Від президентші де Турвель до пані де Розмонд
Дорогий друже мій, я не в змозі побороти занепокоєння і, не знаючи навіть, чи будете ви в змозі відповісти мені, не можу не розпитати вас. Хоча ви і вважаєте, що у пана де Вальмона немає нічого небезпечного, я не поділяю тієї впевненості в хорошому його стані, якою, мабуть, пройняті ви. Нерідко трапляється, що меланхолія та прагнення ухилитися від спілкування з людьми виявляються передвісниками серйозного захворювання. Тілесні страждання так само, як і душевні, викликають потребу самотності, й часто ми докоряємо за поганий настрій тим, кого можна тільки жаліти як хворих.
Мені здається, що йому все ж слід було б із ким-небудь порадитись. Як це ви нині, теж хворіючи, не маєте біля себе лікаря? Мій лікар, який був у мене сьогодні вранці та з яким – не приховаю від вас – я непрямим чином порадилася, вважає, що на раптову апатію у людей від природи діяльних слід зважати. Він же додав, що хвороба, якщо її вчасно не припинити, не піддається лікуванню. Навіщо ж наражати на ризик таку дорогу вам істоту?
Занепокоєння моє посилюється тим, що ось уже чотири дні, як я не отримую від нього вістей. Боже! Чи, бува, не обманюєте ви мене щодо його стану? Чом би він раптом перестав писати мені? Якщо тільки через те, що я незмінно повертала йому листи, то мені здається, що він набагато раніше прийняв би таке рішення. Врешті, хоча смішно вірити передчуттям, я вже протягом декількох днів у такій тузі, що мені просто страшно стає. Ах, можливо, я напередодні найбільшої біди!
Ви не повірили б – і мені соромно вам у цьому признатись, – яка для мене прикрість не отримувати більше тих листів, які я сама ж відмовлялася читати. Я все-таки мала впевненість у тому, що він про мене думає! І я хоч би бачила щось від нього. Я не розпечатувала цих листів, але я плакала, дивлячись на них; сльози мої текли легше і були не такими гіркими, і тільки ці сльози хоч трохи розвіювали смуток, в якому я перебуваю від дня повернення. Заклинаю вас, поблажливий друже мій, напишіть мені своєю рукою, як тільки зможете, а поки що розпорядіться, щоб мене щодня повідомляли про вас і про нього.
Я бачу, що майже ні слова не сказала особисто вам, але ви знаєте мої почуття, мою безмежну прихильність, мою ніжну вдячність за вашу чутливу дружбу. Ви пробачте мені стурбованість, в якій я перебуваю, мої смертельні страждання, страшенну муку – боятися лих, причина яких, можливо, я ж сама. Великий Боже! Ця думка, що доводить до відчаю, переслідує мене, роздирає мені серце. Не вистачало мені тільки цього нещастя, і я відчуваю, що народжена лише для того, щоб зазнати їх усі.
Прощавайте, дорогий друже, любіть мене, жалійте мене. Чи отримаю я сьогодні від вас листа?
Париж, 16 жовтня 17…
Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Дивна річ, чарівний друже мій: варто тільки розлучитись – і відразу якось перестаєш розуміти одне одного. Поки я був біля вас, у нас завжди була цілковита єдність почуттів і поглядів. А через те, що ось уже близько трьох місяців я вас не бачу, ми з приводу всього розходимося в думках. Хто з нас двох помиляється? Зрозуміло, ви відповіли б, не вагаючись, але я, розсудливіший або ввічливіший, не можу зважитися. Обмежуся тим, що дам відповідь на ваш лист і повідомлю вас про подальшу свою поведінку.
Передусім дякую вам за пораду, яку ви даєте мені з приводу чуток, що поширюються про мене. Але поки що я із цього приводу не тривожуся, бо, здається, можу з певністю сказати, що незабаром у мене буде цілковита можливість змусити їх замовкнути. Будьте спокійні: у світі я з’явлюся не інакше, як завоювавши ще більшу славу і ще більш гідний вас.
