Крізь гофрований рукав, де сухе повітря дерло горло, перейшли до посадкового шлюзу.
Маленька капсула була розрахована на ремонтника з обладнанням. Троє могли поміститися в ній насилу, і то без вигоди; Крокодилові згадався вузький човен, що віз підлітків на острів. Там був простір, хоч від незручної пози боліла спина, і вітер їв очі. Тут Крокодилові здалося, що його склали вдвоє й запхали до труби.
– Можуть бути проблеми з киснем, – сказав Айра. – Ті з нас, хто вміє ощадити повітря, хай за це й візьмуться.
Тимор-Алк кивнув і приплющив очі.
Крокодил роззявив був рота, але Айра підвів руку:
– Не говоримо.
І Крокодил замовкнув.
Він сидів, скоцюрблений, притиснувшись боком до худющого Тимор-Алка, навпроти безмовного, незворушного Айри й не міг не думати про Шану. Проводжаючи внука, жінка скупо кивнула й махнула рукою.
Тимор-Алк теж думав про Шану. Крокодил бачив це не в очах – очі хлопчина заплющив, – а в складках, у кутиках губів. Взагалі підліткам не властиві такі складки.
Тільки Айра не думав про Шану ні секунди. І жодної миті – про майбутнє Раа. Айра взагалі не думав – як не думає ядерний реактор. Його обличчя цілковито розслабилося, повіки наполовину опустились, і під ними пробігали тіні процесів, не властивих людському розуму; Крокодилові стало моторошно на нього дивитись. Він зажмурився й знову пригадав дорогу на острів, на Пробу. Тоді він був готовий наполягати, битися й перемагати. Тоді було завзяття. І кураж. Тепер – нічого, взагалі нічого, крім страху перед тим, що буде в найближчі кілька годин.
Тимор-Алк жестом запропонував йому напитися. Крокодил узяв загубник і зробив кілька ковтків. Вода була солонуватою.
Він подякував хлопчині кивком. Потім, не витримавши, вказав поглядом на Айру; Тимор-Алк кивнув, ніби кажучи: все добре. Та Крокодил зауважив: зеленоволосому теж моторошно.
– Проблеми? – спитав Айра, не змінюючи виразу обличчя, ледве ворушачи губами.
Тимор-Алк швидко похитав головою.
– Ще кілька хвилин. Чекайте шлюзування.
У тісній капсулі майже не залишилося придатного для дихання повітря. «Страх спалює кисень», – подумав Крокодил.
Ззовні щось ледве чутно скригнуло. Капсула здригнулась. Айра підніс руку, торкнувся сенсора, і Крокодил тіпнувся від раптового шипіння; обличчя торкнувся протяг, і враз стало легше дихати.
– Нормально? – спитав Айра.
Тимор-Алк кивнув.
– Зараз вийдемо. Пити, їсти, туалет – тут є санітарний блок, коли що.
Тимор-Алк знову кивнув, як іграшковий. Крокодил не ворухнувся.
– Андрію, все гаразд?
– Так.
– Чудово. Виходимо.
Опинившись у новому гофрованому коридорі-шланзі, Крокодил найперше солодко потягнувся. Він майже сягав маківкою стелі, а Тимор-Алк і зовсім не міг випростатися – але порівняно з капсулою тут було просторо, й можна було дихати.
Дверцята капсули автоматично зачинились. Айра, впевнено рухаючись у темряві, пішов уперед коридором, за ним, пригнувши голову, ступав Тимор-Алк, а Крокодил прилаштувався за ними слідом, сподіваючись, що там, де пройшли ці двоє, під ногами не буде ям і перепон.
– Допоможи Андрієві, – сказав Айра десь далеко попереду, і його голос розлетівся по химерно вигнутому простору. – Він же нічого не бачить.
Крокодил почув попереду дихання Тимор-Алка.
– Не треба, – сказав він. – Я за тобою, нормально.
Тимор-Алк нічого не сказав, але залишився десь поблизу; коли-не-коли він мовби випадково зачіпав рукою металеву стіну, кашляв, гучно тупав, даючи Крокодилові знати про зміну маршруту. Враз пригадалося випробування в печері – підлітки шукали жетони в цілковитій темряві, Крокодил тягнувся за ними, і хтось мовчазний і делікатний допомагав йому, не розтуляючи вуст…
– То чому все-таки ти мені допоміг тоді, в печері? Шкода стало?
Тимор-Алк хмикнув:
– Ні. Просто так.
– Не було команди балакати, – пролунав із темряви голос Айри. – Зараз прийдемо. Не відволікайтесь.
Минуло хвилин десять, перш ніж хід, звинутий широчезною спіраллю, вперся в задраєні двері. Під руками Айри двері відчинились; Крокодил здивувався, скільки на них замків, присосок і охоронних пристроїв. За дверима було світло – стіни фосфоресціювали ледь-ледь, але Крокодилові, звиклому до темряви, цього вистачало.
Уперлись у наступні двері. Айра торкнувся сенсора рукою, і двері розійшлися, як і перші, без єдиної загайки. Цмокнули присоски, ввібралися металеві стрижні; Айра повів супутників далі, двері зрослися за їхніми спинами, і Крокодил відчув холодок у животі.
За третіми дверима виявився широкий коридор із залізною лавою вздовж сизої стіни. Айра спинився:
– Тут можемо зробити короткий привал… власне, ми повинні його зробити, за технікою безпеки. Пошукайте: десь тут мають бути туалети, вода, їжа.
Він опустився на лаву й простягнув ноги; Крокодил озирнувся. Він устиг звикнути до трави, повсюдної зелені, до гладеньких і теплих дерев'яних поверхонь на Раа. Тут було прохолодно, сухо й цілком тихо. Шум води, який майже завжди супроводжував людину на Раа, означав би тут аварію трубопроводу, та й годі.
Тимор-Алк пройшов коридором уперед, зазирнув за ріг:
– Ого, тут просто готель!..
Крокодил підтягнувся до нього. У сталевому відділі, схожому на велику в'язничну камеру, стояло декілька двоповерхових ліжок. Виймані шланги на стінах мали маркування: харчові маси, вітамінні напої кількох ґатунків. За розсувною ширмою вгадувався відхідник, поєднаний із душем. Підкреслена функціональність предметів, покладених в основу побуту, ніби покликана була заявити: тут вам забезпечено життєдіяльність. Але не життя.
Крокодил заново усвідомив красу Раа. Простоту й природність усіх цих струмків і фонтанів, лісів і скверів, трави й халабуд. Йому захотілося швидше піти з тісного металевого приміщення.
– Я зараз, – пробурмотів Тимор-Алк.
Крокодил залишив парубка у відділі й повернувся до Айри, який і далі сидів, простягнувши ноги, на залізній лавці. Його губи ворушились; придивившися, Крокодил упізнав безгучні слова. «Справедливо, – говорили губи Айри. – Ми тут, бо маємо право».
Крокодил, завагавшись, опустився поруч. Залізне сідало вп'ялося в зад, залізна спинка – у хребет.
– Передбачали, що тут можуть цілодобово працювати інженери-ремонтники, – повідомив Айра.
– Тут неприємно, – сказав Крокодил. – Якось моторошно.
– Ми під боком у стабілізатора, – Айра стукнув кулаком об стінку за своєю спиною. – Психологічний ефект. Власне, тому цілодобове чергування скасоване. Та в ньому й немає потреби…
Крокодил прислухався й зрозумів, що давно відвик від ватяної, порожньої тиші, в якій ні води, ні цвіркунів.
– Що він там? – Айра кивнув у бік житлового блока.
– По-моєму, йому в животі закрутило від нервів, – сказав Крокодил.
– Почекаємо.
Айра приплющив очі. Його рука, лежачи на коліні, стискалась і розтискалася, ніби розминаючи еспандер. Крокодил кілька хвилин дивився на цю пульсуючу долоню, перш ніж зрозумів, чому так страшно: раніше Айра ніколи не виказував своє хвилювання жестами.
– Що тебе бентежить? – Айра не дивився на нього.
– Ти нервуєшся.
Айра зітхнув, ніби бажаючи втягнути в себе все повітря довкола:
– Ще не пізно повернутися.
– Ти серйозно?
– Так… чи ні, – Айра криво всміхнувся. – Знаєш, насправді без моєї допомоги ти ніколи не пройшов би Пробу.
– А як обурювався, коли тебе запідозрили в необ'єктивності, – пробурмотів Крокодил.
– Тому що я не був необ'єктивним. По суті, я мав рацію.
– Я бачу, як ти мною маніпулюєш, – сказав Крокодил.
– Ні, – сухо озвався Айра. – Якби я маніпулював, ти б не завважив.
– Ти серйозна людина, Консуле.
– Ти теж, мігранте.
– Я всього-на-всього лише обиватель.
– Не думаю, – Айра подивився на свою руку, яка все стискалась і розтискалася. – Скажи, тебе люблять жінки?
– Мене?! Ну, так… деякі люблять. Любили.
– Твоя дружина?
– Вона? Ні. Може, кілька днів у житті вона мене любила. Чи кілька годин.
– А ти її?
– Ну… а чому ти питаєш?
– Так, просто, – Айра осміхнувся. – Я боюсь. А так у житті нічого не боявся, Андрію.
– Але ж не смерті? – помовчавши, припустив Крокодил.
– Я боюся помилитись.
– Раніше ти ніколи не помилявся.
– Помилявся. Просто мало хто знає.
Вони замовкли.
– Можна мені спитати? – почав Крокодил.
