Августин
Чи достатньо ми відпочили?
Франческо
Начебто доволі.
Августин
Якими надіями тепер ти тішиш свою душу? Адже надії хворого — це запорука зцілення.
Франческо
На себе самого я надії не покладаю; вся моя надія на Бога.
Августин
Резонно. Повертаюсь до нашої теми. Багато що тобі допікає, багато що тобі нашіптують, і ти сам, либонь, не знаєш, які численні вороги взяли тебе в облогу. Подібно до того, як вороже військо здаля видається дрібним і не вартим побоювань, але страх зростає з його наближенням — дедалі могутнішими виявляються численні його когорти, кремезнішими вояки, щойно починаєш розрізняти окремі постаті, і, нарешті, грізний блиск ворожої зброї змушує розкаятися, що легковажив небезпекою, — так, напевне, станеться з тобою: коли я зберу перед твоїми очима біди, що облягли і тіснять тебе з усіх боків, ти розкаєшся, що засмучувався і боявся менше, ніж варто було, і ти з подивом переконаєшся, побачивши, як тісно вони обступили душу твою — так, що тобі зась прорватися через ворожі лави. Ось коли ти побачиш, через який тлум суперечливих помислів мусив пробиватись той єдиний, на який намагаюсь я нині настановити тебе.
Франческо
Мене проймає жах. Я завжди усвідомлював, що на мене чигає велика небезпека, але по твоїх словах тільки розважив, наскільки недооцінював її, боячись набагато менше, ніж того варта була справжня загроза. Скажи, на що мені залишається сподіватись?
Августин
Найгірше з усіх нещасть — розпач, бо хоч би які були для нього підстави, впадати у нього завжди передчасно. Тому я перш за все хотів би застерегти тебе від розпачу.
Франческо
Мені це відомо, але страх забив мені памороки.
Августин
Тоді розкрий свої очі і душу, а я скажу словами твого найулюбленішого поета:
Глянь, які ринуть народи, які-то твердині
замкнули
Брами, як гострять залізо на мене
й моє покоління36.
Зважай на пастки, що розставляє на тебе суєтний світ, на порожні сподівання, що тебе охоплюють, на турботи, що зводять тебе на манівці. Якщо ж починати здалеку, тобі відомо, як духи, найблагородніші з усіх творінь, скинуті були з неба; тож дбай всіляко, щоб не занапастити себе за їхнім прикладом. Як багато є помислів, що на згубних крилах гордині підносять твою душу, а та, свідома власного шляхетного походження, забуває за ним про свою нестійкість, вже добре відому з досвіду. І, занурюючись у марноту мирських успіхів, ти вже не здатен зосередитись на чомусь іншому, і вони вселяють у твою душу погорду і самовдоволення, які породжують зневагу до Творця. Натомість, хоч би якими значними були твої здобутки, вони мають вселяти в твою душу не гордість, а смирення, бо слід би тобі пам’ятати, що дякувати за них ти маєш аж ніяк не собі самому. Бо що привертає серця підданих — я навіть не кажу до небесного, але до земного владики, — якщо не така його щедрість, яка перевищує їхні заслуги? І тоді вони намагаються добрими діяннями виправдати милість, надану їм перше, ніж вони її заслужили. Тепер тобі дуже легко буде зрозуміти, наскільки мізерним є все, чим ти пишаєшся. Ти покладаєшся на свій хист, хвалишся своєю освіченістю, ти в захваті від свого красномовства і своєї скороминучої тілесної вроди. Щодо першого, то хіба ти не бачиш, як часто твій хист зраджує тобі у всіляких справах і як багато є царин красного мистецтва, в яких ти нездатен зрівнятися у майстерності з найпосереднішими з посередніх? Більше того: в природі зустрінеш ти дрібних безіменних тваринок, чиї творіння тобі зась зі-мітувати, хоч би скільки намагався. Ану, чи тепер пишатимешся своїм хистом! А освіта твоя вся з читання. І прочитав ти багацько всього; але з того, що прочитав, чи багато такого, що пустило коріння в твоїй душі або принесло зрілі плоди? Зазирни глибоко в свою душу і переконаєшся, що всі твої знання разом, у порівнянні з тим, чого ти не знаєш, наче слабкий струмок у літню спеку проти безкрайого океану. Втім, чого варті найширші знання, коли, дослідивши обертання неба і землі, морські простори, і розташування зірок, і властивості трав і каменів, і розкривши таємниці природи, ви не знаєте самих себе? Якщо, пізнавши з Писання шлях напростець до високих чеснот, ви дозволяєте пристрастям водити вас манівцями? Якщо, пам’ятаючи звершення славних мужів, які жили десь і колись, ви не дбаєте про те, що робите повсякденно? Що ж до красномов-ства, то чи маю щось казати, коли ти сам нарікаєш, як воно тобі відмовляє саме в мить найбільшої в ньому потреби? І яка користь з того, що слухачі схвалюють твою мову, коли сам ти себе за неї засуджуєш? Звісно, оплески слухачів — головне свідчення успіху промовця; але якщо він не відчуває внутрішнього задоволення сказаним, чи багато йому радощів зі схвального гомону аудиторії? Яке ти справиш враження на інших, якщо на себе самого справляєш сумнівне? Чи не для того, часом, успіх твого красномовства зраджує тебе, щоб ти на простому прикладі переконався, якими нісенітницями тішиш ти своє самолюбство. Бо, скажи, що може бути легковажніше — аж до безумства, — ніж, занедбавши свою душу і не бачачи підсліпуватими очима власного занепаду, марнувати час на вивчення мудрованих висловів? Отак, кохаючись на пишномовності, забуваємо про свої вади й уподібнюємося до тих співочих птахів, що, як кажуть, до того тішаться з власних співів, що вмирають від знемоги. Чи не випадало ж тобі червоніти через те, що ти виявлявся безпорадним у змалюванні деяких повсякденних явищ, які, втім, здавались тобі не вартими твого красномовства? А наскільки більше в природі такого, що неможливо словесно визначити за браком імені! Як багато понад те речей, які хоч і мають кожна свою особливу назву, але передати їхню цінність словами безсиле будь-яке красномовство смертних? Скільки разів я чув твої нарікання, скільки разів бачив тебе онімілим і обуреним з того, що ні язик, ні перо не здатні були сповна висловити те, що мислячому розуму видається цілковито ясним і зрозумілим? То чого ж варте красномовство, коли воно таке бідне у засобах і непевне, коли воно й осягнути всього нездатне, і навіть осягнувши, нездатне звести докупи? Греки зазвичай дорікали вам — а ви, своєю чергою, грекам — за словесну убогість. Сенека вважає їхню мову багатшою, але Марк Туллій у вступі до свого твору «Про межі добра і зла»37 каже: «Я вражений тим, звідки береться оця невиправдана зневага до всього вітчизняного. Хоч тут і не найліпша нагода для обговорення цього явища, однак повторю своє переконання, яке й раніше висловлював: латинська мова не тільки не убога, як заведено вважати, але навіть багатша за грецьку». Те саме він стверджує в багатьох інших місцях, а в «Тускуланських бесідах» вигукує: «О яка ж ти бідна на слова, Греціє, хоч якою вважаєш себе на них багатою!». Усвідомлюючи себе кращим у римському красномовстві, сказав це, з цілковитим переконанням, той, хто наважився відбити славу у грецизни, про що згадує у своїх «Декламаціях» той-таки Сенека, пристрасний шанувальник грецької мови. «Все, що може протиставити чи в чому може перевершити зарозумілу грецизну римське красномовство, — пише він, — усе це розквітло навколо Цицерона». Висока похвала та, поза сумнівом, справедлива. Таким чином, як бачиш, суперечка щодо першості в красномовстві точиться не стільки між нами і греками, скільки між найвидатнішими з наших вчених; і як у нашому таборі є такі, що стоять за їхню вищість, так у їхньому таборі напевне хтось тримає нашу сторону; зокрема, таке повідомляють про славетного філософа Плутарха. Зрештою, хоча наш Сенека змушений, як я казав, віддати належне Цицерону за велич його ораторського мистецтва, в усьому іншому залишає пальму першості Греції. Цицерон же тримався протилежної думки. Та якщо ти хочеш знати мою думку щодо цього, я визнаю правими і тих, хто вважає Грецію бідною на слово, і тих, хто такою вважає Італію. А коли таке судження небезпідставно склалось про два настільки славних краї, на що сподіватись решті? А ти подумай, чи можеш у цій справі покладатися на власні сили, знаючи про обмеженість у засобах красномовства цілої великої спільноти, дрібною часточкою якої ти є сам? Либонь, тобі стане соромно, що змарнував стільки часу на діяльність, у якій успіху досягти неможливо, а якби й досяг, то лише показного успіху. Відтак, переходжу до чергового предмета твого самовдоволення. Ти пишаєшся гарними властивостями свого тіла?