Сподіваюся, що мені зарахують навіть якоюсь мірою пригоду з малою Воланж, до якої ви ставитеся так зневажливо. Нібито це такі вже дурниці – за один вечір відбити дівчину в її коханого, якого вона любить, тут же покористуватися нею скільки тобі завгодно, і зовсім безперешкодно, наче це твоя власність, отримати від неї те, чого наважишся зажадати не від кожної дівиці, що зробила собі з цих речей ремесло, і при цьому ні щонайменшою мірою не порушити її ніжної любові, не зробити її ні непостійною, ні навіть невірною, бо я і справді ніскільки не займаю її думок! Таким чином, коли ця примха у мене пройде, я поверну її в обійми коханого, і при цьому виявиться, що вона нічого, якщо можна так висловитися, не помітила. Хіба така вже це звичайна справа? До того ж повірте мені, позаяк уже вона пройшла через мої руки, наука, прищеплена мною, отримає подальший розвиток, і можу передбачити, що боязка учениця незабаром так покаже себе, що зробить честь учителеві.
Тим же, хто віддає перевагу героїчному жанрові, я покажу президентшу – цей визнаний зразок доброчесності! – шановану навіть запеклими розпусниками, словом, ту, на кого зазіхнути ніхто б і не подумав. Я, повторюю вам, покажу її жінкою, що забула свій обов’язок та доброчесність і жертвує своєю репутацією та двома роками цнотливого шлюбу заради щастя сподобатися мені, заради сп’яніння щастям любити мене і вважає, що за всі ці жертви її достатньо винагороджено одним словом, одним поглядом, яких їй до того ж і не завжди вдається домогтись. Я зроблю більше – я її кину, і, якщо в мене виявиться наступник, значить, я не знаю цю жінку. Вона встоїть і перед потребою втіхи, і перед звичкою до насолоди, і навіть перед жадобою помсти. Словом, вона існуватиме лише для мене, і який би не був цей її шлях – короткий чи довгий, ніхто, крім мене, не відкриє і не закриє перед нею шлагбауму. А досягнувши цього тріумфу, я скажу своїм суперникам: «Погляньте на скоєне мною і знайдіть у наш час другий такий же приклад!»
Ви запитаєте, звідки у мене нині така безмежна самовпевненість? Річ у тому, що вже з тиждень я проник у таємниці моєї спокусниці: вона мені їх не відкриває, але я їх викрадаю. Два листи від неї до пані де Розмонд сказали мені цілком достатньо, й усі інші я читатиму тільки з цікавості. Щоб домогтися свого, мені потрібно тільки побачитися з нею, а спосіб я вже знайшов і негайно ж пущу його в хід.
Вам, здається, цікаво?… Ні, в покарання за невіру в мою винахідливість ви про нього не дізнаєтеся. Дійсно, ви заслуговуєте, щоб я перестав із вами бути відвертим, в усякому разі на час цієї пригоди. І знайте, що коли б не солодка нагорода, яку ви обіцяли мені за успіх у цій справі, я перестав би вам про це говорити. Як бачите, я розсерджений. Одначе, сподіваючись на те, що ви виправитесь, я готовий обмежитися цим легким покаранням і, знову набувши поблажливості, забуваю на мить свої великі плани, щоб обговорити з вами ваші.
Так, значить, ви у себе в селі, нудному, як почуття, і сумовитому, як вірність! А бідолаха Бельрош! Ви не задовольняєтеся тим, що напуваєте його водою забуття, ви перетворюєте це на тортури. Як же він почувається? Чи добре переносить він нудоту від любовного пересичення? Дуже хотів би я, щоб від усього цього він тільки міцніше прив’язався до вас. Мені цікаво, які ж іще дієвіші ліки примудритеся ви застосувати. Дійсно, мені шкода, що вам довелось удаватися до таких засобів. Сам я лише раз у житті скористався любов’ю як прийомом. Причина була, зрозуміло, досить вагома: адже йдеться про графиню де***. Разів двадцять, коли я перебував у її обіймах, мені кортіло сказати: «Добродійко, я відмовляюся від місця, якого домагаюся; дозвольте ж мені залишити те, яке я займаю зараз». Мушу сказати, що з усіх жінок, яких я мав, тільки про неї мені було по-справжньому приємно лихословити.