– Так.
– Як у вас… що у вас сталося з Альбою? З дочкою Шани?
– Помилка, – Айра звів кутики губів. – Ми разом виросли і чомусь дуже… зблизилися в дитинстві. Як близнюки. Читали думки одне одного. Так буває.
– Я знаю.
– І було ясно без віщувань, що ми так і будемо разом. Дорослими теж.
– Зрозуміло.
– Та я завжди дуже серйозно ставився до Проби. Я уявляв, як це буде, готувався, тренувався…
– Як усі.
– Гадаю, більше за всіх… Якось у віці вона мені сказала: «Для тебе твій індекс соціальної відповідальності важливіший за живих людей». Мала на увазі передусім себе… Це вже потім, після Проби.
– А вона не пройшла?
– Чому? Вона пройшла Пробу шістнадцяти років. Я на той час уже працював… в оперативній групі стратегічного спокою Раа.
– І вона приревнувала тебе до всієї планети?
Айра знизав плечима:
– Вона розуміла, що образа – почуття нікчемне, а ревнувати не личить повноправній громадянці Раа. Та нічого не могла з собою вдіяти і розщепила реальність. Вона багато чого в мене навчилася.
– Цього можна навчитись?
– Ти, наприклад, навчився регенерувати за кілька хвилин.
– Ага, – Крокодил посовався на залізному сидінні. – Вона вигадала собі парубка, що ніколи її не покине заради якоїсь там служби?
– Ні. Вона заново сотворила світ. Тільки маленький, для себе, її задумом були – любов і свобода.
– Зажди! – Крокодил скинув долоню. – Таж Творець Раа, його задум… теж… десь так?
Айра похитав головою:
– Поквап хлопчину, нам треба йти.
– Що мені, зі стільчака його знімати?! Ми не договорили!
Айра зітхнув:
– Про що тут говорити? З її прекрасним світом стався колапс: любов вступила в конфлікт зі свободою, а свобода – з матерією у вигляді заплідненої яйцеклітини. Процес не можна було повернути назад. Альба відмовилася мріяти, відмовилася народжувати, потім відмовилася жити. Хлопчиська витягай з її тіла… потім.
Ледь чутно потріскували вентиляційні труби. Минула ціла хвилина, перш ніж у кінці коридору з'явився, непевно ступаючи, Тимор-Алк.
– Ідемо? – спитав Айра і не зрушив з місця.
– Тоді ходімо, – Крокодил підвівся.
– Ходімо, – Айра таки не ворушився. – Я не певен, що правильно розрахував. Що можна щось змінити. Що це взагалі людині до снаги.
– Ходімо, – Крокодил простягнув йому руку.
Айра подивився на нього знизу вгору:
– Спасибі.
Крокодил ривком допоміг йому звестися на ноги.
Одні за одними вони проминули троє дверей, схожих на шкірясті мембрани. Айра відкривав прохід, торкаючись сенсора долонею, – тоді мембрана змінювала колір із чорного на опалово-рожевий. Щоби пройти крізь неї, треба було рухатися дуже плавно: у відповідь на різкі рухи мембрана застигала, стаючи геть нездоланною, і тоді перехожий застигав у ній, як у бетоні. Мерзотне відчуття.
Перед четвертими дверима – діафрагмою – забарилися. Від доторку до сенсора металева діафрагма здригнулась, і високий дитячий голос сказав трохи ніяково:
– Перепрошую, Консуле, три секунди тому світова рада відкликала ваші виняткові повноваження. Нема рішення. Рада бажає розглянути ваші аргументи ще раз. Нема рішення.
– Це дарма, – тихо пробурмотів Айра.
І щільніше притиснув руку до сенсора.
Якусь хвилю Крокодил бачив, як рука Айри проростає десятком зелених пагонів, як паростки-щупальця вживляють себе в метал. Потому мана зникла. Голос системи замовк на півслові, сенсор потьмянів, діафрагма розкрилася.
– Ось і нема більше дороги назад, – сказав Айра собі під ніс. – Як удатно… Ходімо.
Тут було неймовірно сухо й надзвичайно тихо. Крокодил уразився, яким шумним може бути людський організм: стукіт серця, звук дихання, ледве чутні зітхання кишечника здавалися тепер оглушливими.
У центрі великого темного простору стояла прозора сфера, і в ній, повільно пересуваючись, плавали жовті вогні. Це видовище гіпнотизувало; вогні завбільшки з велике яблуко рухалися по зовнішній спіралі вгору й по внутрішній спіралі донизу, і було їх кілька десятків, не менше.
– Це і є стабілізатор? – не втримався Крокодил.
– Це аварійна лампочка, – крізь зуби процідив Айра. – Стабілізатор іззовні…
Консул стояв тепер ближче за всіх до центру простору. Його численні тіні рухалися, химерно мінилися на стіні маківки, на вигнутій поверхні, вкритій знаками, стрілками, символами й кресленнями. Хто залишив ці письмена, для кого? Інструкції інженерам-ремонтникам? Але ж інженери Раа не вміють лагодити стабілізатор…
Двері-мембрана за їхніми спинами повільно темніли, з опалових перетворюючись на чорні. Прибульці стояли на різній відстані від світильника, їхні тіні пересувалися по нерівній стіні, зливаючись, перетікаючи, ніби віддзеркалення в залізному вигнутому люстрі.
Айра перевів погляд із Крокодила на Тимор-Алка й назад. Став спиною до світла, обличчям до тіней, і здійняв руки; тіні підвели руки, короткі й довгі, прямі й дугасті – залежно від кривини поверхні, на яку падали цієї миті.
– Ось я – ідеальний образ, тіні – втілення. Проекції на матерію. А де Творець?
– Творець – це світло, – хрипло сказав Тимор-Алк.
Айра задоволено кивнув:
– Прийнято… Ми можемо входити зараз – чи треба кілька хвилин для підготовки?
– Зараз, – рівно озвався Тимор-Алк.
– Андрію?
– Зараз, – Крокодил сковтнув.
– Починаю зворотний відлік. Десять, дев'ять, вісім, сім…
Голос Айри лунав безпристрасно, ніби він знову був на острові, оточений підлітками, охочими скласти Пробу.
– Шість, п'ять, чотири…
Крокодил намагався затамувати подих, не оглушувати себе й інших шелестом повітря в ніздрях і гортані. Та, ледве добившись відносної тиші, починав задихатися.
– Три. Два…
– Одну хвилину, Консуле.
Крокодил здригнувся. Айра замовк, не закінчивши лічити; над аварійним світильником, над плавучими вогнями виникла нова тінь – ніби хтось бавився фотошопом і змайстрував силует із диму й брудного снігу.
– Бюро взяло на себе зобов'язання перед громадою Раа, – сказав чужий і виразний голос. – Ви перебуваєте в осерді упущеного стабілізатора. Чи немає у вас наміру пошкодити його?
– Ні, – сухо озвався Айра. – Такого наміру нема й не може бути.
– Перепрошую, Консуле. У разі, якщо ваші дії нестимуть загрозу стабілізатору, як Бюро має це сприймати? Як відмову від співпраці чи як нещасний випадок?
– Як нещасний випадок, – помовчавши, сказав Айра.
– Чи повинне Бюро усунути загрозу стабілізаторові в разі, якщо така загроза все-таки виникне?
Айра мовчав майже хвилину. Крокодил злякався, що той узагалі не відповість.
– Так, – глухо сказав Айра. – У разі, якщо загроза стабілізаторові виникне, вживайте заходів, які вважатимете за потрібні.
– Ви розумієте, що такі заходи потягнуть за собою припинення індивідуальних життів трьох людей, що перебувають усередині об'єкта?
– Так, – цього разу Айра не вагався. – Чи можу я попросити поради?
– На жаль, Консуле, в ситуації, що склалася, Бюро не може радити вам, – силует здригнувся й трохи змінив обриси. – Прощавайте.
І силует зник. Жовті світні кулі продовжували свій плавний, заворожливий рух.
– Починаю зворотний відлік, – помовчавши, сказав Айра. – Десять, дев'ять, вісім…
Крокодил заплющив очі. Йому раптом стало легко, набагато легше, ніж було до появи представника Бюро; якісь знаки були розставлені на місця, якісь коліщатка зчепились, і частинки мозаїки склалися точно й просто. «Річ не в страху, – сказав собі Крокодил. – Річ у тому, заради чого його долаєш. Я подолав страх смерті, тому що є речі важливіші, ніж моє життя. Айра подолав страх помилитись, тому що є речі цінніші, ніж його правота. А Тимор-Алк… хлопчині важче, ніж нам, разом узятим, тому що ні я, ні навіть Айра не можемо уявити всіх страхів хлопчика, який наполовину Тінь, але й він переступив через страх – а скільки він разів через нього переступав перед нашими очима ще тоді, на острові. Він пан сам собі, цей метис. Він тут справедливо».
– …Три, два, один. Нуль.
Задрижало повітря.
Усі тіні, які відкидав у цю хвилину Крокодил, відшарувалися від стіни й пішли йому назустріч, щокроку набуваючи об'єму.
– Дихаймо, – здалеку, ніби з туману, долинув голос Айри. – Не забуваймо дихати.
Крокодил втягнув у себе повітря ротом і відчув, як висихають, тріскаються губи.
І він увійшов у свої тіні, як у ріку.
Шуміла вода, але не заспокійливо, а радше тривожно. Віддалік гуркотів водоспад; Крокодил стояв навкарачки в теплому й чистому піску. Перед ним, за п'ять кроків, лежав на березі труп Тимор-Алка, мокрий, зелений, із проломленим черепом.
