Глава третя

Це була вже друга безсонна ніч. Крокодил чудово знав, що завтра на світанку доведеться вставати, бігти кудись до повного виснаження і звітувати про здатність літати без крил, наприклад. Чи їсти черв'яків. Чи дихати під водою. Йому було однаково.

Він бродив сам по лісу, освітленому зорями, супутниками й світляками в траві. Сюрчали цикади або якісь їхні місцеві аналоги. Холоднішало, Крокодил розмахував руками, щоби зігрітись. Він би пробігся, але збиті ноги боліли.

Потім він почув шурхіт у кущах. «На місці Камор-Бала, – подумав він, – я вичекав би момент і зарізав кривдника на смерть. Залежний громадянин начеб не може нести кримінальної відповідальності…»

У кущах виявилась невелика тварина, на кшталт лисиці, але з голою шкурою. Потворна і водночас зворушлива тварюка. Крокодил розгледів її, коли вона перетинала галявинку – розсіяне світло мінилося на шкурі звірини, гладенькій, ніби намащеній. Блимнули в мороку величезні очі: тварина мала нічний триб й не хотіла, щоб їй заважали.

Крокодил потягнувся, розганяючи кров. «Отже, юридичні особливості: якщо Камор-Бал, громадянин із обмеженою дієздатністю, мене зараз заріже – хто відповідатиме? Батьки? Айра має рацію: я замало знаю».

Гола звірина розчинилась у темряві. Крокодил прислухався: не почув ні чужого дихання, ні поруху, ні навіть запаху. І знову Айра має рацію: я почуваюся винним… Хоча складу злочину немає в моїх діях. Повноправний громадянин не може брати зброю, якщо його смикнули за косичку…

Між стовбурами стала помітною водна гладінь. Війнуло запаморочливим запахом прибережних квітів. Крокодил вийшов до річки. На камені біля берега сидів парубок, стискаючи в опущеній правій руці оголений тесак.

Крокодил зупинився.

Парубкова постать, гіпсово-біла, хіба що не світилася в темряві. Тимор-Алка неможливо було переплутати ні із ким. Його ліва рука лежала на колінах долонею догори, передпліччя перетинали, ніби шпали, темні смуги.

Шрами. П'ять штук. Крокодил постояв, потім підступив ближче.

Перед очима в нього Тимор-Алк зробив глибокий вдих і різнув себе по руці побіля самого ліктя. Показалася кров, майже чорна в сутінках. Тимор-Алк опустив голову і зосередився, дивлячись на рану.

Крокодил побачив, як її краї злипаються. З'єднуються – грубим швом. Крокодил боявся ворухнутися; хвилини за три повної нерухомості Тимор-Алк посунувся вперед, сунув руку у воду і змив кров.

Новий рубець, темніший за інші. Нерівний, ніби руку розтинали консервним ножем.

– Ти ж завтра не встанеш, – не витримав Крокодил. – Втрата крові…

Алк зачерпнув жменею з тієї ж ріки, випив, розмазав воду по підборіддю. На голос Крокодила він навіть не озирнувся, не здригнувся – видно, давно знав про його присутність.

– Нічого, – озвався після паузи, коли Крокодил вирішив уже, що відповіді не буде. – Відновлюся. Скажи, ти це навмисно зробив? Айра тобі звелів?

– Та ти що?! – Крокодил похлинувся. – Я ж за тебе, дурня…

– За мене не треба, – промовив Тимор-Алк, зосереджено розглядаючи свіжий рубець. – Я сам за себе.

Крокодил сів поряд.

– Як ти це робиш? – спитав і вразився, яким скрадливим став його голос.

– Хочеш навчитися?

– Так, – сказав Крокодил. – Якщо в тебе виходить – значить, вийде й у мене, правда ж?

– Я не знаю. Я не бачив, щоб у мігрантів виходило.

– А багато ти бачив мігрантів?

– Мало, – зізнався Тимор-Алк. – Та чув. У мене бабуся працює в міграційному центрі.

– Дуже цікаво, – Крокодил відчув себе рибалкою, чий поплавець раптово зовсім зник під водою. – Твоя бабуся…

Тимор-Алк повернув голову:

– Я нічим не можу тобі допомогти. І моя бабуся не може. І не зважай.

«Який проникливий хлопчик», – засмутившись, подумав Крокодил.

Від ріки здіймався холод. До світанку лишалося кілька годин; цикади в лісі замовкли, стихли лісові птахи, і стало безгучно, як у ваті.

– Тепер ти складеш регенерацію? – знову почав Крокодил.

– Складу, – сухо озвався Тимор-Алк.

– Чому ти назвав Айру… Як ти його назвав? Махайродом? Це прізвисько?

– Це його ім'я. Айра – прізвисько.

– Звідки ти знаєш?

– Чи не однаково? – Тимор-Алк дивився на свою руку, ніби вирішуючи, різати ще чи не треба.

– Ти з ним знайомий?

– Ні… Ти спати будеш?

Тимор-Алк заклав тесак у піхви й підвівся. Тихо плюснула вода. Крокодил підвівся слідом за ним.

– Люди тебе ненавидять, – сказав Тимор-Алк.

Крокодил похлинувся, готовий заперечувати, сміятися, спростовувати цю геть безглузду заяву, але за секунду збагнув, що йдеться лише про хлопчаків-претендентів. У фразі не було узагальнення – «всі люди тебе ненавидять». «Люди» – значить пацани, упевнені, що Крокодил підставив Камор-Бала.

– Нічим не можу їм допомогти, – сказав крізь зуби. – Мені самому дуже шкода цього телепня.

* * *

Слабка надія, що Айра скасує своє рішення, розвіялася вдосвіта. Камор-Бал залишив біля вогнища акуратно складені короткі штани, поклав на траву тесак у дерев'яних піхвах, коротко попрощався з найближчими товаришами і пішов до човна – в тім одязі, що мав, прибувши на острів. Лице його здавалось непроникним.

На Крокодила ніхто не дивився. Його сахались, наче прокаженого. «Бойкот переживу, – подумав він. – Аби змію в постіль не підкинули».

У цьому лісі не було змій. У претендентів не було постель. Так що боятися Крокодилові, певно, було не варт.

Айра наказав шикуватись одразу ж після відбуття Камор-Бала. Підлітки, помітно бліді через недосипання, стали півколом на галявині, і Тимор-Алк високо здійняв руку.

– Що? – спитав Айра.

– Я готовий складати регенерацію.

– Складеш разом з усіма… Сьогодні в нас інша тема. Фізична витривалість і больовий поріг. Хто боїться болю?

Жодна рука не підвелась.

– Брешете, – сказав Айра. – Та це не важливо. Півгодини на вмивання та сніданок – і побігли!

* * *

Цього ранку крос дався Крокодилові куди важче, ніж учора. Ноги боліли – тепер справді боліли! – і паморочилося в голові. І якщо вчора він був налаштований добродушно й збирався дати хлопцям майстер-клас, то сьогодні поразка в'їлася йому в мізки, мов остроги жорстокого вершника, і хилило до землі.

Хлопчаки були пригнічені. Учора вранці, натхнені танцями біля вогнища, вони хотіли перемагати. Сьогодні, після неславного відбуття Камор-Бала, кожен змагався з сумнівом: що, як і я не зможу? Тим паче, що попереду таке вабливе випробування: фізична витривалість і больовий поріг…

Айра провів групу за старим маршрутом, але біля водоспаду звернув в інший бік, і стежка пішла не вгору, а вниз. Ліворуч тяглася скеля, схожа на перепечену хлібну скоринку. Праворуч – хащі, а за ними, здається, ховалось урвище.

Потім уся розгорнута перед Крокодилом лава бігунів стала коротшати, зникати, ніби падаючи в прірву. Крокодил останнім дістався до вузької щілини в скелі – у цю щілину, мов у нору, Айра завів претендентів, і тепер сапання, покашлювання, тупотіння відбивалися від стін вузької й дуже високої печери.

Стало задушливо. Від незвично сухого повітря саднило горло. Біг змінився звичайною ступою: підлітки, й слідом за ними Крокодил, протискались у вузький лаз, який не став ширшим – навпаки. Крокодил не страждав на клаустрофобію, але в застряглому ліфті йому завжди ставало погано. Що це: позбавляємо повного громадянства всіх, у кому виявляємо хоч натяк на психічні розлади?!

Гострий камінь подряпав плече Тимор-Алку, і на порізі виступила рожевенька кров. «Чому ж вони його не люблять, – спитав себе Крокодил, щоб відвернути увагу на інше. – Чому в світі, доброзичливому до прийнятих мігрантів, раптом така нетерпимість до свого-таки – але напівкровки?»

Айра мав рацію: на «історію та культуру» Раа Крокодилові не стало часу. Та чому в оглядовій інформації, що її проглянув уважно, ні словом не згадано про зелених людей на Раа? Пам'ятається, в нього тоді склалося враження, що на планеті немає поділу ні за расовою ознакою, ані за соціальною…

Він майже задихався. Тимор-Алк, біжучи попереду, кашляв. Нарешті, лаз, яким вони пробирались, перетворився на коридор. Потім стіни розступилися ще ширше, над головою проглянула смужка неба. Айра зупинився:

– Станьте півколом.

Група мовчки скорилась. Крокодил мимохіть опинився в самому центрі – прямо навпроти Айри.

– Це місце зветься плавильнею, – сказав інструктор. – За весь час випробувань група приходить сюди тільки один раз. Значить, можливості щось виправити не буде.

За його спиною двигтіло розігріте повітря. Під босими ногами лежала чорна і гладенька, як мармур, земля. Далі, метрів за сто, на землі переливалися темно-червоні вогні, неприємно схожі на пригасле вугілля.

– Подивіться уважно, – Айра повернувся, широким рухом указуючи вперед. – Ширина того, що світиться, – тридцять кроків. Це вугілля, хлопці. Вам слід налаштуватися, зосередитися й перебігти на той бік дуже швидко. На тому боці – спуск до моря, доступ до питної води, медикаменти й спочинок. Усе зрозуміло?

Парубки важко дихали. Крокодил був ладен завити.

Ну навіщо?! Для чого? Навіщо повноправному громадянину вміти бігати по вугіллю?! І чому той, хто по вугіллю не бігає, довічно приречений на залежний статус?

– Від випробування можна відмовитись, – помовчавши, сказав Айра. – Дорога назад і прямцем додому.

Група стояла мовчки. Чути було, як потріскує розпечена земля, як шипить вогонь, як високо в небі, над розщелиною, кричить морський птах Нарешті, Полос-Над, вищирившись, виступив уперед:

– Можна починати?

«Він хоробрий, – подумав Крокодил, дивлячись, як ходять жовна на схудлому й закуреному виду парубка. – Це справді хоробрі діти. У моїй школі таких, як пошукати… один-два, та й годі.

– Добре, – Айра кивнув. – Бачиш те каміння?

Крокодил простежив за його рукою. Попереду, за поясом вугілля, праворуч і ліворуч випиналися зі скелі білі камені, мов ікла.

– Не озирайся. Не повертай назад. За камені – й уперед, там побачиш, куди йти. На березі дочекаєшся решти.

– Так.

Полос-Над повів плечима. Зімкнув пальці перед грудьми й почав часто-часто дихати. Очі його закотилися; страшний, схожий на зомбі, юнак попрямував до вугілля.

Спершу широкими кроками, далі – сягнисто. Зрештою він побіг.

Усі підступили вперед, бажаючи бачити.

Не гальмуючи, ні секунди не вагаючись, Полос-Над злетів над вугіллям – це був дуже довгий стрибок. Його боса п'ятка торкнулася вугілля, він вискнув – і біг далі, так що чорний дим стелився за ним, ніби вихлопний шлейф за мотоциклом. За кілька секунд він був уже біля білих каменів – і, не озираючись, зник за ними, тільки дим і попіл висіли над гарячою землею, позначаючи його траєкторію.

– Пройшов, – сказав Айра з таким самовдоволенням, ніби це він сам уперше зважився бігти по вугіллю. – Далі?

Одразу кілька парубків вийшли вперед, і серед них – Тимор-Алк. Крокодил зацікавився.

– Давай, – Айра кивнув метису. – За ним – можна без заявки. Три-чотири людини одразу. Дорога широка.

Тимор-Алк подивився на нього якось особливо пильно й журливо. Майже не розбігаючись і не готуючись, кинувся на вугілля й, біжучи, завищав.

Крокодил стиснув кулаки. До чужого монастиря зі своїм уставом не потикайся; складно вигадати мерзотнішу штуку, ніж ця Проба. У бою навкулачки з Айрою в нього, мабуть, нема шансів, та в нього є тесак на поясі. А в Айри – ні.

Інструктор відчув його погляд і повернув голову. Тимор-Алк уже зник за білим камінням; він пройшов, молодець, але його вереск усе ще лунав у Крокодилових вухах. Хлопці про щось перемовлялися, хтось часто й шумно дихав, хтось стояв, здійнявши руки до неба, із зажмуреними очима. Айра дивився на Крокодила прямо, жорстко, насмішкувато.

«Я можу, мабуть, його вбити, – подумав Крокодил. – А що потім?»

Зважились одразу троє. Скавкнули на три голоси й зникли, здійнявши хмару попелу. Порив вітру розкидав її, знов очистивши розпечений простір, де струменіло повітря, ніби над вогнищем. Нові претенденти втирали з лобів холодний піт. Хтось упівголоса завів знайому пісню: «Це наше право. Ми тут по праву. Ми тут – бо маємо право. Росте трава, тече вода, човник виходить на орбіту – справедливо…»

Хлопці збадьорилися. З криком «Маємо право!» побігли одразу четверо. Потім – ще двоє. Решта розминалася, розтирала обличчя й плечі, мугикала й знову заводила пісню, хоча звучала вона зовсім не так певно й бадьоро, як біля вогнища.

Один за одним, закусивши губи, дивлячись на товаришів, узявшись за руки – вони набиралися духу. І зникали на тім боці, за білим камінням. Нарешті, лишилися тільки Айра й Крокодил.

– Ну і? – Айра дивився в небо.

– Ну ти й покидьок, – сказав Крокодил.

– А ще?

– Кат. Садист. Весь ваш світ стоїть на кістках. Погане, лицемірне, гниле, смердюче суспільство.

– А ще?

– Я радо натовчу тобі пику.

– Я трохи сильніший.

– А я трохи зліший. Що тобі зробили ці діти?! Ти, здоровенний ґевале! Це робота для чоловіка?! Ти наглядач, пригочин у…

Крокодил збився. У його новій рідній мові не було слова «концтабір».

Айра з сумом кивнув:

– Я попереджав тебе багато разів. І все одно ми повертаємося туди, звідки почали: ти не пройдеш Пробу.

Крокодил лайнувся, як не лаявся ніколи в житті. Те, що мало пролунали, як брудний матюк, у його новій рідній мові обернулося вельми гидкою лайкою, але зовсім іншого образного ряду.

І, вивергаючи з себе жахливі слова, він стрибнув на вугілля. Плювати Айрі в пику, бити його, вбивати його він хотів, отримавши спершу моральну перевагу.

Розлючений, навіть не відчував болю.

Взагалі.

Пробігши декілька кроків, зупинився. Він стояв на вугіллі й нічого не відчував, крім шерехатої поверхні під ступнями. Вугілля було ледве теплим. Повітря струменіло й дрижало навколо, але не від жару; дим подобав на чорнило, розчинене у воді.

Через червоне ряхтіння поля йшов, засунувши руки в кишені, Айра. Копав вуглинки босою ногою:

– Випробування закінчиться за білим камінням. Там фінішна лінія.

Крокодил нахилився й торкнув «вугілля» руками:

– Це що – фейк? Розіграш?!

– Це випробування, – утомлено повторив Айра. – Ну гаразд, доплентаєш до каменів – вважатиму, що цей модуль ти склав.

* * *

За каменями виявився поворот, а за ним – вихід із печери, несподіваний, як у парку атракціонів. У бухті з прозорою водою, з білим піском і мальовничими струменями маленького водоспаду на скелі веселилися переможці: валялись на піску, реготали, купались і ділилися враженнями.

Багато хто на вугіллі відчував жар, особливо в перші моменти. Ніхто й гадки не мав, що випробування «на біль» виявиться випробуванням «адекватного сприйняття» і звичайнісінькою пробою хоробрості. Кожен пишався собою, відважним, сміливим настільки, щоби пробігтися по вугіллю; кожен радів собі, адекватному, – адже ж утямив штуку на середині дистанції чи біля тих білих каменів.

Тільки Тимор-Алк сидів на камені біля невеличкого озерця, утвореного водоспадом, сидів згорбившись, опустивши ноги у воду, ні на кого не дивлячись. Крокодил, почуваючись заплішеним ідіотом, посидів на піску, потім підійшов до зеленоволосого:

– Дурна ідея, правда ж?

Тимор-Алк не відповів.

– Ну поясни мені: нафіга потрібна така «ініціація»? Що ж у вас за суспільство таке, якщо в ньому такі повноправні громадяни, га?

Тимор-Алк мовчав. Біла шкіра просвічувала крізь зелене волосся на голові. Пальці судомно вчепилися в голі коліна.

Крокодил перевів погляд на його ноги. Вода, прозора, як спирт, не ховала нічого: ступні Тимор-Алка були яскраво-червоними, у величезних пухирях.

– Що це?!

– Іди геть, – тихо сказав Тимор-Алк.

– Там же не було жару! Це віртуальна…

– Іди геть.

Крокодил заточився. Хлопчаки на березі проводили час, як проводять його щасливі пацани на пляжі; Крокодил довго крутив головою, перш ніж розгледів Айру, що сидів на високому камені, дивився на море, жуючи травинку.

Крокодил наледве відшукав стежку серед каміння. Айра, почувши його, навіть не обернувся.

– У Тимор-Алка… опік другого ступеня, по-моєму, – сказав Крокодил, звертаючись до його потилиці.

Айра повернув голову. Крокодил був готовий почути щось на кшталт «Я знаю» чи «А тобі що до того?», але мутнуваті очі інструктора раптом проясніли. Він поглянув на Крокодила, потім униз, на пляж, знайшов Тимор-Алка. Той і досі сидів скрючившись, опустивши ноги в біжучу воду.

– Погано, – коротко зауважив Айра.

– Він вірив, що це вугілля. Біг по вугіллю. Спробуй, скажи, що він не пройшов цей тест.

– Пройшов, – Айра не став сперечатись. – Та в нього великі проблеми.

– Хто ти за званням? – спитав Крокодил.

– Тобто?

– Ти ж офіцер, так? – Крокодил затнувся, тому що слова його нової рідної мови знову не відповідали поняттєвому апарату. – Ти… учасник жорсткої ієрархічної структури, що працює, добирає повноцінних громадян? З одного боку, ти на нижчій сходинці, всього лише польовий екзаменатор… З другого – ти одноосібно приймаєш рішення…

Крокодил замовкнув, незадоволений собою. Йому не подобалося неприродне звучання знайомих, здавалося б, слів.

– То в якому ти званні? Капрал? Лейтенант? Сотник?

Айра зацікавлено поглянув на нього:

– У мене, знаєш, малий досвід спілкування з мігрантами. А шкода: ви кумедні… Любий Андрію, я твій інструктор, і все. Процедура випробування формалізована й регламентована до найменших деталей. Якщо ти доведеш своє право бути повноправним громадянином – я буду першим, хто тебе привітає.

І він устав:

– Збираймося! – Його голос легко перекрив і хлопчачу балачку, і гурчання прибою. – Повертаймося до табору, і ввечері, якщо встигнемо, складемо регенерацію… Вставай!

