Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Чому це, чарівний мій друже, я не отримую від вас відповіді? Тим часом останній мій лист, як мені здається, на неї заслуговував. І я мав отримати її вже три дні тому, а все чекаю і чекаю! М’яко кажучи, я на вас сердитий, і тому нічого не розповідатиму вам про найважливіші свої справи. Ні слова не скажу я про те, що відбулося найповніше примирення, що замість докорів і недовіри воно породило нові пестощі, що тепер уже переді мною вибачаються, й я отримую відшкодування за те, що була запідозрена моя невинність. Я взагалі не писав би вам, якби не сталося минулої ночі абсолютно непередбаченої події. Але оскільки вона стосується вашої підопічної й вона, ймовірно, не вважає підходящим сповіщати вас про неї, в усякому разі на початку, – про це подбаю я.
Із причин, про які ви здогадаєтесь або не здогадаєтеся, останні декілька днів я не міг бути зайнятий пані де Турвель. А оскільки цих причин у малої Воланж не могло бути, я почав частіше відвідувати її. Завдяки люб’язності швейцара мені не доводилося долати ніяких перешкод, і ми з вашою підопічною вели спокійний і розмірений спосіб життя. Але звичка веде до недбалості. У перші дні ми ніяк не могли заспокоїтися, вживаючи все нових і нових застережних заходів, і тремтіли за всіма замками. Але вчора незбагненна неуважність викликала ту подію, про яку я хочу вас повідомити. І якщо я зі свого боку відбувся страхом, то дівчинці вона обійшлася дещо дорожче.
Ми відпочивали та поринали у знемогу, що змінює сластолюбство, як раптом почули, що двері нашої кімнати несподівано відчинилися. Негайно ж я схопився за шпагу, стільки ж для самозахисту, скільки для того, щоб захистити нашу з вами підопічну. Кидаюся вперед, але нікого не бачу. Двері, одначе, дійсно виявилися відчиненими. Оскільки ми не гасили світла, я пішов на розвідку, але не виявив жодної живої душі. Тоді я згадав, що ми нехтували звичайною обережністю, мабуть, лише злегка причинили або ж погано замкнули двері, й вони самі відчинилися.
Повернувшись до своєї полохливої подруги, щоб заспокоїти її, я не знайшов її в ліжку. Чи впала вона між ліжком і стіною, чи сховалася туди, в усякому разі вона лежала там непритомна і в найсильніших судомах. Можете судити про мою стривоженість! Мені, одначе, вдалося знов укласти її в ліжко і навіть привести до тями. Але, падаючи, вона забилась, і наслідки не забарилися позначитись.
Болі в попереку, жорстокі кольки та інші незаперечні ознаки незабаром остаточно прояснили мені її становище. Але, щоб повідомити про нього їй, потрібно було спершу поінформувати її і про те, що з нею сталося дещо раніше, бо вона про це навіть не підозрювала. Можливо, жодна дівиця досі не зберігала такої невинності, так старанно роблячи все, щоб цю невинність утратити! О, ця особа геть не витрачала часу на роздуми!
Та зате дуже багато його вона витрачала, впадаючи у відчай, і я відчув, що потрібно на щось зважуватися! Тому ми з нею домовилися, що я негайно ж вирушу за їх домашнім лікарем і за їх домашнім хірургом і, попереджаючи їх, що за ними пришлють, я під суворим секретом розповім їм усе. Вона ж, зі свого боку, подзвонить покоївці, довіриться їй або ні, на власний розсуд, але в усякому разі пошле по лікарську допомогу, а паче всього – заборонить будити пані де Воланж – зворушлива і цілком природна дбайливість дочки, що боїться потурбувати матір.
Я постарався закінчити обидва мої візити і обидва довірчі повідомлення якомога скоріше, а потім повернувся до себе й досі ще не виходив із дому. Але хірург, якого я, втім, і раніше знав, опівдні з’явився сповістити мене про стан хворої. Я не помилявсь, але він сподівається, що, коли не станеться ускладнень, удома в неї нічого не помітять. Покоївку втаємничено, лікар дав хворобі підходящу назву, і справа ця влаштується, як незліченна множина інших, – хіба що згодом нам із вами знадобиться, щоб про неї заговорили.
Але чи є у нас із вами тепер які-небудь спільні інтереси? Мовчання ваше викликає у мене із цього приводу сумніви. Я б уже перестав і вірити в це, якби бажання зберегти їх не спонукало мене всіма правдами й неправдами зберегти сподівання.
Прощавайте, чарівний мій друже. Цілую вас, хоча все ще гніваюся.
Париж, 21 листопада 17…
Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона
Боже, віконте, до чого мені набридла ваша упертість! Чи не однаково вам, чого я мовчу? Чи, бува, не думаєте ви, що я мовчу тому, що мені нічого сказати на свій захист? Якби все було в цьому! Але річ у тім, що мені важко про це писати!
Скажіть мені правду: самі ви себе обманюєте чи мене хочете обдурити? Ваші слова та поведінка настільки суперечать одне одному, що в мене залишається вибір тільки між цими двома думками: яка з них – істинна? Що ви хочете від мене почути, коли я сама не знаю, що й думати?