– Ах-ха…
З жаху він підскочив. Другий Тимор-Алк, живий, одягнений у чорний комбінезон і з сумкою біля пояса, йшов уздовж води геть, залишаючи нерівну вервечку слідів.
Його гукнув знайомий голос. Різкі, схожі на крижані скалки слова; Айра з'явився з-за спини, пройшов уперед, на ходу озирнувся, кличучи за собою, щось прокричав, Крокодил розібрав тільки своє ім'я, злегка перекручене: «Анррррд…рій»…
– Любов-кров, – швидко промовив він уголос.
І почув риму. Його рідна мова, земна російська, стала на місце, а мова Раа вислизнула, мов капелюх під поривом вітру.
Айра знову покликав його – і зупинився, побачивши вираз його обличчя. Про щось спитав занепокоєно.
– Я не розумію, – Крокодил артикулював напоказ, розводив руками, ілюстрував, торкаючись скронь, лоба, рота. – Не ро-зу-мі-ю тебе…
Айра здогадався, в чім річ. Стиснув губи. Жестом звелів: за мною. Не відставай.
Крокодил знову подивився на труп на березі. Той змінювався перед очима, розкладаючись під сонцем. Оголилися кістки…
Айра повернувся, міцно взяв Крокодила за лікоть і потягнув уперед. Крокодил приладнався до його ступи; Тимор-Алк ішов уперед, не озираючись, ніби його кликали і він не хотів запізнитись.
Он воно як. Хлопчисько вивів нас до якоря – до місця своєї скасованої смерті. Що там лишилося розкладатись, на березі? Минуле? Майбутнє? Не важливо; швидше йти за хлопчиком, для якого цей світ наполовину рідний. Він бачить мету. Він нас виведе.
Ноги грузли в піску. Крокодил упізнавав світ навколо – й не впізнавав. Це був острів, де вони з Тимор-Алком проходили Пробу, але затьмарений, зламаний, зі зміщеними в синє барвами, висохлий, як мумія.
«Еники-беники, їли вареники… падав сніг на поріг, кіт зліпив собі пиріг…» У голові роїлися, плуталися рядки та фрази, всі лунали, як слід, усі означали те, що й повинні були. Щастя? Чому ж він не тішиться?
Тимор-Алк збочив до лісу.
Крокодил наздогнав Айру й пішов поряд. Айра скоса глянув, кивнув, підбадьорюючи.
– Ти мене розумієш? – спитав Крокодил.
Айра насупився. На ходу торкнувся вуха й лоба, помотав головою.
Крокодил насилу згнітив страх: здається, й він, і Айра раптово виявилися німими й глухими. Саме тоді, коли дуже важливо розуміти один одного.
Він вичавив усмішку. Айра кивнув і вказав на Тимор-Алка; хлопчина йшов, поволі притишив ходу, не озираючись.
Стежка збочувала й петляла, в лісі стояла майже повна тиша. Мовчали птахи. Шелестів вітер у кронах. «Чому сталося це, всередині моєї голови, з мовою, – думав Крокодил. – Адже мову переставлено в Бюро… взято за це сплату – мої ресурси… Мій час… Невже мій договір із Бюро скасовано?
Чи річ в особливостях цього світу?
Чи моя мова – ідея, сильніша за свого носія?!»
Тимор-Алк ступав дедалі повільніше; Крокодил та Айра нарешті його наздогнали. Тимор-Алк на ходу повторював одну й ту саму фразу; повторював, повторював без упину, і це моторошно звучало.
Айра гукнув його.
Хлопчисько повернув голову. Це були страшні кілька секунд – Крокодил боявся побачити замість блідого зеленавого лиця хлопчини вищирений череп у клаптях зогнилої шкіри.
Тимор-Алк усміхнувся, ніби прочитавши в очах його страх, і повторив ту ж фразу Смислу Крокодил не розумів.
Айра кивнув, і вони пішли далі. Крокодил то впізнавав, то не впізнавав місцевість навколо. За його розрахунками, вони мали давно дістатися місця, де на острові був табір, але ліс навкруги не змінювався, ніби хтось багато разів підставляв до стежки той самий скопійований фрагмент. Айру це, здається, непокоїло. Він кілька разів озирнувся, ніби оцінюючи, чи не заблукали вони й що робити, якщо все-таки заблукали.
Тимор-Алк бурмотів на ходу.
Айра щось різко сказав йому в спину.
Тимор-Алк ступив декілька кроків, смикнувся, як заводна іграшка, й став. Айра наздогнав його й розвернув до себе; обличчя хлопчини було обличчям сновиди – розм'якле й бездумне, очі зведені під лоб.
Крокодил здригнувся.
Айра про щось м'яко спитав; Тимор-Алк кивнув, згодний, знову повторив свою фразу, вивернувся з рук Айри й указав уперед; придивившись, Крокодил розгледів здалеку, на галявині, самотню людську фігуру.
Тимор-Алк щось уривчасто крикнув і побіг уперед. За ним кинувся Айра, й слідом, спотикаючись, Крокодил; людина на галявині чекала на них, привітно всміхаючись краєчками губів. Була вона бронзовошкіра, в світлих коротких штанах і розхристаній безрукавці, юна, з відкритим вилицюватим обличчям, дуже, дуже знайома…
Крокодил упізнав у цій людині Тимор-Алка й загальмував, мало не влетівши в обплетений ліанами стовбур. Тимор-Алк уповільнив ходу; перед парубком на лужку стояв його батько. Він був оригінальним зображенням, Тимор-Алк – проекцією, а за Творця, або Світло, правила любов…
Поки Крокодил перетравлював цю сентиментально-романтичну думку, чи думка перетравлювала Крокодила, – бронзовошкірий ступив уперед і простягнув руки. Айра поточився, зате Тимор-Алк зробив кілька маленьких кроків уперед – і торкнувся руки батька простягнутою тонкою тремтливою долонею.
Руки бронзової людини подовжилися й оповили Тимор-Алка. І це були вже не руки – смужки червоного м'яса, оголені м'язи, вени, судини; те, що секунду тому було хлопчиною, перетворилося на червоний мішок. Те, що було галявиною, стало об'ємною ілюстрацією з анатомічного атласу – велетенською внутрішньою порожниною, вагітною маткою. Бронзовошкірий зник: там, де він стояв секунду тому, тепер здувалася плоть і ритмічно скорочувалися судини.
Крокодил похлинувся криком. Владно гаркнув Айра; Крокодил зумів зрозуміти, що крик адресований йому і, найпевніше, це наказ стояти на місці.
І він лишився стояти, хоча підгинались коліна.
Вдивляючись у напівпрозорий червоний мішок, Крокодил міг розгледіти людину, що висіла вниз головою в позі ембріона. «Тимор-Алкова мати відмовлялася народжувати, – пригадав Крокодил. – Перші свої два роки – коли немовлята бавляться брязкальцями, белькочуть, усміхаються й навіть бігають, Тимор-Алк провів зв'язаний, униз головою, в мішку. Світ іззовні приходив до нього звуками, голосами, поштовхами серця, та ще мати все намагалася загнати його назад, у небуття, але клітині, що поділилася колись, уже не скластися назад…
Так ось він, жах Тимор-Алка».
Те, що він бачив тоді в колі, під час випробування, прийнявши галюциноген. Те, що бачив, за його словами, й Айра; ось куди весь цей час ішов хлопчина, ось куди його спрямовував хвалений компас напівкровки. «І це зможе привести нас до Творця?!»
Айра озирнувся, шукаючи очима Крокодила. Говорити він не міг – точніше, міг, але Крокодил не зрозумів би слів. Тому Айра дивився.
– Я нікуди не піду, – пообіцяв йому Крокодил.
Дивно як, але Айра зрозумів.
Опустивши руки вздовж тіла, розслаблено, як у літепло, він ступив уперед – у червоне місиво навколо Тимор-Алка.
Він був дирижаблем, величезним небесним тілом зі щільною оболонкою, зсередини розписаною візерунками.
А ззовні він був у вогні. Вогонь пожирав обшивку, і вона тоншала, і давно би прорвалася, якби візерунки не змінювались, не складалися химерно й від цих щосекундних змін не ставали б міцнішими.
Та ззовні вирував вогонь і пожирав обшивку. Візерунки ще давали раду, але все гарячковішими були зміни, дедалі простішими переплетення, губилися фрагменти, наспіх замінялись іншими, і обшивка готова була прорватися, а ззовні бурхав вогонь…
Потім усе зникло. Стояли, зімкнувшись, чорні гілки над головою; мертві гілки, без листя й навіть без кори. Зів'яла трава – сіно з корінням. Трава й дерева віддали життя, щоб, лежачи на спині, він міг бачити сіре небо.
– Андрій?
Слабкий голос; Крокодил повернув голову, світ качнувся. Поряд сидів Айра. Біле й довге, як мотузки, волосся лежало на його плечах, колінах, на мертвій траві.
– Я можеш живу існувати, – прошепотів Крокодил і тільки тоді злякався.
«Мова. О Господи!» Знову зникли з пам'яті російські слова, але й мова Раа здавалася пазлом, складеним поквапом, без багатьох деталей. І неможливо було думати цією перекрученою мовою.
– Говоріння, – прошепотів Крокодил. – Айро, говоріння словом. Погано. Нема.
Айра взяв його за руку:
– Моя помилка. Мігрант. Мова. Я не знав.
– Тимор-Алк? Місце? Життя?