* * *

«Якщо встигнемо».

Айра повів колону до табору – швидкою ступою, іноді бігом. Берег спорожнів. Прибій налягав на пісок і враз сповзав із нього, наче ковдра.

Тимор-Алк сидів біля водоспаду, опустивши ноги у воду. Ніби не зауважив, що всі пішли.

– Я можу тобі допомогти, – сказав Крокодил. – Уставай.

– Чого ти до мене причепився? – з болем у голосі озвався Тимор-Алк.

Крокодил сів поряд – на пісок:

– Давай поміркуємо. Припустімо, я мігрант, упав із неба. Припустімо, я нічого про вас не знаю. Та природна ідея, що я хочу допомогти комусь безкорисливо, тобі не спадає на думку. Тобто у вас на Раа не заведено безкорисливо допомагати?

Тимор-Алк повернув до нього змучене обличчя:

– Ти не можеш мені допомогти! Мені ніхто не може допомогти… Навіть бабуся казала, щоб я не їхав. Навіть вона!

І стримав сльози.

– Подумаймо, – знову почав Крокодил. – Вона ж тебе любить, чи не так?

– Я говоритиму про це.

– Ти зрозумій, я мігрант! Якщо я тебе чимось ображу – це не зумисне, а через незнання! У нас на Землі бабусі дуже люблять онуків.

«А чи любитимуть через мільйони років?» – виправив себе подумки.

– Так, – визнав Тимор-Алк. – Вона мене любить. Вона взагалі…

Він прикусив язика.

– А де твої батьки? – м'яко запитав Крокодил.

– Вони померли.

– Нещасний випадок?

– Так.

– Мені теж усі казали, щоби я не їхав, – зізнався Крокодил. – Так що я тебе дуже добре розумію.

Тимор-Алк понурив голову.

У прибої ходила велика пташина, біла з блакитною рискою на крилах, схожа водночас на чайку – і на чашку зі шкільної їдальні.

– Мабуть, я завтра повернуся на материк, – сказав Крокодил. Тимор-Алк мигцем зирнув через плече.

– Айра сказав, що ввечері ми будемо складати регенерацію, – пояснив Крокодил. – А це саме те, чого я робити зовсім не вмію.

Тимор-Алк глибоко зітхнув і витягнув ноги з води. Пухирі луснули, під ними рожевіла свіжа шкіра.

– Оце так! – у щирому захваті промовив Крокодил. – Навчи мене. Віддячу.

Він стягнув із порізу на руці брудну ганчірку, пов'язану замість бинта. На Землі рана в таких умовах загноїлася б відразу. А тут – нічого; має кепський вигляд, але гоїться. Сама собою.

– Я не можу нікого вчити, – сказав Тимор-Алк. – Я сам не розумію, як це відбувається.

– Хто вас навчає регенерації? Батьки? Школа?

– Коли як. Узагалі всі.

– Тебе хто вчив?

– Бабуся.

Крокодил уявив собі стареньку з величезним ножем, що спершу ріже внука, а потім навчає його гоїти рани.

– Тиморе, – сказав Крокодил – чому для вас так важливо бути повноправними громадянами? Я відчуваю, що це важливо. Чому?

Парубок дивився на вихід із бухти, де розбивалась об рифи хвиля.

– Добре, – скрадливо продовжував Крокодил. – Навіщо повноправному громадянину вміння гоїти рани?

– Це не вміння гоїти рани, – сказав Тимор-Алк майже з відчаєм. – Як ти не розумієш! Це вміння бути більшим, ніж ти є. Робити неможливе. Людина – сама собі пан, це перший крок. Людина панує над світом, це другий крок. Хто не панує над собою – не запанує ні над чим. Залежні – безпорадні, не панують, нічого не вирішують. Насправді вони не люди…

– Так я і думав, – пробурмотів Крокодил.

– Ні, – Тимор-Алк швидко виправився, – люди, звичайно. Та вони як діти. Живуть, радіють, не приймають рішень.

– А які рішення ти хотів би приймати? – обережно спитав Крокодил.

Хлопчисько роззявив рота – і раптом насупився, прямо дивлячись йому в очі:

– Ти мене провокуєш? Як Камор-Бала? А потім розповіси йому, що я тут наговорив?

Крокодил похлинувся, обурений.

Тимор-Алк, більше не дивлячись на нього, встав і, ледь помітно накульгуючи, пішов геть.

* * *

Крокодил проспав у затінку, на піску, кілька годин. Після сну почувався не стільки відпочилим, скільки розбитим. Затерпла спина, ломило коліна, саднили ступні, й дуже хотілося їсти.

Відшукавши стежку, якою пішли Айра з хлопчаками, він потихеньку полетів їм услід, сподіваючись, що жодних важливих тестів не пропустив. Сказано було: «Увечері складаємо регенерацію». «До вечора, – думав Крокодил, – є час: сонце ще високо».

Сонце високо, колодязь далеко…

У лісі перламутровими бризками снували метелики. Жуки найніжніших відтінків, величезні, як волоські горіхи, хиталися на довгих травинках, пригинаючи їх до землі. Під кронами безгучно металися тіні – чи то птахи, чи то кажани, чи то ще яке-небудь диво місцевої фауни.

Крокодил заблукав.

Оце щойно була стежка – і раптом її не стало. Негустий підлісок, жорстка трава, сплетене гілля; він спробував повернутися по своїх слідах, але скоро загубив їх, тому що притоптана трава піднялася вмить.

Буде не зараховано, з сумом подумав Крокодил. Цікаво, здатність орієнтуватися в лісі теж у переліку необхідних навичок повноправного громадянина, жителя мегаполіса?!

Жодного моху на стовбурах, жодних мурашників із південного боку пнів, жодних прикмет, що й у земному-таки лісі не дуже допоможуть містянину, а тут – поготів. Мапи острова Крокодил не бачив зроду. Йому здавалося, що все тут маленьке й компактне, заблукати неможливо. І от.

Він прислухався. Голосів не було чути: шурхотіли, дзвеніли, пищали, мелодійно повискували дрібні лісові мешканці. Звідкись іздалеку, дуже здалеку, проривався шум води. «Якщо це ручай, – подумав Крокодил, – він виведе мене на берег. Користі в цьому не багато, але принаймні я не ходитиму круга по лісу, як ідіот».

І він попрямував туди, де чув воду, – пішов без дороги, оминаючи зелені й білі стовбури. На ходу відломив знайомий гриб, схожий на півбуханки поганого хліба, і став жувати його сирим. Проковтнув надсилу кілька кусників, решту викинув. Тьху.

Шум води ставав дедалі гучнішим. Крокодил, пригинаючись під гілками, знай добирав місце, куди стати босою ногою, підходив усе ближче до великого й вологого; повітря робилося помітно холоднішим. На вітах росою висіли бризки. Попереду відчувався відкритий простір; ось замигтіли просвіти між стовбурами. Ось відкрилося небо.

Крокодил зупинився, для певності вхопившись за найближчу низьку гілку. Перед ним лежав каньйон із прямовисними стінами, порослими чагарником, і по дну каньйону котилася біла, як наречена, одягнена в піну ріка.

– Який розмаїтий рельєф! – сказав він уголос і не почув себе. Вода гуркотіла й співала, перетягаючи кругляки, стрибаючи з горбика на горбик. Угору річкою, метрів за тридцять від Крокодила, через каньйон було перекинуто мотузяний місток. Уздовж урвища йшла стежка, стоптана безліччю ніг, – тут пролягав, схоже, один з основних маршрутів випробування.

Крокодил збадьорився. Дорога праворуч, без сумніву, вела до берега. Дорога ліворуч – можливо, до табору. Ця річка, така бурхлива, вузька й грізна, – чи не та широчезна, повноводна й спокійна річка, де підлітки ловлять рибу для прохарчунку? Чи не та, куди мочали Тимор-Алка?

Він пішов стежкою, намагаючись не дивитися вниз, на дно каньйону. Висоти він не боявся ніколи, але від білої води паморочилось у голові, і це було неприємно. Ось так легко люди здобувають репутацію провокатора; Айра знає, що робить. Підлітки, певно, тепер зовсім упевнилися, що Крокодил – частина випробування. Та якщо Айра все каже й робить відверто – Крокодил, мерзенний мігрант, утирається в довіру й прикидається своїм…

Він почув голоси в лісі. Прислухався – ні, не здалось. Гучно, чітко вимовляв слова Айра. Що, влаштував нове випробування за відсутності мігранта?!

Крокодил квапливо звернув на ледве помітну стежку, що пролягла від каньйону до лісу. Ревіння води моментально стишилося. Айра говорив, і через кілька кроків Крокодил зміг розрізнити слова.

– …до нього? Це, знаєш, громадянське звинувачення першого ступеня: упередженість державного чиновника під час виконання обов'язків…

– Над усе я не хочу тебе в чомусь винуватити, – озвався хрипкуватий і низький, дуже напружений жіночий голос. – Я прошу тебе змінити ситуацію, поки можливо.

– Неможливо.

– Махайроде, заради цього хлопчика я ризикну репутацією, індексом, – усім.

Затамувавши подих, Крокодил визирнув із-за гілля. Айра розмовляв із голограмою; його співрозмовниця, висока повна жінка, була одягнена в пальмову спідницю. Пишне намисто лежало на великих охлялих грудях, не прикриваючи голизну й не прикрашаючи її. Зміст розмови, її інтонація й лексика не пасували ні до вигляду співрозмовників, ні до навколишнього пейзажу.

– Твоєму внуку нічого не загрожує, – після короткої паузи заговорив Айра. – Його доля залежить тільки від нього. Ти принижуєш його опікою, а мене ображаєш дикунськими домислами.

– Навіщо ти це робиш? – пошепки спитала жінка.

– Що саме?

– Оце все?

– Кажи зрозуміліше. Я роблю свою роботу.

– Свою роботу?! Твоя робота – приймати Пробу в хлопчаків?

– Зокрема.

– Не смій займати мого внука! – Із її горла вирвалось натуральне гарчання. – Якщо ти визнаєш його не гідним громадянства, я подам апеляцію.

– Він отримає те, чого вартий.

– Я експерт незгірш за тебе. Я знаю, що він гідний. Якщо ти не даси йому громадянства, значить, ти упереджено до нього ставишся, і я це доведу.

Крокодил не бачив обличчя Айри. Той стояв, опустивши руки вздовж тіла, розслаблено й непорушно. З його пози не можна було прочитати його почуттів. Жінка дивилася прямо і, мабуть, могла б розгледіти Крокодила. Та все, що відбувалося в лісі, не цікавило її. А може, вузький канал зв'язку дозволяв їй бачити тільки співрозмовника.

– Ти знаєш, який у нього больовий поріг? – тихо спитав Айра. – Ти, експерте?

Біле, суворе обличчя жінки здригнулось:

– Нуль чотири. Та він керує собою.

– Ти відправила хлопчика з порогом нуль чотири складати Пробу? – В голосі Айри вперше пролунало дещо поза байдужим холодом.

– Я відправила?! Це його вибір. Він гідний бути громадянином!

– Якби він був моїм онуком…

– Добирай слова, Махайроде. Я записую нашу розмову.

– Я теж.

– Ти упереджено ставишся до нього! Ти повинен був відмовитися приймати в нього Пробу. Одразу, щойно побачив його в списках.

– Ні, не повинен! – Айра підвищив голос, і Крокодил виразно розчув, як у його словах проглянула лють. – Він такий же, як усі, підліток. Я приймаю в нього Пробу, як у всіх!

«Оце так-так!» – подумав Крокодил і пригадав сцену прибуття: «А це що за блідо-зелена парость?» Айра ж хотів повернути Тимор-Алка додому – разом із Крокодилом…

Жінка з охлялими грудьми зціпила тонкі губи. Крокодил здивувався, побачивши сльози в її маленьких очах:

– Будь дуже уважний, Махайроде.

– Я й так дуже уважний, Шано.

Кілька секунд жінка ніби силкувалася щось додати і добирала слова. Потім опустила погляд – і пропала, розтанула, і Крокодилові відкрилася будівля в лісі – дім-хижа, схожий на той, у якому був офіс міграційної служби.

– Який ти неспокійний, мігранте, – сказав Айра, не обертаючись. – 3 тобою багато клопоту.

Крокодил перевів подих:

– Аж ніяк. Жодних.

Айра обернувся. Його очі, звичайно мутнуваті, тепер здавалися залитими пластмасою. Ніби Айра начепив матові контактні лінзи.

– Я шукав дорогу до табору, – сказав Крокодил.

– А, – сказав Айра, помовчавши, – до табору. Зараз підемо. Сонце заходить.

І попрямував до будинку, не пустивши ні пари з уст. Крокодил завагався; Айра обернувся з порога:

– Заходь…

Крокодил увійшов, не відчуваючи східців під огрубілими розтоптаними ступнями.

– Можеш сісти.

Ні трави, ні меблів усередині будинку не було. Підлога, Крокодилові на щастя, виявилася з гладенького дерева – як стільниця. Він усівся в куточку й підібрав зболені ноги; Айра підійшов до вузького вікна без фіранок і вмостився на підвіконні:

– У тому, що ти провалиш випробування, я особисто не сумніваюся.

Крокодил промовчав.

– Я можу відправити тебе на материк просто сьогодні, – вів далі Айра. – За результатами тесту на регенерацію. Однак, наскільки я розумію, тобі хотілось би затриматися надовше.

Крокодил закусив губу.

– Попрацюй провокатором, – довірчо запропонував Айра. – Я даватиму тобі завдання щодо конкретних претендентів. А ти маніпулюватимеш. Майже як із Камор-Балом.

Крокодил відчув, як сильно втомився за останні дні.

– Хочеш, аби я допомагав тобі зрізати пацанву?

– Аби ти допомагав їм виявити себе. Вони задля того сюди й приїхали.

– Поясни мені критерій, – заходився просити Крокодил. – Поясни, навіщо повноправному громадянину бігати по вугіллю?

За спиною Айри в сутінковому лісі загорялися на гілках бузкові плями – колонії місцевих комах, що світяться в темряві.

– Проба – це ритуал, це ініціація, – вагомо сказав Айра. – Це маленький спектакль. Та ще це інструмент, і не тільки добору, але й виховання. Інструмент удосконалення людини. Зрозуміло тобі, мігранте?

– До чого тут життя в лісі й біганина по вугіллю?

– Підготовка до Проби зумовлює систему мотивацій. Людина знає, що долати страх і лінощі почесно. Що бути воїном хоч раз у житті необхідно. Хлопці й дівчата мріють пройти випробування, хоча залежним бути спокійніше. Діти мігрантів, які потрапили на Раа в дитинстві, мріють скласти Пробу, складають – і перестають бути мігрантами.

– Тобто це величезна маніпуляція, – сказав Крокодил. Айра звів брови.

– Нав'язування чужих цілей, – пояснив Крокодил. – Причому з пелюшок. Культ відповідності сподіванням – будь таким, яким суспільство хоче тебе бачити, і ні в якому разі не будь іншим. Це що – громадянська зрілість?! Ні, це готовність підкорятися дурному наказу!

– Мігранте, – сказав Айра з ноткою презирства. – Навіщо ти сюди приїхав? Ти, схоже, нічиїм сподіванням не відповідаєш – узагалі.

Крокодил затнувся. Айра дивився на нього впритул мутнуватими, наче пластик, очима.

– Я відповідаю своїм сподіванням, – сказав Крокодил. – І цього достатньо.

– Твоїй планеті це принесло багато щастя.

Крокодил підхопився, не зовсім розуміючи, що збирається робити:

– Що ти знаєш про мою планету?!

– Нічого. – Айра не ворухнувся. – Це припущення. Чого ти так схопився?

Крокодил зупинився за декілька кроків від нього. Айра сидів, підібравши ногу, спершись п'яткою у вузьке підвіконня. Він не рухався, але Крокодил чітко зрозумів: дістати в щелепу від Айри – значить лишитися без зубів.

– Що ти знаєш про мою планету? – повторив він, щосили стримуючись.

– Тільки те, що тебе там більше нема, – Айра не кліпав. – А вже щастя це чи нещастя… вирішуй сам.

Крокодил повернувся до свого кутка й сів на підлогу. Кров у нього сильно прилила до обличчя; Айра, без сумніву, чудово вмів знаходити вразливі точки й «розробляти» їх. Не диво, що хлопці на острові починають метатися, поводитися по-дурному…

– Ваша Проба – звичайнісінька профанація, – вирівнявши дихання, сказав Крокодил. – У кращому разі – лотерея. Треба сподобатись інструктору, інакше одна людина своєю волею спише тебе в залежні.

– Маячня, – у завмерлих очах Айри вперше щось змінилося. – «Волі інструктора» не існує, існують об'єктивні свідчення. Гідний обов'язково має стати повноправним громадянином, негідний – нізащо не може. Інакше постраждає критерій і порушиться витончене калібрування інструменту.

– Критерій?

– Елементарні принципи. Людина – пан сама собі. Людина панує над світом. Людина прагне вгору й здатна на неможливе.

– А якщо результат неочевидний? Суперечливі випадки?

– Рішення приймає інструктор.

– А якщо інструктор упереджений?

– Не буває, – твердо відповів Айра.

– Правда? Хіба ти не упереджаєш, кажучи парубкові, що в нього в жилах юшка якась, а не кров? Коли благословляєш цькування?

Айра всміхнувся:

– У кожній групі є ієрархічна структура, справа інструктора – вкрай загострити конфлікти.

– Заради вдосконалення людини?

– Заради отримання правдивих результатів. І не думай, що це просто. Громада Раа, якщо ти зауважив, явної ієрархічної структури не має, тому хлопчаків доводиться під'юджувати… Усе, стемніло. Нам час іти.

Айра легко зіскочив із підвіконня.

– Зажди, – Крокодил підвів руку. – Хто такий цей зелений хлопчик?

– Більше жодних питань, – Айра посуворішав. – Будеш на мене працювати – чи спокійно поїдеш?

– Ще варіанти? – на якусь хвилину затнувшись, спитав Крокодил.

Айра мотнув головою.

– Я буду на тебе працювати, – Крокодил зціпив зуби. Айра потягнувся, по його торсу прокотилася хвиля, як по стадіону, повному вболівальників:

– Цікава ти людина… Правда, навіщо ти сюди приїхав? Невже гадав, що складеш?

– Так, – зізнався Крокодил. – І ще хотів зрозуміти, що це. Зрозуміти, в чому критерій.

– Зрозумів?

– Не зовсім, – повільно озвався Крокодил.

– Нехай… Перше твоє завдання: згадай при Тимор-Алкові ім'я Махайрод і простеж за реакцією.

– Хочеш знати, як він до тебе ставиться?

– Стоп, – Айра насупився. – Він знає, що мене звуть Махайрод?

Крокодил почувався ідіотом.

– А що, це таємниця? – пробелькотів, відводячи очі.

– Ну, взагалі це закрита інформація, – сумовито сказав Айра. – Для хлопчика погано, якщо він мене впізнав. Він може нервуватись.

– Він нервує, – визнав Крокодил.

– Невдаха, – пробурмотів Айра, невідомо кого маючи на увазі. – Ну біжімо.

* * *

Біля самого табору Крокодил відстав від Айри. Не хотілося демонстративно розписуватись у призначенні на посаду провокатора; він звернув до річки, добре видної у світлому нічному лісі, і якийсь час йшов, намагаючись когось упіймати. Було б добре прийти до вогнища з рибиною – і авторитет, і алібі, і вечеря. Та риба не хотіла ловитись; із горя Крокодил підібрав кілька молюсків біля берега та поніс їх смажити до вогнища. Здаля почув, як хлопці уголос рахують, хором.

