Від кавалера Дансені до пані де Розмонд
Вельмишановна пані!
Можливо, те, що я зараз роблю, здасться вам дуже дивним, але благаю вас, вислухайте мене, перш ніж засудити, і не вбачайте зухвалості й виклику там, де є лише повага і довірливість. Я не приховую від себе, наскільки винен перед вами, і ніколи в житті не пробачив би собі цієї провини, якби хоч на мить подумав, що для мене можливо було її уникнути. Будьте також певні, добродійко, що хоча я не можу ні в чому собі докорити, я в усякому разі відчуваю скорботу і з усією щирістю хочу додати, що глибоко тужу про ту скорботу, якої завдав вам. Для того щоб ви повірили почуттям, у яких я наважуюся вас запевняти, вам досить віддати належне самій собі й мати також на увазі, що, хоч я не маю честі бути вам відомим, я все ж таки знаю вас.
Одначе, тоді як я сумую під тягарем фатальних обставин, що послужили причиною вашого горя і моїх бід, мене намагаються запевнити, що ви, цілком віддавшись думці про помсту, готові з цією метою вдатися навіть до суворості законів.
Дозвольте мені передусім звернути вашу увагу на те, що в цьому разі ви засліплені горем, бо тут мої інтереси найтіснішим чином пов’язані з інтересами пана де Вальмона: якби ви домоглися мого засудження, воно зачепило б у рівній мірі й його. Тому, добродійко, я вважав би, що з вашого боку можу розраховувати скоріше на сприяння, ніж на перешкоди в стараннях, які мені, можливо, доведеться прикласти до того, щоб ця злощасна подія залишилася похованою в мовчанні.
Але ця підтримка, вимушена співучастю і виявлена як винуватому, так і невинуватому, недостатня для моєї педантичності: бажаючи усунути вас як позивача, я прошу, щоб ви були моїм суддею! Повага тих, кого ми шануємо, для нас занадто дорога, щоб я погодився позбутися вашої, не захищаючись, а мені здається, що для захисту в мене є цілковита можливість.
І дійсно, якщо ви згодні з тим, що помсту дозволено або, вірніше, що ми зобов’язані її здійснити, виявившись жертвою зради дружби, любові, а головне, взаємної довіри, – якщо ви з цим згодні, моя провина перестане для вас існувати. Не вірте моїм словам, але прочитайте, якщо у вас вистачить мужності, листування, яке я віддаю у ваші руки.[84] Величезна кількість листів, наявних тут в оригіналі, підтверджує, мабуть, достовірність тих, які подано в копіях. До того ж я дістав ці папери у тому вигляді, в якому маю честь вам їх переслати, особисто від пана де Вальмона. Я нічого до них не додав і вилучив тільки два листи, які дозволив собі розголосити.
Один був потрібен для спільної нашої – моєї й пана де Вальмона – помсти, на яку обоє ми мали право і яку він мені заповідав. Окрім того, я вважав, що зроблю послугу товариству, викривши перед ним таку небезпечну жінку, як пані де Мертей, що, як ви самі зможете переконатись, є єдиною істинною причиною всього, що сталося між паном де Вальмоном і мною.
Почуття справедливості спонукало мене розголосити і другий, заради виправдання пана де Превана, якого я ледве знаю, але який аж ніяк не заслужив ні на сувору кару, що спіткала його, ні навіть на ще жорстокішу суворість громадського вироку, під тяжкістю якого він відтоді знемагає, не маючи ніякої можливості захиститися.
Ви тому знайдете тут лише копії цих двох листів, оригінали яких я вважаю своїм обов’язком зберігати у себе. Щодо всього іншого, то я припускаю, що не міг би довірити надійнішим рукам архів, який, можливо, в моїх інтересах було б не знищувати, але яким я посоромився б зловжити. Не сумніваюся, добродійко, що, довіряючи вам ці листи, я послугую зацікавленим в них особам так само добре, начебто їх передав їм самим. Таким чином я позбавляю їх зніяковіння, яке вони відчували б, отримуючи їх від мене і знаючи, що я поінформований про пригоди, які їм, ясна річ, хотілося б від усіх приховати.
Вважаю своїм обов’язком попередити: листування, що додається, є лише частиною набагато більшого зібрання листів, із якого пан де Вальмон вилучив їх у моїй присутності; після зняття печатей ви, поза сумнівом, знайдете його під назвою, яку я особисто бачив: «Відкритий рахунок маркізи де Мертей і віконта де Вальмона». Рішення, яке слід прийняти в цьому разі, підкаже вам ваша розсудливість.
Залишаюся, добродійко, з повагою та ін.
P. S. Отримані мною попередження та поради друзів спонукали мене на деякий час покинути Париж, але таємниця мого притулку, що суворо охороняється від усіх, вам має бути відкрита. Якщо ви удостоїте мене відповіддю, прошу адресувати її в командорство *** через П*** на ім’я пана командора ***. Від нього я і маю честь писати вам.