Крокодил насилу підвівся. Хлопчисько лежав поряд, усе ще згорнувшись в ембріональній позі.
Айра похитав головою:
– Жити. Помилка маршруту. Моя помилка.
Крокодил розумів смисл його слів, хоча мова Айри здавалася машинним перекладом з іноземної.
– Ти не було доступ інформація, – сказав він, намагаючись підбадьорити.
Айра ближче привалився спиною до дерева. Згори посипалося в'яле листя; Айра стиснув Крокодилову руку, і той знов побачив себе порожнім ізсередини. Тепер у нього заливали енергію замість того, щоби викачувати.
– Я можеш, – сказав Крокодил. – Стояти рухаєшся. Іти.
Айра кивнув. Витягнув із піхов на боці короткий ніж; умить обчухрав волосся, лишив валятися на в'ялій траві купу довгих білих пасом. Короткі обрізки, що тепер обрамляли його лице, не змінювали кольору. Залишалися сивими.
Айра підвівся, проти звичаю допомагаючи собі руками. Підняв Тимор-Алка. Хлопчисько повільно зм'якнув, тіло його розігнулося, руки та ноги безвільно повисли.
– Ходімо, – сказав Айра. – Я бачу. Я веду.
І вони пішли.
Дуже скоро Крокодилові стало цілком зрозуміло, що рада стратегічного балансу Раа мала рацію, а Консул Махайрод – ні. Звичайно ради, в яких засідають закостенілі обережні старигані, судять неправильно й вирішують помилково, а яскраві одинаки, здатні приймати рішення, останньої миті рятують усіх. Не так повернулося цього разу; Рада Раа складалася з багатьох різних людей, серед них були молоді й старі, розумні й не дуже, але не було безвідповідальних.
Та Консул Махайрод вирішив за всіх – і програв. Світ, де вони опинилися, не був схильний давати відповіді. Хлопчик-на-півкровка, на якому був заснований Махайродів задум, привів не до рішення проблеми, а до джерела своїх жахів. І тепер вони йшли й ішли, залишаючись на місці, йшли, пробираючись крізь хисткі простори, де жодна деталь не виявлялася цілком. «Ліс? Чи тінь заливного дощу? Світло? Чи піщинка, що муляє око? Ми все ще йдемо – чи безвільно валяємося всередині стабілізатора, в залізній печері, де палає вогонь і стіни розписані незрозумілими знаками?»
Тимор-Алк не приходив до тями, і це непокоїло Айру. Крокодил кілька разів пропонував понести хлопчину: Айрі, при всій його силі, було тяжко, але Айра заперечно хитав головою. Метлялося біле, нерівно обрізане волосся.
І ось, коли Крокодил сам готовий був попросити перепочинку, раптом щось ляснуло згори, ніби репнула повітряна куля. Стовп світла з'явився попереду й ліворуч. Й одразу ж збоку й праворуч; протримавшись трішки, обидва стовпи потьмяніли та зникли. Айра наддав ходи, і Крокодил за ним; то там, то тут раптом відкривались яскраво освітлені пройми. Сяяння било з неба, ніби там проглядало в круглі діри нелюдське сонце – нестерпно яскраве, веселе і страхітливе, величне та смертоносне.
Промінь світла раптом вихопив посеред хисткого світу один-єдиний визначений, твердий предмет. Це була стара цегляна стіна з нанесеним із балончика написом: «Не бійся». Крокодил так і не зрозумів, якою мовою це написано, і вже, звичайно, не міг уявити, хто й коли залишив тут ці слова, і до кого звертався, і чи пересторога це – чи напучення… Він зупинився було, але цієї миті промінь, широчезний, як на стадіоні, впав прямо перед ним на стежку.
У промені світла двигтіли земля та повітря. Розчахнувши пелюстки, стояли яскраво-червоні й жовті квіти, над ними кружляли комахи – і планети, крихітні планети з природними супутниками, повільно рухались по орбітах навколо суцвіть.
Крокодил упав на коліна. Його оповили пахощі; задихаючись від щастя, вірячи, що мета близька, він побачив дівчину, яка виходила з-за стіни їм назустріч. Спершу йому здалося, що це суто земна дівчина в джинсах і футболці, худорлява й бліда, яку він ніколи раніше не бачив…
У другу секунду він зрозумів, що помилився. Не було дівчини в джинсах, а якщо була, то не тут і не тепер. А назустріч їм ступала Альба; смаглява й весела, вона колись сиділа в кутку дому Шани – точніше, її об'ємне зображення, стара фотографія. Легка, як улітку, вона з'являлася в жахливому маренні Айри. Юна Тимор-Алкова мати, давно мертва, вічно жива.
– Альбо, – сказав Айра і ступив їй назустріч, у потік світла, – я вберіг його!
Крокодил розумів його, як раніше – ясно й чітко; Крокодил ніколи не чув такого щастя й гордощів у його голосі.
– Альбо! Ось він! Я вберіг твого сина!
Альба зупинилася перед ними. Хлопчисько непорушно лежав на руках в Айри, його гостре підборіддя дивилося в небо, а очі не дивились нікуди – білки проглядали з-під опущених зеленуватих вій. Дівчина стояла нерухомо й ледь усміхалась.
– Альба?
Тепер її усмішка була скептичною. Дівчина дивилася повз Айру, не помічаючи сина, ніби їй було байдуже до обох. Буцім тут, у лісі, від неї лишилася байдужна об'ємна копія – як у Шаниній оселі.
Крокодила почало тіпати. Це знов помилка, чи то ми ввійшли в неправильний світ. Чи то неправильно по ньому ходили. Жоден не шукав Творця: Тимор-Алк шукав – і знайшов – свій страх.
Айра шукав – і знайшов – свою провину, або свою любов, або одне неможливо було відокремити від другого…
Альба – чи її примара – всміхнулася з відвертою насмішкою й раптом провалилась під землю, ніби під ногами в неї розверзнувся люк. Айра кинувся вперед, намагаючись підхопити її, і випустив Тимор-Алка. Хлопчисько впав на пухкий мох, затремтів і знов повернувся в позу ембріона – скоцюрбившись, притуливши до живота коліна.
Цегляна стіна зникла. Ліс і небо померкли. Довкола струменів безформний, хисткий, позбавлений форми простір; Айра повернувся до Крокодила. Блідий, сивий, із дуже ясними, чорними від величезних зіниць, шаленими очима.
– Ми помилилися, – сказав Крокодил. – Може, є ще якийсь шлях…
Айра сковтнув, сіпнувши кадиком. Підвів руку. Указівний палець уперся Крокодилові в груди.
«Моя черга, – подумав Крокодил. – Та я гадки не маю, куди і як їх вести. Я всього лише мігрант».
– Моя черга, – сказав він уголос.
Світло миттєво згасло, зате повернулося небо. Небо стало очевидним, замерехтіло планетами й зорями, і Крокодил, на секунду втративши рівновагу, впав угору.
Він потонув серед мільйонів вогнів – ніби в центрі галактики, де ніколи не буває темряви.
Хмари ледь розійшлись, і в довгому просвітку блищали, нічого не обіцяючи, дві-три зірки. Ліхтарі відбивалися в темних вікнах, у склі припаркованих машин і в мокрому асфальті; Крокодил ступив декілька кроків і зупинився.
Сирий вітер мазнув по обличчю і пробрався під куртку. Плівка оливи на поверхні калюжі зарябіла, намагаючись зобразити райдугу, але, не змігши, знову скаламутніла.
«Ні, – сказав собі Крокодил. – Я все пам'ятаю. Що зі мною?!»
Він озирнувся. Картина звичної вулиці, якою ходиш день у день, подіяла, як потиличник; ніби форма для текучого воску, ніби колодка для чоботарської шкіри, ця знайома аж до дрібниць картина зібрала його розплескану свідомість, мобілізувала, закликала до порядку.
«Любов-кров; я думаю російською, моя language стоїть усередині, як стовп… Що?! Моя… мова, рідна мова? Нічого, без паніки. Англіцизми в усіх трапляються… Я думаю, зв'язно думаю словами, це головне.
Я повернувся? Мене повернули? Я марив? Мені все привиділося? Що сталось, і куди мені тепер іти?!
Він постояв, змагаючись із запамороченням і боячись повалитися в калюжу. Знову подивився на зірки. «А це вогні, що сяють над нашими головами. А це вогні…»
За спиною стало чути кроки. По газону м'яко пробіг собака, Крокодил упізнав його – це був кокер-спанієль із сусіднього будинку, в капелюшку, що підв'язував вуха, і в камуфляжному комбінезоні. Крокодил обернувся – і заготовлене вітання стало йому в горлі.
Вологим тротуаром йому назустріч ішла… ні, мабуть, усе-таки людина. Так, цілком точно: людина, обплутана напівпрозорим серпанком. Ніби замість одного кишечника в неї було два, і другий пролягав іззовні, мов комунікації центру Помпіду в Парижі. Ніби ці величезні органи були зіткані з туману, або намальовані світлом, або влаштовані за допомогою таємничих 3D-технологій.
Крокодил на превелику силу змусив своє обличчя набути звичайного, хоч і не дуже привітного, виразу. Сусід ішов, обплутаний своїми уявленнями про життя: про першорядність грошей. Про натуру жінок. Про глупоту чорних. Він ішов, обвішаний кислим досвідом, озброєний помилками, обтяжений побутовими міфами, і на голові його тюрбаном височіло криве помилкове переконання, що його сусід уважав своєю вірою в Бога.
