Моя присутність і люб’язності пана де Т*** розвіяли останні залишки смутку Манон. «Забудьмо минулі страждання, серденько, – сказав я, повернувшись до неї, – й наше життя піде щасливіше за колишнє. Врешті-решт, Амур – добрий володар; Фортуна не в змозі заподіяти стільки прикрощів, скільки радощів він дає нам скуштувати». Вечеря осяяна була справжніми веселощами.
З моєю Манон і з сотнею пістолів у кишені я почувався більш гордим і задоволеним, ніж найбагатший паризький відкупник серед накопичених ним скарбів: багатства належить обчислювати коштами, які маєш в розпорядженні для задоволення своїх бажань, а у мене не залишалося жодного невиконаного бажання. Навіть майбуття наше мало мене бентежило. Я був майже впевнений, що батько не відмовить забезпечити мене достатніми коштами для безбідного життя в Парижі, бо при сповненні двадцяти років я вступав у права спадкоємства своєї частки материнського статку. Я не приховував від Манон, що мій готівковий капітал обмежувався сотнею пістолів. Цього вистачало, щоб спокійно чекати кращого майбутнього, яке не мусило обминути мене чи то по праву мого народження, чи завдяки удачам у грі.
Отже, протягом перших тижнів я не думав ні про що, окрім насолод; почуття честі, так само як і деяка обережність відносно поліції примушували мене з дня на день відкладати відновлення зв’язків із співтовариством гравців Трансільванського палацу, і я обмежився грою в декількох зібраннях, які не були на такому поганому рахунку, а милості долі позбавили мене від необхідності вдатися до принизливого шахрайства.
Я проводив у місті частину пообіднього часу і повертався до вечері у Шайо, нерідко у супроводі пана де Т***, дружба якого з нами міцніла день від дня. Манон знайшла собі засіб від нудьги. Вона заприязнилися з декількома молодими дамами, які навесні оселилися по сусідству з нами. Прогулянки чергувалися з різними затіями, властивими жіночій статі. Граючи по дріб’язку, вони оплачували виграшами вартість карети. Вони здійснювали поїздки в Булонський ліс, аби подихати свіжим повітрям; і повертаючись увечері, я заставав Манон посвіжілою, задоволеною, пристрасною, як ніколи.
І все-таки хмари затьмарили горизонт мого щастя. Щоправда, вони незабаром начисто розвіялись, і пустотлива вдача Манон зробила розв’язку такою забавною, що й понині потішаюсь я спомином про її ніжність і привабливість її душі.
Єдиний слуга, що становив усю нашу челядь, відвів мене одного дня вбік і, ніяковіючи, сказав, що мусить повідомити мені важливу таємницю. Я підбадьорив його, викликаючи на відвертість. Після деякої паузи він дав мені зрозуміти, що якийсь знатний чужоземець, мабуть, вельми захопився мадемуазель Манон. Від хвилювання вся кров у мені закипіла. «Чи захоплена і вона ним?» – перебив я його з більшою поривчастістю, ніж дозволяла розсудливість. Моя гарячковість налякала його.
Стурбований, він відповідав, що відомості його не йдуть так далеко; але, спостерігаючи протягом кількох днів, що чужоземець цей неухильно з’являється у Булонському лісі, там виходить зі своєї карети і, усамітнюючись в бічній алеї, явно шукає нагоди побачити або зустрітися з мадемуазель Манон, він вирішив зав’язати знайомство з його слугами, щоб вивідати ім’я їхнього пана; слуги титулують його італійським князем і самі підозрюють тут любовну пригоду; інших відомостей, додав він, тремтячи, йому добути не вдалося, бо князь, з’явившись у цей час із лісу, розв’язно підійшов до нього і запитав про його ім’я. Потім, ніби здогадавшись, що він наш слуга, князь привітав його з найчарівнішою хазяйкою на світі.
Я з нетерпінням чекав продовження розповіді. Але він сторопів і замовк, а я приписав це своїй мимовільній гарячності. Марно я переконував його говорити далі й без приховування. Він заявив, що нічого більше не знає, і, оскільки те, про що повідомив він мені, сталося всього лише напередодні, він не мав часу побачити ще раз слуг князя. Я заохотив його не лише похвалами, але і щедрою нагородою і, не виявляючи ані найменшої недовіри до Манон, спокійнішим тоном наказав йому стежити за кожним кроком чужоземця.
Переляк його, по суті, посіяв у мені жорстокі сумніви. Під впливом страху він міг приховати частку істини. Проте, розміркувавши, я трохи заспокоївся й навіть пошкодував, що піддався слабкості. Не міг же я звинуватити Манон у тому, що в неї хтось закохався. Було очевидно, що вона залишалася в невіданні своєї перемоги; та й на що б перетворилося моє життя, якби я так легко піддавався почуттю ревнощів?
Наступного дня я повернувся в Париж із єдиним наміром, почавши велику гру, прискорити своє збагачення, щоб бути в змозі покинути Шайо за першого ж приводу для тривоги. Того вечора я не дізнався нічого такого, що б могло порушити мій спокій. Чужоземець знову з’являвся в Булонському лісі й на правах знайомства, зав’язаного напередодні з моїм слугою, почав говорити про любов свою, проте в таких висловах, які не вказували ні на яку взаємність із боку Манон. Він випитував у нього безліч подробиць. Урешті зробив спробу підкупити його щедрими обіцянками та, вийнявши приготовленого заздалегідь листа, марно пропонував йому кілька золотих, якщо він візьметься передати його своїй пані.
Минули два дні без усяких інших подій. На третій хмари згустилися. Повернувшись додому досить пізно, я дізнався, що Манон під час прогулянки ненадовго відійшла вбік від своїх приятельок і, коли чужоземець, який ішов за нею на невеликій відстані, наблизився до неї за її знаком, вона вручила йому листа, якого він прийняв із захватом. Своє захоплення він устиг висловити тільки тим, що ніжно поцілував листа, позаяк Манон одразу ж зникла. Але ввесь інший день вона здавалася надзвичайно веселою, і радісний настрій не покинув її і після повернення додому. Певна річ, мене охоплювало тремтіння при кожному слові розповіді. «Чи впевнений ти, – сумно запитав я слугу, – що очі не обдурили тебе?» Він прикликав небо у свідки істинності своїх слів.
Не відаю, до чого довели б мене сердечні муки, якби Манон, почувши, як я увійшов, не з’явилася до мене, тривожачись і скаржачись на моє зволікання. Не чекаючи відповіді, вона обсипала мене пестощами, а коли ми залишилися наодинці, почала гаряче докоряти мені за мої пізні повернення, що зробилися звичкою. Оскільки я мовчав і не перебивав її, вона сказала мені, що ось уже три тижні, як я жодного дня уповні не провів із нею; що вона не може винести такої довгої моєї відсутності; що вона просить хоч би іноді дарувати їй цілий день, і що починаючи із завтрашнього дня вона бажає бачити мене біля себе з ранку до вечора.
«Я залишуся з вами, не турбуйтесь», – відповів я їй досить різко. Вона мало звернула увагу на мій засмучений вигляд і в пориві радості, яка, щоправда, здалася мені надмірною, почала описувати забавним чином, як вона провела день. «Дивна жінка! – сказав я собі. – Чого маю очікувати я після такого вступу?» Мені пригадалася пригода, пов’язана з нашою першою розлукою. А тим часом і радість її, і пестощі здавалися мені пройнятими щирим почуттям, яке узгодилося з їх зовнішньою видимістю.
Мені неважко було приписати свою печаль, якої я не міг приховати, поки ми сиділи за вечерею, досаді на програш. А те, що вона сама попросила мене не від’їжджати з Шайо наступного дня, мені уявлялося надзвичайно сприятливим. Тим самим я вигравав час для роздумів. Моя присутність усувала всі побоювання на найближчий день; і, якщо не станеться нічого, що б змусило мене порозумітися з нею відверто, я прийняв уже рішення ще через день перебратися з нею в місто й оселитися в такому кварталі, де б я був позбавлений зіткнень із будь-якими князями. Завдяки такому рішенню я провів ніч спокійніше, хоча воно і не позбавило мене тяжких побоювань нової її зради.
Коли я прокинувся, Манон оголосила мені, що вона зовсім не бажає, щоб, залишаючись удома на цілий день, я менше піклувався про свою зовнішність, і що вона бажає власноручно причесати мене. Волосся у мене було прекрасне. Не раз вона розважалася таким чином. Але тут вона постаралась, як ніколи. За її наполяганням, я мусив усістися за туалет і витримати всі її вправи над моєю зачіскою. Під час роботи вона раз у раз повертала мене до себе обличчям і, спершись руками на мої плечі, дивилася на мене з жадібною цікавістю; потім, виявивши своє задоволення двома-трьома поцілунками, змушувала мене набувати попередньої пози, щоб продовжувати свою справу.
Пустощі ці зайняли увесь час до самого обіду. Захоплення її здавалося мені таким природним, веселість такою щирою, що я не міг примирити такі тривалі знаки уваги ні з якими планами чорної зради і кілька разів уже готовий був відкрити їй своє серце і звільнитися від тягаря, що починав мене пригнічувати. Але щоразу тішив себе надією, що вона сама піде на відвертість, і вже передчував усю насолоду урочистості.
Ми повернулися в її кімнату. Вона почала впорядковувати моє волосся, і я поступався всім її примхам, як раптом доповіли, що князь де *** бажає її бачити. Ім’я це довело мене до нестями. «Як! – закричав я, відштовхуючи її. – Хто? Який князь?» Вона не відповідала на мої питання. «Просіть, – сказала вона холодно слузі та, звернувшись до мене, вела далі чарівливим голосом: – Коханий мій! Мій обожнюваний, прошу тебе, хвилиночку будь поблажливим до мене, хвилиночку, одну хвилиночку; я полюблю тебе в тисячу разів сильніше; все життя буду тобі вдячна».
Обурення та розгубленість скували мені язика. Вона відновила свої наполягання, а я не знаходив слів, аби відкинути їх із презирством. Але, почувши, як відчинилися двері передпокою, вона однією рукою схопила мене за розпатлане волосся, іншою взяла невелике дзеркало, напружила всі свої сили, щоб проштовхнути мене в замішанні до дверей і, штовхнувши їх коліном, показала чужоземцеві, якого галас змусив зупинитися посеред кімнати, видовище, що, ймовірно, вельми його здивувало. Я побачив чоловіка, дуже вишукано одягненого, але досить-таки непоказного на вигляд.
Украй збентежений усією цією сценою, він не забув, одначе, віддати глибокий поклон. Манон не дала йому часу розкрити рота. Вона простягла йому дзеркало. «Погляньте сюди, – сказала вона йому, – подивіться на себе гарненько і віддайте мені справедливість. Ви просите моєї любові. Ось чоловік, якого я люблю і присяглася любити все життя. Порівняйте самі. Якщо ви вважаєте, що можете змагатися з ним за моє серце, вкажіть мені для того підстави, бо в очах вашої покірної служниці всі князі Італії не варті волосини з голови того, що я тримаю в руці».
Під час цієї дивної промови, очевидно, обдуманої нею заздалегідь, я робив марні спроби вивільнитись і, співчуваючи знатному відвідувачеві, досить поважному на вигляд, вже збирався спокутувати ввічливим поводженням завданої йому легкої образи. Проте він швидко опанував себе, і його відповідь, що видалася мені грубуватою, змінила мої наміри. «Добродійко, добродійко, – мовив він, звертаючись до Манон із вимушеною посмішкою, – у мене дійсно розкрились очі, й я бачу, що ви набагато досвідченіші, ніж я уявляв».
Він негайно пішов, навіть не поглянувши на неї та бурмочучи крізь зуби, що француженки не більше варті, ніж італійки. Я не відчував при цьому зовсім ніякого бажання вселити йому кращу думку про прекрасну стать.
Манон випустила моє волосся, кинулася в крісло і вибухнула тривалим сміхом. Не приховаю, що я був зворушений до глибини серця цією жертвою, яку міг приписати тільки любові. В той же час така вихватка, здавалося мені, переходила всі межі. Я не міг утриматися від докорів. Вона розповіла мені, що мій суперник після того, як протягом кількох днів переслідував її в Булонському лісі, палкими поглядами натякаючи на свої почуття, вирішив відкрито порозумітися з нею в листі, підписаному повним його ім’ям із усіма титулами, якого передав їй через кучера, возив її з подругами на прогулянку; обіцяв їй по той бік Альп золоті гори і вічну любов; але вона повернулась у Шайо, вирішивши повідомити мене про цю пригоду; та, розміркувавши, що ми можемо покепкувати на його рахунок, не могла втриматися від спокуси; в улесливому листі у відповідь вона запросила італійського князя відвідати її та зробила собі зайву приємність тим, що залучила мене до свого плану, не збудивши в мені ані найменшої підозри. Я не зронив ні слова про ті відомості, які отримав іншим шляхом, і в сп’янінні переможної любові міг тільки схвалити всі її вчинки.
Протягом усього свого життя я помічав, що небо, аби покарати мене найжорстокішими покараннями, завжди вибирало час, коли щастя здавалося мені особливо надійним. Я почувався таким щасливим дружбою пана де Т*** і ніжністю Манон, що не міг і уявити собі, ніби мені може загрожувати яка-небудь нова напасть. А тим часом доля готувала мені ще важчий удар, і це довело мене до того стану, в якому ви бачили мене в Пассі, та крок за кроком до таких сумних крайнощів, що вам важко буде повірити моїй правдивій оповіді.
Одного дня, коли ми вечеряли в товаристві пана де Т***, нам почувся шум карети, що зупинилася біля воріт готелю. Цікавість спонукала нас дізнатися, хто міг приїхати в таку пізню годину. Нам доповіли, що це молодий Г*** М***, тобто син нашого злого ворога, того старого розпусника, який запроторив мене до в’язниці Сен-Лазар, а Манон у притулок. При цьому імені кров кинулася мені в обличчя. «Само небо привело його до мене, щоб він зазнав покарання за ницість свого батька, – сказав я панові де Т***. – Йому не піти від мене, доки ми не схрестимо наших шпаг». Пан де Т***, що знав його і навіть перебував у числі його найближчих друзів, постарався переконати мене, що я помиляюся. Він запевняв, що це дуже милий, благородний хлопець, не здатний брати участь у поганих вчинках свого батька, і, якщо я побачу його хоч би одну хвилину, я не зможу відмовити йому в пошані й можу сподіватись на відповідне почуття з його боку. Додавши ще багато чого на його користь, він попросив у мене дозволу сходити за ним і запросити повечеряти з нами. Заперечення про небезпеку, на яку наразиться Манон, якщо місце її перебування буде виявлено сином нашого ворога, він спростував, присягнувшись честю, що, познайомившись із ним, ми набудемо в його особі найщирішого захисника. Після таких запевнень мені залишалося тільки погодитися на все.
Пан де Т*** привів його, заздалегідь повідомивши, хто ми такі. Він увійшов із поклоном, і його люб’язні манери дійсно привернули нас до нього. Він обійняв мене; ми всілися. Він захоплювався Манон, мною, нашою обстановкою і їв з апетитом, віддаючи належне вечері.
Коли прибрали зі столу, розмова набрала більш серйозного напрямку. Опустивши очі, він заговорив про образу, завдану нам його батьком, і почав шанобливо вибачатися перед нами. «Я скорочую свої вибачення, – сказав він, – щоб не будити спогадів, занадто ганебних для мене». Щира із самого початку, його дружня прихильність надалі стала ще більш щирою, бо наша бесіда не тривала й півгодини, як я помітив враження, яке справляли на нього принади Манон. Погляди та манери його ставали все ніжнішими. У розмовах його, одначе, не прослизало нічого; але і не ревнуючи, я мав занадто великий досвід у любові, щоб не вгадати його почуттів.
Він залишався в нашому товаристві допізна і, перш ніж розлучитися, висловив задоволення з приводу знайомства з нами й попросив дозволу іноді відвідувати нас, запевняючи в повсякчасній готовності до послуг. Він поїхав уранці у своїй кареті разом із паном де Т***.
Як я сказав, я зовсім не був схильний до ревнощів. Більш ніж будь-коли я вірив клятвам Манон. Чарівне створіння настільки володіло моєю душею, що найменше моє почуття до неї було пройняте повагою та любов’ю. Зовсім не ставлячи їй у провину того, що вона сподобалася молодому Г*** М***, я захоплювався дією її краси і пишався тим, що мене любить дівчина, яку всі визнають чарівною. Я не вважав навіть доречним розповісти їй про свої підозри. Протягом кількох днів ми були зайняті турботами про вбрання Манон і обговоренням того, чи можемо ми поїхати в театр, не побоюючись бути впізнаними. Тижня не минуло, як пан де Т*** знову відвідав нас; ми запитали в нього поради. Він зрозумів, що на догоду Манон мусить відповісти ствердно. Ми вирішили їхати в театр усі разом того ж вечора.
І, одначе, цьому рішенню не судилося здійснитись, бо, тут же відвівши мене вбік, пан де Т*** сказав мені: «З часу нашого останнього побачення я перебуваю в надзвичайному зніяковінні, й сьогоднішній мій приїзд викликаний цим. Г*** М*** закохавсь у вашу даму серця; він признався мені в тому. Я щирий його друг і готовий в усьому допомагати йому; але я не менший друг і вам. Вважаю, що наміри його негідні й засуджую їх. Я зберіг би його таємницю, якби він збирався застосувати лише звичайні засоби, щоб сподобатись; але він добре поінформований про вдачу Манон. Він дізнався, не відаю звідки, що вона любить розкіш і задоволення, і позаяк він уже має в розпорядженні значний статок, то оголосив мені, що хоче спочатку спокусити її яким-небудь цінним подарунком і річним утриманням в десять тисяч ліврів. За однакових умов мені, можливо, коштувало б набагато більше зусиль видати його, але почуття справедливості та дружби до вас узяли гору, тим більше що сам я необачно послужив причиною його пристрасті, ввівши його у ваш дім, і тому зобов’язаний запобігти наслідкам зла, заподіяного мною».
