Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Утішне слово, чарівний друже мій, не знаю справді, чи погано я прочитав, чи погано зрозумів і вашого листа, і розказану в нім історію, і прикладений до неї зразок епістолярного стилю. Єдине, що я можу вам сказати, – це те, що останній видався мені оригінальним і цілком здатним справити належне враження, тому я його попросту переписав і так же просто послав божественній президентші. Я не втратив ні хвилини часу – ніжне послання було відправлене вчора ж увечері. Я вважав за краще не зволікати, бо, по-перше, обіцяв написати їй учора, а по-друге, подумав, що їй, мабуть, і цілої ночі не вистачить на те, щоб заглибитися в себе і розміркувати над цією великою подією, нехай би ви навіть повторно докорили мені за цей вислів.
Я сподівався, що ще сьогодні вранці встигну переслати вам відповідь моїй коханій. Але зараз уже близько полудня, а я ще нічого не отримав. Я почекаю до п’ятої години, і, якщо на той час не буде ніяких вістей, сам за ними вирушу. Бо тільки перший крок важкий, особливо коли виявляєш увагу.
А тепер, як ви самі розумієте, я кваплюсь дізнатися про кінець історії цього вашого знайомого, на якого лягла жахлива підозра, ніби він у разі потреби не здатний пожертвувати жінкою. Чи виправиться він? Чи пробачить йому великодушна приятелька?
Проте я не в меншій мірі бажаю отримати ваш ультиматум, як ви висловилися мовою високої дипломатії! Особливо ж цікаво мені знати, чи не виявите ви любові й у цьому останньому моєму вчинку. О, звичайно, вона в ньому є, й у великій кількості! Але до кого? Втім, я не хочу хвалитись і всі свої надії покладаю на вашу доброту.
Прощавайте, чарівний друже мій. Листа цього я запечатаю не раніше другої, сподіваючись, що зможу додати до нього бажану відповідь.
О другій годині після полудня.
Як і раніше, нічого, а чекати більше не можна – немає часу додати хоч одне слово. Але чи відкинете ви і цього разу ніжні поцілунки любові?
Париж, 27 листопада 17…
Від президентші де Турвель до пані де Розмонд
Зірвано завісу, добродійко, на якій написано було оманливу картину мого щастя. Фатальна правда розплющила мені очі, і я бачу перед собою неминучу близьку смерть, шлях до якої лежить між соромом і розкаянням. Я піду по цьому шляху… і муки мої будуть мені дорогі, якщо вони скоротять моє існування. Посилаю вам отриманого мною вчора листа. Нічого не додаватиму до нього: він сам за себе говорить. Зараз уже не до скарг – залишається лише страждати. Мені потрібна не жалість, а сили.
Прийміть, добродійко, моє останнє «прощай» – прощаюсь я тільки з вами, – і виконайте моє останнє прохання: полиште мене моїй долі, забудьте про мене, не вважайте мене більше за живу. В горі є певна межа, за якою навіть дружба лише посилює наші страждання і не може їх зцілити.
Коли рани смертельні, всяка спроба лікувати їх нелюдяна. Мені віднині чужі всі почуття, окрім відчаю. Для мене тепер немає нічого – тільки глибока ніч, в якій я хочу поховати свою ганьбу. Там плакатиму я про гріхи свої, якщо ще зможу плакати! Бо відучора я не пролила і сльозинки. У моєму зів’ялому серці їх більше немає.
Прощавайте, добродійко. Не відповідайте мені. Я дала клятву на цьому жорстокому листі – більше їх не отримувати.
Париж, 27 листопада 17…
Від віконта де Baльмона до маркізи де Мертей
Учора о третій годині після полудня, чарівний мій друже, втративши в очікуванні вістей терпіння, я з’явився до покинутої спокусниці; мені сказали, що її немає вдома. Убачивши в цій фразі тільки відмову прийняти мене, чим я не був ні здивований, ні зачеплений, я пішов у сподіванні, що моя поява змусить таку чемну жінку удостоїти мене хоч би одним словом у відповідь. Мені так хотілось отримати його, що я навмисно зайшов додому близько дев’ятої години вечора, але так нічого і не знайшов. Здивований цим мовчанням, якого зовсім не чекав, я послав свого єгеря за новинами і доручив йому дізнатися, чи, бува, не померла ця чутлива особа або, можливо, помирає? Словом, коли я остаточно повернувся додому, він повідомив мене, що пані де Турвель дійсно поїхала об одинадцятій ранку в супроводі покоївки, що везти себе вона звеліла в монастир *** і о сьомій годині вечора відіслала назад карету і своїх людей, звелівши передати, щоб удома її не чекали. Певна річ, це повне дотримання пристойності. Монастир – кращий притулок для вдови. І якщо вона чинитиме опір такому похвальному наміру, я зможу додати до всього, чим я їй уже завдячую, ще й розголос, якого, поза сумнівом, отримає ця пригода.