...як можеш ти спати тепер і не бачить,
Скільки, безумний, тобі небезпек тих загрожує зараз?38
Однак що тобі подобається в твоєму тілі? Міць його чи квітуче здоров’я? Але і втома, що виникає від найменших причин, і напади різних хвороб, і укус дрібної комахи, і найлегший протяг, і багато подібних обставин доводять, що нічого немає оманливішого за ці властивості тіла. Чи, може, тебе зачаровує блиск твоєї вроди, і колір обличчя та його риси дають тобі підставу милуватися, втішатись і радіти? І не лякає тебе історія Нарциса, і усвідомлення мерзоти плотської не навчило тебе, чим ти є всередині? Задоволений виглядом своєї тілесної оболонки, ти не проникаєш за неї своїм ментальним поглядом? Серед решти незліченних аргументів самий тільки невпинний біг віку, що, день по дню, забирає твоє життя, мав би ясніше ясного показати тобі, яким тлінним і скороминучим цвітом є тілесна врода. А якби ти вважав (хоча й не посмієш сказати вголос), буцімто якимсь чином уникнеш старості, хвороб і всього взагалі, що спотворює тілесну вроду, однаково ти не мав би забувати про останню обставину, яка руйнує все на пню, а мав би глибоко засвоїти слова сатирика:
...Наскільки нікчемне
Тіло людське, показує смерть39.
Ось, якщо не помиляюсь, ті речі, що, живлячи твою гординю, заважають тобі усвідомлювати приниженість власного становища і пам’ятати про смерть. Є також інші причини, до яких я схильний тепер перейти.
Франческо
Стривай, прошу тебе! Дозволь спершу оговтатись від тягаря цієї лавини, бо, інакше, й відповісти не зумію.
Августин
Я охоче зачекаю, скільки знадобиться.
Франческо
Ти неабияк здивував мене, докоряючи такими хибами, що, я впевнений, ніколи не проникали в мою душу. По-твоєму, я покладався на свій хист? Таж воістину єдиним доказом мого хисту є те, що я ніколи не покладався на нього. Чи я хвалюся тим, що студіював книжки, з яких набрався доволі помірних знань, але багатьох турбот? Кажеш, я домагався ораторської слави, але ж ти допіру згадував, що саме брак слова для висловлення думок викликав у мене найбільшу досаду? Чи ти заповзявся випробувати мене? Бо тобі відомо, що я завжди усвідомлював власну нікчемність, і коли часом ставив собі щось за заслугу, це траплялося радше з огляду на невігластво інших. Я часто кажу: ми дійшли до такого стану, коли, за широковідомим висловом Цицерона, свою доблесть визначаємо неспроможністю інших40. Та якби й був я рясно наділений тими рисами, про які ти говориш, чи ж вони б мене аж так зачарували, що я став би хизуватись? Я не настільки забуваюсь і не настільки легковажний, щоб купитись на такі спокуси. Не надто багато полегшення принесли обдаровання, освіта чи красномовство моїй душі у її терзаннях, про що я, пригадується, докладно нарікав в одному зі своїх листів! А те, що ти, начебто серйозно, казав про моє тілесне самомилування, замало викликало у мене сміх. Чи ж я покладав би якусь надію на свою тлінну плоть, коли я щодня відчуваю її неухильний занепад? Боронь Боже! Замолоду, зізнаюсь, я дбав про свою зачіску і про ошатне вбрання, але залишив цю звичку в минулому, разом з юністю, а нині я з досвіду знаю справедливість зауваги Доміціана, який, маючи на увазі самого себе в листі до друга і скаржачись на надзвичайну швидкоплинність тілесної краси, писав: «Знай, що немає нічого приємнішого за вроду і нічого короткочасні-шого»41.
Августин
Я міг би ґрунтовно тобі заперечити, але нехай тебе присоромить власна совість, а не моя мова. Я не буду нав’язливим, не стану тортурами витягати з тебе правду, а за звичаєм великодушних месників задовольнюсь простою угодою: попрошу, щоб ти й надалі рішуче відкидав те, чого, за твоїми словами, ти уникав донині. А якщо твоя тілесна врода почне спокушати твою душу, подумай, якого сумного вигляду приберуть невдовзі твої члени, які зараз тобі так подобаються, і якими жахливими видались би вони тобі самому, якби ти міг потому їх побачити; тож частіше повторюй слова видатного філософа: «Я народжений для вищого призначення, а не для того, щоб бути рабом свого тіла»42. Бо справді немає безумства більшого за те, в яке впадають люди, які чепурять своє тіло, забуваючи про його вміст. Якби когось, у здоровому глузді, на короткий час вкинули в темну, сиру і смердючу в’язницю, невже не став би він остерігатися, наскільки можливо, торкатися брудних стін і підлоги, щомиті готовий до виходу і стежити чуйним вухом наближення свого визволителя? А якби він залишив обережність і, вибруднившись з голови до ніг патьоками, з острахом думав би про можливий вихід, якби старанно розмальовував і дбайливо прикрашав брудні стіни, марно намагаючись надати привітного вигляду бридкій вогкій темниці, чи не справедливо було б визнати його божевільним, а його спроби жалюгідними? Проте ви, нещасні, знаючи про це, однаково любите свою темницю! І хоча вас скоро з неї визволять чи, точніше, витягнуть, ви до неї горнетесь і намагаєтесь оздобити її, тим часом як вам слід би її ненавидіти. Достоту, як за словами, що ти вклав в уста батькові величного Сципіона у своїй «Африці»:
і ненависні нам плоті знайомі кайдани, свободі перепона: любе нам те, чим зараз ми є43.
Чудовими були б ці слова, аби ти сам сказав собі те, що змушуєш говорити інших. Однак я не можу обминути мовчанням зухвалість твоїх слів, які ти, можливо, вважаєш найсмиреннішими.
Франческо
Мені прикро, якщо в якихось моїх словах пролунала погорда, але якщо вчинкам і висловам визначає міру душа, беру свою у свідки, що не мав на думці жодного зухвальства.
Августин
Як на те, принижувати інших — це різновид гордині, набагато гірший за незаслужене звеличування себе самого, і я волів би радше, щоб ти прославляв інших, а себе ставив іще вище за них, аніж, розтоптавши всіх, з нечуваної зневаги до інших майстрував щит свого смирення.
Франческо
Сприймай це, як знаєш, але я ні собі, ні іншим не надаю великої ціни. Мені огидно розповідати, яку думку я маю про більшість людей на підставі власного досвіду.
Августин
Зневага до себе самого не виходить за межі обачності, зневага до інших і небезпечна, і даремна. Але ми ще не все розібрали, що відвертає тебе від мети. Ти знаєш, про що йдеться?
Франческо
Називай що завгодно, тільки не закидай мені заздрощів.
Августин
Нехай би тобі гординя шкодила не більше, ніж заздрість, від якої ти, на мою думку, вільний. Я хотів обговорити іншу ваду.
Франческо
Скажи відверто, що мене збиває на манівці; а відтак уже ти не збентежиш мене подальшими закидами.
Августин
Пожадливий потяг до суєтного.
Франческо
Облиш, зроби ласку! Ніколи не чув більшої недоречності.
Августин
Ти, либонь, забув про те, що допіру обіцяв мені, якщо отак бурхливо реагуєш. А я ж не про заздрощі тобі кажу.
Франческо
Але жадоба теж чужа мені більше, ніж будь-кому.
Августин
Ти завзято виправдуєшся, але повір, ти не настільки вільний від цієї зарази, як тобі видається.
Франческо
Тобто я не вільний від лабетів жадоби?
Августин
Так само, як від суєтності.
Франческо
Що ж, тисни далі, громадь обвинувачення, коли маєш викривати мене. Цікаво, яку чергову рану ти мені завдаси?
Августин
Свідчення істини ти називаєш обвинуваченням і завданням рани? Напрочуд влучно сказав сатирик:
Тому обвинувачем бути, хто правду скаже...44
І не менш справедливі слова комедіографа:
Лестощі породжують приязнь, а правда — ненависть45.
Але скажи, на ласку: навіщо стільки турбот гризуть твою душу? Навіщо плекати такі далекосяжні надії в рамках такого короткого життя?
Кожен близький до межі, а снує чомусь довгу-довгу мрію46.
Ти знай читаєш, але нехтуєш цим. Ти відповіси, гадаю, що тебе зобов’язує любов до друзів, і знайдеш гарну назву своїй омані. Однак яке ж це безумство — заради дружби з кимось зробитись ворогом самому собі!