Біля вогнища складали регенерацію. Крокодил, не вірячи своїм очам, присів осторонь – у мокрих шортах, зі смердючими мушлями на колінах.

Айра, освітлений вогнищем, стояв із тесаком у руці, причому на лезі блищала свіжа кров. Хлопці підходили до нього по черзі, Айра блискавичним рухом залишав на руці претендента «стандартний надріз», і решта хором починала лічити. Крокодил підійшов у ту саму хвилину, як Полос-Над, здоровенний і самовпевнений, закінчив регенерацію на рахунок «п'ятнадцять».

– Остаточний залік, прийнято. Наступний…

Випередивши когось, рішуче встав Тимор-Алк і підійшов до Айри, простягаючи смугасту від шрамів руку.

– Час, – Айра, майже не дивлячись, змахнув тесаком, і на світлу шкіру Тимор-Алка бризнула рожева кров. – Раз, два…

Крокодил затамував подих. Тимор-Алк, прикривши очі, стояв біля вогнища, і рідкі краплі поблискували, падаючи з його ліктя на потоптану траву.

– Сім, вісім, дев'ять… одинадцять, дванадцять…

Тимор-Алк підвів руку. Серед численних білих шрамів чітко вирізнявся свіжий, бордовий.

– Остаточний залік, – безпристрасно констатував Айра. Жестом зупинив хлопчика, що наважився було підійти наступним, і крізь вогонь подивився на Крокодила, який сидів у сутіні:

– Решта складе регенерацію пізніше, бо, за моїми даними, не всі готові. Зараз – вечеряймо й відпочиваймо, тому що завтра знову важкий день: складатимемо нічне бачення й ехолокацію.

* * *

Він так утомився, що ледве доплентав потемки від убиральні до гамака. Тут на нього чекав сюрприз: щойно він упав на мотузяне ліжко, як холодні цупкі руки схопили з двох боків за лікті й кісточки. Крокодил чимдуж засіпався, але сам-один проти десятка парубків устояти не зміг. Його руки й ноги вмить виявилися зв'язаними, і Крокодил відчув себе полоненим Гулівером. Кому-кому, а цьому персонажу він ніколи не співчував.

– Не всі готові складати регенерацію, – прошелестів у темряві молодий і злостивий голос. – А Камор-Бал був готовий!

– Допоможімо товаришу, – знущально пропищав інший голос.

– Допоможімо товаришу скласти Пробу! – прохрипів хтось надсадженими або сильно застудженими зв'язками.

Крізь діряву покрівлю проглядали зірки. Крокодил закліпав, коли внесли ліхтар – велику свічку в скляному ковпаку. Світло відбилося на лезах численних тесаків, витягнутих із піхов.

– Ідіоти, – вичавив Крокодил. – Додому захотіли? З ножем на людину?!

– Тимор-Алк каже, в тебе з регенерацією погано, – сказав парубок із подряпаною щокою, якого звали, здається, Бінор-Дан. – Ти ж просив навчити?

Крокодил мигцем озирнувся – наскільки це було можливо для того, хто лежить у гамаку. Парубки стояли кільцем, а трохи осторонь підпирав одвірок Тимор-Алк – зеленоволосий, блідий, із поглядом відсутнім і байдужим.

– За правилами, не заборонено допомагати товаришу між заліками, – просипів застуджений. – Ти пан сам собі чи не пан?

– Якщо пан – давай, накажи волокнам зростатись! – і Бінор-Дан підніс вістря свого тесака до голого Крокодилового живота. М'язи напружилися самі собою.

– Гладкий який, – сказав Бінор-Дан. – Жир важче відновити, але хто обіцяв, що буде легко?

І провів тесаком по животу Крокодила, який зовсім не був жирним, а за останні дні так і зовсім підтягнувся.

Крокодил засмикався, але вирватись не зміг. Ще кілька тесаків розітнули йому шкіру на плечах і грудях. З десяток лез маячило перед очима. Крокодил верескнув; хлопчаки холоднокровно розписували його, залишаючи неглибокі, довгі порізи:

– Затягуй!

– Тренуйся!

– Камор-Бал не отримав громадянства – зате ти впораєшся! Вигляд крові вкидав їх в ейфорію. Хтось різав по кілька разів, хтось лише погрожував, розмахуючи ножем. Зараз Крокодил зумів би чимало дізнатися про них – але йому було не до спостережень.

– А якщо вийняти око – відростиш назад?

– А якщо відрізати вухо?

Крокодил утратив самовладання й забувся, як тварина, намагаючись витряхнути себе з поганого сну. Тимор-Алк непорушно стояв в одвірку – чиєсь спітніле плече то ховало його від Крокодила, то відкривало знову. Минуло, здається, кілька хвилин – а насправді кілька секунд, – і ззовні крикнув птах. Тієї ж миті світильник метнувся в бік і загаснув. У темряві зашелестіли гамаки, і стало тихо. У тиші брудна Крокодилова лайка звучала особливо безпорадно.

Потім чиясь тінь на мить заступила вогники в лісі. Нечутно ступаючи, увійшла людина: її очі мутнувато світилися в темряві. Від цього видовища в Крокодила мурашки побігли поза скривавленою шкірою.

– Суки, сволота! – викрикнув він, зриваючись на вереск. Людина озирнулася. Піймала чиюсь руку, повислу з гамака.

– Як ми вправно вирівнюємо пульс, – тихенько сказав голос Айри. – Зараховано, безсумнівно зараховано…

Він зупинився над Крокодилом, розглядаючи його, але не кваплячись звільняти. Крокодил перестав вириватися; важко триматися гідно, коли сам собі видаєшся комашкою на предметному склі.

– Відв'яжіть його, – негучно сказав Айра і вийшов.

* * *

«Це вміння бути більшим, ніж ти є. Робити неможливе. Людина – сама собі пан, це перший крок. Людина панує над світом, це другий крок. Хто не пан сам собі – не запанує ні над чим».

«Підготовка до Проби зумовлює систему мотивацій. Людина знає, що долати страх і лінощі – почесно. Що бути воїном – необхідно».

«Якщо я паную над світом, – думав Крокодил, – то чому одружився зі Свєткою? Від самого початку, з пиятики на весіллі – та ні, ще коли вона сказала, що вагітна… Ні, ще раніше – з того самого моменту, як ми вперше прокинулися разом… Від того ранку, де лежала на пилявім паркеті смужка світла й горбився запилений кактус на підвіконні – було зрозуміло, що все це тимчасово. Ми тимчасові, наш зв'язок – данина скороминущій забаганці; ніхто не збирався жити довго й щасливо помирати в один день. Людина на Землі – поняття нестале, і сама Земля, схоже, закінчилась раніше, ніж ми могли гадати. Де тепер Свєтка? Де мій син?»

«Ніде, – виправив він себе. – Земля належить ящерам. Попереду кайнозой. Живімо сьогоднішнім днем…»

Він сидів на м'якенькій траві на березі чистісінької річки, серед нічних вогників, що світили тепло і яскраво, під небом, повним великих рухливих зірок. Він жував листя трав'янистої рослини, схожої на півмісяць, і жованою кашкою заклеював порізи. Висихаючи, кашка стягувала шкіру, ніби медичний клей; вона мала слабку анестезійну дію. Два найбільші порізи, на животі та плечі, ніяк не бажали закритися; Крокодил ворушив занімілими щелепами, випльовував ліки на долоню й шар за шаром викладав на пошкоджені частини – ніби цементуючи потріскане мурування. Ніби заклеюючи діряву покришку.

«Припустімо, я зараз прокинусь, і все буде, як раніше: робота, комп'ютер, колекція DVD на запиленому стелажі. День у день, і непогано, і часом майже щастя. І немає потреби долати страх і лінощі. Порочний той світ, де обиватель має бути воїном. Хочу спокійно зникнути разом із моєю планетою… якщо їй судилося пропасти.

Та за ті дні, що я тут живу, я встиг уже звикнути до думки, що прокидатися мені нема куди. Ось він, Раа, мій світ. Далеке узбережжя всипане чорними перлами, треба б з'їздити й подивитись.

А напівкровка який, га! Зелененький Тимор-Алк. Ось плата за добре ставлення. Заслужив, мабуть, похвалу від своїх, хоча знущатися з нього однаково не припинять…

Хлопчаки поквиталися за Камор-Бала. Ризикуючи, між іншим, і самим принагідно вилетіти з випробування. Знущатися зі зв'язаного – це як, гідне повноправного громадянина Раа? Ах, ні, пардон, ідеться про щиру допомогу відсталому товаришу…

Наївні. Чи мав Айра формальний привід вигнати особливо завзятих, того ж таки Бінор-Дана? Знайшов би, якби захотів. Та тепер, після Камор-Бала, він озирається на задні колеса. А ще ж і владна бабця в пальмовій спідничці погрожує йому службовим розглядом. І надокучливий мігрант плутається під ногами. Нелегко бути інструктором у цьому таборі, мимовільно станеш обережним…

Цікаво, а смертні випадки бувають під час Проби? І якщо так, то який відсоток? І хто несе за них відповідальність, ніхто? Сам загиблий? Чи все-таки інструктор?»

Крокодил ліг на спину. Ніч була свіжою, навіть прохолодною, але від води виходило тепло. «Хочу додому, – в нестямі подумав Крокодил. – До пилявої задушної квартири».

Чиясь тінь затулила світло зірок. Крокодил розплющив очі; Айра безгучно сів поряд. Від нього не пахло ні потом, ні сечею, ні кров'ю – взагалі нічим.

– У мене для тебе завдання, Андрію. Завтра, на ранковому шикуванні, відклич мене вбік і скажи три слова, три імені: Бінор-Дан, Полос-Над і Данін-Рам. Тихо, на вухо, але повернувшись обличчям до лави, щоби губи було видно.

– Навіщо? – Крокодил подивився на зірки.

– Затим, що ми домовилися. Ти мені допомагаєш – я залишаю тебе до кінця Проби.

– Гаразд, – Крокодил заплющив очі. – Дай мені відпочити, будь ласка.

* * *

– Сьогодні в нас за планом нічне бачення й локація в екстремальних умовах. Хто не певен у своїх силах – хай заявить одразу.

Мовчання. Хлопчаки світили на Айру невинними очима ентузіастів. Навіть зеленоволосий Тимор-Алк став схожим на решту, принаймні тримався й дивився, як усі. Тільки Крокодил, не прийнятий колективом, стояв осторонь і мав такий вигляд, ніби ним кілька разів розбивали вітрину.

– Усі певні своїх сил, чудово, – Айра нічому не дивувався. – Останнє питання: ніхто нічого не хоче мені сказати?

Його погляд нібито ненароком звернувся до Крокодила; за цим поглядом стурбовано простежили учасники нічної розправи. Зависла пауза; Крокодил дивився вгору, де в кронах мерехтіли метелики формату A4. Їхні крила зверху повторювали візерунок листя, а знизу мінились помаранчево-червоним, тому метелики здавалися дірами в просторі, що то відкривалися, то знову зникали.

– Отже, ніхто, – з якоюсь журбою констатував Айра, вдаючи, що не завважив полегшеного зітхання вишикуваних. – Хай так і буде… Біжімо.

Лава босоногих, напівголих, добряче схудлих парубків змією потягнулася до лісу. Крокодил знову опинився у хвості колони. І сказав собі: «Щойно стане несила – кину цю справу, зупинюся, піду назад до табору. Однаково мені тепер».

Він не те щоб вирішив розірвати домовленість з Айрою. Просто виконувати її було так гидко, що гра втратила сенс. Регенерувати він не навчиться, ідея Проби дедалі огидніша, то чи варто терпіти приниження заради сумнівного задоволення залишатись на острові довше?

Трав'яна лікувальна кашка виявилася корисною: нічні порізи склеїлись, підсохли й боліли менше, ніж можна було гадати. Штани, обірвані й короткі, перемастилися кров'ю, зашкарубли й натирали шкіру. Крокодил уявив, яку насолоду відчує, перевдягаючись назад у свою одіж, і трохи збадьорився.

Йому здалося, що він бачив тінь досади на виду Айри, коли той зрозумів, що співпраці не буде. Уже якщо відмовлятись від ролі провокатора то демонстративно… хай навіть твою демонстрацію завважить одна лиш людина.

На щастя, бігти довелося недалеко. Короткий крутий підйом, потім довгий похилий спуск, і Айра зупинився біля прямовисної стіни з малесеньким лазом унизу – пацюча нора, та й годі.

– Отже, темрява. Усередині лабіринт і схованки з жетонами. Заходимо, розширюємо зіниці, чекаємо команди. Дочекавшись, починаємо рухатися під скелею. Вісім і більше жетонів – зараховано. Сім і менше – незараховано. Контрольний час – година. Є питання?

– А куди ховати жетони? – діловито спитав кремезний парубок на ім'я Данин-Рам. – Кишень катма…

– За щоками в тебе кишені! – Айра так глянув на парубка, що той пошкодував про свою цікавість. – Ще запитання?

Стягнувшись, порізи свербіли, але Крокодил боявся їх торкнутися, щоби заново не роз'ятрити. Хлопчаки обережно мовчали, ззираючись.

– Нема питань, – Айра кивнув. – Чудово. Отже, просте завдання, прогулянка, можна сказати… Вперед!

І він відступив убік, даючи Полос-Наду можливість першому пірнути в пацючий лаз. Хлопчисько вкрутився в діру моментально й граційно, мовби досвідчений черв'як. За ним полізли інші – швидше чи повільніше, сміливіше чи обережніше, але всі хотіли влізти красиво: Полос-Над, схильний до демонстрацій, як уже повелося, задав моду.

Останнім пірнув зеленоволосий, ні разу не озирнувшись.

– Ти сам не знаєш, чого хочеш, – повідомив Айра. – А я дотримаю свого слова: сьогодні ідеш додому, ввечері, після їжі.

– Мій дім далеко, – сказав Крокодил. – Його більше нема… або ще нема.

– Нехай так і буде, – погодився Айра. – Лізеш – чи підеш гуляти до вечора?

– Якщо ти відправиш мене додому без формальних підстав, я подам апеляцію, – сказав Крокодил.

– Браво! – Айра закотив очі. – Ти що, бачиш поночі? Чи можеш орієнтуватися за відлунням?

Крокодил завагався. Піти зараз означало принаймні не осоромитися. Айра правильно пояснив собі його мовчанку:

– От і добре.

І Айра пірнув у лаз. Він зник там швидше, ніж спритний Полос-Над, але без натяку на видовищність: тільки-но був тут – і раптом щез. Крокодил лишився сам між стіною лісу й камінною стіною.

Він підвів голову. Посеред зеленавої смужки неба, що простягнулося між листям і камінням, блискіткою мерехтів супутник, помітний навіть удень. Блискітка була мінливою крапкою, остаточним підсумком: із цього моменту більше нема куди стриміти. Нема чого бажати. Доведеться охолонути, розслабитись і назавжди визнати, що ти мігрант, що Землі нема й нічого змінити не можна; змагання за повноправне громадянство було протезом діяльності. Тепер і вона закінчилася, причому ганебно…

Крокодил опустився навкарачки й зазирнув у нору. Зсередини віяло прохолодою й вільгістю, було ледве чути голоси, хтось упівголоса сміявся; Крокодил сплюнув, ще раз подивився на супутник і, мружачись від болю, поліз у темряву під скелею.

* * *

Тут можна було випростатися на весь зріст. Щільне запинало, навпомацки шкіряне, прикривало вхід до печери й відтинало навіть тьмяне світло, що плинуло до нори. Судячи з того, як лунали голоси, ходів і відгалужень тут було, як у сирі.

– Розширюймо зіниці, хто як уміє, і починаймо рухатися за п'ятнадцять секунд. Працюємо мовчки. Жодних підказок.

– А ділитися жетонами можна? – раптом спитав чийсь хрипкуватий, зовсім дитячий голос.

Хлопчаки засміялися, ніби почувши добрий жарт.

– Десять секунд, – Айра не відповів на питання. – Схованок досить, жетонів повно, але не забувайте весь час рухатися за стрілками до виходу, інакше спливе час. П'ять секунд. Чотири, три, дві, одна… Ходімо.

Збуджене сопіння стало ще голоснішим. Заляпали по каменю босі підошви. Хтось перечепився, судячи зі звуку, тесаком об камінь і крізь зуби лайнувся.

– Тихо, – повторив Айра.

Крокодил дивився в темряву. Ні, не можна сказати, щоби він зовсім уже нічого не бачив; червоні плями, відбитки денного світла, повільно танули, поступаючись безформним темним обрисам. Прямо в обличчя віяв вітерець – попереду точно є прохід, причому доволі широкий; Крокодил ступив – і тріснувся лобом об сталактит, що застив поночі дорогу. Хоча в очах йому заіскрилося, дорогу було таки не видно і понад те – стало ще темніше.

Хлопці розповзалися по печері. Дихання, сопіння, шелест, ледь чутний скрегіт. «Цікаво, що вони бачать? – подумав Крокодил. – І чому цього не бачу я?»

Він гадав, що Айра прокоментує його появу. Але той зник: Крокодил не міг сказати, чи інструктор стоїть за два кроки, а чи біля протилежного виходу з печери. Не може бути, щоб Айра не зауважив Крокодила, але казати нічого не став. І на тому спасибі.

Крокодил витягнув тесак із піхов і простягнув уперед, навпомацки шукаючи дорогу. Сталь дзвякнула об камінь раз і другий; Крокодил оминув ще кілька сталактитів і вперся в стіну. На камені, майже тицьнувшись у нього носом, розгледів стрілку, намальовану білою фарбою. Стрілка вказувала вгору.

Крокодил озирнувся. Теоретично він уявляв собі, звідки прийшов і де знаходиться лаз. Та практично – практично навколо стояв морок, він починав відчувати його фактуру шкірою. Дихання й шурхоти хлопчаків перемістилися кудись і майже стихли. Крокодил забрав клинок у піхви й пішов уздовж стіни, обмацуючи її, вишукуючи сходи чи уступ, – таж мали б вони десь тут бути…

Його рука наштовхнулась на руку людини. Він не закричав тільки тому, що похлинувся. Поряд, геть непорушно, стояв ще хтось: руку не відтрутили. Вона була холодною й жорсткою, й невеликою: підліток.

Крокодил промовчав, хоча дурне питання: «Це хто?» крутилося вже на кінчику язика. Йому в долоню ковзнула кругла прохолодна пластинка, схожа на медаль.

Чужа рука зникла. У цілковитій тиші минуло кілька секунд, потім праворуч – і вгорі – хтось глибоко зітхнув.

Стискаючи в кулаці жетон, Крокодил пішов на зітхання і вмить спіткнувся об уступ, перший у низці багатьох уступів, що вели вгору. Вибиратися, затиснувши в кулаці пластинку, виявилося незручно. Крокодил понюхав жетон, відчув запах металу й сунув здобич за щоку.

Попереду знову глибоко зітхнули, буцімто хтось був у великому смутку й незадоволений життям.

Що це – нова пастка? Нове знущання? Не маючи змоги вибирати, Крокодил знову пішов на звук. Дорога не була прямою – коридори петляли, як нори в термітнику, як порожнини в дріжджовому тісті. Крокодила знову піймано за руку, витягнуту вперед, і вкладено в долоню жетон.

Ніхто не вимовив ні слова. Тиша, глибоке зітхання попереду… трохи ліворуч. Не намагаючись нічого роздивитися, а сподіваючись тільки на доторк і слух, Крокодил пробирався вперед; десь капала вода. Повітря стало прохолоднішим. Кілька крижаних крапель упало на плечі та голову. Підлога під ногами стала вологою й слизькою.