Що стосується ваших спонукань, то, правду кажучи, я вважаю їх на рідкість безглуздими, і ви мали рацію, думаючи, що я не здогадаюся, хто буде наступником Бельроша. Як! Увесь цей ваш клопіт – заради Дансені! Е, милий друже мій, дозвольте йому обожнювати свою доброчесну Сесіль і не компрометуйте себе участю в цих дитячих іграх. Нехай школярі отримують виховання у няньок або грають із пансіонерками в безневинні ігри. Невже ви обтяжуватимете себе новачком, який не зуміє ні взяти вас, ні покинути, і з яким вам доведеться все робити самій? Не жартома кажу вам: цього вибору я не схвалюю. І хай би якої суворої таємниці ви в цьому разі дотримували, він принизив би вас хоч би в моїх очах і перед власною вашою совістю.
Ви кажете, що починаєте відчувати до нього сильний потяг; запевняю вас, ви напевно помиляєтеся, і, здається, я навіть зміркував, у чому причина цього самообману. Горезвісна відраза до Бельроша опанувала вас у дні, коли кругом було порожньо, і Париж не міг надати вам ніякого вибору; ваша надмірно палка уява і змусила вас зупинитися на першому предметі, що трапився. Але візьміть же до уваги, що після повернення ви зможете вибирати з тисяч, а якщо ви побоюєтеся, що вам доведеться бути бездіяльною і нудьгувати, відкладаючи свій вибір, я готовий розважити вас у вільний час.
До часу вашого повернення головні мої справи виявляться так чи інакше закінченими, і вже, напевно, ні крихітка Воланж, ні навіть сама президентша не цікавитимуть тоді мене настільки, щоб я не міг бути у вашому розпорядженні щоразу, як ви цього побажаєте. Може статися, що до того часу я вже передам дівчинку до рук її несмілого коханого. Незважаючи на все, що ви говорили, я не можу погодитися з вами, що в насолодах із нею немає нічого привабливого. Оскільки я хочу, щоб у неї на все життя зберігся про мене спогад, як про кращого з чоловіків, я засвоїв із нею такий тон, якого не зможу довго витримати без шкоди для здоров’я. І віднині мене з нею пов’язують лише ті турботи, які присвячуєш сімейним справам…
Ви не розумієте? Річ у тому, що нині я чекаю тільки другого терміну, щоб утвердитися у своїх сподіваннях і переконатися, що розрахунки мої повністю виправдалися. Так, чарівний друже мій, у мене є вже перші ознаки того, що чоловік моєї учениці не помре без потомства, і що в майбутньому глава будинку Жеркурів буде лише молодшим нащадком Вальмонів. Але дайте мені завершити зі своєї примхи цю пригоду, яку почато було мною лише на ваше прохання. Подумайте, що, коли через вас Дансені виявиться непостійним, уся гострота цієї історії пропаде. Візьміть, зрештою, до уваги, що коли я пропоную вам себе як заміну його біля вашої особи, то маю деяке право на перевагу.
І я так сильно розраховую на неї, що не побоявся піти наперекір вашим задумам і сам сприяв посиленню ніжної пристрасті несмілого закоханого до першого і такого гідного предмета його вибору. Отже, заставши учора вашу підопічну за листом до нього, і відірвавши її спершу від цього солодкого заняття для іншого, ще солодшого, я потім попросив її показати мені початого листа. Вважаючи тон його холодним і вимушеним, я дав їй зрозуміти, що не в такий спосіб зможе вона утішити коханого, і переконав її написати іншого під моє диктування. У нім, наслідуючи, наскільки міг, її простодушне базікання, я постарався зміцнити любов хлопця більш певним сподіванням. Молода особа, як вона сама заявила, прийшла в захват од того, що вміє так добре висловлюватись, і віднині листування доручається мені. Чого я тільки не роблю для цього Дансені! Я одночасно і приятель його, і повірник, і суперник, і кохана! І навіть у цю мить я роблю йому послугу, рятуючи від ваших згубних уз. Так, ясна річ, згубних: бо володіти вами, а потім утратити вас – означає заплатити за мить щастя вічним жалем.
Прощавайте, мій чарівний друже. Зберіться з силами і покінчіть із Бельрошем якнайскорше. Залиште думку про Дансені та приготуйтеся знову знайти і знову подарувати мені солодкі втіхи нашого першого зв’язку.
P. S. Вітаю вас із майбутнім слуханням вашої справи. Я був би радий, аби ця видатна подія здійснилася під час мого панування.
Із замку ***, 19 жовтня 17…