіту – справедливо. Світиться день і темніє ніч, я зводжу своє житло – справедливо. Ми саме тут – бо маємо право».
Інструктор уривисто називав імена, примудряючись потрапляти точно в ритм. Нові громадяни виходили до вогнища. При світлі вогню їхні обличчя здавалися мідними, губи в багатьох лисніли від м'яса. Не було варварських обрядів – нікого не мазали кров'ю, не кололи голкою, ніхто не гопцював у пір'ї, – тільки пісня звучала, за кожним куплетом набираючи потуги. У ній чути було глуху, глибоко сховану погрозу.
Інструктор надівав на шию кожному новому громадянину дерев'яну плашку на ланцюжку. Ці «деревинки» подобали на тимчасове посвідчення Крокодила, як «БМВ» на «Запорожець». Коли останній у групі отримав своє право, пісня гучала на весь ліс. Звідкись з'явилися тріскачки, брязкальця, саморобні барабани; нові громадяни – абсолютно, феєрично щасливі – кинулися до танцю навколо вогнища. Крокодил відчув заздрість.
Новачки, прибулі сьогодні, заздрощів і не ховали. Крокодил нишком став розглядати обличчя: Полос-Над сидів зажурений, уявляв, мабуть, що вже сьогодні міг би танцювати з переможцями. Зеленоволосий Тимор-Алк примостився осторонь, щільно стиснув губи й дивився мимо танцюристів, мимо вогню, в просторінь.
«Це наше право. Ми тут, бо маємо право. Жінки народжують дітей – так має бути. Учитель вирощує паросток – це справедливо. Ми тут – і це правильно».
Тимор-Алк підвівся й пішов у темряву. Ніхто навіть не повернув голови.
Крокодил, що сидів трохи осторонь від загального свята, теж устав раніше, ніж зрозумів навіщо.
Білу спину Тимор-Алка було далеко видно в світлій ночі. Крокодил наздогнав його. Хлопчисько повернувся різко, як розпрямляється пружина:
– Чого ти до мене прив'язався, мігранте?!
Крокодил сторопів. Зеленоволосий був, здається, на межі істерики.
– Гаразд, іди собі, йди…
Тимор-Алк пішов, шурхаючи травою. Крокодил постояв, слухаючи шум біля вогнища. Повернувся до табору, неквапом вибрав собі гамак і ліг без надії заснути, дивлячись крізь гілки в осяяне світлом небо.
Підлітки з колишньої групи, і з ними інструктор, поїхали після півночі, і в лісі знову стало тихо.
– Людина – сама собі пан.
Айра, чисто вимитий, із краплями річкової води на грудях і плечах, стояв перед претендентами. Усі – й Крокодил – стояли перед ним, одягнені в короткі вільні штани.
– Людина не дозволяє ошукувати себе. Людина бачить те, що є, а не те, чого кортить.
Айра не закладав руки за спину, не схрещував на грудях, не тер долоні, нічого не крутив у пальцях і не допомагав собі жестами: його руки були опущені, але язик не повертався сказати про них – «висіли». Айра казав – «людина», і Крокодил розумів, що вжито слово з багатьма значеннями: «повноправний громадянин», «пан», «хазяїн». Він розумів, що російською це звучало б інакше, і мучився, наче принцеса, котрій під матрац підкладено каменюку.
– Ми живемо на війні, ми – тонка мембрана, арена боротьби між матерією та духом, що вічно змагаються за першість. Людина – боєць обох армій. Людина – прикордонний знак.
Хлопчаки слухали, хто спрагло, хто з певним острахом. «Що вони розуміють, – думав Крокодил. – Я не розумію нічого, або майже нічого. Чи це ритуальні замовляння, що не повинні мати особливого смислу? Людина як арена боротьби між матерією та духом… Здуріти можна».
– Проба – це Великий Смисл. Негативний результат – теж результат; я кажу це тому, що не всі з вас одержать посвідчення. Той, хто не одержить, мусить пам'ятати: це не кінець життя. Це теж відповідь, хай небажана. Та це відповідь.
«Утішливо», – подумав Крокодил. Четверо парубків на чолі з Полос-Надом, що провалили дострокове випробування вчора, здавалися пригніченими й дивились на Айру спідлоба.
– Сьогодні ваш перший підхід до Проби. Бачу, ви встигли перевдягтися. Тепер візьміть оце.
За його командою двоє парубків витягай на середину галявини величезний шкуратяний тюк, усередині якого скреготіло залізо. Розклали на траві, вчора витоптаній до голої землі, а сьогодні зранку знов зазеленілої. Крокодил витягнув шию: всередині, на потертій шкурі, лежали великі ножі в дерев'яних піхвах: три десятки однакових піхов із руків'ями назовні.
– Розбирайте.
Крокодил переборов бажання кинутися до тюка серед перших. Невелике скупчення відбулось, та Крокодил не опускався до штовханини з підлітками. Вичекав кілька секунд і взяв найкращий із трьох ножів, що зосталися, – точніше, переконав себе, що цей найкращий. Визначати не було ні часу, ні змоги.
