Від президентші де Турвель до пані де Розмонд
Намагаюся писати вам, сама не знаючи ще, чи зможу. О Боже, подумати тільки, що попередній мій лист не дав мені закінчити надмір щастя! Тепер же я убита граничним відчаєм – у мене залишилися тільки сили відчувати свою муку, але немає сил висловити її.
Вальмон… Вальмон більше не любить мене і ніколи не любив. Любов так не покидає. Він обманює мене, зраджує, ображає. На мене обрушились усі нещастя, всі приниження, які тільки можуть бути, і виходять вони від нього!
Не думайте, що це проста підозра: я ж була така далека від будь-яких підозр! Але тепер мені не дано щастя сумніватись. Я це бачила – що ж він може сказати на своє виправдання?… Але хіба йому не байдуже? Він навіть і не пробує цього зробити… Нещасна! Що йому твої докори, сльози? Дуже ти йому потрібна!..
Отже, він дійсно пожертвував мною, навіть виставив на глум… і кому?… Низькій тварюці… Але що я говорю? Ах, я втратила навіть право зневажати її. Вона не така винна, як я, вона меншою мірою порушила свій обов’язок. О, які тяжкі страждання, погострені докорами сумління! Але ось муки мої посилюються. Прощавайте, дорогий друже мій, хоч як мало достойна я вашої жалості, ви все ж виявите її до мене, якщо тільки подумаєте про те, як я страждаю.
Перечитала цього листа й бачу, що він вам нічого не пояснить. Тому спробую знайти достатньо мужності, щоб розповісти вам про цю жорстоку для мене подію. Вона сталась учора. Вперше після повернення до Парижа я мала вечеряти не вдома. Вальмон зайшов до мене о п’ятій годині й ніколи ще не здавався мені ніжнішим! Він дав мені зрозуміти, що мій намір їхати в гості йому неприємний, і ви самі розумієте, що незабаром я змінила рішення і залишилась удома. Проте години через дві й вигляд його і тон помітно змінилися. Не знаю, можливо, в мене вирвалося що-небудь таке, що йому не сподобалося. Хай там як, через деякий час він заявив, що зовсім забув про одну справу, яка змушує його покинути мене, і пішов. При цьому він, одначе, висловлював найживіший жаль, що здався мені тоді дуже ніжним і цілком щирим.
Залишившись на самоті, я вирішила, що пристойніше буде не порушувати раніше дану обіцянку, позаяк я вільна і можу виконати її. Я закінчила свій туалет і сіла в карету. На нещастя, кучер поїхав повз Оперу, я опинилася в самій веремії роз’їзду, і тут, за чотири кроки від себе, у найближчому до своєї карети ряду впізнала карету Вальмона. Серце в мене відразу ж закалатало, але не від якого-небудь страху: мені хотілося тільки одного – щоб моя карета скоріше рушила вперед. Натомість його кареті довелося податися назад, і вона порівнялася з моєю. Я відразу ж висунулась, і яким же був мій подив, коли поряд із ним я побачила особу, добре відому, як дівиця легкої поведінки! Як ви самі розумієте, я відкинулася назад; того, що я побачила, цілком вистачало, щоб уразити моє серце. Але, напевно, вам нелегко буде повірити, що ця дівиця, якій він, мабуть, наймерзотнішим чином усе про мене розповів, продовжувала дивитись у вікно карети просто на мене і при цьому голосно, зухвало реготала.
Знищена всім, що сталось, я проте дозволила довезти мене до того дому, де мала вечеряти. Але залишатися там виявилося для мене неможливим: кожну мить я відчувала, що ось-ось знепритомнію, а головне – я не могла утримати сліз.
Повернувшись додому, я написала панові де Вальмону і негайно ж відіслала йому листа; його не виявилось удома. Бажаючи за всяку ціну або вийти з цього стану смертної муки, або вже знати, що перебуватиму в нім вічно, я знову послала слугу зі своїм листом, звелівши йому дочекатися повернення Вальмона. Але ще до півночі слуга мій прибув із повідомленням, що кучер повернувся сам і сказав йому, що хазяїн не ночуватиме вдома. Уранці я розсудила, що мені залишається тільки одне – повторно зажадати повернення всіх моїх листів і просити Вальмона більше в мене не бувати. Я і дала відповідні розпорядження, але вони, мабуть, були абсолютно зайві: вже близько полудня, а він іще не з’явився, і я не отримала від нього хоча б записки.
Тепер, дорогий друже мій, мені додавати нічого. Ви в курсі справи, і ви добре знаєте моє серце. Єдина моя надія – що мені вже недовго доведеться засмучувати такого друга, як ви.
Париж, 15 листопада 17…
Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона
Напевно, добродію, після того, що сталось учора, ви не розраховуєте більше бути прийнятим у мене та й не дуже цього прагнете! Тому пишу вам не стільки навіть для того, щоб просити вас у мене більше не з’являтися, скільки для того, аби знову зажадати у вас повернення листів, яких мені не слід було писати. Якщо вони коли-небудь могли мати для вас певне значення, як свідчення породженого вами засліплення, то нині, коли воно пройшло, вони не можуть не бути для вас байдужими, бо висловлюють лише почуття, вами ж у мені знищене.
Признаюся, що з мого боку помилкою було перейнятися до вас довірою, жертвами якої виявилося до мене стільки інших жінок. У цьому я звинувачую лише себе. Проте я вважала, що в усякому разі не заслуговую на те, щоб ви віддавали мене на осміяння та ганьбу. Я гадала, що, пожертвувавши заради вас усім і втративши через вас право на повагу з боку інших людей і навіть на самоповагу, я могла розраховувати, що ви не судитимете мене більш суворо, ніж товариство, в чиїх очах існує все ж величезна різниця між жінкою, винною в слабкості, і жінкою, вкінець зіпсованою. Ось чому я згадую тут лише про ті проступки ваші, які завжди і всіма засуджуються. Про проступок проти любові я умовчую: вашому серцю однаково не зрозуміти мого. Прощавайте, добродію.
Париж, 15 листопада 17…