Схил пагорба ніс на собі гай, мовби легку шубу. Дерева зі світлою корою були чимось схожі на берези, і світлий ліс здавався холодним; дім, змурований із каменю, а не з циновок, здавався прихистком поросятка Нуф-Нуфа.
– Заходьте, прошу, – Шана розчахнула перед ним двері. Всередині вмить засвітилося; небо темніло. Надходила ніч.
– Мені незручно вас турбувати, – зізнався Крокодил.
– Пусте, тут повно місця, ви можете жити в нас, якщо захочете…
Онука вона ігнорувала. Тимор-Алк, сумний і знов дуже блідий, покинув усі спроби привернути бабусину увагу. «Не схоже, щоб у такі ігри вони грали часто, – подумав Крокодил. – Може, вперше в житті; хлопчик виріс, нічого не поробиш. Повноправному громадянинові вже нема місця під спідницею, навіть пальмовою, хоч би якою широкою».
Тягти час далі було б непристойно, і він увійшов у дім. Усередині було просторо й просто: трав'яниста підлога, стіни, зарослі декоративними ліанами поверх каменю, два великих приміщення, розділених стіною: вхід направо й наліво. Шана, спритно маніпулюючи Крокодилом, провела його до правої частини будинку, і за їхніми спинами опустилася цупка занавіска.
«Хлопчика відправили до його кімнати, – подумав Крокодил. – Посидіти на самоті й подумати про свою поведінку».
– Влаштовуйтесь. Ви голодні? Я зараз принесу дещо.
Вона вийшла в бічні маленькі двері й майже одразу повернулась, оповита запахом печені; у Крокодила затремтіли ніздрі. Шана поставила перед ним на траву тацю з гарячим згортком. Обпікаючись, дивуючись, Крокодил розгорнув його – і побачив глиняний глечик; він був ладен важити головою за те, що запечена всередині маса була шматочками яловичини з лисичками й сиром.
Шана мовчки подала йому дерев'яні вилку, ложку та ніж.
– Ви добре знаєтеся на земній кухні, – Крокодил ковтнув слину.
– На здоров'я, – сказала жінка.
– А ви?
– Я вже повечеряла.
– А… – Крокодил поглядом указав у бік занавіски, за якою, цілком імовірно, нидів Тимор-Алк.
– Повноправні громадяни, – сказала Шана з непередаваним виразом, – самостійно знаходять собі їжу, дім і справи… Спокійно їжте, Андрію. Це земна східноєвропейська їжа, відтворена на молекулярному рівні.
Крокодил умить переконався, що вона має рацію: забутий смак домашньої печені подіяв як каталізатор, запустивши призупинені процеси. Гашеткою для тисячі спогадів; Крокодил їв – і знову бачив себе вдома, за столом, а навколо – хмара людей. Вони з'являлись і йшли, як персонажі прискореного кіно: мати, Свєтка з немовлям на руках. Ліда, з якою вони заново познайомились на «Однокласниках», любителька солодких парфумів. Ігор, сусід. Валерка, однокурсник. Вони не бачили одне одного, приходили й зникали, а Крокодил сидів у центрі їхнього світу, їв печеню й дивився, як коливається од вітру занавіска, як кружляють ворони за вікном, як біжить секундна стрілка на круглих дзиґарях – а за їхню раму недбало вкладена фотографія сина з новорічного дитсадкового святкування, в костюмі Бетмена…
На самому дні лишилося трохи пряного соусу та прилип до стінки сухий лавровий листок.
– Спасибі, – сказав Крокодил.
– На здоров'я, – повторила Шана.
– Ви багато знаєте про Землю? Розпитували земних мігрантів? Спеціально вивчали?
– Так, – Шана кивнула. – Раа приймає мігрантів із двох із половиною тисяч світів, і земляни трапляються не дуже часто. Та вони, мабуть, найцікавіші. Хочете кави?
– У вас є кава?!
– На смак така сама, як і земна. Хочете?
– Так, спасибі, – Крокодил почувався розм'яклим, ніби щойно врятована жертва. – Якщо не важко.
Шана знову вийшла й знову повернулась із чашечкою, дивовижно схожою на порцелянову.
– Ностальгія – ясна річ, – вона поставила каву перед Крокодилом. – Але земні мігранти переважно дуже задоволені життям на Раа.
– А, – Крокодил ковтав, обпікався і дмухав на кавову пінку, – справді?
– А ви досі хочете повернутися? – жінка проникливо всміхнулась.
Крокодил зробив великий ковток і завмер, відчуваючи, як кавовий аромат заливає його зсередини.
– Ви знаєте, що в історії нашої служби досі не було випадку, щоби мігрант проходив Пробу?
– Я потішений, – Крокодил видихнув через ніс, відчуваючи, як маленька уявна кухня виростає до меж Усесвіту. Як вона повертається навколо, пропахла кавовим ароматом, запахом домівки, рідної домівки, місця, куди повертаються.
– Хочете сигарету? – вкрадливо запропонувала Шана.
Крокодил глибоко зітхнув:
– Дякую. Я не палю.
– Давно покинули? – здивувалася Шана.
– Ні. Я ніколи не палив. – Крокодил із жалем поставив на тацю порожнє горнятко. – Спасибі, Шано. Ви справді багато знаєте про землян.
Жінка тонко всміхнулась:
– У ваших словах я вловлюю осудливу нотку. Ви думаєте, я збираюся вас підкупити?
– Е-е, ні, – Крокодил трохи знітився. – Я й не думав… Та й що в мене є такого, що могло б знадобитися вам?
Жінка всілася навпроти. Крокодил давно зауважив: навіть якщо в жителя Раа є крісло, він сяде, найпевніше, на підлогу. Виняток становлять підвіконня: там, де вони є, житель Раа, найпевніше, сяде на підвіконня. Щоб перебувати ніби в двох просторах водночас.
– Вам подобається цей дім?
Крокодил, будучи поштивим, оглянув зелену кімнату, камінну чашу фонтана, квіти на стінах, чимось схожі на розплющені очі й роззявлені роти.
– Так. Тут дуже…
– Він пам'ятає мою дочку. Вона любила сидіти он там, де ви оце сидите.
Крокодил напружився:
– Мені дуже шкода.
Шана торкнулася рукою свого посвідчення на ланцюжку. В дальньому кутку кімнати, ліворуч від Крокодила, проявилася людська постать – майже реальна фігура молодої жінки, смаглявої, з довгим чорним волоссям, джгутом укладеним навколо голови; здавалося, що вона перебуває в кімнаті тут, тепер, але занурена в глибокі роздуми чи транс. Крокодилу здалося, що він бачив її раніше – але він майже одразу зрозумів, що бачив тінь цієї жінки в Тимор-Алкові. Тільки тінь, тому що син зовсім не був схожий на матір.
– Оце моя дочка Альба, – не змінюючи голосу, сказала Шана. – її улюблена світлина.
– Дуже вродлива, – Крокодил відчув себе ідіотом.
– Усе, що вона залишила мені, – мій онук, – Шана дивилася йому прямо в очі. – На Землі, я знаю, бабусі дуже люблять онуків?
– Так, звичайно.
– Не можна сказати, що я люблю Тимор-Алка. Він – частина мене. Чи любить людина своє серце або свої очі?
– Тимор-Алк вас обожнює, – знайшовся з відповіддю Крокодил. – Він…
– Я знаю, – її брови зсунулись. – Андрію Строганов, ваша правда, я привела вас сюди, аби підкупити.
Крокодил геть розгубився.
– Ви – незвичайна людина, якщо змогли пройти Пробу, – Шана впевнено вела розмову до давно означеної мети. – Я – одна з найвпливовіших високопосадовців Раа, віднедавна очолюю Планетарну міграційну службу. Можливо, мені вдасться добитися для вас перегляду умов міграції. Це означає скасування візи. З негайною депортацією назад на Землю. Ви розумієте?
– Хіба це можливо?!
– Прецедентів немає. Ви будете першим.
– І як же…
– Прискіпаємося до формальностей, відшукаємо порушення протоколу.
– Та…
Крокодил хотів сказати, що формальностей у його справі чітко дотримано, що підкопатися нема до чого й Айра це перевірив, – він уже було розтулив рота, щоб це сказати, але негайно прикусив язика. Інстинкт звелів йому не згадувати ім'я Айри й тим паче не розповідати про його плани.
– Мій коефіцієнт соціальної відповідальності – два до п'яти, – сказала Шана, – це означає, що я можу доволі-таки гнучко тлумачити закони. Ви хочете повернутись на Землю, Андрію Строганов?
– Так, – видихнув він.
Шана примружилася:
– Тоді ви мусите зробити так, щоб мій онук, Тимор-Алк, не брав участі в проекті Махайрода.
Ззовні темніло. Зеленуваті вогники пробігали по стінах, заплетених ліанами, роблячи їх схожими на ялинкові гірлянди. Мерехтіння не дратувало – навпаки, заспокоювало. І навіть подавало надію.
– Та як я можу? – пробурмотів Крокодил. – Я не маю на нього впливу, тобто на Тимор-Алка, і вже тим паче…
– У чому полягає ідея Махайрода? Що він хоче зробити зі стабілізатором?
– Зі стабіліза… заждіть, – Крокодил знову прикусив язика. Можливо, для користі справи слід було здаватися краще обізнаним, ніж насправді, – заждіть, але ми підписали… активували… зобов'язання й не можемо розголошувати…
– Андрію Строганов, ви хочете на Землю?
– Хочу. – Він відчував, як піт струменить по спині під тонкою сорочкою. – Звісно, хочу. І я згоден… із вами… співпрацювати, просто… потрібен час. Я не можу так одразу.
– Навіщо ви потрібні Махайродові? – Шана не послаблювала натиску. – От саме ви, мігранте?
– Е-е-е, – Крокодил затнувся. – Імовірно, він оцінив мої вольові якості?
Шана звузила очі:
– Або ви влаштовуєте його як донор.
Слово вдарило, ніби у дзвін, і повисло в повітрі. Крокодил завмер із роззявленим ротом.
– Ви розумієте, що означає бути донором при Махайроді? – продовжувала Шана. – Ви розумієте, що він може висмоктати вас досуха, просто торкнувшись рукою? Зробити інвалідом, ідіотом, рослиною?
Крокодил мимо своєї волі пригадав чорний ліс на острові, розсипання сухої трави, падіння листя на голову.
– Хто він такий узагалі?
Шана стиснула губи:
– Екстреміст. Боєць без гальм, без етики, без сумнівів. Фізіологічно – чудовисько. Соціально – Консул Раа з коефіцієнтом «один». Коли я дізналася, що він своїм же наказом призначив себе інструктором Проби в групі Тимора-Алка…
Вона обірвала себе: здавалося, проковтнула останні слова й похлинулася ними. Закашлялась. Відійшла до фонтана й напилася, схилившись до води, ледве торкаючись її губами.