Франческо
Я ж не настільки черствий і бездушний, щоб відцуратись турботи про друзів, надто про тих, кого шаную за їхні чесноти або заслуги. Перед одними з друзів я схиляюся, інших поважаю, когось люблю, когось жалію. З іншого боку, я і не настільки великодушний, щоб приректи себе на загибель заради друзів. Розум наказує мені, доки я живий, мати щось на прожиття; звідси моє бажання. І коли ти кидаєш у мене Горацієвим списом, то я прикриюсь Горацієвим щитом:
Хай би на рік хоча хліба мені та книжок не забракло,
Хай не тремчу й не втішаю себе, зазираючи в завтра47.
І оскільки я хочу, висловлюючись його ж таки віршем, бодай
...світлий розум мій і ліра
Хай не лишають мене й на старість48.
І оскільки страшать мене труднощі мінливого життя, вже скільки воно й триватиме, і родина мені не байдужа, я потроху дбаю про справи — і родинні, і митецькі; але ж тільки з необхідності, як бачиш, вдаюсь до цих клопотів.
Августин
Бачу, як глибоко проникли в твоє серце ці думки, які повинні служити виправданням безумству. Але чому ти не відобразив у своїй душі і цих слів сатирика:
Чого ж воно варте, багатство, стражданням здобуте?
Адже очевидне безумство, безглуздя найбільше
В убозтві прожити життя, щоб померти заможним49.
Ймовірно, тобі видається надто привабливою смерть на одрі, застеленому багряницею, лежати в мармуровій гробниці і заповідати своїм нащадкам суперечки про багату спадщину. Адже саме заради цих переваг ви так жадаєте багатства. Даремна праця і, повір мені, божевілля. Придивись пильніше до людської природи і ти переконаєшся, що вона здатна задовольнятись малим; а коли обдумаєш власну — то навряд чи народжувалась людина, що могла б задовольнятись меншим, коли б тільки хибна громадська думка не збила тебе з пантелику. Чи то на звичаї народні, чи то на характер самого мовця посилається поет:
...злощасний
ларч — ягідки і твердий, наче камінь, дерен достачають
віти зелені, та з зілля коріння я рву й споживаю50.
А ти, навпаки, коли хочеш жити за своїми переконаннями, а не за примхами божевільного натовпу, мусив би визнати, що тобі найбільше смакує оте коріння. То навіщо мучиш себе? Якщо мірятимеш за своєю натурою, ти вже давно багатий, а стати багатим за оцінками загалу ти ніколи не зможеш: завжди чого-небудь бракуватиме, і гонитва за тим чимось втягуватиме тебе у вир пристрастей. Пам’ятаєш, як славно ти гаяв час мандрівником, у віддаленій сільській садибі? Простягшись на мураві луків, ти при-слухувався до дзюрчання потічка; а часом, сидячи на відкритому пагорбі, оглядав вільним оком широку рівнину; чи в затінку, серед зігрітої лагідним сонцем долини, розморений сном, ти насолоджувався тишею; і ніколи не куняв твій розум, а завжди був зайнятий високими думками, і в товаристві самих лише Муз ти почувався самотнім. І коли, за прикладом того старця, про якого Вергілій говорить:
Був він у душі багатший за царів, коли надвечір пізно
додому повертається, домашню страву несучи, не куплену51, —
ти із заходом сонця повертався у своє скромне житло, задоволений своїм надбанням, хіба тоді ти не вважав себе найбагатшим і найщасливішим зі смертних?
Франческо
На жаль, лише нині я впевнився в цьому і зітхаю, згадуючи ті часи.
Августин
Чого ж ти зітхаєш, безумцю? Хто дає тобі приводи для скорботи? Безперечно, твій власний дух, бо йому стало соромно, що стільки років кориться законам своєї природи і досі не розірвав пут свого, як вважає, рабства. Він, неприборканий, тебе тягне за собою, і, якщо ти не погамуєш його, ввергне тебе у смерть. Щойно тобі обридли плоди з твоїх дерев, щойно ти став гребувати простим одягом і товариством сільських мешканців, невситима жадоба знову кинула тебе в галасливий вир міста. Як славно тобі тут ведеться, видно з виразу твого обличчя і твоїх висловлювань. Яких прикростей ти ще тут не зазнав, упертий чоловіче! Однак, нехтуючи сумним досвідом, ти й досі вагаєшся, либонь, обплутаний тенетами гріхів, чи не ухвалить Бог, щоб ти там з власної волі згаяв жалюгідну старість, де під різкою вихователя минуло твоє дитинство. Я був з тобою, коли ще отроком ти не знав ані жадоби, ані жодного честолюбства і мав перед собою велике майбутнє духовної людини. Відтоді вдача твоя перемінилась, горопахо, і що ближча твоя остання путь, то старанніше збираєш гроші в дорогу. А врешті-решт, твоя смерть, що вже близько, бо, напевно ж, не може бути далеко, застукає тебе схиленим над майновими паперами — ледь живого, так само охопленого жагою золота. Адже те, що плекаєш з дня на день, неминуче виростає наприкінці, понад усяку міру.
Франческо
Якщо я заздалегідь заощаджую копійчину на старість, хіба моя завбачливість заслуговує на осуд?
Августин
Заслуговує на осміяння завбачливість, яка обертається недбальством, коли так переймаєшся віком, що його хтозна, чи досягнеш, і навіть досягнувши, проживеш у ньому найкоротші роки, а водночас забуваєш про те, що неминуче настане і звідки не буде вороття! Така вже ваша мерзенна манера, дбати про скороминуще, нехтуючи вічним. А твоє виправдання своєї омани страхом бідності на схилі років тобі навіяв, гадаю, вірш Вергілія:
мураха теж боїться старості злиденної 52.
Його ти взяв собі за взірець, як ті, про кого каже сатирик:
Холоду й голоду
вчаться вони уникати у мурахи53.
Але якщо ти не віддався цілковито мурашиним премудростям, спробуй зрозуміти, що немає жалюгіднішої і безглуздішої долі, як усе життя бідувати, щоб не знати бідності. До чого це я? Пропоную тобі бідність? Аж ніяк. Але маєш миритися з нею, якщо доля так склалася. Думаю, за будь-яких обставин не варто вдаватись у крайнощі. Тому я не закликаю тебе наслідувати тим, хто каже: «Людині для життя достатньо хліба й води; з цими харчами ніхто не бідний; хто ними задовольняє свої потреби, той щастям рівний Юпітеру». Я не думаю, що людські потреби обмежуються водою з дарами Церери; а згадані пишні сентенції просто ображають людський слух. Отже, щоб подолати слабкість твоєї природи, я тобі раджу не виснажувати своє єство, а тільки приборкувати його. Твого майна вистачило б на твої головні потреби, якби ти був самодостатнішим; але ж ти сам породив своє невдоволення. Бо з примноженням багатства множаться потреби і турботи — істина ця вже стільки разів висловлювалася, що навряд чи потребує обґрунтування. Внаслідок незбагненної омани і прикрої сліпоти людський дух, всупереч своїй світлій природі і небесному походженню, нехтує небесним і жадає земних металів. Прошу тебе, обміркуй це серйозно і загостри свій внутрішній зір, щоб сліпучий блиск золота не перешкоджав тобі бачити світло істини. Щоразу, коли пазурі жадоби відривали тебе від високих справ заради ницих, невже ти не почувався скинутим з неба на землю, звергнутим із сонму зірок у найглибшу прірву?
Франческо
Звісно, відчував; і бракує слів, щоб висловити, як тяжко падав.
Августин
Чому ж багаторазовий досвід не переконує тебе, сягнувши вишини, утвердитись там міцніше?
Франческо
Я намагаюся всіляко, але, нездатний протистояти людській природі, неминуче зриваюсь. Недарма ж, гадаю, стародавні поети присвятили роздвоєну вершину Парнасу двом богам, щоб про зміцнення внутрішнього духу молитися Аполлону, якого вони називали богом натхнення, а про задоволення зовнішніх потреб — Вакху. Утвердив мене в таких думках не тільки особистий досвід, але також численні свідчення найученіших мужів, поіменним переліком яких не схильний тобі надокучати. Отож, хоч як смішно вірити в юрму богів, згадана ідея поетів не така вже й безглузда; принаймні, застосовуючи її до єдиного Бога, від якого отримуємо всяке сприяння і поміч, я навряд чи відступаю від здорового глузду... якщо тільки не вкажеш мені, де моя помилка.