– Вітаю, Андрію, з роботи? Що це ти? П'яний, чи що?
– Є трошки, – над силу промовив Крокодил.
– Ти дивись, іди до ліжечка, бо менти заметуть…
І сусід пішов далі, гукнувши собаку в камуфляжі, який радісно заметляв хвостом: чиста тварина, вкрита єдиною світлою ідеєю – вірою в хазяїна.
Він знайшов у кишені ключі і з першого разу, не промахуючись, влучив у щілину. Спрацювала пам'ять рук. Від запаху передпокою – звичайнісінького запаху дому, в якому змішалися й пилюка, й одеколон, і дещиця тютюнового диму, принесена витяжкою з сусідньої квартири, – Крокодил ледве не знепритомнів.
Я вдома.
Човгаючи чобітьми, він пройшов на кухню – сім квадратних метрів. Порожній вазон на підвіконні, де був кактус, але чомусь здох. Картатий стіл, і слід від чиєїсь цигарки на ламінованій підлозі. Крокодил опустився на табурет, підтягнув до себе телефон, прослухав автовідповідач. Крім позавчорашнього дзвінка від замовника, не було жодних записів.
Він п'ять разів поспіль зателефонував на мобільник Свєтці. «Абонент поза зоною досяжності».
Свєтчиній мамі він зателефонував лише один раз, та довго лаяла його за пізній дзвінок: «Що сталося? Нічого не сталося! Пити треба менше, Строганов!»
Тоді він став покірно чекати дзвінка, але дзвінка не було. Усі строки вийшли.
Він сидів у квартирі, наче в колбі з відсмоктаним повітрям, до півночі. Потім відчув, що задихається, й вийшов. Від своєї станції метро дійшов до центру, перетнув його малолюдними, залитими світлом вулицями, минув промзону й знову заглибився в спальні райони. Його сахалися – запізнілі жебраки, менти, п'яниці, повії, таксисти, звичайнісінькі випадкові перехожі, що боязко пробиралися крізь ніч. Крокодил ішов, джинси його промокли до колін, чоботи хлюпали щокроку. Зустрічні тонули в застарілому цинізмі, їхні життєві цінності стовбурчилися зашкарублими кулеметними стрічками. Крокодил ішов, і, побачивши гротескові, липкі, заплямовані страхом фігури, нажахано заплющував очі.
Він телефонував Свєтці, її телефон то відгукувався короткими гудками, то зовсім не відповідав. Він зателефонував додому й прослухав автовідповідач, але там було порожньо.
Потім сів акумулятор у мобільнику.
Удосвіта вулиці заново ожили, нові люди потяглися під небо – хто з собакою, хто з торбинкою, хто з портфелем під пахвою. Крокодилові стало легше дихати: вранці на людях лежала надія, мов пилок у світлі. Він бачив віру під нашаруваннями помилок. Він бачив справжню любов, щиру вдячність, тисячі різних уподобань. Стоячи біля порожнього будинку, призначеного на знесення, він дивився на старий вазон, забутий на балконі, й засохлу рослину у вазоні; і балкон, і два вікна над ним берегли сліди тривкого щастя.
А потім зійшло сонце, і люди збадьорилися ще більше. Крокодил стояв на розі, тримаючись за залізний стовп зі знаком «Пішохідний перехід». Крокодил дивився на людей, часто кліпаючи; у світлі нової надії можна було розрізнити контури людського образу – ескізу, проекту, первинної ідеї. Роки життя серед матерії обтяжили ідею численними нашаруваннями, але в світлі надії її можна було розгледіти, і люди ступали навколо Крокодила ніби в кришталевих обладунках, у срібних екзоскелетах.
«Я з'їду з глузду, – думав Крокодил. – Або вже з'їхав.
Як мені хочеться подивитись на себе, – думав Крокодил. – Та я зажмурюся, якщо піднесуть дзеркало».
Він повернувся додому надвечір. Молода сусідка, зустрівши його біля ліфта, сахнулася; Крокодил відсахнувся теж. Сусідка була завинута в непробивний егоїзм, наче в костюм хімзахисту.
Він увійшов на кухню, не знімаючи мокрого взуття, і ввімкнув телевізор на холодильнику. З глибини екрана глянув, усміхаючись, випещений чоловік, обплетений брехнею, як желейною ліаною. Крокодил вимкнув екран і впустив пульт.
Розкотилися по ламінату круглі батарейки.
Він знову набрав Свєтчин номер.
– Алло? – сказав далекий голос зі злими вередливими нотками.
– Свєто! – він не повірив своєму щастю. – Це Андрій. Що в тебе? Що сталося з малим?
– Строганов? – трубка чхнула. – Ти звідки?
– З дому…
– Придурок, у мене стільки бабок зжере за вхідний!
– Що у вас сталося? Як Андрійко, він здоровий?
– Заметушився, татко, – голос жінки скригнув. – То місяцями не телефонуєш, то раптом прокинувся… Я до тебе додзвонитися не могла! Весь час зайнято!
– Що сталося?!
– Уже нічого!
І Свєтка перервала розмову.
Він перетелефонував тремтливими руками:
– Свєто, що…
– Та не телефонуй мені більше! Загубили малого в аеропорту, Вітька мені тут наговорив бридні всякої, що це, типу, викрадення, а малий знайшов безкоштовну приставкову гру й завис… Різками його треба! І не телефонуй мені більше, мейл є, пиши, якщо припече…
І зв'язок увірвався.
Крокодил посидів, згорбившись, дивлячись на мокрі чоботи.
Розвилка. Вилочка. У колишньому варіанті майбутнього він і не думав нікому телефонувати вночі – і Свєтка сама йому додзвонилась, в істериці. А що він міг зробити, якщо син зник в аеропорту де-небудь у Лондоні, в Мюнхені… в якому хоч місті?!
У колишньому варіанті майбутнього він, певно, мучився всю ніч, пив коньяк і заїдав аналгетиками. Потім додзвонився до Свєтки, і та, чхаючи й сердячись, повідомила б, що хлопчину вже дві години як знайшли.
У новому варіанті майбутнього події чомусь зрушилися на кілька годин. Чомусь Свєтка зателефонувала пізніше, а ще він набирав номер, як робот, усю ніч – Свєтка не змогла пробитися до нього на мобільний. Вилка…
«Звідки? Чому?
Ну й дурень цей її новий… Вітька. «Викрадення», авжеж. В аеропорту. Придурок…»
Чоботи стояли на підлозі в двох овальних калюжах. Крокодил поворушив пальцями ніг; ступні змерзли й майже втратили чутливість. На м'якій травці Раа він відвик од холоду…
Та ніякої Раа не було. Це майбутнє, яке не здійснилося. Ще одна вилка, більша.
Він насилу розв'язав зашкарублі шнурки. Стягнув чоботи й кинув посеред кухні. Стягнув мокрі шкарпетки. Пройшов до ванної, ввімкнув світло, перегоріла лампочка; в дзеркалі було видно лише темні обриси.
От і все. Він готовий був бігти світ за очі, боротися, добиватися, ризикувати, доводити, рятувати; «заметушився, татку». От і все; на Землі він не потрібен жодній істоті. Welcome back.
І вже за кілька місяців, а може, днів він дізнається, чому захотів мігрувати. Одержить інформацію, що її так і не зміг видоїти з Бюро. А – катастрофа, б – хвороба, в – щось третє…
– Ми тут, бо маємо право, – жовчно сказав він собі. – Ми тут, бо маємо право, які ми, таке й право…
Здалеку в такт стугону крові у вухах прийшов спершу ритм, а потім мотив: «Це наше право. Ми тут, бо маємо право. Жінки народжують дітей – так має бути. Учитель ростить паросток – це справедливо. Ми тут – і це правильно».
Людина – пан сама собі. Людина не дозволяє ошукувати себе. Людина бачить те, що є, а не те, що кортить.
– Людина не дозволяє ошукувати себе, – сказав Крокодил голосніше. – Людина панує над світом… Вона бере відповідальність…
Він похитнувся й ухопився за край раковини, щоби не впасти.
…Та ж це лежить на поверхні. Що ж ти, Андрію Строганов! Ще коли Айра вводив тебе в курс справи напередодні походу, ти повинен був розтулити рота й сказати: «Таж ясно, як божий день!»
Світ Раа був створений досконалим. І водночас життєздатним. Він має розвиватися й не розвиватися. Перебувати поза страхом – і залишатися вільним. Можливо, це входило в задум Творця, а може, Він не сушив собі голову над деталями – просто задав крайні умови. І ось – порослий матерією, потонулий у матерії, ідеальний світ заплутався в суперечностях, розв'язуючи їх, пережив Смерть Раа.
Покладена в основу ідея, як електрон, скочила на нову орбіту, але зосталась електроном – собою. Не «будь людиною», а «будь більшим, ніж ти є». Не «живи поза страхом», а «знай, заради чого живеш». Не «забудь про смерть», а «долай смерть». І хто – або що – несе цю ідею жителям Раа?
Проба – ось єдиний справжній сенс перебування на Раа. Природний, єдиний стабілізатор. Та вісім стабілізаторів на супутниках, колись урятувавши цей світ, тепер убивають його; пацієнта, що давно відростив нові легені, примусом утримують на штучній вентиляції. Людину, що давно зміцнила ноги, прикуті до інвалідного візка. «Та висадіть ці супутники, розірвіть угоду з Бюро, відімкніть стабілізатори – й замість нової Смерті Раа прийде нове життя!»
