«Галантним» називали у Франції ХVІІІ століття, більш відоме у нас як вік Просвіти, «вік розуму», «вік філософів». Це століття дійсно було різноплановим: там пишно розквітла галантна культура рококо з її культом насолоди, а поруч із нею і поєднуючись з нею вільнодумна філософія Вольтера. Цей вік насолоджувався коханням і готувався до революції, сповідував культ розуму, а потім з іще більшим запалом, у впливовому руссоїстському варіанті, культ серця. Представлені два романи – чи не найчитабельніші і найпопулярніші нині з усіх творів красного письменства тієї епохи. Їх звично називають любовними, точніше любовно-психологічними, проте це визначення далеко не відбиває усю їхню складність, а у випадку з романом Лакло й суперечить йому. Ці романи увібрали не лише традицію французької психологічної літератури, але й філософську традицію, тенденцію до постановки й обговорення у художній формі нагальних ідеологічних проблем. Роман Прево був написаний ще на початку «віку розуму», Просвітництво – одна з визначальних ідеологій того часу – його майже не торкнулось, проте він доволі повно втілив іншу – гедонізм рококо, причому, на відміну від роману Лакло, в його «людяних», гуманних формах, як прагнення насолоди й щастя. «Небезпечні зв’язки» писалися вже під завісу цього віку й увібрали в себе всі поставлені віком проблеми – від початку його й до кінця, художньо їх оприявнили і залишили нам шукати їх рішення. Він більш ідеологізований, ще більш полемічний, ніж «Манон Леско», і якщо останній можна залишити серед любовно-психологічних творів, то місце «Небезпечних зв’язків» скоріше серед творів інтелектуальної літератури, причому почесне місце.
Автор «Манон Леско» Антуан Франсуа Прево(Antoіne Françoіs Prévost) народився 1 квітня 1697 р. у заможній родині королівського нотаріуса у містечку Еден, що на кордоні з Іспанією, з дитинства готувався до духовної кар’єри й у зрілому віці отримав духовний сан; тому увесь світ знає цього письменника як абата Прево (abbé Prévost). Прево був письменником і журналістом, солдатом і ченцем, викладачем, проповідником, перекладачем, істориком, географом, – і це далеко не вичерпний перелік його занять. Неодноразово він наважувався різко змінювати плин життя, ці зміни, сказати б, і були його «modus vіvendі». Тричі був змушений ховатися від переслідувань і шукати притулку за кордоном, що надало йому підстави додати до свого імені Д’Екзиль (d’Exіles) – Вигнанець. Багато років провів в Англії і багато зробив задля популяризації її досягнень у Франції. Великим внеском у розвиток культурних взаємин між Францією та Англією стала його перекладацька діяльність: окрім іншого, він переклав усі романи Річардсона і першим ознайомив французів з творчістю цього письменника. Прево прожив сповнене драматичних колізій життя, ці колізії реалізовувалися на побутовому рівні, але корінились у душі письменника, яка постійно шукала примирення між мирським і духовним.
За покликом серця у віці 16 років Прево вступив послушником до єзуїтського монастиря, однак за рік вирішив стати солдатом. Армійська муштра його розчарувала, та спроба повернутися до єзуїтів закінчилась невдачею, і він знову пішов до армії, де потрапив у неприємну історію і змушений був тікати до Голландії; відсутність грошей повернула його додому. У 22 роки Прево вступив до бенедиктинського ордену й у 1726 р. отримав священицький сан. У бенедиктинців (1721–1728) він займався різними справами: зажив слави як проповідник, читав курс лекцій з теології, викладав давні мови і, головне, брав участь у наукових студіях, якими вони славилися. Наукові інтереси Прево були широкими, вони включали й біологію, географію, та понад усе – історію. До власної художньої творчості він ставився менш шанобливо і стверджував, що займається нею скоріш задля заробітку. Та чи варто довіряти цим словам – тим паче що історіографічні й белетристичні елементи тісно переплетені у більшості його творів, що, загалом, було характерним для багатьох жанрів тогочасної літератури.
У житті Прево 1728 рік був ознаменований одразу двома подіями: він знову тікає з монастиря і, переховуючись, подається до Англії, згодом до Голландії. А ще – в Голландії виходять друком перші дві книги «Мемуарів шляхетної людини», які стали свідченням народження Прево-романіста. Наступні роки (кінець 20-х – 30-ті) – період найвищої письменницької активності Прево: він завершує «Мемуари…» (1728–1731), пише не менш відомі й улюблені сучасниками романи «Історія Клівленда, незаконного сина Кромвеля, або Англійський філософ» (1732–1739), «Киллеринський настоятель» (1736) й «Історія сучасної гречанки» (1740). Саме вони вважаються вершиною творчості Прево.
Перебування в Лондоні зробило з Прево англомана, що було на той час доволі поширеним явищем, англоманами, окрім інших, були Монтеск’є і Вольтер. Пояснюється це просто: Англія на початку ХVІІІ ст. в усіх сферах соціального, економічного і культурного життя йшла попереду інших європейських країн. До того ж там раніше сформувалася широка читацька аудиторія, що спричинило активізацію книговидавничої справи, появу і розквіт друкованої періодики. За зразками англійської преси Прево заснував тижневик, у якому знайомив французів з Англією, її культурою і звичаями, наукою і особливо літературою. Публікував він там і власні художні твори, у тому числі «Манон Леско». Цей тижневик мав успіх і проіснував з 1733-го по 1740 р.
Коли у 1734 р. Прево вирішив повернутися на батьківщину, він був уже відомим літератором, мав багато шанувальників і високих покровителів, а за рік Папа Римський дарував йому прощення за умови повторного проходження послушництва. Та у 1741 р. світська скандальна історія, основним фігурантом якої був не Прево, змусила його знову податись у вигнання; півтора року він прожив у Бельгії, згодом у Німеччині й саме тоді додав до свого імені Д’Екзиль – Вигнанець.
