Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона
Дійсно, віконте, ви – зовсім як дитина, у присутності якої нічого не можна говорити і якій нічого не можна показати, щоб вона негайно ж не побажала цим заволодіти! У мене випадково виникла думка, я навіть попередила вас, що не маю наміру надавати їй значення, але тільки тому, що я її висловила, ви нею зловживаєте, намагаєтеся привернути до неї мою увагу, змусити мене зосередитися на ній, коли я прагну абсолютно протилежного, і в деякому розумінні поділити всупереч моїй власній волі ваші безрозсудні бажання! Чи великодушно з вашого боку звалювати на мене саму ввесь тягар розсудливості? Повторюю вам – собі ж самій повторюю ще частіше: надати нашим стосункам того характеру, якого ви бажали б, абсолютно неможливо. Навіть якщо ви вкладете в них усю великодушність, яку виявляєте в цей момент, то – як ви гадаєте? – чи немає у мене певної делікатності й чи погоджусь я прийняти жертви, які позбавлять вас щастя?
Невже, віконте, ви обманюєтеся стосовно почуття, що прив’язує вас до пані де Турвель? Якщо це не любов, то любові взагалі не існує. Ви заперечуєте це на сто ладів, а доводите на тисячу. Що, наприклад, означає ця спроба хитрувати з самим собою (бо я не сумніваюся, що зі мною ви щирі), що змушує вас пояснювати своєю допитливістю бажання утримати цю жінку, бажання, якого ви не можете ні приховати, ні притлумити?
Можна подумати, що і справді не бувало іншої жінки, якій ви дали б щастя, повне щастя! Ах, якщо ви в цьому сумніваєтеся, то погана ж у вас пам’ять! Але, звичайно, річ не в цьому. Просто серце ваше поневолило розум і примушує його вигадувати слабкі аргументи. Але мене, вельми зацікавлену в тому, щоб не обманюватися, не так легко ввести в оману.
Приміром, я звернула увагу на вашу запобігливість, що змусила вас якнайстаранніше опустити всі епітети, що, як ви уявили, були мені не до вподоби, одначе тут же помітила, що, може, самі того не помічаючи, ви залишилися вірні тим же думкам. І дійсно, пані де Турвель уже не чудова і не божественна, але зате вона дивовижна жінка, з ніжною і чутливою душею, притому на протилежність усім іншим жінкам, словом – жінка рідкісна, другої такої вже не зустрінеш. Така ж справа і з невідомою чарівністю, яку ви зумієте здолати. Нехай так; але якщо ви досі ніколи не зустрічали її, то, мабуть, що і в майбутньому не зустрінете, а значить, втрата її виявиться все ж таки непоправною. Або, віконте, все це явні ознаки любові, або таких ознак узагалі неможливо виявити.
Повірте, що нині я говорю без усякого роздратування. Я дала собі слово не допускати себе до нього, бо чудово зрозуміла, якою небезпечною пасткою воно є. Послухайтеся мене, будьмо тільки друзями, зупинімося на цьому. І будьте вдячні мені за ту мужність, із якою я захищаюся: так, саме за цю мужність, бо її потрібно мати часом і для того, щоб не стати на шлях, який сам же визнаєш поганим.
Тому на ваше питання про жертви, яких я зажадала б, а ви не змогли б принести, відповідаю лише для того, щоб переконати вас розділити мою точку зору. Я навмисно вживаю вислів зажадала б, оскільки впевнена, що тепер ви і дійсно визнаєте мене надмірно вимогливою, але тим краще. І я не лише не розсерджуся на вас за відмову, але навіть буду вам за неї вдячна. Більше того – не перед вами ж мені прикидатися – вона мені, можливо, просто необхідна.
Я зажадала б – яка ж бо жорстокість! – аби ця рідкісна, дивовижна пані де Турвель стала для вас звичайнісінькою жінкою, такою, яка вона насправді. Бо не слід обманюватися: чари, які нібито знаходиш в іншому, є в нас самих, і тільки любов робить такою прекрасною кохану істоту. Хоч би яким було нездійсненним те, чого я вимагаю, ви, можливо, змусите себе пообіцяти мені це й навіть клятву дасте, хоча, відверто кажучи, я не повірю порожнім словам. Мене зможе переконати лише поведінка ваша в цілому.
Це ще не все, у мене будуть капризи. Ви з такою готовністю пропонуєте принести мені в жертву малу Сесіль, але я в цьому ніскільки не зацікавлена. Я побажала б, навпаки, щоб ви продовжували нести цю нелегку службу до нових моїх розпоряджень, чи тому, що мені хотілось би зловживати таким чином своєю владою, чи тому, що, побажавши стати поблажливою або справедливою, я задовольнялась би можливістю розпоряджатися вашими почуттями, не позбавляючи вас насолод. Хай там як, але я зажадала б покори, а накази мої були б дуже суворі!
Щоправда, тоді я вважала б себе зобов’язаною віддячити вам і, хто знає, можливо, навіть нагородити. Я, наприклад, скоротила б термін розлуки, яка і для мене самої стала б нестерпною. Словом, я побачилась би з вами, віконте, побачилась… як хто?… Але ви все ж таки пам’ятаєте, що це всього лише розмова, опис нездійсненного плану, а мені не хотілось би забувати про це самій…
Чи знаєте, що я дещо стурбована своїм процесом? Я захотіла нарешті точно дізнатися, на що можу розраховувати.
Мої адвокати посилаються на якісь закони, а ще більше на авторитети, як вони їх іменують, але все це не уявляється мені таким же розумним і справедливим, як їм. Я майже жалкую, що відмовилася піти на мирову. Все ж заспокоюю себе тим, що прокурор спритний, адвокат красномовний, а позивачка гарна собою. Якщо ці три засоби не виявляться дієвими, значить, треба змінити ввесь порядок ведення справ. Але що ж станеться тоді з повагою до давніх звичаїв?
Нині тільки процес утримує мене тут. Процес Бельроша закінчено: в позові відмовлено, судові витрати сплачено. Він уже жалкує, що не потрапить на сьогоднішній бал. Ось уже воістину жаль людини, що залишилася не при ділі! Коли ми повернемося до Парижа, я поверну йому цілковиту свободу. Я приношу йому цю гірку для мене жертву, але знаходжу втіху в тому, що він вважає мою поведінку великодушною.
Прощавайте, віконте, пишіть мені частіше. Детальні звіти про ваші забави відвернуть мене хоч би до деякої міри від турбот, які долають мене.
Із замку ***, 11 листопада 17…