Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Я бачився з Дансені, але домігся від нього лише напівпризнання. Особливо наполегливо замовчував він ім’я маленької Воланж, про яку говорив мені, як про жінку дуже доброчесну й навіть трохи святенницю. Щодо решти ж він розповів мені свою пригоду досить правдиво, особливо ж останню подію. Я підігрівав його, як тільки міг, і всіляко висміював його скромність і педантичність, але, мабуть, він не має наміру з ними розлучатись, і я за нього не відповідаю; втім, я сподіваюся, що післязавтра я можу інформувати вас із цього приводу детальніше. Завтра я везу його до Версаля і дорогою постараюся вивідати у нього все, що можна.
Деякі надії покладаю я й на побачення закоханих, яке відбудеться сьогодні. Можливо, там усе станеться згідно з вашими побажаннями, і нам із вами залишиться тільки вирвати признання та зібрати докази. Зробити це буде легше вам, ніж мені, бо юна особа довірливіша або – що, по суті, одне і те ж – балакучіша, ніж її скромний поклонник. Проте і я зроблю все, що зможу.
Прощавайте, мій чарівний друже, я дуже кваплюсь. Я не зможу побачити вас ні сьогодні, ні завтра. Якщо зі свого боку ви що-небудь дізнаєтеся, напишіть мені два слова до мого повернення. Я, напевно, до ночі повернуся в Париж.
Із ***, 3 вересня 17…, увечері
Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона
Ну, вже буцімто у Дансені нам є що вивідувати! Якщо він вам і натякнув на що-небудь, то просто з хвастощів. Не знаю нікого, хто був би у любовних справах безглуздіший, і все більше докоряю собі за свою доброту до нього. Чи відомо вам, що я ледве не скомпрометувала себе через нього! І що все це марно. О, я йому помщуся, будьте певні!
Коли я вчора заїхала за пані де Воланж, вона не захотіла виїжджати, пославшись на нездоров’я. Мені довелося використати все своє красномовство, щоб переконати її, і я вже почала боятись, як би Дансені не з’явився до нашого з нею від’їзду; це було б особливо невчасно, оскільки пані де Воланж сказала йому напередодні, що її вдома не буде. Її дочка і я – ми обидві сиділи як на голках. Нарешті, ми вийшли, і мала з таким почуттям потиснула мені руку, прощаючись зі мною, що, незважаючи на її рішення про розрив і щиру її впевненість, що вона продовжує твердо триматися цього рішення, я чекала від цього вечора справжніх чудес.
Але тривоги мої на цьому не скінчилися. Не провели ми у пані де *** і півгодини, як пані де Воланж насправді відчула себе кепсько, навіть дуже кепсько, і, цілком природно, почала збиратися додому. Мене ж це зовсім не влаштовувало, оскільки я боялася, що, коли ми зоставимо молодих людей удвох, у чому цілком можна було поручитися, матері здадуться підозрілими мої наполегливі вмовляння вирушити разом із нею в гості. Я вирішила залякати її погіршенням нездоров’я, що, на щастя, було неважко, і протягом півтори годин не погоджувалася везти її додому, удаючи, що боюсь, як би їй не зашкодило трясіння в екіпажі. Врешті-решт, ми повернулися додому в обумовлений час. Коли ми приїхали, я помітила, що у дівчинки дуже вже збентежений вигляд, і, признаюся, почала сподіватися, що зусилля мої не пропали марно.
Мені так хотілося гарненько все розізнати, що я затрималася біля пані де Воланж, яка негайно ж лягла. Повечерявши коло її ліжка, ми рано залишили її під приводом, що їй потрібен спокій, і вирушили до кімнати дочки. Вона, виявляється, зробила все, чого я від неї чекала: зникли сумніви, було відновлено клятви у вічній любові й т. д. й т. ін. Загалом вона охоче пішла на все, але дурило Дансені ні на крок не зрушився з місця, на якому перебував. О, з таким красенем можна сваритися скільки завгодно: примирення не приховують ніяких небезпек.