Я подякував панові де Т*** за таку важливу послугу і з такою ж відвертістю признався йому зі свого боку, що характер Манон саме такий, яким уявляв його собі Г*** М***, тобто що слово «бідність» для неї нестерпне. «Проте, – сказав я, – в тих випадках, коли йдеться лише про більше або менше, я не вважаю її здатною покинути мене для іншого. Я в змозі забезпечити її всім необхідним і розраховую, що мої кошти ростимуть день у день. Боюся лише одного, – додав я, – аби Г*** М*** не нашкодив нам, скориставшись тим, що знає місце нашого перебування».
Пан де Т*** запевнив мене, що в цьому відношенні я можу бути спокійний; що Г*** М*** здатний на яку-небудь безрозсудну витівку, тільки не на ницість; що якби він мав підлість нашкодити нам чим-небудь, то він, де Т***, перший покарав би його за це і тим спокутував би свою помилку, що принесла нам нещастя. «Вважаю себе вдячним вам за такі почуття, – відповів я, – але лихо все ж таки може статись, а ліки ж від нього вельми сумнівні. Отже, найрозсудливіше запобігти лихові, покинути Шайо, щоб оселитися де-небудь у іншому місці». – «Так, – відповів пан де Т***, – але важко вам буде зробити це з необхідною швидкістю; бо Г*** М*** має бути тут опівдні; він сказав мені про це вчора, що і спонукало мене з’явитися в таку ранню годину і повідомити вас про його наміри. Він може приїхати з хвилини на хвилину».
Такі вагомі аргументи змусили мене поглянути на справу серйозніше. Вважаючи, що уникнути відвідин Г*** М*** уже неможливо, так само як і неможливо, звичайно, перешкодити йому відкрити свої почуття Манон, я вирішив сам попередити її про наміри нового мого суперника. Як я вважав, якщо вона знатиме, що мені відомі пропозиції, які він збирається їй зробити, і якщо вона вислухає їх у мене на очах, у неї вистачить сили волі відкинути їх. Я поділився своєю думкою з паном де Т***, який відповів мені, що справа ця украй делікатна. «Згоден, – сказав я, – але якщо взагалі можна бути впевненим у своїй коханці, то прихильність до мене Манон є для мене найвагомішою підставою такої впевненості. Хіба тільки найблискучіші пропозиції могли б її засліпити, але, як я вже вам сказав, користолюбство їй чуже. Вона любить зручності життя, але вона любить і мене; за нинішнього стану справ я не повірю, щоб вона віддала перевагу наді мною синові людини, яка запроторила її у притулок». Словом, я залишився при своєму рішенні та, відвівши убік Манон, відверто їй розповів про все, про що тільки-но дізнався.
Подякувавши мені за гарну думку про неї, вона обіцяла так відповісти на пропозиції Г*** М***, щоб у нього пропала охота відновити їх іншим разом. «Ні, – сказав я їй, – не треба дратувати його зайвою різкістю: він може нам нашкодити. Але ти й без того знаєш, крутійко, – додав я сміючись, – як спекатися надокучливого або незручного залицяльника». Вона замислилася, потім відповіла: «У мене з’явилася чудова думка, і я в захваті від своєї вигадки. Г*** М*** – син нашого злісного ворога: нам потрібно помститися батькові не на синові, а на його гаманці. Я вислухаю його, прийму його подарунки і обдурю його».
«План хороший, – сказав я, – але ти забула, бідолашна дівчино, що це той самий шлях, який привів нас прямо в притулок».
Марно я малював їй усю небезпеку такої затії; вона заявила, що справа тільки в тому, аби вжити застережних заходів, і відвела всі мої заперечення. Вкажіть мені коханця, що не поступався б сліпо всім примхам обожнюваної ним коханої, і я визнаю, що був винен, поступившись їй так легко. Рішення було прийняте – обдурити Г*** М***, але з дивної примхи долі сталося так, що мене самого було обдурено.
Його карета з’явилася близько одинадцятої години. Він сипав найвишуканішими вибаченнями, що дозволив собі приїхати пообідати з нами. Він не був здивований, заставши у нас пана де Т***, який обіцяв йому напередодні прибути сюди ж, але під приводом різних справ не поїхав із ним в одному екіпажі. Хоча серед нас не було людини, яка б не таїла в серці зради, ми сіли за стіл із виглядом повної довіри та дружби. Г*** М*** неважко було знайти нагоду відкрити свої почуття Манон. Щоб не здатися йому надокучливим, я навмисно відлучився з кімнати на декілька хвилин.
Повернувшись, я помітив, що він зовсім не збентежений надмірно суворою відмовою. Він перебував у найкращому настрої. Я набув також дуже задоволеного вигляду; він внутрішньо сміявся над моєю, а я над його простотою. Протягом усього пообіднього часу ми спостерігали один за одним, бавлячись у душі. Перед його від’їздом я дав йому можливість іще раз поговорити з Манон, так що він мав привід радіти як моїй люб’язності, так і щедрому частуванню.
Ледве він усівся в карету разом із паном де Т***, як Манон підбігла до мене з розкритими обіймами і розцілувала мене, заливаючись сміхом. Вона повторила мені його розмови та його пропозиції, не втаївши ні слова. Вони зводилися ось до чого: він обожнює її, бажає розділити з нею сорок тисяч ліврів ренти, яку він має вже тепер, не беручи до уваги того, що отримає після смерті батька. Вона буде володаркою його серця і статку; а в заставу майбутніх благодіянь він готовий їй надати карету, вмебльований особняк, покоївку, трьох лакеїв і кухаря.
«Ось син, що перевершує щедрістю свого батька, – вигукнув я. – Поговорімо відверто, – додав я, – чи не спокушає вас ця пропозиція?» – «Мене? Анітрохи!» – відповіла вона і на підтвердження своїх слів продекламувала буцім рядки Расіна:[120]
Мене! підозрівать, що я є віроломна?
Мене! Чи до снаги ті риси, що мені
Притулку дні завжди нагадують сумні?
«Ні», – відповів я, підхоплюючи пародію:
Гадаю, що навряд Притулок той, мадам,
У серці зберегти любов спроможний вам.
А все-таки вмебльований особняк, та ще з каретою і трьома лакеями – річ спокуслива, і у любові мало знайдеться таких приманок.
Вона гаряче заперечувала, що серце її належить мені навіки і захищене від усяких любовних стріл, окрім моїх. «Його обіцянки, – сказала вона, – скоріше жало помсти, ніж стріла любові». Я запитав її, чи має намір вона прийняти особняк і карету. Вона відповіла, що прагне тільки заволодіти його грошима.
Трудність полягала в тому, щоб отримати одне без іншого. Ми вирішили чекати повного пояснення плану Г*** М*** в тому листі, якого він обіцяв їй написати. Вона дійсно отримала його наступного дня через лакея, що з’явився перевдягненим і дуже спритно знайшов хвилину поговорити з нею наодинці. Вона наказала йому почекати відповіді й побігла до мене з листом. Ми разом розпечатали його.
Окрім банальних ніжних фраз, він містив детальний виклад обіцянок мого суперника. Він не скупився на витрати. Зобов’язався сплатити їй десять тисяч ліврів, як тільки вона вступить у володіння особняком, і щоразу поповнювати витрачання цієї суми, щоб повна її готівка була завжди в її розпорядженні. Термін новосілля не відкладався занадто надовго. Він просив надати йому тільки два дні на приготування та вказував їй назву вулиці та особняка, де обіцяв чекати її наступного дня після полудня, якщо їй удасться вислизнути з моїх рук. То був єдиний пункт, який турбував його; в усьому іншому він, здавалося, був цілком упевнений, проте додавав, що у разі якщо втеча від мене виявиться важкою справою, то він знайде спосіб полегшити її.
Г*** М*** був хитріший за свого батька. Він хотів опанувати свою здобич раніше, ніж відлічить їй гроші. Ми обговорили питання про те, якої поведінки триматися Манон. Я спробував іще раз переконати її викинути цей план із голови, змалювавши їй усі його небезпеки. Ніщо не могло похитнути її рішення.
Вона коротко відповіла Г*** М***, запевнивши його, що для неї не становить утруднень приїхати до Парижа в призначений день, і що він може спокійно її очікувати.
Ми відразу ж умовилися, що я негайно поїду та зніму для нас нове приміщення в якому-небудь селі по інший бік Парижа і перевезу з собою наше скромне майно; що наступного дня після полудня, точно в призначений час, Манон вирушить до Парижа; отримавши подарунки Г*** М***, вона зажадає, щоб він поїхав із нею в театр, і захопить із собою стільки грошей, скільки зможе понести з собою, а решту передасть моєму слузі, який за її бажанням мав її супроводжувати. Це був усе той же чоловік, відданий нам безмежно, який звільнив її з притулку. Мені належало чекати з найманою каретою на розі вулиці Сент-Андре-дез-Ар і, залишивши там екіпаж, близько сьомої години я попрямував у темряві до театрального під’їзду. Манон обіцяла вигадати привід відлучитися з ложі та скористатися цією миттю, щоб приєднатися до мене. Решта не являла труднощів. Ми б за одну хвилину добігли до карети і виїхали з Парижа в Сент-Антуанське передмістя, де лежав шлях до нашого нового житла.
План цей, хоч який він був навіжений, здавався нам цілком здійсненним. Але, по суті, безумством було уявляти, що навіть якби він удався найблагополучнішим чином, ми зможемо вберегтися назавжди від його наслідків. І все-таки ми пішли на ризик із найбезрозсуднішою недбалістю. Манон поїхала з Марселем: так звали нашого слугу. Я із сумом розлучався з нею. Я обійняв її, кажучи: «Манон, ви не обманюєте мене? Чи будете ви мені вірні?» Вона лагідно покартала мене за недовіру і повторила ще раз усі свої клятви.
Вона розраховувала прибути в Париж до третьої години. Я поїхав услід за нею. Залишок дня я провів у кав’ярні Фере, що біля моста Сен-Мішель. Там я просидів до темряви. Тоді я вийшов на вулицю, найняв візника й залишив його, як ми умовилися, на розі вулиці Сент-Андре-дез-Ар; потім пішки дійшов до театрального під’їзду. Я був здивований, ніде не бачачи Марселя, який мав чекати мене. Я запасся терпінням на цілу годину, змішавшись із натовпом лакеїв і видивляючись усіх перехожих. Нарешті, коли пробила сьома година, а я так і не помітив жодної ознаки, що мала яке-небудь відношення до нашого плану, я взяв квиток у партер, аби подивитися, чи сидять в одній із лож Манон і Г*** М***. Ні того, ні іншої не було. Я знову вийшов назовні та прочекав іще чверть години, у нестямі від нетерпіння і тривоги. Ніхто не з’являвсь; я повернувся до своєї карети, не знаючи, що зробити. Угледівши мене, візник пішов мені назустріч і з таємничим виглядом повідомив, що ось уже годину мене чекає в кареті якась миловидна жінка; що вона запитала про мене, вказавши мої прикмети, і, почувши від нього, що я маю повернутися, сказала, що буде терпляче на мене чекати.
Я відразу ж вирішив, що це Манон. Але, підійшовши до карети, я побачив гарненьке личко, не схоже на неї; незнайомка насамперед запитала, чи має вона честь говорити з кавалером де Ґріє? Я відповідав, що таке моє ім’я. «У мене є для вас лист, який пояснить вам, навіщо я тут і звідки знаю ваше ім’я», – сказала вона. Я попросив її дати мені термін прочитати його в сусідній корчомці. Вона захотіла рушити туди за мною і порадила зайняти окрему кімнату. «Від кого цей лист?» – запитав я, піднімаючись разом із нею по сходах. Замість відповіді вона дала мені його прочитати.
Я упізнав руку Манон. Ось приблизно, що вона писала: Г*** М*** так галантно і прекрасно прийняв її, що перевершив усі її очікування. Обсипав її подарунками, яким би позаздрила королева. Одначе вона запевняла, що не забула про мене в блиску, який оточує її; але, не домігшись згоди Г*** М*** поїхати з нею того ж вечора у театр, вона відкладає до іншого дня задоволення мене бачити; а щоб утішити мене трохи в тому засмученні, яке, вона передбачає, принесе мені ця новина, вона постаралася надіслати до мене одну з найкрасивіших дівиць Парижа, яка й передасть мені листа. Підписано: «ваша вірна кохана Манон Леско».
Для мене в цьому листі було щось таке жорстоке і образливе, що декілька хвилин я не міг отямитися від гніву і засмучення, але нарешті вирішив зробити зусилля над собою і забути навік мою невдячну й віроломну коханку. Я кинув погляд на дівицю, що стояла переді мною. Вона була надзвичайно гарна собою, і я б дуже хотів, зачарувавшись її красою, теж стати віроломним і невірним; але я не знаходив у ній ні тих ніжних і млосних очей, ні тієї божественної стрункості, ні тих барв, наче накладених пензлем бога любові, словом, жодної з тих незліченних принад, якими природа наділила підступну Манон. «Ні, ні, – сказав я їй, відводячи погляд, – невдячна, що прислала вас до мене, занадто добре знає, що ваші спроби будуть даремні. Поверніться до неї й передайте їй від мене: нехай вона насолоджується своїм злочином, і нехай насолоджується ним, якщо може, без докорів сумління; я покидаю її безповоротно і зрікаюся в той же час усіх жінок, бо вони, хоч і не такі привабливі, але, без сумніву, такі ж підлі й віроломні».
У ту хвилину я був готовий кинутися геть із кімнати і піти зовсім, відмовившись від усяких домагань на Манон; тяжкі ревнощі, що роздирали мені серце, змінилися сумним і похмурим спокоєм, і мені тим ближче вчулося моє зцілення, що я не відчував жодного з тих бурхливих душевних порухів, які завжди хвилювали мене в таких випадках.
На жаль, я настільки ж був обдурений любов’ю, наскільки обдурений я був, як мені здавалося, Г*** М*** і Манон.
Дівиця, що принесла мені листа, бачачи, що я готовий уже втекти вниз по сходах, запитала, чи не доручу я передати що-небудь панові де Г*** М*** і його дамі. Почувши це питання, я повернувся в кімнату і під впливом зміни, яка видасться неправдоподібною людям, що не зазнали в житті бурхливих пристрастей, від уявного спокою раптом перейшов до нападу дикої люті. «Іди, – сказав я їй, – і передай зрадникові Г*** М*** і його брехливій коханці, в який відчай повергнув мене її проклятий лист; але попередь, що недовго їм доведеться веселитись, і що я своєю рукою заколю їх обох». Я кинувся на стілець; капелюх мій упав по один бік, тростина – по інший. Гіркі сльози потекли струмками з очей моїх. Напад шаленства змінився глибокою скорботою; я гірко плакав, стогнучи та зітхаючи. «Підійди, дівчино, підійди до мене, – благав я, звертаючись до дівиці, – бо тебе послано мене втішити. Скажи мені, чи відомі тобі засоби втіхи від люті й відчаю, від бажання накласти на себе руки або убити двох зрадників, які не заслуговують на пробачення. Так, підійди до мене, – вів далі я, побачивши, як вона зробила кілька боязких, невпевнених кроків до мене, – прийди осушити мої сльози; прийди повернути мир моєму серцю; прийди і скажи, що ти мене любиш, нехай мене полюбить інша істота, окрім моєї невірної. Ти красива; можливо, і я зможу полюбити тебе». Бідолашна дівчина, на вигляд не старша шістнадцяти-сімнадцяти років, що мала, очевидно, більшу соромливість, аніж їй подібні, була вкрай уражена такою дивною сценою. Все ж таки вона наблизилася, бажаючи приголубити мене; але я зараз же відсторонив її, відштовхнувши обома руками. «Чого ти хочеш від мене? – сказав я їй. – Ти жінка; твою стать я ненавиджу, віднині вона нестерпна для мене. Ніжність твого погляду загрожує мені новою зрадою. Йди геть, залиш мене тут одного». Вона вклонилася, не сміючи вимовити ні слова, і повернула до виходу. Я закричав, вимагаючи, щоб вона зупинилася. «Скажи ж мені принаймні, – вів я далі, – як, чому і навіщо тебе послали сюди? Як ти дізналася про моє ім’я і місце, де можеш знайти мене?»
Вона розповіла, що давно знає пана де Г*** М***; що він прислав за нею о п’ятій годині лакея, який привів її у великий особняк, де вона застала Г*** М***, що грав у пікет із красивою дамою, і що вони обоє доручили їй передати мені цього листа, причому вказали, що вона знайде мене в кареті у кінці вулиці Сент-Андре. Я запитав її, чи не говорили вони їй ще чого-небудь. Почервонівши, вона пробелькотала, що вони вселили їй надію на зближення зі мною. «Тебе обдурили, бідолахо, – сказав я їй, – тебе обдурили. Ти – жінка, і тобі потрібен покровитель; але тобі треба, щоб він був багатий і щасливий, і не тут ти знайдеш такого. Повернися, повернися до пана де Г*** М***; він має все необхідне для любові красунь; він може дарувати вмебльовані особняки та карети. Щодо мене, який нічого не може запропонувати, крім любові та постійності, то жінки зневажають мою убогість і бавляться моєю наївністю».