– Я бачив, як він стрибнув за хлопчиком у водоспад, – сказав Крокодил. – Він ризикував життям. Не замислюючись. Можна я…
– Звичайно, пийте.
Перед фонтаном він на секунду зупинився, розгубившись. Руки він давно не мив, крім того, пити з пригорщі у чужій оселі здалося йому неправильним; чашки, звичайно ж, не було. «Повноправний я громадянин чи ні», – подумав Крокодил, уставши на коліна, й напився, як місцеві, ледь торкаючись губами води.
– Махайрод весь час ризикує життям, – сказала Шана. – Його інтуїцію поставлено в ранг національного надбання. Він приніс багато користі Раа… але він легко жертвує чужими життями. Не замислюючись.
– Правда?
– У його авантюрах загинули десятки людей. І всі перед початком роботи активували спеціальний договір, до якого було залучено готовність умерти завчасу.
– Ви хочете сказати, вони не знали про ризик? – пробелькотів Крокодил.
– Вони знали про ризик! – гаркнула Шана, на секунду ставши схожою на стару хвору левицю. – А от ви – ви не знали, що таке донорство, коли давали йому згоду там, на острові!
– Він урятував вашого внука, – докірливо сказав Крокодил.
– Спершу він убив мого внука… Сто чортів!
І Шана, згадавши, видно, що вона пані сама собі, припинила ходити туди й сюди по кімнаті, повернулася на місце, сіла, схрестивши ноги, на трав'янисту підлогу й завмерла.
– Судовий розгляд, – обережно почав Крокодил, – на який мене викликали… Це ж ваша вигадка, чи не так?
– Так, – вона блиснула очима. – Зі своїм коефіцієнтом соціальної відповідальності Махайрод любісінько плює на закони, зокрема й на засадничі закони Раа. Зате – непорушний авторитет, соціальний лідер, надія планети, – її губи скривились. – Цей суд зменшив індекс мені, а не йому, але принаймні я отримала інформацію.
– І, – Крокодил знову всівся на траву, – коли я пощу додому?
– Щойно Махайрод почне свій проект без Тимор-Алка.
– А коли він думає почати проект?
– Вам видніше. Ви активували з ним угоду.
– Попередню, – зізнався Крокодил.
– За початком не стане.
– Він не відмовиться так просто від участі Тимор-Алка.
– Та й вам не просто повернутися додому, чи не так?
– Він, – Крокодил занервувався, – схоже, надає великого значення цьому проекту…
– Він завжди надає великого значення, – терпляче кивнула Шана. – І коли-не-коли справді стає рідному світу в пригоді. Та свого внука я йому не віддам.
Вона глибоко зітхнула й підвелася, даючи зрозуміти, що все сказано, розмову закінчено.
– Чому б вам із ним не поговорити? – Крокодил теж устав. – З Тимор-Алком? І пояснити все, що сказали мені?
– Він повноправний громадянин. – У голосі Шани пролунав гіркущий сарказм. – Він не дозволить, щоби бабуся давала йому вказівки. Особливо, коли йдеться про великого, незрівнянного, блискучого, незбагненного Махайрода…
Вона обірвала себе, підійшла до фонтана й із силою плеснула собі в обличчя водою.
– Як я дізнаюся, що ви не блефуєте? – спитав Крокодил. – Що ви маєте силу відправити мене на Землю?
Вона стряхнула краплі з кінчиків пальців:
– Ви недовірливий…
– Махайрод уважає, – Крокодил не втримався, – що мою візу оформлено без порушень і шансів на скасування нема.
– Махайрод не спеціаліст у міграції, – сказала Шана з надзвичайною поблажливістю в голосі. – Добре, я надам вам… докази, хоч як це принизливо. А тепер – у мене є деякі справи. Ви можете піднятися на другий поверх або на дах, там чудово спиться. І так: туалет на подвір'ї.
Хлопчисько сидів на порозі з аркушем бересту на колінах. Праворуч і ліворуч від нього висіли в просторі об'ємні графіки; лівий повільно обертався. Правий був схожий на відбиток пальця в чотирьох вимірах. Тимор-Алк гриз кісточку вказівного пальця на лівій руці, а правою дряпав кутик бересту, вглядаючись у текст, такий стрімкий, що окремі слова й фрази випліскувалися за межі носія й повисали в повітрі.
«…рівень організації – поліпептидний ланцюг, – прочитав Крокодил. – У первинній структурі всі зв'язки ковалентні. Наступний, вищий… на водневій основі…»
Він силкувався згадати, що означають терміни, й зрозумів тільки, що вони знайомі йому. Мають земні аналоги. Можливо, їх вивчають у школі.
Тимор-Алк, клацнувши, згорнув обидва графіки, покосився на Крокодила, впустив під ноги берест:
– Чого від тебе цього разу хочуть?
– Я б на твоєму місці підслухав.
– Ага, там акустичний фільтр стоїть, – повідомив Тимор-Алк зі стримуваною люттю. – 3 часів моїх пелюшок, коли мені не треба було знати певних речей… Нічого: зате для бабусі я немовлятко навіки.
Навіть у сутінках цього вечора була помітна темно-зелена тінь на щоках Тимор-Алка – знак нової бороди.
– Бабуся тебе любить, – сказав Крокодил і внутрішньо перекосився від раптово усвідомленої заяложеності цієї фрази.
– Ага, – байдужно повторив Тимор-Алк.
Ніч у цьому лісі була значно темніша за ночі на острові. Вогники світилися тільки в корінні, тьмяно, наче з-під землі. Нічні комахи ховались, і тільки поодинокі скрипи й шурхоти виказували їх нічним птахам; утім, птахи напевно бачили в темряві.
– Ліс Тисячі Сов, – сказав Тимор-Алк. – Так це називається.
Крокодил опустився поруч. Вони сиділи, дивлячись на ліс, на безгучні тіні, на тремтливі вогники; Крокодил зрозумів, що дуже давно не мав змоги просто сидіти й думати.
Весь час щось заважало: спогади про домівку. Розчарування. Вічні ребуси, розгадати які він не міг через брак елементарної інформації. І ось тепер трапилася вільна часинка, він дивиться на нічний ліс і чомусь дедалі більше тривожиться; є в теперішніх подіях певна дітклива деталь. Щось не так. Щось неправильно.
– Тимор-Алку, а ці… сови ж їдять жуків?
– Ну так.
– І вони завжди їх їли?
– Ну… так.
– Тобто вони хижаки? А я читав у ваших історичних оглядах, що на Раа не було хижаків – вони не відповідають ідеї, закладеній в основу…
– Ну так, – очі Тимор-Алка ледь помітно світилися в темряві. – Ти мав би читати про Друге народження Раа. І що було перед цим.
– Трагедія, – сказав Крокодил. – Просто-таки кінець світу, деградація, смерть… Чому?
– Про це досі сперечаються. Офіційне пояснення – непримиренне протиборство матерії та закладеної в основу ідеї.
– Матерія первинна.
– Тепер так. А там… Найпевніше, люди просто почали їсти м'ясо.
– А раніше не їли?
– Ти ж бачив: у лісі повно їжі. Гриби, трава, плоди – все можна жерти. Бабуся, приміром, і досі не їсть м'яса, хоча воно тепер усе синтезоване.
– А на острові ми полювали, – пригадав Крокодил.
– Так, тому що Проба.
– І ловили рибу.
– Я не ловив.
– Послухай, – Крокодил скулився від нічного вітерцю, – значить, в основі Раа була ідея… не їсти м'яса?
– Не вбивати, – Тимор-Алк зітхнув. – Не бути вбитим. Не боятися. Ти не був ще в музеї на Сірій Скелі?
– Ні.
– Там залишки табору наших пращурів – найперших, до Другого народження. Вони жили… як дерева. Гуляли в лісі, малювали на стінах свої тіні й… усе.
– Малювали свої тіні?
– Найдавніший різновид мистецтва: стаєш спиною до вогнища й обкреслюєш вуглиною свою тінь на стіні печери.
– На Землі все було інакше, – пробурмотів Крокодил. – Слухай, а це точно? Тобто науці історії у вас можна довіряти? Надто вже схоже на легенду, знаєш, на казку, переказ…
– Поїдь на Сіру Скелю. Подивись.
– Гаразд, – Крокодил мерзлякувато потер долоні. – Гарно. Вони жили, як дерева, нічого не боячись, малюючи свої тіні. Довго?
– До ста років. Потім засинали. Уявлення про смерть не було: тільки вічний сон.
– Е-е-е… Я про інше. Як довго тривав цей щасливий… період?
– Багато віків.
– Оце так… А потім їм захотілося врізноманітнити меню. І весь цей щасливий сталий світ, проіснувавши багато віків, узяв і розладнався.
– Якщо прилад, розрахований на роботу в лабораторії, кинути в солоний окріп – він теж розладнається, – Тимор-Алк знизав плечима. – Навіть якщо перед тим працював довго й несхибно.
– Та хто його кинув у солоний окріп? Тобто чому люди ні сіло ні впало його порушили…
Крокодил замовк. Насупився. Труснув головою:
– Слухай, а в них не було… ну… священного тексту з заборонами? Де чорним по білому писалося б, що м'ясо їсти не можна в жодному разі?
– У них і писемності не було.
– Може, усні перекази?
– У них не було жодних заборон, – трохи роздратовано відказав Тимор-Алк. – Хіба деревам щось заборонено або струмкам?
– Тоді що сталося? Чому не їли м'яса, чудово жили – аж раптом?…
– Ніхто не знає, – неохоче кинув Тимор-Алк. – Найпевніше… матерія дістала певну самостійність, біологічні закони вийшли наперед моральних… на півступеня… І відбулася мутація. Комусь одному стало погано на рослинних харчах, і він, може, навіть випадково, вбив тварину й з'їв. І все… перед Другим народженням вони жерли один одного, наші предки. І на те є докази.
Крокодил остаточно змерз.
Він сидів на порозі лісу Тисячі Сов, щулячись і поклацуючи зубами. З темряви на нього дивилися сотні маленьких, мерехтливих, блідих і яскравих очей.
– Ідея, закладена в основу Раа, не передбачала, щоб істоти одна одну пожирали, – тихо сказав Тимор-Алк. – Система розладналася, почались коливання, сьогодні ідея первинна, завтра матерія…
– І вирішили діло стабілізатори?
– Ага.
– Що їх подарувало Раа Всесвітнє Бюро міграції?
– Не подарувало. Надало в безоплатне користування в обмін на участь у програмі міграції.