Ножі виявились тесаками – широчезними, дуже гострими, грубими клинками. Кілька хвилин пішло на вивчення, проби, спроби обмінятися. Крокодил одним із перших додумався, як причепити піхви до пояса.
Озброївшись, напівголі хлопчиська стали схожі на зграю маніяків. Крокодил ще раз перевірив, чи можна підтягнути піхви трохи вище. «На бігу, – думав він, – ця штука наб'є мені здоровий синець. А якщо звідкись упаду – взагалі руків'ям протне нутрощі».
– Людина – сама собі пан, – повільно повторив Айра, походжаючи по галявині. – Хазяїн і тіла, й духу… Камор-Бале, скільки ударів серця за одиницю?
Крокодил помотав головою, намагаючись зметикувати. Одиниця – в місцевій системі величин трохи більша за хвилину. Удари серця – це просто пульс. Парубка запитали, яка в нього частота пульсу в цей момент; парубка звуть Камор-Бал. Те, що Айра запам'ятав усі імена з одного разу, стало зрозуміло ще вчора.
– Сімдесят, – не рахуючи пульсу, озвався Камор-Бал, невисокий худорлявий парубчак із дуже довгим, зібраним у хвіст волоссям.
– Ти певен?
Парубок трохи напружився:
– Сімдесят два.
Айра кивнув:
– Увага всім: зараз ми побіжимо й будемо бігти довго. Та ваша витривалість – другорядний інтерес. Передусім ви продемонструєте спроможність бути собі паном. Усім зрозуміло?
І він глянув прямо на Тимор-Алка, що стояв осторонь від усіх із тесаком на боці, – дуже блідого і безбарвного цього ранку, якщо не зважати на зелений газончик на голові.
Крокодил прилаштувався цього разу в самому хвості колони, а парубок-метис зайняв місце перед ним. Претенденти бігли вервечкою – спершу по м'якій стежці серед лісу, потім по кам'янистій доріжці над урвищем. Крокодил устигав крутити головою: доріжка дедалі крутіше забирала вгору, і відкривався краєвид – ранкове море, гладеньке й бузкове, ніби кисіль у величезній чашці.
Востаннє він ходив босоніж у бабусиному селі. Його бабуся була містянкою в третьому поколінні, на схилі віку придбала будинок у селі й дуже шкодувала про це. Город у неї весь поріс лопухами. З сусідами стосунки не склались. Утім, вважалося, що дитині влітку місце на селі, маленький Андрій тижнями нудився, читав жовті добірки журналів, призначених для розпалу, і ходив босий. По траві – чудово, по піску – приємно, по ніжній, як пудра, куряві – прекрасно, по жирному дорожньому багні – пречудово…
На лісовій стежці його ступні спершу розігрілися, потім почали саднити. Дрібні камінці в'їдались у підошви, але в цілому все було стерпно; хлопці, що бігли разом із ним, теж не босоногими виросли. Ці «ельфи», або «тубільці», обирали дуже зручне взуття: Крокодил устиг оцінити їхні сандалії на м'якій підошві.
А тепер, складаючи іспит на право бути повноправним громадянином, вони хлапали по камінню босими п'ятками. Практичної користі від цього не було жодної – символічний акт, «подолання себе». «Бути собі паном» – якщо розібратися зі словами, що в цій новій рідній мові мали дещо інший смисл – означає усього лише «владати собою». Обряд ініціації підлітків у постіндустріальному суспільстві… У випадку з Раа – в постпостіндустріальному…
Дерев'яні піхви хлопали по стегну. Він ще відносно вдало їх приладнав: синець буде, але не страшний. Штани з цупкої матерії натирали ніжну шкіру. Не прислухаючись до фізичної невигоди, Крокодил крутив головою: він розгледів суденце на горизонті, розгледів швидкий старт далекої, певно, ракети – блискучу білу лінію, що рвонула вгору й розтанула в бузкувато-синьому небі. Він розгледів зграю білих птахів високо над островом – вони линули, мов повітряні змії.
Потім він наступив на гострий край каменя, та так невдатно, що порізав ногу, і підошва почала злегка кривавитися. «Драматичний ефект, – подумав він весело. – Ініціація в первісних народів звичайно пов'язана з кров'ю: смерть і нове народження, муки й радість. Сподіваюся, в своєму садизмі організатори заходу не зайшли надто далеко?»
Таж не думає Айра, що Крокодил не в змозі пробігти з хлопчаками кількадесят кілометрів? З другого боку, цей поділ на повноправних і залежних громадян – за якою ознакою? За яким принципом, невже за спортивною підготовкою, витривалістю й готовністю терпіти свавільність начальника?