Я додав іще багато слів, то сумних, то гнівних, у міру того, як то одна, то інша пристрасть, яка охоплювала мене, або слабшала, або брала гору. Тим часом моя несамовитість, розчавивши мене, майже вщухла, поступившись місцем роздуму. Я почав порівнювати останнє нещастя з іншими подібними, що я вже зазнав їх, і дійшов висновку, що не було більших підстав упадати у відчай, ніж раніше. Я достатньо знав Манон: навіщо ж так засмучуватися нещастям, яке давно слід було передбачити? Чи не краще витратити свої сили на те, щоб відшукати засіб зцілення? Було ще не пізно. Я мав в усякому разі прикласти до того всі старання і згодом не докоряти собі в тому, що своєю недбалістю сприяв власним стражданням. Потім я почав обдумувати засоби, які могли б відкрити мені шлях до надії.
Спробувати насильно вирвати Манон із рук Г*** М*** означало піти на відчайдушний крок, який би тільки погубив мене і не гарантував ніякого успіху. Проте мені здавалося, що якби я міг добитися хоч найкоротшої з нею розмови, я неодмінно відвоював би частку її серця; я знав так добре всі її слабкі сторони. Я такий був упевнений у її любові до мене. Навіть примха послати мені у втіху вродливицю, б’юся об заклад, виходила від неї і була навіяна співчуттям до мого горя.
Я вирішив пустити в хід усю свою винахідливість, аби побачити Манон. Із усіх шляхів, що перебрав я подумки один за одним, я зупинив вибір на такому: пан де Т*** зробив мені таку дружню послугу при першому нашому знайомстві, що я не міг сумніватися в щирому та гарячому почутті його до мене. Я збирався негайно попрямувати до нього і попросити його під приводом важливої справи запросити до себе Г*** М***. Мені треба було тільки півгодини, щоб поговорити з Манон. Намір мій полягав у тому, щоб проникнути до неї в кімнату, і я вважав, що за відсутності Г*** М*** це не викличе утруднень.
Заспокоєний таким рішенням, я щедро нагородив дівицю, яка все ще залишалася зі мною, а щоб вона не поверталася до тих, що послали її, я взяв її адресу, подавши їй надію, що проведу з нею ніч. Я сів знову в карету і наказав візникові везти мене щодуху до пана де Т***. На щастя, я його застав; дорогою я дуже турбувався про це. Двома словами я звірився йому в своїх стражданнях й пояснив, якої послуги прошу від нього.
Звістка, що Г*** М*** спокусив Манон, так уразила його, що, не знаючи про мою власну участь у біді, яка спіткала мене, він великодушно запропонував зібрати всіх своїх друзів і зі зброєю в руках звільнити мою кохану.
Я дав йому зрозуміти, що розголос, який викличе ця справа, може виявитися згубним для Манон і для мене. «Не проливатимемо крові, – сказав я йому, – залишимо це на крайній випадок. Мені прийшов у голову план обережніший, що обіцяє не менший успіх». Він виявив повну готовність зробити все, хоч чого б я від нього зажадав; і коли я повторив, що він має тільки викликати Г*** М*** для розмови і затримати його години на дві поза домом, він зараз же вирушив зі мною, щоб виконати моє прохання.
Ми почали вишукувати засіб затримати його на такий тривалий час. Я порадив передусім написати йому коротку записку, що запрошувала його негайно прийти в таку-то таверну у важливій і абсолютно невідкладній справі. «Я підгляну, – додав я, – як він вийде, і безперешкодно проникну в будинок, де мене знають лише Манон і Марсель, мій слуга. Ви ж, залишаючись весь цей час із Г*** М***, можете сказати йому, що та важлива справа, про яку ви бажаєте поговорити з ним, стосується грошей; що ви втратили у грі всю свою готівку і програлися ще більше, продовжуючи грати на чесне слово з тим же неуспіхом. Щоб піти з вами й дістати свої заощадження, йому буде потрібен час, а цього вистачатиме для здійснення мого наміру».
Пан де Т*** виконав усе точнісінько, як я йому сказав. Я залишив його в таверні, де він нашвидку написав листа. Я сховався за кілька кроків од будинку Манон, побачив, як з’явився посильний із листом, і як через хвилину вийшов Г*** М*** у супроводі лакея. Давши йому час зникнути з очей, я підійшов до дверей моєї зрадниці та, незважаючи на увесь свій гнів, постукав із благоговінням, як у двері храму. На щастя, відчинив мені Марсель. Я подав йому знак мовчати; хоча мені нічого було боятись інших слуг, я пошепки запитав, чи може він провести мене непомітно в кімнату, де перебуває Манон. Він відповів, що це зовсім неважко зробити, піднявшись обережно головними сходами. «Ходімо ж швидше, – сказав я, – і постеж, доки я там буду, щоб ніхто не ввійшов». Я безперешкодно проник до її покоїв.
Манон була зайнята читанням. Тут я мав нагоду переконатися в надзвичайній вдачі цієї дивної дівчини. Анітрохи не злякавшись, не виявивши ніякої боязкості, побачивши мене, вона висловила тільки легкий подив, неминучий при несподіваній появі людини, яку вважали відсутньою. «Ах, це ви, любов моя, – сказала вона, обіймаючи мене із звичайною ніжністю. – Боже! який же ви сміливий! Хто б міг чекати вас тут сьогодні?». Я вивільнився з її обіймів і, не бажаючи відповідати на її пестощі, відштовхнув її з презирством і відступив чимдалі. Мій рух збентежив її. Вона завмерла і дивилася на мене, перемінившись на обличчі.
У глибині душі я такий був зачарований, бачачи її знову, що, незважаючи на стільки приводів для гніву, майже не в силах був розкрити рота, щоб лаяти її. А тим часом серце моє спливало кров’ю від жорстокої образи, завданої нею; я жваво воскресив її в пам’яті, щоб збудити в собі злість, і постарався пригасити в очах вогонь любові. Поки я продовжував мовчати, і вона не могла не помітити мого збудження, я побачив, що вона тремтить, мабуть, від страху.
Я не міг витримати цього видовища. «Ах, Манон, – сказав я їй ніжно, – невірна, підступна Манон! Із чого почну я свої скарги? Я бачу, ви зблідли і тремтите, і я все ще настільки чутливий до щонайменшого вашого страждання, що боюся вас занадто пригнітити своїми докорами. Але повірте, Манон, ваша зрада пронизала мені серце скорботою. Таких ударів не завдають коханому, якщо не бажають його смерті. Адже це втретє, Манон; я вів точний рахунок; цього забути не можна. Вам належить цієї ж хвилини прийняти те або інше рішення, бо моє бідолашне серце вже не може витримати такого жорстокого випробування. Я відчуваю, що воно знемагає і готове розірватися від скорботи. Я увесь розбитий, – додав я, опускаючись на стілець, – я не в змозі говорити, сили мої вичерпалися».
Вона не відповідала; але як тільки я сів, вона впала на коліна і схилилася до мене головою, затуливши обличчя моїми руками. У ту ж мить я відчув на них її сльози. Боги! чого я тільки не відчував… «Ах, Манон, Манон, – вів далі я, зітхаючи, – пізно дарувати мені сльози, коли ви завдали мені смертельного удару. Ви вдаєтеся до фальшивої печалі, а відчути її вам не дано. Моя присутність, яка завжди служила перешкодою вашим задоволенням, без сумніву, становить найбільше нещастя для вас. Розкрийте очі, придивіться, який я; таких ніжних сліз не проливають над нещасним, якого зрадили і покинули так нелюдяно».
Вона цілувала мені руки, не міняючи пози. «Непостійна Манон, – заговорив я знову, – невдячна і невірна жінко, де ваші обіцянки та ваші клятви? Підступна, жорстока коханко, що зробила ти зі своєю любов’ю, в якій присягалася мені ще сьогодні? Праведні небеса, – вигукнув я, – ось як сміється над вами віроломна, після того як так благоговійно закликала вас у свідки! Отже, віроломство винагороджується. Відчай і самотність – ось доля постійності й вірності».
Слова мої супроводжувалися такими гіркими роздумами, що сльози мимоволі котилися з моїх очей. По моєму голосу, що змінився, Манон помітила, що я плачу. Вона перервала нарешті мовчання. «Так, я винна, якщо я заподіяла вам стільки горя та хвилювання, – сказала вона сумно, – але нехай покарають мене небеса, якщо я усвідомлювала або передбачала свою провину».
Мова її здалася мені такою позбавленою всякого здорового глузду і правдоподібності, що я не міг стриматися від найсильнішого нападу гніву. «Яка жахлива нещирість! – закричав я. – Ясніше, ніж будь-коли, я бачу, що ти просто обманщиця і брехуха. Тепер я знаю твій ниций характер. Прощай, підле створіння, – вів далі я, підводячись, – я вважаю за краще тисячу разів померти, ніж мати що-небудь спільне з тобою. Нехай покарають мене небеса, якщо віднині я удостою тебе хоч одним поглядом. Залишайся зі своїм новим коханцем, люби його, зневажай мене, забудь про честь, про благородство; я сміюся над вами, мені однаково».
Вона жахнулася від моєї несамовитості, все ще стоячи на колінах біля мого стільця, дивилася на мене, тремтячи й не сміючи дихати. Я зробив кілька кроків до дверей, обернувшись до неї і не зводячи з неї очей, але потрібно було втратити останнє людське почуття, щоби встояти проти такої чарівності.
Мені була така чужа варварська безсердечність, що, перейшовши несподівано до протилежної крайності, я повернувся або, скоріше, кинувся до неї, забувши про все. Я обняв її, обсипав незліченними ніжними поцілунками, просив вибачення за мою запальність; зізнався, що був грубий, що не заслуговую на щастя бути коханим такою дівчиною, як вона.
Я всадовив її і, ставши перед нею навколішки, заклинав вислухати мене. У небагатьох фразах я висловив усе, що тільки може винайти найшанобливішого, найніжнішого покірний і пристрасний коханець. Я благав її, як про милість, сказати, що вона прощає мене. Вона впустила руки мені на плечі, кажучи, що сама потребує моєї доброти, аби загладити ті прикрощі, яких мені заподіяла, і що вона починає побоюватись, і не без підстав, чи в силах я вислухати ті аргументи, які вона може навести у своє виправдання. Я перебив її негайно ж: «О, я не прошу у вас виправдань! Я схвалюю все, що ви зробили. Не мені розбиратись у вашій поведінці. Я буду занадто задоволений, занадто щасливий, якщо моя дорога Манон не позбавить мене ніжності свого серця. Але, – вів далі я, роздумуючи про свою долю, – всемогутня Манон, ви, що з примхи своєї даєте мені радість і муки, дозвольте мені, в нагороду за моє упокорювання і розкаяння, повідати вам про печаль мою і тугу? Чи дізнаюся від вас, що чекає мене сьогодні, й чи безповоротно збираєтеся ви підписати мені смертний вирок, провівши ніч з моїм суперником?».
Вона замислилася, перш ніж мені відповісти. «Мій кавалере, – сказала вона заспокоївшись, – якби ви відразу заговорили так ясно, ви б уберегли себе від багатьох хвилювань, а мене від дуже важкої сцени. Якщо ваші муки походять лише від ревнощів, я б їх зцілила, запропонувавши йти за вами негайно хоч на край світу. Але я уявила, що причиною вашого засмучення став лист, якого я вам написала на очах у пана де Г*** М***, і дівиця, послана нами. Я подумала, що листа мого ви сприйняли за кепкування, а побачивши дівицю, підіслану до вас, припустили, що я відмовляюся від вас заради Г*** М***. Ось ця думка і привела мене у відчай, бо, хоча я і не почуваюся винною, проте, розміркувавши, визнала, що зовнішні обставини не говорять на мою користь. І все-таки, – вела далі вона, – я хочу, щоб ви судили мене лише після того, як я поясню вам усю правду».
Тут вона розповіла мені все, що сталося після того, як вона зустрілася з Г*** М***, що чекав на неї в цьому особняку. Він прийняв її, дійсно, як найзнатнішу принцесу в світі; показав їй усі кімнати, прибрані з дивовижним смаком і ретельністю; відлічив їй десять тисяч ліврів у її спальні та приєднав до них декілька коштовностей, у тому числі перлинне намисто і браслети, вже раз даровані їй його батьком; звідти повів її у вітальню, яку вона ще не бачила, де очікувало її прекрасне частування. Прислуговували їм лакеї, яких він найняв для неї, наказавши їм слугувати їй надалі як своїй пані; насамкінець показав їй карету, коней і всі інші подарунки; після чого запропонував їй партію у пікет в очікуванні вечері.
«Признаюся вам, – вела далі вона, – що була приголомшена такою пишністю. Я розсудила, що було б шкода відразу позбутися нам стількох благ, удовольнившись десятьма тисячами ліврів і коштовностями, які я винесу на собі; що багатство це створене для вас і для мене, і ми могли б жити собі на втіху на кошти Г*** М***.
Замість того щоб запропонувати йому поїздку в театр, мені спало на думку з’ясувати його ставлення до вас, аби передбачити, чи легко буде нам бачитись у разі, якщо план мій вдасться здійснити. Я виявила, що характер він має дуже поступливий. Він запитав, що я думаю про вас і чи жалко було мені вас покинути. Я відповіла, що ви були такі милі зі мною, так благородно завжди трималися по відношенню до мене, що дивно було б вас ненавидіти. Він визнав, що ви достойні всякої поваги і що він бажав би подружитися з вами.
Йому хотілося знати, як, на мою думку, ви поставитеся до мого від’їзду, особливо коли дізнаєтеся, де я є. Я відповіла, що початок нашої любові належить до такого давнього часу, що вона встигла вже трохи охолонути; що, з іншого боку, перебуваючи в дещо скрутному становищі, ви, можливо, навіть не визнаєте розлуку зі мною великим нещастям, тому що вона позбавляє вас зайвого тягаря. Я додала, що абсолютно переконана у ваших мирних намірах, я просто сказала вам, що їду до Парижа у справі; що ви погодилися відпустити мене і, вирушивши за мною, не виявили особливого занепокоєння, дізнавшись, що я вас покинула.
«Якби я знав, що він схильний жити у мирі зі мною, – сказав він мені, – я перший би запропонував йому свої послуги та знайомство». Я запевнила його, буцім, знаючи ваш характер, не сумніваюся, що ви відкрито пішли б йому назустріч, особливо, додала я, якщо він згоден вам допомогти у ваших справах, дуже розладнаних, відколи ви розійшлися з сім’єю. Він перебив мене, заявивши, що готовий надати вам усіляку допомогу, залежну від нього, і якби ви побажали зав’язати новий любовний зв’язок, готовий надати вам гарненьку коханку, яку кинув заради мене.
Я вітала його думку, – додала вона, – щоб приспати всі його підозри; і, укріплюючись усе більше й більше у своєму намірі, мріяла тільки винайти спосіб вас повідомити, боячись, як би ви занадто не стривожилися, не знайшовши мене у призначеному місці. З цією-то метою, щоб мати привід написати вам, я і запропонувала йому направити до вас того ж вечора нову коханку: я була змушена вдатися до такого прийому, не маючи надії, що він хоч на хвилину залишить мене на самоті.
Він розсміявся над моєю пропозицією, гукнув лакея і, запитавши, чи може той негайно розшукати його колишню коханку, послав його на пошуки в усі кінці міста. Він уявляв, що їй належить вирушити до вас у Шайо; але я повідомила його, що, від’їжджаючи, обіцяла зустрітися з вами в театрі, а якщо що-небудь перешкодить мені бути там, ви мене чекатимете в кареті в кінці вулиці Сент-Андре; тому краще буде туди й послати вашу нову коханку хоч би для того, щоб ви не скучали цю ніч. Я додала, що слід було б написати вам два слова, щоб попередити про цю угоду, яку інакше вам буде важко зрозуміти. Він погодився; але я була змушена писати в його присутності й мала остерігатися занадто відвертих пояснень у листі.
«От як усе сталося, – додала Манон. – Я нічого не приховую від вас, ні моєї поведінки, ні намірів. Дівиця з’явилась; я визнала її красивою, і позаяк не сумнівалася, що моя відсутність заподіє вам страждання, то щиро побажала, щоб вона хоч на якийсь час зуміла розважити вас, бо вірність, якої я чекаю від вас, є вірність серця. Я була б у захваті, якби мала можливість послати до вас Марселя; але я не могла знайти ні хвилини, щоб пояснити йому те, що мала вам передати». Нарешті, на закінчення своєї розповіді, вона повідомила мене, в яке замішання привела Г*** М*** записка, отримана ним від пана де Т***. «Йому не хотілося розлучатися зі мною, – сказала вона, – він запевняв, що не забариться повернутись: ось чому мене турбує ваша присутність тут, і тому я була така уражена вашою появою».
Я терпляче слухав її розповідь. Багато, звичайно, було в ній жорстокого і принизливого для мене; бо намір її зрадити мене був такий очевидний, що вона навіть і не намагалася його приховати. Не могла ж вона сподіватися, що Г*** М*** залишить її на всю ніч саму, як весталку. Отже, вона розраховувала провести ніч із ним. Вислуховувати таке зізнання! Одначе я розсудив, що сам частково винен, тому що сам розповів їй про почуття, які має до неї Г*** М***, і виявив таку податливість, що сліпо взяв участь у здійсненні безумного її плану. З іншого боку, з притаманною мені властивістю характеру, я був зворушений простодушністю її розповіді й тією відвертістю, з якою вона передавала все аж до найобразливіших для мене подробиць. «Вона грішить, сама того не відаючи, – говорив я собі, – вона легковажна та безрозсудна, але прямодушна і щира». Додайте, що однієї любові моєї вистачало, щоб позавіч пустити всю її провину. Мене занадто тішила надія викрасти її цього ж вечора в мого суперника. Проте я запитав із гіркотою: «А з ким би ви провели цю ніч?» Це питання збентежило її. Вона відповіла мені лише уривчастими «але» і «якщо».