Августин
Щодо цього, не заперечую; але прикро бачити, як нерозумно ти розподіляєш час свого життя. Колись ти цілковито присвячував його гідним трудам, і якщо за необхідністю змушений бував віддати трохи часу на інші клопоти, ти називав цей час змарнованим; а нині ти присвячуєш високому лише оті краплини, що залишаються тобі по вдосконаленню зажерливості. Хто побажав би досягти зрілого віку, знаючи, що він отак змінює людські прагнення? А де ж тому край і де міра? Признач собі межу, і як досягнеш її, зупинись і віддихайся. Тобі відомо, що, вимовлені людиною, мають пророчу силу слова:
Завжди захланному бракне чогось. Ти ж і в мріях май межі54.
То яка кінцева мета твоєї пожадливості?
Франческо
Не знати ні браку, ні надлишку, не знати примусу і не попихати іншими — отака моя мета.
Августин
Ти мав би струснути з себе людське єство і прибрати божественне, щоб ні в чому не знати браку. Чи тобі невідомо, що з усіх живих істот людина має найбільше потреб?
Франческо
Я часто чув таке, але хотів би освіжити в пам’яті.
Августин
Поглянь, як воно народжується, голе і потворне, верещить і плаче, вимагаючи кількох ковточків молока, що тільки й угамовують його; тремтить воно і плазує, геть безпорадне без сторонньої допомоги; його живлять і одягають безсловесні тварини; його, слабкого тілом і неспокійного душею, підвладного усіляким недугам і схильного до незліченних пристрастей, нерішучого, охоплює то радість, то смуток; немічний волею і нездатний приборкувати свої бажання, не відає, що і в якому обсязі йому на користь чи на шкоду, де міра в їжі та питві; страву для підтримання тіла, яка для інших живих істот лежить відкрито, він примушений добувати тяжкою працею; уві сні його обдимає, від їжі він гладшає, від напоїв дуріє, від неспання слабшає, від голоду знемагає, від спраги його сушить; він і жадібний, і боязкий; що має, на те дивиться з відразою, а втративши, оплакує; він стурбований одночасно і сьогоденням, і минулим, і майбутнім; сповнений гордині у приниженні своєму і свідомий своєї тлінності; мі-зерніший за хробака; життя його коротке, доля непевна, кінець неминучий, а смерть чатує на нього у тисячі подоб.
Франческо
Ти нагромадив стільки прикрощів і злигоднів, що лишається тільки пошкодувати про своє народження людиною.
Августин
Однак, попри людську немічність і убозтво, ти мрієш про багатство і могутність, яких ще не здобував жоден кесар, жоден король.
Франческо
Та хто такі слова вживав? Хто згадував про багатство і могутність?
Августин
А чи є багатство більше, як нічого не потребувати? Чи є більша могутність, як не знати жодного примусу? Бо земним владикам, найбагатшим і най-могутнішим з усіх, зазвичай чогось та бракує. Верховні полководці залежать від військ, які начебто очолюють; вони перебувають в облозі власних легіонів, вселяючи цими легіонами страх і, своєю чергою, самі їх боячись. Тому покинь сподіватися на неможливе і, задовольняючись людською долею, вчись і жити в достатку, і чогось потребувати, і скоряти, і підкорятися; і навіть не мрій, доки живий, у такий спосіб скинути ярмо долі, яке стискає карк наймо-гутніших, бо знай, ти лише тоді його позбудешся, коли, придушивши в собі людські пристрасті, цілковито віддасися у владу чеснот: вільний, непідлеглий нікому з людей, і нічого не потребуючи, тоді лише ти станеш по-справжньому могутнім і абсолютно щасливим владикою.
Франческо
Мені вже прикро за свою нерозважливість, і я жадаю нічого не жадати; але погана звичка не відпускає мене, стискаючи серце невдоволенням.
Августин
Саме це, — щоб повернутись до предмета нашої розмови, — відволікає тебе від роздумів про смерть. Доки тебе долають долішні турботи, ти не зведеш очей до високого. Але якщо ти ладен довіритись мені, ти скинеш із себе згубні турботи, які обтяжують твою душу: тобі буде нескладно звільнитись від них за умови, що ти дослухатимешся до своєї природи і їй надаватимеш перевагу перед шаленством загалу.
Франческо
Згода, нехай так буде. Але мені, як і перше, хочеться знати, якої ти думки про честолюбство.
Августин
Навіщо тобі моя думка там, де маєш власну напоготові? Зазирни в своє серце і побачиш, що серед ре-
шти твоїх вад честолюбство стоїть не на останньому місці.
Франческо
Отже, не береться до уваги, що я, скільки міг, уникав міст, нехтував визнанням публіки і громадським становищем, усамітнювався в лісах і переховувався в тиші луків, зневажаючи пошану суєтного світу: мені однаково закидають честолюбство!
Августин
Ви, смертні, часто відмовляєтесь від чогось не через зневагу до цього, а тому, що втрачаєте надію досягти бажаного. Надія і жадання взаємно збуджують одне одного; і спадаючи, одне охолоджує інше, і так само займаючись, розпалює інше.
Франческо
Чому ж, скажи, не вільно мені сподіватись? Хіба мені до такого ступеня бракує митецького обдарування?
Августин
Про мистецьке обдарування не скажу, але тобі, безперечно, бракує хисту в мистецтвах, за допомогою яких нині досягають високих щаблів: мистецтва лестощів у спілкуванні з владарями, мистецтва облуди, порожніх обіцянок, брехати, прикидатись і вдавати, терпіти образи і паплюження. Позбавлений таких та подібних їм здібностей і знаючи, що не спроможешся подолати свою вдачу, ти перейшов до інших занять, вчинив завбачливо і розумно. «Опиратись природі, — каже Цицерон, — хіба не те саме, що за прикладом гігантів боротися з богами»55?
Франческо
Тримаймось далі від високої шани, такими мистецтвами здобутої.
Августин
Гарно сказав. Але не цим ти доведеш мені свою невинність, бо з того, що тобі гидко було здобувати почесті у такий спосіб, не випливає, буцім ти їх не бажав; достоту як про того, хто повернув з півдороги, злякавшись труднощів шляху, не можна сказати, що він не бажав побачити Рим. До того ж ти й не повертав назад, як переконав себе і намагаєшся запевнити мене. Марні намагання: всі твої думки і всі вчинки переді мною як на долоні, а твоя похвальба про втечу з міст і потяг до лісів не виправдовує, а хіба що пом’якшує твою провину. До однієї і тієї самої мети ведуть різні шляхи, і — повір мені, — хоч ти покинув протоптаний багатьма битий шлях, ти йдеш кружною стежкою до тієї ж таки честолюбної мети, якою ти, за твоїми словами, буцімто знехтував. Однак і твої довільні студії, і самота, і байдужість до людських справ незмінно ведуть тебе до слави.
Франческо
Ти заганяєш мене у глухий кут. Я міг би й вислизнути, але часу обмаль, а обговорити ще багато
всього треба, тож, коли твоя ласка, перейдімо до решти.
Августин
У такому разі, все своєю чергою. Про обжерливість у нас мови не буде, оскільки ти анітрохи до неї не схильний — хіба що виб’є тебе з колії приємна гулянка у колі друзів, на якій забуваєш про помірність. Але з цього боку я не вбачаю небезпеки, бо, варто тільки тобі вирватися з міста і повернутись до тихого сільського життя, такого роду розваги враз припиняються. У віддаленні від них, як я помітив, ти живеш у такий спосіб, що твоїй стриманості і поміркованості я щиро радію, і, зізнаюся, в ній не можуть зрівнятися з тобою ні твої особисті, ні наші спільні друзі. Не згадуватиму також гнів, бо хоча ти частенько палаєш ним, завдяки твоїй вродженій лагідності ти зазвичай негайно опановуєш себе, пам’ятаючи пораду Горація:
Гнів — це шаленості мить. Своїм духом керуй; а попустиш —
Сам під батіг його підеш, тому загнуздай його, спутай56.
Франческо
Так, ці слова поета і численні подібні поради філософів були мені на користь, але, зізнаюсь, найбільше допомагала думка про стислість відведеного нам часу. В оскаженінні марнувати на ненависть до людей нечисленні дні, які ми залишаємось серед них, у цьому світі? Аж настане останній день, він згасить полум’я в людських серцях, покладе край ненависті, і якщо смерть — найгірше, що ми зичимо недругу, наше зле побажання здійсниться. Та який сенс квапити інших? Щоб самим проґавити кращу частку швидкоплинного часу? Чи варто нам завдавати собі та іншим людям прикрощів і смертельної туги, марнуючи на це час, так ощадливо відміряний нам на скромні радощі сьогодення і на роздуми про життя майбутнього віку? І настільки підтримували мене такі роздуми, що я здатен був вистояти під натисками гнівних почуттів, і якщо навіть десь не встояв, то одразу підвівся. Не без того, звісно, що пориви гніву часом охоплюють мене.