Париж, 12 грудня 17…
Від пані де Воланж до пані де Розмонд
Я переходжу, дорогий друже мій, від несподіванки до несподіванки, від горя до горя. Треба бути матір’ю для того, щоб уявити собі, що я вистраждала протягом учорашнього ранку. І хоч найгостріша тривога моя відтоді вляглась, я все ще й досі неабияк стривожена і не можу заспокоїтись.
Учора, близько десятої години ранку, здивована тим, що дочка моя ще не з’являється, я послала покоївку з’ясувати, що означає це запізнення. Через хвилину вона повернулась украй перелякана і ще більше злякала мене, повідомивши, що дочки моєї немає в її кімнаті й що її покоївка теж не знайшла її там рано-вранці. Уявіть собі мій стан! Я скликала всіх своїх слуг і насамперед швейцара; всі присягнулися мені, що їм нічого не відомо і що вони нічого не можуть сказати з приводу того, що сталось. Я відразу ж кинулася до кімнати дочки. З безладу, що панував там, мені стало зрозуміло, що вона покинула її лише вранці, але ніяких інших фактів я не виявила. Я оглянула її шафи, ящики секретера – все виявилося на місці, всі її сукні, окрім однієї, в якій вона пішла. Вона не взяла навіть тієї невеликої суми грошей, яка в неї була.
Оскільки вона лише вчора дізналася про все, що кажуть про пані де Мертей, оскільки вона до неї сильно прив’язана, – настільки, що ввесь учорашній день проплакала, – і, крім того, я згадала, що вона не знала про від’їзд пані де Мертей у село, мені передусім спало на думку, що вона схотіла побачити свою приятельку і з легковажності вирушила до неї сама. Але час ішов, вона не поверталась, і мене знову охопила тривога. З кожною миттю муки мої посилювались, я знемагала від невідомості й, одначе, не наважувалася наводити які-небудь довідки з побоювання оприлюднити вчинок, який згодом, можливо, захочу від усіх приховати. Ні, ніколи у своєму житті я так не страждала!
Нарешті, тільки після двох годин дня я отримала відразу два листи: одного від дочки, іншого від настоятельки ***ського монастиря. У листі дочки йшлося тільки, що вона хотіла, аби я не чинила опору її наміру стати черницею, і що тому не наважувалася зі мною про це заговорити. Далі вона дуже вибачалася, що без моєї згоди прийняла це рішення, яке я, напевно, могла б лише схвалити, якби знала про причини його, але про це вона просила не розпитувати її.
Настоятелька повідомляла, що, оскільки молода дівчина приїхала сама, вона спочатку відмовилася прийняти її. Але, розпитавши незнайомку і дізнавшись, хто вона, вирішила, що зробить мені послугу, якщо передусім надасть моїй дочці притулок, аби не змусити її їхати ще кудись, на що та, мабуть, твердо зважилася. Пропонуючи, певна річ, повернути мені дочку, якщо я зажадаю її повернення, настоятелька, як це і слід її сану, радить мені не перешкоджати наміру, який вона називає безповоротним. Вона пише також, що не сповістила мене про цю подію раніше, бо їй коштувало великих зусиль змусити мою дочку написати мені: та хотіла, щоб ніхто не знав, куди вона поїхала. Яка це жорстока річ – безрозсудність дітей!
Я відразу ж вирушила до монастиря. Переговоривши з настоятелькою, я сказала, що хочу бачити свою дочку; бідолашна прийшла дуже неохоче й уся тремтіла. Я говорила з нею і у присутності черниць, і наодинці. Вона ввесь час обливалася слізьми, і єдине, чого я від неї добилася, це те, що вона може бути щаслива тільки в монастирі. Мені довелося дозволити їй залишитися там, але ще не послушницею, як вона хотіла. Боюся, що смерть пані де Турвель і пана де Вальмона занадто схвилювала її юну душу. Хоч як шаную я чернече покликання, мені все ж таки було б тяжко й навіть страшно бачити, як моя дочка приймає схиму. Мені здається, що у нас і без того досить обов’язків, і немає чого накладати на себе нові, не кажучи вже про те, що в такому юному віці ми не можемо знати, що нам більше підходить.
Стурбованість моя ще посилюється через майбутнє повернення пана де Жеркура. Невже такий вигідний шлюб мусить розладнатися? Як же нам забезпечувати щастя дітей, якщо недостатньо бажати цього і докладати всіх своїх зусиль? Ви зробили б мені величезну послугу, коли б написали, як ви вчинили на моєму місці. Я ж ні на чому не можу зупинитися: найстрашніше – вирішувати долю інших, і в цьому разі я однаково боюся виявити як суворість судді, так і слабкість матері.
Безупинно докоряю собі за те, що збільшую ваші прикрості, дошкуляючи вам своїми. Але я знаю ваше серце: найбільша для вас утіха – та, яку ви можете дати іншим.
Прощавайте, мій дорогий і достойний друже; з нетерпінням чекаю вашої відповіді на обидва мої питання.
Париж, 13 грудня 17…