Я зглянувся над її утрудненням і, обірвавши розмову, просто оголосив, що пропоную їй рушати за мною негайно. «Добре, – сказала вона, – але ви, значить, не схвалюєте мого плану?» – «Ах, хіба не досить і того, – заперечив я, – що я схвалюю все, що ви зробили дотепер?» – «Як, невже ми не візьмемо з собою навіть десяти тисяч ліврів? – запитала вона. – Він подарував їх мені; вони мої». Я порадив їй кинути все і думати лише про те, як би піти скоріше, бо, хоча я говорив з нею навряд чи півгодини, я побоювався повернення Г*** М***. Тим часом вона так наполегливо переконувала мене не йти з порожніми руками, що я відчув себе зобов’язаним хоч у чому-небудь їй поступитися, після того, як стільки домігся від неї.
Поки ми готувалися в дорогу, я почув стук у парадні двері. Я ніскільки не сумнівався, що повернувся Г*** М***, і при цій думці стурбовано оголосив Манон, що, коли він увійде, йому не бути живим. Дійсно, я не настільки ще опанував себе, щоб виявити стриманість, побачивши його. Марсель поклав край моїм мукам, передавши мені записку, отриману ним біля дверей; вона була від пана де Т***.
Він мені писав, що, доки Г*** М*** вирушив до себе додому за грошима, він користується його відсутністю, щоб поділитися зі мною дуже забавною ідеєю: йому уявляється, що я не можу відповісти своєму суперникові приємнішим чином, ніж з’ївши його вечерю і провівши ніч у тому самому ліжку, в яке він сподівавсь улягтися разом із моєю коханкою; зробити це здається йому легко, якщо я заручуся допомогою трьох-чотирьох молодиків, достатньо рішучих, аби затримати Г*** М*** на вулиці, й достатньо відданих, аби не випускати його до ранку; сам же він обіцяє затримати його щонайменше на годину розмовами, які заготував до його повернення.
Я показав записку Манон і повідомив її, до якої хитрості вдався, щоб вільно проникнути до неї. Як моя вигадка, так і вигадка пана де Т*** привели її в захват. Декілька хвилин ми сміялися не замовкаючи; але, заговоривши з нею про останню затію як про жарт, я був уражений, що вона серйозно почала наполягати на її здійсненні. Марно я заперечував, що нелегко так відразу знайти людей, здатних затримати Г*** М*** і не випускати його до ранку; вона сказала, що в усякому разі слід спробувати, якщо пан де Т*** затримає його ще на цілу годину, а у відповідь на інші мої заперечення заявила, що я тираню її й не бажаю ні в чому зробити їй приємність. План цей здавався їй надзвичайно привабливим. «Ви займете його місце за вечерею, – твердила вона, – ви ляжете спати під його ковдрою, а завтра рано-вранці викрадете в нього коханку разом із грошима. Ви добре помститеся батькові й синові».
Я поступився її наполяганням, незважаючи на смутні передчуття, що немовби пророкували мені фатальну катастрофу. Я вийшов із дому, маючи намір попросити двох-трьох гвардійців, із якими познайомив мене Леско, взяти на себе турботу про затримання Г*** М***. Я застав удома тільки одного з них; але той був заповзятливий хлопчина, який, не встигнувши дослухати до кінця, відразу поручився мені за успіх; він тільки зажадав від мене десять пістолів на оплату трьох солдатів-гвардійців, яких вирішив залучити до справи, ставши сам на чолі загону. Я просив його не втрачати часу. Він зібрав їх раніше ніж за чверть години. Я чекав у нього в кімнаті й, як тільки він повернувся з товаришами, сам довів його до кута вулиці, по якій Г*** М*** неодмінно мав пройти, щоб потрапити до будинку Манон. Я наказав йому поводитися з ним ввічливо, але стерегти його до сьомої години ранку так пильно, щоб я міг бути спокійний, що він не вислизне. Він відповів мені, що відведе його до себе в кімнату і змусить роздягтись, а то навіть і влягтися в ліжко, сам же він із трьома своїми спільниками проведе ніч за випивкою та грою.
Я залишався з ними, доки не побачив Г*** М***, що наближався, і тоді відступив на декілька кроків у темряву, щоб бути свідком такої незвичайної сцени. Гвардієць рушив на нього з пістолетом в руці і ввічливо пояснив, що не зазіхає ні на його життя, ні на гроші, якщо ж він не піде за ним добровільно, вчинить щонайменший опір або закричить, то він прострелить йому голову. Г*** М***, побачивши за ним іще трьох солдатів і, поза сумнівом, побоюючись зарядженого пістолета, не чинив опору. У мене на очах його повели, як барана.
Я негайно повернувся до Манон; і, щоб не збуджувати ніяких підозр у слуг, сказав їй входячи, що пана Г*** М*** можна не чекати до вечері, що він затриманий невідкладними справами і просив мене вибачити його і повечеряти з нею, а що стосується мене, то провести вечір із такою прекрасною дамою я вважаю за велике щастя. Вона відповіла дуже люб’язно, вправно сприяючи виконанню нашого плану. Ми сіли за стіл, набрали поважного вигляду, доки лакеї прислуговували нам. Нарешті, відпустивши їх, провели один із найчарівніших вечорів у нашому житті. Крадькома я наказав Марселю найняти карету і звеліти кучерові бути біля під’їзду о шостій годині ранку. Близько півночі я вдав, що прощаюся з Манон, але безшумно повернувся за сприяння Марселя і збирався зайняти ліжко Г*** М***, подібно до того, як зайняв його місце за столом.
Тим часом зла доля готувала нам загибель. Ми вдавалися до безумних насолод, а меч завис над нашими головами. Нитка, що тримала його, готова була увірватися. Проте, щоб зрозуміти всі обставини жахливого краху, слід пояснити його причину.
Г*** М*** ішов у супроводі лакея, коли був затриманий гвардійцями. Цей хлопчина, переляканий нежданою пригодою, пустився навтіки і, прагнучи надати допомогу своєму панові, негайно попередив старого Г*** М*** про те, що сталося.
Така неприємна новина не могла не стривожити його в найбільшій мірі. То був його єдиний син, сам же він для свого похилого віку відзначався надзвичайною рухливістю. Передусім він зажадав від лакея звіту в тому, що син його робив пополудні: чи не сварився він із ким-небудь, чи не вплутався в чужу сварку; чи не побував у якому-небудь кублі. Лакей, вважаючи молодого хазяїна в крайній небезпеці й вирішивши не нехтувати ніякі засоби для надання йому допомоги, розповів усе, що знав про його любов до Манон, про витрати, яких вона йому коштувала, про те, яким чином він провів час у себе вдома години до дев’ятої вечора, про його відхід і нещасливе повернення. Цього вистачало, щоб старий запідозрив тут якусь любовну пригоду. Хоча було вже не менше, ніж пів на одинадцяту, він не вагаючись негайно ж вирушив до начальника поліції. Він попросив його віддати особливі накази всім поліцейським патрулям, а один із них надати в його особисте розпорядження, і разом із поліцейськими поспішив на ту вулицю, де був затриманий його син. Він оббігав усі частини міста, де міг сподіватися його відшукати, і, не напавши ніде на його слід, попрямував в особняк його коханки, вирішивши, що за цей час той міг туди повернутися.
Я збирався вкластися в ліжко, коли він з’явився. Двері нашої спальні були зачинені, й я не чув стуку з вулиці; він увійшов у супроводі двох поліцейських і, після марних розпитувань про долю сина, захотів побачити його коханку, щоб дізнатися хоч що-небудь від неї. Він піднявся сходами в незмінному супроводі поліцейських. Ми були вже готові вкластися в ліжко; він відчиняє двері, й, коли ми бачимо його, кров студеніє у нас в жилах… «О Боже, це старий Г*** М***», – кажу я Манон. Я кидаюся до зброї. На лихо, шпага заплуталася в портупеї. Бачачи мій рух, поліцейські підбігли, щоб схопити мене. Людина в сорочці беззахисна; вони відняли у мене всі засоби опору.
Г*** М***, хоча і приведений у сум’яття цією сценою, не забарився мене впізнати. Ще легше було йому впізнати Манон. «Що це, обман зору? – суворо звернувся він до нас. – Чи не бачу я перед собою кавалера де Ґріє та Манон Леско?». Я був у такій нестямі від сорому й горя, що не відповів ні слова. Різноманітні думки та спогади, здавалося, хвилювали його декілька хвилин, і раптом, немов вони разом запалили його гнів, він закричав, звертаючись до мене: «Негіднику, я впевнений, що ти вбив мого сина!». Образа зачепила мене за живе. «Старий мерзотнику, – гордо відповів я йому, – якби мені знадобилося вбити кого-небудь із твоєї сім’ї, я б почав із тебе». – «Тримайте його міцніше, – крикнув він поліцейським. – Нехай він розповість, що сталося з моїм сином. Завтра ж звелю його повісити, якщо він не признається в цю ж мить, що з ним зробив».
«Ти звелиш мене повісити? – вигукнув я. – Це тобі, негіднику, місце на шибениці. Знай, що кров моя благородніша й чистіша за твою. Так, – додав я, – мені відомо, що трапилося з твоїм сином; і якщо ти не перестанеш мене дратувати, я звелю його задушити, перш ніж настане ранок, і тобі обіцяю ту ж долю після нього».
Я вчинив необачно, признавшись, що знаю, де його син; але гнів довів мене до несамовитості. Він негайно ж гукнув п’ять чи шість інших поліцейських, які чекали за дверима, і наказав не випускати з дому нікого з прислуги. «А, пане кавалере, – вів далі він глузливо, – ви знаєте, де мій син, і звелите його задушити, кажете ви? Будьте певні, ми вживемо заходів». Тут я відчув, що зробив помилку.
Він наблизився до Манон, яка сиділа на ліжку вся в сльозах; він сказав їй декілька іронічних люб’язностей про її перемогу над батьком і над сином і про те, як добре вона вміє нею користуватися. Старий розпусник уже хотів був посваволити над нею. «Посмій тільки доторкнутися до неї! – закричав я. – Ніякі сили небесні не врятують тебе від моєї руки!». Він вийшов, залишивши в кімнаті трьох поліцейських і наказавши постежити за тим, щоб ми скоріше одяглися. Не відаю, які були його наміри відносно нас. Можливо, ми і отримали б свободу, якби повідомили йому, де його син. Одягаючись, я роздумував про те, чи не краще вчинити саме так. Але якщо його намір і був таким, коли він покидав кімнату, він різко змінився, коли він повернувся. Він пішов допитати прислугу Манон, затриману поліцейськими. Він нічого не міг добитися від слуг, нещодавно найнятих його сином; але, дізнавшись, що Марсель служив у нас раніше, він погрозами змусив його говорити.
То був відданий хлопчина, але простий і неотесаний. Спомин про те, як він допоміг Манон утекти з притулку, і страх, який вселяв йому Г*** М***, справили таке враження на його слабкий розум, що він уявив, ніби його тут же поведуть вішати або колесувати. Він обіцяв відкрити все, що йому відомо, аби пощадили його життя. Г*** М*** здогадався, що наша справа набагато серйозніша і злочинніша, ніж він припускав до цієї миті. Він запропонував Марселю не лише зберегти йому життя, але й винагородити за щиросерде визнання.
Нещасний розповів йому частину нашого плану, про який ми не соромилися говорити в його присутності, тому що він сам мав узяти в нім деяку участь. Щоправда, він зовсім нічого не знав про зміни, що сталися в Парижі; але при від’їзді з Шайо був поінформований про зухвалий задум і про роль, яку мав у нім відігравати. Отже, він заявив Г*** М***, що ми задумали обдурити його сина, що Манон мала отримати чи вже отримала десять тисяч ліврів, які, у разі нашого успіху, ніколи б не повернулися до спадкоємців роду Г*** М***.
Після такого відкриття оскаженілий старий одразу ж попрямував знов у нашу спальню. Не кажучи ні слова, він пройшов у кабінет, де без зусиль знайшов усю суму і коштовності. З палаючим обличчям він повернувся назад і показуючи те, що йому вгодно було іменувати награбованим добром, обсипав нас образливими докорами. Він підніс до самих очей Манон перлинне намисто і браслети. «Упізнаєте ви їх? – сказав він із глузливою посмішкою. – Не вперше вам доводиться їх бачити. Вони ті ж самі, чесне слово. Не дивно, що вони припали вам до смаку. Бідолашні дітки, – додав він, – справді, вони обоє чарівні; тільки ось лукаві трішки».
Серце моє розривалося від нестями при його образливих словах. За одну мить свободи я б дав… Праведне небо, чого б тільки я не дав! Зрештою, зробивши над собою зусилля, я сказав зі стриманістю, що була лише витонченою формою люті: «Покінчімо, добродію, із зухвалими кепкуваннями. Про що йдеться? Що наміряєтесь ви зробити з нами?» – «Йдеться про те, пане кавалере, – відповів він, – що ви негайно вирушите в Шатле.[121] Завтра при денному світлі ми розберемося краще в цій справі, та сподіваюся, ви зробите милість і нарешті повідомите, де мій син».
Я збагнув без зусиль, що ув’язнення в Шатле загрожує нам жахливими наслідками. Я з трепетом передбачав усі небезпеки. При усій своїй гордості я зрозумів, що слід було змиритися з долею і полестити злому нашому ворогові, щоб хоч чого-небудь домогтися від нього покірністю.
Я ввічливо попросив його вислухати мене. «Не виправдовую себе, добродію, – сказав я. – Визнаю, що по молодості я зробив великі помилки, і ви достатньо постраждали, щоб почуватися ображеним; але якщо вам відома сила любові, якщо ви в змозі судити про те, що відчуває нещасний хлопець, у якого викрадають усе, що прив’язує його до життя, ви, можливо, вибачите мою спробу помститися вашому синові нешкідливою витівкою або щонайменше визнаєте мене достатньо покараним моєю ганьбою. Немає потреби ні у в’язниці, ні в тортурах, аби змусити мене відкрити, де ваш син. Він у безпеці. Я не мав наміру ні зашкодити йому, ні завдати вам образи. Я готовий назвати вам місце, де він спокійно проводить ніч, якщо ви зробите нам милість і відпустите нас обох на свободу».
Старий тигр, анітрохи не зворушений благаннями, зі сміхом повернувся до мене спиною. Він процідив крізь зуби, що наші наміри були йому відомі з самого початку. Що ж до сина, грубо додав він, то якщо я його не вбив, рано чи пізно він і сам віднайдеться. «Відвезіть їх у Малий Шатле, – сказав він поліцейським, – і дивіться гарненько, аби кавалер не втік по дорозі; він хитрий і вже раз утік із Сен-Лазара».
Він вийшов, залишивши мене, можете собі уявити, в якому стані. «О, небо, – вигукнув я, – прийму з покірністю всі твої удари; але те, що мерзенний негідник має владу так деспотично розпоряджатися мною, доводить мене до розпачу». Поліцейські квапили нас. Біля під’їзду вже чекала карета. Спускаючись по сходах, я подав Манон руку. «Ходімо, дорога моя королево, – сказав я їй, – ходімо й підкоримося суворій долі нашій. Можливо, небеса зволять дарувати нам дні більш щасливі».
Ми поїхали в одній кареті. Вона припала до мене, я її обійняв. Вона не зронила ні слова з моменту появи Г*** М***, але, залишившись наодинці зі мною, вона почала втішати мене ніжними словами, ввесь час докоряючи собі в тому, що стала причиною мого нещастя. Я запевняв її, що ніколи не нарікатиму на свою долю, поки вона не перестане любити мене. «Мене нічого жаліти, – вів далі я, – декілька місяців в’язниці зовсім не страхають мене, і я завжди віддам перевагу Шатле над Сен-Лазаром. Але за тобою, кохана, тужить моє серце. Яка сумна доля такого чарівного створіння! О, небеса, як можете ви поводитися так суворо з найдосконалішим із творінь своїх? Чому не наділені ми від народження властивостями, відповідними до нашої злої долі? Ми обдаровані розумом, смаком, чутливістю; на жаль, яке сумне застосування ми їм знаходимо, в той час як стільки душ, ницих і підлих, насолоджуються всіма милостями долі!»
Роздуми ці сповнили мене скорботою. Але все було ніщо в порівнянні з думами про прийдешнє, бо я знемагав від страху за Манон. Вона вже побувала у притулку, і, хоча благополучно вибралася звідти, я знав, що повторне ув’язнення таїть у собі найнебезпечніші наслідки. Я хотів би поділитися з Манон своєю тривогою, але боявся занадто її злякати. Я тремтів за неї, не сміючи попередити про небезпеку, і обіймав бідолаху, зітхаючи та запевняючи у своїй любові, єдиному почутті, яке я смів висловити.
«Манон, – говорив я, – скажіть щиро, чи завжди ви любитимете мене?» Вона відповіла, що її вкрай засмучують мої сумніви. «Ну от, я більше не сумніваюся, – мовив я, – і з цією впевненістю не страшуся ніяких ворогів. Я вдамся до сприяння своєї сім’ї, я неодмінно вийду з Шатле і віддам усю кров, присвячу всі сили, щоб вирвати вас звідти, щойно опинюся на волі».