– Тобто стабілізатори працюють, доки ви приймаєте мігрантів?
– Ну… так.
Крокодил скоцюрбився, обхопивши себе руками за плечі:
– Мені варто з'їздити на цю саму Сіру Скелю?
– Поїдь. Там цікаво.
Тимор-Алк устав і підібрав упалий берест:
– Скажи їй – я однаково піду в цей проект. Дозволить вона чи ні.
– На острові мені здавалося, що ти його ненавидиш, – пробурмотів Крокодил. – Айру…
– Я просто не хочу про нього говорити!
Величезний нічний птах ковзнув повз обличчя, мало не зачепивши крилом.
– Якби він був моїм батьком, – сказав Тимор-Алк із тугою, – все було б інакше. Взагалі все.
І хлопчина пішов у дім, полишивши Крокодила самотою сидіти на порозі чорного лісу.
Попереду мерехтів вогник. Сніг летів, струменів водою, щосекундно змінюючи малюнок на білому схилі. Не видно лижні, вже не видно лісу, тільки сіра імла навкруги й вогник попереду.
Трохи ближче? Ні. Здається, рукою можна сягнути. Насправді ідеш-ідеш – а він не наближається.
– Ти не втомився, малий?
– Нє-а.
– Не змерз? Ми незабаром прийдемо.
– Мені не холодно, татку.
Рип-рип.
Усе той самий діалог. Якщо придумати правильні слова – можна ніколи більше не прокидатися. Лусне прозора плівка, стане на місце виткнутий суглоб, батько й син прийдуть до хатинки, поставлять лижі при стіні, й сніг танутиме, збираючись озерцями на підлозі. Вони зігріються, наїдяться гречаної каші з маслом…
«Я розмовляю із сином мовою Раа, – вжахнувшися, зрозумів Крокодил. – І він зі мною говорить мовою Раа. Це дивно, прикро, неприродно, але мовчати не можна ні в якому разі».
– Малий, а хочеш, ми сядемо на потяг, поїдемо до моря?…
Холодний вітер прорвався під куртку, і стало темніше. Крокодил розплющив очі: небо між гілками сіріло, лісове повітря перед світом пробиралося під ковдру, і було зрозуміло, що погода зіпсувалася.
– Тепліше, – пробурмотів він крізь зуби.
Йому на подив, ковдра прийняла команду й майже одразу дихнула теплом. Крокодил заховався в неї з головою; ось, значить, уже ранок. Мізки розкисли так, ніби пиячив аж тиждень. Іде, ще парова машина. Дві вихлопні труби й сто круглих дисків…
Уже не вперше після пробудження він старався згадувати яку-небудь дитячу пісеньку; він сподівався, що мозок, одурманений сном, якоїсь миті видасть хоч уривок, хоч дещицю знайомих слів. Не ампутували ж йому звивини, відповідальні за рідну мову? Раз, два, три, чотири, чотири плюс один, маленька лісова тварина вийшла на прогулянку; слова, намертво врослі в пам'ять, забуто, на допомогу приходить пам'ять образів, ще дитячих. І від зусилля починає боліти голова.
Одна тільки фраза з Землі не втрачала ритму навіть у мові Раа: «А це вогні, що сяють над нашими головами». Крокодил повторював її частіше за інші; після сотні повторень йому починало здаватися, що він думає російською, і тоді він знову згадував вірші про зайчика й невдало римував «любов» і «кров»…
Під ковдрою стало задушливо. Крокодил обережно висунув ніс; ізгори накрапало. Спасибі, бабусю Шано: «У нас на даху дивовижно спиться…»
Я хочу повернутися на Землю. Навіщо?
Я хочу бачити свого сина й переконатися, що в нього все добре. Що йому нічого не загрожує.
«А потім? Якщо в Андрійка все є, у тому числі й новий добрий тато, що я при ньому робитиму? Що зможу йому дати? Не дарма повторюється цей сон: я безпорадний поряд із сином, не знаю, що сказати йому, не знаю, куди його вести…
Я хочу повернутися на Землю, аби згадати свою мову.
А якщо я смертельно хворий там, на Землі, або зубожів, або з'їхав із глузду?
Я хочу повернутися на Землю.
А навіщо я тоді мучився, проходив Пробу, навіщо я зробив те, що не вдавалося нікому з мігрантів? Я повноправний громадянин…
…Можу вивчитися на донора сперми або навіть на білковий модуль…
Бридня! Мені пропонують роботу, гідну супермена з крильцями, роботу, пов'язану зі стратегічним балансом на Раа. Не стратегічним розвитком, тому що розвитку тут нема; з балансом, тому що головний клопіт цієї системи – втриматися в рівновазі.
Та я хочу повернутися на Землю…»
Він устав, намагаючись рухатися тихіше. Тимор-Алк спав унизу, біля дому, згорнувшись калачиком просто на росяній траві; він був схожий на щеня, якого, покаравши за щось, виставили на ніч із дому. Чи він завжди так спить?
Згадалася розмова, підслухана на острові – здається, тисячу років тому. Шана пристрасно бажала, щоб її внук пройшов Пробу. Боялася, що в нього вийде. Завзято сподівалася, що Тимор-Алк провалиться й до скону буде її підопічним, залежним, домашнім, її виповнював жах від самої думки про це. Вона готувала хлопчика до Проби, знаючи, що в того низький больовий поріг, що з нього почнуть глузувати, знущатися, радіти його помилкам; вона хотіла хоч якось пом'якшити для нього випробування й тому навчила спати на траві за будь-якої погоди, без ковдри…
Тимор-Алк відчув його погляд – повернувся, судомно потягаючись, і розплющив очі. Крокодил дивився на нього з даху – згори вниз.
«А що, коли просто зв'язати хлопчину й замкнути в будинку? Є якісь закони проти того, щоб один повноправний громадянин зв'язав іншого? Айра викликатиме пацана хоч до впаду, а потім махне рукою – і знайде для своєї справи кого-небудь іншого…»
Не знайде. Айра прийде сюди, добуде Тимор-Алка, зв'язаного, з кляпом у роті, паралізованого – якого завгодно. Відшукає, витягне з-під землі… З-під поверхні Раа, як це звучить новою мовою. Єдиний спосіб усунути Тимор-Алка від справи – переконати його відмовитися самому.
А хлопчина, здатний побігти по вугіллю, нізащо не відмовиться від задуманого.
Замкнене коло.
Тимор-Алк сонно помахав рукою. Крокодил відповідав йому; посвідчення, що висіло було на ланцюжку на грудях, раптом відчутно сіпнулось.
Крокодил узяв його на долоню. Кора, незвично груба, просто перед очима облуплювалася з дерев'яної плашки. Крокодил спершу перелякався – вирішив, що посвідчення громадянина зіпсувалось, – і тільки за кілька секунд пригадав, що це сигнал про нову інформацію, що надійшла на його ім'я.
– Шано, я перепрошую, у вас є термінал? Я не вмію читати руками…
– Один у Тимор-Алка, другий – на ґанку… Вам прийшов великий пакет, Андрію.
– Від кого б це? – пробурмотів він, чомусь передчуваючи щось недобре.
– Від мене, – сказала Шана.
Він здивовано звів очі.
– Так. Ви хотіли доказів, що мені до снаги… виконати обіцянку. Сядьте тихенько біля термінала й погляньте, що я для вас добула… І спитайте себе: а Махайрод, Консул Раа, покаже вам щось таке?
Шана снідала. На залізній решітці над розпеченим каменем смажилися деревні гриби. Крокодил подякував їй кивком і вийшов на ґанок, стискаючи посвідчення в спітнілій долоні.
Пам'ять, перенесена з носія на носій і перекодована, вочевидь, кілька разів, була майже недоступною для нормального людського сприйняття.
Тим не менш це була його пам'ять. Маленький уривок: останній вечір на Землі. Близько години після того моменту, коли його було «взято».
Ось він повертається додому. Уривки картинок – усе, що він бачить, упереміж із випадковими думками; пульс і кров'яний тиск присутні як частина візуального ряду. Пульс трохи вчащається, коли він сходами підіймається на четвертий поверх. Вечір, запалюється світло у передпокої; уривчасто – він бачить стіл і плиту, картонну коробку в кутку, нечистий плінтус. Він розігріває в мікрохвилівці половину курчати-гриль і їсть; смак теж відбивається графічно, і, схоже, курча паршиве. Лунає мобільний – мелодію виклику ні з чим неможливо сплутати. Мурашки по шкірі – або схоже почуття, що входить до відеоряду Голос жінки в слухавці. Жінка говорить незрозуміло, російською, і тільки вряди-годи незв'язні звуки зливаються в знайоме сполучення: «А…дрі…ай… Андрій…» Усі барви зміщаються в синій спектр. Пульс прискорюється, тиск підскакує. Жінка в слухавці видає короткі й довгі звуки – плаче…
Кінець уривка.
Дев'яносто відсотків інформації – багатошаровий доказ справжності. Деталі. І тільки десять останніх відсотків зберігають сліди події, що, можливо, стала першою спонукою для Крокодилової міграції.
Він довго сидів, скоцюрбившись, сунувши долоні під пахви. Навколо співали птахи; хмари над лісом розійшлись, і виглянуло сонце.
У Всесвітньому Бюро міграції йому сказали, що він зрадів, розстаючись із пам'яттю про два останні роки. Це були непрості роки; що ж там, бодай йому, сталося? Із сином? Зі Свєткою? З ким?!
Чи все-таки йдеться про глобальну катастрофу?
Йому хотілося заново переглянути уривок, але він був майже певен, що тоді в нього піде з носа кров. Можливо, той, хто знімав зоровий образ із нейронів мозку й перекодував для іншого носія, працював на галай-балай. А може, запис узагалі не був призначений для людини. Крокодил не міг уявити, кому й навіщо знадобилося берегти пам'ять мігранта про два роки його життя – роки, що їх насправді не було!
Голова тріщала. Тепер, коли треба було швидко думати, вирішувати й утілювати рішення, желейна каша замість мізків могла зробити погану послугу; Крокодил заплющив очі й побачив себе дирижаблем, розписаним ізсередини.
Візерунок стрибав, як нерівна кардіограма. Далекі гудки впліталися в подзвін і мучили дисонансом. Крокодил зітхнув раз, другий; найскладніше – перша чиста терція. Перший крок до гармонії.
Усе ще сидячи з заплющеними очима, він чув, як підійшов Тимор-Алк. Від хлопчини пахло травою; Крокодил сидів, із величезним полегшенням відчуваючи, як біжить кров судинами, відносить біль, як весняний ручай відносить каламуть і глину, здійняту з дна.
– Андрію!
Крокодил повернув голову.
– Тобі погано?
– Пречудово.