Мала5, одначе, запевняє, що він хотів більшого, але що вона зуміла захиститися. Б’юся об заклад, що вона або хвастає, або прагне знайти йому виправдання. Я навіть майже переконалася в цьому. Мушу сказати, що на мене найшла примха впевнитися, на який такий захист вона здатна, і я, всього лише жінка, від слова до слова, до того заморочила їй голову, що… Словом, можете мені повірити, немає істоти, більш здатної піддатися раптовому пориву почуття. Ця крихітка і справді надзвичайно мила! Вона заслуговувала б на іншого поклонника! В усякому разі, у неї буде хороший друг, бо я до неї вже щиро прихилилась. Я обіцяла їй, що завершу її виховання, і, здається, додержу слова. Я часто відчувала необхідність мати повірницею жінку, і ця підійшла б мені більше за всяку іншу. Але я не можу нічого з неї зробити, поки вона не стане… тим, чим мусить стати. Ще одна причина бути невдоволеною Дансені.
Прощавайте, віконте. Завтра до мене не приходьте, хіба що вранці. Я поступаюся наполяганням кавалера провести з ним вечір у моєму будиночку.
Із ***, 4 вересня 17…
Від Сесілі Воланж до Софі Карне
Ти мала рацію, дорога моя Софі. Твої пророцтва вдаліші, ніж поради. Як ти й передбачала, Дансені виявився сильнішим за сповідника, за тебе, навіть за мене саму – і ось ми знову там же, де були. Ах, я не розкаююсь, а ти якщо і лаятимеш мене, то лише тому, що не знаєш, яка це радість – любити Дансені. Легко тобі говорити, як слід поводитися, тобі ж ніщо не заважає. Але коли б ти відчула, який біль заподіює нам горе того, кого ми любимо, як його радість стає нашою радістю і до чого важко говорити «ні», коли дуже хочеться сказати «так», – ти б перестала з чого-небудь дивуватись. Я й сама відчула це, і відчула дуже ясно, хоча як слід іще не розумію, чому це так. Чи думаєш ти, наприклад, що я можу бачити сльози Дансені й сама при цьому не плакати? Запевняю тебе, що це абсолютно немислимо. А коли він задоволений, я так само щаслива, як він сам. Можеш говорити все, що хочеш: ніякі слова не змінять того, що є, і я абсолютно впевнена, що це саме так.
Хотіла б я бачити тебе на моєму місці… Ні, я не те хотіла сказати, оскільки вже, напевно, не погодилася б поступитися будь-кому своїм місцем, але я хотіла б, аби ти кого-небудь полюбила. І не лише заради того, щоб ти мене краще розуміла й менше лаяла, а річ у тому, що ти теж стала б щасливішою або, вірніше сказати, ти б тільки почала ставати щасливою.
Наші ігри, наші веселощі – все це, бачиш, дитячі забавки: скінчаться вони, і після них нічогісінько не залишається. Але любов, ах, любов!.. Одне слово, один погляд, усвідомлення, що він тут, поруч, – ось що таке щастя. Коли я бачу Дансені, мені більше нічого не хочеться. А коли я його не бачу, так тільки його й хочу. Не знаю, як це вийшло, але можна подумати: все, що мені подобається, схоже на нього. Коли його зі мною немає, я про нього думаю, і коли я можу думати тільки про нього не відволікаючись, – наприклад, коли я зовсім сама, – я теж щаслива. Я заплющую очі, й мені відразу починає здаватися, що він переді мною, я згадую його слова, я його мовби чую. Від цього я зітхаю, а потім відчуваю якийсь жар, хвилювання… Не знаходжу собі місця. Це – наче мука, але мука, що приносить невимовну насолоду.
Я навіть гадаю, що, коли любиш, це поширюється й на дружбу. Проте моя дружба до тебе ніскільки не змінилась: усе – як було в монастирі. Але те, про що я тобі говорю, я відчуваю по відношенню до пані де Мертей. Мені здається, що я люблю її скоріше, як люблю Дансені, ніж як тебе, й іноді мені хочеться, щоб вона була ним. Можливо, так виходить через те, що це не дитяча дружба, як у мене з тобою, а можливо, і через те, що я часто бачу їх разом, і виходить, що я мовби помиляюся.
Словом, уся суть у тому, що вони обоє роблять мене щасливою, і, врешті-решт, я не вважаю, щоб моя поведінка була дуже поганою. Ось чому краще за все для мене було б, аби все залишалось, як воно є, і мене пригнічує тільки думка про заміжжя, бо якщо пан де Жеркур дійсно такий, як мені говорили, – а я в цьому не сумніваюся, – я просто не знаю, що зі мною буде. Прощавай, мила Софі, я, як і раніше, ніжно люблю тебе.
Із ***, 4 вересня 17…