Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Наполягаю на своєму, чарівний мій друже, ні, я не закоханий, і не моя провина, якщо обставини змушують мене зображувати закоханість. Дайте тільки згоду і повертайтеся: ви незабаром самі переконаєтеся, наскільки я щирий. Я довів це вчора, а те, що відбувається сьогодні, не спростовує вчорашнього.
Отже, я був у чутливої недоторки, і ніяка інша справа мене не відволікала, бо мала Воланж, незважаючи на своє становище, ма5ла всю ніч провести на балу, який пані В*** давала, незважаючи на те, що сезон іще не настав! Я знічев’я спершу захотів продовжити своє відвідування й навіть зажадав у зв’язку з цим маленької жертви. Але тільки-но я дістав згоду, задоволення, якого я чекав, було порушене думкою про те, що ви наполегливо продовжуєте вважати мене закоханим або в усякому разі безупинно ставите мені це в докір. Отже, єдиним моїм бажанням стало переконати й самого себе і вас, що з вашого боку це чистісінький наклеп.
Тут я прийняв сміливе рішення і під досить дріб’язковим приводом покинув свою спокусницю, вкрай здивовану і, поза сумнівом, у ще більшій мірі засмучену. Я ж спокійнісінько вирушив у Оперу на побачення з Емілі, й вона може відзвітувати перед вами в тому, що до нинішнього ранку, коли ми розлучилися, ні єдиний жаль не збентежив наших втіх.
У мене, одначе, був би достатній привід для занепокоєння, якби не моя щонайповніша байдужість. Бо хай буде вам відомо, що не встигли ми з Емілі, що сиділа зі мною в кареті, від’їхати за чотири будинки від Опери, як із нами порівнялася карета суворої святенниці і внаслідок того, що утворилася тиснява, простояла поряд із нашою хвилин сім-вісім. Ми бачили одне одного, як у ясний полудень, і уникнути цього не було ніякої можливості.
Але це ще не все: мені спало на думку повідомити Емілі, що ця пані – та сама, якій я писав горезвісного листа (ви, можливо, пригадаєте цю мою витівку, коли сама Емілі слугувала пюпітром).[76] Вона ж бо цього не забула і, смішлива за вдачею, заспокоїлася, тільки коли надивилася вдосталь на цю, за її висловом, ходячу доброчесність, регочучи при цьому так непристойно, що можна було дійсно втратити терпець.
Але й це не все: можливо, ви сумніваєтеся в тому, що ревнивиця послала до мене того ж вечора? Мене не виявилось удома, але вона у своїй упертості відправила слугу повторно, звелівши йому дочекатися мого повернення. Я ж, вирішивши залишитись у Емілі, відіслав карету додому, а кучерові звелів тільки приїхати за мною вранці. Заставши посланця любові в моєму домі, кучер без зайвої балаканини повідомив його, що я не повернуся до ранку.
Вам легко здогадатися, що ця новина подіяла, і що по поверненні я отримав повну відставку, оголошену мені з усією належною урочистістю.
Таким чином, історія ця, на вашу думку, нескінченна, могла б закінчитися хоч сьогодні вранці. Якщо ж вона не закінчилася, то не тому, що я, як ви, напевно, гадаєте, дорожив нею, а лише внаслідок того, що, з одного боку, я вважаю неподобством, щоб мене кидали, а з іншого – тому, що честь цієї жертви хотів зробити вам.
Отже, на сувору записку я відповів довжелезним і дуже чутливим посланням. Я навів ґрунтовні пояснення, а щоб їх було прийнято за чисту монету, вирішив спертися на любов. Мені це вже вдалося. Щойно я отримав другу записку, як і раніше, дуже сувору, що підтверджує розрив навіки, як і слід було очікувати, але тон її, одначе, інший. Найголовніше – мене не хочуть бачити: це рішення оголошується разів чотири і найнепохитнішим чином. Із цього я зробив висновок, що треба, не гаючи часу, з’явитися. Я вже послав єгеря, щоб заручитися швейцаром, а через хвилину вирушу сам змусити її підписати мені прощення. Бо за такої провини існує лише одна церемонія відпущення, і її може бути здійснено тільки в особистій присутності.
Прощавайте, чарівний друже мій, біжу в цій важливій справі.
Париж, 15 листопада 17…
Від президентші де Турвель до пані де Розмонд
Як я докоряю собі, чуйний друже мій, за те, що поквапилася посвятити вас в усі подробиці своїх швидкоплинних прикростей! Через мене ви тепер засмучені. Печаль ваша, в якій винна я, ще триває, я ж у цей час щаслива. Так, усе забуто, пробачено, краще того – відновлено. Скорбота і туга змінилися спокоєм і відрадою. О, як мені висловити радість мого серця! Вальмон не винен. Не можна бути винуватим, коли любиш так, як він. Тяжка, образлива для мене провина, в якій я його звинувачувала з такою гіркотою, – він її не здійснював, а якщо в одному-єдиному пункті я мала виявити поблажливість, то хіба не було і з мого боку несправедливостей, які належить спокутувати?
Не вдаватимуся до дрібниць про факти або про причини, що його реабілітовують. Можливо, розум і не дуже дослухався б до них: лише серцю дано їх зрозуміти. Але якщо ви все ж таки запідозрите мене в слабкості, я прикличу собі на допомогу ваші ж міркування. Адже ви самі кажете, що в чоловіків невірність іще не означає непостійності.
Це зовсім не означає, що я не розумію, до якої міри ця відмінність, хоч би її й було узаконено думкою суспільства, ображає істинну чутливість. Але чи моїй чутливості скаржитися, коли ще сильніше страждають почуття Вальмона? Я забуваю його проступок, але не думайте, що він прощає його собі сам або знаходить яку-небудь втіху. Але ж як спокутував він цю легку провину надміром любові до мене, надміром мого щастя!
Або ж щастя моє тепер повніше, або я більше ціную його після того, як боялася, що воно мною втрачене. Але можу вам сказати, що, якби в мене вистачило сил переносити прикрості такі ж тяжкі, як ті, що я нині пережила, я не вважала б, що занадто дорого плачу за повноту щастя, якої відтоді зазнала. О ніжна моя матінко, полайте свою безрозсудну дочку за те, що вона засмутила вас своєю поспішністю, полайте її за те, що вона занадто відважно судила та обмовила того, кого мала незмінно обожнювати. Але, визнавши її нерозсудливість, знайте, що вона щаслива, і збільште це щастя, поділивши його з нею.
Париж, 15 листопада 17…, увечері.