Ми під’їхали до в’язниці. Нас помістили кожного в окремій камері. Удар цей уразив мене не так сильно, бо я передбачав його. Я доручив Манон охоронцеві, повідомивши його, що я людина високого стану, пообіцявши значну винагороду. Я обійняв дорогу мою кохану, перш ніж розлучитися з нею. Я заклинав її не журитися надмірно і не страшитися нічого, доки я живий. Гроші в мене були. Частину їх я віддав їй, а з решти щедро заплатив охоронцеві наперед за місячне утримання її та моє.[122]
Гроші чудово подіяли. Мене помістили в охайну кімнату і запевнили, що Манон отримала таку ж. Я негайно почав обмірковувати, яким шляхом домогтися швидкого звільнення. Було ясно, що нічого особливо злочинного не було в моїй справі; припускаючи навіть, що свідченням Марселя встановлено наш задум вчинити крадіжку, я прекрасно знав, що наміри самі по собі не підлягають покаранню. Я вирішив спішно написати батькові, просячи його особисто приїхати до Парижа. Я набагато менше соромився, як уже сказав, ув’язнення в Шатле, ніж у Сен-Лазарі. З іншого боку, хоча я і зберіг належну повагу до батьківського авторитету, роки та досвід вельми зменшили мою боязкість. Отже, я склав листа, а до відправки його з Шатле не зустрів ніяких перешкод. Але я міг би позбавити себе клопоту, якби знав, що батько має прибути до Парижа наступного дня.
Отримавши першого мого листа, написаного тиждень тому, він був ним надзвичайно втішений. Але, хоч як полестив я йому надією на моє виправлення, він не визнав можливим задовольнятися самими обіцянками. Він вирішив своїми очима переконатися в зміні, що сталася зі мною, і вчинити так чи інакше залежно від щирості мого розкаяння. Він прибув наступного дня після нашого ув’язнення.
Насамперед він попрямував до Тібержа, до якого я просив адресувати свою відповідь. Від нього він не зміг отримати відомостей ні про місце перебування, ні про становище моє нині. Він почув од нього тільки про мої пригоди після втечі з семінарії Сен-Сюльпіс. Тіберж із великою похвалою відізвався про добрі мої наміри, що виявилися під час останнього нашого побачення. Він додав, що я, на його думку, зовсім порвав із Манон, але що його все-таки дивує відсутність від мене вістей протягом цілого тижня. Батько не був такий довірливий. Він зрозумів, що за моїм мовчанням, на яке скаржився Тіберж, криється щось, що вислизає від його прозорливості, і з такою старанністю почав шукати мої сліди, що через два дні після приїзду дізнався про моє ув’язнення в Шатле.
До його приходу, очікувати якого я ніяк не міг так рано, мене відвідав начальник поліції, тобто, просто кажучи, я зазнав допиту. Він кинув мені декілька докорів, які, щоправда, не містили для мене нічого грубого та образливого. Він м’яко сказав мені, що жалкує про погану мою поведінку; що я вчинив необережно, набувши собі ворога в особі пана де Г*** М***, що воістину в справі моїй позначається більше необачності й легковажності, ніж злого наміру; але що я сяк чи так уже повторно потрапляю на лаву підсудних, хоча можна було сподіватися, що два-три місяці, проведені у Сен-Лазарі, напоумлять мене.
Втішений тим, що маю справу з суддею розсудливим, я говорив із ним так шанобливо і стримано, що він, здавалося, був надзвичайно задоволений моїми відповідями. Він порадив мені не занадто засмучуватись і сказав, що хотів би зробити мені послугу з поваги до мого роду та молодості.
Я зважився доручити Манон його увазі, з похвалою відгукнувшись про її лагідність і доброзвичайність. Він відповів сміючись, що поки що не бачив її, але йому говорили про неї як про особу дуже небезпечну. Слова його пробудили в мені таку велику до неї ніжність, що я виголосив пристрасну промову на захист бідолашної моєї коханої й навіть не міг стримати сліз. Він наказав відвести мене назад у камеру. «Ох, любов, любов, – вигукнув мені вслід цей статечний суддя, – невже ти ніколи не уживешся з розсудливістю?»
Я вдавався до сумних роздумів, розмірковуючи про бесіду з начальником поліції, коли почув, як відчиняються двері в мою камеру, – то був батько. Хоча я мав би підготуватися до цієї зустрічі, бо чекав її на кілька днів пізніше, але був настільки приголомшений, що провалився б крізь землю, якби вона розверзлась у мене під ногами. У неймовірному зніяковінні я обійняв його. Мовчки він сів; мовчки я стояв перед ним, похнюпившись і з непокритою головою.
«Сідайте, добродію мій, сідайте, – сказав він мені суворо. – Завдяки розголосу, викликаному вашою розпустою та шахрайськими витівками, я дізнався, де можу вас знайти. Перевага вашої достойної поведінки полягає в тому, що вона не може залишатися таємною. Прямою дорогою ви йдете до слави. Вочевидь, вже близький кінець вашого шляху до Гревської площі,[123] й на вас чекає завидна доля бути виставленим напоказ усьому народові».
Я нічого не відповів. Він вів далі: «О, який же нещасний батько, що ніжно любив сина, нічого не жалів для достойного його виховання і бачить врешті-решт перед собою шахрая, який ганьбить його! Можна втішитися в ударах злої долі; час стирає їх, і горе лагідніє; але де ліки від лих, які посилюються день у день, проти розпусти сина порочного, що втратив усяке почуття честі? Ти мовчиш, нещасний, – додав він. – Погляньте на удавану цю скромність, на цю лицемірну лагідність: можна подумати, що бачиш перед собою гідного представника нашого роду!»
Хоча я мусив визнати, що заслужив на більшість образливих докорів, мені здалися вони все ж надмірними. Я дозволив собі в простих словах викласти свою думку.
«Смію запевнити вас, добродію мій, – сказав я, – що скромність моя анітрохи не удавана: вона природна для людини з порядної сім’ї, що почуває безмежну повагу до батька свого, особливо ж до батька розгніваного. Не претендую видавати себе за гідного представника нашого роду. Визнаю, що заслужив на докори ваші; але заклинаю вас, не будьте такі суворі й не дивіться на мене як на найзапеклішого негідника. Я не заслужив такого жорстокого вироку. Любов – причина всіх моїх помилок, ви це знаєте. Фатальна пристрасть! Овва! невже не відома вам уся сила її, і чи може так бути, щоб кров ваша, яка тече і в моїх жилах, ніколи не палала тим же почуттям? Любов зробила мене занадто ніжним, занадто пристрасним, занадто відданим і, можливо, занадто догідливим щодо бажань чарівливої коханої; такі мої злочини. Чи ганьбить вас хоч єдиний із них? Милий татусю, – додав я ніжно, – пожалійте хоч трохи сина, який до вас завжди був сповнений поваги та любові; який не відрікся, як думається вам, ні від честі, ні від обов’язку і який заслуговує в тисячу разів більшого співчуття, ніж можете ви собі уявити». Закінчуючи свою промову, я розплакався.
Отче серце є найдосконаліше творіння природи: вона володарює над ним, так би мовити, як добра цариця, й управляє всіма його проявами. Батько мій, що був, окрім цього, людиною розумною й тонкою, такий був зворушений напрямом, якого надав я своїм виправданням, що не в змозі був приховати від мене зміни у своєму настрої. «Ходи, мій бідолашний сине, – сказав він, – ходи сюди, в мої обійми: мені жаль тебе». Я обійняв його, а по його обіймах міг судити про те, що відбувалося в його серці. «Що ж зробити для твого звільнення? – знову заговорив він. – Повідай мені про всі справи твої без приховування».
Зважаючи на те, що у вчинках моїх, врешті-решт, не було нічого занадто ганебного для мене, хоч би в порівнянні з пустощами певної світської молоді, й позаяк у наш час не вважається ганебним мати коханку, так само як і вдаватися до деякої спритності рук у грі, я щиросердо розповів батькові всі подробиці життя мого. Зізнання в кожній провині я прагнув супроводжувати прикладами з життя людей знаменитих, аби послабити тим свою провину.
«Я живу з коханкою, – говорив я, – не повінчаний із нею; герцог такий-то утримує двох на очах усього Парижа; пан такий-то упродовж десяти років має коханку, якій вірний більше, ніж дружині. Дві третини знатних людей Франції за честь вважають мати коханок. Я шахраював у грі; маркіз такий-то і граф такий-то не мають інших джерел доходу; князь такий-то і герцог такий-то стоять на чолі зграї рицарів того ж ордену». Що стосується зазіхань моїх на гаманці обох Г*** М***, то я міг би довести, що і в цьому в мене були попередники, але честь не дозволила мені зганьбити разом із собою всіх тих осіб, яких я міг би навести як приклад, а тому я благав батька пробачити мені цю слабкість, пояснивши її двома нездоланними пристрастями, що опанували мене: жадобою помсти і любов’ю.
Він просив мене вказати, як найскоріше домогтися мого звільнення, притому так, щоб уникнути розголосу. Я повідомив його про добре ставлення до мене начальника поліції. «Якщо ви зустрінете які-небудь перешкоди, – сказав я, – вони не можуть іти ні від кого, крім двох Г*** М***; тому, вважаю, вам слід було б побачитися з ними». Він обіцяв мені це.
Я не наважився просити його поклопотатися за Манон. Причиною цього не був брак сміливості, але боязнь обурити його таким проханням і поселити у його душі які-небудь згубні для неї і мене наміри. Я дотепер не відаю, чи не принесла мені ця боязнь найбільших нещасть, перешкодивши мені налаштувати батька на її користь і вселити йому сприятливу думку про нещасну мою коханку. Можливо, і цього разу я збудив би його співчуття. Я б застеріг його не довіряти тому враженню від старого Г*** М***, якому він занадто легко піддався. Хто знає? Зла доля, можливо, в корені обрубала б усі мої спроби; але я принаймні звинувачував би у своєму нещасті лише долю і жорстокість ворогів моїх.
Покинувши мене, батько попрямував до пана де Г*** М***. Він застав у нього також його сина, якого мій гвардієць чесно відпустив на свободу. Я так і не дізнався про подробиці їх бесіди; але мені неважко було судити про неї за фатальними її наслідками. Вони пішли разом, обидва батьки, до начальника поліції, в якого просили двох милостей: по-перше, випустити мене негайно з Шатле; по-друге, ув’язнити Манон довічно або ж вислати в Америку. Якраз у той час почали відправляти усіляких волоцюг на Міссісіпі. Начальник поліції дав слово відправити Манон із першим же кораблем.
Пан де Г*** М*** і батько мій з’явилися відразу ж до мене зі звісткою про мою свободу. Пан де Г*** М*** ввічливо попросив у мене вибачення за минуле і, привітавши мене з таким чудовим батьком, переконував надалі користуватися його порадами та прикладом. Батько наказав мені вибачитися перед Г*** М*** в уявній образі, завданій мною його сім’ї, і подякувати за сприяння моєму звільненню.
Ми вийшли всі разом, ні словом не згадавши про мою кохану. У їх присутності я не посмів навіть замовити про неї слово охоронцям. На жаль, моє прохання було б однаково даремним. Фатальний наказ прибув одночасно з наказом про моє звільнення. Через годину бідолашну дівчину було переведено в притулок і приєднано до інших нещасних, засуджених на ту ж долю.
Змушений піти за батьком на його квартиру, я лише близько шостої години знайшов мить вислизнути з його очей, аби поспішити назад у Шатле. Я мав один тільки намір – передати трохи харчів для Манон і доручити її турботам охоронця, бо не тішив себе надією, що мені дозволять побачитися з нею. Так само у мене не було ще часу подумати про її звільнення.
Я викликав охоронця. Він не забув моєї щедрості й доброти і, бажаючи хоч чим-небудь прислужитися мені, заговорив про долю Манон як про нещастя вельми прикре, бо це не може не пригнічувати мене. Я не міг утямити, про що він веде мову. Деякий час ми розмовляли, не розуміючи один одного. Зрештою, переконавшись, що я нічого не знаю, він повідав мені те, про що я вже мав честь вам розповісти і що повторювати для мене занадто тяжко.
Ніякий апоплексичний удар не подіяв би більш раптово й жахливо. Серце моє болісно стислось, і, падаючи непритомним, я подумав, що назавжди розлучаюся з життям. Опритомнів я не відразу; коли я прийшов до тями, я оглянув кімнату, оглянув себе, щоб упевнитися, чи ношу я ще сумне звання живої людини. Достовірним є те, що, йдучи лише за природним прагненням звільнитися від страждань, я ні про що не міг мріяти, окрім як про смерть, у цю мить відчаю і жаху. Навіть страшні картини замогильних мук не здавалися мені жахливішими, ніж жорстокі судоми, що терзали мене. Між тим завдяки дивній дії любові я скоро знайшов у собі сили подякувати небесам за повернення мені притомності й розуму. Моя смерть була б визволенням лише для мене самого. Манон потребувала мого життя, щоб я міг звільнити її, допомогти їй, помститися за неї. Я присягнувся віддати їй усі свої сили без залишку.
Охоронець надав мені допомогу з такою увагою, якої міг би я очікувати хіба від найкращого друга. З палкою вдячністю прийняв я його послуги. «Бач, – сказав я йому, – ви зворушені моїми стражданнями. Всі відвернулися від мене. Навіть батько мій – один із найбезжальніших моїх гонителів. Ні в кого немає співчуття до мене. Ви, тільки ви в цій обителі жорстокості й варварства виявляєте співчуття до найнещаснішого з людей». Він мені радив не показуватися на вулиці, не очунявши від мого сум’ятного стану. «Нічого, нічого, – відповів я йдучи, – ми побачимося знову, раніше, ніж ви думаєте. Приготуйте мені найпохмурішу з ваших камер; я постараюся на неї заслужити».
Дійсно, найближчі мої наміри полягали в тому, щоб розправитися з обома Г*** М*** і начальником поліції та вслід за тим кинутися штурмом на притулок, покликавши всіх, кого тільки зможу, за собою. Навіть батька я готовий був не щадити у своїй справедливій жадобі помсти, бо охоронець не втаїв од мене, що вони з Г*** М*** винуватці моєї втрати.
Але коли я зробив декілька кроків на вулиці, й повітря трохи охолодило мою кров і заспокоїло мене, лють моя поступилася місцем почуттю більш розсудливому. Смерть наших ворогів зробила б погану послугу Манон і, мабуть, відняла б у мене всяку можливість їй допомогти. З іншого боку, чи міг я вдатися до підлого вбивства? А який інший шлях помсти відкривався переді мною? Я зібрався з силами і духом, вирішивши передусім постаратися звільнити Манон, а вже після успіху цієї важливої справи зайнятись іншим.
Грошей у мене залишалося небагато. І все-таки то була необхідна основа, і з неї слід було починати. Я знав тільки трьох осіб, від яких міг чекати грошової допомоги: пана де Т***, мого батька і Тібержа. Мало було сподівання отримати що-небудь від двох останніх, а першому мені було совісно докучати своєю настирливістю. Але у відчаї не зупиняєшся ні перед чим. Я відразу ж попрямував до семінарії Сен-Сюльпіс, не турбуючись про те, що мене можуть упізнати. Я викликав Тібержа. З перших же його слів я зрозумів, що мої останні пригоди йому невідомі. Тому я тут же змінив рішення подіяти на його почуття жалю. Я заговорив із ним про мою радість зустрічі з батьком і потім попросив позичити мені невелику суму грошей, щоб до від’їзду з Парижа розплатитися з боргами, втаївши їх від батька. Він одразу ж запропонував мені свій гаманець. Я взяв п’ятсот франків із шестисот, які були в нім, і запропонував дати розписку; але Тіберж був занадто благородний, аби прийняти її.
Звідти я попрямував до пана де Т***. З ним я був відвертий. Я розповів йому про всі свої біди та страждання; він уже знав про них аж до щонайменших подробиць, оскільки стежив за пригодами молодого Г*** М***. Одначе він вислухав мене зі співчуттям. Коли ж я попросив його поради відносно звільнення Манон, він сумно мені відповів, що справа уявляється йому безнадійною, а тому слід відмовитися від усякої надії, якщо не сподіватися на чудесну допомогу Божу; що він навмисно побував у притулку, коли Манон було ув’язнено туди; що навіть йому відмовлено було в побаченні з нею; що розпорядження, віддані начальником поліції, відзначаються надзвичайною суворістю і, на довершення всіх невдач, партію арештантів, до якої вона приписана, призначено до відправки на післязавтра.
Я був такий пригнічений його словами, що, якби він говорив цілу годину, я б і не подумав його перебити. Він продовжував розповідати, що не відвідав мене в Шатле, розраховуючи, що, коли він утаїть нашу дружбу, йому буде легше надати мені допомогу; що, дізнавшись через декілька годин про моє звільнення, він журився, що не може побачитися зі мною і скоріше дати мені єдину пораду, від якої я міг би чекати зміни в долі Манон; але порада така небезпечна, що він просить мене зберегти в таємниці його участь у ній. План полягав у тому, щоб підібрати декілька сміливців і напасти на варту Манон при виїзді з Парижа. Він не став чекати мого зізнання в убогості. «Ось сто пістолів, – сказав він мені, простягаючи гаманець, – вони можуть вам знадобитися. Ви віддасте мені їх, коли справи ваші влаштуються». Він додав, що, коли б турбота про свою репутацію не заважала йому самому взятися за звільнення моєї коханки, він запропонував би в моє розпорядження свою руку і шпагу.