Крокодил вирішив, що минуло вже зовсім немало часу. Його супутник то зникав на кілька хвилин – тоді Крокодил починав кружляти, шукаючи виходу, й щоразу усвідомлював, що замурований у камінні; то з'являвся, глибоко дихав, підкликаючи Крокодила, іноді підносив його руку до розщелини, за якою був вихід, іноді терпляче вичікував, доки Крокодил навпомацки знайде дорогу. Щоки в Крокодила роздулись: його добрий геній подарував йому вже шість жетонів, лишалось два до повного заліку, і Крокодил був внутрішньо готовий до того, що, подарувавши сьомий, його супутник розчиниться в темряві, залишивши безпорадного мігранта бродити під землею й даремно шукати виходу…

Отримавши сьомий жетон, Крокодил переміг спокусу схопити супутника за руку й не відпускати. Хлопчисько був озброєний, а змагатися сліпому з видющим – сумнівне задоволення. До того ж навколо можуть ховатися його товариші, і то багатенько; Крокодил сунув жетон за щоку, готову вже тріснути.

Хлопчисько знову зник у темряві. Зоріючи, Крокодил починав витріщатись, як жабка, вивалював очі з орбіт, але однаково нічого не бачив. Розширюй зіниці, не розширюй – тут не було світла, навіть якогось розсіяного. Сліпота лякала. З заплющеними очима комфортніше.

Попереду й праворуч хтось глибоко зітхнув.

Крокодил, збадьорившись, пішов на звук, спустився пологим схилом і стукнувся лобом об навислу стелю. Його взяли за руку – за зап'ясток – і сильно потягли вниз; схований у розколині, тут виявився ще один низький лаз, схожий на пацючу нору.

Крокодил обмацав його краї – стерті, певно, плечима й боками багатьох здобувачів, що вже пройшли це випробування. У підказці не було потреби; цієї миті холодна хлопчача рука сунула йому в долоню останній, восьмий жетон.

Оце так-так.

Крокодилові щоки набули симетрично-роздутого вигляду. Зажмурившись, щосили гамуючи клаустрофобію, він у цілковитій темряві протиснувся в геть чорний лаз; жетони скреготіли за щоками, терлись, як жорна, і звідкись долинало рівне гудіння, ніби працювала величезна машина. Лаз усе стискався, доки й зовсім не став непрохідним. Крокодил застряг у камінні й, звиваючись, зрозумів усе: хлопчаки загнали його в камінну трубу, звужений підземний ріг, а жетони були приманкою. Він не зможе повернути назад; його поховано під товщею скель, причому Айра, можливо, завважить його відсутність тільки пізно ввечері…

І, коли Крокодил був ладен обмочитися, нажаханий наче звір, – на нього війнуло повітря, і випростана рука намацала пустий простір. Забувши про порізи, він рвонувся вперед: захисна кірка з лікарської рослини репнула на грудях і на животі, але Крокодил не відчув болю. Він вирвався, вирвався на волю – можна було дихати на повні груди, розвести в сторони руки, солодко випростатися…

А ще за якусь мить він зрозумів, що бачить світло.

* * *

Він вибрався з печери, здається, останнім. Вихід вів до ущелини; тут було сіро й невидно, але хлопчаки однаково мружилися від болю, і Крокодил теж затуляв обличчя рукою.

– Час іще є, – Айра не виказав здивування, коли Крокодил, скривавлений, засапаний, вибрався з печери слідом за підлітками. – Та, бачу, всі ви чудово орієнтуєтеся поночі й прийшли дочасно. Утішений, що завдання було вам за іграшку… Отож рахуймо жетони.

Очі Крокодила потроху звикли до світла. Він озирнувся: група здобувачів зібралася на кам'яному карнизі вздовж стіни ущелини, а гуркіт, що його Крокодил почув під землею, долинав від потоку. По самому дну ущелини бігла ріка – біла й лиха, вона жбурила каміння, огинала вищирені чорні ікла дна і вкрита була, ніби серпанком, шаром туману й бризок.

Полос-Над першим виклав на землю свої десять жетонів. Його приятель Бінор-Дан виклав одинадцять; якщо Полос-Над через це засмутився, він намагався цього не показати. Решта здобувачів, не надриваючись, зібрала по вісім-дев'ять жетонів; на світлі жетони виявилися кольоровими: сірі, червонясті й жовто-бежеві кружальця з номерами та буквами, схожі на екзотичні монети.

Крокодил підійшов до Айри останнім. Розтулив долоні (жетони він гидливо виплюнув ще перед тим, як вибрався на світло) і зронив на землю вісім вологих кружалець, і вони глухо задзвеніли, як стара мідь.

Айра поглянув на нього дивним поглядом. Здається, Крокодилові вдалось-таки його здивувати.

– Зараховано, – сказав Айра, і Крокодил не стримав зловтішної посмішки.

– Та когось нема, – Айра не зводив із нього очей. – Ще одного нашого товариша… Здається, Тимор-Алка?

Зловтішна Крокодилова посмішка застигла в нього на губах.

– А час, проте, виходить, – пробурмотів Айра ніби собі під ніс. – Десять, дев'ять, вісім, сім…

На рахунок «п'ять» із печери вийшов, зажмурившись, зеленоволосий. Щоки його роздувались, як у хом'яка. Він підніс долоні до рота, ніби його нудило, і виплюнув жетони; хлопчаки мимоволі витягай шиї, рахуючи.

– Вісім, – сказав Айра байдужо. – Нехай, і це зараховано. Вітаю всіх, нічне бачення ми склали, тепер візьмімося за локацію. За мною!

І, залишивши жетони валятися на камінні, Айра побіг угору по карнизу над ущелиною. Парубки вервечкою потягнулися за ним: у кожного було своє звичайне місце в лаві, Крокодил біг останнім, а перед ним працював лопатками Тимор-Алк, брудний, подряпаний, зеленкувато-білий.

«То що ж це було, – питав себе Крокодил. – Перепросини? Спроба виправдання? Перед мігрантом, чужою загалом людиною?»

Звичайно, Крокодил поставився до метиса краще за всіх інших, разом узятих. Звісно, видовище нічної розправи могло присоромити хлопчину. Але така відверта допомога, на межі самовикриття?

Дедалі гучніше гуло. Водяний пил осідав на плечах і волоссі бігунів. Після досить-таки тривалого бігу колона під проводом Айри досягла водоспаду.

Це був ще один, новий, раніше не бачений водоспад. Верхній басейн, повноводий і спокійний, стояв нарівні з похилим берегом. Вода падала майже прямовисно, як ніж гільйотини, і нижній басейн ховався в бризках, піні й гуркоті. По самому краю, над водоспадом, через ріку тягнулася низка каменів – ніби криві опори давно поваленого мосту, ніби широко поставлені чорні зуби.

– Отже, ехолокація, – буденно сказав Айра. – Цього разу зір вам не знадобиться. Ви маєте перетнути річку, використовуючи тільки картину звукових відображень, що її нам люб'язно надає водоспад… Заплющуйте очі!

Наказ був таким владним, що навіть Крокодилові закортіло зажмуритися. Підлітки вмить опустили повіки, обличчя їхні розслабилися, мов уві сні. Хтось підвів руки долонями догори, ніби ловлячи невидимі хвилі. Хтось широко позіхнув та так і лишився стояти з роззявленим ротом.

– Ви підете по камінню з заплющеними очима. Підглядати можна в одному випадку: якщо ви розумієте, що не вправляетесь, і готові відмовитися від Проби. Ніхто з вас не буде таким дурнем, щоб шахрувати, правда ж? Якщо ви розплющите око хоч на щілинку – я зауважу. Повторюю: це можна робити. Та тільки в разі, якщо ситуація загрожує вашому життю, ви готуєтеся впасти і розумієте, що Пробу не пройшли… Це всі втямили?

Хлопчаки заворушили губами, артикулюючи згоду. Крокодил запізно здивувався: водоспад стугонів за кількадесят кроків, цей стугін заглушав усі звуки, але Айра говорив, ніби й не підвищуючи голосу, і чути було кожне слово.

– Перейшовши на той берег, дивіться на мене. Я подам знак, ось такий, – Айра підвів руки, – це значить, усе в порядку, йдіть до табору, стежку позначено. Якщо я подам ось такий знак, – він знову підвів руки, цього разу разом схрещені, – значить, ви провалили Пробу. Мені дуже шкода, на цьому випробуванні багатьох відсіває. Знайте про це й зберіться на силі… Той, хто не склав, теж іде до табору. Це наказ; відпочивайте, їжте й спіть, ми зустрінемося з вами ввечері, щоб підбити остаточні підсумки. Манячити на тому березі й відволікати товаришів – не можна, там гладенька стінка, і будь-яка перешкода викривлятиме картинку… Це всі втямили?

Знову нечутна згода. Крокодил зауважив, як зблідли хлопчаки. Рум'янець, що заливав юні щоки після успіху в печері, тепер геть-чисто змило. А Тимор-Алк, здається, ще більше позеленів.

– Коли будете готові – починайте, – сказав Айра й скоса поглянув на Крокодила. – Вперед.

Полос-Над глибоко зітхнув. Підійшов до самої води, і, страшно ревучи, яма вмить оповила його летючими бризками; щільно зажмурився і, стрибнувши, перескочив на найближчий камінь.

«Боже мій! – подумав Крокодил. – Ці камені – за півтора метра один від одного, їх не можна намацати ногою – треба стрибати! З заплющеними очима! Над прірвою! Гаразд, розпечене каміння можна зімітувати, але імітація водоспаду?! Ні, не буває. Чи знають батьки цих парубків, що можуть не діждати синків із Проби?»

Знають. Бути воїном необхідно. А значить, помирати молодим, не заради мети, а заради принципу. Заради критерію. Проба – інструмент виховання суспільства…

Ще ніхто не помер, – присадив себе Крокодил. – Що ти завів, наче стара баба? Ще ніхто не помер, і не вмре. Ганяти на мотоциклах небезпечніше, ніж стрибати з камінця на камінець… А якщо хтось розгубиться – можна ж розплющити очі!

…Цікаво, як Айра бачить, що очі в здобувача заплющені? Якщо Полос-Над, рухаючись через потік, весь час повернутий до нас спиною? Але ж ні пацанам, ні мені не спадає на думку засумніватися в словах Айри. Сказав – бачить, значить, бачить, і нічого дивного».

Полос-Над ішов упевнено, іноді застигаючи на одній нозі, ніби придивляючись усією шкірою. Інші хлопчаки, збившись у купу, стежили за ним, як одна людина – водночас привставали, вдихали, видихали, повертали голови; тільки Тимор-Алк, як звичайно, тримався трохи осторонь.

Посередині потоку був найбільший проміжок між каменями. Полос-Над постояв, балансуючи, як на канаті…

І стрибнув. Плечі хлопців одночасно звелись, усі роти схопили повітря…

Полос-Над обережно приземлився в самому центрі плаского каменя й швидко, вже не вагаючись, рушив по камінню до берега.

Коли він ступив на землю, хлопчаки закричали, і їхній товариш повернувся обличчям до глядачів і тільки тоді розплющив очі; він хотів би мати безпристрасний вигляд, але посмішка роздирала його обличчя, мимоволі розтягувала губи. Айра скинув руки, хлопчаки шалено заскакали, Полос-Над підстрибнув щасливим м'ячиком і зник, а до камінного мурування вже підходив інший претендент, і за ним наступний, і ще один…

Крокодил сидів, схрестивши ноги. Йому було холодно, а може, обхопив нервовий дрож. Він, звичайно ж, піде по камінному містку, просто задля нового досвіду. Та з розплющеними очима, він же не божевільний. Просто цікаво, як жителі Раа примудрилися вишколити своїх хлопчаків; невже кожний повноправний громадянин уміє орієнтуватися за звуком, бачити шкірою?

Людина – пан сама собі… Цікаво, на що схожа громада людей, кожна з яких, не вагаючись, готова ризикнути життям. За наказом. І це ж мирний час, ніякої війни… Та й із ким їм воювати? З метисами?

Тимор-Алк стояв, дивлячись на мурування, напружений і дуже зосереджений. «Підійти до нього, – подумав Крокодил, – подякувати за жетони? За те, що допоміг у печері? Невідомо, коли іншим разом здибаємось; утім, водоспад реве, тут не до розмов. Та й парубок, схоже, дуже уважно стежить за роботою товаришів…»

На камінне мурування став Бінор-Дан. Почав дуже впевнено, дійшов до середини, завагався, побалансував, як це робив Полос-Над. Стрибнув – і ледве втримався на краю плаского каменя. Вирівнявся, наблизився до центру, дуже обережно, стрибок за стрибком дістався до берега…

Після короткої паузи Айра підвів над головою схрещені руки.

Наче буря розкидала решту пацанів на березі. Бінор-Дан, стоячи на тому березі лицем до Айри, дивився широко розплющеними, зовсім дитячими очима…

– Що ти робиш, гаде? – закричав Крокодил, і сам себе ледве почув.

Бінор-Дан стояв на місці. Айра знаком йому показав: іди. Бінор-Дан мигцем глянув на водоспад, ніби міркуючи, чи не кинутися з кручі головою вниз…

Тимор-Алк сидів згорбившись і дивився через плече. Хлопці, чекаючи своєї черги, щось кричали один одному, хтось розмахував руками, хтось учепився собі у волосся…

– Наступний! – звелів Айра, і голос його перекрив стугін води.

Після затримки випробування відновилося. Пройшов наступний хлопчина й отримав потвердження. Пройшов Данин-Рам; усе нові й нові щасливці йшли з того берега, ховалися за стіною жорстких кущів, на стежці, що бігла кудись униз. У нападі похмурого натхнення Крокодил подумав, що річка схожа на Стікс. Ось ти на цьому березі – і ось уже на тому, без вороття; щоправда, на тому березі – життя й перемога, а на цьому – сумнів і страх.

Нарешті, на камінному карнизі лишилися Тимор-Алк, Айра та Крокодил. Хлопчисько підвівся, розминаючи кисті; Айра, ніби ненароком, заступив йому дорогу.

– Ти скільки жетонів зібрав у печері?

Тимор-Алк показав вісім пальців.

– Шістнадцять, – сказав Айра. – І я не маю за зле. Зараховано.

Тимор-Алк не повів бровою.

– З нічним зором у тебе все чудово, – промовив Айра. – Напевно, краще, ніж у мене. Та з локацією все складніше. Розраховуй свої сили.

– Я пройду!

Хлопчисько говорив, перекрикуючи водоспад. Щось в обличчі Айри здалося Крокодилові неприродним:

– Тебе зустрінуть удома, навіть якщо ти не пройдеш…

– Я пройду!

– Іди, – по паузі погодився Айра.

І відступив.

Тимор-Алк зажмурився – й раптом затупцяв на краю, наче змерзлий воротар, посуваючись то праворуч, а то ліворуч, то до самої води, а то на крок від неї. Потім стрибнув – і потрапив точно на центр опори; наступний камінь був гострим і слизьким, але стояв від першого не дуже далеко. Стрибок, ще стрибок – Тимор-Алк не балансував, не вичікував, він просто йшов, наче посуху, ніби й не заплющував очей…

Крокодил озирнувся на Айру – й умлів. Раніше він ніколи не бачив такого виразу на виду в Айри; інструктор стояв, замружившись, так щільно стиснувши губи, що вони зовсім зникли з обличчя, і на щоках у нього ходили жовна.

Крокодил знову подивився на зеленоволосого. Той дістався до середини, до найскладнішої ділянки, і на секунду все-таки затримався – зупинився, притиснув до боків зігнуті лікті, нахилив уперед голову, як боксер.

– Розплющ очі! – раптом гаркнув Айра, і голос його перелетів з берега на берег.

Хлопчисько не ворухнувся. Крокодил не бачив його обличчя й не знав, послухався той чи ні.

– Розплющ очі! Негайно! Це наказ! Тимор-Алк стрибнув і промахнувся.

Лише на кілька сантиметрів мимо каменя, але цього було досить. Секунда – хлопчина пішов у воду. Над потоком з'явилось його обличчя, рука вхопилася за слизький камінь – і зникла. Потік зривався вниз ножем гільйотини, біла людська фігура на мить стала частиною цього ножа – і впала вниз, у гуркіт, у казан, повний бурхливої води.

У ту ж таки секунду Айра стрибнув – і теж зник у піні, в гуркоті води внизу.

Крокодил кинувся бігти вздовж берега. Стрибнути звідси означало для нього розчерепити голову об камінь. Може, Айра й випливе… Хоча тоді він супермен, надлюдина… Та хлопчина, зеленоволосий парубок, якому й шістнадцяти, мабуть, нема!

Що, Тимор-Алк нарешті пройшов свою Пробу?!

Дорога йшла вниз, і Крокодил біг, не звертаючи уваги на кров, що знову сочилася з порізів на животі. Йому здавалося, він бачить у піні мелькання людського тіла… Айра? Ні, зелена маківка… І рожева піна навкруги. Рожева.

Крокодил почав задихатися. Там, унизу, ще один водоспад. Вода несе Тимор-Алка швидше. «Усе, що я можу, витягти тіло з води раніше, ніж воно впаде ще раз… Та якщо хлопчина вже мертвий – я можу не поспішати».

Він притиснув долоню до боку, гамуючи дрож. Я тренований чоловік, я багато бігав останніми днями… Але такого темпу мені довго не витримати. Та дорога йде вниз…

У воді знову мелькнула людина. Чорне волосся метнулося в потоці. Крокодил побачив, як Айра втримує безвільне тіло підлітка, як спирається на каміння, як потік зриває його разом із камінням і несе далі.

Він біг, хрипучи й задихаючись. Гуркіт наступного водоспаду поближчав, але береги спустилися до води; «Ще трохи, – подумав Крокодил, – і можна буде щось кинути йому. Ох, була б мотузка… Линва…»

Піна навколо зеленоволосого лишилася рожевою. Крокодилові страшно було уявити, скільки крові в хлопчику – напоїти цілу ріку! «Якась погана юха в тебе в жилах, хлопче…»

Камінний карниз ішов тепер майже нарівні з водою. Довгий корінь якогось дерева пробився крізь камінь і простягнувся над потоком, ловлячи бризки. Айра, однією рукою втримуючи хлопчину, примудрився вхопитися за цей корінь. Крокодил підскочив, кинувся до води, простягаючи руку; вода змела його, збила з ніг, протягла декілька метрів, він дивом зміг вибратися на берег. Корінь уже бився над водою, пустий, наполовину обірваний, марний.

Він добіг до водоспаду саме враз, аби вчасно побачити два тіла, що повільно перекидалися через бортик – донизу. Стежина в цьому місці ввірвалася: стояли купами скелі, спадали вниз уступи, якими легше підійматись, ніж спускатися. Крокодил ліз, обриваючись, дивом знаходячи опору, кленучи все на світі й себе: куди спішити? «Куди тепер поспішати? Тіла спливуть у бухті, а віднесе їх у море чи приб'є до берега, залежить від місцевих течій…»

Він востаннє зірвався, пролетів кілька метрів і розбив коліно. Устав, шикаючи від болю, змахнув піт, що наплив на очі; попереду, за кількадесят метрів від водоспаду, на пологий піщаний берег вибиралася людина – і волочила за собою ще одну.

Крокодил знову побіг.

Айра вкритий був порізами й саднами, але крові не було – змило водою. З першого погляду на Тимор-Алка було втямки, що хлопчина мертвий: у нього був проломлений череп.

