Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель
Мені щойно вручили, добродійко, вашого листа. Я здригнувся, прочитавши його, і в мене ледве вистачає сил написати відповідь. Якої ж ви про мене жахливої думки! Ах, звичайно, я здійснював проступки такі, яких не пробачу собі все життя, навіть якби ви покрили їх своєю поблажливістю. Але наскільки ж завжди було чужим душі моїй те, в чому ви мені докоряєте! Як, це я принижую, ображаю вас, я, що шанує вас не менше, ніж любить, який спізнав почуття гордості лише в ту мить, коли ви визнали його достойним себе? Вас ввели в оману зовнішні обставини, і я не заперечую, що вони могли бути проти мене. Але хіба в серці вашому не було того, що треба для боротьби з оманою? І чому воно не обурилося від самої думки про те, що може на мене нарікати? А ви повірили! Значить, ви не лише визнали мене здатним на таку мерзотність і безумство, але у вас навіть виникла думка, що жертвою його ви стали через свою доброту до мене! Ах, якщо ви себе вважаєте до такої міри приниженою любов’ю, то який же я низький у ваших очах!
Пригнічений мукою, яку заподіює мені ця думка, я, відганяючи її, втрачаю час, який слід було б використати на те, щоб згладити її з вашої свідомості. Буду відвертим – мене стримує ще один аргумент. Чи треба говорити про події, які я хотів би повністю забути? Чи треба затримувати вашу увагу – та й мою теж – на миті омани, яку я хотів би спокутувати всією своєю рештою життя, – причина її мені самому ще не зовсім ясна, і спомин про неї завжди буде для мене принизливим і ганебним? Ах, якщо, звинувачуючи себе самого, я ще більше розпалю ваш гнів, помста у вас під рукою: досить буде віддати мене на муки моїй же совісті.
Та все ж – хто повірив би? – першопричиною цієї події було те всемогутнє зачарування, яке я відчуваю, перебуваючи біля вас. Саме воно змусило мене забути про важливу справу, що не терпіла зволікання. Я пішов од вас надто пізно і не зустрівся з чоловіком, якого шукав. Я сподівався застати його в Опері, але й ця спроба виявилася марною. Там була Емілі, яку я знав у дні, коли не мав ніякого уявлення ні про вас, ні про справжню любов. У Емілі не було карети, і вона попросила мене підвезти її – вона живе за кілька кроків од театру. Я не надав цьому ніякого значення і погодився. Але саме тоді ми з вами і зустрілись, і я відразу ж відчув, що ви можете поставити мені це в провину.
Страх викликати ваше незадоволення або засмутити вас має наді мною таку владу, що його не можна не помітити, і на нього дійсно незабаром звернули увагу. Признаюся, що він навіть змусив мене попросити цю дівицю не показуватись. Але обережність, викликана моєю любов’ю, обернулася проти любові. Звикла, подібно до всіх таких жінок, вважати свою владу, завжди незаконну, міцною тільки тоді, коли нею можна зловжити, Емілі, звичайно, вирішила не упускати такої блискучої можливості. Чим більше помічала вона, що моя тривога посилюється, тим більше старалася вона, щоб її побачили в моїй кареті. А її безумний сміх, через який я тепер червонію лише при думці, що ви хоч на мить могли визнати себе його причиною, викликаний був тільки моєю жорстокою мукою, що виникала знову ж таки від моєї любові та поваги до вас.
Досі я, як мені здається, більш нещасний, аніж винуватий, і ті проступки, єдині, про які ви згадуєте й які завжди й усіма засуджуються, – їх не існує, і за них мені докоряти не можна. Але марно умовчуєте ви про проступок проти любові. Я не робитиму цього: порушити мовчання змушують мене занадто важливі міркування.
Цим своїм вчинком, для мене самого неймовірним, я збентежений і присоромлений настільки, що мені надзвичайно болісно нагадувати про нього. Пройнятий свідомістю провини, я готовий був би нести за неї кару або ж чекати пори, коли час, моя невичерпна ніжність і моє розкаяння принесуть мені ваше пробачення. Але як можу я мовчати, коли те, що мені залишається сказати вам, важливе саме для вас, стосується ваших почуттів?
Не подумайте, що я шукаю яких-небудь вивертів, аби виправдати чи прикрити свою провину: ні, я її визнаю! Але я не визнаю і ніколи не ви5знаю, що цю принизливу помилку може бути визнано злочином проти любові. Що може бути спільного між поривами чуттєвості, хвилинним засліпленням, яке незабаром змінюється соромом і розкаянням, і чистим почуттям, здатним виникнути лише в душі, сповненій ніжності, підтримуватися лише повагою і, врешті-решт, дати повне щастя? Ах, не принижуйте таким чином любові. А головне – бійтеся принизити себе, дивлячись із єдиної точки зору на речі непоєднувані. Дайте жінкам низьким, пропащим страшитися суперництва, що, як вони мимоволі відчувають, завжди їм загрожує, і відчувати муки ревнощів настільки ж жорстоких, наскільки і принизливих; але ви, ви відвертайте свій погляд від того, що може його осквернити, і, чиста, як божество, карайте, подібно до нього ж, за обра5зи, залишаючись до них нечутливою.
Але яку кару призначите ви мені, тяжчу, ніж та, що я її нині зазнаю? Що можна порівняти з жалем про провину, яка викликала ваш гнів із відчаєм від того, що завдав вам прикрості, з гнітючою думкою про те, що я став менш достойним вас? Ви шукаєте, чим би покарати мене, я ж прошу у вас втіх, і не тому, що заслуговую на них, а тому, що вони мені потрібні, й отримати їх я можу тільки від вас.
Якщо раптом, забувши про мою і про свою власну любов і не дорожачи більш моїм щастям, ви, навпаки, бажаєте увергнути мене у вічну муку – це ваше право: завдавайте удару. Але якщо, виявляючи поблажливість або чуйність, ви все ж таки згадаєте про ніжність, що поєднувала наші серця, про пристрасну знемогу душ, що вічно відроджується і стає все більш і більш палкою, про солодкі та щасливі дні, якими кожне з нас завдячувало іншому, про всі радощі, які дає тільки любов, – можливо, ви визнаєте за краще використати свою владу на те, щоб воскресити все це, замість того щоб знищувати. Що мені сказати вам іще? Я все втратив, і все втратив зі своєї ж вини. Але я все можу повернути, якщо на те буде ваша добра воля. Тепер вам вирішувати. Додам лише одне слово. Ще вчора ви присягалися мені, що моє щастя забезпечене, якщо воно залежить від вас! Ах, добродійко, невже ви повергнете мене тепер в безвихідний відчай?
Париж, 15 листопада 17…