Від кавалера Дансені до пані де Мертей
О, ви, кохана моя! О ти, обожнювана! О ти, що поклала початок моєму щастю! О ти, що зробила його повним! Чутливий друже, ніжна коханко, чому спогад про печаль твою бентежить чарівність, яку я відчуваю? Ах, люба моя, заспокойтеся, це запитує друг. О подруго, будь щаслива, це благання закоханого.
У чому можете ви докорити собі? Повірте мені, надмірна чутливість змушує вас помилятися. Жаль, який вона у вас викликає, гріхи, в яких мене звинувачують, – однаково примарні, і серце моє говорить мені, що між нами обома єдиним спокусником була любов. Не бійся ж віддатися віднині почуттю, яке ти вселила, не бійся, якщо тебе прониже наскрізь полум’я, яке ти сама запалила. Як, лише тому, що серця наші прозріли пізно, вони стали менш чистими? Звичайно, ні. Навпаки, лише зваблювання, що діє завжди обдумано, може розмірити свою ходу, розраховувати засоби та завчасно передбачати події. Але істинна любов не допускає таких розмірковувань і роздумів. Вона відволікає нас від думок почуттями, влада її найсильніша, коли вона неусвідомлена, і в мороці, в безмовності вона обвиває нас узами, яких і не помічаєш і не можеш розірвати.
Так от навіть учора, незважаючи на хвилювання від думки про ваше повернення, незважаючи на безмежну радість, яку я відчув, побачивши вас, я все ж гадав, що мене закликає і вабить спокійна дружба, або, вірніше, цілком віддавшись солодким відчуттям свого серця, я дуже мало піклувався про те, щоб розбиратися в їх причинах і витоках. І так само, як я, ти, ніжна моя подруго, відчувала, не усвідомлюючи їх, ті владні чари, які наповнювали наші душі враженнями солодкої ніжності, і обоє ми усвідомили, що любимо, лише тоді, коли опритомніли від сп’яніння, якого завдав нам бог любові.
Але саме це виправдовує нас, замість того щоб засуджувати. Ні, ти не зрадила дружбу, і я теж не зловжив твоєю довірою. Щоправда, обоє ми не знали про свої почуття, але цю мрію ми лише відчували, а зовсім не створювали самі. Ах, не нарікаймо на неї, думаймо лише про щастя, яке вона нам дає. І, не затьмарюючи його несправедливими докорами, постараймося лише збільшити його чарами взаємної довіри та впевненості одне в одному. О подруго, як леліє серце моє цю надію! Так, віднині, вільна від усілякого страху та всю себе присвятивши любові, ти поділиш мої бажання, мої захоплення, несамовитість моїх почуттів, сп’яніння душі, і кожна мить наших блаженних днів позначена буде новою насолодою. Прощавай, о ти, обожнювана! Я побачу тебе сьогодні ввечері, але чи будеш ти сама? Не смію сподіватися на це. Ах, ти не можеш хотіти цього так сильно, як я!
Париж, 1 грудня 17…
Від пані де Воланж до пані де Розмонд
Майже ввесь учорашній день я не втрачала надії, мій достойний друже, повідомити вам уранці більш утішливі відомості про здоров’я нашої дорогої хворої. Але з учорашнього вечора надію втрачено, і в мене немає нічого, окрім жалю про це. Обставина, на перший погляд, цілком безневинна, але дуже жорстока за своїми наслідками, привела хвору в стан щонайменше такий же тяжкий, як і раніше, якщо не ще гірший. Я нічого не зрозуміла б у цій раптовій зміні, якби вчора не отримала повного зізнання від нашого нещасного друга. Оскільки вона не приховала від мене, що ви теж обізнані з усіма її нещастями, я можу без ніяковості говорити про її сумне становище.
Коли учора вранці я приїхала в монастир, мені сказали, що хвора спить уже більше трьох годин, і сон її був такий глибокий і спокійний, що на мить я навіть злякалася: чи не летаргія це? Через деякий час вона прокинулась і сама відхилила завіси ліжка. Вона оглянула нас усіх із якимось здивуванням, а оскільки я підвелася, щоб наблизитися до неї, вона впізнала мене, назвала по імені й попросила підійти ближче. Не встигла я задати їй яке-небудь питання, як вона перша запитала, де вона перебуває, що ми всі тут робимо і чому вона не вдома. Спершу я подумала, що це нове марення, тільки тихіше, але відразу ж помітила, що вона чудово розуміє мої відповіді. І дійсно, до неї повернувся розум, хоча й не пам’ять.