Крокодилові потемніло в очах. Він став і дивився, як Айра вкладає парубка на пісок: обережно. Наче живого. Губи Айри ворушились, та він не молився. Ні. Він рахував.

– Сто двадцять два, сто двадцять три, – долинуло до Крокодила. – Вогню! П'ять… Шість… Розпали вогонь!

Крокодил озирнувся. Крім піску й тесака, під руками не було нічого, та й навіщо вогонь?

Айра, стоячи на колінах перед Тимор-Алком, розглядав його голову. Крокодил подивився один раз і відвів очі: він не медик і не патологоанатом. Не треба.

Сонце стояло в зеніті. На піску лежали короткі чорні тіні. Айра розстебнув пояс на Тимор-Алкові, зняв і відкинув убік піхви з тесаком. Витягнув із мокрої сумки в себе на боці пристрій, схожий на запальничку, клацнув, і жменя старої глиці в сухій піщаній ямці задиміла.

– Збери хмизу, – монотонно наказав Айра. – Поклади свій клинок на вогонь. Роби.

Крокодил озирнувся. Ліс був за два кроки; сухий мох має горіти, але навіщо? Невже Айра збирається робити мертвому Тимор-Алкові операцію розпеченим на вогні клинком?!

Айра тим часом сів, поклавши розбиту голову хлопчика собі на коліна. Устромив у пісок тесак Тимор-Алка:

– Якщо тінь буде тут, – він провів пальцем рису, – і нічого не станеться – припали мені руку розпаленим залізом. Не раніше. Не пізніше. Назирай за тінню.

Він випрямив спину й заплющив очі.

Крокодил так і лишився стояти.

Невже це було сьогодні – печера, темрява, круглі металеві жетони?

Невже ще місяць тому він був удома, йшов по вогкій темній вулиці? Дощило… Горіли ліхтарі…

Невже це він, Андрій Строганов, на острові, на Раа, поряд із мертвим парубком і його божевільним інструктором? І що робити, кого кликати на допомогу, тут-бо й дорослих нема, крім Айри?

Є хижа з пристроєм зв'язку. Крокодил міг би відшукати її. Якось викликати центр, зв'язатися з жінкою в пальмовій спідниці…

І повідомити їй, що її внук, Тимор-Алк, мертвий – загинув під час виконання… безглуздого ритуалу.

Айра застиг над мерцем. Інструкторове лице запливло, кутик рота опустився, по підборіддю повзла цівка слини. Приплющені очі були зведені догори. Шаман? У трансі?

Вогонь; Крокодил згадав про доручення Айри. Вогник на піску майже загаснув; збігавши до лісу, Крокодил приніс кілька жмень сухого моху. Пісок навколо мертвого хлопчика просочився водою та кров'ю. Айра сидів непорушно, і лице його було лицем непритомного ідіота.

Крокодил збігав ще раз по хмиз і паливо і розклав у піску багаттячко. Діяльність надає сенсу, діяльність заспокоює – це кожен знає. Безглузде багаття краще за безглузду паніку. Та й панікувати запізно, можна лише побиватися чи злитися, що кому до вподоби…

Він видобув із піхов свій тесак і поклав його клинком у вогонь. Тінь від ножа рухалася, хоч і повільно: ось вона впритул підповзла до лінії, накресленої пальцем. Ось торкнулася цієї лінії. Ось перетнула її.

Крокодил узяв ножа і, почекавши секунду, приклав до тильного боку Айриної долоні. Нічого не сталося; тріщала шкіра, смерділо паленим, та жива людина не рухалася!

Крокодила нудило. Він був ладен відняти ножа, коли Айра раптом смикнувся й забрав руку сам. Його очі розплющилися, на лице повернувся осмислений вираз:

– Молодець. Тепер ще.

Він провів пальцем нову лінію (опік на руці став багровим рубцем) і кілька разів глибоко зітхнув. Щоки й очі в нього помітно запали, ребра ходили ходором. Він знов заплющив очі; обличчя його змінилося кілька разів, як небо, по якому біжать хмари. Розтулився рот; Айра здавався тепер мертвішим, ніж Тимор-Алк.

Крокодил сахнувся й забув повернути тесак на вогонь. Він майже зважився бігти по допомогу, аж раптом Айра, не розплющуючи очей, швидко заворушив губами й захитався вперед-назад.

А потім здригнувся хлопчик.

Мертве тіло зі скрюченими пальцями, ламане, біле, заворушилося. Здійнялись та опали ребра. Затремтіли повіки на страшно спотвореному виду.

А потім Айра й Тимор-Алк водночас розплющили очі. Не припиняючи хилитатись, Айра взяв голову Тимор-Алка в долоні, ніби гандбольний м'яч.

Завмерши, Крокодил стежив за тим, що діялося далі.

З голови Тимор-Алка обсипалося, мов листя, все волосся. Облетіли вії. Голий проломлений череп, заюшений рожевою кров'ю, почав набувати колишньої форми.

Під пальцями Айри повернулася на місце надбрівна дуга. Заново склалися виткнуті кістки. Крокодил мало не закричав, але таки втримався: довге волосся Айри ще подовшало, відросло майже до пояса й за кілька секунд перетекло з чорного в біле.

Минула хвилина. Айра підвів голову; шкіра на його виду потемніла й зморщилась, мов лушпиння печеної картоплі. У западинах щік, на скронях, навколо очей проступила чорнота. Очі були дуже ясними – таких ясних очей в Айри Крокодил не бачив ніколи.

– Мені потрібен донор, – сказав Айра незвично високим голосом. – Тільки з твоєї згоди.

– Так, – пробурмотів Крокодил, не зовсім розуміючи, на що дає згоду.

– Давай руку.

Крокодил простягнув йому долоню. Айра схопив його за зап'ясток і стиснув так, що Крокодил засичав. Та біль моментально зник. Узагалі – всякий біль.

Він побачив себе деревом… ні, не деревом, а клубком судин, волокон і гілок із розлогим корінням. Опустившись на коліна, біля Тимор-Алкового тіла на піску, Крокодил побачив себе системою, величезною, складною, крихітною, мов зернятко манки, величезною, як усесвітній завод. По волокнах і судинах пульсували речовина й волога, рвалися зв'язки, вивільняючи енергію, рвалися найтонші ниточки; ніжні, мохнаті, схожі на ручних щурят, приходили п'явки й висмоктували життя, силу, кров.

Він утрачав життя щомиті. Він відчував, як укорочується тінь, як зменшуються руки й ноги, сліпнуть очі й зупиняється серце. Він розчинявся, як мило, танув свічкою, кинутою в багаття; сил опиратися майже не було – так владно його обкушували й гризли, висмоктуючи кістковий мозок.

Він перестав що-небудь відчувати. Потім прийшов до тями; він лежав на спині, над ним було небо, але сонце з'їхало кудись убік, мов лижна шапочка.

– Ще можеш віддати? – спитав хтось над вухом. Крокодил не зміг навіть рота розтулити.

Минуло кілька хвилин, а може, й годин. Крокодил був щасливий віднайти спокій. Його припинили обгризати, його лишили спокійно лежати; це був захват, невідомий молодим і здоровим.

Потім йому в горло влили кілька ковтків води. Дві дуже гарячі долоні взяли його голову, наче м'яч, і Крокодил побачив себе надувною кулькою. Він побачив себе водночас і ззовні та зсередини; внутрішня поверхня його була розписана складними візерунками. Підіймаючись дедалі вище над умовною лінією обрію, він із подивом і величезним інтересом розглядав ці візерунки, де-не-де дуже чіткі, де-не-де – тільки позначені; він бачив ділянки, де візерунки змазались, або були стерті, або недбало помальовані, ніби дошкільнятко малювало на шпалерах. Він навчився розрізняти світло й тіні, та піднявся, здається, у стратосферу – але тут раптом зробилося темно, і Крокодил цілу секунду мав бридке відчуття запаморочення, падіння в темряву. Потім у нього на зубах захрущав пісок.

Сонце стояло все ще високо, тільки трохи зсунулось, просіло за південь. Крокодил заледве сів; Тимор-Алк лежав на піску, все ще темному від підсохлої крові, і дихав, мов уві сні. Айри ніде не було видно.

Крокодил торкнувся обличчя: на місці щетини виявилась повноцінна борода. Провів долонею по грудях; від учорашніх порізів лишилися шрами. Він устав, зачекав, доки перестане паморочитися в голові; він був дуже слабким – і незрозуміло чому активним. Бачив кожну піщинку окремо, кожну дрібну тінь, і розмаїття відтінків і фактур тішило його, як доторк шершавого рушника тішить утомленого й змерзлого плавця.

Тимор-Алк лежав на спині. На його гладенькому черепі проступала зеленава щіточка швидко відрослого волосся, над верхньою губою зеленіли тонкі підліткові вуса. На шиї билася жилка. Хлопчик спав.

Крокодил озирнувся. До лісутяглося кілька низок слідів: Крокодил упізнав свої. Потім знайшов сліди Айри й повільно, обережно пішов, боячись наступати на них, поряд.

Сліди обірвалися, заглибившись у ліс, і Крокодил розгубився. Потім побачив віддалік, у густому лісі, тьмяні плями серед зелені, почув шурхіт – і, стиснувши зуби, рушив уперед.

Трава захрустіла під босими ступнями. Висохлі кущі були схожі на мертві корали. З дерев важко падало листя, зів'яле, в'ялене, висушене. Одне мертве дерево, два, три…

Потім Крокодил побачив Айру. Той стояв, обхопивши стовбур, у самому центрі лісового лиха. Дерево стогнало в його обіймах, розлучаючись з життям.

Айра обернувся.

Він був майже звичайний на вигляд. Зникла моторошна чорнота, пішли зморшки, обличчя більше не нагадувало варений череп. Довге волосся було нерівно, ножем, укорочене і майже повернуло чорний колір. Очі, зазвичай мутнуваті, дивилися поверх Крокодила.

– Іди до табору, – сказав Айра, дуже чітко вимовляючи слова. – І мовчи.

* * *

– Отже, за підсумками цього дня… Дехто не пройшов випробування й вирушає додому просто сьогодні.

Увечері біля вогнища Айра мав вигляд звичайний. Настільки звичайний, що хлопчаки, поглинуті своїми проблемами, нічого – або майже нічого – не завважили. Тільки Крокодил бачив, що Айра незвично повільний, що він говорить із невеличкими затримками перед кожним словом і що в горлі його частіше, ніж звичайно, з'являється хрипкість.

Тимор-Алк повернувся поночі й ні з ким не розмовляв, взагалі ні з ким. Пішов до хижі і пролежав у гамаку, не підіймаючись, до самої вечері.

Крокодил поділився з ним печеним грибом. Хлопчисько, повернувшись із того світу, прийняв частунок після секундного вагання. Подякував кивком.

Сам Крокодил почувався дивно. То світ навколо здавався звичайним – наскільки можуть бути звичайними джунглі на чужій планеті. А то раптом тіло наповнялося гарячою легкістю, мов дирижабль, і Крокодил починав бачити – невиразно – візерунки й плетиво на внутрішній поверхні своєї голови.

Це не було неприємно. Радше незвично. Крокодил терпів.

Айра прийшов, коли зовсім стемніло. Тепер він стояв, відкинувши голову, і переводив погляд з одного напруженого обличчя на інше.

Майже всі знали, що залишаються. Майже всі вдало подолали камінну доріжку над водоспадом. Крім…

– Бінор-Дане, на тебе чекає човен у бухті.

У натовпі пробіг шелест. Багато хто покосився на Крокодила. Той не здригнувся: за цей день він пережив стільки, що оцінка хлопчаків не становила для нього інтересу.

– Я не розплющував очей, – сказав Бінор-Дан, не рухаючись. Підлітки, сидячи навколо вогнища, переглянулись.

– Вони самі розплющилися, тому що ти не пан сам собі, – Айра кивнув.

– Ви не бачили мого обличчя, – уперто сказав Бінор-Дан. – Ви не можете знати, що я розплющував очі.

Хлопчаки перезирнулися майже боязко. Бінор-Дан у своєму відчаї переступав межі дозволеного.

– У мене є покази камери, закріпленої на тім березі, – м'яко сказав Айра. – Це якщо ти мені не віриш.

Бінор-Дан понурився.

– Я спостерігав, як ви всі рухаєтесь, – Айра заговорив голосніше, і хрипкість у голосі стала виразнішою. – Відрізнити прохід людини, що йде за звуковою локацією, від проходу видющого – елементарно, діти, і ви можете цього навчитися… До речі, дехто з вас геть не здатен бачити шкірою й ішов наосліп, як пам'ятав, інтуїтивно… – Він зробив паузу. – Локацію складають не для того, аби продемонструвати відчуття об'ємного звуку. Локацію складають, щоб не розплющити очі. Щоб не дозволити їм розкліпатися.

Він замовк і важко зітхнув. Поглянув на небо; пауза затягувалася.

Бінор-Дан підвівся й пішов у темряву.

– Ще двоє не склали сьогодні локацію, але я не можу сказати, що вони провалили випробування, – знову заговорив Айра, і тепер було зрозуміло, що він говорить над силу. – Андрію й Тимор-Алку, завтра вдосвіта ми повторимо… нашу спробу.

* * *

– Зажди! Айро! Зажди!

Крокодил зупинився, важко дихаючи. Після світла вогнища очі неохоче звикали до сутіні. За спиною, стишивши голоси, розмовляли хлопці – здається, всі разом, усім кортіло виговоритися, ніхто не слухав іншого. Айра пішов, не ховаючись, не озираючись, Крокодил секунду постояв – і побіг слідом, але не наздогнав: інструктор розчинився в ночі, ніби цукор у каві.

– Айро? Треба поговорити!

Ніжно потріскували нічні голоси. Літаючі світляки, блідо-зелені й блідо-блакитні, накидали спіралі всередині спіралей, і великі кола входили в маленькі.

– Айро, – сказав Крокодил уже без надії.

І побачив проблиск світла попереду, за стовбурами.

Старе дерево стікало світною смолою, і дві істоти, схожі водночас на сетерів і ящірок, хлебтали смолу довгими язиками. Зеленуваті тіні лягали на ближні стовбури, сплетені ліани, замкнені на ніч квіти. Ящірки трапезували, припавши до стовбура – вниз головою, хвостами догори. Поряд, стоячи на колінах, нарівні з ящірками трапезував Тимор-Алк: пальці його були перемащені світлом.

Крокодил зупинився.

– Скуштуй, – сказав Тимор-Алк.

Крокодилів шлунок був набитий простою дикунською їжею, що час від часу просилася назад. Він судомно проковтнув слину; смола, що мінилася зеленим неоновим світлом, не була апетитною на вигляд.

– Ти певен, що це можна їсти?

– Так. Це корисно, – хлопчина ретельно, мов кіт, вилизав долоню.

Крокодил опустився поряд, на м'який, теплий, вологий мох:

– Як ти… почуваєшся?

– Чудово.

– Ти не здатен до цієї… локації? Ти що, йшов, як пам'ятав? Стрибав із каменя на камінь?

Тимор-Алк підчепив указівним пальцем велику краплю смоли, зачерпнув, потягнув на себе, дожидаючи, доки стоншає та порветься липка ниточка:

– Він усе бачить…

– Ти чув, що він тобі кричав?

Обличчя Тимор-Алка стало жорстким:

– Ні.

– Чув, – сказав Крокодил.

– Ні, – повторив хлопчина з притиском. – І ти не чув. Це порушення службової інструкції. Він зламав посадові…

Крокодил труснув головою. Слова стали на свої місця: «він порушив свій обов'язок», так зрозуміліше. І правильніше з точки зору його нової рідної мови.

– Та ти ж розбився… на смерть.

Крокодил сказав – і прикусив язика.

– Я живий, – Тимор-Алк облизнув блискучі губи й знову потягнувся за смолою.

Крокодил пригадав тіло на піску, в центрі кривавого полум'я, з розчахнутим черепом. За комір ніби насипали снігу.

– Чому ти… навіщо ти мені допоміг у печері? Навіщо вів мене, збирав для мене жетони?

Тимор-Алк пожадливо вилизував палець, освітлюючи смолою лице, зуби й навіть горло.

– Спасибі, – сказав Крокодил.

– Вибач, – промовив хлопчина. – Вони тебе різали… не зозла. Просто вони… майже не відчувають болю. Для них це так… пусте.

Крокодил пригадав розмову Айри з сивою жінкою: «Ти відправила хлопчика з порогом нуль чотири складати Пробу?!» Він в останній момент стримався й не запитав, що таке «нуль чотири» щодо больового порога. Утримав слова буквально на кінчику язика.

– Та мені й не було дуже боляче, – сказав, відважно брешучи. – Просто кривдно. Та й…

Він хотів сказати, що після того, що сталося з Тимор-Алком, згадувати нічну різанину в гамаку навіть якось ніяково. І тут же знову здригнувся: «А як цей парубок, із його больовим порогом, пережив свою смерть?!»

Тимор-Алк їв. Розпитувати його, як воно бути мертвим, Крокодил не став.

– Хто такий Айра? – спитав він, подумавши.

– Він, – Тимор-Алк глибоко зітхнув, – він… Знаєш, я не хочу про нього говорити.

Та, менша, ящірка згорнула язик трубочкою – і раптом зникла. Друга переступила лапами на стовбурі й продовжувала їсти.

– Як вони називаються? – неуважно спитав Крокодил.

– Гамаші.

– Я про цих… тварин.

– Ну так, вони звуться гамаші… А що?

Здається, після пригоди на березі нова рідна мова в голові Крокодила почала хибити. Здається, що дивного, якщо лісові ящірки, схожі на сетерів, звуться гамашами…

– Завтра рано вставати, – сказав Тимор-Алк і начисто вилизав долоню. – Я піду.

– Ти сподіваєшся пройти… над цим водоспадом?

– Тепер? Напевно пройду. Я там усі камені пам'ятаю.

– На добраніч, – сказав Крокодил.

Хлопчисько пішов. Другий гамаш умостився на стовбурі зручніше, даючи зрозуміти, що насититься не скоро. Після секундного вагання Крокодил витяг із піхов тесак, узяв на кінчик трохи смоли й скуштував.

Це було схоже на коньяк із цукровим сиропом. Крокодил тримав смолу в роті, доки вона не розтанула, потім висунув язика якомога далі й скосив очі; так, кінчик язика світився. Крокодил сплюнув – у траву полетів плювок світної слини.

Йому раптом стало затишно в компанії смолоточивого дерева й незворушного ласуна-гамаша. Мабуть, уперше йому було так затишно на Раа. Він сів, схрестивши ноги, й подивився вгору, де крізь густе плетиво гілок де-не-де проривалися, проблискували небесні вогні.

«А це – вогні, що сяють над нашими головами»…

Він знову на якусь мить побачив себе повітряною кулею, розписаною зсередини. «Та знай, побачивши тебе, хочуть вони вен візерунок знищить і вгамувати кров бурхливу…»

«У Лорки сказано – «вен голубизну знищить». Голубизна, а не візерунок. Якою мовою я думаю?»

Він квапливо спробував зримувати «любов» і «кров», і знову нічого не вийшло. Тоді, сам не розуміючи навіщо, він витягнув із піхов грубий і гострий тесак. Вістря, з якого Крокодил куштував смолу, світилося.

Він приклав вістря тесака до руки, у тому місці, де рожевів давнішній поріз, і провів нову лінію. Виступила кров; у зеленому світлі вона здавалась медовою.

Крокодил прислухався. В голові дзвеніли далекі дзвоники, їхній дзвін складався в акорд. Дисонанс – візерунок розпався; Крокодил втягнув повітря, раптом відчувши гармонію запахів.

