На початку зими Фредерік і Делор'є гомоніли при каміні, іще раз примирившись, поступаючись тій фатальній властивості своєї вдачі, що постійно зближувала їх і схиляла до взаємної любові.
Один у загальних рисах розповів про свій розрив із пані Дамбрез, яка другим шлюбом вийшла заміж за якогось англійця.
Другий, не пояснюючи, яким чином одружився з мадмуазель Рок, сказав, що одного дня дружина втекла з таким собі співаком. Щоб хоч трохи збутися посміху, він у себе в префектурі так ревно заходився адмініструвати, що скомпрометував себе. Його усунули. Потім він був начальником поселень в Алжирі, секретарем паші, редактором газети, агентом по оголошеннях і кінець кінцем улаштувався юрисконсультом в одне промислове підприємство.
Що ж до Фредеріка, то, витративши дві третини своїх статків, він жив тепер як скромний буржуа.
Згодом вони стали розпитувати один одного про життя спільних знайомих.
Мартінон тепер сенатор.
Юссоне посідає високе становище, він має під своєю рукою всі театри, всю пресу.
Сізі поринув у набожність, уже батько вісьмох дітей, живе в замку своїх предків.
Пеллерен, після захоплення фур'єризмом, гомеопатією, столиками, що крутяться, готичним мистецтвом та гуманітарним малярством, став фотографом, і по всіх паризьких мурах красується його зображення – у чорному фракові маленька постать з величезною головою.
– А як твій друг Сенекаль? – спитав Фредерік.
– Не знаю. Зник. А твоє палке кохання – пані Арну?
– Певно, у Римі зі своїм сином, лейтенантом.
– А її чоловік?
– Торік помер.
– От тобі й маєш! – мовив адвокат. А тоді, вдаривши себе по лобі: – До речі, на днях зустрів я в магазині чарівну Капітаншу; вона вела за руку хлопчика, свого годованця. Вона вдова якогось добродія Удрі і вельми розтовстіла, просто гладуха. Який занепад! А був же в неї такий тоненький стан!
Делор'є не крився, що сам колись у тому пересвідчився, скориставшись із її відчаю.
– Та, зрештою, ти ж мені сам дозволив.
Ця відвертість надолужувала мовчанку, якої він тримався про свої заміри щодо пані Арну. Фредерік простив би їх, оскільки вони не мали успіху.
Хоч зізнання Делор'є трохи й дійняло його, він удав, ніби йому смішно, а подумавши про Капітаншу, згадав про Ватназ.
Делор'є ніколи не зустрічався з нею, як і з багатьма іншими, що бували в Арну; але він добре пам'ятав Режембара.
– Чи живий він іще?
– Ледве дише. Щовечора неухильно дибає з вулиці Грамон до вулиці Монмартр, відвідуючи всі кафе; геть уже кволий, вдвоє зігнутий, немічний – справжня примара.
– Ну, а Компен?
Тут Фредерік весело скрикнув і попросив колишнього представника Тимчасового уряду пояснити йому таємницю телячої голови.
– Це привезено з Англії. Щоб висміяти святкування, що його роялісти справляють тридцятого січня, незалежні установили щорічний банкет, на якому їдять телячі голови й п'ють червоне вино із телячих черепів, підіймаючи келихи за винищення Стюартів. Після термідора терористи заснували й собі таке братство, – це свідчить, що безглуздя вельми плодюче.
– Мені здається, ти зовсім охолонув до політики?
– Роки, роки! – відповів адвокат.
І вони стали підбивати підсумки свого життя.
В обох воно склалося невдало: і в того, хто мріяв про кохання, і в того, хто мріяв про владу. Яка ж була причина?
– Може, бракувало наполегливості, – сказав Фредерік.
– Щодо тебе, то, може, й так. Але я, навпаки, був надміру рішучий, не брав до уваги багатьох дрібниць, як виявилося, найвагоміших. Я надто керувався логікою, а ти почуттями.
Потім вони звинувачували всілякі випадковості, обставини, час, коли народилися.
Фредерік зауважив:
– Не про таке майбутнє думали ми колись, ще в Сансі, коли ти збирався написати критичну історію філософії, а я – великий роман з історії Ножана на середньовічний сюжет, що знайшов його в Фруассаровій хроніці: «Як пан Брокар де Фенестранж та єпископ міста Труа напали на пана Есташа д'Амбресікур». Пам'ятаєш?
Спомини перенесли їх у дні юності, і кожну фразу вони починали: «А пам'ятаєш?»
І вони знову бачили двір колежу, каплицю, приймальню, фехтувальну залу внизу біля сходів, обличчя класних наставників та вихованців, якогось Анжельмара із Версаля, котрий зі старих чобіт викроював собі штрипки, пана Мірбаля та його руді бакенбарди, учителів креслення й малювання – Варо та Сюріре, які завжди сварилися один із одним, і поляка, Коперникового співвітчизника, з його планетною системою із картону, мандрівного астронома, котрому за лекцію платили обідом у шкільній їдальні; по тому – страшну пиятику під час прогулянки, вперше викурені люлечки, розподіл нагород, радість канікул.
Під час канікул 1837 року вони відвідали Турчанку.
Так звали жінку, що насправді звалася Зоріадою Тюрк; багато хто вважав її мусульманкою, турчанкою, і це надавало більшої поетичності її закладові, що стояв на березі річки, за міським валом; навіть у палючу пору літа прохолодна тінь огортала її будинок, такий примітний червоними рибками в скляній посудині, що стояла на вікні поряд із горщиком резеди. Дівчата в білих блузочках, нарум'янені, з довгими сережками, стукали в вікно прохожим, а вечорами, стоячи при дверях, тихенько наспівували хрипкими голосами.
Це згубне місце кидало на всю округу фантастичний відблиск. Говорячи про нього, вдавалися до інакомовності: «знайоме вам місце», «відома вулиця», «за мостами». Околишні жінки тремтіли за своїх чоловіків, городянки потерпали за своїх служниць, бо якось застукали там супрефектову куховарку; і, звісна річ, про цей будинок тільки й марили потай усі підлітки.
Тож якось у неділю, коли всі були на вечерні, Фредерік і Делор'є, завивши волосся в перукарні і нарвавши квітів у саду пані Моро, шаснули крізь хвіртку у поле, накинули чималий гак поза виноградники, вернулися до міста через Рибальський куток і прослизнули до Турчанки, кожен із великим букетом у руках.
Фредерік ніс свого букета, як жених, що йде назустріч нареченій. Та від спеки, від страху перед недізнаним, до певної міри, перед муками сумління і, нарешті, від самого задоволення бачити стільки жінок, готових йому до послуг, він так збентежився, що геть поблід і стояв непорушно, нічогісінько не кажучи. Всі сміялися, втішаючись із його ніяковості; він подумав, що над ним знущаються, і втік; а що гроші були в нього, то й Делор'є змушений був податися слідом за ним.
Коли вони виходили на вулицю, їх помітили. Вийшла ціла історія, якої й по трьох роках не забули.
Вони до найменших подробиць пригадували цю подію, кожен додаючи до неї те, що призабув другий; а коли скінчили, Фредерік мовив:
– Це найкраще, чого ми зазнали в житті!
– Так, мабуть, правда! Найкраще, чого ми зазнали в житті! – погодився Делор'є.