– Прийшло текстове повідомлення з орбіти. Мені. Щодо тебе.
– Правда?
– Він пише, – Тимор-Алк облизнув губи, – «Подбай, щоби мігрант підтягнув індекс бодай до мільярда. Сьогодні».
Картину можна було б назвати «Ранок мавпи»: на Шані був комбінезон, обладнаний рухомим хвостом. Як жінка ним керувала, Крокодилові не було відомо, але бабуся Тимор-Алка розгойдувалася високо на гілках, підтягаючись, качаючи прес й іноді, в перевороті, повисаючи на хвості, як на страховці.
– Гарно, – сказав Крокодил. – Ти так теж умієш?
– А що там уміти? Елементарна координація рухів.
– Як ним керувати?
– Чим? Хвостом? А там пластина сенсорна вздовж спини, тобто м'язами спини й… сідниць ти ворушиш хвостом, – Тимор-Алк зашарівся. – Вона сьогодні пізно почала. Ще хвилин сорок доведеться почекати… Зате після руханки вона завжди в доброму гуморі.
– А під час руханки?
– Е-е-е… Що ти маєш на увазі?
– Я маю на увазі, костюм мого розміру у вас знайдеться?
Звичайно, найперше він зачепився хвостом за розгілля й довго не міг звільнитися.
Шана тренувалася згори, стовбури похитувались під її вагою, листя загрозливо шелестіло. Упоравшись із хвостом, Крокодил намотав його на руку й так, потихеньку й незграбно, забрався майже на самий верх. Гілки тут були відполіровані, як поперечки турніка; Крокодил улаштувався біля самого стовбура, спостерігаючи, як без усякої грації, без найменшого знаку хизування, Шана всоте виконує переверт.
Ось вона зачепилася хвостом за гілку. Повисла, розслабившись, зосередившись на дихальній вправі. Крокодил чув її сопіння – нежіночне, як штанга.
– Шано, – сказав Крокодил. – Дайте мені можливість поговорити з новими мігрантами із Землі.
Її сопіння стало гучнішим.
– У мене мало інформації, – сказав Крокодил. – Будь ласка. Можливо, робота волонтером при міграційному офісі… Я можу й користь принести, я ж теж мігрант!
Вона сильно прогнулася, й далі висячи на хвості, і раптом гухнула вниз – аж Крокодилові перехопило дух. Шана на льоту схопилася за гілку, погасила коливання, підтяглася, перехопила гілку вище, знов підтяглася; Крокодил не здивувався б, якби хвіст шалено хльоскав її по ногах, але той безвільно бовтався, як ватяний.
– Будь ласка, Шано. Це важливо для мого рішення… Це може виявитися важливим для вашого внука.
Жінка підтягалася раз у раз. Руки її тремтіли від напруження.
У Крокодила затерпла нога. Він випростався, ступив уздовж гілки, як линвоскок; у босу ступню вп'явся невидимий шип. Крокодил засичав, потер підошвою об коліно – і несподівано зірвався вниз.
Щастя, що, сидячи, він устиг випустити хвіст, намотаний на руку. Судомно смикнувшись, хвіст інстинктивним рухом – звідки такий інстинкт у вічно безхвостого Крокодила?! – захльоснувся за гілку, і Крокодил повис, як жабка на ниточці.
Угорі захиталися гілки. Дерево здригнулося; зовсім поряд опинилось червоне, пітне лице Шани:
– Я не люблю, коли мене обманюють, Андрію Строганов. Ви хочете моїм коштом наблизити початок проекту? Щоб я прислужилась Махайроду?
Крокодилові було страшенно незручно вести бесіду в такій позі. До того ж він відчував: м'язи, відповідальні за хвіст, от-от скорчить.
– Ні, – відповів він чесно. – Тобто… так. Та мені потрібна інформація про Землю, розумієте?
– Ви вирушите на Землю і все дізнаєтесь!
– Шано, – Крокодил відчував, що зараз упаде, – але якщо на Землі сталася катастрофа і мені нема куди повертатися?
Його хвіст вислизнув.
Чіпляючись, лаючись, заганяючи в долоні скіпки, Крокодил пролетів кілька метрів і повис, як білизна, зачепившися за гілку над самою землею.
Усю дорогу до міграційного центру вони мовчали; Крокодилові довелось уявити, що рот у нього заклеєний хрест-навхрест пластиром. Це сяк-так допомагало; питання дерлися назовні, як піна з теплого кухля, але інтуїція підказувала, що ставити їх зараз не час.
Шана була зла.
Сильна жінка, вона ненавиділа себе в ролі наляканої, спантеличеної прохачки. Вона не вміла боятися, тому страх зводив її з розуму – страх за внука. Навіть відправляючи його на Пробу, вона так не переживала.
Вона ненавиділа себе за відвертість із Крокодилом. Тепер, у транспортній капсулі, вона була певна, що мігрант перекаже Айрі їхню розмову – можливо, навіть буде сміятися. Та Шана плювала на приниження: вона мусила вберегти внука від помилки й не знала як.
Крокодилові було шкода її. Та він у тисячу разів більше жалів би Шану, якби не було перед ним власного вибору й за плечима – власного страху. Що більше він думав про фрагмент своєї пам'яті, то певнішим ставав, що телефонувала Свєтка, колишня дружина, і що йшлося про сина. «Андрій», – чітко чулося в потоці звуків та інтонацій.
Та, може, вона кликала на ім'я колишнього чоловіка?
Вони з Шаною звалилися на міграційний центр, як тайфун кидається на море: уже за кілька хвилин після прибуття всі інформаційні термінали були завантажені, всі системи стеження активовані й усі співробітники сильно заклопотані. Шана загадала звіти, плани, протоколи листування із Всесвітнім Бюро; усадивши чергового офіцера за «бюрову» роботу, вона прийняла чергу й, нашвидку перевдягнувшись у формений мішкуватий балахон, потягла Крокодила до порталу – алюмінієвої капсули, дуже схожої на недорогу декорацію.
Крокодил не втримався:
– У вас майже не охороняють прохід між світами… Велетенська дірка, з якої може з'явитися що завгодно…
– Це канал Усесвітнього Бюро, – відрізала Шана, – з нього з'являються тільки мігранти, тільки за розкладом і тільки після спеціального повідомлення.
– Ви настільки довіряєте Всесвітньому…
– Якщо Бюро захоче погубити Раа, воно просто вимкне стабілізатори, Андрію.
Крокодил прикусив язика.
Галявинку, посеред якої було встановлено капсулу, він сам згадував насилу: у момент прибуття на Раа шок був настільки значним, що свідомість затьмарилася з почуття самозбереження. Шана зупинилася за кілька метрів до війстя; ні годинник, ні секундомір їй не були потрібні. Заходилися гайові птахи; там, далі, пригадав Крокодил, ховаються за стовбурами приймальні, хижки для мігрантів, офіс, їдальня, монорейка. На планеті завбільшки з Землю – єдиний центр із прийняття мігрантів. Кількадесят прибуттів на день. Крапля в морі. Молекула в океані…
Щоправда, людності на Раа значно менше земної.
Капсула здригнулась. Її алюмінієвий блиск на секунду потьмянів.
– Ласкаво просимо на Раа! – гучно й весело сказала Шана. – Я офіцер Міграційної служби.
Крокодил кліпнув. Капсула відкрилася, мов книга; на лужок вибралися, чіпляючись одне за одного, рожевий товстун у спортивному костюмі й щупла білявка в маленькій чорній сукні.
– Здоровенькі були! – товстун дивився на зустрічальників дещо безумними, але загалом радісними очима. – Ух, зелено ж як! Зелено! І повітря… Курорт! Єво, поглянь, курорт!
Білявці було років тридцять; худенька, як підліток, на зріст супутникові по плече, вона несміливо всміхалася й ховалася за товстуна, але не перелякано, а радше кокетливо. «Та я теперечки більше вражений, ніж вони», – зрозумів Крокодил.
– Ви, певно, втомилися після транспортування? – з Шани вийшов би чудовий подавець хліба-солі.
– Зморилися, – весело потвердив товстун. – Нам тут обіцяли дім, так? На березі чогось, ріки чи моря, й доставку продуктів додому.
– Звичайно-звичайно, – ласкаво проворкотіла Шана. – Важлива інформація: всі жителі Раа віку, близького до повноліття, мають право скласти Пробу громадянина. Особи, що з якихось причин не пройшли Пробу, одержують статус залежних. Чи задовольнить вас статус залежних?
– Задовольнить, нас попередили, – так само весело озвався товстун. – Ми ж із самого початку подавали на Раа, нам детально розказали… А пахне ж, пахне квітами!
Крокодил виступив наперед. «Не більше хвилини», – заздалегідь попередила його Шана. За хвилину складно розговорити шоковану людину; на щастя, ці двоє перебували радше в ейфорії.
– Скажіть, будь ласка, з якого регіону й року Землі вас узяли? Це питання для анкети, – швидко додав Крокодил.
– Дві тисячі одинадцятий, Сочі, – товстун оголив усмішкою стоматологічно бездоганні зуби. – Не дочекались Олімпіади, ха!
– І не повернули кредит, – щасливо додала його подруга.
– Що там, на Землі? Нічого не сталось? Аварії, епідемії?
– Як завжди, – товстуну явно не хотілося говорити про залишену батьківщину. – Вічно всі просторікують, що Землі от-от кінець, а вона все живе, але тільки хіба це життя? Ну, ходімо, ми ж десь маємо розташуватися, поїсти, нам розповідали, що на Раа така кухня…
Шана значущо поглянула Крокодилові в очі.
Двоє в супроводі Шани попрямували через лужок до адміністративного будиночка, де чекав черговий офіцер; капсула знову стояла порожня, іграшкова, крізь нещільно зімкнуті стулки було видно ліс на тому боці галявини. Крокодил дивився, як підіймається трава, прим'ята ногами нових мігрантів: за хвилину не лишилося й сліду.
– Досить? – скептично поцікавилася Шана. Вона підійшла нечутно й тепер стояла в Крокодила за спиною, схрестивши руки на грудях.
– Ні.
– А по-моєму, досить.
– Ні, – повторив Крокодил, почуваючись упертою дитиною.
– Андрію, ви нічого не доб'єтеся. Вони знають стільки ж, скільки й ви.
– В одинадцятому році я не жив. Вони з мого майбутнього.
– І що?
– Недостатньо інформації.
– Остання спроба, – сказала Шана, і, почувши її голос, ставало зрозуміло, що сперечатися не має сенсу. – За годину – ще одне прибуття з Землі. Я, хай так, подарую вам цю годину, Андрію. І пам'ятайте, що ви мені обіцяли.