Він зрозумів, що стоїть посеред кімнати зі штанами в руках. Так, але чому ж раніше баланс на Раа не був порушений, хоча стабілізатори на орбітах – із прадавніх часів, із часів Відродження Раа?
«А чи в стабілізаторах річ?»
Його тіпало, біла шкіра нагадувала про обпатраних гусей. Усе, що він зрозумів – розумів – у цю хвилину, було настільки очевидним, що від сорому горіли вуха. Таж Айра, Шана, та й сам Крокодил – не найдурніші люди. Чому вони не здогадалися?
Хіба що тому, що були всередині системи. Махайрод, чия інтуїція – національне багатство Раа, розумів, що треба вийти за межі, треба вирватися зі звичних координат, і тільки тоді є шанс на відповідь. Він сам до кінця не усвідомлював, що робить, але придумав усе правильно. І от Крокодил вивалився зі світу Раа, і на долоні лежить рішення: Раа відновилася й розквітнула після своєї Смерті не тому, що Бюро подарувало стабілізатори, а тому, що Бюро поставило Велику Мету.
«Це була умова Всесвітнього Бюро, – сказав тоді на Сірій Скелі Тимор-Алк. – Свій носій для стабілізаторів на орбіті. А уяви: застосовної науки практично нема, виробництва нема, технологій нема… Тоді перші мігранти стали в пригоді: вони звичайно всі були з розвинених планет, із технічною освітою…»
Люди, виховані Пробою та для Проби, пани над собою й світом, повинні були перетворювати світ, а якщо ні – настає колапс. Мотор шалено працює, але колеса крутяться в порожнечі, й крила махають у безповітряному просторі. Усе небо в огнях, на Paa – спокій і добробут, і нема розвитку. Є Проба, вона вимагає бігати по вугіллю, але немає вугілля, по якім слід бігати…
Крокодил узявся за голову. «А хто сказав, що стабілізатори взагалі колись працювали?! Що це не пустишка, не плацебо?!»
«Ти однаково нічого не побачиш і не зрозумієш, – сказав Тимор-Алк. – Порожня капсула, спіральна труба, і все… Якщо штука регулює співвідношення матерії й ідеї – тут хоч із бубном скачи, хоч ядро розщеплюй. Приблизно однаковий дослідницький потенціал…»
Крокодил смикнув себе за незвично коротке волосся. Видихнув так, що заболіли ребра. Ось відповідь, якої так прагнув Айра. «Дайте спокій стабілізаторам – це обман, пуста оболонка. Раа потрібна мета, заради якої варто стрибати через голову; замінуйте сонце, і хай гарячково шукають шляхів порятунку. Підтримуйте народжуваність – хай шукають, куди розселятися. Висадіть на Раа натовпи агресивних мутантів…
Він ладен був плакати, як дитина. Усе це було актуальним дуже давно, мільйони років тому, мільйони років тому десь там жили Айра, Тимор-Алк, Полос-Над, Шана… Вони жили тоді й там, а відповідь знайшлася тепер і тут.
Усе даремно.
Він підійшов до вікна. Згори було видно, як тягнуться до метро перехожі, переобтяжені життєвими помилками та комплексами: кожний здавався обвитим гронами риб'ячих пузирів. На відстані Крокодил не міг зрозуміти, що саме мучить цих людей, побачив тільки туманець справжньої віри над головою високої сутулої дівчини та цупкий страх на плечах чоловіка років п'ятдесяти, пияка. А он пішов залюблений чолов'яга, не закоханий, а саме залюблений – немолодий, щасливий…
«Чому я це бачу? Чому я розумію те, чого не розумів раніше?
Я розумію, наприклад, що Айру зашлють за його витівку, і він ішов на це свідомо. Він знав наперед: «Уночі Раа сходить на темному небі, там рідний дім. Хочеться дивитись на нього й вити. Їм не потрібні свідки цих пісень»…
Усе це було мільйони років тому. Айру заслали, тому що похід у «змінений світ» не дав результатів. Можливо, стало гірше. Можливо, збурилося Бюро – авжеж, експерименти Консула створили загрозу для штатної роботи стабілізатора. Айру заслали, і він помер у вигнанні. Тимор-Алк так і не прийшов до тями після свого жаху: назавжди лишився в утробній позі, немовлям, якого не хочуть народжувати…»
Крокодилові захотілося вистрибнути з вікна. Та він був паном собі й тому відступив у глиб кімнати. Розгладив долонями брюки, склав їх, ще раз склав, кинув на стілець. Рука потяглася до місця, де раніше висіла на ланцюжку плашка – посвідчення повноправного громадянина Раа.
«Ми тут, бо маємо право; що за сила повернула мене на Землю таким от розумненьким, розумним? Я ж повноправний громадянин… у широкому розумінні. Я повноправний, я хочу нести відповідальність, змінювати, перетворювати, брати участь у майбутньому Землі, як робив це щодо майбутнього Раа…
Щоправда, користі це не дало. Що ж мені, не клопотатись? Не пнутися зі шкури? Я своє життя не можу привести до ладу – куди мені ладнати життя людства?!»
Він підібрав халат, накинув на плечі, скоцюрбився, клацаючи зубами. Потім стягнув із ліжка ковдру, закутався, все ризикуючи відкусити собі язика. Його тіпало дедалі сильніше, і це не можна було пояснити ні ознобом, ні хворобою, ні стресом; його тіпало так, що годилося б викликати «швидку»…
Погляд його впав на вимкнений комп'ютер.
Монітор мигнув. Само собою відкрилося світле вікно «Ворда».
Крокодил, тремтячи, підійшов.
«Андрій Строганов?»
Він тупо дивився, як мигає курсор.
«Андрій Строганов?» – з'явився новий рядок.
Він торкнув мишу. Курсор смикнувся.
«На зв'язку Всесвітнє Бюро міграції. Перепрошуємо за завдані клопоти. Зайву пам'ять буде видалено».
Він упав у крісло перед монітором:
«Ні, – змерзлі пальці рухалися на диво швидко. – Висловлюю протест».
Він міцно зажмурився, намагаючись пригадати хоч один пункт із тих, що диктував йому Айра.
«Висловлюю протест. Вимагаю інформацію».
Він пригадав запах вологого лісу на орбіті Раа, шум води й голос інструктора. Його осяяло.
«Про мотиви відмови від надання мені статусу мігранта, пункт двадцять шість непарного законодавства».
Він затамував подих і додрукував: «Про права особисті мігранта».
Мигав курсор. Кілька секунд Крокодил умивався потом, вирішив, що ніякого Бюро на світі нема і він просто з'їхав з глузду й сидить за компом, розмовляючи сам із собою. «Зайву пам'ять буде видалено»… отоді все стане дуже погано.
«Може, за кілька днів я сам благатиму, щоб її видалили.
Та не тепер». П'ять секунд, шість, сім, вісім…
«Непарне законодавство не поширюється на мігрантів із Землі».
Він глибоко зітхнув. І ще. І ще.
«Вимагаю відшкодування моральних збитків».
«Яке відшкодування вас задовольнить?»
Крокодил стиснув зуби, щоб не стукотіли.
«Інформація щодо причин моєї міграції та майбутнє Землі».
Пальці майже не гнулися. Тільки багаторічна звичка до клавіатури допомагала не хибити по клавішах.
«Ще я хочу знати, що таке Бюро, ступінь утручання в справи Землі, ще я хочу знати…»
«Надмірний обсяг запитуваних інформаційних ресурсів».
Він загарчав.
«Я хочу повернутися на Раа».
«Раа закрито для мігрантів із Землі. Нам шкода. Спеціальна пропозиція в якості компенсації – міграція на Кристал».
Крокодил грюкнув кулаком по столу, так що монітор підстрибнув і задеркотіла клавіатура.
«Передати інформацію посадовій особі на Раа».
«Нема носія для передання інформації».
– Сволота, – сказав Крокодил. – Людей ви передавати вмієте, а дискету… клаптик паперу… глиняну табличку…
«Андрій Строганов? Яке відшкодування вас задовольнить?»
Він зажмурився. Вийде чи ні? Розплющив сльозаві очі:
«Я пропоную себе як носія інформації. Передати мене на Раа як носія».
«Поза статусом мігранта ви не можете існувати на Раа. Вас буде ліквідовано охоронною службою Бюро одразу після передання інформації».
«Так».
«Тобто вас задовольнить така компенсація?»
«Так!»
«Ви усвідомлюєте, що ваше існування буде припинено?»
– Давай уже, – крізь зуби сказав Крокодил.
«Андрію Строганов?»
«Так!»
Монітор згас. З'явилася заставка «Крізь Усесвіт» – вогні, кинуті назустріч.
Він був дирижаблем, продірявленим, зі зморщеною оболонкою. Візерунки на внутрішнім боці його були розірвані, зруйновані майже цілком, далекий ритм змінився монотонним гулом. І били дзвони дисонансом, що роздирав вуха.
«Андрію, отямся».
З усіх пробоїн витікало життя. І якби не потужний насос, що нагнічував тепло та кров, – дирижабль давно б сплющився й помер.
«Ти пан сам собі. Давай, допоможи мені. Отямся».
Насос, присмоктавшись до потилиці, нагнічував життя – навзаводи зі смертю. І потрібна була воля, усього лише воля до життя, щоб затягнути діри, щоб утримати подарунок, щоб зберегти себе.
«Давай, Крокодиле!»
