4.43 пополудні

 

У дверях її зустрічає дівчина в чорному англійському костюмі й білій блузці. Запитує, як її звуть, звіряється за списком і просить трохи зачекати: в апартаментах повно людей. Двоє чоловіків і жінка, певно, молодша за неї, також чекають.

Усі мовчать і поводяться дуже стримано. Скільки ще доведеться чекати? І що вона, власне, тут робить?

Габріела звертається з цим запитанням до самої себе й чує дві відповіді.

Перша нагадує їй, щоб вона не зупинялася на цій дорозі. Габріела оптимістка, доклала досить зусиль для того, щоб стати кінозіркою, і тепер їй треба думати про велику прем’єру, про запрошення, про подорожі на приватних літаках, про афіші, розклеєні на вулицях найбільших світових столиць, про фотографів, які юрмами стовбичать перед її будинком, вельми зацікавлені знати, як вона вдягається, в яких крамницях робить свої покупки, хто той мускулистий чоловік із рудим волоссям, якого бачили разом із нею в престижному нічному клубі. Про переможне повернення в те містечко, де вона народилася, про друзів і подруг, які дивитимуться на неї із заздрістю й подивом, про ті заходи доброчинності, в яких вона братиме участь.

Друга відповідь нагадує їй про те, що Габріела оптимістка, яка пройшла таку довгу дорогу і здолала стільки перешкод, щоб потрапити у світ кінозірок, тепер іде по лезу бритви, з якого дуже легко зісковзнути в той або той бік і впасти в безодню. Бо Хамід Хусейн досі навіть не знає про її існування, вони ще ніколи не бачили її в макіяжі та вбраною для вечірки, сукня, звичайно ж, виявиться їй не по розміру й доведеться підшивати її, а отже, вона запізниться на зустріч у готелі «Мартінес». Їй уже двадцять п’ять років, не виключено, що в цю мить на яхті розмовляють уже з іншою претенденткою, можливо, вони вже змінили думку, а може, від самого початку мали намір поговорити з двома або трьома претендентками й подивитися, котра з них спроможна піднятися над рівнем загалу. Навіть на вечірку запросять усіх трьох, причому жодна з них не знатиме про існування інших.

Якась параноя та й годі.

Ні, ні, зовсім не параноя, це реальність. Крім того, хоч Джибсон та актор-зірка беруть участь лише у важливих проектах, проте й вони не можуть гарантувати, що фільм неодмінно матиме успіх. І якщо виникнуть якісь ускладнення, то провину складуть тільки на неї. Привид божевільного Капелюшника з «Аліси в Країні Див» досі маячив перед нею. У неї нема того таланту, на який вона претендує, вона лише силкується вдавати, ніби він у неї є. Щаслива доля завжди її обминає, на відміну від інших, і досі нічого важливого не відбулося в її житті, попри те що вона воює та змагається із супротивною долею день і ніч, ніч і день. Від тієї миті, коли вона прибула до Канна, вона не відпочивала жодної хвилини: розносила свої портфоліо, які обійшлися їй дуже дорого, по різних компаніях, що спеціалізувалися на доборі претендентів, а в результаті її запросили лише на одну пробу. Якби вона справді мала якийсь особливий талант, то в цю мить сама обирала б, на яку роль їй погодитися. Її мрії справді залетіли дуже високо, незабаром вона відчує смак поразки, і її смак буде набагато гіркішим у цю мить, коли вона майже досягла своєї мети, коли вже намочила ноги в океані слави… і змушена зупинитися на самому його березі.

«Схоже, я притягую негативну енергію. Відчуваю, як її хвилі накочуються на мене. Треба опанувати себе».

Але не може ж вона робити вправи з йоги на очах цієї жінки у строго приталеному англійському костюмі й трьох людей, які мовчки чекають своєї черги. Їй треба відштовхнути від себе негативні думки, але звідки вони до неї прийшли? Схоже, вона прочитала багато літератури на цю тему, коли думала, що чиїсь заздрощі перешкоджають їй домогтися успіху: це якась актриса, що їй відмовили в цю хвилину, зосередила всі свої розумові зусилля на тому, щоб повернути собі роль. Атож, не варт і сумніватися, ТАК ВОНО І Є! Єдиний вихід — дозволити своєму мозку покинути тіло й податися на пошуки свого Вищого Я, що сполучене з усіма силами Всесвіту.