Ноги стали неабияк боліти, їх просто-таки прострілювало з кожним кроком, і Крокодил припинив роззиратися навколо. Саме час було підбадьорити себе: він знавав і не таке. Він бігав кроси при повній викладці, в чоботях, під палючим липневим сонцем. А пацани такого досвіду не мали й потроху знемагали: ось один почав поволі відставати, пропускаючи товаришів і просуваючись уздовж колони все ближче до хвоста; ось інший ступив не тією, почав стрибати на одній нозі, відсунувся на узбіччя. Його огинали боком, втягнувши живіт: стежка була вузька, праворуч зяяло урвище. Зеленоволосий Тимор-Алк тримався, не збиваючись із ноги, і Крокодила це чомусь тішило.
Потім стежка різко пішла вниз. Стало легше бігти.
Потім долинув шум води. Крокодил жадібно облизнув губи. За поворотом відкрився водоспад; Айра повернув – і повів підлітків стежкою вгору, крізь хмари бризок, так що вони вмить вимокли. Крокодил крадькома злизав кілька крапель із тильного боку долоні.
Стежка стала такою крутою, що бігуни почали просто-таки видиратися. Ревіння водоспаду віддалилося; майже над самою головою Крокодила мелькотіли брудні п'ятки Тимор-Алка. Сипалися дрібні камінці. Крокодил подумав, що в такому місці, мабуть, було б слід забезпечити страховку, а то зірветься хтось у голові колони – і полетить на каміння вервечка невдах, падаючи ближче до дороги купою…
На ту мить, коли Айра спинився, половина хлопців уже ледве трималися на подряпаних збитих ногах. Крокодил і сам почувався кепсько, але Айра не засапався нітрохи і, напевне, міг би й співати:
– Вирівнюємо дихання. Уповільнюємо пульс. Хто перший увійде в сімдесят ударів – піднімайте руку… Воду не пити!
Тимор-Алк, що вже ввійшов був у річку по кісточки, перелякано сахнувся.
Крокодил роззирнувся. Місцем зупинки користувалися, вочевидь, багаторазово: галявинка на березі річки, втоптана, зручна, з м'яким спуском до води. Крокодилові над усе хотілося тепер плюснути в цю річку, лежати на мілководді й хлебтати широко відкритим ротом; тут п'ють із річок і навіть не кип'ятять воду – оце так екологія! На Землі, мабуть, не лишилося місця, де людина, якщо вона не самогубець, може без остраху пити з ріки…
Він неохоче відвернувся од води. Будемо грати за правилами; на протилежному боці галявинки, паралельно до берега, лежала колода на низьких опорах, і Крокодил подумав про гімнастичні вправи, різні там кульбіти та стійки. Парубки, не бажаючи дивитися на спокусливу воду, майже всі повернулись обличчям до лісу: піднімали й опускали руки, дихали, сопіли, виконували інструкторове розпорядження, хто як міг.
Тонкі стовбури стояли в цьому місці майже впритул один до одного, і ліани заснували між ними сітку з великими вічками. Малесенькі, з ніготь, метелики прослизали крізь неї й зависали над махровими квітами. Крокодил відволікся від болю в розбитих ногах.
Вирівнювати дихання і вповільнювати пульс він умів іще в школі, спасибі, гарний трапився тренер у секції легкої атлетики. Рахувати пульс без годинника чи секундоміра – не міг, та й руку піднімати геть не хотілося – якось це принизливо. Тому Крокодил обійшовся тим, що, дивлячись на метеликів і по змозі розслабившись, узявся дихати за приписами гімнастики.
Повітря тут було чудодійне. «Я мало спав, – думав Крокодил, – я не прийняв гарячий душ, я не в своїй тарілці. А проте мені добре, і навіть біль у розбитих ногах поки не дуже допікає. Певне, вся штука в атмосфері – тут дуже чисто. Не дарма цей тип із Бюро міграції пропонував мені передусім Раа».
Йому зробилося весело. Певність Айри, що мігрант обов'язково завалить Пробу, здавалася цієї миті смішною; він зітхнув ще раз, другий і раптом відчув, що хтось стоїть за плечем.
Він озирнувся. Айра стояв, принюхуючись, в усякому разі, вигляд у нього був, як у собаки, що бере слід.
Секунду вони дивились один на одного. Потім Крокодил широко всміхнувся й підняв руку; він гадки не мав, який у нього тепер пульс, але кураж узяв своє.
– Сімдесят п'ять, – сказав Айра, і ніздрі його затремтіли. – Не ідеально, але в межах норми… Ти справді особливий, не такий, як усі мігранти, так?
Щось у тоні інструктора не сподобалося Крокодилу. Хоча Айра говорив, здається, цілком щиро й навіть доброзичливо.
Хлопці один по одному вправлялись із першим завданням. Полос-Над, звиклий бути лідером, закінчив роботу десь у другому десятку, одразу за Тимор-Алком. Після вчорашньої невдалої спроби Полос-Над ще не відійшов: на скронях у нього ніяк не висихав піт, а смагляве обличчя здавалося жовтим.