Разом із кров'ю линули картинки й доторки, звуки, барви, тіні та зблиски, запахи. Крокодил побачив себе хлопчаком у коротких шортах, на березі моря, в шерезі перед інструктором, побачив багаття, відчув, як сталевий ланцюжок холодить шию, як торкається грудей дерев'яна плашка. Побачив дівчинку, дивно схожу на Тимор-Алка, в зеленому вінку, по коліно в річці. Побачив зорі, панелі чужих приладів, дике мерехтіння камінних руїн, медичну капсулу, де незнайома поранена людина розплющила очі; побачив водночас тисячу коротких фільмів про перемогу та радість, про спасіння приречених і щасливий поворот останньої миті, коли диво, здавалося б, неможливе. Він не зрозумів і десятої частини, але чужі сила та воля налинули на нього й дозволили жити.
Візерунок здригнувся. Обриси заворушились, ніби вусики крученої квітки в прискореній зйомці. І стали змикатися, зростатися, ставати до ладу.
Гармонія, от що це таке. Внутрішня гармонія; вона гоїть рани. Ось закрилась пробоїна; тепле повітря біжить ізсередини, і яскравішає візерунок. Повертається ритм, далекий звук складається в акорд, удатний, гарний…
«Крокодиле!»
Він розплющив очі.
Над ним нависало знайоме обличчя. Карі, з бузковим полиском, мутнуваті очі, й кола під очима. Загострений ніс. Пересохлі губи.
– Айро, – сказав Крокодил, ледве ворушачи губами. – Нема ніяких стабілізаторів. Це грандіозний… обман.
І зрозумів, що говорить мовою Раа.
– Ні, в мене немає доказів… із тих, що можна взяти до рук або переглянути на моніторі. Та я цілком певен того, що кажу. Співвідношення матерії та ідеї на Раа регулюють не стабілізатори! Стабілізатори – пустишка, пудало, плацебо!
Він хотів би зараз стояти перед величезною залою, перед цілою площею, заюрмленою тисячами людей. Він хотів би бачити хоча б десяток облич, звернених до нього, але у вогкому, пахучому, порослому ліанами приміщенні були, крім нього, лише бритоголовий старий у білих шортах та оператор інформаційної системи, напівголий, із квітковими гірляндами на шиї та зап'ястях. Оператор сидів на краю повільної підземної ріки, схрестивши ноги, подеколи торкаючись води мізинцями. На водну гладінь транслювалася картинка – мозаїка з багатьох екранів, порталів, моніторів, вікон, і в Крокодила не було змоги роздивитись їх усі.
За його спиною височів величезний скелет із черепом у кістяних долонях. Старий із прокуратури мовчав у своєму кріслі.
– Усі, хто живе на Раа… Спільнота… – Крокодил облизнув губи. – Це ми регулюємо співвідношення матерії й ідеї, всі жителі Раа, і повноправні громадяни, й залежні, й мігранти. Ми не громада. Ми організм, ми – стабілізатор.
Можливо, слухачі обговорювали його слова, але сюди, до кімнати з ліанами, не долинав звук.
– Задум Творця стосовно Раа…
Крокодил на коротку жаску секунду зрозумів, що не знає, що казати далі. Задум Творця… Чорне небо, вогні, дві половинки спіралі – кодовий замок…
Він охрип, і раптом слова повернулися.
– …Творець Раа зробив усіх людей вільними та щасливими. Та задумом Його були не свобода та щастя. Це – даність, а задум… подолання нездоланного! Він створив людей… рухливими зсередини, розумієте? Камінь застиг – це камінь… Ріка тече – вона ближча до задуму Творця, але все-таки це всього-на-всього вода… А людина – це не тінь на стіні! Це… промінь, що має джерело, але не має кінцевої мети. Тільки мотивація. Тільки воля. Світ Раа загине, зупинившись… і він близький до цього. Шукайте вихід! Невирішені проблеми, або… ну, я не знаю… Усе, мені більше нема чого сказати, я сказав усе.
Він закашлявся. Став на коліна, схилившись до річки, сьорбнув води пересохлими губами. Заколивалася найближча картинка на поверхні – група чоловіків і жінок, усього людей зо п'ятдесят, у великій залі, схожій на університетську аудиторію.
– У слухачів є питання, – м'яким жіночим голосом сказав соняшник на краю ріки. – Ви готові відповідати? Хвилину… Ні, це питання не до вас. Це питання до учасників слухань… Трансляція питання, співрозмовник – громадська група «Північ-північ-захід».
– Затор-Гай, індекс – один до п'ятдесяти, – сказав у тиші глухуватий чоловічий голос. – Повноправні громадяни, наш співрозмовник – мігрант. Він закликає нас відімкнути стабілізатори на підставі власного містичного бачення. Якби до цієї справи не був причетний Консул Махайрод, я вважав би, що це дурний жарт. Тепер я питаю себе, чи не провокація це… Кінець зв'язку.
– Шана, індекс – один до чотирьох, – утрутився знайомий голос. – Андрій Строганов – повноправний громадянин Раа, що одержав свідоцтво на проживання з виконанням усіх формальностей і повне громадянство з виконанням усіх вимог. «Мігрант» у цьому разі – самовизначення, але не статус.
– Є пропозиція, – вступив третій голос, теж жіночий, але скрипучий і старий. – Оскільки багато охочих висловитися, давайте формулювати текстовими репліками. Модераторе, переправляйте питання Андрієві Строганову… Є заперечення? Заждіть…
Поверхня ріки взялася брижами. Крокодил сів на мох, схрестивши ноги, і подивився на стелю, обвиту ліанами. Серед стеблиння ховалися світловоди, що переплавляли ззовні сонячне світло.
– Вам зручно? – спитав технік і знову побовтав рукою у воді. – Чи, може, підімкнути інший носій?
– Не метушіться, – сказав голомозий старий із татуйованим черепом. – Поки запитань нема. Навряд чи вони стануть про щось питати Андрія – в таких випадках їм важливо домовитися між собою.
– Я переконливо сказав? – Крокодил озирнувся на стариганя.
– У Махайрода великий авторитет, але найщиріша довіра не буває безмежною, – той скептично похитав головою.
– Таж його правда!
– Чому ви завжди на його боці? – пробурмотів старий.
– Тому що він має рацію!
– Людина не може завжди мати рацію. Розумна людина знає, що може помилитися. Відповідальна людина не робить учинків, що можуть занапастити когось у разі помилки.
Крокодил набрав у груди вологого повітря:
– Те, що ви кажете, суперечить Пробі.
– Що? – старий здивувався.
– Відповідальна людина знає, що може помилитись. Але бере на себе відповідальність і таки діє. Як Айра.
Старий скептично підібгав губи.
– А втім, – Крокодил зітхнув, відчуваючи, як кураж полишає його, – до чого тут Махайрод? Ви вважаєте, що мені не можна довіряти? Я неправильно… непереконливо сказав?
– Складно щось передбачити, – озвався старий. – Побачимо.
Крокодил притулився спиною до постаменту, на якому сидів величезний скелет, і заплющив очі.
Він не бував на Землі. Не повертався до своєї квартири. Не бачив ні сусідів, ні свого спанієля в камуфляжі. Не розмовляв по телефону зі Свєткою, не розпитував її про Андрійка. Це не було маренням, але це не було й правдою; що, коли висновки, такі неспростовні там, у зміненому світі, виявляться фантазією мігранта?
От гірко. Він ладен був собою пожертвувати для спасіння Раа… Виявилося, що це всього-на-всього лише видіння. Сон. Він був героєм уві сні. А в реальності – чи то співучасник злочину, чи то й зовсім потерпілий, жертва маніпуляції…
– …Андрію Строганов!
Він розплющив очі. Голений татуйований старигань у білих шортах тряс його за плечі:
– Остаточне рішення! Уже півхвилини триває трансляція…
Крокодил знову нахилився над рікою. Просто перед ним на гладіні води лежало зображення: незнайома людина з витким темним волоссям говорила, дивлячись прямо перед собою, в очі невидимим слухачам:
– …Значну небезпеку для роботи стабілізатора. Та оскільки справа Махайрода буде розглянута окремо, тепер я дозволю собі промовчати. Щодо Андрія Строганова наша група дійшла висновку, що його спостереження й викладки мають під собою підґрунтя. На жаль, єдиний експеримент, здатний потвердити чи заперечити слова Строганова, – вимкнення стабілізаторів – ми вважаємо безвідповідальним і геть неможливим. Кінець зв'язку.
Крокодил підібрався до води й напився зі жмені.
– Говорить модератор, – проворкотіла квітка. – Група «Північ-північ-захід»?
На екрані з'явився лисуватий і блідий чоловік, він заговорив швидко, глухо, дивлячись кудись наліво і вгору:
– Наша група визначила: висновки співрозмовника мають літературний, творчий потенціал, але нікчемні практично. Історична довідка: припущення про те, що стабілізатори фальшиві, виникало кілька разів за останні двісті років, розважало вузьке коло мислителів, було причиною наукових суперечок, але ніколи жоден безумець не намагався її перевіряти… І ми не будемо. Власне, сама ідея про таку перевірку могла народитися тільки в розумі мігранта, – видно було, що лисуватий і хотів би стриматися, але не може, – так, мігранта, людини з чужого краю… Щодо Махайрода – у нас окрема пропозиція, яку ми обнародуємо своєю чергою… Кінець зв'язку.
– Триває волевиявлення, – ніжно нагадав соняшник. – На цю хвилину – шість і три сотих за повне відхилення, один і один – за відхилення та репресії проти групи Махайрода, один і три – за подальший розгляд, увага… зафіксовано рішення: за підсумками Глобальної наради пропозицію групи Махайрода відхилено. Питання вирішено остаточно.
