Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона
Будьте обережні, віконте, і щадіть мою надзвичайну боязкість! Чи можу я перенести гнітючу думку, що заслужила ваш гнів, а головне, чи не вб’є мене остаточно страх перед вашою помстою? Тим паче, що – вам це прекрасно відомо, – якщо ви вчините мені яку-небудь каверзу, я не матиму ніякої можливості відповісти вам тим же. Хоч скільки б і що б я оголошувала, ви зможете, як і раніше, вести таке саме безтурботне блискуче життя. І справді, ну чого вам страшитися? Виявитися змушеним утікати, якщо у вас на те буде час? Але хіба за кордоном не можна жити не гірше, ніж тут? І в усякому разі, якщо французький двір не тривожитиме вас при тому дворі, де ви влаштуєтеся, для вас це буде лише зміною місця ваших перемог. Тепер, коли цими моральними міркуваннями я спробувала повернути вам холоднокровність, повернімося до наших справ.
Чи знаєте ви, віконте, чому я не вийшла повторно заміж? Вже, напевно, не тому, що мені не траплялися вигідні партії, а єдино для того лише, щоб ніхто не мав права суперечити моїм вчинкам. І справа навіть не в тому, що я побоювалася не мати можливості робити, як я хочу, – врешті-решт, я б завжди наполягла на своєму, – але мене б утрудняло навіть те, що хтось міг мене за що-небудь покартати. І, врешті, тому, що я хотіла обманювати лише для власного задоволення, а не з потреби. І раптом ви пишете мені звичайнісінького подружнього листа! Говорите в нім тільки про мої провинності й про вашу поблажливість. Але як можна бути винною перед тим, перед ким не маєш узагалі ніяких зобов’язань? Я просто не можу цього зрозуміти! Посудіть самі, про що йдеться? Ви застали у мене Дансені, й вам це не сподобалося? На здоров’я! Але які висновки ви з цього зробили? Або це вийшло випадково, як я вам і сказала, або на те була моя воля, чого я вам не говорила. У першому випадку лист ваш несправедливий, у другому він сміховинний – так чи варто було його писати? Але ви приревнували, а ревнощі не розмірковують.
Або у вас є суперник, або немає. Якщо він є, потрібно сподобатися настільки, щоб вам віддали перевагу. Якщо ні, знову ж таки потрібно сподобатися, щоб суперника не з’явилось. В обох випадках слід поводитись однаково. Навіщо ж мучити себе? А головне – навіщо мучити мене? Хіба ви розучилися бути найчарівнішим із прихильників? І хіба ви втратили віру в себе? Ні, віконте, ви погано судите про самого себе. Але, втім, це не так. Річ у тому, що, на вашу думку, я не варта таких зусиль. Вам не стільки потрібна моя прихильність, скільки ви хотіли б зловжити своєю владою. Ви просто невдячний. Дивіться, я, здається, впадаю в чутливість. Іще трохи – і цей лист, мабуть, стане дуже ніжним. Але ви на це не заслуговуєте.
Не заслуговуєте ви і того, щоб я почала виправдовуватись. На покарання за ваші підозри – зберігайте їх. Тому ні про час свого повернення в Париж, ні про візити Дансені я вам нічого не скажу. Вам, здається, коштувало чималих зусиль довідатися про все, чи не так? Що ж, багато вам це дало?
Бажаю від щирого серця, щоб ви дістали від цього якомога більше задоволення: моєму задоволенню воно, в усякому разі, не перешкодило.
Ось єдине, що я можу відповісти на вашого погрозливого листа: йому не судилося сподобатись мені, а тому нині я найменше налаштована задовольнити ваші прохання.
По правді кажучи, прийняти вас таким, яким ви себе показали, означало б по-справжньому зрадити вас. Це означало б не відновити зв’язок із колишнім коханцем, а взяти іншого, набагато менш вартісного. Але я не настільки забула першого, щоб до такої міри обманутися. Той Вальмон, якого я любила, був чарівний. Готова навіть визнати, що ніколи не зустрічала чоловіка, більш достойного любові. Ах, прошу вас, віконте, якщо ви з ним зустрінетеся, приведіть його до мене: і він завжди буде добре прийнятий.
Проте попередьте його, що це ні в якому разі не може бути сьогодні чи завтра. Його Менехм[80] дещо зашкодив йому. Поквапившись, я боюся помилитись: а можливо, ці два дні обіцяні Дансені? Ваш же лист навчає мене, що ви не жартуєте, коли ми зраджуємо дане нами слово. Отже, ви самі бачите, що доведеться почекати.
Але чи вам не однаково? Ви ж чудово помститеся своєму суперникові. Гірше, ніж ви вчинили з його коханою, він із вашою не вчинить. І врешті-решт, хіба одна жінка не варта іншої? Адже це ваші ж правила. І навіть ту, сповнену почуття, красиву, яка могла б жити тільки для вас і померти від любові та відчаю, – навіть її було б принесено в жертву першої примхи, побоювання, що ви на мить станете мішенню випадкового кепкування. І після цього ви хочете, щоб із вами соромилися! Знаєте, це просто несправедливо.
Прощавайте, віконте, станьте знову гідним любові. Дійсно, я більше за все хотіла б знову вважати вас чарівним. І як тільки прийду до такого переконання, даю слово довести вам це. Погодьтеся, що я ще занадто добра.
Париж, 4 грудня 17…
Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Негайно відповідаю на вашого листа і постараюся бути до кінця зрозумілим, хоча з вами це нелегко, позаяк ви вирішили не розуміти.
Не було потреби в тривалих розмовах для того, щоб стало ясно: якщо у кожного з нас є в руках усе необхідне, щоб погубити іншого, обом нам у рівній мірі вигідно щадити одне одного. Та і не в цьому річ. Але, крім відчайдушного рішення про взаємну погибель і, поза сумнівом, розумнішого – залишатися в союзі, як і раніше, і навіть іще міцніше об’єднатися, відновивши наш давній зв’язок, – окрім, повторюю, цих двох рішень, може бути чимало інших. Тому зовсім не смішно було сказати вам і зовсім не смішно повторити, що з цього дня я або ваш коханець, або ворог.
Я чудово розумію, що такий вибір вам не до смаку, що вам миліші всякі зволікання, і мені відомо, що ви ніколи не полюбляли говорити «так» або «ні». Але і ви мусите розуміти, що я не можу випустити вас із цього тісного кільця, не ризикуючи бути обдуреним, і мали б також передбачати, що я цього не потерплю. Тепер уже вирішувати вам. Можу запропонувати вам вибір, але не бажаю залишатися в невідомості.
Попереджаю вас тільки, що ви не зіб’єте мене з пантелику своїми міркуваннями, вдалими або невдалими, що не зумієте і обплутати мене лестощами, якими ви хочете прикрасити свою відмову, – словом, що настала пора виявити щиросердя. З цілковитою охотою подам вам приклад і з задоволенням оголошу, що віддаю перевагу миру та союзу. Але, якщо доведеться розірвати й те й інше, мені здається, у мене є на це і право, і повна можливість.
Додам, що найменшу перешкоду з вашого боку мною буде прийнято як справжнє оголошення війни. Ви бачите, що відповідь, якої я прошу, не вимагає довгих і пишномовних фраз. Достатньо двох слів.
Париж, 4 грудня 17…
Відповідь маркізи де Мертей, приписана наприкінці того ж листа:
Ну, що ж, – війна!