Ви, як видно, ставите собі у велику заслугу останню сцену між вами і президентшею. Але що вона доводить на користь вашої системи або проти моєї? Вже напевно я ніколи не говорила вам, що ви любите цю жінку настільки, щоб не зраджувати її, щоб не користуватися будь-яким випадком, який здасться вам приємним або зручним. Я не сумнівалася навіть, що вам більш або менш байдуже вдовольняти з іншою, з першою-ліпшою жінкою, навіть такі бажання, які могла збудити у вас тільки ця. І я не здивована, що завдяки своїй душевній розпусті, заперечувати яку вам було б безглуздо, ви одного дня зробили цілком обдумано те, що сотні разів робили просто так, при нагоді. Кому не відомо, що так узагалі заведено у світі, що такий звичай, який наслідуєте ви всі, від негідника до обраного? Хто в наші дні від цього утримується, славиться мрійливим. А я, здається, вам за цю ваду не докоряю!
Проте я говорила, і думала, і тепер іще думаю, що ви свою президентшу любите. Звичайно, не занадто чистою і не занадто ніжною любов’ю, але такою, на яку ви здатні. Такою, приміром, яка примушує вас виявляти в жінці принади та якості, що їх насправді у неї немає, ставити її на особливе місце, а всіх інших відсувати у другий розряд. Словом, такою, яку, по-моєму, султан може відчувати до любої султанші, що не заважає йому часом віддавати перевагу звичайній одалісці. Порівняння це уявляється мені тим більше вірним, що, подібно до східного султана, ви ніколи не буваєте коханим або другом жінки, а завжди її тираном або рабом. Тому я абсолютно впевнена, що ви без кінця принижувались і раболіпствували, щоб знову ввійти в довіру до цього предмета вашої пристрасті й, охоплений радістю, що це вам удалося, ви, як тільки, на вашу думку, настала хвилина прощення, залишаєте мене заради цієї великої події.
І якщо у своєму останньому листі ви не говорите виключно про цю жінку, то тому, що не хочете розмовляти зі мною – про найважливіші свої справи. Вони уявляються вам такими значними, що у своєму мовчанні на цей рахунок ви вбачаєте якесь покарання мені. І після того, як ви дали сотні доказів рішучої переваги, що віддається вами іншій жінці, ви спокійно запитуєте мене, чи є у вас зі мною тепер які-небудь спільні інтереси? Бережіться, віконте, вже якщо я вам дам відповідь, то сказаного назад не візьму. І я вже надто багато говорю, якщо остерігаюся давати зараз відповідь. Тому я твердо вирішую замовкнути.
Усе, що я можу зробити, – це розповісти вам одну історію. Можливо, у вас не вистачить часу прочитати її або приділити їй увагу, необхідну для того, щоб зрозуміти її як слід. Що ж, воля ваша. У гіршому разі моя розповідь пропаде даремно.
Один мій знайомий, подібно до вас, вступив у зв’язок із жінкою, що не надавала йому багато честі. Часом у нього не бракувало розуму втямити, що рано чи пізно від цієї пригоди йому буде тільки шкода. Але хоч він і соромивсь, а мужності для розриву в нього не вистачало. І становище його виявлялося тим складнішим, що він хвалився перед своїми друзями, ніби ніщо не обмежує його свободи, адже він чудово знав, що чим лютіше захищаєшся від звинувачення, що зробив дурість, тим стаєш смішнішим. Так він і жив, не припиняючи зображувати собою дурня, а потім казати: «Не моя в тім провина». У цього чоловіка була приятелька, що ледве не піддалася спокусі виставити його всім напоказ у цьому стані сп’яніння й тим самим раз і назавжди зробити його смішним. Все ж великодушність пересилила в ній підступні наміри, а можливо, виявились інші причини – і вона спробувала використати останній засіб, аби за всіх обставин мати право сказати, як її друг: «Не моя в тім провина». З цією метою вона послала йому без усяких пояснень нижченаведений лист, як ліки, які могли б виявитися корисними при його недузі:
«Усе приїдається, мій ангеле, такий уже закон природи: не моя в тім провина.
І якщо мені надокучила пригода, що повністю поглинала мене чотири згубні місяці, – не моя в тім провина.
Якщо, наприклад, у мене було рівно стільки любові, скільки у тебе доброчесності – а цього, справді, немало, – нічого дивуватися, що першій надійшов кінець тоді ж, коли і другій. Не моя в тім провина.
Із цього виходить, що з якогось часу я тебе зраджував, але слід сказати, що до цього мене певною мірою змушувала твоя невблаганна ніжність. Не моя в тім провина.
А тепер одна жінка, яку я шалено люблю, вимагає, щоб я тобою пожертвував. Не моя в тім провина.
Я розумію, що це – чудовий привід звинуватити мене в клятвопорушенні. Але якщо природа наділила чоловіків тільки щирістю, а жінкам дала упертість, – не моя в тім провина.
Повір мені, візьми іншого коханця, як я взяв іншу коханку. Це хороша, навіть чудова порада. А якщо він тобі не припаде до смаку, – не моя в тім провина.
Прощавай, мій ангеле, я оволодів тобою з радістю й покидаю без жалю: можливо, я ще повернуся до тебе. Таке життя. Не моя в тім провина».
Зараз не час, віконте, розповідати вам, як подіяла ця остання спроба, і про її наслідки, але обіцяю повідомити вас про це в найближчому ж листі. У нім же ви знайдете і мій ультиматум стосовно вашої пропозиції відновити нашу з вами угоду. А до того – кажу вам просто: прощавайте…
До речі, дякую за подробиці відносно малої Воланж. Це – статейка для газети, лихослів’я ми пустимо наступного дня після весілля. Поки ж що прийміть мої співчуття з нагоди втрати спадкоємця. Прощавайте, віконте.
Із замку ***, 24 листопада 17…