– Ласкаво просимо на Раа! Я офіцер міграційної служби…
Молодик, на вигляд років двадцяти п'яти, дико подивився на зустрічальників. Він був геть сивий, у доброму костюмі, із зсунутою на плече краваткою. Ступивши з капсули, він спіткнувся, впав на коліна; за знаком Шани з чергового приміщення вмить вискочила команда швидкої допомоги.
Молодик захлинався й дер землю. Крокодил підхопив його, повернув на бік, притримав голову немічного:
– Що сталося?
Сивий силкувався щось сказати.
– Я теж землянин! – закричав Крокодил. – Що сталося, ну?! Новоприбулий зм'якнув.
Крокодил, сам не розуміючи до кінця, що робить, поклав пальці йому на скроні, зазирнув у каламутні очі – і побачив себе величезним, повним гарячого газу небесним тілом. Дирижаблем. Порожнім ізсередини. Розписаним ієрогліфами… Символами… Знаками…
Він побачив сивого веселим і юним, із кухлем пива в руках увечері на вузькій вуличці перед пабом. Він побачив малюнки на асфальті й зім'ятий папірець від батончика «Марс», прилиплий до колеса мотоцикла…
Потім стало темно. Крокодил прийшов до тями над калюжею чужого блювотиння.
Новоприбулого вже несли на ношах до медичного центру; певно, такі випадки бували тут раніше. Певно, так передбачено; Крокодил почувався випареним, вивареним і вичавленим, як ганчірка з мішковини.
– Що це ви намагалися зробити, Андрію? – тихо спитала Шана.
– Я хотів йому допомогти.
– Ви дуже-дуже спритні… особливо як на мігранта. Він… цей, ваш інструктор на Пробі, чогось вас навчав?
– Ні. Та… я ж був його донором.
– Розумію, – прикрим голосом повідомила Шана.
– Що з мігрантом? – Крокодил над силу звівся на ноги.
– Шок. Найпевніше, похибка під час переустановлення мови. Це буває, хоча й рідко. Помилка Всесвітнього Бюро. Зараз його протестують і, якщо справді все погано, відправлять назад.
– Назад?!
– Це їхня помилка, їхня проблема, вони її й вирішуватимуть. Прийняти людину, коли вона в такому стані, ми не можемо.
– Він сивий, – сказав Крокодил.
– Буває.
– Він зазнав якихось жахів.
– Похибка під час переустановлення…
– Чи крах планети, – сказав Крокодил.
Життя навколо міграційного офісу йшло своїм звичаєм. Крокодил дочекався, доки Шану відкличуть у важливій справі, й потихеньку відступив до лісу; коріння величезного дерева було схоже на судомно переплетені слонячі хоботи. Він усівся на підстилку з моху, зімкнув пальці й задумався.
Людства нема на Землі. Усе в далекому майбутті. Мотоцикл, веселий натовп біля пабу, обгортка від батончика «Марс». Нема кого рятувати: вони ще не народились.
«Якщо Бюро захоче погубити Раа, воно просто вимкне стабілізатори, Андрію».
Він пригадав бункер із бетоновими стінами й голографічного чоловічка за канцелярським столом. Не схоже на офіс найвищої цивілізації, що порядкує часом. Зате вельми схоже на картинку-обманку для шокованої мавпи. Побутова замальовка на тему «Як мене викрали прибульці». Добре ще, що не було зелених людинок із великими очима…
Хоча людинки збурили б внутрішній протест: не вірю, дешевка. Істерика. А істерики, ясна річ, у Всесвітньому Бюро хотіли найменше…
Тим часом Шана шукала його. Він бачив, як вона ходить туди й сюди лужком, нервово озирається, розпитує людей. Крокодил не поспішав себе виказувати; не те щоб він хотів подражнити Шану – просто дуже потребував самоти.
Всесвітнє Бюро міграції.
Жінка нарешті побачила його. Зсунула брови; Крокодил помахав рукою – усе добре, мовляв. Шана підійшла, поставила руки в боки:
– Ви не бачите, Андрію, що я вас шукаю?!
– Даруйте, – сказав Крокодил. – У мене тут планету висадили…
– Нічого у вас не висадили! Я мала рацію: в мігранта шок, спричинений похибкою під час переустановлення мови. Це щойно з'ясували експерти. Я іду, а ви, як повноправний громадянин, можете робити, що хочете…
І вона пішла собі геть.
– Шано, – він наздогнав її, – Всесвітнє Бюро міграції – хто вони такі? Що за раса? Вони гуманоїди чи…
– Запитайте в Тимор-Алка. Він обожнює давати пояснення невігласам.
– Ви дозволите – я все-таки з вами поїду?
Вона зупинилася. Примружилась. Зміряла його поглядом від маківки й до п'ят.
– Я повинен повернутися на Землю, – сказав Крокодил. – Я маю бути там.
Шана закусила губу.
– Та я поки не знаю, як зупинити Тимор-Алка, – зізнався Крокодил. – Допоможіть мені. Будь ласка.
– І на що ти вбив півдня?! – скандалячи, хлопчина був дуже схожий на бабусю. – Було зважено «загальне волонтерське зусилля», а «спеціальне волонтерське» де?! Ти ж повинен був виступити як спеціаліст, а не як перехожий, твій індекс уже мав бути…
Під поглядом Крокодила Тимор-Алк замовк. Затнувся й навіть відступив.
Крокодил мовчки ввійшов до будинку; Тимор-Алк надто легко купувався на владу, навіть на ілюзію влади. Дістав завдання від Айри, уявив себе керівником, розкомандувався, розкричався. Щеня.
Внутрішніми сходами, мотузяними і хлипкими, він піднявся на дах. Перестало дощити, дерев'яне покриття висохло, трава підросла. Десь тут у них був мобільний комунікатор…
– Андрію, вибач, – Тимор-Алк визирнув із люка.
– Та пусте.
– Просто я думав… Тобі треба ж якось підняти індекс…
– Якщо я потрібен Айрі, він візьме мене й без індексу, – Крокодил погладив руками траву. – Комунікатор?
У відповідь на невпевнений запит із трави трохи лівіше його долоні піднялася стеблина, розкрилася квіткою; Крокодил побачив своє відображення в мутнуватому дзеркалі екрана. Торкнувся квітки посвідченням:
– З'єднай мене з Махайродом.
– Махайрод не може прийняти виклик, – майже одразу озвався приємний голос.
– Та пішов ти, – пробурмотів Крокодил.
Квітка, сприйнявши слова буквально, згорнула пелюстки й затягнулася під шар дерну.
– Їсти будеш? – невпевнено спитав Тимор-Алк.
– А що їсти? М'ясо?
– Етично бездоганне м'ясо, – Тимор-Алк слабко всміхнувся. – Із синтезатора. Будеш?
– Давай.
За кілька хвилин вони сиділи на даху, звісивши ноги, і Крокодил їв нарізане кружальцями, наче цибуля, м'ясне желе, а Тимор-Алк посмоктував із трубочки молочний напій.
– Сьогодні я намагався допомогти людині… землянину, він був шокований. Таке враження, що під'єднався до його свідомості і сам не зрозумів як.
– Ти з цим обережніше, – сказав Тимор-Алк. – Це небезпечно.
– Ти так умієш?
– Ні, – хлопчак шумно втягнув у себе останні краплі напою. – Та можу навчитися. Міг би.
– А чому я вмію?
– Тому що Айра для своїх цілей проклав тобі зв'язки в мозку, що їх раніше не було. Начеб ти був озером, а він створив канали зі шлюзами, із насосами, систему взаємодії зі Світовим океаном.
– Айра проклав зв'язки в мене в мозку?!
– Може, вони й раніше були. Та не працювали. Атрофувались або не розвинулися, якось так. Спитай у нього.
– Спитаю, – пообіцяв Крокодил. – А Всесвітнє Бюро міграції – це єдина раса чи міжрасова організація?
Тимор-Алк побовтав ногами:
– Наскільки нам відомо… Так, одна раса.
– І що, вони займаються лише міграцією? Чи чимось іще?
– Не знаю. Можливо. Вони… бач, це цивілізація поля. Ну, наскільки нам відомо. Поле, різновид матерії.
– Ви стільки років із ними співпрацюєте, – Крокодил облизнув солонуватий сік на губах, – і не знаєте до ладу, що вони таке?
Тимор-Алк знизав плечима:
– У нас, бач, нема ні інструментів, ні методів, щоб їх досліджувати. Ти торкався поля? І ніхто не торкався. Ми можемо тільки фіксувати, як поле впливає на довколишню матерію.
– А спитати в них відверто?
– Усе, що ми про них знаємо, – це їхні відповіді на наші питання. Іноді вони відповідають туманно.
– Вони прив'язані до своєї планети? До місця в Усесвіті?
– Вони не оперують такими поняттями, – Тимор-Алк терпляче всміхнувся. – «Місце», «планета»… Вони, в принципі, фіксуються приладами. Та спілкуватися з ними можна тільки опосередковано. Через образи, що їх вони самі для нас творять.
– Та логіка ж у них людська?
– Якщо вони синтезують голоси, щоб спілкуватися, чому б їм і логіку не синтезувати?
Крокодил погойдав ногами в легких сандаліях. Навколо, зовсім поряд, у кронах ворушилися птахи; вони працювали винятково мирно.
– Знаєш, на що це схоже? – раптом спитав Тимор-Алк. – Якби час був цивілізацією і ми могли з ним розмовляти.
– Час?
– Так. Уяви, що час виходить із тобою на зв'язок… І пропонує допомогу. В обмін на співпрацю.
– З часом?.
– Так. – Тимор-Алк скуйовдив долонями волосся, темно-зелене, як соковита літня трава. – Ти б відмовився?
– А що час може мені запропонувати? – повільно почав Крокодил. – Безсмертя? Тривалу молодість? Це перше, що спадає на думку…
– Ні. Хочеш тривалу молодість – розбирайся з власною фізіологією. Безсмертя… у матеріальному світі неможливе.
– Тоді яку допомогу може запропонувати мені час?
– Те, що тобі потрібно, але ти неспроможний цього уявити.
– Е-е-е, – протягнув спантеличений Крокодил. – Якщо не можу уявити, то й не треба, мабуть.
– Ні! – Тимор-Алк схопився, змахнув руками, балансуючи на краю даху. – Під час Смерті Раа люди не могли уявити, що їм потрібні стабілізатори. Вони не розуміли, що діється. Звична реальність почала шаруватись, народжувалися старі, помирали немовлята, на світ, де не було насильства, зграями налетіли чудовиська…
Він усвідомив, що поводиться нестримано, вдихнув, видихнув, знов усівся, звісивши ноги. Тільки щоки порожевіли, і все лице здавалося радше бронзовим, аніж зеленим.