Августин
Поза сумнівом, такі пориви здатні перекинути і твій і чужий човен. Тож, якщо ти не осягнув принципи стоїків, що обіцяють цілковито викоренити всі недуги душі, вдайся, принаймні, до засад перипатетиків, що їх послаблюють. Втім, залишмо наразі цей предмет, щоб згадати про значно більшу небезпеку, що вимагає від тебе набагато більшої обачності.
Франческо
Боже милостивий! Що ж залишається іще небезпечнішого?
Августин
Чи не умліваєш ти від жару любострастя?
Франческо
Часом пекучий цей жар змушує мене гірко пошкодувати, що я не народився геть нечулим. Я волів би радше бути безсердим каменем, ніж пускати в своє серце сластолюбні потяги.
Августин
Отже, ти мав би знати, що найбільше відволікає тебе від роздумів про божественне. Бо хіба ж не наказує нам небесне вчення Платона викорінювати з душі плотські потяги і виганяти з неї сластолюбні видіння, щоб вона, через споглядання божественних таємниць, якому сприяють роздуми про власну тлінність, підносилась чиста і вільна. Ти знаєш, про що йдеться — засади добре знайомі тобі за книгами Платона, які ти, за недавнім твоїм свідченням, так ретельно вивчав.
Франческо
Я вивчав їх, зізнаюся, з палкою надією і неабияким завзяттям; але незвичність чужої мови і поквапний від’їзд викладача57 змусили мене облишити цей намір. Проте згадане тобою вчення мені добре знайоме як за твоїми власними творами, так і за свідченнями інших платоніків.
Августин
Байдуже, від кого ти дізнався істину, хоча авторитет учителя часом багато важить.
Франческо
Зокрема для мене — авторитет чоловіка, про якого я сказав би, повторюючи за Цицероном у його «Тускуланських бесідах»: «Якби Платон не навів жодного доказу (настільки високо я його ціную), мене зворушив би самий його авторитет». Мені ж, який часто розмірковує про його божественний геній, видалося б зухвалістю вимагати доказів від Платона, тим часом як піфагорійці не обтяжують цим «анало-гіста», вождя своєї школи. Втім, я наміру відхилився від предмета розмови. Отже, в справедливості згаданої думки Платона мене віддавна переконали і його авторитет, і мій власний досвід, внаслідок чого я твердо переконаний, що не може бути ставлення більш істинного чи більш благочестивого. Бо коли Господь подавав мені руку, я підносився настільки, що осягав з надзвичайною і безмежною радістю, що мені в ті хвилини було на користь і що раніше було на шкоду. А нині, коли, під тягарем своїх помилок, я впав до колишнього свого мізерного стану, я з великою гіркотою відчуваю, що мене знов занапастило. Все це я виклав, щоб ти надалі не дивувався, коли скажу, що я на власному досвіді випробував це положення Платона.
Августин
Я не дивуюсь! Я був свідком твоїх зусиль і того, як ти падав і знов підводився; і, співчуваючи твоєму теперішньому жалюгідному стану, хочу допомогти тобі.
Франческо
Дякую тобі за милосердні почуття. Що залишається тепер у моїх людських силах?
Августин
На людські сили тут марно сподіватись, але багато залежить від волі Божої. Поміркованим буває той лише, кого Бог на те сподобить; отже, у Господа треба благати цієї милості — неодмінно, зі смиренням, а часто також зі сльозами. Хто молить Його належним чином, тому Він зазвичай не відмовляє.
Франческо
Я звертався до Нього так часто, що боюся знову надокучати.
Августин
Ти просив не досить смиренно, не досить зважено. Ти завжди залишав лазівку для любострастя, завжди скеровував благання на майбутнє. Кажу, бо знаю з особистого досвіду. Я просив: Боже, дай мені цнотливості! але не зараз, трохи згодом... ще буде час... Мовляв, я саме в розквіті сил; такий вік, щоб жити, не відмовляючи собі в природних потребах. Соромно буде піддатись юнацькій чуттєвості згодом, коли молодість мине. А так, переситившись насолодами, я буду забезпечений проти повернення любо-страстя... Так говорячи, ти просиш про одне, а бажаєш іншого.
Франческо
Яким чином?
Августин
Просячи на майбутнє, ти нехтуєш сьогоденням.
Франческо
Не раз мої слізні благання бували спрямовані саме на сьогодення, і я сподівався, що, розірвавши пута любострастя і зрікшись негідного способу життя, порятуюсь серед хвиль і буремними водами дістанусь рятівної гавані. Та скільки разів потім розбивався мій човен об одні й ті самі скелі і скільки разів зазнавав я тих самих страждань, тобі відомо.
Августин
Повір, твоїм молитвам напевне чогось бракувало, інакше милостивий Господь або зглянувся б на твої благання, або відмовив би тобі так, як відмовив апостолу Павлу, маючи на меті удосконалити твої чесноти й утвердити на праведному шляху.
Франческо
Вірю, що так є; молитимусь невпинно і неустанно, не червоніючи, не впадаючи у відчай. Може, Всемогутній, зглянувшись на мої страждання, прислухається до моїх щоденних молитов і не відмовить мені у милосерді так, наче це молитви праведника.
Августин
Обачно! Подібно до того, хто, впавши, простягся на землі, роззирнись, підвівшись на лікті, які загрожують тобі небезпеки: щоб, бува, яка-небудь громада, раптово впавши, не придушила тебе; а тим часом неослабно благай того, в чиїй владі надати тобі допомогу. Він виявить себе, можливо, саме тоді, коли гадатимеш, що він далеко. Завжди пам’ятай той глибоко вірний вислів Платона, про який ми згадували: пізнанню божественного ніщо так не перешкоджає, як плотська ненаситність і розпалена хіть. Цю тезу постійно повторюй. У ній сутність нашої поради.
Франческо
Щоб ти бачив, як глибоко я пройнявся цією істиною, зізнаюсь тобі, що я голубив її не тільки в її храмі, але також знаходив її по чужих лісах, де вона блукала потай, і запам’ятовував місце, де вона постала перед моїми очима.
Августин
Я чекаю — що ти хочеш сказати?
Франческо
Ти знаєш, крізь які небезпеки провів Вергілій свого безстрашного героя в ту останню жахливу ніч падіння Трої.
Августин
Звісно, знаю — це кожному школяреві відомо. Він схиляє героя переповідати його пригоди.
...Хто жах тої ночі, загибелі й вбивства
Виразить може словами, слізьми ті нещастя
оплакать?
Падає в порох весь город старий, що стояв
стільки років;
Всюди по вулицях всіх валяються трупи
беззбройних,
Повно їх теж у домах і на божих священних
порогах.
Та не самі лиш тевкрійці вину свою кров’ю
змивають,
Часом відвага приходить в серця переможених,
гинуть
І переможні данайці. Усюди розпука жахлива;
Всюди лиш жах один, образи смерті встають
незліченні58.
Франческо
Отож, доки Еней блукав у супроводі Венери серед ворогів і пожежі, — хоч і з розплющеними очима, — не бачив гніву ображених богів і, слухаючи її, розумів лише земне. Але згодом, коли вона віддалилася, ти знаєш, що з ним сталося; тобто він враз уздрів розгнівані обличчя богів і усвідомив, які небезпеки йому загрожували:
Як показалися постаті грізні й ворожі до Трої
Божі особи величні59.
Звідси я зробив висновок, що спілкування з Венерою позбавляє нас здатності споглядати Божество.
Августин
Ти зумів розгледіти світло під хмарами. З поетичних вигадок правда точиться крізь вузенькі щілинки. Але оскільки нам ще треба буде повернутись до цього предмета, решту обговорення відкладемо на кінець.
Франческо
Не веди наосліп, скажи, до чого ще маємо повернутись?
Августин
Головних ран твоєї душі я ще не торкнувся, і я навмисне відкладав це, щоб сказане наприкінці міцніше вкоренилося в твоїй пам’яті. Про певний бік твоїх плотських потягів, які ми вже згадували, піде мова докладніше.
Франческо
Гаразд, провадь, куди вважаєш за потрібне.
Августин
Якщо ти не безсоромно впертий, нам не доведеться сперечатись.
Франческо
Я радів би невимовно, якби на землі не залишилося підстав для жодних суперечок. А сам я завжди неохоче сперечався навіть про таке, на чому знався ліпше, бо навіть між друзями суперечка сіє неприязнь, розбрат і руйнує приязні стосунки. Однак перейдімо до того, в чому, на твою думку, я негайно погоджуся з тобою.