Кожна травинка, кожний волосок моху, кожний струмінь повітря, теплий чи прохолодний, творили новий малюнок на внутрішній поверхні його голови.

Кров закрапала на коліна.

Крокодил зусиллям волі змінив тон дзвоників. Проста терція; чверть тону вгору, ось і зникає фальш. Ось і зростається візерунок, наче кристали на морозному склі; ось проростають капіляри, але не на руці, а там, далеко, де ніжно бринить срібло…

Крокодил здригнувся.

Його рука була замазана кров'ю, але поріз перетворився на шрам.

* * *

Тимор-Алк прийшов до водоспаду першим. Коли Крокодил, кілька разів заблукавши, дістався до місця випробування, зеленоволосий уже сидів на землі, схрестивши ноги, й дивився на бурхливу воду. Крокодил, не вітаючись, усівся за кілька кроків і притулився спиною до порослої мохом скелі.

Ранок був вологим і похмурим. Над водоспадом стояв туман. Чорне каміння ледь виднілося; Крокодил сидів, погладжуючи шрам на зап'ястку, і намагався ні про що не думати.

Просто роби, що можеш. Звичайно, стрибати по каменяччю над водоспадом, заплющивши очі, мов дівчисько на перших зальотах, Крокодил не буде й не зможе. Та просто пройтися по камінню, як пройшлися до нього мало не тридцять підлітків, – просто зробити це для власного інтересу він же може?!

Певно, всі зітхнуть із полегкістю, коли його відправлять додому. Хлопчаки вважають його мало не прокаженим – усі, хто стинається з ним так чи інак, тоді-таки провалюють Пробу. Якщо раніше вони думали, що мігрант – провокатор, і хотіли його покарати – тепер певні, що він частина випробування, й оминають, нажахані. Так, вони влаштують маленьке святкування, коли Крокодил піде; це означатиме, що ще одне випробування пройдено…

Він подивився на спину зеленоволосого; на світлій шкірі стало видніше бруд, хребці виступали акуратним ланцюжком. Крокодил насупився: кепське почуття, з яким він боровся з моменту пробудження, наздогнало його й накрило. Той же хлопчина, той же водоспад, як у поганому повторюваному сні; що ж, Айра знов закричить «Розплющ очі!»?

Він подумав про це – і побачив Айру на тому боці потоку. Темна фігура із піхвами на боці пройшлася вздовж гладенької скельної стіни, торкнулась розщелини… «Невже він не блефував і там установлено камеру? Чи він установив її тільки сьогодні, умисне, щоб зафіксувати для майбутньої комісії: претендент Тимор-Алк загинув у результаті випробування чесно, без порушень, збираючись стати повноправним громадянином, але не маючи для цього достатніх підстав?!»

Айра ще кілька секунд провів біля стіни, потім рушив через потік – він стрибав із каменя на камінь, у його рухах не було зграбності, щоб нею можна було милуватися. Він просто йшов, як іде боксер на роботу. Як іде танк.

Тимор-Алк випрямив спину.

Айра зіскочив із каменя на берег, недбало кивнувши Тимор-Алку, махнув рукою Крокодилові:

– Готові? Треба кілька хвилин, чи одразу?

– Треба кілька хвилин, – Крокодил підвівся. – Айро, я хочу з тобою поговорити віч-на-віч.

Дуже довго йому здавалося, що Айра відмовить. Просто махне рукою й скаже: «Ні. Проходь випробування або їдь додому, про що мені з тобою говорити?»

– Кілька хвилин, – Айра кивнув. – Тимор-Алку, без команди не починай, будь ласка.

У мовчанці вони пройшли вище – туди, де гуготіння водоспаду частково поглинала скеля. Айра зупинився першим.

– Просто послухай, – сказав Крокодил. – Я гадки не маю, хто ти такий і що ти таке. Я бачив, як загинув хлопчик. І як ти повернув йому життя. Я бачив, чим ти важив. Я поділився частиною своєї… я не знаю, чого, енергії, мабуть, життєвої сили. Я бачив, як ти висушив ліс, як ти вбив кущі та дерева, аби відновитися самому. Я не розумію, що за фізичні й хімічні процеси там відбулись, але ти з двох життів примудрився викроїти знову три. Я ладен узяти все це на віру, гаразд, річ не в мені… Але ти порушив посадову інструкцію, коли наказав хлопчикові під час випробування розплющити очі. Ти розумів, що він приречений, і не втримався. Можливо, вчора ти врятував його, щоб твій переступ потім не викрили. Можливо, сьогодні ти даси йому померти й не захочеш або не зможеш урятувати. Скажи, так це чи ні, і більше я ні про що не спитаю.

Айра слухав його з нерухомим, наче гіпс, обличчям. Тільки плечі його зводилися вище й опускалися нижче, ніж зазвичай – у такт диханню.

– Я порушив інструкцію тому, що хотів зберегти йому життя, – сказав він, помовчавши. – Він зробив свій вибір: для нього Проба важливіша. Я думаю, сьогодні він пройде. Та якщо ні – просто зроби те саме, що й учора: віддай трохи себе. Будь донором. Як ти розумієш, немає гарантії, що я зможу… все це обернути ще раз. Та я спробую.

– Це гидко, – сказав Крокодил. – Тобі треба було тоді-таки завалити його на чомусь і відрядити додому, а не кидати раз по раз до м'ясорубки!

– Я не можу «завалити його на чомусь»! – Айра раптом змінився, обличчя його видовжилося, побіліло й стало таким хижим, що Крокодил відступив. – Це поза твоїм досвідом і поза розумінням, мігранте, він складає Пробу! А я – його інструктор…

Він ковтнув, м'язи жилавої шиї смикнулись. Нічого більше не пояснюючи, він повернувся й попрямував назад до водоспаду.

Тимор-Алк сидів, дивлячись на каміння. Крокодил звіддалік побачив, як хлопчина то заплющує, то розплющує очі: ніби перед ним був текст, який слід було вивчити напам'ять і перевірити, чи добре запам'ятав.

– Готовий? Руш, – без передмов сказав Айра.

Тимор-Алк устав, заплющив очі й ступив до першого каменя.

Не замислюючись, як і минулого разу, не затримуючись, не балансуючи, застрибав легко й певно, ніби камені були встановлені в калюжі, а не над нуртуванням водоспаду. І ніби очі в нього були розплющені.

– Нічого він не бачить, – сказав Айра собі, а не Крокодилу. – Іде, як пам'ятає, як…

Тимор-Алк послизнувся. Зупинився. Зігнув коліна, обмацуючи ступнями камінь майже на самій середині потоку.

Айра стиснув губи. Тимор-Алк не ворушився.

«Тварюки, солдафони, вбивці, – подумав Крокодил. – Не хочеться калятись об вашу Пробу. Піду в державні залежні, оселюся в лісі, стану доїти дерева, збирати смолу… Та розплющ же очі, хлопче!»

Тимор-Алк декілька разів присів, майже сягаючи руками води, й знову стрибнув. Потрапив на самий край плаского каменя, змахнув руками, пострибав, ніби граючи в класики – лівою, правою, лівою, правою, знову послизнувся біля самого фінішу, щосили стрибнув і впав навкарачки, вже на тім березі, на тім боці випробування.

Повільно підвівся, повернувся обличчям до Айри й Крокодила, розплющив очі.

Айра здійняв руки над головою, підтверджуючи залік. Тимор-Алк після короткої паузи кивнув і зник – збочив на стежку, невидиму з цього берега; Айра підійшов до води, став на коліна й умився.

Крокодил не міг заспокоїтися. Його трусило, і ще було ніяково за свою мовчазну істерику. Він сподівався, що Айра нічого не зауважив, – той же теж був зацікавлений Тимор-Алком, його сліпим проходженням по краю смерті.

– Пройшов із пам'яті, – повторив Айра й випростався, струшуючи з долоней воду. – У них відчуття локації нема взагалі… Зате вночі бачать, як удень.

– Хто – вони? – спитав Крокодил, аби відтягнути момент, коли самому треба буде ступити на мурування.

– Напівкровки, – Айра подивився на небо, все ще низьке, сіре й підсліпувате. – Чого цьому парубкові не позичати – то це сміливості… Я бачу, ти навчився регенерувати?

Крокодил поглянув на свою руку, де паралельно тягайся п'ять шрамів, ніби нотний стан.

– У тебе добрий мозок, – повідомив Айра. – Ти щедро віддаєш і легко відновлюєшся.

– Шкода мови, – сказав Крокодил. – Я не піду через цю штуку з заплющеними очима, який би пряник мені на тому березі не обіцяли.

– У тебе непогана координація, – вів далі Айра, ніби чуючи. – Та щодо комплексного сприйняття звуків… Ти ж не пробував побачити цей шлях вухами? Шкірою?

Крокодил зажмурився. Водоспад ревів; у його ревінні не вирізнялись окремі звуки, потоки, струмені. Це був суцільний, монолітний рев.

– Ні, – сказав Крокодил. – Простіше одразу стрибнути вниз.

– Відстань, напрям, – Айра дивився на воду. – Не розплющуй очей, і все. Цей шлях елементарно алгоритмізується.

Крокодилові здалося, що він недочув через шум водоспаду.

Він підійшов і зупинився навпроти мурування. Вода обіймала перший камінь двома пінявими пелюстками. Камінь був схожий чи то на модель інопланетного мозку, чи то на жіночі статеві органи.

– Уперед на три кроки, – сказав за його спиною Айра. – Просто стрибай. Та не розплющуй очей, хай що буде.

Крокодил озирнувся через плече. Не схоже було, щоб Айра насміхався.

– Ти ж сам казав, що мені ніколи не скласти Проби.

– Мені цікаво спостерігати, як ти намагаєшся.

– Тобі цікаво спостерігати?!

– Ти правильно мотивований. Ти виконуєш непотрібні, неможливі дії, причому важачи життям.

І знову Крокодил, хоч силкувався, не помітив іронії і не завважив насмішки.

– Чому я тебе чую в цьому гуркоті, якщо я себе майже не чую?

– Тому що мій голос і гуркіт розкладені на різні ланцюжки сприйняття.

– Що?!

– Вибач, я не знаю, який ти маєш рівень технічної підготовки. Не певен, що сенс зараз про це говорити.

Малесенькі пташечки носилися в тумані, щосекундно міняючи напрям і ні на секунду не порушуючи ладу: три на чотири, дванадцять пташечок, ніби кристалічна решітка.

– Стрибай, – сказав Айра. – Це куди простіше, ніж регенерувати. Склепи очі й не розкліплюй, доки не виберешся на той берег.

У його останніх словах пролунав відчутний наказ. Мабуть, Айра міг би, не підвищуючи голосу, командувати величезною армією; Крокодил насилу втамував бажання негайно скоритись.

– Я правильно розумію – ти ж не будеш мені підсиджувати?

– Ні.

На самому краю найближчого каменя, горизонтально простягнувшись над водою, росли, вкорінившись у розщелині, дві товсті стеблини з крихітними білими квітами. Крокодил заплющив очі – і спробував побачити їх; ось вони, мокрі від туману та бризок, ситі вологою, задоволені життям рослини.

Айра мовчав. Інтуїція в нього була справді вовча. Він міг зараз підбадьорити чи наказати, але заохочення розлютило б Крокодила, а наказ викликав би прямий опір. Була потреба в мовчанці – й Айра мовчав; Крокодил стояв, зажмурившись, надимаючи ніздрі, слухаючи гул води й розглядаючи в сірявій темряві під повіками дві уявні стеблини з крихітними квітами.

Три кроки?

Він глибоко зітхнув, затамував подих і стрибнув. Босі підошви вдарились об камінь сильніше, ніж він міг сподіватись, але це була шерехата, волога, стійка опора. Крокодил присів, як великий товстий птах, намацав руками пружок спереду й пружок позаду; повернутися й стрибнути назад, на берег, було б справою кількох секунд.

– Правіше. Стоп.

Крокодил повернувся, як стрілка спідометра, й завмер, сліпий і мокрий від бризок.

– Три з половиною кроки. На рівні нової опори вище на долоню. Можна.

«Гарне слово – «можна», – подумав Крокодил. – Не команда – «Давай!», не наказ – «Руш!». Філософія життя: можна. Можливо. А значить, належить зробити. Урешті-решт, я будь-якої миті можу розплющити очі»…

Він хитнувся взад-уперед, перекочуючи центр ваги, наче яблуко на тарілці. Знову глибоко зітхнув, відштовхнувся від каменя й стрибнув у темряву. Приземлився цього разу вдаліше, майже не забився. Камінь був оточений травою, ніби лисина довгим волоссям, і Крокодил мимоволі вчепився в мокрі стеблини; над водоспадом ходив вітер і жбурляв у лице важкі прісні бризки.

«Мої повіки зрослися, – подумав Крокодил. У мене зовсім немає очей. Це можна, можна; ось уже другий камінь. А всього їх п'ятнадцять… Чи шістнадцять?»

– Лівіше.

Крокодил повернувся, як глобус, і повертався дуже довго, поки не почув – «Стоп». І подумав, що правилам випробування усе це нітрохи не суперечить, але якщо Айра якоїсь миті вкаже йому неправильний напрям…

Трава, що застилала тріщини, легко розставалася з корінням. Крокодил струсив із пальців прилиплі травинки; навіщо це Айрі? Навіщо вбивати Крокодила?

Він став свідком чогось і сам не знає, наскільки це серйозно. Айра, який від самого початку тільки й мріяв відрядити Крокодила на материк, чомусь сам запропонував пройти випробування… Саме таке, в якому смерть легко скинути на об'єктивні труднощі, природні втрати, мігрант так хотів стати повноправним громадянином, як шкода…

Але ж будь-якої миті можна просто розплющити очі?

– Чотири кроки, нова опора нижче на півдолоні. Можна.

Здається, вийшло сонце. Крокодил відчув, як під повіками стало світліше; Айра мовчав.

Чотири кроки. Стрибок із місця. Відштовхуватися треба однією, приходити на іншу, вийде довгий шпагат у повітрі…

Крокодилові дуже хотілося заговорити цієї миті. Окликнути Айру. Ще раз почути його голос… хоча з голосу цієї людини неможливо щось визначити.

Він стрибнув майже без підготовки, відштовхнувся правою ногою й став на ліву. Забив ступню. Прохолодний мокрий камінь тулився до ноги, ніби бажаючи швидше втамувати біль.

– Правіше. Ледь-ледь. Стоп. Три з половиною кроки, опора на тому ж рівні, можна.

Голос лунав зовсім близько. Айра йшов за Крокодилом назирці й зараз сидів на камені посеред потоку. За спиною. «Ти виконуєш непотрібні, неможливі дії, причому важачи життям»…

Крокодил стрибнув.

* * *

– Ти не розплющиш очей? Так і залишишся?

Повіки боліли, м'язи обличчя скорчило. Крокодил не знав, як повідомити Айру про свою проблему, коли гучний хлопок під самим носом змусив його підскочити, й очі нарешті розплющились.

Йому здавалося, що дорога забрала кілька годин. Насправді сонце ледве встигло зійти над лісом, і хмарна плівка на небі перетворилась на густу хмарну сітку. Очі боліли й сльозилися, ступні пульсували, але він почувався непогано. Мабуть, краще, ніж будь-коли на віку.

Айра вже йшов геть – стежкою, витоптаною багатьма щасливцями, які пройшли випробування. І небагатьма невдахами, що злякалися й розплющили очі на півдорозі; Крокодил пішов слідом. Йому гуло у вухах, хоча гуркіт водоспаду був усе далі й далі.

– Якщо ти складеш Пробу – будеш першим мігрантом, якому це вдалося, – сказав Айра, не озираючись.

– Ура, – пробурмотів Крокодил.

– Та в тебе є час, щоб зважити, чи потрібне тобі це щастя.

– У мене завжди повно часу.

– Ти був коли-небудь солдатом? – Айра озирнувся через плече. – У себе на планеті? Воїном?

– Ну… я служив в армії. Та був не стільки воїном, скільки, е-е-е, підневільним бовдуром, і шкоди від цього вийшло більше, ніж користі…

Стежка звернула до мотузяного мосту через потік, у цьому місці доволі-таки широкий і ще відносно спокійний. Крокодил подолав несподіваний страх, ступаючи на хистку опору. Усе-таки випробування над водоспадом забрало в нього більше сил, ніж він гадав. «Еге, – подумав він, – я обиватель, а не воїн, і вважаю таке становище нормальним і бажаним. Припустімо, я нічого не досягнув у житті, припустімо, в мене немає родини, і сина я не бачив три місяці… Чи чотири? А тепер уже ніколи не побачу. І як мені допоможе готовність стрибати по камінню наосліп, бігати по вугіллю, різати себе й гоїти рани?»

Айра ступав, як людина, що все життя звікувала на мотузяних мостах. Крокодил плентався слідом, то потрапляючи в ритм чужих кроків, то вибиваючись із нього. Кортіло перевдягтися в сухе. Чи хоча б посидіти біля вогнища.

– Айро, в чому різниця між мною й Тимор-Алком?

– Ти вдвічі старший. Ти мігрант, він напівкровка. У тебе чорне волосся, а в нього…

– Чому ти наказав йому на дистанції, аби він розплющив очі? Чому ти провів мене цим камінням і не провів його? Ти ж начеб не хочеш його смерті – чому не зробив для нього те, що зробив для мене?

– Щоразу, коли я розмовляю з тобою, мені здається, що я на суді, – пробурмотів Айра.

– Що?!

Айра зійшов із мосту й не озираючись рушив стежкою до лісу. Він ішов, ніби не надаючи ходи, але Крокодилові, щоб не відстати, доводилося бігти підтюпцем.

– Махайроде!

Айра зупинився. Повільно повернув голову. Від його погляду Крокодил заточився.

– Ти нічого мені не пояснюватимеш? – спитав, уже готовий змиритися з відмовою.

Шия Айри ледь помітно смикнулась.

– Потім, – сказав він уривчасто. – Ходімо.

* * *

Бінор-Дан поїхав. Його акуратно складені штани й тесак лежали осторонь від вогнища, й хлопчаки позирали на них боязко й співчутливо, як на довічну могилу.

Коли Айра вийшов з лісу до вогнища, в таборі було вже завершено сніданок і підлітки, перемовляючись, сиділи на траві двома тісними групками. В одній центром був Полос-Над, в іншій, хай як це було дивно, – Тимор-Алк: зеленоволосий квапливо жував і щось розповідав з набитим ротом. «Бабуся б не схвалила», – подумав Крокодил.

З появою Айри все змінилося вмить. Хлопчаки приготувалися, повставали, вишикувалися півколом, щоб бачити й слухати. Багато хто нишком поглядав на Крокодила. Деякі з обличчя його зрозуміли, що випробування пройдено, і не змогли приховати розчарування.

– Нас дедалі менше, але вирішальний день дедалі ближче, – сказав Айра, переводячи погляд із лиця на лице. – Хто ще не склав регенерацію?

Підвелося кілька рук. Крокодил, сковтнувши, підвів руку теж.

– Діставайте ножі. Ріжемо самі, я веду зворотний відлік.

Четверо парубків, із волі Айри не склавши регенерацію разом з усіма, водночас витягай з піхов тесаки. Крокодил завагався секунду й зробив те саме.

– Можна, – сказав Айра.

Слово подіяло на Крокодила майже магічно. Він обережно, без усякого страху, розітнув руку, намагаючись не зачепити вену; краї порізу розійшлися, випускаючи кров і м'якоть.