Останні роки життя Прево минають у душевному спокої і відносному добробуті. У 1754 р. папа Бенедикт ХІV призначає його настоятелем монастиря св. Георгія у місті Женне. Прево продовжує перекладати Семюела Річардсона, з яким він познайомився в Лондоні і творчістю якого завжди захоплювався, дописує «Загальну історію подорожей», перші сім томів якої – здійснений ним переклад англомовної наукової праці, решта вісім – дослідження самого Прево, складає історію роду принців Конде і Конті. Працює до останнього. Помре абат Прево 25 листопада 1763 р. в Шантійї, резиденції принца Конде.
Від’єднати факти від домислів у біографії Прево нелегко: документів збереглося мало, свідчень сучасників так само, і вони часто суперечливі. Прево був непересічною особистістю, тому його життя (і навіть смерть) оповиті легендами, деякі з них відбили бажання нащадків знайти прототипи і «реальні» витоки фабули його знаменитого твору. Але є одна історія, що має документальне підтвердження. Прево закохався у жінку, суспільним статусом і поведінкою подібною до героїні його знаменитого роману, яка до того ж була протестанткою. Ця жінка його не раз зраджувала й кидала у пошуках кращого життя, та він постійно її знаходив і повертав до себе, робив борги, щоб її забезпечити, і намагався «виправити»; розрив з нею він пережив тяжко. Вважається, що саме тому він наважився прийняти постриг, до того ж у цій історії прийнято шукати витоки «Манон Леско». Та насправді Прево закохався в Ленке (так звали цю дівчину) під час другого перебування в Голландії (з осені 1730 р.), вже будучи духовною особою, а «Манон Леско» на той час була дописана. Однак ніхто не стане сперечатись із тим, що цей роман увібрав життєвий досвід автора, його кохання, вагання й духовні боріння, у цьому й полягає так активно розшукуваний «автобіографізм» твору.
Прево залишив величезний літературний спадок, який складають його романи, історичні та географічні дослідження, літературно-критичні статті, переклади з англійської тощо, з яких ми назвали лише найзначніші та найвідоміші. Самих романів він залишив більше десятка, причому кожен з них складається з кількох томів. У цілому романічна творчість Прево протікала у художньому руслі барокової доби. Барокові романи зазвичай були великими й «енциклопедичними», тобто такими, що відтворювали відомості з різних сфер життя і галузей знань, часто структурно аморфними. Характерним для них було поєднання белетристичного з «серйозним», тобто науковим змістом (у Прево – передусім з історією, географією та біологією), і відсутність чіткої межі між белетристикою та документалістикою (всі романи Прево написані від першої особи, імітують мемуари, до яких включені і вигадка, і правда). «Багатотомні, надзвичайно громіздкі романи Прево переповнені вбивствами, злочинами, зрадами й найнеймовірнішими пригодами… Їхня дія розгортається на тлі таємничих печер, похмурих підземель, занедбаних замків з пастками і потаємними ходами. У кожному з них є негативний герой, лиходій і нелюд, який є джерелом більшості злочинів, що кояться у романі», – так характеризувала їх Г. Н. Гендріхсон, авторка статті про Прево в академічній «Історії французької літератури» (1946), і ця характеристика перетворилась у нас на сталу. Втім, існують й інші думки: «легкою і чарівною гірляндою» називав «Мемуари…» П. Траара.
Великі романи Прево були популярні у ХVІІІ ст., та з часом вони забуваються і на початок ХІХ ст. їх уже майже не читають. Ледь не вся величезна літературна спадщина Прево, справедливо це чи ні, зараз відома вузькому колу спеціалістів, а для читацького загалу він – автор єдиного невеликого твору – «Манон Леско».
Роман «Манон Леско» (через невеликий обсяг його часто називають повістю) був виданий у вигляді останньої частини «Мемуарів шляхетної людини». Оповідач, він же вигаданий автор «Мемуарів…» пан де Рокенкур, і є тим самим співчутливим слухачем, якому шевальє де Ґріє розповідає свою історію. Перша зустріч маркіза де Рокенкура з де Ґріє відбулася у ІІІ книзі перед подорожжю мемуариста до Іспанії, друга, «свідками» якої ми стали, – через два роки. «Мемуари…» охоплюють сповнену драматичних подій історію кількох поколінь шляхетної родини – діда й батька оповідача, його доньки і племінниці і, звісно, його самого. Хоча у них фігурують деякі реальні персони й відбиті історичні події, вони не є справжніми мемуарами, це стилізація під мемуари, «псевдомемуаристика», яка мала велике поширення в період формування сучасного роману і складала, поряд з наслідуванням інших документальних жанрів – книг подорожей, біографій, автобіографій, епістоляріїв тощо, – основу цього процесу. За змістом і структурою «Мемуари знатної людини» – це «своєрідний триптих, який складається з «псевдомемуарів» (1–5 книги), «роману виховання» (6–9 книги) й «роману про помилки серця й розуму» (починаючи з 10-ї книги і до «Історії кавалера де Ґріє і Манон Леско») (Н. Пахсар’ян), а їхній сюжет – це «постійно повторювана спроба пролити світло на таємниче почуття кохання» (Ф. Пива). Під цим кутом зору, не пов’язана з «Мемуарами…» фабульно, «Манон Леско» вписується в їхній контекст. Сучасному читачеві може видатися дивним, що, будучи частиною великого цілого, «Манон Леско», за словами самого автора, сюжетно з ним не пов’язана. Та треба сказати, що не лише «Дон Кіхот» Сервантеса й згадувані барокові романи містили «вставні новели», часом доволі великі, але ще й романи середини ХVІІІ ст., приміром «Перегрин Пікль» Т. Смоллета.
Читаючи «М.Л»., ми стаємо, так би мовити, свідками народження жанру, який протягом ХVІІІ ст. набиратиме сили і згодом підніметься на самісіньку верхівку жанрової ієрархії. Йдеться про роман нового часу. У англійців, що є доволі зручним, існує два терміни: «romance» і «novel» (у відповідності до відомого тлумачного словника англійської мови Вебстера, «у «romance» йдеться про героїчне, чудесне, таємниче і надприродне», на противагу «novel», де розповідається «лише про достовірне»). Слід сказати, що ці жанрові різновиди роману цілком мирно уживалися протягом ХVІІІ ст., проте майбутнє належало останньому. Безперечно, великі романи Прево у цілому можна визначити як romances, та, взята як самостійний твір, «Манон Леско» посідає почесне місце одного з перших остаточно структурованих романів нового часу.