Августин
Твій дух отруєний заразою, що її нині називають хандрою, а в давнину називали гіпохондрією60.
Франческо
Мене жахає вже сама назва цієї недуги.
Августин
Тому, поза сумнівом, що вона давно і тяжко мучить тебе.
Франческо
Так, визнаю; але якщо в інших випадках туга стискає моє серце начебто й солодко, хоч яка оманлива ця насолода, то саме ця скорбота, завжди сувора і гірка, і страшна тим, що відкриває шлях до розпачу, і щохвилини будь-яка дрібниця штовхає до загибелі нещасну душу. До того ж інші напади туги бувають частими, але скороминучими, а ця недуга охоплює мене так невідступно, що, трапляється, катуюсь цілими днями і ночами безперервно; і тоді немає для мене просвітку, немає життя: занурююсь у пекельний морок непроглядний, подібний до найжорстокішої смерті. І (я назвав би це найвищим безголов’ям) сльози і біль мене наснажують, і я вкрай неохоче з ними розлучаюсь.
Августин
Свою недугу ти знаєш досконало; то мав би знати її причину. Скажи, що до такого ступеня засмучує тебе? Нелад у повсякденному житті, фізичний біль, кричуща несправедливість долі?
Франческо
Не так щоб окремо одна з названих прикростей. Проти однієї я, безперечно, вистояв би, але не проти цілого їх війська.
Августин
Поясни точніше, що тебе гнітить.
Франческо
Щоразу, коли доля завдає мені чергову рану, я залишаюсь мужнім, пам’ятаючи, що вже не раз, тяжко вражений, я виходив з бою переможцем. Якщо доля тут-таки завдає мені іншу рану, я можу похитнутись; а діставши поспіль третю і четверту рану, я мимоволі відступаю — не тікаю в паніці, але замикаюсь у твердині здорового глузду. Але якщо доля з усіх боків спрямовує на мене свою рать незліченну, викликає на мене образи людських мук і спогад про пережиті страждання і страх прийдешніх, тоді я, наляканий таким нагромадженням лих, впадаю у тяжку скорботу. Звідси мій найтяжчий біль. Достоту, як той, хто оточений незліченними ворогами, не має виходу, ні надії на пощаду чи поблажку, бо все вже передрікає йому загибель: вже встановлені облогові машини, вириті підкопи, вже хитаються вежі і драбини приставлені до укріплень, до мурів підведені вінеї61, і пожежа вже шириться дерев’яними перекриттями. Бачачи з усіх боків блиск мечів і грізні постаті ворогів і усвідомлюючи близькість своєї загибелі, чи може він не боятись і не сумувати, коли навіть без таких жахів сама лише втрата свободи для мужньої людини є найвищим стражданням?
Августин
Хоч яка безладна твоя розповідь, я зрозумів, що причина всіх твоїх нещасть — хибна думка, що вже підтяла без ліку душ і ще багатьох повергне. Адже ти вважаєш себе нещасним?
Франческо
Не до змалювання.
Августин
З якої причини?
Франческо
Не з єдиної, а з багатьох.
Августин
Ти уподібнюєшся тому, хто через будь-яку най-нікчемнішу образу воскрешає в своїй пам’яті всю ворожнечу минулого.
Франческо
Жодна моя рана не настільки давня, щоб могла загоїтись забуттям; усі вони свіжі й роз’ятрені: якщо й могла б яка затягтись, доля їй не дозволила, знай б’ючи в одне й те саме місце. Вкупі з моєю відразою до жалюгідного людського стану, це гнітить мене і навіює глибокий сум. Називай хоч гіпохондрією, а хоч хандрою або ще як, мені байдуже; щодо суті, ми дійшли згоди.
Августин
Наскільки я бачу, недуга твоя пустила глибоке коріння, отже залікувати її поверхово не має сенсу, бо вона невдовзі знову про себе нагадає. Слід викоріни-ти все без останку; але я не знаю, за що найперше хапатись. Тому, для спрощення і більшої дієвості, обговорюватиму з тобою кожну твою докуку окремо. Скажи, що гнітить тебе найгірше?
Франческо
Те, що найперше в око впаде, що почую, що відчую.
Августин
Отакої! Тобі геть нічого не до вподоби?
Франческо
Нічого чи, принаймні, мало що.
Августин
Нехай би придивився до того, що сприяє спасінню! Але що тобі не до вподоби перш за все? Про це скажи.
Франческо
Я вже сказав.
Августин
Все через уже згадувану хандру. Ти невдоволений з себе самого.
Франческо
З інших не менше.
Августин
З тієї ж таки причини. Щоб дати якийсь лад нашим міркуванням, скажи, чи так ти з себе невдоволений, як сам стверджуєш?
Франческо
Ще й більше, ніж казав. Годі вже душу з мене тягти оцими запитаннячками.
Августин
То ти невдоволений тим самим, що в багатьох викликає заздрість до тебе?
Франческо
Хто заздрить нещасному, той, либонь, іще нещасніший.
Августин
Що тобі найнеприємніше в собі?
Франческо
Не знаю.
Августин
А якщо я почну перелічувати, зізнаєшся?
Франческо
Зізнаюся щиро.
Августин
Ти гніваєшся на свою долю.
Франческо
Чи можна ж терпіти її, пихату, жорстоку, сліпу, що вражає всіх, без розбору?
Августин
Це нарікання загальне для всіх, а ми розглядаємо твої особисті претензії. Якщо виявиться, що вони несправедливі, чи переміниш ти гнів на милість?
Франческо
Переконати мене буде непросто, але якщо ти це зробиш, я вгамуюсь.
Августин
Ти вважаєш, доля не досить щедра до тебе?
Франческо
Радше, вкрай скупа, несправедлива, зверхня і жорстока.
Августин
Автори комедій вивели не одного плаксія, а цілу когорту. Таким чином, ти лише один з багатьох. Почесніше бути серед небагатьох. І оскільки ця тема до такого ступеня заяложена і навряд чи можна додати щось нове, чи бажаєш ти застосувати до старої хвороби старі ліки?
Франческо
Як скажеш.
Августин
Скажи, чи змушувала тебе доля гибіти від голоду, спраги, холоду?
Франческо
До такого моя доля ще не доходила.
Августин
А скільки людей зазнають цих страждань щодня...
Франческо
Вдаймось до інших ліків, якщо такі маєш, бо ці мені не допомагають. Я не з тих, кого у власних нещастях втішає споглядання чужих; а часом засмучують чужі страждання не менше, ніж мої власні.
Августин
І я не кажу, буцімто маєш втішатися з чужих нещасть, але, споглядаючи чужі долі, вчись задовольнятися своєю. Не можуть усі посідати перше місце; інакше звідки візьметься перший, коли за ним не слідуватиме другий? Ви, смертні, маєте бути задоволені вже з того, що не дійшли краю, що з незчисленних підступів долі наражаєтесь не на гірші. Зрештою, навіть тим, кому випав найважчий тягар, можна допомогти дієвішими ліками; але ти їх не потребуєш, оскільки доля поставилась до тебе не надто суворо. Вас ввергає в ці прикрощі те, що кожен, забуваючи про власну долю, мріє посісти перше місце. А, як я вже казав, усі не можуть бути першими, і ті, що зазнали розчарування, починають нарікати на долю. Якби люди розуміли, наскільки обтяжливим є високе становище, вони б не домагались, а страшились його, що підтверджують свідчення тих, які ціною великих зусиль підносились на вершину, але незабаром починали проклинати занадто легке здійснення своїх прагнень. Цю істину слід би знати всім, зокрема тобі. Чи ж не показав тобі тривалий досвід, що високе становище завжди є важкою, тривожною і безперечно жалюгідною долею? Звідси випливає, що немає становища, яке не давало б жодних підстав для нарікань, бо й ті, хто досяг успіху, і ті, хто зазнав поразки, однаково висувають обґрунтовані претензії: одні почуваються розчарованими, інші — зневаженими. Тому, за порадою Сенеки, «коли побачиш, скільки людей тебе випереджає, то озирнись, аби глянути й на тих, хто за тобою. І якщо хочеш бути вдячний богам і своєму життю, зваж на те, яку велику юрбу ти залишив позаду». І як він вчить у тому ж місці: «Поклади межу, поза яку навіть коли б міг, не захочеш ступити»62.
Франческо
Я давно вже визначив певну межу своїм бажанням, і, як мені видається, доволі скромну. Але чим є скромність за безсоромними поняттями мого сторіччя? Недоумкуватістю або млявістю.