– Добре, гарно, – Айра випростався, руки його спустилися вздовж тіла, ніби інструктор свідомо заощаджував жести. – Тепер, будь ласка, показуємо регенерацію в тому обсязі, в якому кожний із вас здатен до відновлення. Одразу попереджаю: я нікому не допомагатиму. Розраховуємо – робимо – показуємо. Вперед.
Ніхто не сказав ні слова. Полос-Над ще більше зблід, і тільки природна смаглявість шкіри не давала йому дорівнятися до Тимор-Алка. Хлопці один за одним потягнули з піхов тесаки, і Крокодил стежив за ними занепокоєно.
Він витягнув свій тесак, ще не знаючи, що з ним треба робити. Камор-Бал, парубчак із забраним у хвіст волоссям, швидко покосився на Крокодила – і різнув себе кінчиком тесака по тильному боці долоні.
Крокодил розгубився.
Хлопчаки зосереджено різали себе – хтось так роздер руку, що кров, ніби дощик, зажебоніла по листю. Тесаки негайно повернулися до піхов, деякі полетіли в траву. Хлопці стояли, сиділи, валялися на землі, хтось дивився на поріз, хтось – у небо, хтось щосили зажмурився. Хтось бурмотів, хтось наспівував крізь зуби. Галявина стала схожою на палату поранених шаленців: шемрання, протяжні співи, тихий свист, шепотіння, важке дихання й запах крові.
Тимор-Алк зважився останнім. Його кров була набагато світлішою й густішою, ніж звичайна людська, – вона здавалася розведеною молоком. Крокодил, попри все потрясіння, зауважив це й уразився ще більше.
– Ти візьмеш участь у Пробі? – вкрадливо спитав його Айра.
– Атож, – озвався Крокодил, намагаючись говорити недбало. Камор-Бал, хлопчина обережний і обачливий, порізав себе ледве-ледве. Тепер він стояв, витягнувши вперед руку, і Крокодил міг бачити, як зсідається кров, як з'єднуються краєчки порізу, як рана затягається й укривається кірочкою.
– Якщо ні – скажи одразу, – мовив Айра, цього разу співчутливо.
– Так, – процідив Крокодил крізь зуби.
Він покрутив у руках тесак і різнув себе по руці, збираючись тільки трішки, для годиться, поранитися. Перестарався, не розрахував – бризнула кров, і відчуття було не з приємних. Крокодил похитнувся, тупо дивлячись на розтяту руку.
Дурень. Навіщо? Що, він серйозно збирається показати своє вміння силою волі затягати рани? Регенерувати? Може, ще й пальці додаткові відростити?
«Ідіоти, – подумав спересердя. – Що, повноправному громадянину Раа необхідно вміти відрощувати шкіру, відновлювати судини за кілька хвилин? Може, вам ще й хвіст заразом? Зябра? Крила, плавці?
Треба було мені їхати на Кристал. Мене обдурили, як дитину, а я навіть не здумав боротися за свої права. Урешті-решт, вибираючи поселення навмання, я злегка міг тицьнути пальцем у Лімб – там напевно нема паскудного поділу людей на перший і другий сорти. За спроможністю до регенерації»…
Кров не поспішала зсідатися. Крапала на босі ступні. Крокодил рукою затиснув рану; «Перетягти б оце бинтом – за кілька днів усе б загоїлося. А ці – ці, вимащені червоним, зі свіжими шрамами на передпліччях, долонях, колінах, – стоять, іржуть, наче коні!»
Насправді ніхто не іржав. Хлопці, що за кілька хвилин затягнули свої порізи, відчували ейфорію – заговорили одразу кілька голосів. Розмови розпочав Полос-Над – він упорався попри свою блідість.
– Я вчора, мов той дурень, пальця собі відтяв, – зізнався він, ніби позбуваючись тягаря. – Я його відростив, звичайно, але потім уже нічого не міг…
– А було б не вимахуватись…
– Точно, – щасливим голосом погодився Полос-Над, – було б не вимахуватись!
І вони заіржали, тепер уже точно заіржали, але не з біди Крокодила, а від власного щенячого щастя.
Кров припинила текти, але рана, звичайно, затягатися не збиралась. Крокодил уявив, як її стягує невидимий клей, як зростаються судини. Нічого.
Айра йшов по галявині, оглядаючи рубці на вимащених кров'ю руках і колінах.
– Зараховано. Зараховано. Це ти скупо порізав, боїшся. Гаразд, на перший раз зараховано. А це що? Я просив розраховувати свої сили, я не допомагатиму. Бувало тут, дехто не тільки палець – кисть відтинав, хотів краще себе показати… Давай, працюй, недовго лишилося. Ти все правильно робиш. Закінчуй. Зараховано, тут – зараховано…
Він зупинився перед Тимор-Алком. Парубок-метис стояв, правою рукою стискаючи зап'ясток лівої, й дивився, як струменить із порізу світла густа кров.
– Якась погана юха в тебе в жилах, хлопче, – негучно повідомив Айра.
Крокодил, хоч як переймався своїм нещастям, наїжачився. Айра глянув на нього через плече мовчазного Тимор-Алка.