Вона глибоко втягує у груди повітря, усміхається і каже, звертаючись до самої себе: «У цю мить я поширюю навкруг себе енергію любові, вона могутніша, аніж сили тьми, Бог, який живе в мені, вітає Бога, що живе в усіх, хто населяє нашу планету, навіть тих, хто….

Вона чує сміх. Двері відчиняються, і з них з’являється компанія дівчат і хлопців, усміхнених, веселих. Супроводжувані двома кінозірками, вони йдуть у коридор і прямують до ліфта. Двоє чоловіків і жінка заходять до апартаментів, забирають близько десятка сумок, залишених під дверима, й приєднуються до гурту, що їх чекає. Схоже, це були асистенти, водії, секретарки.

— Ваша черга, — каже жінка в чорному костюмі, звертаючись до Габріели.

«Медитація завжди допомагає».

Вона всміхається дівчині-адміністратору, а коли заходить до апартаментів, їй забиває дух. Ця кімната нагадує склад скарбів: окуляри всякого розміру і призначення, одяг на вішаках, валізи різного виду та різних моделей, прикраси, косметика, годинники, черевики, панчохи, електрична апаратура. Білява дама зі списком у руках і мобілкою, що висить у неї на шиї, іде їй назустріч. Називає її ім’я і просить іти за собою.

— Нам нема коли гаяти час. Ходімо відразу до того, що нас цікавить.

Вони заходять ще до однієї кімнати, і Габріела бачить там нові скарби — предмети розкоші, гламуру, речі, якими вона часто милувалася у вітринах, та ніколи не мала можливості підійти до них надто близько, хіба тоді, коли вони були на інших людях.

Атож, усе це її чекає. Вона має міркувати швидко й відразу вирішити, що їй тут знадобиться, а що — ні.

— Можна, я почну з прикрас?

— Ти нічого не обиратимеш. Ми вже знаємо, чого хоче ХХ. І сукню ти повернеш нам післязавтра.

ХХ. Хамід Хусейн. Вони знають, яке він хоче бачити вбрання на ній!

Вони переходять ближче до протилежної стіни: на ліжку та на меблях, що стоять навкруг нього, безліч нових речей: майки, приправи та прянощі в коробках, рекламний малюнок відомої марки кавоварок, а поруч нього кілька реальних зразків цього виробу. Вони виходять у коридор і прямують до великої вітальні. Габріела ніколи собі не уявляла, що існують готельні апартаменти таких велетенських розмірів.

— Ми підходимо до храму.

Елегантне біле панно, схоже на логотип знаменитої фірми високої моди, лежить на величезному двоспальному ліжку. Створіння-андрогін — Габріела не може визначити, чоловік це чи жінка — чекає на них мовчки. Надзвичайно худе, з довгим знебарвленим волоссям, вискубаними бровами, перснями на пальцях, ланцюжками на штанях, які туго облягають тіло.

— Роздягайся.

Габріела стягує із себе блузку й джинси, усе ще намагаючись відгадати стать особи, яка стоїть перед нею і яка в цю мить підійшла до однієї з двох великих шаф і дістала звідти червону сукню.

— Зніми також ліфчик. Його буде видно крізь сукню.

У кімнаті стоїть велике люстро, але воно повернуте так, що Габріела не може роздивитись, як сукня прилягає до її тіла.

— Нам треба поквапитися. Хамід сказав, що вона не тільки має бути присутня на вечірці, а й піднятися по сходах.

ПІДНЯТИСЯ ПО СХОДАХ!

Чарівні слова!

Сукня сидить на ній не дуже добре. Жінка й андрогін починають нервувати. Жінка вимагає, щоб принесли ще дві або три сукні на вибір, адже вона має піднятися по сходах разом із актором-зіркою, який уже вдягнений і готовий.

«Піднятися по сходах» разом із зіркою? Чи це дійсність, чи сон?

Нарешті вони обирають сукню довгу, золотавого кольору, яка туго облягає тіло й має велике декольте до пояса. Золотий ланцюжок, протягнутий на рівні персів, не дозволяє декольте показати більше, аніж спроможна витримати людська уява.

Жінка нервується все більше. Андрогін виходить і повертається зі швачкою, яка починає підшивати сукню. Якби Габріелі було дозволено щось сказати в ту хвилину, вона попросила б, щоб вони цього не робили: підшивати одяг на тілі — погана прикмета. Це означає, що і її долю буде зашито й вона урветься. Але зараз не час віддаватися забобонам — і, зрештою, багатьом славетним актрисам доводиться щодня переживати таку ситуацію, й нічого поганого з ними не відбувається.