Історія публікації і рецепції цього твору у Франції була непростою. Як уже йшлося, він уперше побачив світ 1731 року в Голландії у вигляді завершальної книги «Мемуарів…», до французького видання він не ввійшов, та у 1733 р. він з’явився у Франції окремим виданням (без імені автора). Книга мала успіх, проте «за аморальність» була вилучена з продажу і приречена на спалення. Це нелегко пояснити, адже звичаї у Франції часів Прево не були пуританськими: епоху Регентства і правління Луї ХV можна вважати чи не найфривольнішою у французькій історії. У своєму тижневику Прево спробував захистити свій твір, проте намарно, згодом ця апологія часом включатиметься до роману у вигляді однієї з авторських передмов. Заборону було знято лише у 1753 р.
«Історія» чи «пригоди» якогось персонажа (персонажів) – цілком звична для ХVІІІ ст. назва роману, а що на першому місці ім’я чоловіче – така вже «патріархальна» традиція. Та із запропонованою письменником назвою читачі вчинили по-своєму: спочатку на перше місце перейшло ім’я героїні, а потім лише воно і лишилось. І справа тут, ясна річ, не у встановленні гендерної справедливості, просто чим далі читачі відходили від ХVІІІ ст., тим меншу цікавість у них викликали проблеми, які змушений був вирішувати шевальє де Ґріє, і на перший план висувалася загадка душі Манон Леско.
Та чи варто відсувати де Ґріє на периферію роману? Дійсно, образ Манон сяє, як дорогоцінний камінь, яким милуються покоління читачів. Але чи не тому, що оправу і блиск йому надав де Ґріє? Адже ми бачимо її переважно його закоханими очима. Що буде, коли усунути з твору одного з них або навіть просто відсунути в тінь? Зникне й інший. Це так звані «парні герої», як Дон Кіхот і Санчо Панса, як Шерлок Холмс і доктор Ватсон, – персонажі, створені за контрастом, і все ж з якоюсь невловимою подібністю, яка їх тримає вкупі. Ця пара сконструйована не так, як «класичні» закохані пари – Дафніс і Хлоя, Ромео і Джульєтта, Тристан та Ізольда та ін. Названі герої є «рівнозначними», достойними одне одного з точки зору моралі, сили кохання, вірності тощо, вони мають спільний вектор почуттів, бажань. Вони не існують (або майже не існують) поза межами своїх любовних переживань і життєвих колізій, викликаних цими переживаннями. Тому роман Прево не сповна відповідає очікуванням, породженим назвою: ми зустрічаємо вірного закоханого, почуття якого спрямовані на жінку, образ якої далекий від образу ідеальної коханої. Де Ґріє відповідає канонам закоханого, кохання до Манон є його життям, кохання Манон до «свого кавалера» (якщо ми схильні припустити, що воно є) – не єдине з її почуттів і прагнення бути з ним – не головне з її прагнень.
Ці два образи мають зв’язок з різними літературними традиціями, які прийшли з попереднього століття: «високою», за тогочасними мірками, і «низькою». У душевних колізіях де Ґріє проглядає традиція високої класицистичної трагедії ХVІІ ст. з її складними соціоморальними і психологічними дилемами. Представлений іменами Корнеля і Расіна, цей жанр мав справу з високими почуттями і «патовими» ситуаціями, у які потрапляли герої, змушені робити складний вибір – зазвичай між тим, що є бажаним, і тим, що мислиться як обов’язок. Подібний вибір стоїть і перед героєм Прево. Манон близька низова пікарескна стихія, витворена крутійським романом, який мав велике поширення у ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. Головний його герой – пікаро (крутій, шахрай, пройдисвіт) – зазвичай є вихідцем із соціальних низів, він прагне передусім матеріальних благ, застосовуючи для їх досягнення методи, далекі від морально прийнятних; доля грає з ним, як з м’ячиком: бувало, підкине вгору, а потім знову закине на самісіньке суспільне дно. Звісно, роман Прево не є пікарескою, як не є пікаро у повному розумінні слова Манон з її складним психологічним малюнком. Кохання занурює де Ґріє, хлопця з порядної родини, до пікарескної стихії, робить його шулером, зводить з такими людьми, як брат Леско, але не знімає високого драматичного змісту цього образу. Манон же ніколи не піднімається до рівня героїні трагедії, залишаючись у полі матеріальних інтересів і невибагливих розваг, плутнів і розіграшів, не відбувається цього навіть в останніх сценах твору. Вона не вирішує складні моральні дилеми – вони для неї просто не існують. І при цьому зберігає чарівність і загадковість, якою ніколи не були наділені такою мірою пікаро.
Час від часу з’являються спроби пояснити складні любовні колізії цієї пари становою нерівністю (де Ґріє – дворянин, Манон – із «простої родини»), буцімто саме суспільні умовності заважають їм бути щасливими. Але це пояснення ковзає по поверхні, не зачіпаючи сутності проблеми. Дійсно, вони не живуть в ідилічному просторі, де закохані пастухи і пастушки витончені, як аристократи. Прево їх вміщує у реальний світ, моделі їхньої поведінки та мислення несуть відбиток приналежності до певних соціальних верств – вищої у де Ґріє, нижчої у Манон. Манон і де Ґріє – різні не лише у соціальному плані, у них різний інтелектуальний та культурний рівень, різна мораль, життєві орієнтири і цінності. Та хіба для де Ґріє це важливо? Єдине, що його турбує, так це зради Манон, і єдине, чого він боїться, – це її втратити. Причина його нещасть в іншому – в характері Манон.
