Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона
Дійсно, віконте, ви просто нестерпні. Ви поводитеся зі мною так безцеремонно, немов я ваша коханка. Та чи знаєте ви, що я розсерджусь і що зараз я страшенно зла? Як! Завтра вранці ви маєте побачити Дансені, – ви знаєте, як важливо, щоб я поговорила з вами до цієї зустрічі, – і при цьому змушуєте мене чекати вас цілий день, а самі казна-де бігаєте! Через вас я приїхала до пані де Воланж до непристойності пізно, і всі поважні пані визнали, що я «подиву гідна». Мені довелося піддобрюватися до них увесь вечір, щоб їх утихомирити, бо старих сердити не можна: від них залежить репутація молодих жінок.
Зараз уже перша година ночі, а я, замість того щоб лягти спати, чого мені до смерті хочеться, мушу писати вам довгого листа, від якого спати захочеться вдвічі дужче, така мене долає нудьга. Щастя ваше, що у мене немає часу лаяти вас довше. Але не подумайте, що вам пробачено: мені просто ніколи. Слухайте ж, бо я кваплюся.
Виявивши хоч трохи спритності, ви мусите завтра домогтися цілковитої довіри Дансені. Час для відвертості найбільш слушний: він нещасний. Дівчинка була на сповіді. Вона все розповіла, як дитина, і відтоді її так мучить страх перед дияволом, що вона вирішила будь-що-будь піти на розрив. Усі свої нікчемні сумніви вона повідала мені так гаряче, що я зрозуміла, наскільки її збили з пантелику. Вона показала мені листа, в якому оголошує про розрив, – це суцільне святенництво. Цілу годину вона прощебетала зі мною, не сказавши при цьому жодного розумного слова, але все ж таки дуже збентежила мене, оскільки не можу ж я бути відвертою з таким недалеким створінням.
Із усього цього базікання я, одначе, зрозуміла, що вона, як і раніше, любить свого Дансені. Угледіла я тут і хитрощі, яких у любові завжди достатньо і яким дівчинка ця найзабавнішим чином піддалася. Мучена і бажанням увесь час займатися своїм коханим, і страхом, що, займаючись ним, погубить свою душу, вона придумала молитися Богові, щоб він допоміг їй забути коханого, а оскільки вона щохвилини молиться про це, то і знаходить спосіб безупинно думати про нього.
Для людини, досвідченішої, ніж Дансені, ця маленька обставина стала б скоріше підмогою, ніж перешкодою. Але цей хлопець такий Селадон,[30] що, коли йому не допомогти, у нього на подолання найдріб’язковіших перешкод піде стільки часу, що у нас на здійснення нашого задуму часу вже не залишиться. Ваша правда: це дуже шкода, і я не менше за вас роздратована тим, що саме він є героєм цієї пригоди, але що поробиш? Зробленого не поправити, а провина тут ваша. Я попросила показати мені його відповідь[31] і навіть розжалобилася. Він із сил вибивається, переконуючи її, що мимовільне почуття не може бути злочинним: ніби воно не перестає бути мимовільним із тієї миті, як із ним припиняють боротьбу. Думка ця до того проста, що запала в голову навіть дівчинці. Він у досить зворушливих висловах скаржиться на своє нещастя, але скорбота його сповнена такою ніжністю і, мабуть, така сильна та щира, що мені здається неймовірним, аби жінка, якій випала нагода довести чоловіка до такого відчаю і притому з такою малою небезпекою для себе, не піддалася б спокусі потішитися цим надалі. Словом, він пояснив їй, що він зовсім не чернець, як думала дівчинка, і, поза сумнівом, це – краще з усього, що він зробив. Бо якщо вже займатися любов’ю з ченцями, то панове мальтійські лицарі переваги тут не заслуговують.
Хай там як, але, замість того щоб втрачати час на розмови, які мене б тільки поставили в незручне становище, не переконавши, можливо, її, я схвалила рішення про розрив, але сказала, що в таких випадках набагато чесніше викладати свої аргументи не письмово, а усно, що існує, крім того, звичай повертати листи й інші дрібниці, якими могли обмінюватися закохані, й, удавши таким чином, ніби я цілком згодна з цією юною особою, я переконала її призначити Дансені побачення. Ми негайно обговорили, як це здійснити, і я взяла на себе вмовити матусю виїхати з дому без дочки. Завтра пополудні й настане цей вирішальний момент. Дансені вже попереджений. Але заради Бога, якщо вам випаде можливість, переконайте цього чарівного пастушка бути не таким ніжним і навчіть його, позаяк уже потрібно говорити прямо, що справжній спосіб перемагати сумніви – це постаратися зробити так, аби тим, у кого вони є, більше нічого було втрачати.
Одначе, для того, щоб безглузда ця сцена більше не повторювалась, я не забула заронити у свідомість дівчинки підозру, чи так уже суворо дотримують сповідники таємницю сповіді, і запевняю вас, що за страх, який вона мені вселила, вона тепер платить своєю власною боязню, як би її сповідник не розповів усе матусі. Сподіваюся, що після того, як я з нею поговорю ще і раз і вдруге, вона перестане розповідати про свої дурощі першому-ліпшому.[32]
Прощавайте, віконте. Займіться Дансені й будьте його навчителем. Соромно нам було б не зробити з цими двома дітьми всього, що нам потрібно. А якщо це виявиться для нас важчим, аніж ми спочатку розраховували, згадаймо, щоб підхльоснути своє завзяття, ви – про те, що йдеться про дочку пані де Воланж, а я – про те, що вона мусить стати дружиною Жеркура. Прощавайте.