З’являється чоловік із величезною валізою. Він іде в куток кімнати, більше схожої на залу, й починає розвантажувати її; це щось подібне до портативної студії макіяжу, де є навіть дзеркало, обрамлене кількома лампами. Андрогін опускається перед нею навколішки і, схожий на розкаяну Магдалину, починає приміряти їй черевичок за черевичком.

Попелюшка! Яка незабаром зустрінеться зі своїм Чарівним Принцом і «підійметься по сходах» разом із ним!

— Оці будуть добрі, — каже жінка.

Андрогін починає складати інші черевички в їхні коробки.

— Роздягайся знову. Ми закінчимо підшивати сукню, поки тобі зроблять зачіску й накладуть макіяж.

От і гаразд, зашивання на тілі припиниться. Її доля знову відкриється.

У самих трусиках її ведуть до туалетної кімнати. Там уже встановлено портативний пристрій для миття та висушування волосся, чоловік із поголеною головою чекає її і просить, щоб вона сіла та закинула голову трохи назад над такою собі сталевою мискою. Він скористався ручним душем, який приладнали до крану над зливальницею, щоб помити їй волосся, і так само, як усі інші в цій кімнаті, нервує й хвилюється. Нарікає на зовнішній шум; йому потрібне тихе й спокійне місце, щоб успішно виконувати свою роботу, але ніхто не в змозі його слухати. Крім того, він ніколи не має досить часу, щоб устигнути зробити задумане — усе в них робиться поспіхом, у останню мить.

— Ніхто не хоче зрозуміти, яка величезна відповідальність лягає на мої плечі.

Він розмовляє не з нею, а із самим собою.

— Коли ти підіймаєшся сходами, то гадаєш, що люди дивляться на тебе? Ні, люди дивляться не на тебе, а на мою роботу. На МІЙ макіяж. На Мою зачіску. Ти лише полотно, на якому я малюю, креслю, виготовляю свої скульптури. Не дай, Боже, мені помилитися, то що вони скажуть? Мене можуть прогнати зі служби, ти це знаєш?

Габріела почуває себе ображеною, але їй треба звикати до цих манер. Таким він і є — світ гламуру та блиску. Згодом, коли вона справді стане кимось, вона обере собі за помічників людей добре вихованих і стриманих. А зараз їй треба зосередитися на своїй головній чесноті — терпінні.

Розмова уривається, коли перукар умикає фен, що реве, мов літак на злітній смузі аеродрому. А він ще нарікає на зовнішній шум?

Висушивши їй волосся, він просить її перейти до своєї портативної студії макіяжу. Там його настрій і поведінка різко змінюються: він замовкає, роздивляється її обличчя в дзеркалі, здається, ніби хоче проникнути поглядом в якийсь інший світ. Переходить із місця на місце, користуючись феном та щіткою, як, певно, користувався молотком і різцем Мікеланджело, коли різьбив скульптуру свого Давида. А вона дивиться прямо перед собою і пригадує рядки з вірша одного португальського поета:

«Дзеркало віддзеркалює істину. Воно не помиляється, бо не думає. Думати й помилятися — це, по суті, одне й те саме».

Повертаються андрогін і жінка й повідомляють, що через двадцять хвилин під’їде лімузин, який відвезе її до «Мартінеса», де вона має зустрітися з актором-зіркою. Там немає де припаркувати машину, тому треба буде туди під’їхати з точністю до хвилини. Перукар щось мурмоче, наче митець, який не зміг порозумітися із замовниками, але він знає, що повинен укластися в призначений термін. Він починає працювати над її обличчям, як працював Мікеланджело, розмальовуючи стелю Сікстинської капели.

Лімузин! Вона підійметься по сходах! З актором-зіркою!

«Дзеркало віддзеркалює істину. Воно не помиляється, бо не думає».

І вона не думає, щоб не заразитися тією напругою й роздратуванням, що панують навколо неї, бо тоді повернуться й негативні емоції. Їй дуже кортить запитати, що це за кімнати, наповнені такими дуже різними речами, але вона мусить поводитися так, ніби звична бувати в таких місцях. Мікеланджело робить завершальні мазки на її обличчі під суворим поглядом жінки та неуважним поглядом андрогіна. Габріела підводиться, її швидко одягають, узувають. Усе ніби зроблено як годиться, Богу дякувати.