Вона дуже докладно розпитала мене про все, що з нею відбувалося, відколи вона в монастирі, але як вона туди потрапила, вона не пам’ятала. Я відповіла їй на все абсолютно точно, не згадуючи лише про те, що могло б її занадто налякати. Коли ж я у свою чергу запитала про її самопочуття, вона відповіла, що в цей момент ніяких страждань не відчуває, але що дуже мучилась уві сні й почувається втомленою. Я почала умовляти її бути спокійнішою та менше говорити, після чого відхилила завіси так, щоб можна було її бачити, і сіла біля самого ліжка. В цей час принесли бульйон, який вона випила і він видався їй смачним.
Так тривало близько півгодини. Протягом цього часу вона заговорювала тільки для того, щоб подякувати мені за турботи про неї, вкладаючи в слова вдячності всю чарівну чемність, що їй така властива. Потім на деякий час вона зовсім замовкла і перервала мовчання, тільки щоб сказати: «Так, тепер я пам’ятаю, як приїхала сюди», – а через хвилину сумно вигукнула: «Друже мій, друже мій, пожалійте мене, я згадала про всі свої біди». Оскільки я присунулася до неї ближче, вона схопила мою руку, притиснулася до неї головою і вигукнула: «Великий Боже, чому мені не дано померти?». Вираз її обличчя ще більше, ніж ці слова, зворушив мене до сліз, і, помітивши це по тремтінню в моєму голосі, вона сказала: «Ви жалієте мене? Ах, якби ви знали!..». Потім, перериваючи себе, додала: «Нехай нас залишать самих, я вам усе розповім».
Здається, я вже згадувала, що в мене були припущення про характер її признань. Побоюючись, аби ця бесіда, яка, як я припускала, мала бути тривалою та сумною, не зашкодила стану нашого друга, я спершу відмовлялась її слухати під приводом, що їй потрібен спокій, але вона наполягала, і я поступилася. Ледве ми залишилися наодинці, вона повідомила мені все, що ви вже від неї знаєте. Тому не повторюватиму її сповіді.
Насамкінець, розповідаючи про те, як жорстоко її принесли в жертву, вона додала: «Я була впевнена, що помру, і на це в мене вистачило б мужності, але немає в мене сил пережити мою біду та ганьбу». Я постаралася побороти цей смуток або, вірніше, цей відчай зброєю віри, яка раніше так багато для неї означала, але незабаром переконалася, що для такої піднесеної справи мені бракує сил, і обмежилася тим, що запропонувала покликати до неї отця Ансельма, якому, як мені відомо, вона безмежно довіряє. Вона погодилась і, мабуть, дійсно дуже хотіла цього. За ним послали, і він одразу ж з’явився. Він дуже довго залишавсь у хворої, і, вийшовши від неї, сказав: якщо лікарі з ним погодяться, причащання святих дарів можна відкласти, він же завтра знову прийде.
Було близько третьої години після полудня, і до п’ятої наш друг була в досить спокійному стані, так що у нас усіх знову з’явилася надія. На лихо, о п’ятій їй подали листа. Коли їй хотіли вручити його, вона спершу відповіла, що не бажає читати ніяких листів, і ніхто не став її вмовляти. Але з тієї хвилини вона почала хвилюватися. Незабаром услід за тим вона запитала, звідки лист. Але на нім не виявилося штемпеля. Хто його приніс? Нікому це не було відомо. Від чийого імені його передали? Той, хто приніс, нічого не сказав сестрам брамницям. Потім вона на деякий час замовкла, після чого знову почала говорити, але з незв’язних слів її ми зрозуміли тільки одне: марення поновилося.
Був усе ж досить спокійний проміжок часу, але, врешті-решт, вона попросила показати їй принесеного листа. Кинувши на нього лише один погляд, вона закричала: «Від нього! Боже великий!» – і потім додала твердим, але приглушеним голосом: «Приберіть його, приберіть!». Негайно ж вона веліла запнути завіси ліжка і заборонила будь-кому підходити до неї. Але майже відразу ж ми змушені були наблизитися. Припадок цього разу виявився сильнішим, аніж раніше, і супроводжувався страхітливими судомами. Напади йшли один за одним увесь вечір, і вранішній бюлетень сповістив мене, що і ніч пройшла не менш бурхливо. Словом, стан її такий, що я дивуюсь, як вона ще жива, і не приховую від вас, що в мене залишилося дуже мало надії.
Думаю, що цей злощасний лист – від пана де Вальмона. Але про що він наважується тепер писати їй? Пробачте, дорогий друже мій, я стараюсь утриматися від будь-яких міркувань на його рахунок, але гірко бачити, як гине жахливим чином жінка, досі така щаслива і така достойна щастя.
Париж, 2 грудня 17…