Кілька хвилин обидва мовчали. Дім у білому лісі стояв тихий, порожній. Унизу, на ґанку, валявся берестяний сувій із сенсорним екраном.
– Айра каже, що сенс – у відповідності задумові Творця, – сказав Тимор-Алк. – Кінець світу стається, коли задум викривлено настільки, що він вступає в конфлікт з первинною ідеєю. Позбавлене сенсу розвалюється й гине.
– Та ми ж не можемо залізти Творцеві в голову й перевірити, відповідаємо ми його задуму чи ні, – Крокодил насилу вгамував роздратування.
– Ми пішли на поводі в матерії, – Тимор-Алк дивився в ліс, де грали світло й тінь, лисніло грубе листя й тріпотіло тонке. – А матерія потребує розвитку, зростання, смерті, добору… На старій Раа не було Проби. Не було механізму для добирання людей, не було потреби їх добирати.
– Мені це все дико чути, – зізнався Крокодил. – Я виріс у світі, де добір проводиться весь час. Дівчата обирають собі парубків, приймальні комісії – студентів, режисер – акторок, роботодавець – працівників, під час гонитви запліднення гинуть тисячі сперматозоїдів і лише один перемагає!
– …А йти на поводі в матерії – все одно що рахувати, перекладаючи палички, – тирада Крокодила була незрозуміла Тимор-Алкові, і парубок пустив її повз вуха. – Ти ніколи не навчишся брати інтеграли… навіть вирішувати квадратні рівняння, якщо рахуєш на паличках.
Крокодил міркував.
– Мені треба на Сіру Скелю, – сказав значущо. – До музею історії Раа. Їдьмо зі мною.
– Я чекаю на виклик від Айри, – сухувато нагадав Тимор-Алк. – І ти теж, до речі.
– Ти обіцяв йому сидіти вдома і ні ногою за поріг?
– Ні, але…
– А я не обіцяв! Залишайся, якщо хочеш, а я…
– Я з тобою, – поквапом сказав Тимор-Алк. – Там можна твій рейтинг… трохи підвищити.
Величезні фігури на гладенькій стіні так щільно накладались одна на одну, що їх важко було розрізнити здаля й неможливо роздивитися зблизька. Треба було шукати ракурс; на камінній підлозі лишилася кіптява тисячолітньої давнини. Тут палили вогнища – у різних місцях, у різний час, сотні багать. Різні люди ставали між світлом і стіною, кидали тінь, і молодші – за традицією, завжди молодші – обводили цю тінь вугіллям.
Крокодилові ці силуети нагадували малюнки крейдою на асфальті в місці, де стався злочин, де знайдено труп; він ніяк не міг позбутися недоречної асоціації. У жителів Раа Печера Тисячі Тіней повинна була викликати, мабуть, шанобу.
– Слухай, а чому вони такі здоровенні?
– По-перше, це ж проекція, – пошепки озвався Тимор-Алк. – А по-друге… пращури були десь утричі вищими за сучасних людей.
– Що?!
Крокодил пригадав скелет, бачений у приміщенні суду.
– Ну так. А ти не знав?
Поряд зупинилася група дітей із викладачем.
– Зверніть увагу, як тут виставлене світло. В давнину, звичайно, ніякого світла не було, лише смолоскипи чи багаття. Людські фігури дещо викривлені, тому що це… який тип проекції, хто скаже?
– Центральна…
– Однокрапкова, тому що багаття можна вважати крапкою…
Ніхто не намагався торкнутися стіни, хоча б крадькома. «Виховані діти», – подумав Крокодил.
– Проекції чоловіків легко відрізнити від проекцій жінок. Чоловік під час проектування завжди ставав обличчям до вогнища, а жінка – впівоберта до стіни. Тому на проекціях чоловіків ми бачимо пряме зображення, а на жіночих фігурах – напівпрофіль…
Човгаючи ногами й витріщаючись, натовп екскурсантів підібрався ближче.
– Печери не використовували як житлові приміщення; клімат Сірої Скелі, як ви пам'ятаєте, завжди був дуже м'яким, людині достатньо було встановити намет від дощу…
– І туалет, – сказало найменше з дівчаток. – Щоб ніхто не бачив, як він туди ходить.
Хлопчаки засміялися.
– Можна спитати? – ще одна дівчинка піднялася навшпиньки й витягнула вгору обидві руки.
– Звичайно.
– Скажіть, – дівчинка сильно знизила голос, але лунка печера однаково розносила по кутках кожне сказане слово, – цей от зелений парубок – він напівкровка?
Екскурсанти на чолі з учителем вирячилися на Тимор-Алка. Той удав, що вивчає силуети на стінах.
– Так, – сказав учитель. – Звичайно. А тепер я прошу вас усіх подивитися на стіну, знайти тінь якої-небудь однієї людини й спитати себе: а чи не мій це далекий пращур?
Крокодил повернувся й попрямував до виходу. Печера була величезною, заплутаною, складною, і, якби не всюдисущі вказівники, він давно заблукав би; Тимор-Алк ішов слідом.
Ззовні накрапав дощ, теплий і повільний, ласкавий, літній. Такий, від якого рятує простий намет.
– Тобі, мабуть, у школі перепадало? – крізь зуби спитав Крокодил.
– А я не вчився в школі. Дистанційна освіта.
– У вас так можна?
Тимор-Алк знизав плечима:
– Якби я не захотів проходити Пробу, міг би взагалі з дому носа не показувати.
Вузькою кам'янистою стежкою вони піднялися на вершину пагорба. На іржавій, поїденій часом щоглі стояв світлий, на вигляд новісінький контейнер у формі піщаного годинника.
«Перший стабілізатор» – стояло на табличці.
– Таке враження, що це муляж, – сказав Крокодил.
– Це справжній корпус. Йому тисяча років. Технології Бюро.
– Чому тут?
– Спершу вони були пристроями на верхів'ях пагорбів, покривали тільки частину суходолу, і туди, на цю стабільну частину, почали збиратися люди. Там не було чудовиськ, а їжі вистачало всім… Вони сяк-так улаштувалися, народили нових дітей, поповнили втрати… Та потрібен був прорив. Супутник.
– Нащо?
– Таж це була умова Всесвітнього Бюро – свій носій для стабілізаторів на орбіті. А уяви: застосовної науки практично нема, виробництва нема, технологій нема… Тоді перші мігранти стали дуже корисними: вони всі звичайно були з розвинених планет, із технічною освітою.
– Зажди. Всесвітнє Бюро перекидає людей у далеке минуле й за рахунок цього дістає енергію?
– Ну… десь так.
– І Бюро влаштовує цих людей на Раа й інших майданчиках та допомагає в обмін на гостинність?
– Так.
– А навіщо, поясни мені, Всесвітньому Бюро ця благодійність? Якщо можна мене закинути в минуле Землі, на гостину до велетенських ящерів, де я проживу кілька годин щонайбільше?
Тимор-Алк поглянув із подивом. Крокодил обвів поглядом пейзаж, видний з горба: гаї, скелі, далеке море.
– Ні, – пробурмотів собі під ніс. – Натовп мігрантів у минулому Землі – хай навіть кілька десятків – вони ж усіх метеликів перетопчуть… Ось воно що… Вони історію мимоволі змінять, можливо, в цьому причина… З другого боку…
– Чому ти не думаєш, що Всесвітньому Бюро сумління не дозволяє вбивати людей? – тихо спитав Тимор-Алк. – Невинних людей із чужих планет?
– Сумління? – Крокодил повернув голову. – У цивілізації поля – сумління? Чи в часу?
За хвилину вони мовчки дивились один на одного.
– Андрію, – сказав нарешті Тимор-Алк. – Мені завжди здавалося, що ти… ну… що ти точно маєш сумління. Там, на острові… мені так здалося.
– То й що? – озвався Крокодил грубіше, ніж хотілося б. – До чого тут я?
– Ну, ти ж представник своєї цивілізації? Землі? Типовий представник? Чому ти думаєш, що, коли сумління є на Землі, в цивілізації поля його може не бути?
Крокодил хмикнув. Знов подивився на стару щоглу, увінчану контейнером.
– А всередині щось є?
– Ні. Давно забрали.
– Хотілося б подивитися, – сказав Крокодил. – Глянути хоча б на залишки такого приладдя. Хоча б на схему…
– А ти однаково нічого не побачиш і не зрозумієш. Порожня капсула, спіральна труба, і все.
– І що, ваші вчені ніколи не совали туди викрутку?
– Та туди що завгодно можна засунути. Якщо штука регулює співвідношення матерії й ідеї – тут хоч із бубном скачи, хоч ядро розщеплюй. Приблизно однаковий дослідницький потенціал.
– Як може ціла планета користуватися технологією, про яку нічого не знає?! Як можна приймати подарунки незрозуміло від кого, незрозуміло з якою метою?…
– Ходімо, – Тимор-Алк насупився. – Музей великий, а я хочу, щоб ти ще анкети для них опрацював.
– А ще чого хочеш? – наїжився Крокодил.
– Вибач, – Тимор-Алк поморщився, як від кислого. – Для твого індексу було б корисно, якби ти попрацював із анкетами музейного комплексу. А я нічого не хочу. Нічого.
Тією ж зміїстою стежкою серед скелястих вершин вони попрямували донизу. Крокодил подумав, наскільки зручніше ходити по камінню в сандаліях, і здригнувся від думки, що десь на Пробі оце тепер хлопчаки б'ють по гострих гранях босими п'ятками.
– Отже, так вони й жили, ваші величезні предки? У мирі, згоді, відповідно до задуму Творця?
– Ну… що ми про них знаємо? Вони не полювали. Не працювали на землі, тому що їжі й так було досить. Якщо в них були мистецтва, то пам'ятки не збереглися.
– А конкуренція за самку, скажімо? За самця? Невже в них не було змагання – взагалі ніякого? Відбору? Хто сильніший, хто розумніший, хто красивіший?
– Заведено вважати, що вони жили родиною. А в злагідній родині немає відбору. Кожне народжене має право жити й бути щасливим. Звичайно, це реконструкція, тому що ні текстів, ні навіть переказів…
– А мутації? Родові травми? Звиродніння? Як у них було з медициною? Недоношена, приміром, дитина не вмирала, а жила далі й була щасливою?
– Андрію, – Тимор-Алк зупинився. – Вони жили у згоді з задумом Творця, втямив? А в задум Творця звиродніння не входило, як у мій задум не входить штовхнути тебе зараз із цієї скелі!