Із ***, 2 вересня 17…
Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель
Ви забороняєте мені, добродійко, говорити вам про любов, але де я знайду мужність, необхідну для того, щоб вам підкорятися? Поглинений почуттям, яке мало бути таким солодким, але яке ви робите таким тяжким; скніючи у вигнанні за вашим наказом; зазнаючи в житті лише прикростей і жалкувань; виснажуючись муками тим більш жорстокими, що вони ввесь час нагадують мені про вашу байдужість, – невже мушу я на довершення всього поступитись єдиною втіхою, що залишилася мені, а що ж мені залишається, як не можливість зрідка відкривати вам душу, яку ви наповнюєте тривогою та гіркотою? Невже ви відвернете свій погляд, аби не бачити сліз, вами ж викликаних? Невже відмовитеся ви навіть од поклоніння з боку того, хто приносить потрібні вам жертви? Хіба не було б більш гідним вас, вашої благородної та лагідної душі пожаліти того, хто страждає через вас, замість того щоб збільшувати його страждання забороною і несправедливою і надмірно суворою?
Ви прикидаєтеся, що любов страхає вас, а не хочете зрозуміти, що тільки ви і є причиною зла, яке їй приписуєте! Ах, ясна річ, почуття це болісне, коли воно не поділене істотою, що його вселила. Але де знайти щастя, якщо його не дає взаємна любов? Де, як не в любові, знайти ніжну дружбу, солодку та справді безмежну довіру, полегшення страждань, примноження радощів, чудові спогади? Ви обмовляєте любов, адже для того, щоб насолодитися всіма благами, які вона обіцяє, вам потрібно лише не відкидати їх. Я ж, захищаючи її, забуваю про муки, що їх я зазнаю.
Ви змушуєте мене захищати й себе самого, бо, хоча я присвятив усе своє життя поклонінню вам, ви зайняті в житті лише тим, що шукаєте в мене гріхів: ви вже вважаєте, що я вітрогон і обманщик і, обертаючи проти мене деякі помилки, в яких я ж сам і признався, готові бачити в мені, яким я став тепер, ту саму людину, якою я був раніше. Не задовольняючись тим, що я приречений вами на муку жити далеко від вас, ви додаєте до неї жорстоке знущання з приводу насолод, до яких, – ви самі це прекрасно знаєте – я через вас же став нечутливим. Ви не вірите ні обіцянкам моїм, ні клятвам. Так от, у мене є перед вами свідок, якого ви вже ніяк не зможете відкинути: це ви самі. Я тільки прошу вас запитати щиросердо саму себе, – і якщо ви не вірите в мою любов, якщо ви хоч на мить засумніваєтеся, що єдиновладно пануєте в моїй душі, якщо ви не впевнені, що прикували до себе серце, яке було доти і справді занадто мінливим, – тоді я згоден відповідати за цю вашу помилку. Я стогнатиму від горя, але не зроню жодної скарги. Якщо ж, навпаки, ви, віддаючи належне нам обом, змушені будете в глибині душі визнати, що у вас немає і ніколи не буде суперниці, тоді, благаю вас, не змушуйте мене битись із примарами і залиште мені хоча б одну втіху, – що ви не сумніваєтеся в почутті, якому дійсно настане, дійсно зможе настати кінець, але тільки з кінцем мого життя. Дозвольте мені, добродійко, просити вас дати позитивну відповідь на цю частину мого листа. Хоч я й готовий засудити ту пору мого життя, яка, мабуть, так шкодить мені у ваших очах, але зовсім не тому, щоб у мене в найгіршому разі не було аргументів для її захисту.
Чи не в тому, врешті-решт, була вся моя провина, що я не чинив опір виру, в який мене було ввергнуто? У світ я вступив зовсім іще юним і недосвідченим, мене, можна сказати, з рук до рук передавав цілий натовп жінок, кожна з яких своєю готовністю на все поспішала випередити роздум, для неї, як вона прекрасно розуміла, напевно невигідний. Чи міг я сам подати приклад стійкості, який мені зовсім не протиставляли, чи мусив за мить помилки, до якої частенько бував залучений мимоволі, покарати себе постійністю, напевно даремною і навіть сміхотворною в очах людей? Вступивши в ганебний зв’язок, чи можна виправдати себе інакше, як швидким розривом?
Але я можу сміливо сказати, що це сп’яніння почуттів – можливо, навіть несамовите марнославство – не проникло глибоко в моє серце. Воно народжене було для любові, залицяння ж могло його розважити, але не зайняти. Я був оточений створіннями привабливими, але такими, що заслуговують на презирство, і жодне з них не торкнулося моєї душі. Мені пропонували насолоди, а я шукав доброчесностей, і тому лише, що я був ніжним і чутливим, я почав уважати себе непостійним.
Але коли я побачив вас, усе стало мені ясним: незабаром я зрозумів, що справжнє джерело любовних чар – душевні якості, що лише вони можуть породжувати і виправдовувати безумство любові. Словом, я зрозумів, що для мене однаково неможливо не любити вас і полюбити кого-небудь, окрім вас.
Ось, добродійко, те серце, що йому ви боїтеся довіритись і доля якого залежить од вашого рішення. Але хоч яку б долю ви йому підготували, ви не зміните почуттів, що прив’язують його до вас: вони так само непохитні, як і доброчесності, що їх породили.
Із ***, 3 вересня 17…