Палке й вірне кохання де Ґріє, імовірно, виходить за межі «усередненого», проте не за межі вірогідного. Воно розвивається в місті і на великій дорозі, у тавернах і поселеннях для висланих злочинців, у місцях далеко не «романтичних», зображених цілком натуралістично і без прикрас, серед людей з різних суспільних верств, симпатичних і порядних, та частіше не дуже, а буває, і зовсім негідників, характерних і типових для часів написання роману. І воно не контрастує з цим антуражем, воно «вживається» в нього, пристосовується до нього і виявляється у формах, характерних для нього. І при цьому залишається великим і прекрасним почуттям.
Кохання у Прево постає у своїй цілісності, у нерозривній єдності духовно-психологічного і фізіологічного первнів; можливо, саме тому воно викликає довіру читачів. Воно зображене без ідеалізації, проте й без натуралістичності. Часом хіба що з прихованою, ледь вловимою іронією, яка прохоплюється у словах зрілішого де Ґріє і надає шарму його оповіді. Вона є маркером того, що він став краще розуміти життя, проте не знижує образ коханої і не дає підстав сумніватись у незмінності його почуттів. Кохання де Ґріє викликає повагу своєю повнотою і глибиною, і це дозволяє читачам закривати очі на деякі, м’яко кажучи, не зовсім моральні його вчинки, адже вони продиктовані не розбещеністю персонажа, а намаганням утримати біля себе Манон. І що важливо: ми переконані, що вони продиктовані «необхідністю», у них немає ані крихти розрахунку й корисливості – усе, що він має, він віддає на потреби Манон. Звісно, де Ґріє демонструє егоїзм закоханого, проте він також зображується і сприймається як щось абсолютно природне і відповідне вікові та обставинам. Треба сказати, що Прево зумів переконливо передати симптоми «любовної лихоманки», як і те, що розум у цій ситуації безсилий.
Водночас образ де Ґріє оприявнює проблеми більш загального характеру: чи полягає щастя у спокої, умиротворенні, душевній рівновазі, чи, може, у пристрастях, які ведуть до душевних страждань? Прево не першим переймається цим питанням, загалом характерним для літератури попередньої доби. Так, героїня знаменитого роману пані де Лафаєт «Принцеса Клевська» (кінець ХVІІ ст.), переживши болісні психологічні колізії, якщо не вбиває пристрасть, то в усякому разі знаходить сили відмовитись від кохання, віддаючи перевагу душевній рівновазі.
Перед героєм роману Прево лежать два шляхи: перший обіцяє сповнене праці, самообмежень, але і пошани розмірене та успішне життя вченого-богослова, майбутнього єпископа, другий – кохання. Здоровий глузд устами батька де Ґріє і особливо Тібержа, вірного друга героя, переконливо ратує за перший шлях. Другий уособлює Манон і пов’язана з нею стихія бездумної та нестримної насолоди життям, яка для де Ґріє обертається проблемами, стражданнями, падіннями, проте й емоційними злетами. Читач зі співчуттям стежить за намаганнями Тібержа навернути свого друга на «путь істинний», приймає його аргументи й логіку. Так само приймає їх де Ґріє, та керуватися ними не може: здоровий глузд і закоханість – речі несумісні. Доля де Ґріє оприявнює також вплив популярного в тогочасній Франції релігійного вчення янсенізму, відповідно до якого нащадки Адамові внаслідок первородного гріха втратили дану їм Господом Божу ласку, а заразом і свободу волі. Людина є слабкою істотою, вона не вільна сама обирати між правдою і неправдою, легко піддається спокусі. Тібержеві лише й залишається слідувати усюди за нещасним де Ґріє й утримувати його від остаточного падіння і навіть загибелі.
Тібержа часто називають alter ego головного героя, маючи на увазі, що він є втіленням його совісті і здатності до раціонального мислення. Як бачимо, ці якості в романі перебувають у буквальному сенсі «за межами» особистості героя, допоки він поруч із Манон. Зазначимо, що Тібержа не варто сприймати як утілення просвітницького раціоцентризму. Просвітництво було потужним ідеологічним рухом ХVІІІ ст., але далеко не всі явища інтелектуально-духовного життя зазнавали його впливу. Та й у час, коли писався роман, французьке Просвітництво переживало ще стадію становлення і не мало такого впливу на літературу, як, скажімо, в Англії чи у тій самій Франції середини століття. Читач, мабуть, помітить, що здатність раціонально мислити до де Ґріє повертається лише тоді, коли Манон учергове зникає з його життя. Таким чином, внутрішній конфлікт між обов’язком і коханням, про який ми згадували у контексті класицистичної драми, в образі де Ґріє розведений, так би мовити, у часопросторі твору: коли відсутня Манон, він обирає «розумний» спосіб життя (та чи є у нього вибір, спитає читач, адже присутність чи відсутність Манон від нього не залежать?), щойно з’являється Манон, усі моральні проблеми зникають і вся досягнута ним духовна рівновага (звісно, ілюзорна) летить шкереберть. Тому говорити про душевні боріння де Ґріє, як їх переживали герої згадуваних французьких трагедій і героїня пані де Лафаєт, не доводиться, в усякому разі, допоки Манон з ним. Психологічний зміст цього образу інший, як іншими є психологічні колізії, які він переживає, – він цілісний у своєму коханні, вірний лише у коханні.
Інший варіант щастя пропонує героєві любов до Манон. Потяг до Манон – це пристрасть, це чуттєва стихія життя, некерована розумом, вона несе де Ґріє, як човен без керма і вітрил, і загрожує йому катастрофою. Однак доля зробила за нього вибір: недосвідченим хлопцем він віддався на поталу пристрастям, і чи варто йому про це шкодувати – вирішувати читачеві. Утім, у тексті є підказка, і дуже виразна підказка: яким повним життям він живе, коли поруч Манон, і яким тьмяним і сухим воно стає для нього без неї. Це відбиває й оповідь героя: якими б досягненнями не були марковані періоди його життя без Манон, він про них говорить двома словами, ніби й згадати немає про що. А точніше, наводяться лише факти, а подробиці, які й складають чуттєво-емоційну «матерію» життя, відсутні.