Рідкісна його великодушність зворушила мене до сліз. Я висловив йому вдячність так гаряче, як тільки міг у пригніченому своєму стані. Я запитав його, чи немає надії вплинути через кого-небудь на начальника поліції. Він сказав, що думав про це, але вважає цей шлях безплідним, бо така супліка має бути обґрунтованою, а йому абсолютно неясно, за допомогою яких аргументів можна заручитися підтримкою якої-небудь поважної та могутньої особи; сподіватися тут можна було б тільки в тому разі, якби вдалося переконати пана де Г*** М*** і мого батька та спонукати їх самих клопотати перед начальником поліції про скасування вироку. Він обіцяв докласти усіх зусиль, аби залучити на нашу сторону молодого Г*** М***, який, утім, начебто охолонув до нього, підозрюючи причетність його до нашої справи; мене ж він переконував постаратися, хай там що, пом’якшити серце мого батька.
Для мене це була зовсім не така легка справа; я розумів не лише трудність переконати його, але ще одну обставину, через яку я боявся навіть підступитися до нього; я вислизнув із його квартири, порушивши його розпорядження, і твердо вирішив не повертатися туди після того, як дізнався про сумну долю Манон. У мене були підстави побоюватись, аби він не затримав мене насильно і не відіслав у провінцію. Мій старший брат одного дня вже застосував такий спосіб дії. Щоправда, я подорослішав за цей час; але вік – слабкий аргумент проти сили. Тим часом я знайшов шлях більш безпечний: викликати батька в яке-небудь громадське місце, написавши йому від чужого імені. Я відразу ж зупинився на цьому рішенні. Пан де Т*** пішов до Г*** М***, а я – в Люксембурзький сад, звідки послав сказати батькові, що якийсь дворянин шанобливо чекає його. Я боявся, що він не захоче себе тривожити, зважаючи на наближення ночі. Проте трохи згодом він показався в супроводі лакея. Я попросив його заглибитися в алею, де ми могли б не побоюватися сторонніх. Кроків сто ми пройшли, не кажучи ні слова. Звичайно, для нього було ясно, що за всіма цими приготуваннями має ховатися щось важливе. Він чекав моїх слів, я їх обмірковував.
Нарешті я наважився почати. «Татусю, – сказав я тремтячим голосом, – ви такі добрі до мене. Ви обсипали мене милостями і пробачили мені незліченні мої провини. Тому закликаю небо у свідки, що маю до вас усі почуття, властиві синові найніжнішому та найшанобливішому. Але смію думати… ваша суворість…». – «Ну, добре! Так що ж моя суворість?» – перебив він мене, вважаючи, звичайно, що я зловживаю його терпінням, розтягуючи розмову. «Ах, татусю, – вів далі я, – смію гадати, що ваша суворість надмірна по відношенню до нещасної Манон. Ви розпитували про неї пана де Г*** М***. Із ненависті він зображував вам її в найпохмуріших барвах. У вас, мабуть, склалося про неї жахливе уявлення. А тим часом вона – найніжніше, наймиліше створіння на світі. Чому небу не завгодно було вселити вам бажання побачити її хоч на хвилину! Я так само впевнений у тому, що вона чарівна, наскільки впевнений, що і ви визнаєте її такою. Ви б потурбувалися про неї, відкинули б із презирством усі чорні підступи Г*** М***; ви перейнялися б співчуттям до неї й до мене. Я впевнений у цьому. Ваше серце не позбавлене чутливості: ви не могли б не зворушитися».
Він знову перебив мене, бачачи, що у своєму захопленні я ще не скоро закінчу. Він побажав дізнатись, яка мета цієї палкої промови. «Прошу зберегти мені життя, – відповів я, – бо я розлучуся з життям, якщо тільки Манон відвезуть в Америку». – «Ні, ні, – заперечив він суворо, – я вважаю за краще бачити тебе мертвим, аніж безумним і безчесним». – «Так покінчимо на цьому, – вигукнув я, утримуючи його за руку, – візьміть же його у мене, візьміть моє життя, ненависне й нестерпне, бо ви повергаєте мене в такий відчай, що смерть – благодіяння для мене, дар, гідний отчої руки».
«Дарую тобі те, на що ти заслуговуєш, – відповів він. – Інші батьки не чекали б так довго, щоб власноручно стратити тебе; моя надмірна доброта тебе погубила».
Я кинувся до його ніг. «О, якщо у вас є хоч залишок доброго почуття, – говорив я, обіймаючи його коліна, – не робіться жорстоким на мої сльози. Подумайте про те, що я ваш син… на жаль, згадайте про мою матір. Ви любили її так ніжно! Хіба ви стерпіли б, аби її вирвали з ваших обіймів? Ви захищали б її до останньої краплі крові. І хіба моє серце не може бути подібним до вашого? Чи мислимо бути таким немилосердним, відчувши хоч раз справжню ніжність і тугу!»
«Не смій говорити про твою матір, – роздратовано закричав він, – спомин про неї розпалює моє обурення. Твоя розпуста довела б її до могили, якби вона була ще жива. Припинімо розмову, – додав він, – вона досаждає мені й не змусить мене змінити рішення. Я повертаюся додому й наказую тобі йти за мною».
Сухий, жорсткий тон його наказу ясно переконав мене в тому, що серце його непохитне. Я відступив на декілька кроків, боячись, аби він не спробував власноруч затримати мене. «Не побільшуйте мого відчаю, примушуючи мене до непокори, – сказав я. – Мені неможливо йти за вами. І так само неможливо жити після жорстокості, вами виявленої. Отже, прощаюся з вами навіки. Смерть моя, про яку ви скоро почуєте, – додав я сумно, – можливо, пробудить у вас почуття батьківські». – «Так ти відмовляєшся йти за мною? – гнівно закричав він, бачачи, що я збираюся йти. – Йди, біжи до своєї загибелі! Прощавай, невдячний і бунтівний сину!» – «Прощавайте, – відповів я в нестямі, – прощавайте, жорстокий і нелюдяний батьку!».
Я відразу ж вибіг із Люксембурзького саду. Я як безумний гасав вулицями, аж поки дійшов до будинку пана де Т***. Йдучи, я простягав руки і здіймав очі, волаючи до сил небесних. «О небеса, – говорив я, – невже ви будете такі ж немилосердні, як люди? Мені ні від кого чекати допомоги, крім вас».
Пана де Т*** ще не було вдома; але він повернувся через кілька хвилин. Його переговори мали не більше успіху. Він із гіркотою розповів мені про це. Молодий Г*** М***, хоча і менше, аніж батько, був озлоблений проти Манон і мене, відмовився поклопотати на нашу користь. Він сам остерігався мстивого старого, який і так був знервований, бо не прощав йому наміру вступити у зв’язок із Манон.
Мені залишався тільки один шлях насильницького втручання, план, запропонований паном де Т***; на нього покладав я всі мої надії. «Вони дуже сумнівні, – сказав я йому, – але найтвердіша й найутішливіша для мене надія – загинути під час нападу». Я розпрощався з ним, просячи його побажати мені успіху, і почав думати про те, аби знайти товаришів, яким я міг би передати хоч іскру свого запалу і рішучості.
Перший, про кого я згадав, був той самий гвардієць, якого намовив я затримати Г*** М***. До речі, я мав на увазі провести ніч у нього в кімнаті, тому що за день не мав часу підшукати собі притулок. Я застав його на самоті. Він виявив радість, що бачить мене на волі. Він із повною готовністю запропонував мені свої послуги. Я пояснив, якої допомоги чекаю від нього. У нього було досить здорового глузду, щоб зрозуміти всі труднощі справи; але він був і досить великодушний, аби не побоятись їх.
Частину ночі ми провели, обговорюючи план дій. Він указав мені на трьох солдатів-гвардійців, що допомагали йому востаннє, як на випробуваних сміливців. Пан де Т*** дав мені точні відомості відносно числа стражників, які мали супроводжувати Манон: їх було всього лише шестеро. П’ятьох сміливих і рішучих людей вистачило б, аби перелякати цих страхополохів; навряд чи вони захищатимуться, якщо можуть уникнути небезпек бою боягузливою втечею.
Бачачи, що я не маю обмеження в грошах, гвардієць порадив мені нічим не скупитися заради успіху нашого нападу. «Нам потрібні коні, пістолети і кожному з наших по мушкету, – сказав він. – Беру на себе турботу про завтрашні приготування. Треба роздобути також три пари цивільного одягу для наших солдатів, які не посміють показатися в такій справі в мундирах свого полку». Я вручив йому сто пістолів, отриманих від пана де Т***. Вони були витрачені наступного дня повністю. Я зробив огляд своїм трьом солдатам, надихнув їх щедрими обіцянками і, щоб розвіяти в них усяку недовіру, насамперед подарував кожному по десять пістолів.
Фатальний день настав. Рано-вранці я відрядив одного з солдатів до воріт Притулку, щоб знати напевно, коли стражники виїдуть зі своєю здобиччю. Хоча я скористався цим заходом з надмірної недовірливості й занепокоєння, він виявився зовсім не зайвим. Я поклався на деякі брехливі відомості, дані мені відносно маршруту, і, переконаний, що нещасних мають повантажити на корабель в Ла-Рошелі, я б даремно чекав їх на Орлеанській дорозі. Тим часом із донесення солдата-гвардійця я дізнався, що їх повезуть по дорозі в Нормандію і відправлять до Америки з Гавр-де-Ґраса.
Ми негайно виїхали до воріт Сент-Оноре, тримаючись кожен різних вулиць. У кінці передмістя ми з’їхалися разом. Коні наші йшли жваво. Ми незабаром угледіли попереду шістьох стражників і два жалюгідні вози, ті самі, що бачили два роки тому в Пассі. Видовище це ледве не позбавило мене сил і притомності. «О доле, – вигукнув я, – жорстока доле, пошли мені хоч би тепер смерть або перемогу!»
Ми нашвидку порадилися про план атаки. Стражники були не далі ніж за чотириста кроків попереду нас, і ми могли б перетнути їм шлях, проскочивши впоперек невеликого поля, яке огинала проїжджа дорога. Гвардієць тримався саме такої думки, розраховуючи обрушитися на них відразу і захопити зненацька. Я схвалив його думку і перший пришпорив коня. Але доля відкинула безжально мої сподівання.
Стражники, угледівши п’ятьох вершників, які скачуть у напрямку до них, ні на хвилину не засумнівалися, що метою цього був напад. Вони приготувалися до рішучої оборони, взявшись за рушниці та багнети.
Але те, що лише надало натхнення гвардійцеві та мені, раптом позбавило самовладання трьох наших підлих товаришів. Вони зупинили коней, ніби змовившись, обмінялися кількома словами, яких я не розчув, повернули назад і пустилися щодуху по паризькій дорозі.
«Боже, – вигукнув гвардієць, розгубившись не менше, ніж я, побачивши їх боягузливу втечу, – що ж нам робити? Нас тільки двоє». Від люті й подиву я втратив голос. Я притримав коня: мені захотілося насамперед повернути свою помсту на переслідування і покарати негідників, що зрадили мене. Я дивився на втікачів, а з іншого боку, поглядав на стражників. Якби я міг роздвоїтись, я б обрушився одночасно на тих і на інших; я з люттю пожирав їх очима.
Гвардієць, що здогадався по несамовитому погляду про мою невпевненість, попросив мене послухати його поради. «Нам удвох безрозсудно атакувати шістьох стражників, не гірше за нас озброєних і явно готових дати нам відсіч, – сказав він. – Треба повернутися в Париж і постаратися набрати товаришів хоробріших. Конвоїри не зможуть робити тривалі переходи з двома важкими возами; завтра нам легко буде їх наздогнати».
З хвилину я роздумував над цією пропозицією; але, бачачи крах усіх своїх сподівань, я прийняв воістину відчайдушне рішення: воно полягало в тому, щоб, віддячивши вірному товаришеві за його допомогу і відкинувши всяку думку про атаку, звернутися до стражників із покірливим проханням прийняти мене в їх загін; я вирішив супроводжувати Манон до Гавр-де-Ґраса і разом з нею поплисти за океан. «Весь світ переслідує або зраджує мене, – сказав я гвардійцеві, – я не можу більше ні на кого покластися; не чекаю більше нічого ні від долі, ні від людської допомоги. Мої нещастя дійшли до межі; мені залишається тільки їм підкоритись. Я втратив усяку надію. Нехай винагородить небо вашу великодушність! Прощавайте. Йду добровільно назустріч злій моїй долі». Даремні були його зусилля переконати мене повернутися в Париж. Я просив його дозволити мені йти за моїм рішенням і негайно покинути мене, бо я боявся, аби стражники не подумали, що ми маємо намір їх атакувати.
Я наодинці, повільним кроком попрямував до них із виглядом таким пригніченим, що вони не могли побоюватися мене. Проте вони зберігали оборонну позицію. «Заспокойтеся, панове, – звернувсь я до них, під’їжджаючи, – я не маю наміру нападати на вас: благаю у вас тільки про милість». Я просив їх спокійно прямувати далі й по дорозі повідомив, якої послуги чекаю від них.
Вони порадилися між собою, як поставитися до такої пропозиції, і начальник їх звернувся до мене від імені усього загону. Він сказав, що їм дано наказ якомога суворіше спостерігати за ув’язненими; втім, я так запав йому в око, що він із товаришами готовий трохи відступити від своїх обов’язків; але я, звичайно, розумію, що справа пов’язана з деякими витратами. У мене залишалося близько п’ятнадцяти пістолів; я не приховав від них, яка моя грошова готівка. «Гаразд, – сказав на це стражник, – ми не вимагатимемо у вас зайвого. Вам це обійдеться по екю за кожну годину бесіди із будь-якою з наших дівиць на ваш вибір: така паризька такса».
Я не говорив із ними особливо про Манон, адже в мої наміри не входило, аби вони дізналися про мою пристрасть. Вони уявляли спочатку, що це тільки чудасія молодості – шукати розваги в товаристві таких створінь; але як тільки вони запідозрили мою пристрасть, як нагнали ціну до таких меж, що гаманець мій було спустошено вже при виїзді з Манта, де ночували ми перед Пассі.
Чи варто говорити про сумні бесіди мої з Манон під час нашого пересування, про враження, яке справив на мене її вигляд, коли я отримав дозвіл наблизитися до її воза? Ах, слова здатні передати лише дрібку почуттів сердечних! Але уявіть собі бідолашну мою кохану, закуту в ланцюги, що сидить на солом’яній підстилці, у знемозі притулившись головою до стінки воза, з обличчям блідим і омоченим слізьми, які струмками текли з-під вій, хоча очі її незмінно були заплющені. Вона не виявила навіть цікавості й не розплющила їх, почувши тривожний шум приготувань до оборони. Білизна її була в бруді й безладі; чарівні руки обвітрені; словом, увесь її вигляд, уся її постава, яка могла зачарувати весь світ, являла вигляд невимовного розладу й виснаження.
Деякий час я їхав верхи поряд із возом, споглядаючи її. Я настільки не володів собою, що кілька разів ледве не впав із коня.
Мої зітхання, мої стогони привернули її увагу. Вона мене впізнала; я бачив, як вона рвонулася до мене з воза, але кайдани утримали її, і вона впала назад.
Я благав стражників хоч на хвилину зупинитися зі співчуття; вони погодилися з жадібності. Я сплигнув із сідла і підсів до неї. Вона була в такій знемозі, така слаба, що довго не могла ні говорити, ні рухатись. Я зрошував слізьми її руки, і, оскільки сам не міг вимовити ні слова, ми обоє перебували в невимовно сумному стані. Не менш сумними були наші слова, коли до нас повернулася здатність мови. Манон говорила мало; здавалося, сором і горе спотворили її голос; звук його зробився слабким і тремтячим.
Вона дякувала мені за те, що я не забув її і дав їй, – мовила вона із зітханням, – радість іще раз побачити мене і сказати мені останнє «прощавай». Але коли я почав її запевняти, що ніщо не може розлучити нас і що я вирішив іти за нею хоч на край світу, щоб піклуватися про неї, служити їй, любити її й нерозривно пов’язати воєдино наші нещасливі долі, бідолашна дівчина була охоплена таким поривом ніжності й скорботи, що я злякався за її життя. Усі порухи душі її відбивалися в її очах. Вона нерухомо спрямувала їх на мене. Кілька разів слова готові були зірватись у неї з язика, але вона не мала сили їх вимовити. Декілька слів усе-таки їй вдалося вимовити. У них звучали захоплення моєю любов’ю, ніжні скарги, здивування, що вона могла збудити таку сильну пристрасть, наполягання, щоб я відмовився від наміру йти за нею і шукав іншого, більш достойного для мене щастя, якого, говорила, вона не в змозі дати мені.
Наперекір жорстокій долі, я відчував щастя в її поглядах і в твердій упевненості в її почутті. Воістину я втратив усе, що інші люди шанують і леліють; але я володів серцем Манон, єдиним благом, яке я шанував. Жити в Європі чи в Америці – чи не однаково, де жити, якщо я упевнений, що буду щасливий, що буду нерозлучний із моєю коханою? Чи не ввесь всесвіт – батьківщина для вірних коханців? Чи не набувають вони одне в одному батька, матір, батьківщину, друзів, багатство і благоденство?
Найбільше мучила мене боязнь бачити Манон в убогості. Я вже уявляв себе з нею в первісній країні, населеній дикунами. «Упевнений, – говорив я собі, – що серед них не знайдеться жодного такого жорстокосердого, як Г*** М*** і батько мій. Вони дадуть нам принаймні змогу жити у мирі та спокої.