– Двадцять дев'ять. Двадцять вісім. Двадцять сім, – рахував Айра.

Крокодил зрозумів, що забув, як регенерувати.

Як це було? Само собою. Візерунки на внутрішній поверхні голови, гучання дзвоників… І була ніч. А тепер день, хмари ледь розмаялись, сонце висить, як непропечений млинець, спека, в лісі дзвенять комахи й кружляють кольорові жуки…

– Двадцять. Дев'ятнадцять. Вісімнадцять.

– Я забув як, – сказав Крокодил.

– Сімнадцять. Шістнадцять.

Заради чого це все?! Заради чого він обмочився над водоспадом, у самому центрі переходу, коли опора ледь не вислизнула з-під ніг?!

– Десять, дев'ять. Вісім…

Крокодил знову побачив перед собою вир води, побачив двох людей у піні, в потоці, що перекидає каміння вагою в тонну. Побачив пісок, мертвого Тимор-Алка, пригадав слабкість і нудоту, й вогні перед очима…

«А це вогні, що сяють над нашими головами».

Запах крові вдарив йому в ніс – і незбагненно перетворився на звук. Тепер він чув запах крові, як акорд, що склався з далеких автомобільних гудків. Дисонанс, порушення візерунка, розмазаний штамп. Орнамент, спраглий повернутися до норми. Плюс до мінуса, ключ до замка, чоловік до жінки.

– Три, два, один…

Далекий акорд склався в просту терцію.

– Час.

Крокодил облизнув губи. Четверо парубків простягали перемащені кров'ю, позначені свіжими шрамами руки. Крокодил провів пальцем по нерівному, випуклому, рожевому рубцю.

– Зараховано, – сказав Айра. – Я вітаю всіх, хто досі з нами: позаду перший модуль Проби, ви всі вклалися в стандарт фізичних і вольових якостей повноправного громадянина…

Він подивився на Крокодила, вони очима на секунду скинулись.

– А тепер, – Айра трохи підвищив голос, – новий блок завдань. Зі мною піде зараз половина групи.

Рухом руки він мов розітнув лаву навпіл: усі на правому фланзі потрапили під його погляд і, напружені, вийшли вперед. Усі ліворуч заточилися; здавалось, Айра був ножем, а лава підлітків – м'яким тістом.

– Перша група йде зі мною. Друга – відпочиває, але нікуди не розходиться. Опівдні ми повернемося, тоді відпочиватиме перша група, а друга – буде проходити випробування. Усім зрозуміло? Вперед.

І лава, вкорочена наполовину, заглибилася в ліс. На галявині стало просторо; перемащені кров'ю складачі регенерації впали в ейфорію і з тупотом полетіли до річки. Тимор-Алк сів, ніби в нього підломилися ноги, і підібрав із трави смажений гриб.

Крокодил пригадав, що не снідав і напередодні майже не вечеряв.

– Пригощайся, – Тимор-Алк розломив гриб, наче коржик. – Маєш!

– Спасибі.

Крокодил усівся поряд і руками, перемащеними присохлою кров'ю, взяв частунок.

* * *

– Хто твої батьки?

Він усе-таки не втримався. Тимор-Алк сидів, догризаючи підгорілу кірку гриба, і більше на галявині нікого не було – залишені в таборі перемістилися на берег, і звідти долинали голоси й заливистий сміх. А Проба тяглася, не збираючись кінчатися, й перспективи Крокодила, хоч і не такі невтішні, як перше, залишались туманними. Він поставив питання, побачив тінь, що промайнула на виду хлопця, й заговорив, не даючи йому спам'ятатися:

– Хочеш, я розповім тобі про себе? Як я народився на Землі, як ходив до школи? Мої батьки були розлучені… Тобто вони розійшлися, коли мені було чотири роки. Батько поїхав до Америки… тобто на інший континент. Мати вийшла заміж, а потім знову розлучилася. Вона мене зростила… Тобі все це цікаво? Розповідати?

– Чому ти полишив свою планету? – спитав Тимор-Алк. Цього питання Крокодил боявся над усе.

– Не знаю, – сказав він щиру правду, що звучала як знущання. – У зверненні до себе я сказав, що на Землі не маю майбуття. Та не пояснив чому… То хто твої батьки, Тимор-Алку?

Хлопчисько провів долонею по короткому зеленавому волоссю. Ще вчора воно опало з його голови, наче листя, а тепер відросло заново. «Ініціація, – подумав Крокодил, – це смерть і воскресіння».

– Мою матір звали Альба.

– Звали? Вона…

– Ну так, вона померла. Пологи… коротше… Я її майже не пам'ятаю.

– Майже?

– Я народився пізно. Біологічний вік не збігається з часом, що минув від народження. Я дещо пам'ятаю, ну, уривками, звичайно. Пам'ятаю, як був усередині матері, в темряві, й чув голоси ззовні. Вона не хотіла мене народжувати.

– Чому?!

– Я ж не такий, як усі, – сказав Тимор-Алк із ледь помітним докором. – Я наполовину Тінь.

– Наполовину що?!

– Наполовину Тінь, – повторив Тимор-Алк, зсунувши брови. – Коли я народився, мене досліджували й дійшли висновку, що фактично я – людина. Тобто я з'явився в результаті злиття двох статевих клітин, поєднання двох генетичних наборів…

– Хто твій батько? – нажахано спитав Крокодил.

– Тінь, – глухо повторив Алк. – Це значить, що він – породження свідомості моєї матері. Він постав у її уяві, вона побачила й повірила. А потім було пізно, тому що вже з'явився я. Вона не хотіла мене народжувати, я сидів усередині два роки.

«Він мене розігрує, – здогадався Крокодил. – Як це мило з його боку – посміятися з нерозумного мігранта».

– Ха-ха, – сказав він уголос.

Тимор-Алк поглянув на нього так, що Крокодил затнувся.

– Вибач, – пробурмотів він, зовсім уже нічого не розуміючи. – Ти не жартуєш?

– Жартую, – сказав Тимор-Алк, і щока в нього здригнулася від образи.

– Пробач, – Крокодил занервувався. – Просто з моєї точки зору це ні в які ворота…

– Ти сам спитав.

– Ну так…

– Нас звуть напівкровками. Я не один такий. Тільки на Пробу їздять не всі. У нас дуже низький больовий поріг. У мене нуль чотири.

– І це означає…

– Це означає, – сказав Айра, з'являючись у них за спинами, – що його можна жорстоко мучити, дряпаючи нігтем. Тимор-Алку, ми закінчили з першою групою, поклич, будь ласка, тих, що на березі; щойно вони будуть готові – ми вирушимо.

Хлопчисько, помітно збліднувши, мовчки встав і пішов крізь зім'яті з ранку кущі.

– Задушевні розмови? – крізь зуби запитав Айра.

– Це що, все правда? – спитав шокований Крокодил. – Про Тінь, уявних чоловіків і таке інше?

– Стули пельку, – сказав Айра так люто, що Крокодил сахнувся.

Небо остаточно проясніло. Сонце стояло в зеніті, але вологий серпанок нікуди не зникав. Плетені повітки, сховища реманенту й амуніції, паливо, складене пірамідками біля вогнища, бочка з дерев'яним ковшем, бак зі сміттям, навіси над гамаками – все тонуло в гарячому лазневому тумані.

– Усі тут? – Айра обвів поглядом засапаних парубків, що бігма повернулися від ріки. – Перша група пройшла випробування, сподіваюся, вам пощастить не менше. За мною – не відставати – біжімо!

І він зірвався з місця, легко й буденно, як звичайно.

Назустріч, по краю вузької стежки, брели щасливці з першої групи: в Полос-Нада підборіддя було в блювотинні, Данин-Рам, синяво-блідий, надсадно кашляв, тримаючись за горло. Решта мала не кращий вигляд; Крокодил відчув холодок між лопатками.

Що тепер?

* * *

У цій частині лісу було темно навіть опівдні. Стежкою нещодавно пройшли: посічені ліани звисали, мов порвані кабелі, м'яте листя й квіти валялися під ногами. Верхівки чагарнику коливались на рівні очей, крони змикалися високо над головою, жорстка трава піднімалася дибом, хоч як її топтали. Слідом за рештою Крокодил пройшов у широку деревну арку, схожу на ворота, і зупинився, вкотре вражений.

Рослини, встелені на цій галявині, язик не повертався назвати деревами. Це були скульптури божевільного різьбаря, схожі водночас на людей і тварин, на блазнів, що танцюють, на потвор у молитві, на язики полум'я й струмені води. Зелені, жовті, червоно-коричневі, вони були вкриті лускою та мохом, корою та гладенькою блискучою плівкою й і росли майже ідеальним кільцем. У центрі зяяв пустий простір, потоптаний безліччю ніг. На ньому, як битий посуд, валялися в безладі скалки чи то хітинових панцирів, чи то пістрявої яєчної шкаралупи. А вище, там, куди рослини-скульптури простягали руки, щупальці, лапи та язики, в сітці сплетених ліан покоїлися бурі, вкриті брудним пір'ям кулі, і звідти долинало низьке вуркотання, схоже на гудіння трансформатора.

Айра стукнув піхвами тесака об дерево-скульптуру, дивовижно схожу на танцівницю з трьома ногами. Дерево затремтіло, дрож прокотився по галявині, сітка ліан над головою завібрувала, мов струни, вуркотання поголоснішало. На стовбурі рослини відкрилося дупло; Айра сунув у нього руку по лікоть і з явним зусиллям витягнув довгий м'ясистий пагін, схожий на велетенського дохлого черв'яка або на м'який шланг.

– Підходимо по черзі, – оголосив Айра. – П'ємо й сідаємо, де кому зручно, але не надто близько один до одного. Жодних розмов, будь ласка.

У руках у нього опинилася половинка яєчної шкаралупи завбільшки з середніх розмірів чашку. Здавивши в кулаці рослину-шланг, він умить наповнив її прозорою рідиною і простягнув першому, хто ризикнув підійти, – парубкові на ім'я Дорин-Гай.

Хлопчисько випив, очевидно, над силу, відійшов і сів на голу землю. Був він блідим і явно наляканим.

Айра неквапом, але й не гаючись наповнив шкаралупу знову. Хлопчаки підходили один за одним, стримували тремтіння в руках, пили, кашляли, витирали губи й підборіддя; видно було, як їм хочеться поговорити хоч із ким-небудь, перемовитися словом із товаришами. Та сказано було: «Жодних розмов», і вони вдовольнялися красномовними поглядами. «Мені недобре, – казали ті погляди, – але я не боюся, звичайно. А ти не боїшся?»

– Андрію, – Айра перервав традиційний хід випробування, згідно з яким Крокодил виконував усі завдання останнім. – Іди сюди.

Крокодил підійшов, випередивши Тимор-Алка і ще п'ятьох парубчаків. Айра наповнив для нього шкаралупу – по самі вінця.

– Мені більше за інших, – сказав Крокодил.

– Вага тіла плюс вік, – кинув Айра незворушно. – Постарайся не пролити.

Крокодил підніс імпровізовану чашу до рота. Завагався на якусь мить. Зробив перший ковток; напій був солоний, із неприємним присмаком, але не таким уже гидким, щоб хоч на ґвалт кричи.

Що довше Крокодил пив, то в'язкішою здавалася рідина. Останні краплі він ледве влив у судомно стиснуту горлянку. Губи затерпли, язик лежав колодою, дихати було важко.

– Сідай, – сказав Айра. – Підходьте, панове майбутні громадяни, не гаймо часу; ми всі тут пани самі собі. Ми пануємо над собою, і над нами ніхто не панує.

Крокодил не пригадував, щоби раніше Айра вважав за потрібне підбадьорювати претендентів під час випробування. Обережно ступаючи, він відійшов далі й сів на землю, схрестивши ноги; він бачив, як решта хлопців по черзі приймали питво, як Тимор-Алк, останнім узявши до рук шкаралупу, похлинувся від першого ковтка, але перевів дух – і випив усе до краплі.

Губам стало легше. Печія в горлянці минула. Крокодил обережно провів язиком по піднебінню: ніби нічого страшного. Навпаки, стало краще.

– Усі ми пани самі собі, – Айра випустив деревний пагін, той моментально відповз у дупло, і дупло закрилося, ніби жадібний рот. – Усі ми знаємо себе ззовні та зсередини, – він обережно приладнав половинку шкаралупи в розвилці стовбура. – Візьміть ножі і кожний накресліть коло просто на землі. Так, щоб ви опинилися в центрі кола.

«Невже з'явиться нечиста сила?» – сумовито подумав Крокодил.

Хлопчаки виконували наказ. Десять із гаком ножів увіткнулися в землю. Крокодил витягнув свій тесак і, почуваючись невпевнено, намалював на землі нерівну кружину.

– А тепер, – м'яко сказав Айра, – умови, за дотримання яких ви здобудете перемогу. Наступні півгодини вам ні за яких обставин не можна виходити з кола. Зір у вас нормальний, межі кола всім видно. Хто переступить лінію хоч ногою, хоч рукою – провалив Пробу. Всі втямили?

Усі кивнули, й навіть Крокодил. Заговорити вголос не зважився ніхто.

– Випробування закінчується за моєю командою й нітрохи не раніше. Хто зійде зі свого місця до сигналу – провалив Пробу. Зрозуміло?

Новий порух головами.

– Технічна порада: не дивіться один на одного. Не будьте цікаві. Поверніться обличчям до лісу. Та якщо хтось потрапить у поле зору – нічого страшного не станеться.

Хлопчаки заворушилися. Обираючи собі місце, вони інстинктивно розташувалися колом і тепер розверталися спиною до товаришів. Крокодил, завагавшись, учинив так само.

– Випробування почнеться за кілька хвилин. Просто чекайте.

Вуркотання, схоже на трансформаторний гул, стишилося. Крокодил облизнув пересохлі губи й відчув, що вони вкриті чимось на кшталт цукристої скоринки.

Просто перед ним був стовбур, схожий на велетенського комара, облитого мазутом. Крокодил бачив крила, обліплені чорною кашею, маленьку голову й довгий хоботок. Чотири ноги впиналися в землю, чотири корені живили, вочевидь, цю жахливу рослину, а перламутрові очі – напевно, квіти. Над ними кружляють комахи, схожі на срібну куряву; кожну зокрема роздивитися неможливо, це хмарина, миготлива сфера, ентомологічна модель електрона…

Крокодил подмухав, бажаючи потоком повітря потривожити летюче срібло. В цей момент з-поза стовбурів, схожих на тонкі комарині лапки, вийшов хлопчик у джинсах і футболці, в китайських кросівках, із кольоровим наплічником.

Крокодил затамував дихання. Минуло кілька довгих секунд, перш ніж він упізнав ці зсунуті брови, пухлі губи, м'які щоки, насторожені карі очі. «Скільки йому, сім? Вісім? Як він змінився за останні кілька місяців…»

– Андрійку, – сказав він хрипко.

– Тату, ти де? – спитав хлопчик.

– Я тут. Просто перед тобою.

– Я тебе не бачу, – брови хлопчика зійшлися сильніше. – Де ти?

– Я тут! Ти ж на мене дивишся!

– Дерева, – сказав хлопчик, подумавши. – Багато дерев. Темно. Тату?

– Ступай уперед! – Крокодил простягнув руку. – Кілька кроків, і ти на мене натрапиш!

Хлопчик глибоко зітхнув, його плечі здригнулися. Він поглянув на Крокодила; потім подивився вниз, собі під ноги. Він здавався тепер не просто настороженим, не просто напруженим – наляканим, і страх його щосекундно зростав.

– Я не бачу, куди йти.

– Іди, не бійся! Просто переставляй ноги!

– Тату, забери мене звідси! – у голосі хлопчика був тепер жах.

– Та підійди ж! Ти маєш сам підійти, лише десять кроків! Рахуймо вголос! Ну? Раз…

«Що я роблю, – подумав він, відчуваючи цукор на губах. – Я на Раа, я в лісі, тут не може бути Андрійка. Його нема ніде, він ще не народився, і йому краще без мене, у нього новий, заможний тато, мій син живе тепер у Німеччині… Чи де?»

– Тату!

«Це омана, це галюцинація, – в розпачі подумав Крокодил. – Це випробування, і тепер виявився його принцип: ми не повинні куплятися на обіцянки примар, ні рятувати їх, ні рятуватися… Це звичайна річ, я навіть читав про щось таке, я випив галюциноген, і тепер мені ввижається син…»

– Татку, – сказав хлопчина, стискаючи в руках свій запліч-ник, – я зараз упаду… І в мене «трійка» з математики. У чверті.

– Іди до мене, – прошепотів Крокодил.

Малюк переступив з ноги на ногу. Крокодил із жахом побачив, як під китайськими кросівками просідає мох, відповідаючи на пересування центру ваги, і як ліловий жучок повзе по Андрійковім ліктю, білому, незасмаглому ліктю. Хлопчисько був реальний; він був страшенно реальний, Крокодилу здавалося, що він відчуває запах дитячої шкіри.

Запах! Як він любив тертися носом об згорток, що був його сином, об кумедного карапуза, що був його сином, а потім назавжди забув цей запах, лишилися тільки книжковий пил і волога, запах метро й офісу, запах чужих цигарок, запах згорілого автомобільного палива…

– Тату, забери мене звідси, будь ласка! – в голосі дитини тепер було чути паніку.

– Маленький, просто йди до мене… Ти ж дорослий, ти ж чоловік… – белькотів Крокодил.

– Я не можу! Я не бачу тебе! Забери мене…

Крокодил посунувся вперед і побачив рису, проведену на землі, біля самих своїх колін.

– Тату, де ти? Де ти?! – Хлопчина стримував сльози, як міг. Мабуть, він і справді був дорослий; Крокодил загарчав і підвівся. Здалася йому та гадюча Проба! Катувати людину, препарувати, вживаючи заборонене…

Невже хлопчик – галюцинація? А якщо ні? Якщо тутешнім умільцям якось удалося захопити його душу, і тепер тут рюмсає не виплід уяви, а справжня жива дитина?

– Андрію! Ходи сюди! Хутко! – Він спробував зобразити наказ. Хлопчисько здригнувся; Крокодил упізнав цей рух. Саме так здригався цей хлопчик, коли роздратований чимось батько кричав на нього.

Невже Свєтка на нього ніколи не кричала?!

Стоп, не треба істерики. Він не чує моїх слів. Він не відповідає, тільки видає заготовки: «Іди до мене, забери мене…». Він машина, він програма; Крокодил обхопив себе за плечі. Його било ознобом, як горошину на барабані.

– Я дорахую до десяти, – сказав він глухо, – і заберу тебе. Гаразд?

– Тільки швидше рахуй, – прошепотіла дитина.

Крокодил прокусив губу. Трохи підвівся, як спринтер на низькому старті, і долонями вперся в землю:

– Раз. Два. Три… То, кажеш, у тебе «трійка» в чверті? Я ж не сваритиму тебе… В наступній чверті виправиш… Чотири…

Солодка кірка тріскалася на губах, по підборіддю стікала патока.

– П'ять… Шість… Чого ти боїшся? Я тут, поряд… Сім…

– Тату! Де ти?! Я зараз упаду! Я падаю!

– Ти не падаєш, ти стоїш на землі, годі істерики, ти…

Хлопчик похитнувся і провалився в мох, як у хмару. Руки смикнулися, намагаючись зачепитися, й зіслизнули. Заметалася срібна хмарина неприступних оку комах; Крокодил, уп'явшись у землю, балансував на самому краю риси…

А потім упав.