Образ Манон аналізувати та оцінювати ще важче. Він зітканий із окремих штрихів: учинків, слів, дій, поз… Але точніше було б сказати: із них та із вражень, які вони справляють на оточуючих, передусім на закоханого в неї де Ґріє. Адже думку про Манон інші персонажі рідко озвучують, а якщо й озвучують, то передає її той самий закоханий. За одним винятком, коли її оцінює основний наратор величезного роману – нагадаємо про нього – автор мемуарів пан де Рокенкур. Таким чином, ми маємо справу переважно з її віддзеркаленням, а дзеркалом виступає закоханий, схильний інтерпретувати все, що зробить чи скаже Манон на її користь, а точніше, на користь кохання до нього. Тому словам Манон, переданим в інтерпретації де Ґріє, його поясненням вчинків коханої ми особливих підстав довіряти не маємо, в усякому разі приймати їх за єдино істинні. Читач опиняється перед необхідністю самостійно інтерпретувати Манон. Звісно, щодо її моралі у нього сумнівів не існує, та відкритим залишається головне питання: чи кохає вона кавалера де Ґріє? Читач, як у детективі, втягнутий у розгадування цієї «загадки», і так само йому постійно бракує для цього даних. Адже душа Манон для нього закрита, а її вчинки можуть свідчити як на користь кохання, так і проти нього, частіше навіть проти. Тут відсутній «усезнаючий» автор, який може втручатися в оповідь, коментувати і прояснювати для читача незрозумілі йому речі, як у романах пізніших часів. «Вона знає чесноту, вона навіть її поціновує, та вчинки її ганебні. Вона пристрасно любить кавалера де Ґріє, однак прагнення заможного життя і блиску змушують її зраджувати своїм почуттям до кавалера», – пише у згадуваній передмові-апології Прево, та й ці його слова не переконують нас остаточно. Тим паче що вони існують поза рамками твору, не «вживлені» у його художню тканину. Та все ж те, що Манон кохає де Ґріє, хоча й по-своєму, знайшло підтримку й у відомих відгуках на її образ Мопассана та Дюма-сина.
Враження, яке справляє образ Манон, не буває одноманітним, адже він ніколи не перебуває у статиці, хіба що наприкінці твору. Щойно ми разом з де Ґріє повіримо у її щирість, як вона знову чинить несумісне з коханням. І знову буде клястися у любові й поводитися так, що й нас, читачів, переконає. Саме ця «невловимість», вочевидь, і породжує безліч інтерпретацій, часто несумісних і навіть протилежних. І дійсно, з одного боку, вона просто «дівка», утриманка, – саме такою її сприймають оточуючі – батько де Ґріє, Тіберж, її «покровителі», так нерідко її називають у своїх відгуках на роман сучасники Прево, а часом і критики й коментатори наступних поколінь. З другого – вона «сама довершеність», «сама чарівність», і, що найцікавіше, не лише тілесно – привабливою її бачать усі персонажі роману, – але й духовно, що постійно наголошує де Ґріє. Манон чарівна й водночас огидна, її образ викликає суперечливі почуття, та при цьому він напрочуд цілісний. Він складний, бо складною є людська природа. І не лише любов де Ґріє, чиїми очима ми її бачимо, заважає нам винести їй однозначний вирок. «Невловимість», «непрописаність» цього образу цілком відповідає естетиці рококо – естетиці нюансів і натяків.
Стильова парадигма роману не піддається однозначному визначенню, та безперечним є основний її складник – рокайльний. Рококо – один з провідних художніх напрямів ХVІІІ ст., який у Франції проявляється якнайяскравіше, переживаючи розквіт у середині століття. Він створює власну концепцію особистості, яка враховує всю складність людської натури. Рококо відкриває у людині природний потяг до насолоди, та при цьому не засуджує її за гріхи, а недоліки сприймає як аспект людської природи, присутній у кожній людині. З цим пов’язана така його характерна риса, як відмова від моралізаторства. Іншою важливою для розуміння роману рисою рококо є характерний для літератури ХVІІІ ст. у цілому поворот від масштабного, глобального, загальнодержавного до особистого, чуттєво-інтимного, індивідуального. Рококо ставить не «вічні» питання, а звертається до звичаїв та психології сучасного суспільства. Воно витворює власну концепцію кохання: це вже не пристрасть, яка спалює, але й звеличує людину, не кохання-служіння, не кохання-страждання, воно втратило духовність, втратило свою сакральну і трансцендентну сутність. Кохання – це насолода, і головне – не втратити тут, у земному житті, шанс на задоволення й щастя.
У таку парадигму кохання почуття Манон до «свого шевальє» цілком вписується, як, треба сказати, і прагнення де Ґріє до любовного щастя. Образ Манон цілком комфортно розмістився у цій рокайльній парадигмі: вона юна, чарівна, невловимо приваблива. Цікавим є спостереження: якщо у мистецтві попередніх епох усі жінки виглядають поважними та зрілими, то жінка рококо – це юна німфа, це чари юності. «Ти – юність, ти – чуттєвість, ти – бажання, ти – відрада і вічна спокуса для чоловіків», – захоплено виголошує Дюма-син. Манон захоплена гонитвою за розвагами, чуттєвими насолодами, аж доки не станеться з нею лиха і вона не перетвориться на розважливу і вірну «супутницю життя» нашого героя. У висланні Манон ніби дорослішає, стає «порядною жінкою», її образ «стабілізується» і водночас втрачає часточку себе. Цілком слушно писав один з критиків твору: «плямка бруду» личить їй.
Образ Манон, як і весь роман, – велике творче досягнення Прево, що й сам він усвідомлював. У цитованій уже апології він пише: «Яка ж потрібна була майстерність, щоб захопити читача і примусити його співчувати страшним нещастям, які переживає ця розбещена дівчина!» Цю цілком заслужену похвалу (стаття виходила анонімно) може підтримати будь-хто знайомий з «Манон Леско».
