Від Сесілі Воланж до Софі Карне
Примітка. У цьому листі Сесіль Воланж повідомляє детальним чином про все, що пов’язано з нею в подіях, відомих читачеві з листа 61 та наступних. Ми вважали, що повторюватися немає сенсу. Наведемо лише те, що вона говорить про віконта де Вальмона.
… Запевняю тебе, що це чоловік абсолютно винятковий. Мама говорить про нього багато поганого, але кавалер Дансені – багато хорошого, і мені здається, що він має рацію. Ніколи не бачила я такої спритної людини. Він передав мені листа Дансені при всіх, і ніхто нічого не помітив. Щоправда, я дуже злякалася, позаяк ні про що не була попереджена, але тепер я буду насторожі. Я вже прекрасно зрозуміла, яким чином він хоче, щоб я передала йому відповідь. Із ним дуже легко порозумітися, з одного погляду його розумієш, що він хоче сказати. Не знаю, як це в нього виходить. У записці, про яку я тобі вже говорила, він писав, що при мамі удаватиме, ніби зовсім мене не помічає. І дійсно, завжди здається, що він менше всього думає про мене. А тим часом щоразу, коли я прагну спіймати його погляд, я можу бути цілком упевнена, що негайно ж зустрінуся з ним очима. Тут живе одна мамина приятелька, якої я раніше не знала; вона, мабуть, теж не любить пана де Вальмона, хоча він до неї дуже уважний. Боюся, як би йому не надокучило життя, яке тут ведуть, і він не повернувся до Парижа; це було б украй прикро. Добре ж у нього має бути серце, якщо він приїхав сюди виключно для того, щоб зробити послугу своєму приятелеві й мені! Я хотіла б як-небудь висловити йому свою вдячність, але просто не знаю, як із ним заговорити, а якби навіть мені й трапилася така нагода, я б до того зніяковіла, що, напевно, не зуміла б слова вимовити.
Тільки з пані де Мертей мені легко говорити про мою любов. Може, навіть із тобою – хоча я тобі все говорю – в живій розмові мене б це бентежило. І з самим Дансені я часто, ніби поза своєю волею, відчувала якусь боязкість. Я себе за це жорстоко картаю й усе на світі віддала б за те, щоб знайти хвилинку, коли я могла б хоч один раз, один-єдиний раз сказати йому, як я його люблю. Пан де Вальмон обіцяв улаштувати нам можливість побачитись, якщо я погоджуся в усьому дотримуватися його вказівок. Я готова зробити все, чого він зажадає, але не можу зрозуміти, як це можна було б здійснити.
Прощавай, милий друже, мені більше ні на чому писати.[42]
Із замку ***, 14 вересня 17…
Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Або лист – ваше кепкування, якого я не зрозумів, або ви писали його, перебуваючи у стані згубного безумства. Якби я знав вас не так добре, чарівний мій друже, то і справді дуже злякався б, хоча, що б ви там не говорили, я не з полохливих.
Читаю вашого листа, перечитую, але це не просуває мене ні на крок, бо зрозуміти буквально просто неможливо. Що ж ви все-таки хотіли сказати?
Чи тільки те, що не варто витрачати таких зусиль проти такого безпечного ворога? Але в цьому разі ви, можливо, помиляєтесь. Преван дійсно привабливий – більш, ніж ви гадаєте. Він передусім має дуже вигідний для себе дар залучати до своєї любові увагу її предмета, оскільки дуже вправно вміє скористатися будь-якою бесідою – і у вузькому колі, й у великому товаристві, – щоб про неї заговорити. Мало таких жінок, які не потрапили б у цю пастку й утрималися від відповіді, бо всі претендують на тонкість розуму, і жодна не захоче пропустити нагоду виявити її. А ви досить добре знаєте, що жінка, яка погодилася говорити про любов, незабаром закінчує тим, що заражається любов’ю або принаймні поводиться так, як коли б була захоплена. Цим способом, який доведено ним до справжньої досконалості, він досягає й того, що йому часто вдається змусити самих жінок свідчити про їх власну поразку. Кажу так, бо сам це спостерігав.
Мені було відомо про його секрет лише з других рук, оскільки я ніколи не був близький із Преваном. Але ось одного дня ми сиділи вшістьох, і графиня де П***, вважаючи, що говорить дуже тонко, і дійсно справляючи на необізнаних таке враження, ніби вона веде загальну розмову, розповіла нам з усіма подробицями, як вона віддалася Превану і все, що між ними сталося. Вона говорила з такою впевненістю, що її не збентежила навіть посмішка, що з’явилася на губах в усіх нас одночасно. І я ніколи не забуду, як один із нас у вигляді виправдання прикинувся, ніби те, що вона говорить, або вірніше, те, що вона нібито говорить, викликало у нас сумнів, а вона найсерйознішим чином заперечила, що вже, напевно, ніхто з нас не обізнаний краще за неї, і навіть не посоромилася звернутись до Превана й запитати його, чи помилилася вона хоч у чому-небудь.
