Від пані де Воланж до пані де Розмонд
Ви, без сумніву, будете засмучені так само, як і я, достойний мій друже, коли дізнаєтеся про стан, у якому перебуває пані де Турвель. Із учорашнього дня вона хвора; хвороба її почалася так несподівано і з такими важкими ознаками, що я вкрай стривожена.
Дуже сильний жар, буйне марення, що майже не припиняється, невтоленна спрага, – ось що у неї спостерігається. Лікарі кажуть, що передбачити поки що нічого неможливо, а лікування уявляється дуже важким, оскільки хвора відмовляється від усякої медичної допомоги: щоб пустити кров, довелося силою тримати її, і до цього ж удатися ще двічі, щоб знову накласти пов’язку, яку вона, перебуваючи в маренні, ввесь час намагається зірвати.
Ви, як і я, звикли вважати її слабкою, боязкою і лагідною, але уявіть собі, що нині її ледве можуть стримати четверо людей, а щонайменша спроба будь-яких умовлянь викликає невимовну лють! Я побоююся, що тут не просто марення, що це може виявитися справжнім божевіллям.
Побоювання мої з цього приводу ще збільшилися від того, що сталося позавчора.
Того дня вона у супроводі покоївки прибула в монастир… Оскільки вона виховувалася в цій обителі та зберегла звичку їздити туди від часу до часу, її прийняли, як завжди, і вона всім здалася спокійною та здоровою. Години через дві вона запитала, чи вільна кімната, яку вона займала, будучи пансіонеркою, і, діставши ствердну відповідь, попросила дозволу піти поглянути на неї. З нею пішли настоятелька й декілька черниць. Тоді вона й заявила, що хоче знову оселитися в цій кімнаті, що їй узагалі не слід було її покидати, і додала, що не вийде звідси до самої смерті – так вона висловилася.
Спершу не знали, що і сказати їй, але, коли перше збентеження пройшло, їй указано було, що вона заміжня жінка і не може бути прийнята без особливого дозволу. Ні цей аргумент, ні багато інших не подіяли, і з цієї хвилини вона стала уперто триматися відмови не лише залишити монастир, але й цю кімнату. Нарешті, після тривалої боротьби, о сьомій годині вечора дано було згоду на те, щоб вона провела в ній ніч. Карету її та слуг одіслали додому, а рішення, як же бути далі, відклали до завтра.
Запевняють, що ввесь вечір ні в її зовнішності, ні в поведінці не лише не помічалося нічого дивного, але що вона була стримана, розсудлива і тільки разів чотири або п’ять поринала в таку глибоку задуму, із якої її важко було вивести, навіть заговорюючи з нею, і що кожного разу, перш ніж повернутися до дійсності, вона підносила обидві руки до лоба, ніби намагаючись якомога сильніше стиснути його. Одна з черниць, які перебували тут же, звернулася до неї з питанням, чи не болить у неї голова. Перш ніж відповісти, вона довго і пильно дивилася на ту, що запитала, і, нарешті, сказала: «Болить зовсім не там!». Через хвилину вона попросила, щоб її залишили одну і надалі не ставили їй ніяких питань.
Усі пішли, крім покоївки, якій, на щастя, довелося ночувати в тій же кімнаті за відсутності іншого приміщення.
За словами цієї дівчини, пані її була досить спокійна до одинадцятої вечора. Об одинадцятій вона сказала, що ляже спати, але, ще не зовсім роздягнувшись, почала швидко ходити назад і вперед по кімнаті, посилено жестикулюючи. Жюлі, яка бачила все те, що відбувалося вдень, не наважилася нічого сказати і мовчки чекала близько години. Нарешті пані де Турвель двічі, раз по раз, покликала її. Та встигла тільки підбігти, і пані впала їй на руки зі словами: «Я більше не можу». Вона дозволила вкласти себе в ліжко, але не побажала нічого прийняти і не дозволила кликати будь-кого на допомогу. Вона звеліла тільки поставити біля себе воду і сказала, щоб Жюлі лягала.
Та запевняє, що години до другої ранку не спала і протягом усього цього часу не чула ніяких скарг, ніяких рухів. Але близько п’ятої ранку її розбудив голос пані, яка щось голосно і різко говорила. Жюлі запитала, чи не треба їй чого-небудь, але, не діставши відповіді, взяла свічку і підійшла до ліжка пані де Турвель, яка не впізнала її, але, несподівано перервавши свою безладну балаканину, гарячковито закричала: «Нехай мене залишать саму, нехай мене залишать у мороці, я маю бути в мороці». Учора я й сама зазначила, що вона часто повторює цю фразу.
Жюлі скористалася цим своєрідним наказом і вийшла, щоб покликати людей, які могли б надати допомогу, але пані де Турвель відкинула її з несамовитою люттю, в яку відтоді так часто впадає.
Уся подія повергла монастир у таке остовпіння, що настоятелька вирішила послати за мною вчора о сьомій годині ранку. Було ще темно. Я примчала відразу ж. Коли про мене доповіли пані де Турвель, вона немовби прийшла до тями і сказала: «Ах, так, нехай увійде!». Але коли я опинилася біля її ліжка, вона пильно подивилася на мене, швидко схопила мою руку і, стиснувши її, мовила мені гучним, похмурим голосом: «Я помираю тому, що не повірила вам». І відразу вслід за тим, затуливши очі рукою, заходилася повторювати одну й ту саму фразу: «Нехай мене залишать саму» – і т. д., поки не знепритомніла.
Ці звернені до мене слова і ще деякі, що вирвались у неї в маренні, наводять мене на думку, що ця тяжка хвороба має причину ще більш тяжку. Але поставимося з повагою до таємниці нашого друга і обмежимося співчуттям до її біди.
Увесь учорашній день пройшов так само бурхливо, у страхітливих нападах, що змінювалися повним занепадом сил, який нагадує летаргію; лише в ці хвилини вона сама заживає – і дає іншим – певного спокою. Я покинула узголів’я її ліжка лише о десятій вечора з тим, аби повернутися сьогодні вранці на ввесь день. Ясна річ, я не залишу мого нещасного друга, але те, що вона наполегливо відмовляється від усяких турбот про неї, від усякої допомоги, викликає просто відчай.
Посилаю вам нічний бюлетень, щойно мною отриманий, – як ви побачите, він аж ніяк не втішливий. Я потурбуюся, щоб і вам їх акуратно надсилали.
Прощавайте, достойний мій друже, поспішаю до хворої. Моя дочка, яка, на щастя, майже зовсім видужала, засвідчує вам свою повагу.
Париж, 29 листопада 17…