Звідкись видобувають невеличку шкіряну сумочку марки «Хамід Хусейн». Андрогін відкриває сумочку, дістає звідти трохи паперу, який був покладений у неї для зберігання форми, дивиться на результат зі своїм звичним неуважним виразом, але, очевидно, схвалює його й передає сумочку Габріелі.

Жінка подає їй чотири примірники величезного контракту з маленькими червоними стрілками на берегах із написом: «Підписати тут».

— Або підписуй, не читаючи, або забери його додому, або зателефонуй своєму адвокатові і скажи, що потребуєш певного часу, щоб погодитися чи не погодитися на його умови. Піднятися сходами тобі доведеться в будь-якому випадку, бо змінити церемонію ми вже не зможемо, на це немає часу. Проте якщо контракту не буде тут завтра вранці, тобі досить буде лише повернути сукню.

Габріела згадує пораду свого агента: підписуй, не читаючи. Вона бере подану їй ручку, гортає контракт і швидко ставить свій підпис на тих сторінках, де стоять червоні стрілки. Їй нема чого втрачати, абсолютно нема чого. Якщо там є якісь несправедливі щодо неї пункти, вона завжди зможе потім звернутися в суд, пославшись на те, що її примусили поставити підпис під цим документом; але насамперед вона повинна зробити те, про що давно мріяла.

Жінка забирає примірники контракту і зникає, не попрощавшись. Мікеланджело збирає своє устаткування, поринувши думками у свій світ, де панує несправедливість, де його працю ніколи не визнають, де йому завжди бракує часу, аби зробити те, що йому до вподоби, а коли щось іде не так, то провину завжди складають на нього. Андрогін каже, щоб вона йшла за ним до виходу з номера, дивиться на свого годинника — Габріела помічає на циферблаті якийсь символ у формі людського черепа — і вперше, відколи вони зустрілися, розтуляє рота:

— Ми маємо ще три хвилини. Не варто спускатися в такому вбранні й виставляти себе на загальний огляд. Я проведу тебе до лімузина.

Напруга повертається: вона вже не думає про лімузин, актора-зірку, про те, як вони підіймуться сходами, її опановує страх. Їй треба поговорити.

— А що це за кімнати? Звідки в них стільки різних речей?

— Тут навіть сафарі по Кенії є, — каже андрогін, показуючи в куток. Вона досі не помітила там досить скромний плакат однієї з авіакампаній, під яким на столику лежали кілька конвертів. — Безкоштовно, як і все тут, крім одягу та аксесуарів.

Кавоварки, електронна апаратура, сумки, годинники, біжутерія, сафарі по Кенії.

І все безкоштовно?

— Я знаю, що ти подумала, — каже андрогін голосом, який не може належати ані чоловікові, ані жінці, а радше якомусь інопланетному створінню. — Так, усе це нічого не коштує. Але якщо висловитися точніше, то ідеться про чесний обмін, позаяк нічого безкоштовного у світі не існує. Ти перебуваєш у «Кімнаті подарунків», в одній із тих, які відкривають у Канні під час кінофестивалю. Обрані заходять сюди й беруть усе, що захочуть; ці всім відомі люди потім ходитимуть у блузках від A, в окулярах від B, прийматимуть інших важливих осіб у своїх домах, а в кінці вечора йтимуть на кухню й готуватимуть каву на нових моделях кавоварок. Вони переноситимуть свої ноутбуки в сумках від C, потім рекомендуватимуть, щоб усі купували креми від D, які лише тепер викинуто на ринок, і відчуватимуть, що їм надзвичайно пощастило, адже вони володіють ексклюзивним товаром, який ще не дійшов до спеціалізованих крамниць. Вони ходитимуть купатися в басейн у біжутерії від Е, фотографуватимуться в поясах від F — ні того, ні того ще немає на ринку. Коли всі вищеназвані товари там з’являться, Суперклас уже проведе всю необхідну для їхньої реклами пропаганду: і люди купуватимуть їх не тому, що вони їм справді подобаються, а з тієї простої причини, що нікому іншому вони поки що недоступні. Бідолашні смертні готові будуть розлучитися зі своїми останніми заощадженнями, аби тільки придбати собі ці продукти. Тож немає нічого простішого, моя люба. Виробники роздають безкоштовно певні зразки своєї продукції, й люди обрані перетворюються на ходячі рекламні оголошення. Але не поспішай радіти. Ти поки що до таких людей не належиш.