Крокодил мимовільно подивився вниз. Далеко, в імлі, піднімалося й опадало море; він квапливо відступив від краю. Ніколи не боявся висоти і в школі часто цим хизувався…
– Мої предки мали спорідненість із тваринами, – Крокодил піддів камінець носаком сандалії. – Це багато що пояснює. Конкуренцію, боротьбу, здатність до розвитку, здатність до деградації… А твої предки, як я зрозумів, були виліплені з глини в готовому вигляді?
– Мої предки були відображеннями, – сказав Тимор-Алк. – Тінями ідеальної людини. Як у тій печері.
– Цивілізація тіней.
– Не цивілізація. Це була велика родина… І ще, я думаю, вони відчували присутність Творця. Як тінь відчуває світло – того, хто її створив.
– Нам тепер униз? – крізь зуби поцікавився Крокодил.
Вони зійшли зі стежки на похилу доріжку й одразу ж пригальмували: нова група дітей-екскурсантів заполонила собою майданчик біля входу до гаю. Над головами тремтіла світлова вивіска: «Чудовиська на зламі реальності»; Крокодил уперше звернув увагу, що діти, заввишки майже такі самі, як він, були насправді молодшокласниками. Малюками.
– Увага! – високим голосом сказала жінка-екскурсовод. – Зараз ми побачимо матеріальні пам'ятки, про які щойно говорили! Дивіться нічним зором для повного ефекту – у цій частині експозиції завжди панує півморок, бо за часів Смерті Раа наші пращури…
Голос жінки віддалився, слова годі було розрізнити.
– А потім Творець їх покинув, чи що? – припустив Крокодил.
– Чи вони його.
– Вони нікуди не поділися. Робили те саме, жили точно так…
– Вони перестали бути його відображеннями.
– А він хотів, щоб вони достоту повторювали…
– Чого він хотів, ми не знаємо. Та цей світ мав такий устрій. А потім зламався. Перестав відповідати задуму.
Крокодил хмикнув:
– Якби ти зробив табурет із дерева, а потім устромив у сидіння цвях вістрям догори, і табурет…
Тимор-Алка тіпнуло:
– Облиш свої… дурні жарти, це не смішно!
– Вибач, – пробурмотів спантеличений Крокодил.
Мовчки вони пройшли до входу в гайок, що обіцяв показати чудовиськ. Тимор-Алк, не зупиняючись, рушив далі.
– Гей, – сказав Крокодил, – а це ми не будемо дивитись?
– Там нема нічого цікавого. Хіба що для дітей. Скелети звірів, які водилися в епоху Смерті Раа.
– О! – Крокодил з інтересом поглянув на арку, за якою сховалися діти-екскурсанти.
– Ходімо, – попросив Тимор-Алк. – Будь ласка.
Крокодил неохоче послухався. Тепер вони йшли доволі-таки похилою, широкою алеєю, вистеленою гладенькими мармуровими плитами.
– Я не люблю думати про гострі предмети, – зізнався Тимор-Алк.
Цього разу здригнувся Крокодил.
– Пробач, – сказав цілком щиро.
«Як він живе з таким больовим порогом? Як він узагалі живе?!»
– Коли почалася Смерть Раа, отут усе й сталось, – помовчавши, заговорив Тимор-Алк. – Мутації, звиродніння, різні… порушення… все, що мало сенс, утратило сенс. Час плинув скоріше, повільніше, його повертало назад. Породження фантазії так проектувалися на реальність, що… Скелети чудовиськ у гаю – просто дурниці, дитячі страшилки. Страх темряви. А втілювалося почуття провини, приміром. І пожирало носіїв… І все, не було ніякої надії. Вони, я думаю, то прикликали свого Творця, то проклинали, то обіцяли вбити…
– Та Творець не почув, – сказав Крокодил. – Почуло Бюро.
– Може, Творець на цей випадок для розмаїття послав Бюро, – Тимор-Алк недобре всміхнувся. – Розумієш… вони ж не тільки пожирали одне одного. Вони любили, захищали. Помирали одне за одного. І, я думаю, ті, хто зміг подолати страх і голод, ті вижили й дали потомство.
– Але ж вони з самого початку були всі однакові! – не втримався Крокодил. – Значить, не всі?
– Гадки не маю, – хлопчина зупинився. – Ми зараз підходимо до найцікавішого місця. Друге народження й перше сторіччя після нього…
Вони відступили, пропускаючи на доріжці чоловіка та жінку. Над головою жінки виписував віражі, наче муха, автоматичний екскурсовод.
– …браком знань і навичок населення Раа, – долинуло до Крокодила. – Слід було вивчити покоління вчителів і професорів, що, у свою чергу, ніколи не були студентами й школя…
Голос екскурсовода розтанув, злизаний вітром. Крізь каламутне небо зіницею проглянуло сонце.
– Від вогнища в печері – до заводу на орбіті, – сказав Тимор-Алк, і в нього перехопило горло. Він закашлявся. – Все почалося, коли виникла Проба. Коли давній ритуал посвячення в дорослі набув сенсу, наповнення… став Пробою. Ті люди знали ціну ідеям. Ті люди знали, що таке бути паном над собою, панувати над світом, брати відповідальність і нести її з радістю. Тоді зародився світ, яким ми його знаємо…
Він показав уперед, туди, де на рівному майданчику площею зі стадіон стояли цегляні заводські корпуси й старовинні труби вказували в небо сотнею закіптюжених пальців.
– Ох і диму тут було! – сказав Крокодил.
– Ага. Знаєш, я хотів би жити в той час. Вони були… кожний був дуже потрібним тоді – собі, людям, світу. Кожний був… відповідав задуму на повну котушку. Лишилося стільки віршів із того часу, пісень, малюнків, скульптур, любовних листів…
Він замовк і ступив на стрічку-транспортер, ледве помітну серед трави. Крокодил наздогнав його і став поряд; стрічка понесла їх угору, на крутих схилах складаючись гармошкою. Небо, затягнуте плівкою хмар, здавалося повікою величезного заплющеного ока.
– Ти б хотів жити в той час, – сказав Крокодил. – А тепер що не так?
– Та так, – Тимор-Алк знизав плечима. – Ніби м'яч копнули, і він покотився вперед, уперед… А потім повільніше. А потім майже зупинився. Ось у мене таке відчуття, що на Раа все майже зупинилося, все ледве повзе за інерцією… Я в дитинстві мріяв, що, коли я виросту, вже будуть космічні кораблі і ми полетимо в космос.
– Навіщо?
– Саме так, навіщо? – хлопчина відвернувся. – Все й так є. Знаєш, таке відчуття, що єдиний сенс на Раа – це Проба. Я оце пригадую… і думаю: мабуть, це були найкращі дні мого життя.
– Я теж іноді так думаю, – зізнався Крокодил.
Транспортер плинув, як повільна річка, безгучно й м'яко.
– Ти цілувався коли-небудь? – спитав Крокодил.
– А тобі що? – Тимор-Алк миттєво напружився.
– У твоєму віці я тільки й думав, що про дівчат. І багато моїх однолітків теж.
– А я не думаю, – різкувато відповів Тимор-Алк. – Я не маю часу.
– Багато справ? Нарощувати індекс соціальної відповідальності, навчатися, виступати на форумах, здобувати авторитет…
– Ти ніби з мене глузуєш, – хлопчина насупився. – Так, я хочу мати авторитет. Я хочу високий індекс, як у моєї бабусі. В індексу принаймні нема кольору шкіри.
Крокодил зніяковів. Он воно що…
– Багатьом дівчатам подобаються екзотичні парубки. А ти… в тебе має бути шалений успіх серед дівчат, якщо я бодай щось у цьому розумію. Ти водночас яскравий і дивний, надійний, ти повноправний громадянин…
Під поглядом Тимор-Алка він говорив дедалі тихіше й, нарешті, змовк.
– Я не маю часу, – з гіркотою повторив Тимор-Алк.
– Та фізіологічно… ти чоловік, чи не так?
Тимор-Алк спалахнув, і його зеленаве лице стало майже малиновим.
– Ти нічого не розумієш у житті! – переконано сказав Крокодил. – Перед тобою – невичерпний резерв радості! Навчання, індекс, справи – все це пусте, доля Раа, мігранти, громадянські права – все це дурниці, не бійся, спробуй хоч… хоч раз поцілувати когось! Хоч за руку потримати, ти ж темпераментний парубок! І вже дорослий…
– Легко тобі казати, – вирвалось у Тимор-Алка.
– Легко?! Я в твоєму віці…
Він затнувся. Так, у шістнадцять років йому було легко, куди легше, ніж тепер зеленоволосому Можливо, легше, ніж у сімнадцять і вісімнадцять, і куди легше, ніж у двадцять п'ять…
– Ну і як це в тебе було? – пошепки спитав Тимор-Алк.
– Мати з вітчимом саме розлучалися, – повільно сказав Крокодил. – Я майже тиждень мешкав у друга… в однокласника. І ми разом пішли одного разу на дискотеку… І я познайомився з дівчиною, років на п'ять старшою за мене. Я був парубком товариським, удавав із себе крутого, мав вигляд старшого літами…
Він задумався. Він не міг пригадати обличчя тієї дівчини, тільки дешевенький кулон, загублений між масивними грудьми. Зате чомусь пригадалася Свєтка, і як вона кричала подрузі у телефонну слухавку: «Не по зальоту! Не по зальоту, втямила? Хоч умри із заздрощів тепер, хоч лусни!»
А потім запрошувала цю подругу на кожний день народження.
Бідолашний Андрійко. Бідолашні, ні в чому не винні немовлята народжуються в тупих обивателів, у хитрих проноз, і несуть на собі прокляття глупоти, обмеженості, жорстокості, і залишаються самі перед пласкою мордою телевізора, на самоті – перед безглуздим тьмяним життям і неминуче безглуздою смертю…
Крокодил глибоко зітхнув. Зціпив зуби; треба зважитися, хоч як гидко на серці. Треба хоча б спробувати.
Заради сина.
– Ти пригадав Пробу, – сказав він, відчуваючи, як від огиди німіє шия. – Шкода хлопців, які не пройшли.
– Шкода, – Тимор-Алк насторожився.
– Камор-Бал, Бінор-Дан… Ти знаєш, що Айра підіграв тобі? Підсудив?
– Що?!
– Ехолокацію ти провалив. Пам'ятаєш, він кричав: «Розплющ очі!»? Це чули тільки ти і я. Він знав, що ти йшов з пам'яті й помилився. Та переступив закон і дав тобі другу спробу.
Тимор-Алк, секунду перед тим рум'яний, раптом став тонким і блідо-зеленим, як травинка без сонця. Крокодилові трохи запаморочилось.
– А з тим випробуванням у колі, – він гнав свою думку, як женуть рівниною череду знавіснілих биків. – Він порушив закон тепер перед очима всієї групи. Ти вийшов із кола. Та він дав тобі другу спробу.