– Що дивишся? Зробив? Чи соком течеш, мов розчавлений жук?
– Я зупинив кров, – сказав Крокодил знову крізь зуби.
– Справді? Вона сама зупинилася. Поріз ти стягнув?
– Ні.
Айра підійшов упритул. Він мав неприємну звичку зовсім не тримати дистанції – втручався в особистий простір людини ніби навмисне.
– Я тебе попереджав? Щодо човна? Я казав, що краще одразу пливти назад?
– Ти мене не попереджав про регенерацію.
– Краще, що ти можеш зробити – поїхати на материк сьогодні й забрати з собою напівкровку.
– Я нікуди не поїду, – сказав Тимор-Алк.
Крокодил подивився на свою руку. Мабуть, які-небудь йоги, екстрасенси, памірські монахи вміють затягати поріз самовільно за кілька хвилин. Якщо це не казки. Якщо хоч хтось із землян справді на це здатен.
Колона на чолі з Айрою бігцем занурилася в ліс – перед цим інструктор дав хлопцям відпочити, викупатися в річці, змити кров і піт. Крокодил лишився, і Тимор-Алк лишився теж. Метис сидів над водою, час від часу роняючи туди рожеві краплі, й дивився на руку з порізом.
Крокодил, не гаючи часу на дурниці, відрізав дві смужки матерії від своїх штанів, так що вони перетворилися на пляжні шорти, і перев'язав руку. Потім ліг – вибрав найзручніше місце – й задумався.
Офіційний термін проходження випробування – двадцять один день. Теоретично можна принаймні відпочити на природі.
З другого ж боку, звичайні поселення на Раа такі само чисті, зелені, забезпечені водою й ідилічними метеликами, не кажучи вже про розкішні пейзажі. Отримавши статус державного залежного, можна спокійно й тихо працювати яким-небудь сортувальником газонового насіння, на дозвіллі вирізати ложки або писати вірші – це особливо цікаво, зважаючи на те, що тут усі рими свіжі. Тут нема книг у звичайному розумінні, тільки публікації в мережі: хочеш – пиши, не до вподоби – не читай.
Залежні можуть брати шлюб і заводити дітей цілком вільно. Їхні діти, досягнувши певного віку, можуть пройти Пробу й отримати статус повного громадянина, а можуть не проходити за бажанням. Ось, наприклад, Крокодил одружиться з місцевою, смаглявою і тонкою, буде їздити з нею на узбережжя, де повно чорних перлів. Хазяїн – держава, громада – сплатить йому відпустку раз на рік.
Він може піти на курси й навчитися водити човен, приміром. Теоретично може нічого не робити й відмовитись від навчання. Ходити коло «самовдосконалення». Йому не дозволять накласти на себе руки… й стати до роботи в міграційному офісі Раа. Очевидно, тому, що робота на таких посадах передбачає «суспільно-значущі рішення»…
Біль у ступнях допікав. Крокодил почувався скривдженим і не міг подолати це почуття. Айра каже багато слушного: він не хазяїн собі.
Він підповз до води, сів і сунув ступні в річку. Полегкість прийшла, але ненадовго. Крокодил знав, що за хвилину ноги змерзнуть; шкіра на його грудях обвітрилась і неприємно саднила, а плечі горіли, обпалені сонцем. Він не звик ходити без сорочки.
Вода повільно змінювала колір, бувши бузковою, ставала зеленавою. Сонячні плями мінились на її поверхні.
Тимор-Алк сидів незрушно. Крокодил, підвівшись, подивився йому через плече; на худющих колінах Тимор-Алка лежала, ніби непритомна, закаляна кров'ю рука: порізу не було. Був грубий рожевий рубець.
– Як ти це зробив?!
Тимор-Алк посидів ще секунду, потім повільно повернув голову. Зеленкувате волосся в нього на маківці стояло сторч. Лице, в тон йому, набуло зеленуватого відтінку.
– Ти загоїв! – Крокодил не йняв віри своїм очам. – Як ти це зробив, поясни мені?
– Це не зараховано, – дуже тихо, над силу вимовив Тимор-Алк. – Аби було зараховано, треба вкластись у п'ятнадцять одиниць, поріз стандартний… А я до стандарту не дотягнув…
Він нахилився вперед і спустив кисті в воду. Крокодил сів поряд.
– Я взагалі цього не вмію, – зізнався. – У нас уважають, що це неможливо.
– Я вдома тренувався, – сказав Тимор-Алк, не слухаючи його. – Я вкладався в п'ятнадцять, завиграшки. А тут не можу.
– Чому?
Зеленоволосий знизав плечима:
– Вони мене не люблять.
– То й що?
– Мені забирає енергію. Не встигаю відновитись.
– А тобі треба, щоби тебе любили?
Тимор-Алк криво всміхнувся:
– Досить нейтрального тла.
– Так, – схопився Крокодил, – а чому вони тебе не люблять? Тому, що ти метис?
Тимор-Алк кивнув.