Якщо справедливі оповіді про них, вони живуть за законами природи; їм не відомі ні скажена пожадливість Г*** М***, ні навіжене почуття честі,[124] що зробило батька моїм ворогом; вони не потривожать двох закоханих, які житимуть поряд із ними з тією ж простотою, як вони самі». Отже, з цього боку я був спокійний.
Але я не спокушав себе романтичними сподіваннями щодо насущних життєвих потреб. Мені занадто часто доводилося відчувати, наскільки нестерпна убогість, особливо для жінки ніжної, такої, що звикла до зручностей і розкоші. Я був у відчаї, що даремно спустошив свій гаманець, а ті гроші, що в мене залишалися, не сьогодні-завтра будуть викрадені негідниками-стражниками.
Я розсудив, що з невеликими грошима я міг би сподіватися не лише деякий час боротися з убогістю в Америці, де гроші – рідкість, але навіть зробити що-небудь для міцного улаштування там.
Це міркування вселило мені думку написати Тібержу, завжди такому співчутливому в дружній допомозі. Я написав йому з найближчого міста. Я виставив єдиним аргументом крайню нужду, в якій мушу опинитися в Гавр-де Ґрасі, куди, як признавався, я супроводжував Манон. Я просив у нього сто пістолів. «Перешліть мені їх у Гавр з поштою, – писав я. – Повірте, я востаннє зловживаю вашою дружбою, але нещасну мою кохану навіки відібрано в мене, і я не можу розлучитися з нею, не зробивши їй деякої підтримки, яка пом’якшила б її долю і мою смертельну тугу».
Стражники, як тільки переконалися в безумній моїй пристрасті, почали невпинно збільшувати таксу щонайменших послуг і незабаром довели мене до повної убогості. Любов же не дозволяла мені скупитися. З ранку до вечора я не відходив від Манон, і тепер час для мене вимірювався не годинами, а всією тривалістю дня. Врешті гаманець мій спустошився, і я був полишений на примхи та грубість шістьох негідників, які поводилися зі мною з нестерпним нахабством. Ви були свідком цьому в Пассі. Зустріч із вами була щасливим перепочинком, посланим мені фортуною. Мої муки збудили співчуття в благородному серці вашому. Щедра ваша допомога дозволила мені досягти Гавра, і стражники дотримали своєї обіцянки з більшою сумлінністю, ніж я сподівався.
Ми прибули в Гавр. Передусім я пішов на пошту. Тіберж іще не встиг мені відповісти. Я навів довідки, коли можу чекати його листа. Він міг прийти лише через дві доби, а за дивним приреченням злої долі виявилось, що наш корабель має відплисти вранці того дня, коли я очікував пошти. Не можу передати вам свій відчай. «Як, – закричав я, – навіть у злигоднях моїх доля не знає меж!» Манон відповіла: «Та ба! чи заслуговує на ваші зусилля життя таке нещасне? Помремо тут, у Гаврі, дорогий мій кавалере. Нехай смерть покінчить заразом і наші біди. Чи варто йти, тягнучи їх за собою, в невідому країну, де, поза сумнівом, чекають нас самі жахи, якщо мене засилають туди на кару? Помремо, – повторила вона, – або принаймні убий мене і пошукай собі іншу долю в обіймах коханки щасливішої». – «Ні, ні, – сказав я, – бути нещасним разом із вами – для мене доля, варта заздрості».
Слова її потрясли мене. Я бачив, що вона пригнічена своїми стражданнями. Я прагнув набрати вигляду спокійнішого, щоб відігнати від неї похмурі помисли про смерть і відчай. Я вирішив триматися тієї ж поведінки і в майбутньому і згодом переконався, що ніщо не може так надихнути жінку, як мужність людини, яку вона любить.
Втративши надію дочекатися допомоги від Тібержа, я продав свого коня. Вторговані мною гроші, разом із тими, що залишилися від ваших щедрот, становили невелику суму в сімнадцять пістолів. Сім із них я витратив на покупки деяких припасів, необхідних для Манон, і ретельно приховав інші десять, як основу нашого добробуту й наших надій в Америці. Мене без утруднень прийняли на корабель. У той час підшукували молодих людей, готових добровільно вирушити в колонії. Проїзд і харчування було мені надано безкоштовно. З паризькою поштою я відправив лист Тібержу. Він був зворушливий і, поза сумнівом, розжалобив його надзвичайно, бо спонукав його до рішення, яке могло виникнути лише з щирої та великодушної прихильності до нещасного друга.
Ми підняли вітрило. Вітер не переставав нам сприяти. Я виклопотав у капітана окрему каюту для Манон і для себе. У нього дістало доброти поглянути на нас іншими очима, ніж на наших жалюгідних супутників. Першого ж дня я відвів його вбік і, щоб збудити до себе співчуття, повідав йому свої знегоди. Я не вважав за ганебну брехню сказати йому, що повінчаний із Манон. Він прикинувся, ніби вірить мені, й узяв мене під своє заступництво. Ми користувалися ним протягом усього плавання. Він потурбувався про наш стіл, і його увага збудила повагу до нас товаришів по нещастю. Я не переставав стежити за тим, щоб Манон не мала потреби ні в чому. Вона не могла не помітити цього і, відчуваючи, до яких крайніх меж довела мене відданість їй, із такою ніжністю, з такою пристрастю, з такою увагою ставилася до мене, що між нами тривало постійне змагання взаємних послуг і любові. Я зовсім не жалкував за Європою; навпаки, чим ближче ми підпливали до Америки, тим легше і спокійніше ставало у мене на серці. Якби я міг хоч трохи почуватися забезпеченим, я подякував би фортуні за те, що злі наші долі повернули на добре.
Після двомісячного плавання ми нарешті пристали до бажаного берега. На перший погляд, країна не являла собою нічого привабливого. Перед нами розлягалися безплідні, незаселені рівнини, подекуди порослі очеретом, із поодинокими деревами, оголеними вітром. Ніяких слідів ні людини, ні тварин. Тим часом капітан наказав дати кілька гарматних пострілів, і трохи згодом показалася група громадян Нового Орлеана, що наближалася до нас із жвавими ознаками радості. Ми не бачили міста: з цього боку воно приховане невеликим пагорбом. Нас зустріли, як посланців небес.
Бідолашні жителі навперейми засипали нас питаннями про Францію і про різні провінції, звідки вони були родом. Вони обіймали нас, як братів, як дорогих товаришів, що прийшли поділити з ними убогість і самотність. Ми рушили разом із ними до Нового Орлеана; але, підійшовши до нього, ми були уражені, побачивши замість очікуваного міста, яке нам так розхвалювали, жалюгідне селище з убогих халуп. Населення становило осіб п’ятсот-шістсот. Губернаторський будинок вирізнявся трохи своєю висотою і розташуванням. Він був захищений земляними укріпленнями, навколо яких тягнувся широкий рів.
Передусім нас було представлено губернаторові. Він довго розмовляв наодинці з капітаном і, повернувшись потім до нас, оглянув одну за одною всіх дівиць, які прибули з кораблем. Їх було всього тридцять, тому що в Гаврі до нас приєдналася ще одна партія. Витративши немало часу на їх огляд, губернатор викликав кілька молодих городян, що нудилися в очікуванні майбутніх дружин. Красивіших він надав старшинам, інших пустив за жеребом. Поки що він ні слова не сказав Манон; але, наказавши іншим іти, він утримав її і мене. «Капітан повідомив мене, що ви чоловік і дружина, – сказав він, – і що під час плавання ви показали себе людьми розумними й достойними. Не бажаю входити в розгляд того, що слугувало причиною вашого нещастя; але якщо ви дійсно маєте ту порядність, про яку говорить мені ваша зовнішність, я всіляко постараюся полегшити вашу долю, а ви, зі свого боку, знайдете чим потішити й моє життя в цьому дикому і глухому краю».
Я відповів йому тоном, відповідним тому уявленню про нас, яке в нього склалося. Розпорядившись про наше розміщення в місті, він запросив нас повечеряти з ним. Для особи, що начальствує над нещасними вигнанцями, він видався мені надзвичайно ввічливим. За столом у присутності інших він не ставив нам ніяких запитань про наші пригоди. Бесіда зав’язалася загальна, і, незважаючи на печаль нашу, ми з Манон старалися і зі свого боку зробити її приємною.
Увечері нас привели в приготоване нам приміщення. Воно виявилося жалюгідною халупою з дощок, обмазаних глиною, і складалося з двох чи трьох кімнат, із горищем нагорі. За розпорядженням губернатора туди принесли п’ять-шість стільців і забезпечили нас іще деякою необхідною обстановкою.
Манон, здавалося, була перелякана, побачивши таке убоге житло. Для мене ж горе її означало значно більше, ніж для неї самої. Коли ми залишилися самі, вона сіла й гірко заплакала. Я почав було її втішати, але, почувши від неї, що журиться вона тільки про мене і в наших спільних нещастях тривожиться лише про мої страждання, я прикинувся бадьорим і навіть радісним, аби заразити й її своєю веселістю. «Про що мені сумувати? – сказав я їй, – я маю все, чого бажаю. Ви любите мене, чи не так? Про інше щастя я і не мріяв. Довіримо небесам турботу про нашу долю. Вона не здається мені такою безрадісною. Губернатор – чоловік люб’язний; він був уважний до нас; він не допустить, щоб ми зазнавали злигоднів. А що стосується бідної нашої хатини і грубої обстановки, ви самі бачили, як мало тутешніх жителів можуть похвалитися кращим житлом і обстановкою, ніж наша; ну, а потім ти ж дивовижний алхімік, – додав я, цілуючи її, – ти все перетворюєш на золото».
«Тоді ви будете першим багачем світу, – відповіла вона, – бо якщо нічия любов не досягала сили любові вашої, зате не було на світі й чоловіка, коханого ніжніше, ніж ви. Віддаю належне, – вела далі вона. – Цілком усвідомлюю, що нічим не заслужила на ту надзвичайну пристрасть, що ви плекаєте до мене. Я завдавала вам таких прикрощів, пробачити які могли тільки ви при вашій безмежній доброті. Я була непостійна й легковажна і, хоча всім серцем любила вас завжди, часто бувала невдячна. Але ви не можете повірити, як я змінилася. Сльози, що струмували так часто з очей моїх із часу нашого від’їзду з Франції, жодного разу не мали причиною мої власні страждання. Я перестала відчувати муки, як тільки ви поділили їх зі мною. Я плакала тільки від ніжності й співчуття до вас. Я невтішна, бо могла завдати вам хоч хвилинного горя у своєму житті. Не перестаю докоряти собі за свою непостійність, не перестаю розчулюватися силою любові вашої до нещасної, яка була негідна її й яка не оплатила б усією своєю кров’ю, – додала вона, заливаючись слізьми, – і половини мук, вам завданих».
Її сльози, слова і сам тон її мови справили на мене таке несподіване й дивне враження, що мені здалося, ніби душа моя поділилася на дві частини. «Будь обережна, – сказав я їй, – будь обережна, мила Манон: у мене занадто мало сили, щоб витримати такі гарячі запевнення любові твоєї; я зовсім не звик до надміру радості. О Боже, – вигукнув я, – не прошу більше нічого; віднині я впевнений у серці Манон; воно таке, про яке мріяв я, щоб бути щасливим; і тепер я навіки щасливий; блаженство моє зміцнене». – «Воно зміцнене, – мовила вона, – якщо залежить тільки від мене; і я знаю, де можу знайти також і своє щастя».
Я заснув, сповнений блаженних думок, що перетворили мою хатину на палац, достойний першого короля у світі. Америка вже здавалася мені раєм. «Треба було перебратися до Нового Орлеана, щоб зазнати істинних радощів любові, – часто говорив я Манон. – Ніде, як тут, панує любов без корисливості, без ревнощів, без непостійності. Співвітчизники наші пориваються сюди у пошуках золота; вони і не уявляють, що ми знайшли тут скарби набагато цінніші».
Ми старанно підтримували дружні стосунки з губернатором. Він був такий добрий, що через декілька тижнів після приїзду нашого призначив мене на невелике місце, що звільнилося на той час у форті. Хоча посада була скромна, я прийняв її як милість небес. Вона давала мені можливість жити, не будучи ні для кого тягарем. Я найняв слугу для себе і покоївку для Манон. Наше невелике господарство налагодилось. Я вів скромний спосіб життя; Манон також. Ми не упускали нагоди зробити послугу й допомогти нашим сусідам. Прихильне ставлення начальства й наша привітність викликали до нас довіру і любов усієї колонії. За короткий час ми здобули собі таке становище, що на нас уже дивились як на перших осіб у місті після губернатора.
Наші мирні заняття та спокійне життя непомітно обернули помисли наші до релігії. Манон і раніше була благочестива. Так само і я ніколи не належав до завзятих вільнодумців, які хвастають тим, що моральну свою зіпсованість поєднують із безбожництвом.[125] Любов і молодість були причиною нашої легковажності. Гіркий досвід замінив нам роки життя; він дарував нам те, що дало б довге життя. Наші бесіди одного з одним, тихі та розсудливі, мало-помалу відвернули нас від любові порочної. Я перший запропонував Манон узаконити наші стосунки. Я знав її серце. Вона була прямодушна і щира в усякому вияві почуттів своїх – якість, що схиляє людину до доброчесності. Я дав їй зрозуміти, чого бракує нашому щастю: «Воно має отримати благословення Боже, – сказав я. – Хіба з такою люблячою душею, з таким дивовижним серцем можна жити у свідомому забутті обов’язку? Нехай жили ми так у Франції, де було нам однаково немислимо як перестати любити одне одного, так і узаконити нашу любов; але в Америці, де ми залежимо тільки від себе самих, де нам не треба зважати на умовності світу, де нас навіть вважають чоловіком і дружиною, хто перешкодить нам стати ними насправді, чому не увінчати нашу любов обітницями, що визнаються церквою? Щодо мене, то нічого нового я вам не пропоную, пропонуючи свою руку і серце; але я готовий вам принести їх у дар перед вівтарем».
Мені здалося, що слова мої сповнили її радістю. «Чи повірите ви, – відповіла вона, – що багато, багато разів я думала про це, відколи ми в Америці? Тільки боязнь викликати ваше невдоволення спонукала мене затаїти в серці це бажання. Я зовсім не претендую на високе звання вашої дружини». – «О, Манон, – вигукнув я, – ти стала б дружиною короля, якби небесам завгодно було, щоб я народився коронованим. Не вагаймося. Нам не загрожують ніякі перешкоди. Я сьогодні ж поговорю з губернатором і признаюся йому, що ми обманювали його досі. Нехай інші, грубі вдачею коханці, – додав я, – страшаться нерозривних уз шлюбних. Вони не страшилися б їх, якби були такі ж упевнені, як і ми, у міцності уз, що накладаються самою любов’ю».
Манон була у нестямі від радості, почувши моє рішення.
Я переконаний, що будь-яка чесна людина у світі схвалила б мої наміри в тих обставинах, в яких я перебував, тобто взявши до уваги, що я фатальним чином поневолений був нездоланною пристрастю і мучився невсипущими докорами сумління. Але хто звинуватить мене в наріканні на долю, коли я постраждав від жорстокості небесного судді, який відкинув мій намір догодити йому? Та ба! що говорю я? Відкинув! Він покарав його як злочин. Він довго терпів мене, доки я сліпо йшов шляхом гріха, і найсуворішу його відплату було вготовано мені до того терміну, коли я ступив на шлях доброчесності. Боюся, що в мене не вистачить сил закінчити розповідь про найпохмуріші події, які будь-коли зі мною траплялися.
Я пішов до губернатора, як умовився з Манон, просити дозволу нам повінчатись. Я б ні за що не звернувся до нього, якби був упевнений, що місцевий священик, єдина духовна особа, в місті зробить мені цю послугу поза ним; але, не сміючи сподіватися на його мовчання, я вирішив діяти відкрито.
У губернатора був племінник на ім’я Сіннельо, якого любив він надзвичайно. Він був років тридцяти, сміливий, але зарозумілий і гарячий. Він був неодружений. Краса Манон уразила його з першої хвилини, а незліченні зустрічі з нею за ці дев’ять чи десять місяців так розпалили його любов, що таємно він чахнув за нею. Проте, переконаний разом зі своїм дядьком і всім містом, що я дійсно одружений із нею, він настільки ховався зі своєю пристрастю, що нічим її не виявляв і навіть багато разів надавав мені дружню допомогу.
Прибувши у форт, я застав разом і дядька, і племінника. У мене не було ніякого приводу приховувати від молодої людини мій намір, так що я без ніяковості переговорив у його присутності. Губернатор вислухав мене зі звичайною своєю доброзичливістю. Я розповів йому частину своєї історії, яку він прослухав із задоволенням, і, коли я попросив його бути присутнім на шлюбній церемонії, великодушно запропонував узяти всі витрати на себе. Я пішов дуже задоволений.
Через годину до мене з’явився священик. Я уявляв, що він прийшов дати мені деякі настанови стосовно обряду вінчання: але, холодно мені вклонившись, він двома словами заявив, що губернатор забороняє мені й думати про шлюб, і що в нього інші наміри стосовно Манон. «Інші наміри стосовно Манон! – вигукнув я, і серце у мене стислося в смертельній тузі. – Які ж наміри, добродію?». Він відповів, що мені має бути відомо, що губернатор повний хазяїн тут; що коли Манон вислана з Франції в колонію, то він владний розпоряджатися нею; що дотепер він залишав її в спокої, вважаючи її заміжньою, але, дізнавшись від мене самого, що це не так, він вважає доречним видати її за Сіннельо, який закоханий у неї.