Тому я міг вважати цього чоловіка небезпечним для всіх. Але хіба вам, маркізо, недостатньо того, щоб він був красивий, дуже красивий, як ви самі кажете, або, щоб він повів одну з тих атак, які ви зволите винагороджувати лише з тієї єдиної причини, що вже дуже вони були майстерні, або щоб ви вважали забавним віддатися з якого-небудь іншого випадкового приводу, або… та звідки мені знати? Чи можу я вгадати тисячі всіляких чудасій, які панують у голові в жінок і лише завдяки яким ви все ж є представницею своєї статі? Тепер, коли вас попереджено про небезпеку, я не сумніваюся в тому, що ви легко вбережетесь, але ж потрібно було вас застерегти. Проте повертаюся до своєї головної теми: що, власне, хотіли ви сказати?
Якщо це кепкування над Преваном, то воно не лише занадто громіздке, але і висміювати його переді мною не варто: треба, щоб він виявився смішним в очах товариства, і я знову звертаюся до вас із проханням про це потурбуватися.
Ах, я, здається, знайшов розгадку! Ваш лист – пророцтво не того, як ви вчините насправді, а того, на що він вважатиме вас готовою в хвилину, коли саме його спіткає крах, який ви йому готуєте. Я, мабуть, схвалив би цей план. Він, одначе, вимагає найбільшої обачності. Ви не гірше за мене знаєте, що для громадської думки мати коханця або тільки приймати чиїсь залицяння – це абсолютно одне і те саме, якщо, звичайно, чоловік не дурень, а вже Преван далеко не такий! Якщо він доб’ється хоч би подоби, то почне хвастати, а цього буде достатньо. Дурні повірять, недоброзичливці прикинуться, що повірили. А ви що робитимете? Знаєте, я боюся. Не те щоб я засумнівався у вашій спритності. Але ж саме хороші плавці й тонуть.
Я не вважаю себе дурнішим за інших. Я знаходив сотні, тисячі способів збезчестити жінку, але коли замислився над тим, як би вона могла уникнути біди, то не міг угледіти жодної можливості. Навіть щодо вас, моя спокуснице, що поводиться з таким бездоганним мистецтвом, я дуже часто вважав, що ви не стільки вміло грали, скільки вам таланило.
Але врешті-решт, я, можливо, шукаю якогось особливого сенсу там, де його зовсім і немає. Навіть забавно, як це я вже дуже довго серйозно обговорюю те, що, напевно, є тільки жартом із вашого боку. Ви сміятиметеся з мене!
Що ж, нехай так. Але кваптеся, і поговорімо про інше. Про інше! Ні, я помиляюся. Завжди про одне і те ж: як оволодіти жінкою або як її погубити, а нерідко і про те і про інше разом.
Тут, як ви цілком правильно помітили, у мене є можливість виявити себе на обох теренах, але ж не з однаковою легкістю. Передбачаю, що з помстою справа піде скоріше, ніж із любов’ю. Маленька Воланж здалась, я за це ручаюся. Знадобиться тепер тільки слушна нагода, і я берусь за це. Але з пані де Турвель справа інша. Ця жінка може довести до відчаю, її просто не зрозумієш. У мене сотні доказів її любові і в той же час тисячі – її впертості. Я і справді побоююся, що вона від мене вислизне.
Перше враження, справлене на неї моїм поверненням, дозволяло сподіватися на краще. Ви здогадуєтеся, що я хотів сам про все судити і щоб напевно збагнути перші ж пориви її душі, нікого не посилав попередити про себе і так розрахував час у дорозі, щоб з’явитися якраз тоді, коли всі будуть за столом. Я дійсно впав із неба, як оперне божество у фіналі спектаклю.
Наробивши досить галасу, щоб привернути до себе увагу, я з одного погляду відчув радість моєї старої тітоньки, досаду пані де Воланж і радісне зніяковіння її дочки. Моя спокусниця сиділа спиною до дверей. У цей момент вона розрізала щось на тарілці й навіть не повернула голови, але я заговорив із пані де Розмонд, і при першому ж слові чутлива святенниця впізнала мій голос, і в неї вирвався зойк, у якому, як мені здалося, було більше любові, ніж здивування та страху. Тоді я наблизився аж так, що міг побачити її обличчя: збентеження душі, боротьба почуттів і помислів відбивалися на нім упереміш! Я сів за стіл поряд із нею: вона в повному розумінні слова не усвідомлювала того, що робила і що говорила. Спробувала продовжувати їсти і не в змозі була це зробити. Зрештою, не минуло і чверті години, як, не в силах упоратися з радістю і збентеженням, вона не вигадала нічого вдалішого, ніж попросити дозволу вийти з-за столу, і втекла в парк під приводом, що їй потрібно подихати повітрям. Пані де Воланж хотіла супроводжувати її. Ніжна недоторка не погодилася: напевно, вона була щаслива знайти привід, аби залишитися на самоті й безперешкодно віддатися солодкому хвилюванню серця.