Я ж не так давно говорив вам, що, всупереч усім вашим тривогам, повернуся на сцену великого світу лише в ореолі нової слави. Нехай же вони покажуться, суворі критики, що звинувачували мене в тому, що я піддався мрійливій і нещасній любові, нехай вони нахвалятимуться стрімкішим і блискучим розривом, ні – нехай вони зроблять більше і з’являться як утішники, стежку для них уторовано. Так от, нехай вони наважаться зробити хоча б один крок на тому шляху, який я пройшов до кінця, і якщо хоч один із них досягне щонайменшого успіху, я поступлюсь їм пальмою першості. Але всі вони на власному досвіді дізнаються, що, коли я беруся за що-небудь ґрунтовно, залишене мною враження незабутнє. А вже це враження буде таким, і якщо біля цієї жінки в мене з’явиться щасливий суперник, я визнаю всі свої колишні перемоги за ніщо. Рішення, яке вона прийняла, звичайно, лестить моєму самолюбству, але мені прикро, що вона знайшла в собі досить сили, аби так віддалитися від мене. Значить, між нами можуть бути не лише ті перешкоди, які поставив би я сам! Як, коли б я захотів знову зблизитися з нею, вона могла б не захотіти? Що я говорю? Вона могла б не відчути такого бажання? Не вважати нашої близькості вищим для себе блаженством? Та хіба так люблять? І ви вважаєте, чарівний друже мій, що я мушу це стерпіти? Хіба не зміг би я, наприклад, і хіба не було б краще спробувати повернути цю жінку до думки про можливість примирення, яке завжди є бажаним, поки є надія? Я міг би зробити таку спробу, не надаючи цьому особливого значення, й, отже, не викликаючи у вас яких-небудь сумнівів. Навпаки! Це був би дослід, проведений нами спільно, і навіть якби він удався, то став би тільки зайвим приводом повторно принести за вашим велінням жертву, яка вам нібито видалась угодною. А тепер, чарівний друже мій, мені залишається тільки отримати за неї нагороду, і єдине, чого я бажаю, – це ваше повернення. Поверніться ж скоріше до свого коханого, до своїх забав, до своїх друзів і до подальших пригод.
У пригоді з малою Воланж справа повернула на добре. Учора, коли занепокоєння не давало мені всидіти на одному місці, я, побувавши в найрізноманітніших місцях, забіг і до пані де Воланж. Вашу підопічну я знайшов уже у вітальні: вона була ще в одежі хворої, але вже на шляху до повного одужання і від цього ще свіжіша та привабливіша. Ви, жінки, в такому разі цілий місяць валялися б у шезлонгу. Слово честі, хай живуть дівиці! Ця, по правді кажучи, викликала в мені бажання дізнатися, чи завершено одужання.
Мушу ще повідомити вас, що через біду, яка сталася з дівчинкою, ледве не стратив розум ваш чутливий Дансені. Спершу від горя, тепер – від радощів. Його Сесіль була хвора! Ви самі розумієте, що від такої біди голова піде обертом. Тричі на день він посилав за новинами, і не минало дня, щоб він не з’явився особисто. Нарешті, він написав матусі химерне послання з проханням дозволити привітати її з одужанням такого дорогого її серцю створіння. Пані де Воланж виявила згоду, і я застав молодика, що відновив свою присутність на колишніх підставах, – бракувало тільки невимушеності, на яку він поки що не зважувався.
Про ці подробиці я дізнався від нього самого, бо вийшов од них разом із ним і викликав його на розмову. Ви і уявити собі не можете, як подіяв на нього цей візит. Його радість, бажання, захоплення – непередавані. Я ж такий любитель сильних переживань, що остаточно запаморочив йому голову, пообіцявши, що дуже скоро влаштую йому можливість побачити його красуню ще ближче.
І справді, я вирішив передати йому її, як тільки завершу свій дослід. Бо я хочу цілком присвятити себе вам. І потім – чи варто було вашій підопічній стати моєю ученицею, якщо їй довелось би обманювати лише свого чоловіка? Вище досягнення – зрадити кохання, притому перше своє кохання! Бо я не можу докорити собі в тому, що вимовив слово любов.
Прощавайте, чарівний друже мій. Повертайтеся якнайскоріше насолодитися вашою владою наді мною, отримати від мене вияв відданості й сплатити мені належну нагороду.
Париж, 28 листопада 17…