Розсудливість була безсила стримати мене. Гордо я вказав священикові на двері, присягнувшись, що ні губернатор, ні Сіннельо, ні ціле місто, разом узяті, не посміють зазіхнути на мою дружину або коханку, хоч як би вони її називали.
Я негайно розповів Манон про фатальну звістку, щойно отриману мною. Ми зрозуміли, що Сіннельо похитнув волю свого дядька після того, як я пішов, і що він давно замишляв відбити у мене Манон. Вони були сильніші за нас. У Новому Орлеані ми перебували ніби на острівці серед моря, тобто відокремлені величезним простором від усього іншого світу. Куди тікати у країні невідомій, глухій, населеній дикими звірами і людьми, такими ж дикими? Мене шанували в місті, але я не міг сподіватися настільки збудити до себе співчуття в населенні, щоб розраховувати на допомогу, рівну за силою ворогові. Без грошей не можна було обійтись; я ж був бідний. Крім того, успіх народного обурення був сумнівний; і якби доля відвернулася від нас, наше нещастя було б непоправним.
Усі ці думки проносились у мене в голові; частково я їх повідомив Манон; не слухаючи її відповіді, я продовжував думати далі, приймав яке-небудь рішення і зараз же відкидав, аби прийняти інше; я говорив сам із собою і голосно відповідав на свої думки; зрештою, мене охопило таке збудження, що не можу ні з чим його порівняти, бо подібного до нього не можна собі уявити. Манон не зводила з мене очей: з моєї стурбованості вона могла судити про розміри небезпеки, і, тремтячи за мене більше, ніж за себе саму, ніжна дівчина не сміла зронити ні слова, щоб виявити свою тривогу.
Після нескінченного ряду роздумів я зупинився на рішенні піти до губернатора і докласти всіх зусиль, аби вплинути на його почуття честі й зворушити його нагадуванням про моє шанобливе до нього ставлення і про нашу дружбу. Манон не хотіла мене відпускати. Зі слізьми на очах говорила вона: «Ви йдете на вірну смерть; вони вас уб’ють; я більше вас не побачу; я хочу померти раніше за вас». Знадобилося багато зусиль, аби переконати її в необхідності йти, а їй залишатись удома. Я обіцяв їй повернутись якнайскоріше. Вона не відала, та й я теж, що якраз на неї і мали обрушитися небесний гнів і лють ворогів наших.
Я прийшов у форт; губернатор був зі священиком. Аби збудити його співчуття, я не зупинився перед найпринизливішими проханнями, від яких помер би з сорому в будь-якому іншому випадку; я пустив у хід усі аргументи, здатні зворушити будь-яке серце, якщо тільки воно не належить дикому лютому тигрові.
На всі мої скарги цей варвар твердив лише одне: Манон, говорив він, у його розпорядженні, і він дав слово своєму дорогому племінникові. Вирішивши стримувати себе до останньої крайності, я обмежився тільки словами, що вважав його занадто великим другом, аби він міг бажати моєї смерті, якій я завжди віддам перевагу над втратою своєї коханої.
Я пішов у цілковитій упевненості, що мені немає чого сподіватися на впертого старого, готового тисячу разів погубити свою душу заради племінника. Але разом з тим я не залишив наміру зберегти до кінця видимість покірності, твердо вирішивши: у разі якщо несправедливість восторжествує, явити Америці найкривавіше і найстрахітливіше видовище, яке коли-небудь творила любов.
Я повертався додому, обмірковуючи план дій, коли доля, що бажала прискорити мою загибель, послала мені назустріч Сіннельо. Він прочитав мої думки в очах моїх. Я вже згадував, що це була людина смілива: він підійшов до мене. «Мабуть, ви шукаєте мене? – сказав він. – Знаю, що мої наміри ображають вас, і передбачав, що нам не обійтися без кривавого поєдинку: подивимося, хто буде щасливіший». Я відповів йому згодою, сказавши, що тільки смерть покладе край нашому розбрату.
Ми відійшли кроків на сто від міста. Наші шпаги схрестилися; я поранив і обеззброїв його майже одночасно. Він так розлютився від своєї невдачі, що відмовився просити пощади і поступитися мені Манон. Можливо, я і мав право відразу відняти в нього і життя і Манон, але благородство ніколи не зраджувало мене. Я шпурнув йому його шпагу. «Почнімо знову, – сказав я, – і пам’ятайте, що тепер без пощади». Він кинувся на мене з невимовною люттю. Мушу признатися, що фехтував я так собі, пройшовши лише тримісячну школу в Парижі. Але шпагу мою направляла любов. Сіннельо наскрізь пронизав мені руку; все ж я знайшов мить і завдав йому такого сильного удару, що він як неживий упав до ніг моїх.
Незважаючи на радість, яку дає перемога в бою не на життя, а на смерть, я негайно ж почав роздумувати про наслідки цієї смерті. Мені нічого було сподіватися ні на помилування, ні на відстрочення страти. Знаючи любов губернатора до свого племінника, я був упевнений, що смерть чекає мене не пізніше, ніж через годину після того, як результат поєдинку стане відомим. Хоч яким великим був цей страх, не він був головною причиною моєї тривоги. Манон, доля Манон, її загибель і неминуча втрата її – ось що приводило мене в таке очманіння, що в мене темніло в очах, і я переставав розуміти, де я є. Я заздрив долі Сіннельо: швидка смерть здавалася мені єдиним визволенням від моїх мук.
Проте саме ця думка повернула мені здоровий глузд і дала сили прийняти рішення. «Як, мені бажати смерті, щоб покінчити зі своїми стражданнями?! – вигукнув я. – Хіба є щось страшніше для мене, ніж втрата коханої? Ні! Я витримаю жорстокі муки заради моєї коханої, а померти я встигну, коли вони виявляться даремними».
Я пішов назад у місто. Повернувшись додому, я застав Манон напівмертвою від страху та тривоги. Моя присутність оживила її. Я не міг приховати від неї жахливого випадку, що стався зі мною. Дізнавшись про смерть Сіннельо та про мою рану, вона, знепритомнівши, впала в мої обійми. Більше чверті години витратив я на те, щоб привести її до тями.
Я сам був напівмертвий; попереду я не бачив ніякої надії ні на свій, ні на її порятунок. «Манон, що нам робити? – сказав я їй, коли вона трохи оговталась. – На що зважитись? Мені необхідно тікати. Чи хочете ви залишитися в місті? Так, залишайтеся тут; тут ви ще можете бути щасливі; я ж іду далеко від вас шукати смерті серед диких племен або в пазурах хижих звірів».
Вона підвелася, незважаючи на свою слабкість; узяла мене за руку, щоб провести до дверей. «Утікаймо разом, – сказала вона, – не втрачаймо ні хвилини. Труп Сіннельо можуть випадково знайти, і ми не встигнемо відійти далеко». – «Але, дорога Манон, – заперечив я в повному замішанні, – куди ж нам іти? Чи є у вас яка-небудь надія? Чи не краще вам спробувати жити тут без мене, а мені добровільно здатися в руки губернатора?».
Пропозиція ця лише ще більше запалила її прагнення тікати; мені залишалося тільки рушити за нею. У мене ще було настільки притомності духу, щоб, ідучи, захопити з собою кілька фляжок із міцними напоями з нашого запасу та всю провізію, яка помістилася в моїх кишенях. Сказавши прислузі, що була в сусідній кімнаті, що ми йдемо на вечірню прогулянку (таким був наш заведений порядок), ми рушили з міста з більшою квапливістю, ніж, здавалося, дозволяла тендітна статура Манон.
Хоча я був, як і раніше, в нерішучості відносно місця притулку, я, одначе, плекав дві надії, і, якби не було їх, я віддав би перевагу смерті над невідомістю про те, що чекає Манон у майбутньому. За десять майже місяців перебування в Америці я досить добре вивчив країну, щоб вивчити правила поводження з дикунами. Можна було віддатися в їх руки, не побоюючись вірної смерті. Я навіть вивчив декілька слів їхньою мовою і при різних зустрічах, які мені доводилося мати з ними, довідався про деякі їхні звичаї.
Окрім цього жалюгідного плану, я покладав також надію на англійців, які, подібно до нас, мають поселення в цій частині Нового Світу. Але я страшився далекості відстані: до їх колоній чекало нас багато днів шляху безплідними рівнинами та через гори, такі круті й обривисті, що дорога туди була важка навіть для найгрубіших і найвитриваліших людей. Все ж я тішив себе надією, що дикуни нам допоможуть у дорозі, а англійці дадуть нам притулок у своїх поселеннях.
Ми йшли, не зупиняючись, наскільки дозволяли сили Манон, тобто близько двох миль, бо незрівнянна моя кохана неухильно відмовлялася зробити привал. Нарешті, знемагаючи від утоми, вона призналася, що далі йти не в силах. Була вже ніч; ми всілися посеред великої рівнини, не знайшовши навіть дерева для прикриття. Першою турботою її було змінити на моїй рані пов’язку, яку зробила вона власноручно перед нашою втечею. Я марно опирався її волі: я б страшенно засмутив її, якби позбавив її задоволення думати, що мені добре, і я поза небезпекою, перш ніж вона потурбується про себе саму. Протягом кількох хвилин я підкорявсь її бажанням; я приймав її турботи мовчки і з соромом.
Коли вона перев’язала мені рану, я зняв із себе ввесь одяг і уклав її на нього, щоб земля була для неї менш жорстка. Хоч як вона опиралась, я змусив її прийняти всі мої турботи про можливу її зручність. Я зігрівав їй руки гарячими поцілунками і жаром свого дихання. Всю ніч безперервно я не спав біля неї і підносив до неба молитви про послання їй сну тихого і безтурботного. О Боже! які полум’яні та щирі були мої молитви! і як жорстоко ти їх відкинув!
Дозвольте мені доказати в декількох словах цю історію, спомин про яку вбиває мене. Я розповідаю вам про нещастя, подібного до якого не було й не буде; все своє життя приречений я плакати про втрату. Але хоча моє горе ніколи не згладиться з пам’яті, душа щоразу холодіє від жаху, коли я приступаю до розповіді про нього.
Частину ночі провели ми спокійно; я думав, що моя дорога кохана заснула, і не смів дихнути, боячись потривожити її сон. Тільки почало світати, я помітив, доторкнувшись до рук її, що вони холодні й тремтять; я підніс їх до своїх грудей, аби зігріти. Вона відчула мій порух і, зробивши зусилля, щоб узяти мою руку, сказала мені слабким голосом, що, мабуть, остання година її наближається.
Спочатку я поставився до її слів, як до звичайних фраз, які вимовляють у нещасті, й відповідав тільки ніжними втіхами любові. Але прискорене її дихання, мовчання у відповідь на мої питання, судорожні потиски рук, у яких вона продовжувала тримати мої руки, показали мені, що кінець її страждань недалекий.
Не вимагайте, щоб я описав вам те, що відчував, або переказав вам останні її слова. Я втратив її; вона і в саму хвилину смерті не втомлювалася говорити мені про свою любов. Це все, що я спроможний переказати вам про цю фатальну та сумну подію.
Моя душа не пішла за її душею. Небо вважало мене, звичайно, недостатньо ще суворо покараним; йому завгодно було, щоб я й далі тягнув нужденний жереб. Я добровільно відмовляюся від життя щасливого.
Більше доби я не відривав уст своїх від обличчя і рук дорогої моєї Манон. Наміром моїм було померти там же; але на початку другого дня я розміркував, що після моєї смерті тіло її стане здобиччю диких звірів. Я вирішив поховати її й чекати смерті на її могилі. Я був вже такий близький до кінця, ослабнувши з голоду і страждань, що мені коштувало величезних зусиль триматися на ногах. Я змушений був удатися до зміцнюючих напоїв, які захопив із собою; вони дали мені сили для здійснення сумного обряду. Мені неважко було розрити землю в тому місці, де я перебував: то була піщана рівнина. Я зламав шпагу, щоб вона замінила мені заступ; але вона зробила мені менше допомоги, ніж мої власні руки. Я вирив широку яму і поклав у неї володарку свого серця, заздалегідь загорнувши її в мій одяг, аби пісок не торкнувся її. Але перед тим я тисячу разів укрив її поцілунками з усім запалом безмежної любові. Я сів біля неї; довго дивився на неї, не наважуючись засипати могилу. Нарешті сили мої почали слабнути, і, боячись, що вони вичерпаються зовсім до закінчення моєї роботи, я поховав навіки в лоні землі те, що було для мене найдосконалішим й наймилішим; потім я ліг на могилу, уткнувшись обличчям у землю і заплющивши очі, з тим щоб ніколи не розплющувати їх, підніс до неба молитву про допомогу і почав із нетерпінням чекати смерті.
Вам важко буде повірити, що за час здійснення скорботного обряду в мене не скотилося жодної сльози, не вирвалося жодного зітхання. Глибокий смуток мій і тверде рішення померти викоренили всяке виявлення відчаю та горя. Я довго пробув у цьому стані, поки не втратив останніх залишків притомності.
Після того, що ви чули, завершення історії моєї таке несуттєве, що не заслуговує на вашу люб’язну увагу. Коли тіло Сіннельо було принесено в місто, і рани його ретельно оглянуті, виявилося, що він не тільки не мертвий, але навіть не поранений небезпечно. Він повідомив дядька, як усе сталося між нами, і почуття честі спонукало його негайно ж привселюдно оголосити про моє благородство. Послали за мною і, виявивши, що будинок порожній, запідозрили нашу втечу. Було надто пізно, щоб спорядити гонитву по свіжих слідах; але наступні два дні було присвячено переслідуванню.
Мене було знайдено без ознак життя на могилі Манон, і, бачачи мене майже голим і спливаючим кров’ю, ніхто не сумнівався, що я пограбований і вбитий. Мене понесли в місто. Похитування носилок привело мене до тями. Зітхання, з якими я розплющив очі, з болем бачачи себе серед людей, показали, що мені ще може бути надано допомогу; на жаль, мені допомогли занадто швидко.
Мене все ж замкнули в тісну темницю. Було призначене слідство; і оскільки Манон не з’являлася, мене звинуватили в тому, що в нападі скажених ревнощів я заколов її. Я просто і щиросердо розповів, як сталася сумна подія. Сіннельо, незважаючи на несамовите горе, в яке повергнула його моя розповідь, мав великодушність поклопотатися про моє помилування і домігся його.
Я був настільки слабий, що мене змушені були перенести з темниці просто в ліжко, до якого три місяці я був прикований жорстокою хворобою. Моя відраза до життя не слабшала; я постійно закликав смерть і тривалий час наполегливо відкидав усі ліки. Але небо, покаравши мене так суворо, мало намір обернути мені на користь усі лиха та випробування: воно просвітило мене світлом своїм і тим дало думкам моїм напрям, достойний мого народження та виховання.
Спокій помалу почав відновлюватись у моїй душі, і з цією зміною скоро настало й одужання. Я віддався цілком навіюванням честі й продовжував виконувати скромну роботу в очікуванні французьких кораблів, які раз на рік здійснюють плавання в цю частину Америки. Я вирішив повернутися на батьківщину, щоб життям розумним і порядним спокутувати ганьбу своєї поведінки. Сіннельо потурбувався перенести тіло дорогої моєї коханої в достойне місце вічного спочинку.
Місяця півтора минуло з часу мого одужання, коли одного дня, гуляючи самотою берегом, я побачив торговельне судно, що наближалося до Нового Орлеана. Я почав уважно стежити за висадкою екіпажу і був украй уражений, упізнавши Тібержа в числі пасажирів, які прямували до міста.
Хоча після моїх нещасть я дуже змінився, давній вірний друг іще здалеку впізнав мене. Він повідомив мене, що єдиним приводом до його подорожі було бажання побачитися зі мною та переконати мене повернутися до Франції; отримавши листа мого з Гавра, він особисто приїхав туди, щоб надати мені допомогу, про яку я просив; засмучений звісткою про мій від’їзд, він збирався негайно вирушити вслід за мною, якби знайшовся готовий до відплиття корабель; декілька місяців він шукав такий у різних портах і, знайшовши нарешті в Сен-Мало корабель, який відпливав на Мартиніку, повантажився на нього, сподіваючись легко переправитися звідти в Новий Орлеан; на шляху корабель було захоплено іспанськими піратами й відведено до одного з їх островів, звідти Тібержу вдалося втекти, і після різних поневірянь він зустрів це маленьке судно, яке благополучно припровадило його до мене.
Я не знаходив слів виявити вдячність такому великодушному і відданому другу. Я повів його до себе, надав в його розпорядження ввесь свій будинок. Я розповів йому все, що сталося зі мною після від’їзду з Франції, і, щоб порадувати його несподіванкою, повідомив, що насіння доброчесності, кинуте колись ним у моє серце, почало приносити плоди, які мають задовольнити його. Він відповів на це, що таке солодке для нього запевнення винагороджує його за всі тяготи подорожі.
Разом ми провели з ним два місяці в Новому Орлеані в очікуванні корабля з Франції і, вирушивши нарешті в плавання, висадилися в Гаврі два тижні тому. Після прибуття я написав рідним. З листа старшого брата я дізнався про смерть батька, яку, як я з трепетом гадаю, поза сумнівом, прискорили мої помилки. Користуючись попутним вітром, я негайно ж сів на корабель, що відпливав у Кале, а звідси поїду до одного дворянина, мого родича, що живе за декілька миль від міста; там має чекати на мене брат, про що повідомляє він мені в листі своєму.