Августин
Чи ж мають впливати на твою душевну рівновагу судження натовпу, який ніколи не судить справедливо, ніколи не називає речі своїми іменами? І якщо пам’ять не зраджує мене, тобі начебто байдуже до загалу?
Франческо
Можеш мені повірити, я ніколи ще так не зневажав думку натовпу, як тепер. Вона для мене важить не більше, ніж думка отари овець.
Августин
То в чім же річ?
Франческо
Мені прикро, що, хоча жоден з відомих мені моїх сучасників не плекав скромніших бажань, нікому з них не випадало домагатися своєї мети з такими труднощами. А що я ніколи не прагнув високого становища, засвідчить та єдина, хто нині нас чує, бо вона завжди читала мої наміри і знає, як щоразу, за типовим для людського способу мислення звичаєм примірюючи на себе всі громадські стани, я ніколи не знаходив на вищих суспільних щаблях того спокою і тієї душевної ясності, яким, на мій погляд, варто віддавати перевагу перед рештою. Уникаючи життя, сповненого турбот і тривог, я завжди тверезою думкою вибирав скромне становище, не лише на словах, але всім серцем схвалюючи пораду Го-рація:
Золотій середині хто довіривсь,
Той не стане жить ні в злиденній хижі,
Ні палацом він у людей не буде Заздрість будити63.
А обґрунтування, яке він наводить далі, сподобалось мені не менше, ніж сама думка:
Вітер дужче гне щонайвищу сосну,
Для стрімкіших веж — і падіння важче,
Де верхів’я гір — ось туди й вогненна Б’є блискавиця64.
Я і сумую тільки, що ніколи мені не вдавалося досягти справді скромного становища.
Августин
А що як те, що вважаєш скромнішим, недосяжне для тебе? Що, як справжньої помірності ти давно вже домігся? Що, як домігся сповна? Що, як ти далеко перевершив її і для багатьох служиш радше предметом заздрощів, ніж презирства?
Франческо
Нехай так, але я переконаний у зворотному.
Августин
Поза сумнівом, хибна є причина всіх твоїх нещасть, а зокрема й цього. Тому, за висловом Туллія, мусиш тікати від цієї Харибди на всіх веслах і вітрилах.
Франческо
Звідки тікати, куди спрямувати човен, і я маю вірити не тому, що сам бачу?
Августин
Ти бачиш те, що перед твоїми очима; а якби озирнувся, ти побачив би, що за тобою суне незліченна юрма і що ти ближче до передніх, ніж до тих, що плентаються позаду. Але твоя малодушність і впертість не дають тобі озирнутись.
Франческо
Я озирався і зауважив, як багато таких, що відстали від мене. І я не соромлюся своєї долі, але мені шкода моїх турбот і прикро за мої спроби, бо я змушений, кажучи словами того-таки Горація, «серед марних речей... жить то в страху, то в надії»65.
Якби звільнитись від цієї тривожної непевності, я був би понад міру задоволений тим, що маю, і охоче повторив би те, що він говорить далі:
Що відчуваю, мій друже, про що я, гадаєш, молюся?
Хай маю те, що тепер, хай і менше, аби тільки рештку
Віку свого, що богами відміряний, жив я для себе66.
Я ніколи не впевнений щодо майбутнього, завжди в тривозі, і тому подарунки долі не втішають мене. До того ж досі, як бачиш, я живу для інших, а це най-злиденніше, що можна вигадати. Якби ж, принаймні, залишок старості виявився для мене щасливим, щоб, згаявши життя серед хвиль, я зміг померти в тихій гавані.
Августин
У бурхливому людському вирі, непевний своїх успіхів, не відаючи майбутнього і, коротко кажучи, цілковито підвладний примхам долі, — хіба тільки ти серед тисяч і тисяч людей хотів би провадити безтурботне життя? Зваж, смертний, чого ти бажаєш! Чого вимагаєш від долі! Що ж до твоїх нарікань на те, що ти живеш не для себе, то це не злидні, а рабство. І це, погоджуся з тобою, найзлиденніше, що можна вигадати. Але якщо ти роззирнешся довкола, то помітиш, що лише дуже небагато людей живуть для себе. Бо навіть ті, що вважаються найбільш щасливими і для яких живуть тисячі, навіть вони живуть для інших, про що свідчать їхній неспокій і безнастанні клопоти. Заради чого? Наведу тобі найвиразніший приклад: Юлій Цезар, — якому належить влучний, хоча й зухвалий вислів: «Рід людський живе для небагатьох», — хіба він, примусивши рід людський жити для нього самого, не жив також для інших? Можливо, ти запитаєш, для кого? Для тих саме, що його згодом убили, — для Брута, Кімбра та інших учасників зрадницької змови, що їхню жадібність не могла наситити навіть його невичерпна щедрість.
Франческо
Зізнаюсь, ти переконав мене, тож я більше не досадую ні на своє рабство, ні на свою бідність.
Августин
Краще досадуй на те, що ти не мудрий, бо тільки мудрістю ти міг би придбати і свободу, і справжнє багатство. Втім, той, хто байдуже ставиться до браку причин і водночас нарікає на брак наслідків, навряд чи має правильне уявлення як про причини, так і про наслідки. Що ж, кажи тепер, що пригнічує тебе понад уже назване? Тлінність тіла чи таємна докука?
Франческо
Насправді, моє тіло видавалось мені обтяжливим, щораз, як я оглядав себе, але спостерігаючи тіла інших людей, мушу зазначити, що моє тілесне майно доволі слухняне. Коли б я міг так само похвалитися щодо своєї душі: натомість вона бере гору наді мною.
Августин
Якби ж то вона корилась владі розуму! Але повернімось до тіла: що тебе в ньому обтяжує?
Франческо
Нічого, власне, крім загальних властивостей: що воно смертне; що допікає тілесними болями; втомлює мене своєю вагою; хилить до сну, коли дух бадьорий; і підпорядковує іншим людським потребам, перераховувати які було б надто нудно.
Августин
Опануй себе, закликаю, пригадай, що народився людиною, і тривожне почуття зникне. Якщо тебе гнітить що-небудь іще, скажи.
Франческо
Чи ти не чув, як неприязна доля одним нещадним ударом вмить розгромила мої сподівання, маєтність, мій рід, мій дім?
Августин
Бачу, ти сльози ллєш, і вважаю за ліпше обминути цю справу, в якій ти потребуєш не повчання, а тільки нагадування. Достатньо було б тобі дещо пригадати: загибель не тільки окремих сімейств, але випадки, впродовж усіх віків, коли розвалювались цілі добре тобі відомі царства, сама історія яких навчає тебе не соромитися того, що разом зі стількома царськими палацами згоріла також твоя хатина. Тепер кажи далі, а мою небагатослівну відповідь сам згодом обміркуєш глибше.
Франческо
Хто міг би з достатньою силою висловити щоденну огиду і нудьгу мого життя в усій понурості най-суєтнішого з усього світу місті, в тісняву якого стіка-ються, переповнюючи його, всі покидьки і бридота? Якими словами змалювати вузькі смердючі вулиці, якими не пройдеш, не відчувши нудоти; зграї скажених собак упереміж з мерзенними свинями; гуркіт коліс, від якого здригаються мури, коли громіздкі квадриги раптово виїжджають з провулків, нездатні розминутись; цю юрбу різномастого люду, видовисько показного жебрацтва, божевільні примхи багатства і злиднів: зневіру і розпач одних і розгнуздані веселощі інших; несумісність вдач, розбіжність ремесел, різноголосий лемент і тисняву в збуреному людському вирі? Як же все це виснажує розум, призвичаєний до спокою, бентежить благородний дух, відволікає від науки. Хоч би вивів мене Господь неуш-кодженим з цієї катастрофи, бо часто, роззирнувшись навсібіч, я думаю, чи не в пекло я зійшов живцем? Ось, маєш умови! Зосередься на високих роздумах!
Йди ж і придумуй у тому гармидері вірш мелодійний!67
Августин
Цей вірш Флакка показує, про що ти найбільше журишся: ти потрапив у місце, несприятливе для твоїх занять. Той-таки поет говорить далі:
З міста тікають поети гуртом: їм гаї до вподоби68.
І сам ти в одному зі своїх листів висловив трохи інакше ту саму думку:
Музам діброва мила, ворожі до поетів міста69.
Якби зумів ти вгамувати своє внутрішнє сум’яття, то, повір мені, навколишній гармидер вражав би тільки твій слух, але не досягав би твоєї душі. Втім, тобі самому давно це відомо — з доволі доладного послання Сенеки на цю тему, з його ж таки книжки про спокій духу; маєш також чудову книгу Цицерона про засоби для цілковитого зцілення цієї душевної недуги — виклад бесіди третього дня в його Тускулан-ському домі, присвяченої Бруту.