Я старався, як тільки міг, аби обід скоріше закінчився. Не встигли подати десерт, як ця диявольська Воланж, явно кваплячись зашкодити мені, підвелася з місця, щоб іти до чарівної хворої. Але я передбачив цей задум і розладнав його. Я прикинувся, ніби зрозумів зроблений нею порух – як загальний, і підвівся одночасно з нею, а наш подвійний приклад наслідували мала Воланж і місцевий кюре, так що пані де Розмонд залишилася за столом сама зі старим командором де Т***; тоді й вони вирішили встати. Отже, ми всі вирушили вслід за моєю спокусницею, яку знайшли в боскеті недалеко від замку. А оскільки вона потребувала самотності, а не прогулянки, то їй уже було байдуже, повернутися з нами в дім чи сидіти з нами в саду.
Переконавшись, що пані де Воланж не вдасться поговорити з нею наодинці, я вирішив, що потрібно взятися за виконання ваших доручень, і зайнявся справами вашої підопічної. Тільки-но випили каву, я піднявся до себе, але зайшов і до інших, аби зробити розвідку. Я вжив заходів, щоб забезпечити малій можливість листуватись, і, зробивши це перше благодіяння, написав їй кілька слів, аби повідомити про це і попросити довіри до мене: записку свою я приклав до листа Дансені. Потім я повернувся до вітальні. Спокусниця моя напівлежала в шезлонгу в привабливо-невимушеній позі.
Видовище це пробудило в мені бажання й оживило мій погляд. Я відчув, що він стає ніжним і наполегливим, і сів так, аби йому не довелося пропасти дарма. Перша його дія виявилася в тому, що він змусив опустити непорочні очі божественної недоторки. Деякий час я споглядав її ангельське обличчя, а потім, окинувши поглядом усю її поставу, почав бавитися вгадуванням контурів і форм крізь легке, але, як завжди, надокучливе вбрання. Опустившись від голови до ніг, я почав підійматися від ніг до голови… Чарівний друже мій, на мене спрямовано було ніжний погляд. Він негайно ж опустивсь, але, бажаючи сприяти його поверненню, я подивився вбік. І тут між нами встановилася та мовчазна угода, той перший договір іще боязкої любові, який, задовольняючи обопільну потребу бачити одне одного, дає поглядам змогу очікування, поки їм дано буде злитися воєдино.
Переконавшись, що моя спокусниця цілком захоплена цією новою втіхою, я взяв на себе турботу про нашу з нею безпеку. Але, впевнившись у тому, що загальна досить жвава бесіда відволікає від нас увагу присутніх, я почав домагатися, щоб очі її заговорили відвертою мовою. Для цього я спершу спіймав декілька поглядів, але був при цьому такий стриманий, що ніяка скромність не могла б цим образитись, а щоб ця боязка особа відчула себе невимушеніше, я прикинувся таким же збентеженим, як і вона. Мало-помалу наші погляди, звикнувши зустрічатися, стали рідше відриватись один від одного, а насамкінець уже не розлучались, і я помітив у її очах солодку млість, щасливий знак любові та бажання, але це тривало тільки мить, – незабаром вона опанувала себе і, злегка засоромившись, змінила свою позу та погляд. Не бажаючи, щоб вона засумнівалася в тому, що я помітив зміну її настроїв, я відразу підхопивсь і з переляканим виглядом запитав, чи не відчула вона себе зле. Негайно ж усі її оточили. Я пропустив їх усіх повз себе, а позаяк малій Воланж, зайнятій біля вікна вишиванням, був потрібен час, аби залишити свої п’яльці, я скористався цим моментом і передав їй листа Дансені.
Я перебував не занадто близько від неї й тому кинув послання їй на коліна. Вона, правду сказати, не знала, що їй із ним робити. Ви б зо сміху впали, побачивши її здивування та розгубленість. Мені ж було не до сміху – дуже вже я побоювався, щоб така невторопність нас не видала.
Але один мій погляд і виразний жест змусили її, нарешті, зрозуміти, що пакет потрібно засунути в кишеню.
Залишок дня не являв ніякого інтересу. Те, що сталося потім, спричинить за собою, можливо, події, які вас порадують, – в усякому разі відносно вашої підопічної. Але краще використовувати час на виконання задумів, аніж на розмову про них. До того ж я закінчую вже восьму сторінку й утомився від писання. Тому – прощавайте.
Ви й без моїх слів здогадаєтеся, що мала5 відписала Дансені.[43] Від своєї спокусниці, якій написав наступного ж дня після приїзду, я теж отримав відповідь. Надсилаю вам обидва листи. Прочитайте їх або не читайте, бо це безперервне переливання з пустого в порожнє, яке й мене не занадто потішає, має здаватися нестерпним усякому сторонньому.
Іще раз – прощавайте. Я, як і раніше, дуже вас люблю. Але прошу, якщо ви і надалі говоритимете зі мною про Превана, постарайтеся зробити так, аби я вас зрозумів.
Із замку ***, 17 вересня 17…