Минула хвилина й друга, а можливо, і двадцять хвилин. Крокодил розплющив очі й побачив прямо під носом, за кілька міліметрів, накреслену ножем рису. На галявині хтось кричав, хтось різко сміявся, а когось, судячи зі звуку, нудило.

Він подивився туди, де був син. Йому здалося, що мох прим'ятий. Він повернув голову, як повертають планети; підлітки сиділи, і стояли, і стрибали, кожний у своїм колі: вплив тієї гидоти, яку вони прийняли, потроху минав, і хтось відверто святкував, хтось нишком витирав обличчя, а хтось був здивований: як, уже все?

Крокодил кліпнув, фокусуючи зір, і побачив, що два намальованих кола порожні.

* * *

– З дистанції зійшли Тимор-Алк і Дорин-Гай.

Мертва мовчанка запала над галявиною, нещодавно повною галасу. Хлопці уникали дивитися один одному в очі.

Дорин-Гая знайшли за сто кроків від галявини – він забився кудись під моховитий корінь і вибрався не одразу. Тимор-Алк повернувся з лісу сам: судячи з його обличчя, він повірити не міг, що це сталося саме з ним.

– Вам дуже пощастило, що вас двоє, – Айра кивнув невдахам. – Буває негласне правило: якщо тих, хто вийшов із кола, більше одного, вони отримують другу спробу… можуть отримати. На розсуд інструктора.

Тимор-Алк різко звів голову. Секунду вони з Айрою дивились один на одного впритул.

– Удруге, і без підготовки, – сухо сказав Айра. – Це складніше, ніж уперше. Та це чесно.

Він озирнувся, підійшов тепер до іншого дерева й кілька разів стукнув його піхвами, перш ніж дупло нарешті відкрилось. Айра із натугою витягнув потворний шланг; Крокодил дивився на нього з жахом.

– Групо, – сказав Айра, – ви вільні. – Ідіть до табору й відпочивайте. Дорин-Гаю, принеси мені шкаралупу, будь ласка.

Хлопчаки ззирнулися. Хтось повернувся і кинувся геть із галявини, хтось зволікав. Дорин-Гай на негнучких ногах пройшов до місця, де в розвилці зберігалася половинка шкаралупи, взяв її в руки, ледь не роздавив; зупинився перед Айрою, що повільно зціджував на траву прозору рідину.

Вуркотання над галявиною то посилювалося, то затихало. Десь угорі важко залопотіли невидимі крила. Айра наповнив половинку шкаралупи й простягнув її Дорин-Гаю.

– Я не буду, – тихо сказав хлопчик.

– Що?

– Я не буду, – повторив Дорин-Гай пошепки. – Я не можу. Я… собі не пан.

– Спробуй, – тихо сказав Айра. – Решту ти складав чудово. Ти побіг по вугіллю, пам'ятаєш?

– Тоді було не так.

– Але ж і тоді було страшно?

– Це було не так, – голос хлопчини затремтів.

– Хочеш, я дам тобі перепочити? До завтра?

– Ні. Я ніколи не буду це пити. Ніколи, – на виду в Дорин-Гая застигла огида вперемішку з жахом.

– Добре, – Айра опустив кутики губ. – Іди до табору з усіма, відпочинь і приготуйся їхати додому.

Він підвів голову. Крокодил, і з ним кілька парубків, мовчки чогось чекали.

– Я звелів іти до табору, – холодно сказав Айра.

Хлопці послухалися. Дорин-Гай прослизнув повз, втягнувши голову в плечі, але замість відчаю Крокодил побачив на його обличчі спокій і полегшення. Айра тим часом виплеснув рідину на коріння рослини, знову наповнив шкаралупу й зупинився перед Тимор-Алком.

Зеленоволосий не зрушився.

«А якби це був мій син, – подумав Крокодил. – Якби мій син, Андрій, виріс і поїхав на острів складати Пробу?»

Йому запаморочилося в голові. Він обернувся, боячись побачити на галявині хлопчика з заплічником, але побачив тільки стовбури, схожі на різьблення божевільного скульптора, рої срібної мушви, стоптану землю й, біля дальнього коріння, ледве прим'ятий мох.

Коли він знову подивився на Тимор-Алка, той уже тримав у долонях шкаралупу, повну прозорої тягучої рідини.

– Ти ж собі пан, – негучно проказав Айра.

Підліток кивнув і, закинувши голову, випив усе до краплі.

– Я звелів іти до табору! – Айра вп'явся просто в Крокодила нерухомими мутнуватими очима.

– Я йду.

– Не тягни час.

Тимор-Алк, ні на кого не дивлячись, вибрав місце посеред галявини, витягнув ніж і замкнув себе в колі. Повернувся спиною до Айри та до Крокодила. Відчуваючи босими ступнями вологу, давлячи дрібні скалки шкаралупи, Крокодил відступив до арки в напрямку лісу.

Тимор-Алк усівся, схиливши голову. Айра стояв у нього за спиною, холоднокровний, як ящірка, лише ліва кисть його поволі стискалась і розтискалася. Крокодил не хотів бачити того, що тут неминуче відбудеться, але не міг не затриматися на одну секунду.

Ось місце, де стояв хлопчик із заплічником. Крокодил схилився, став на коліна, вдивляючись у блідо-зелений жорсткий мох…

І побачив відбитки двох рифлених підошов.

* * *

Цього вечора біля вогнища дуже, дуже багато говорили.

Полос-Над, звичайно балакучий, мовчав. Дорин-Гай сміявся до вереску, щось дуже нездорове було в його радощах. Здавалося, парубок нетямиться від того, що його жах більше не повториться. Що ж він бачив таке, що примусило його вийти з кола – і з істеричною радістю відмовитися від Проби?

Іншим разом Крокодил підсів би до компанії й дізнався багато нового, а заразом став би для товариства своїм. Та тепер він не міг думати ні про що, крім відбитків китайських кросівок на поверхні планети Раа.

«Тату, я падаю!»

Тимор-Алк повернувся пізно і був усього лише трохи блідішим, ніж зазвичай. Одразу за ним прийшов Айра й повідомив остаточні результати: додому за підсумками випробування вирушає Дорин-Гай. Тимор-Алк склав, він залишається.

Тимор-Алка оточили. Його плескали по запліччю, обіймали, йому потискали руку; неможливо було уявити, що ще зовсім недавно цього парубка мочали в ріку задля втіхи і дражнили «зеленою шмарклею». Тимор-Алк, здається, був дуже розчулений і знайшов у собі сили всміхнутися.

Крокодил наздогнав Айру, який зібрався було піти, й схопив його ззаду за плече.

– Я так тобі руку зламаю, – пробурмотів той, не зупиняючись і не повертаючись. – Добре, що кроки в тебе… примітні.

– Там залишилися відбитки підошов! – випалив Крокодил.

– Ходімо, – сказав Айра.

* * *

У бухті, на вигнутому підковою пляжі, було світло й опівночі. Супутники, орбітальні заводи та станції, генератори й склади відбивали світло сонця за обрієм і віддзеркалювалися в спокійному, повільному морі.

– Що ти бачив? – спитав Айра.

– Мого сина! З Землі! У мене на Землі лишився син, йому сім років… уже вісім, – Крокодил затнувся. – Він був у кросівках… у спортивному взутті, і на моху лишилися відбитки підошов!

– Круто, – помовчавши, сказав Айра.

– Я бачив сам. Я не сліпий. Якби ти не переймався Тимор-Алком – я показав би тобі. Я й зараз би знайшов місце… але мох швидко відростає.

– Я й досі хвилююся за Тимор-Алка, – помовчавши, зізнався Айра. – Я дуже боявся цього дня. Тому що в парубка були справжні опіки від намальованого вугілля.

– Та він пройшов випробування.

– Так, – Айра вибрав місце на піску, сів і задоволено простягнув ноги. – Він пройшов… Власне, це друге порушення з мого боку. Звичайно це не перескладають.

– Яку гидоту ти дав нам випити? – Крокодил аж здригнувся.

– Тобі хімічну формулу?

Крокодил мовчки всівся поряд. Пісок був теплим.

– Поглянь туди, – Айра вказав на яскраву жовтувату іскорку в скупченні інших вогників меншого розміру.

– Що це?

– Ось цей, жовтий. Якщо придивитися, можна розрізнити три грані… Бачиш?

– Що це? – повторив Крокодил.

– Стабілізатор, – сказав Айра. – Один із шістнадцяти. Дванадцять працюють, чотири завжди на профілактиці… Ця штука стабілізує реальність, утримуючи матерію в положенні «первинно».

– Ти смієшся, – пригніченим голосом сказав Крокодил.

– Ні. Це ти – дикий мігрант, – Айра всміхнувся. – Так що там було з твоїм сином?

– Він кликав мене…

– Ти винен перед ним? Тобто думаєш, що винен?

– Раніше ніколи не думав, – зізнався Крокодил.

– Раніше ти цим не переймався, – проникливо зауважив Айра. – Ця штука, яку ви пили, просто вивертає людину. Ставить навіч аверс з реверсом і орла з решкою. Для декого це просто легкий шок. Для інших – набагато гірше. Якщо людина має гризоту, чи схильність до душевної недуги, чи не пан сама собі, – Айра голосом виділив останні слова, – вона провалює Пробу. Звичайно такі відсіваються раніше, але не завжди…

Він стиснув губи.

– Ти мав рацію, – почав знову, іншим голосом, – коли радив мені «зрізати його на чомусь» і відрядити додому. Коли вже я йду на посадове порушення – хіба не міг я разочок збрехати?

– Та чи він божевільний? – обережно спитав Крокодил. – Чи він… не відважний, не цільний, не сильний парубок? Чому це випробування для нього… таке складне?

– Він наполовину Тінь, – Айра ліг навзнак і закинув руки за голову. – У нього мізерний больовий поріг і уява, про яку ні ти, ні я не можемо мріяти. Ти під впливом сироватки бачив свого сина, який залишив сліди взуття. А він… те, що бачив він, настільки реальне, що я теж це бачив.

Крокодил обхопив себе за плечі. Далеко в морі йшов корабель, уночі схожий на рухливу вервечку вогнів.

– І що це було?

– Цього я не скажу, – пробурмотів Айра. – Це його особиста справа. До того ж це, м-м, невимовне…

Він потягнувся, ставши дуже довгим, і відкинув голову на пісок.

– Айро, – сказав Крокодил. – мій син тут був насправді?

– Ти ж його бачив.

– Та це ж мана! Галюцинація!

– Ти його бачив, чув його голос, він відбився у твоїй свідомості. Він відбився в довкіллі, лишивши сліди чобітків. Він був тут?

Крокодил ковтнув. У роті було сухо-сухо.

– Він що, стояв тут, боявся? Кликав мене? А я не підійшов, тому що хотів скласти Пробу?!

– Ти пройшов випробування.

– А щоб ви здохли разом із вашим випробуванням!

Він схопив Айру за шкіряний ремінець на шиї, шарпнув на себе й ударив у щелепу. Точніше, спробував ударити. Його зап'ясток перехопили, і за кілька секунд Крокодил валявся лицем у піску, цілком знерухомлений, із заламаною за спину рукою.

– Уяви, що йому наснився поганий сон, – сказав Айра, причому на його голосі ніяк не позначилося фізичне зусилля. – Це прикро. Та швидко минає.

Крокодил кілька разів пробував вирватися. Заскрипів зубами, перемелюючи піщинки.

– Річ у тому, що ти дорослий, – сказав Айра. – Звичайно Пробу проходять підлітками. Це й страшніше, й набагато легше, їм увижаються чудовиська, жахи, двійники. Іноді – батьки. Що з цим хлопцем, Дорин-Гаєм, я не знаю, але там, судячи з усього, якась не виявлена вчасно патологія… Андрію, ти мене чуєш?

– Відпусти, – видихнув Крокодил.

Айра розняв захват. Крокодил подумав із сумом, що фізично протистояти цій людині в нього не вийде, мабуть, навіть після тривалих завзятих тренувань.

Він сів, відпльовуючись. Айра, наче нічого й не було, ліг поряд і знову простягнувся.

– Твоя правда, – сказав Крокодил. – Я мігрант, і це навічно.

– Чому ти пішов зі своєї планети?

– Та не знаю я! У мене забрали пам'ять разом із двома роками життя й закинули за тисячі парсеків, за мільйони років! І коли до мене приходить син, якого тут нема, якого не може бути…

Він раптом затнувся.

– Слухай-но, Айро, а коли ще раз вип'ю тієї гидоти – він знову прийде?

– Якщо він для тебе – символ провини, уособлення докору, тоді, звичайно, прийде. Тільки пізніше ти знову відчув себе покидьком.

Вони мовчали кілька хвилин. А може, кількадесят хвилин. Супутники линули по небу, хвиля тихо набігала й безгучно скочувалася по піску, і в лінії прибою ворушились, мигаючи, шестиногі риби з блискучими очима.

– Стабілізатори – навіщо? – спитав Крокодил, дивлячись на жовту іскру в небі.

– Матерія первинна. Хоча так було не завжди.

– А що було?

– Образ. Ідея. Слово… Те, з чого звичайно починається світ.

– Звичайно?!

– А ти як думав? – Айра повернув голову.

– Не знаю, – Крокодил потер скроні. – У нас на Землі нема ніяких стабілізаторів.

– Точніше, ти нічого про них не знаєш.

– Ні! Я чудово знаю устрій світу, в якому я народився й виріс! Можна сперечатися скільки завгодно, матерія первинна чи ідея, але чайник нагрівається від вогню, дитина народжується від двох батьків, будь-який двигун треба спершу сконструювати, а потім випробувати! Сон – це хімічний процес у мозку, молекули є, а образів не існує!

– Андрію, два роки тому ти збирався мігрувати з Землі?

– Ні, звичайно. Я гадки не мав, що таке може бути…

Крокодил затнувся.

– Може, ти точно знав, що міжзоряні перельоти – справа далекого майбутнього, а машина часу неможлива в принципі?

Крокодил застогнав крізь зуби.

– Я нічого не знаю про Землю, – сказав Айра. – Та припускаю, що й ти чогось про неї не знаєш.

Крокодил просів, як снігова кучугура, підтанувши. Ліг, торкнувся потилицею прохолодного піску.

– Реальним є все, що людина здатна уявити, – сказав Айра. – Уявляєш собі такий світ?

– Авжеж. Людину вмить знищать чудовиська, яких вона вигадає, і далі не буде кому уявляти.

– Так, якщо людина – наляканий підліток. Так, якщо вона не пан сама собі.

– Проба…

– Еге. Проба – це інструмент, я казав тобі. Повноправним громадянином може стати лише той, хто здатен підтримувати баланс між волею й тілом, тілом і духом, людиною й тінню.

– Регенерація, локація та інша хріновина…

– Так-так. «Я пан сам собі» – універсальна формула.

– Ще – маніпуляція, – сказав Крокодил. – Цькування. Загострення конфлікту.

– Так. Тільки той має статус повноправного громадянина, хто панує над своєю агресією й заздрістю. Хто не піддасться ні шалові, ні спокусі, ні нападу паніки. Хто побіжить по вугіллю, врешті-решт. Я приблизно те саме казав на початку Проби, ти що, не чув?

– Я не розумів, – зізнався Крокодил. – Я думав, це так… метафізично.

– Ідея, що перебуває в конфлікті з носієм, – це божевілля. Люди вигадують хвороби й умирають від них. Діти, яких нема, залишають на землі сліди чобіт. Дівчина вигадує собі друга, кохає його, народжує дитину. Це поодинокі, разові прориви, збурення.

– Як дівчина може народити сина від уявного чоловіка?! – Крокодил знову сів і взявся за голову.

– Для неї він реальний. Яйцеклітина запліднюється. Ділиться. Ось тобі й син, – Айра говорив, дивлячись на море, незвично м'яко й сумовито.

Крокодил спостерігав за ним кілька секунд. Над обрієм здіймався, як маленьке сонце, новий супутник, а можливо, орбітальний завод.

– Ти був знайомий із матір'ю Тимор-Алка? – спитав Крокодил. Айра не ворухнувся.

– Його бабуся чомусь уважає, що ти упереджено ставишся до нього… І він – він знав тебе раніше, принаймні знав, що тебе звуть Махайрод…

– Андрію, – Айра примружився. – А хто твоя дружина? Чому син для тебе став страхіттям, а?

– Тому що, – Крокодил сковтнув, – ми зі Свєткою одружилися здуру, не особливо думаючи про майбутнє. А потім розлучились без скандалу, як усі нормальні люди. Тому що я цього пацана… ну, ніби любив, але потім забув, як іграшку. Досить?

– Ні. Що, у вас на Землі всі батьки душі не чують за дітьми й віддають їм геть-чисто всі душевні сили? Чоловіки винятково моногамні?

– Таж мова не про «всіх батьків», а про мене й мого сина…

Айра звівся на лікті:

– Скажи мені: є різниця між твоїм світом і Раа?

– Так. Звичайно.

– У чому?

– Та в усьому.

– А головне?

Крокодил завагався.

– Я погано знаю ваш світ. Я майже його не бачив.

– Годі тобі. Ти бачив достатньо.

– Він… – Крокодил затнувся, – …красивий.

– А ваш – не красивий?

– Не в тому розумінні… Він якийсь… Ідилічний, ідеальний, ось тільки Проба в нього ніяк не вписується. Суперечність… Слухай, а хто побудував стабілізатори? Хто їх вивів на орбіту? І за яким принципом вони працюють? Це ж не людська технологія, це не вкладається в голові, це…

– Наш світ ідеальний, – сказав Айра, – бо в основі його лежить ідея. Та він не стабільний. Ідея, коли її відірвати від свого творця, породжує нового творця й змінюється… А світові потрібна кристалічна решітка. Фізичні й хімічні закони. Прискорення вільного падіння не може бути сьогодні одним, а завтра іншим. Чайник нагрівається від вогню, дитина народжується від двох батьків, будь-який двигун треба спершу сконструювати, а потім випробувати.

– Айро, – сказав Крокодил, – присягнися, що ти мене не розігруєш.

– Присягаюсь.

Вони знову замовкли.

– Ти хто? – спитав Крокодил.

Айра знизав плечима.

– Тимор-Алк знає про тебе більше, ніж хоче говорити, – сказав Крокодил. – Його бабця добре тебе знає, але чомусь не любить. Ти… Айро, ти точно був знайомий із матір'ю Тимор-Алка.

– Так, – Айра подивився на небо. – Я був певен, що вона моя наречена.

– Що?!

– Ми виросли разом і були тоді цуценятами, – Айра глядів на жовтий вогник у зеніті.

– Ти що, батько Тимор-Алка?!

– Його батько – Тінь. Ідея. Я виявився не досить справним для цієї дівчинки.

Від моря війнуло вітром. Прибій стало краще чути.

– Вона померла, – сказав Айра. – Пані собі. Володарка своєї долі. Просто померла, коли зрозуміла, що світ, у якому їй подобається жити, не відповідає реальності.

Він легко підвівся з піску.

– Послухай, – Крокодил устав і собі, – я теж якоюсь мірою виявився не досить справним для Свєтки. Та це мене ніяк не турбує. Точніше, турбувало, та навколо ж повно інших жінок…

– Ага.

– А Свєтка не така цяця, аби побиватися потім усе життя.

– Так, – Айра востаннє поглянув на небо, повернувся і попростував до лісу.

– Зажди! – Крокодил підвівся, відчуваючи, як пісок тече між пальцями ніг. Тік і переплавлявся весь світ; світ Раа, такий захопливо реальний, змінювався іншим, хистким, вигаданим. Уявним. Ідеальним.

– Айро, я не встиг запитати…

– Потім.

Лишилися сліди на піску. Сліди людини на відході.