– Це називається ксенофобією, – зауважив Крокодил авторитетно. – І взагалі це не личить цивілізованому суспільству.
– Тут у нас не цивілізоване суспільство, – сказав Тимор-Алк. – Тут острів, якщо ти зауважив.
– Зажди. Якщо річ у тому… Я їздив на монорейці, зустрічав різних людей, їх не дратувало, що я мігрант! Я бачив ще одного мігранта, він зовсім синій… Чому для цих парубків так принципово, що ти напівкровка?
Парубок подивився спідлоба. Устав, похитнувся й ледве втримався на ногах:
– Немає часу на розмови. Я пішов їх наздоганяти.
– Щасти тобі, – подумавши, озвався Крокодил.
– А ти?
– Не знаю, – він справді не знав. – Я не вмію затягати рани з власної волі.
Тимор-Алк завагався. Нахилився й вишукав у густій траві жорсткий листок, за формою схожий на півмісяць.
– Ось, пожуй, поклади на рану. Скласти регенерацію не допоможе… Та принаймні поріз загоїться швидше.
– Спасибі!
– Тобі треба було їхати назад, – сухо сказав Тимор-Алк. – Коли Махайрод сказав.
– Хто сказав?
Парубок поморщився:
– Айра… Тобі взагалі не варто було сюди приїздити.
Крокодил лайнувся крізь зуби. Зацікавившись, повторив лайку. Звичний смисл кудись щез, витіснений поетично-брудним образом «шмарклів із багатьох дір».
– Не давай мені порад, парубче. Чому б тобі самому не поїхати? Чому не стати залежним громадянином? Це, кажуть, зовсім не боляче!
Тимор-Алк подивився на свою руку зі шрамом. Стис пальці в кулак і повторив лайку, що її тільки-но сказав Крокодил. І з того, як пролунав голос хлопця, Крокодил раптом здогадався: такими словами парубок узагалі лається вперше.
Співали птахи в лісі, дзвеніли комахи, десь віддаля воркотів водоспад. Тимор-Алк, не дивлячись більше на Крокодила, пішов до лісу; він ступав повільно, обережно ставлячи на землю босі ступні. Потім голосно зітхнув – і перейшов на біг.
Він повернувся до табору, пустого в цей час, знайшов пристрій на кшталт запальнички, розпалив багаття, назбирав грибів і з'їв їх, побалувавши себе захованим шматочком м'яса з учорашнього бенкету.
Ситуація здавалася безвихідною.
З перших днів на Раа йому дали зрозуміти, що переведення на Лімб неможливе. На Кристал – тим паче. Про Землю взагалі годі й казати: поїзд, як то кажуть, пішов. Годящий для міграції час Лімба теж лежав у минулому Землі, але не так глибоко, як час Раа; жуючи м'ясо, Крокодил думав, що, коли він ішов, ні про що не підозрюючи, своєю туманною, сльотавою вулицею, тоді на місці Раа була хмара куряви, все, що лишилось від застиглого сонця й перетвореної на порох планети. Настане час, на Землі розплодиться людство, а вся ця темна зелень, бузкова вода, дурні закони зникнуть безслідно. Чи варто морочитися, складати іспити зі швидкісного гоєння ран, засмучуватися через статус залежного громадянина, якщо до моменту народження Крокодила від їхньої цивілізації не зостанеться й каменя?
Згаснуть супутники. Помруть усі нинішні жителі, і їхні далекі нащадки, і нащадки нащадків. А на Землі не буде ще винайдено колесо. Ідеальний спосіб уникнути часового парадоксу: не народилися ще метелики, на яких можна наступити, змінюючи хід історії. Та й не зможе метелик відлетіти так далеко від дому.
Кляті піхви бовтались на боці й дратували. Дуже хотілося зняти їх і пожбурити в ліс, але Крокодил утримався: ще вимагатимуть здати реманент, а за втрату чи псування вирахують із ресурсів майбутнього «хазяїна-опікуна»…
На думку про те, що шмаркаті хлопчаки поїдуть із острова з посвідченнями громадянина на шиї, а він, Крокодил, на все життя залишиться в статусі недієздатного, дитини, невільника – від цієї думки в нього волосся стало сторч. Хазяїн-опікун, що за єзуїтське формулювання! Це навіть не рабовласництво, радше патерналізм: хтось сильний опікується слабеньким, нездатним без нагляду й контролю владнати своє життя. Він же «не пан собі» – значить, у нього має бути зовнішній хазяїн!
Крокодил стукнув кулаком по землі й тихо вискнув од болю: порізана рука затягнулась, але не загоїлася зовсім.
Від ріки долинули голоси. Видно, Айрин загін повертався іншим шляхом; схоже, інструктор знову дозволив хлопцям купатися. Регіт, плюскіт, верещання яскраво нагадали Крокодилу літній табір відпочинку. Якби не ці тесаки, не регенерація, не густа світла кров Тимор-Алка…
Крокодил устав і зійшов до берега.