Роман Шодерло де Лакло «Небезпечні зв’язки» з’явився через півстоліття після роману Прево. За цей час багато змінилося в мистецтві й суспільній свідомості. Здавалось би, це також роман любовного змісту, точніше, любовно-психологічного, його рокайльна парадигма окреслена ще виразніше, персонажі-жінки також привертають більше уваги, ніж чоловіки, і т. д. Цей ряд типологічних збіжностей можна продовжувати, тому й не дивно, що ці два твори часто поєднують в одному виданні. Та вдумливий читач помітить, що цей збіг присутній на, так би мовити, рівні метаструктури і зумовлений передусім епохою та її домінуючим інтересом до приватного життя і звичайної (негероїчної) людини, культом жінки і кохання в культурі рококо, широким поширенням творів любовно-психологічного змісту у французькій культурній традиції тощо. Сама ж художня тканина обох творів є суттєво відмінною, як і предмет, на який спрямована основна увага їхніх авторів. Лакло у цьому творі відбив інший досвід – досвід кінця епохи, неподалік від витоків якої перебував Прево.
Шодерло де Лакло за складом особистості, інтересами, родом занять й усім своїм modus vіvendі суттєво відрізняється від Прево. Якщо Прево постає передусім як приватна особа, монах-утікач, герой любовних історій, а «Манон Леско» як породження і продовження його особистості і життєвого досвіду, то Лакло у сприйнятті наступних поколінь обійняв іншу нішу: людини із твердою вдачею, цілеспрямованої і замкнутої, військового і політика, діяча Французької революції; його приватне життя (окрім історії одруження) не привертало до себе уваги й не оприлюднювалось; про нього говорять мовою сухих фактів, уникаючи «романізації».
П’єр Амбруаз Франсуа Шодерло де Лакло (Pіerre Ambroіse Françoіs Choderlos de Laclos) (1741–1803), як і Прево, de facto походив із третього стану, дворянство його батька, секретаря інтендантства провінцій Артуа і Пікардія, було не родове, а дароване грамотою короля. Народився він в Ам’єні, освіту отримав у Королівському артилерійському колежі, потім проходив службу у різних гарнізонах. 1777 року Лакло заснував нову артилерійську школу у Валансі (серед її студентів був Наполеон Бонапарт), затим був відряджений до інженерних військ. У 1781 році Лакло бере шестимісячну відпустку й, оселившись у Парижі, переважну частину часу присвячує написанню свого знаменитого роману «Небезпечні зв’язки», який викликав невдоволення в армійського керівництва; прийнято навіть вважати, що саме публікація роману стала причиною втрати ним офіцерського патенту. Та насправді безпосередньою причиною був оприлюднений ним у 1786 році твір професійного змісту, де він висміяв французьку армію і її безнадійно застарілі методи спорудження захисних укріплень.
Літературна творчість не була найважливішим видом діяльності цієї всебічно обдарованої людини, період, присвячений їй у його житті, тривав недовго: 70-ті – перша половина 80-х рр. Письменницький спадок Лакло невеликий: «легкі поезії», характерні для Франції й особливо поширені у мистецтві рококо, лібрето комічної опери «Ернестина», прем’єра якої виявилася провальною (1777), кілька творів у дусі Ж.-Ж. Руссо, якого Лакло обожнював, кілька сатир; розпочатий ним другий роман «Про освіту жінок» (1785) становить незначний інтерес. У другій половині 80-х рр. Лакло фактично відходить від красного письменства, натомість пише кілька ґрунтовних наукових праць з історії та військової справи. Тому, на відміну від Прево, Лакло по праву може вважатися автором одного твору – роману «Небезпечні зв’язки», але й того досить, щоб його ім’я було назавжди вписане до історії літератури.
Наступні роки життя пов’язані переважно з політикою. Критично налаштований щодо «старого режиму», Лакло знаходить підтримку в опозиційного політика герцога Орлеанського. З розгортанням Французької революції (1789–1794), захоплений республіканськими ідеями, він стає одним з провідних діячів якобінського клубу («Товариства друзів Конституції»), який відігравав значну роль у розвитку подій революції, і редагує їхній друкований орган. Та це не завадило тому, що під час якобінської диктатури (1793–1794) Лакло як «орлеаніст» був заарештований і звільнився лише після термідоріанського перевороту (27–28 липня 1794 р.), що означав повалення якобінської диктатури. До військової служби він зміг повернутися лише за підтримки Наполеона Бонапарта у 1800 році. Здоров’я Лакло на той час було підірване, та він бере участь у військових кампаніях Наполеона й отримує чин генерала та високі посади. Закінчив Лакло свій життєвий шлях 4 вересня 1803 р. в італійському містечку Таранто і був похований у форті, який і досі носить його ім’я, на острові Сан-Паоло. У 1815 р. після поразки Наполеона та реставрації династії Бурбонів його надгробок був зруйнований, а останки, як прийнято вважати, скинуті в море.
Автор «Небезпечних зв’язків» відзначився і як талановитий винахідник: у 1792 р. він організував виробництво ядер нового зразка для революційної армії, вони стали прообразом сучасних артилерійських снарядів і забезпечили французькій артилерії передові позиції в Європі. Окрім того, Лакло вважається винахідником сучасної системи нумерації будинків (раніше будинки отримували номер у послідовності, в якій зводились). Було в житті Шодерло де Лакло і велике кохання, яке завершилося щасливим довготривалим шлюбом. Це кохання він зберігав усе своє життя, свідченням чого є численні листи до дружини.