— А який стосунок до всього цього має сафарі по Кенії?

— Хіба може бути краща реклама, ніж подружжя середнього віку, яке повернулося у захваті після «пригод» у саванні зі стосом фотографій та рекомендує всім таку ексклюзивну подорож? Усі ваші друзі захочуть зробити те саме. Повторюю: нічого безкоштовного не існує в нашому світі. До речі, три хвилини вже минули, й нам пора виходити й готуватися до прогулянки вгору по сходах.

Білий «майбах» уже чекає на них. Водій у рукавичках і кашкеті відчиняє дверці. Андрогін віддає останні розпорядження:

— Забудь про фільм, бо не для цього ти підіймешся по сходах. Коли опинишся нагорі, привітайся з директором фестивалю, мером, а коли увійдеш до Палацу Конгресів, іди прямо до туалетної кімнати, що на другому поверсі. Пройдеш у самий кінець коридору, звернеш ліворуч і увійдеш у бічні двері. Там тебе вже чекатимуть; вони знають, як ти вдягнена, й накладуть тобі новий макіяж, зроблять нову зачіску й виведуть тебе на терасу, де ти зможеш відпочити кілька хвилин. Я знайду тебе там і відведу на гала-вечірку.

— А хіба я не повинна буду зустрітися з режисером та продюсерами?

Андрогін стенув плечима й повернувся в готель, ступаючи своїми розміреними й дивними кроками. Він, здається, згадав про фільм? Фільм не має ані найменшої ваги. Головне —

ПІДНЯТИСЯ ПО СХОДАХ!

Тобто вона пройде по червоному килиму в емпіреї слави, туди, де збираються всі знаменитості світу кіно, мистецтва, вищого світу, де їх усіх сфотографують, а потім відповідні агенції поширять ці світлини по всьому світу, й вони будуть опубліковані в журналах від Америки до Сходу, від Півночі й до Півдня нашої планети.

— Кондиціонер працює нормально, пані? — чемно запитує водій.

Габріела ствердно киває.

— Якщо вам захочеться пити, то ви знайдете пляшку з охолодженим шампанським на консолі, що ліворуч від вас.

Габріела відчиняє консоль, дістає звідти кришталевий келих, витягує перед собою руки, наскільки може, щоб не залити сукню, відкорковує пляшку, слухає, як шумить напій, виштовхуючи корок, наповнює келих, який випиває одним ковтком, потім наповнює і випиває ще один. Люди на вулиці зацікавлено обертають голови, сподіваючись розгледіти, кого везуть у цьому величезному автомобілі із затемненими шибками, що мчить по смузі, забороненій для руху інших машин. Через кілька хвилин вона й актор-зірка стоятимуть на червоній доріжці, яка означатиме не тільки початок нечуваної кар’єри, а й історії небаченого, прекрасного й глибокого кохання.

Габріела — жінка романтична, й вона пишається цим.

Вона пригадує, що залишила свій одяг і сумочку в «Кімнаті подарунків». У неї немає ключа від кімнати, в якій вона оселилася. Їй не буде куди піти по закінченні ночі. А проте, якщо одного дня вона надумає написати книжку про своє життя, то буде неспроможна розповісти про події цього дня, який почався намаганнями очуняти після вчорашнього перепою в кімнаті посеред розкиданих на підлозі ковдр та одягу, коли вона почувалася знехтуваною й нікому не потрібною, — а закінчується в розкішному лімузині, де вона готується пройти по застелених червоним килимом сходах перед юрмою журналістів поруч з одним із найжаданіших чоловіків світу.

Руки в неї тремтять. Їй хочеться випити ще келих шампанського, але вона вирішує не ризикувати — щоб не з’явитися п’яною на сходинах слави.

«Розслабся, Габріело. Не забувай, хто ти така. Не дозволяй затьмарити собі свідомість тим, що відбувається тепер, — будь реалісткою».

Вона знову й знову повторює собі ці фрази, мірою того як вони наближаються до готелю «Мартінес». Але, хоче вона чи не хоче, вона вже ніколи не зможе бути такою, якою була раніше. Вона має перед собою лише одні двері для виходу — ті, які показав їй андрогін і які виведуть її ще на вищу вершину.