Франческо
Кожен з цих творів я вивчав надзвичайно уважно.
Августин
То що ж? Нічого з них не почерпнув?
Франческо
Насправді я читав їх з великим путтям для себе. Але щойно відкладав книжку, її дія вивітрювалась.
Августин
Так тепер повелося, відколи всюди пасуться отари безсовісних літераторів, проклятих чудовиськ, що заробляють писаниною: відтак у школах провадять нескінченні диспути, однак з того, що на словах, мало що справджують на ділі. А от якби протягав борозну у відповідному місці, то мав би користь з читання.
Франческо
Як це, «борозну»?
Августин
Щоразу, коли, читаючи, натрапляєш на мудре твердження, здатне, як тобі здається, укріпити дух і приборкати плоть, не сподівайся, що воно засвоїться саме собою, а протягни глибоку борозну у своїй свідомості, затверджуючи цю сентенцію, аж доки стане тобі притаманною, щоб, коли трапиться недуга, що вимагає негайного втручання, ліки були б уже, так би мовити, засіяні в твою душу, як радять досвідчені лікарі. Бо так само як тіла, так душі людські схильні до певних страждань, у випадку яких зволікання настільки небезпечне, що може означати втрату найменшої надії на зцілення. Хто не знає, наприклад, що деякі порухи душі бувають настільки стрімкими, що, не придуши їх розум у зародку, вони погублять і душу, тіло і всю людину, а будь-який засіб, застосований проти них, згодом виявляється запізнілим. З таких порухів найпершим я назвав би гнів. Не безпідставно ті, хто розрізняє в душі три складові, відводять йому місце під сідницею розуму, вміщаючи розум у голові, наче у фортеці, гнів — у грудях, жадання — під грудо-черевною перегородкою: розум має бути завжди готовий швидко придушувати бурхливі поривання підлеглих йому пристрастей і, в разі потреби, з висоти сурмити сигнал до відступу, а оскільки гнів найбільше потребує пристрашки, він і розташований ближче.
Франческо
Доречна порада. Хочу зазначити, що цю істину я подибував не тільки у філософських, але також у поетичних творах. Я часто уявляв собі, що описувані Мароном шалені вітри, що ховаються у віддалених печерах, всередині громаддя гори, на вершині якої сидить цар, приборкуючи їх своєю владою, можливо, вони уособлюють гнів, буйні пристрасті, що клекочуть під серцем, стримувані уздою розуму. Бо як ні, то, як сказано там же:
...А не робив би того, то моря всі, і землю,
Й небо високе б зірвали й світами несли буревії70.
Справді, що поет розуміє під землею, коли не з праху створену плоть, а під морями — гуморальні соки і під небом — душу, яка міститься всередині тіла і про яку згадує в іншому місці так:
Сила життя в них огненна, і первопочин їх
небесний71.
Цим поет хоче сказати, що пристрасті ввергають в безодню тіло і душу, тобто — всю людину цілком. Натомість гора, на вершині якої цар, — чим не голова, твердиня розуму? Ось його слова:
...Еол тут, в просторій печері замкнувши Буйні вітри й буревії шумкі, владарює над ними,
В диби заковує, в вежі саджає; вони ж із досади Так у склепіннях гори гомонять, що аж гори
лунають
Гомоном дужим. А зверху Еол, у твердині
засівши,
Берло тримає в руках...72
Так у нього сказано. Я ж, розбираючи слово по слову, чую той дужий гомін, від якого здригаються гори, — завивання вітру, бурю, — але цими словами можна так само змалювати гнів. Далі маємо про царя, що сидить на високій твердині і, тримаючи берло владаря, приборкує дибою і кайданами; хто стане заперечувати, що ці слова можуть змальовувати зусилля розуму? А щоб показати ясно, що йдеться про душу і гнів, що її бентежить, поет додає:
...і вгамовує буйність, і гнів їх Здержує73.
Августин
Хвалю твоє намагання проникнути в прихований зміст поетичної розповіді. Вкладав сам Вергілій таємний сенс у ці рядки чи хотів змалювати в них тільки морську бурю і нічого більше, — в будь-якому разі, те, що ти сказав про нестримність гніву і про стримувальну силу розуму, видається мені напрочуд влучним. Але повертаюсь до того, з чого починав: мусиш завжди спрямовувати думку проти гніву та інших пристрасних поривів, зокрема ж проти тієї зарази, про яку ми саме говоримо, для чого щоразу наводь собі сентенції, здобуті з уважного читання (як я вже казав), збережені й утримані в глибоких борознах пам’яті. Вони допоможуть тобі зробитись непохитним проти численних спокус, зокрема проти тієї похмурості духу, яка смертоносною тінню заглушує і паростки чеснот, і всі плоди обдарування, і — як чудово зауважив Туллій — є джерелом і початком усіх лих. Звісно, я не заперечую, що немає серед людей нікого, хто не мав би низки причин для смутку, не заперечую так само, що твій спогад про твої власні гріхи небезпідставно гнітить і тривожить тебе (це єдиний рятівний вид скорботи, оскільки вона не переходить у відчай), але якщо ти уважно придивишся до інших і до самого себе, ти неодмінно визнаєш, що небо дарувало тобі багато благ, які дають тобі підстави втішатися і радіти серед тих, хто ремствує і страждає. Що ж до твоїх нарікань, мовляв, ти ще не жив для себе, або на міський гармидер, то чималою розрадою мали б тобі служити подібні нарікання славетних людей і ще таке міркування: якщо ти з власної волі вскочив у цей вир, то з власної ж таки волі здатен виринути з нього, варто тільки дуже забажати. Зрештою, призвичаївшись, ти міг би навчитися сприймати гамір різноголосої юрми з такою самою насолодою, з якою дослухаєшся до гуркоту водоспаду. І, як я сказав, ти легко досягнеш цього, щойно угамуєш сум’яття свого духу, бо ясне і спокійне серце залишається незворушним, хоч би навколо клубочились хмари чи розлягався над ним грім. Достоту так, стоячи в безпеці на суходолі, ти споглядав би загибель чужого корабля і мовчки слухав розпачливі крики потерпілих; і скільки жалю викличе у тебе це сумне видовище, стільки вдоволення відчуватимеш за власну долю, порівнюючи її з небезпечним становищем інших. Тому я впевнений, ти невдовзі геть виженеш печаль з твого серця.
Франческо
Хоч мені важко позбутись враження, що ти насміхаєшся з мене, — зокрема твердячи, буцімто мені легко залишити місто і що це цілковито у моїй волі, — багато в чому твої аргументи переконали мене; тому я волію скласти зброю, перш ніж зазнаю поразки.
Августин
Отже, нині, скинувши з себе печаль, ти можеш примиритися зі своєю долею.
Франческо
Звісно, можу, якщо тільки доля справді існує. Бо, як тобі відомо, грецький і наш поети дуже розходяться щодо цього: тим часом як перший не удостоїв долю бодай однісінької згадки у своїх творах, нібито визнаючи, що вона — ніщо, наш не тільки часто її згадує, але в одному місці навіть називає всемогутньою. Цю думку поділяли з ним і славетний історик, і видатний оратор; саме Саллюстій Крісп каже, що доля, безперечно, панує в усьому74, а Марк Туллій її визнає беззаперечною володаркою людських тіл. А стосовно того, якої думки я про неї сам, то мені, можливо, ще випаде нагода її висловити. Що ж до обговорюваного нами предмета, то твої настанови були мені настільки на користь, що, порівнюючи себе з більшістю людей, я вже не сприймаю своє становище настільки жалюгідним, як раніше.
Августин
Я радий, що зумів тобі чимсь посприяти, і хотів би зробити більше, але з огляду, що наша бесіда затяглася, чи не відкласти нам решту на третій день, щоб тоді вже й закінчити?
Франческо
Я особисто троїчність приймаю всім серцем, і не стільки тому, що вона уособлена в трьох Граціях, скільки тому, що вона, як відомо, всього миліше божеству. Така думка належить не тільки тобі та іншим учителям істинної релігії, які цілковито покладають свою віру на Трійцю, але також язичницьким філософам, які повідомляють нам, що це число за-стосовувалось у присвятах богам. Це також знав, либонь, наш Вергілій, як можна зрозуміти з його слів:
Богам непарне любе число75.
З попереднього тексту видно, що він має на увазі саме число три. Отже, я чекатиму тепер на останню частину троїстого дару з твоїх рук.
Закінчується Бесіда друга.