Крокодил дивився у воду, як ворожка. Чи як Офелія за хвилину до загибелі. На поверхні мінилась картинка, якісь екрани зливалися, якісь, навпаки, дробились, яскравішали й згасали. Був у цьому якийсь сенс, якийсь ритм, варто було тільки вловити його…
– Це неправильно, – сказав Крокодил. – Це… неможливо.
– Ці люди теж несуть відповідальність за своє рішення, – пробурмотів старий.
– Я все-таки погано сказав? – Крокодил обернувся. – Я не надав усіх… усього… доказів.
– Та у вас не було доказів, – нагадав старий. – Тільки припущення.
– Я повинен був їх переконати, – голос Крокодила падав дедалі нижче, уже ледве чутний. – Умовити, вкласти їм у голови… Я підвів Айру!
– Андрію, не хвилюйтеся так, вас, найпевніше, не засудять.
– Що?
– Вас не зашлють, я про це.
– Мені чхати! – Крокодил хотів кричати, але не міг, утратив голос.
– Відновлюємо трансляцію, – м'яко сказав соняшник, і дрібні картинки на водній гладіні стали більшати. – 3 приводу справи Махайрода, оцінки його дій, висунутих проти нього звинувачень…
Голос зник. Потемніла вода в річці.
Крокодил випростався. Йому здалося, що світловоди під стелею стали яскравішими.
Технік, одягнений у квіткові гірлянди, занервував, подався вперед, побовтав рукою у воді…
Річкова гладінь освітилася знову. На екрані показався чоловічок середніх літ, явно не житель Раа; Крокодил, остовпівши, впізнав цього чоловічка – худий і миршавий, маленький і блідий, він був єдиним представником Усесвітнього Бюро міграції, з яким Крокодилові доводилося розмовляти.
А може, він не був представником. Може, він і сам був – Бюро; цивілізація-поле, цивілізація-час сконструювала ляльку-посланця, щоб людям було легше спілкуватися.
– Перепрошую, повноправні громадяни, – сказав чоловічок мовою Раа. – Перепрошую. Всесвітнє Бюро вважає своїм обов'язком повідомити громадян Раа, що природа стабілізаторів у цілому близька до тієї, що її виклали в своєму звіті Консул Махайрод і співрозмовник Андрій Строганов, а саме: стабілізатори не є фізичними приладами тією мірою, якою це відображено в супровідній документації. Стабілізатори – символічні об'єкти, що належать світу ідей і вкрай мало виявляють себе в світі матерії… Бюро зобов'язане повідомити повноправних громадян, що останні п'ятнадцять хвилин стабілізатори на орбіті Раа ніяк не виявляють себе у фізичному світі. Це дорівнює твердженню, що стабілізатори цілком вимкнені.
Технік підхопився, розпліскуючи воду.
Голомозий старий шумно зітхнув.
Картинка на темній воді здригнулася.
– Бюро шкодує і просить вибачити за непорозуміння, що сталося, звичайно ж, через нечіткі формулювання в супровідній документації, – вів далі чоловічок без тіні жалю в голосі. – Ми радо повідомляємо громадян Раа, що вони можуть використати супутники-носії стабілізаторів для будь-яких прикладних цілей або зовсім звести з орбіти. Головним досягненням на Раа Бюро й досі вважає систему міграції, – в голосі чоловічка пролунало тепер задоволення. – Уважаючи цю програму вкрай важливою для Всесвіту й Раа, Бюро не хотіло б її згортати й готове обговорити нові умови співпраці Бюро з громадою Раа. Наступна консультація – за графіком, але за необхідності Міграційний офіс Раа може надіслати позаплановий запит. Нехай щастить, повноправні громадяни.
Вода потемніла.
Сотні людей стояли на набережних, дивлячись на небо.
Світило сонце, м'яке сонце Раа, на нього можна було дивитися незмигно. Сталевими маячками поблискували найбільші орбітальні станції.
Нічого не відбувалося.
Нічого не змінилося.
Троє хлопчаків, не зважаючи на дорослих, ганяли по каналу вітрильник-катамаран.
– Він спить, – сказав Тимор-Алк. – Він не прокидається другу добу За останні дні чоловік перестав бути хлопчиком. І річ не в жорсткій світлій бороді, що за кілька днів укрила його щоки, вилиці й підборіддя. Тимор-Алк розігнув спину, назавжди виводячи себе з утробної пози, й Крокодил уперше побачив у ньому рівну досвідом, дорослу людину.
Хлопчакові він сказав би: «Айра відпочиває». Він підбадьорливо всміхнувся б зеленоволосому, хоча в самого тривожно скімлило би під серцем. Він сказав би: «Після такого людина має трохи відпочити, правда ж?» І Тимор-Алкові – тому, колишньому, юному, – стало б легше.
Цьому, новому, – ні.
Тому Крокодил спитав тільки:
– Шана повернулася?
– Ще ні. У них там…
– Розумію.
– Та вона зв'язується щопівгодини. По-моєму, вона теж боїться за… нього.
– Ходімо, – сказав Крокодил.
Над дахом Шаниного будинку схилялися гілки, смугасте сонце висвічувало ліс, снували птахи, з тіні потрапляючи на світло, і тому їхні траєкторії здавалися пунктирними. Айра лежав горілиць, одягнений тільки в світлі шорти, нічим не вкритий, босоніж. Він спав. Острижене наголо волосся відростало знову – сивим їжачком, зовсім сивим.
Він не метався вві сні й не міняв пози. Він спав, як стояв перед шерегом – витягнувши руки вздовж тіла. Очі під повіками не ворушилися. Дихання можна було помітити, тільки якщо навмисне придивитися. На спокійному виду було написано для всіх, хто вміє читати: «Я зробив усе, що міг. Нічого не можу змінити». Ця байдужна відстороненість була такою неприродною на обличчі Айри, що в Крокодила мурашки побігли по спині.
– По-моєму, він готовий згорнутися, – пошепки сказав Тимор-Алк. – Як моя мати. Замкнутися в собі і… все.
«Можливо, він уже згорнувся», – холонучи, подумав Крокодил.
Він над силу намацав живчик на важкій руці Айри. Людину, що розтинає реальність, як бляшанку, не треба виганяти на астероїди. Він може сам себе вигнати так глибоко, куди жоден човник не доправить, куди не сягне ні промінь, ані радіохвиля.
– Hi, – сказав Крокодил уголос. – Він… просто в нього скінчилися ресурси. Скільки разів він нас рятував?
Тимор-Алк низько схилив голову:
– І кого тепер кликати, Андрію?
– Мене, – сказав Крокодил.
Він подивився на небо, де крізь зеленувато-синє вечірнє світло виднілись іскри орбітальних станцій. Сів, поклавши голову Айри собі на коліна, і долонями стис його скроні.
«Ти мав рацію.
Сонце дробилося на поверхні калюжі, і калюжа була океаном. Ми цілувались, балансуючи на дитячих гойдалках, і ми кохали цієї миті, любили одне одного, сонце, людей. Сонце відбивалося від води, і пахло мокрою землею.
Ти мав рацію. Сенс – у відповідності задумові. На моєму віку було кілька днів, коли я любив і був вільним. І тоді я був безсмертним – тому що в безсмерті задум.
Кілька днів. Я вчився й боровся, я мріяв і складав іспити. Я тримав на руках сина, і кучерики на потилиці дитятка пахли молоком… Ти ніколи не був щасливим, Айро, але ти завжди мав рацію. Навіть коли помилявся.
Творець Раа зробив людей вільними й безстрашними. І, може, мимохіть – передав їм частину власного важкого досвіду: він сотворив людей готовими виростати з тісної оболонки. Він сотворив людей здатними бігати по вугіллю.
Заради чого? А оце і є головне питання. Заради чого ти біжиш по вугіллю? Дай відповідь на нього і пізнаєш, хто ти такий.
Айро! Вони вимкнули стабілізатори. Бюро вимкнуло стабілізатори, а може, тільки оголосило про це, а насправді стабілізатори ніколи не працювали. Консуле, ти думав коли-небудь, що таке Бюро насправді?»
Сильно паморочилося в голові; він міцніше стис долонями холодні скроні Айри, зажмурився – й змінив світ на одній його дрібній, локальній ділянці.
Він був насосом, що нагнітав життя та силу, дитинство та юність, весну, перемогу, волю, владу. Він заповнював Айру своїми сонячними днями, і раптом виявилося, що їх було багато, особливо раніше. Тоді.
А коли сонячні дні закінчились, він став нагнітати дні Проби, дні й ночі, і хрипкі, на зірваних голосах, щасливі пісні підлітків: «Ми тут, бо маємо право». А коли й пісні закінчилися, він віддавав ритм – візерунок коротких і довгих штрихів, тиші й гуркоту, буття й порожнечі.
А потім скінчилося все, і Крокодил побачив себе на березі Стіксу Чи дуже схожої ріки. Ні Харона, ні човника, ніякого годящого антуражу – чорна вода й чорна рівнина, якою йдуть геть, не озираючись, білі тіні.
Він дивився їм услід, ріка шуміла біля самих ніг, і Крокодил знав, що не повинен іти за ними й не піде, але в прощальному їхньому ході був такий владний болісний чар, що Крокодил був ладен ступити вперед, у воду, й кинутися плавом – але тут його взяли за плече й сильно торсонули:
– Не обертайся!
І він, звичайно ж, обернувся.