Айри поблизу не було. Парубки забавлялися: вчотирьох тримаючи Тимор-Алка, вони опустили його голову під воду й там, біля самого дна, «відмивали» піском.
– Ще потри! Він нормальний, він не зелений, він удає! – горлав круглоплечий, коротко стрижений парубок, імені якого Крокодил не пам'ятав. – Потри ще пісочком, зеленка зійде!
Тимор-Алк виривався, дарма витрачаючи кисень.
Крокодил підібрав камінь, слизький від мулу, і, не розмахуючись, кинув у широку спину пацана, що держав Тимор-Алка за ноги. Камінь завбільшки з кулак улучив у праву лопатку, і то відчутно: парубок смикнувся й випустив жертву. Тимор-Алк запручався сильніше, скористався розгубленістю мучителів і вирвався – зелений, як ріка. Закашлявся, хапаючи повітря ротом.
– Хоробрі? – спитав Крокодил, не піднімаючи голосу. – Усі на одного?
Йому дуже хотілося битись, і кількість ворогів не лякала. Хлопчаки на секунду розгубилися. Той, у кого Крокодил улучив каменем, намагався вивернутися, аби потерти спину.
– Мігрант, – сказав круглоплечий, схаменувшись.
– А ми думали, ти вже відплив, – сказав ударений каменем. – І вже над тобою опікунство оформили.
– Ну, нічого, встигнеш, оформлять завтра, – підхопив довговолосий Камор-Бал. – Знаєш, повний громадянин із залежним ніколи не сперечається…
Крокодил вищирився. Якби хлопці навмисне шукали проблем – не могли б дібрати вдаліших слів.
– Ти, значить, повноправний громадянин?
Він ішов на них, зовсім не думаючи про те, що їх багато. Вони були хлопчаками, і Крокодил, як чоловік, навіть не збирався бити їх – тільки вказати їм на місце.
– Ти, повноправний громадянине, як-тебе-там? Ану йди сюди! Наїжачившись і звузивши очі, Камор-Бал усе-таки ступив кілька кроків йому навстріч. Вони зустрілись на мілині – по коліно у воді. На пацані не було сорочки, щоб згребти за барки, зате дуже вдало лежав на плечі хвіст зібраного довгого волосся – мокрих пацьорок.
Обманним рухом Крокодил примусив Камор-Бала повернути голову, схопив його за волосся й сильно рвонув униз. Парубок упав навкарачки, у воду. Тієї ж миті на Крокодила наскочило одразу двоє – худорляві, але чіпкі, вони билися по-жіночому, переважно нігтями. Крокодилові роздерли щоку й зацідили п'яткою в коліно; він розкидав хлопчаків, ті попадали в річку. У цей час Камор-Бал, червоний від приниження, вихопив із дерев'яних піхов свій тесак.
Крокодил навіть не зрозумів, у чім річ. Хлопчисько йшов на нього, тримаючи тесак не дуже вміло, але впевнено. Крокодил не пригадав, що в нього є точнісінько такий; єдине, що його цікавило – чи встигне він перехопити пацана за зап'ястя.
– Стій! – хрипко крикнув Тимор-Алк. – Озирнись!
Крокодил утримався й не озирнувся. Зате Камор-Бал попався – мигцем глянув через плече й одразу відскочив, поточився від Крокодила, опустивши тесак.
На березі стояв Айра – з виглядом відвідувача зоопарку, який спостерігає цікаву, але цілком звичайну сценку.
– Палимо вогнища, – сказав він, ніби нічого й не було, – рибу чистимо, смажимо, вечеряємо. Після вечері – збір.
І, нечутно ступаючи, сховався в лісі в напрямі табору.
У цих зборах не було нічого ні від піонерських посиденьок, ні від дикунських ритуалів – здавалося, йдеться про консультацію перед вступним іспитом до якого-небудь серйозного вишу, тільки замість величезної аудиторії все діється в лісі. Підлітки сиділи на стовбурах, каменях і просто на траві; небо почорніло, в рамці з темних крон пливли супутники, мовби повільні електрони.
– Завтра вранці прийде човен, – сказав Айра. – Рідко так буває, щоби якийсь здобувач вибув у перший же день. Ваша група відзначилась. Один із вас поїде додому вже завтра.
Крокодил сидів осторонь. Правду кажучи, в нього не було сил сперечатися, обурюватися й подавати апеляції.
– А може, й не один, – Айра розглядав притихлих хлопчаків із безжальним інтересом. – Подумайте добре. Я б відправив трьох… Та один поїде точно. І звуть його…
Крокодил не підвів голови.
– І звуть його Камор-Бал, – жорстко закінчив Айра. – Без права перескладання.
Крокодил схопився.
Хлопці сиділи обличчями до майже загаслого вогнища. Ніхто не ворухнувся. Тільки Камор-Бал різко встав, його голі груди здіймались і падали, мов у загнаного:
– Чому? Чому я?!
Крокодил із подивом зрозумів: парубок зовсім не почувається безвинним.