Знаменитий роман «Небезпечні зв’язки» побачив світ у 1782 р. й ще за життя його автора пережив близько півсотні видань. У передмові до першого видання Лакло писав: «Я вирішив написати твір, який би виходив за межі звичного і наробив би багато галасу, відгомін якого було б чути, коли мене вже не стане». Можна з певністю сказати, що мети своєї Лакло досяг: після першої ж публікації роман отримав репутацію скандального. Його не заборонили, як «Манон Леско», проте також оголосили «аморальним»; водночас ним захоплювались, відомо, що серед його шанувальників була й королева Марія Антуанетта. Інтерес до нього не зник і донині, як не вичерпалися намагання розкрити задум його автора. Свідченням інтересу до нього є й значна кількість його екранізацій. Чи не найвдалішою з них можна вважати фільм чесько-американського режисера Мілоша Формана «Вальмонт», який виявився, сказати б, «рокайльнішим», ніж першоджерело. Форман дещо змінив смислові акценти і фабулу, передусім фінал твору, який став по-рокайльному відкритим, «легким». Утім, сам Форман говорив, що нічого не домислював, а саме так сприйняв цей текст і так його запам’ятав, а це є свідченням того, що й досі твір уможливлює різні його прочитання та перечування.
На сьогодні проблема моральності чи аморальності «Небезпечних зв’язків» не становить особливого інтересу – актуалізувалися інші його аспекти. Та свого часу її обговорення було досить жвавим, що передбачав і сам автор. На своєрідну захисну промову перетворилася передмова, в якій він постає перед нами у масці моралізатора й осуджувача сучасних йому звичаїв вищого світу. Якщо довіряти «авторові» передмови, то він мав намір продемонструвати розбещеність аристократії часів «старого режиму», щоб озброїти чесних людей знанням засобів, «якими безчесні люди псують порядних». Та чи маємо ми, як і у випадку з Прево, беззастережно вірити цим словам, чи не занадто просте це пояснення – тим паче що Лакло промовляє не від свого імені, а від імені «редактора», який виконує функцію «підставного оповідача»? Як відомо, їхні голоси далеко не завжди збігаються.
Нерідко зміст роману інтерпретують доволі спрощено – як реалізацію авторського завдання дати критичне зображення звичаїв аристократії у переддень Французької революції, продемонструвати недоліки «старого режиму». Однак таке його розуміння склалося під впливом досвіду революції, під час його виходу в світ про політичну тенденційність не йшлося. І тим паче немає підстав говорити про критику «старого режиму» в романі Лакло з третьостанових, демократичних позицій, як це часом робилося. Ця критика є критикою «ізсередини», все побачене дається очима людини, інкорпорованої в аристократичне середовище, і тим вона цікавіша. Аристократія в романі дійсно постає розбещеною до крайнощів, і можна погодитися з А. Мальро в тому, що «подібно читачеві багатьох сучасних – і не лише літературних – творів, читач «Небезпечних зв’язків» міг би сказати: «Так тривати не може!».
Суспільно-історичне тло дії роману складає аристократична Франція кінця ХVІІІ ст. Фактично усунена від управління країною та від участі у громадянських справах, аристократія «воліла не витрачати свою енергію на щось інше, окрім любовних утіх. Могутність у Версалі обумовлювалася куртуазністю, політична діяльність була для більшості недоступною. Офіцери воювали мало: усього кілька місяців на рік. Кохання ставало найважливішою справою і, якщо можна так висловитись, об’єктом великого спорту у світському товаристві ХVІІІ ст.» (А. Моруа). У цьому середовищі поширюється лібертинаж – життєва філософія, стиль життя і модель поведінки, які базуються на переконанні, що особистість, аби досягти істинної свободи, має звільнитись від будь-яких моральних обмежень і принципів. Послідовників цієї філософії називали лібертинами. Лібертин більшість моральних обмежень вважає непотрібними і небажаними, ігнорує і з презирством відкидає прийняті у суспільстві норми поведінки і навіть релігію. Найвище цінує насолоди, які постачають органи відчуттів, передусім любовно-еротичні. Це явище, ідеологом якого виступив скандально відомий маркіз де Сад, і перебуває у центрі уваги Шодерло де Лакло.
«Небезпечні зв’язки» написані в епістолярній формі, це листування кількох персонажів із вищого світу, нібито лише видане Лакло. Така гра з читачем на час написання роману нікого не могла ввести в оману, та й не мала цього на меті, давно перетворившись на поширений літературний прийом. Читач, мабуть, звернув увагу, що значна частина романів ХVІІІ ст. побудована, як розповідь про «реальних» людей і «реальні» події, і удавано претендує на життєву достовірність – навіть фантастичні «Гулліверові мандри» Свіфта. Більшість з них написана у формі мемуарів, епістоляріїв, подорожей, біографій, щоденників тощо, нерідко ці жанрові форми поєднуються. Хочу нагадати, що й величезний роман Прево, куди ввійшла історія про кавалера де Ґріє і Манон Леско, написаний у вигляді мемуарів, та водночас і подорожі, а сама «Історія…» – це «записана» мемуаристом усна оповідь людини, яка зацікавила мандрівника. У цих творах зазвичай був «підставний оповідач», за яким ховався автор, хоча й не обов’язково повністю мав з ним збіг. Із середини ХVІІІ ст. з’явився й більш звичний тип оповіді – від третьої особи – і протягом наступного ХІХ ст. домінував, одначе до кінця ХVІІІ ст. романи-щоденники, епістолярні романи, романи-подорожі тощо не втрачали своєї популярності.
В епістолярній формі написані чи не найвідоміші романи ХVІІІ ст.: «Нова Елоїза» Руссо, «Черниця» Дідро, «Страждання молодого Вертера» Гете, а першими серед них були епістолярні романи С. Річардсона – ті романи, які перекладав Прево і які слугували взірцем і для Лакло. Епістолярна форма прекрасно відповідала епосі: листи виступали основним засобом спілкування у світському товаристві. Як пише про це Моруа, молода дівчина, яка щойно вирвалась із монастиря, вже вміла складати лист так, що сучасні письменники могли б позаздрити їй. Розвивався епістолярний роман переважно у руслі сентименталізму (Річардсон, Руссо, Гете та ін.); він відзначався послабленим сюжетом і при цьому нерідко великим обсягом, містив докладні описи емоційно-ментальних станів героїв: їхніх почуттів, думок тощо. На відміну від них, «Небезпечні зв’язки» мають доволі динамічний сюжет та інтригу, яка стрімко розвивається, а довгі описи душевних станів і докладний виклад мисленнєвого процесу – аргументів, заперечень тощо – в ньому присутні не в останню чергу як перегук (часом іронічний) з романами його попередників – Річардсона і Руссо, особливо Руссо.