Тимор-Алк дихав тепер ротом. Здавалось, він от-от упаде; Крокодил над силу змусив себе: «Заради повернення, заради Андрія…»
– Тобі пощастило, що Айра намітив тебе для свого проекту, – він відкашлявся, щоб голос не хрипів. – І там, де іншого вирядив би додому, тобі підсудив… Тепер ти повноправний громадянин. Якби ти лишився залежним при бабусі, Айра не дістав би тебе для свого проекту…
Тимор-Алк розвернувся й попростував геть. Дивлячись у його спину, Крокодил раптом жахнувся: «Це зробив я?!»
Він спіткнувся об стрічку-транспортер. Та слухняно змінила напрям; Тимор-Алк збочив з дороги. Крокодил стрибнув із транспортера, наздогнав парубка, схопив за плече:
– Зажди. Зажди, я не хотів тебе… засмутити.
Тимор-Алк мовчки випручався. Він ішов, здавалось, не розбираючи дороги, але насправді, вочевидь, дорогу знав: непримітна стежка, подарунок вдумливому екскурсантові, вела вздовж давніх руїн, повз мальовничі намети, здатні захистити від дощу шестиметрових людей, повз кам'яні водозбірники, повз колоди та загорожі – до урвища над морем.
– Я міг помилитися, – Крокодил знову наздогнав хлопчину. – Я… міг неправильно зрозуміти. Айра маніпулює всіма: тобою, мною…
– Піди, будь ласка, – сказав Тимор-Алк, і стало зрозуміло, що він з останніх сил стримує сльози.
Крокодил зупинився.
Чи сподівався він, що хлопчина ось так, знаскоку, йому повірить? Ні, Тимор-Алк повинен був сперечатись, обурюватись, обстоювати своє право, як на його місці зробив би Крокодил…
Отак. Крокодил снував думки про майбутнє, поставивши на місце Тимор-Алка себе в шістнадцять років. Він би не став плакати, а розбив би носа будь-кому, хто засумнівався б у чесності й законності його Проби. У юного Крокодила ніколи б не з'являлися пухирі від фальшивого вугілля, він не боявся болю і в шістнадцять років не зробив собі татуювання тільки тому, що почуття прекрасного збунтувалося, коли побачив ті ескізи…
Він хотів тільки посіяти сумнів. Він хотів… Та чи тепер не байдуже?!
Тимор-Алк ішов, похитуючись, до урвища. У Крокодила стало дибом волосся.
– Стій!
Він наздогнав Тимор-Алка на самому краю. Став спиною до урвища, обличчям до хлопчака; страху висоти він не мав ніколи. На відміну від Тимор-Алка.
– Припини істерику! Ти людина, ти особистість! Не важливо, пройшов ти Пробу чи ні. Ти цінний сам собою!
– Ти сволота, – сказав Тимор-Алк.
– Ага, – Крокодил сковтнув. – Припустімо. Слухай, спитаймо в Айри, моя правда чи ні? Він же не стане брехати? Як ти думаєш? А якщо я помилився – ну, вдар мене… У тебе ж є бійцівський характер! Є воля! Якого дідька ти ревеш, як дівча?!
Тимор-Алк дивився кудись Крокодилові за плече. Крокодил обернувся; позаду не було нічого. Снували птахи перед гніздами в скелях. Їх потривожили камінці, зірвавшися з-під ніг Крокодила.
Тимор-Алк дивився тепер Крокодилові просто в очі.
– Ні, ну не такою ж мірою, – пробурмотів Крокодил. В голові його відлунили уривки фраз: «…у задум Творця звиродніння не входило……штовхнути тебе зараз із цієї скелі!»
– Слухай, я мігрант, – почав Крокодил. – Я багато чого у вас не розумію…
Луб'яне виправдання. Справжні брехні: він усе розуміє. Він повноправний громадянин, а не мігрант.
Що несе відповідальність.
Йому страшенно хотілося перезапуститись, як у комп'ютерній грі. Повернутись до того моменту, коли він сказав собі: «Заради сина».
– Послухай! Твоя бабуся… обіцяла повернути мене на Землю, якщо я втримаю тебе від цієї авантюри з Айрою. А в мене на Землі… син. Розумієш? І з ним щось сталося. А мене нема. Я навіть не знаю, що з ним: його викрали, чи побили, чи він захворів, чи потрапив під машину… Розумієш?
– Ти сволота, – повторив Тимор-Алк, не слухаючи.
Он воно що. Хлопчисько сам підозрював, що його Проба недійсна. Він гнав од себе думки, які Крокодил оформив у слова. Він був майже певен, що Айра підсудив йому з якихось невідомих міркувань. Крокодил потвердив його найбільший у житті страх.
З-під підошви знов зірвався камінець.
– Відійдімо від урвища, – Крокодил спробував усміхнутись.
– Я виродок, – Тимор-Алк не ворушився. – Я ворог.
– Дурниці!
– Я прийшов зі Смерті Раа… Прямцем із тих часів. Тоді теж народжували від Тіней…
– Припини! Ти чоловік чи ні?!
Тимор-Алк заплющив очі; це був звичайний рух слабкості перед остаточним рішенням.
Крокодил кинувся на нього, відштовхнув від краю урвища й жбурнув на каміння. Навалився згори. Якщо за ними спостерігав хтось із екскурсантів – дуже здивувався, мабуть.
Тимор-Алк скрикнув. Крокодил запізніло зрозумів, що ці камені, ці звичайнісінькі кам'яні виступи, впинаючись у тіло крізь тонку сорочку, здатні завдати страшних страждань хлопчикові з порогом нуль чотири.
– Комунікатор!
Він не сподівався успіху: вдалині від туристських стежок, на дикому березі, на величезній території музею; але щойно здригнулася земля, розступилася непомітна щілина, і комунікатор, схожий на змію, підняв овальний екран – дзеркальну голову:
– Ваше посвідчення?
Утримуючи за зап'ясток Тимор-Алка, Крокодил тицьнув в екран своєю дерев'яною плашкою.
– Так, Андрію Строганов?
– З'єднай мене з Махайродом. З Айрі-Каєм. Негайно!
– Бажаю здоров'я, Консуле.
У приміщенні наукової станції при музеї «Сіра Скеля» було тьмаво й волого. По стінах скрапувала вода. Дах, складений із нерівних камінних брил, густо поріс ліанами; адміністративний співробітник музею, єдиний черговий співробітник, мав розгублений і стривожений вигляд.
– І вам на все добре, – з порога кивнув Айра. – Вийдіть. У нас розмова особистого характеру.
Молодик, не звиклий до безцеремонності консулів, скам'янів обличчям і вийшов. Айра провів рукою по широчезному деревному зрізу, що заміняв у приміщенні стіл. Стало темніше, у шелест води вплівся ледве вловний сторонній звук.
Тимор-Алк сидів у кутку на моховому килимі. З носа в нього сочилася рожева, як йогурт, і майже така ж густа кров.
Не дивлячись на Крокодила, Айра підійшов до хлопчини. Торкнувся пальцями його скронь, швидко глянув в очі; відпустив. Відійшов, став спиною до Крокодила:
– Андрію, у мене для тебе новина.
– Що? – Живіт Крокодила сам собою підтягнувся. Раніше Айра ніколи не говорив із ним таким відстороненим, таким космічно-байдужним голосом.
– З Землі мігрують лише потенційні мерці. Такі умови Бюро на Землі. Особливості місцевої історії. Коли ти казав собі: «На Землі в мене немає майбутнього», це означило, що майбутнього нема. Андрій Строганов був мертвим наступного дня після підписання міграційних документів.
– Я був мертвим, – повторив Крокодил, обережно беручись за голову. – Та… на момент вилучення…
– …Двома роками раніше Андрій Строганов був живий, звичайно ж.
– Та ця реальність для мене була скасована… А для Землі ця реальність була скасована чи ні?!
– Землі не існує, – холодно озвався Айра. – Тобто планета крутиться, але світу, в якому ти народився, ще нема.
Крокодил зціпив зуби:
– А проте існує уривок моєї пам'яті. Пам'яті про скасовану реальність.
– Що його ти дістав із рук зацікавленої людини.
– Що?!
– Не лише ти великий хитрун, – сказав Айра, і в його голосі прорвалося дещо дуже схоже на огиду.
– Хіба це не справжній уривок?!
– Справжній. Та це не змінює справи.
– Я повинен повернутися на Землю, тому що в мене там син, – тихо сказав Крокодил. – Два роки мені залишилось чи скільки, але біда з сином сталася раніше…
– Не лише в тебе є сини, – Айра нарешті обернувся. – Поговори з Шаною. Можливо, вона вважить ваш договір виконаним. Хоча, найпевніше, її обіцянка була блефом.
– Айро, – сказав Крокодил, – я не хотів, аби так сталося.
– Я теж не хотів, аби так сталось, – Айра кивнув. – Вітаю, твоєму життю нічого не загрожує, ти вільний і можеш робити що завгодно. Твою участь у програмі скасовано. Хай щастить, Андрію Строганов.
– Ні, – пробурмотів Крокодил.
Айра мовчки вказав йому на двері – вузький прохід між двома замшілими скелями.
– Айро, ні, я ж тобі потрібен!
Айра похитав головою:
– Не потрібен. Добре, що це з'ясувалося раніше, ніж ми запустили програму. Переказуй від мене подяку Шані.
Крокодил раптом зрозумів, що відчували хлопчаки, коли їх виряджали з острова додому раніше терміну.
Він подивився на Тимор-Алка. Той сидів, схрестивши ноги, й дивився на Крокодила знизу вгору. В його очах більше не було злості, тільки втома й гіркота.
Не звертаючи уваги на Крокодила, Айра повернувся до хлопчини:
– Устань.
Тимор-Алк підскочив, як на пружині, – височенний, на півголови вищий за дорослих; Айра підійшов до нього так близько, що хлопчина змушений був одступити.
– Ти засумнівався в професіоналізмі Консула.
– Ні, – швидко сказав Тимор-Алк і знову зблід, як травинка.
– Ти засумнівався в чесності Махайрода.
– Hi, – Тимор-Алк похитнувся. – Будь ласка, Айро.
– Хто приймав у тебе Пробу?
– Ти, Махайроде.
– Хто видав тобі посвідчення?
– Ти.
– Ти розумієш, у чому мене звинуватив?!
– Я не винуватив, – на очах у парубка виступили сльози.
– Тоді заспокойся, – раптом дуже м'яко сказав Айра. – Бо якщо ти не повноправний громадянин, тоді і я не повноправний громадянин, і наш світ називається не Раа… – Він обернувся. – Ти ще тут?
– Іду, – глухо сказав Крокодил.
Повернувся й вийшов.