– А ти не знаєш? – Айра тихо всміхнувся. – Тоді незрозуміло, навіщо ти взагалі приїхав на острів, Камор-Бале.
Глухо загули одразу кілька голосів. Крокодил відчув на собі погляди.
– Цього разу я поясню, – сказав Айра. – Усе-таки в групі мігранти, – він подивився на Крокодила. – Ти підняв зброю на людину – не захищаючи життя, не обороняючи свою оселю, а в межах конкурентної боротьби за статус.
– Він мене образив! – пробелькотів Камор-Бал.
– Він смикнув тебе за волосся, ти не стерпів, розумію. Андрію, – Айра кивнув Крокодилові, – все було дуже точно зроблено, спасибі.
Гомін зчинився. Камор-Бал стояв, похитуючись. Він мав повернутись додому й лишитися залежним – дитиною, калікою, недужим – до скону свого віку. Без права перескладання. На парубка страшно було дивитися в цю хвилину.
Крокодил підвівся.
– Я його не провокував, – він обвів поглядом звернені до нього обличчя, палючі злі очі й прямо подивився на Айру. – Не роби з мене…
Він хотів сказати «не роби з мене Юду», але в його новій рідній мові такий вислів виявився неможливим.
– Не подавай усе так, ніби я його навмисне довів! Я б сам його радо прирізав – він дістав мене…
– Не хвилюйся, ти поїдеш, найпевніше, наступним, – Айра кивнув. – Регенерувати ти не вмієш, і багато чого не вмієш, і не встигнеш навчитися за двадцять днів. Якби ти витягнув тесак – ви поїхали б удвох. Та ти не витягнув. Чи не так? – Він обвів поглядом присутніх.
– Айро, – Крокодил змусив себе бути спокійним, – можна тебе на кілька хвилин? Я хочу з тобою поговорити.
– Про що? – здивувався Айра.
– Дві хвилини. Відійдімо на дві хвилини, – Крокодил дуже хотів бути переконливим.
– Гаразд, – Айра посміхнувся. – Відбій, претенденти. Камор-Бале, човен завтра вдосвіта на старому місці. Дорогу знайдеш?
Камор-Бал не відповів.
Айра відійшов від вогнища в темряву, осяяну вогниками світлячків. Крокодил наздогнав його. За спиною, біля вогнища, заговорили всі разом – і гучно.
– Послухай, – Крокодил зупинився, перепиняючи Айрі дорогу. – Залиш пацана. Навіщо ти йому життя ламаєш?
У сутінках обличчя Айри зливалося з нічним лісом.
– Ти чуєш? Навіщо ти ламаєш хлопчині життя? Через мене – ну добре, я мігрант, я дорослий… А з ним так чинити – навіщо?
– Ти почуваєш провину, – чути було, що Айра посміхається. – Це добре.
– До чого тут я?!
– До чого тут він? Тобі байдуже до нього, чужий хлопчак, пройшов він Пробу чи ні – тобі що з того? Але тобі здається, що ти винен. Правильно здається.
Крокодил відчув, як утомився сьогодні, як болить усе тіло й стогне порізана рука. У темряві наступив на корінь, що випинався з вологого злежалого листя. Засичав від болю в потривоженій п'ятці.
– Поріз затягнув? – спитав Айра.
– Ні.
– Їдь із Камор-Балом. Прикрась бідоласі цю путь.
– Це наказ?
– Це порада.
– Не поїду.
– На все свій час… Знаєш, навіщо їм дають ножі? Навіщо потрібні тесаки, крім того щоб чистити рибу, виготовляти рогатки з острожками, робити стандартні порізи для регенерації?
– Навіщо?
– Це частина випробування. Людина – повноправний громадянин – може бити товаришеві морду, але не зведе на нього зброї. Звів – усе, вільний, внутрішня незрілість.
– Та можна виховати… – почав було Крокодил.
– По-перше, я не вихователь. По-друге – незрілість у такому віці не піддається корекції. По-третє… – Айра примружився, – я серйозно, їдь із ним. Зважуйся.
– У вас не бувало війн? – спитав Крокодил. – Ви принципово відмовляєтесь від зброї, ви…
Він хотів сказати «пацифісти», але не знайшов підхожого слова: на язиці крутились архаїчні «миролюбці» з величезним хвостом побічних значень.
Айра ледь усміхнувся:
– Отже, на курс історії й культури Раа тобі не стало снаги? Крокодил застидався.
– Устигнеш, – м'яко завважив Айра. – На професійних курсах, куди тебе відрядить хазяїн-покровитель.
– Чому тобі так важливо, щоби я не пройшов Пробу?
– Ти вже навчився регенерувати?
Крокодил промовчав.
– Сьогодні я тебе залишив тільки затим, щоби всіх пройняв приклад Камор-Бала, – сказав Айра. – Щоб увиразнити подію.
– І щоби їм було кого ненавидіти.
Айра хмикнув:
– Знаєш, я працюю. Мені потрібно, аби вони були весь час в екстремальних умовах. Це складно, так. Це Проба.