Та що важливіше, потенціал, закладений в епістолярному жанрі, сентименталісти і де Лакло реалізують по-різному. Сентименталістам він надає найширші можливості оприявнити внутрішній світ героїв, так би мовити, з найнадійнішого джерела – з перших рук. Для Ш. де Лакло більш цінними є інші його потенції: вести гру в щирість і розкривати цю гру. Не можна сказати, що до нього письменники їх не відчували і не використовували, але настільки повно й виразно їх реалізував саме Лакло. На поєднанні функцій листів як засобів приховування й оприявнення він і створює інтригу роману. Епістолярні романи різняться за кількістю дописувачів, чим їх більше, тим складнішою є їх композиція. Часто вони є зібранням листів одного персонажа (наприклад, Річардсонової Памели, Вертера з роману Гете чи героїні «Черниці» Дідро), у такому випадку вони наближаються до щоденникової форми; часом – зібранням листів кількох персонажів, які звертаються кожен до свого адресата, як у «Подорожі Хамфрі Клінкера» Смоллета, з листами, які вони отримують у відповідь, нас романіст не знайомить. У романі Ш. де Лакло витворена справжня мережа кореспондентів, які перебувають між собою у стосунках різної міри щирості чи вдаваності. Нерідко дописувачі передають у ньому одну й ту саму подію різним адресатам у різному висвітленні, наповнюючи її різним значенням. Недарма «Небезпечні зв’язки» визнані кращим з усіх епістолярних романів, будь-коли написаних.
Рушієм фабульного розвитку в романі де Лакло виступає листування двох аристократів, уже далеко не юних, досвідчених у розігруванні суспільних ролей і в нюансах любовної гри, розбещених і спустошених – та воднораз невловимо привабливих – маркізи де Мертей і віконта де Вальмона. Через листування до інтриги залучаються інші персонажі, потрапляючи до пасток, розставлених на них основними гравцями. Образи віконта де Вальмона і маркізи де Мертей оприявнюють склад мислення і поведінку, характерну для лібертинів. Вони не зважають на прийняту в суспільстві мораль та релігію і кепкують над ними, демонструють притаманну їм згуртованість «посвячених» і презирство до тих, хто живе за загальноприйнятими законами. Тому не варто, як це часто робиться, поділяти героїв роману де Лакло на «розумних» (до них відносять власне лібертинів) і «недалеких» (таких, як пані де Воланж, якій особливо дістається від критиків). Поділ між персонажами у романі зрештою залежить від того, якими спонуками визначається їхній modus vіvendі: розумом, розсудком, поєднаним з розрахунком, чи почуттями, глибинними внутрішніми стимулами. По один бік лінії опиняються Мертей і Вальмон, по інший – президентша де Турвель, Сесіль Воланж та її мати і шевальє Дансені. Цей поділ персонажів має і стильовий еквівалент. Герої-лібертини знаходять комфортні для них «ігрову стихію», моральну індиферентність та еротичну атмосферу в рококо. У руслі сентименталізму вирішена передусім сюжетна лінія стосунків Вальмона і президентші. Листи Турвель містять розлогий виклад її емоційних станів і думок, часом мають сповідальний характер, апелюють до милосердя, совісті й Бога. У тому ж дусі відповідає їй Вальмон – що вказує на ігрову природу його листування.
Отже, до другої групи належать у переважній більшості жертви лібертинів, серед яких на особливу увагу заслуговує президентша де Турвель. Річ у тім, що в її образі найповніше втілилося руссоїстське розуміння людини як істоти, якій властиве не раціональне, а інтуїтивно-почуттєве осягнення дійсності. «Розум помиляється – серце ніколи», – писав Руссо. Сакралізація «серця» у дусі Руссо породжувала відповідне розуміння зв’язків між людьми й потрактування кохання як злиття двох сердець, які через своє почуття долучаються до Бога, що є характерним і для пані де Турвель.
На зв’язок свого роману з «Новою Елоїзою» недвозначно вказав сам де Лакло, узявши епіграфом слова з авторської передмови до неї («Я бачив звичаї свого часу й опублікував ці листи»). Цей зв’язок має непросту природу, він включає не лише наслідування, але й полеміку і, як вказують деякі дослідники, навіть елемент пародіювання. Відчути їх сучасникам де Лакло було простіше, бо за часів виходу в світ «Небезпечних зв’язків» слава роману Руссо ще гриміла. Відгомін «Нової Елоїзи» можна почути в історії маленької Сесіль та Дансені, її вчителя музики. У Руссо йшлося про кохання юної аристократки Юлії де Танж і її вчителя, простолюдина Сен-Пре, на перешкоді їм стали суспільні умовності, зашкарублий аристократичний снобізм, уособленням якого є батько Юлії барон Д’Етанж. Дансені є дворянином (герої Ш. де Лакло усі з вищого світу), але бідним. Однак не суспільні перепони руйнують їх щастя, адже пані де Воланж, зрештою, готова була б поступитись і віддати свою дочку за нього. Руссо у своїй довірі серцю виходив з розуміння людини як істоти, наділеної «природною мораллю», завдяки цьому його персонажам неважко було утримуватися на позиціях доброчесності. У де Лакло персонажі, що перебувають у позиції, аналогічній Юлії і Сен-Пре, стикаються з іншими випробуваннями, що породжуються самою людською природою. Недарма деякі критики вбачають в «Небезпечних зв’язках» своєрідну антитезу роману Руссо і навіть Мертей та Вальмона схильні тлумачити як «анти-Юлію» й «анти-Сен-Пре». Але найбільше на зв’язок з «Новою Елоїзою» вказує стиль переписки Вальмона з президентшею і сценарій, за яким він вибудовує їхні стосунки.
Та повернімося до системи персонажів у романі. Іншу групу складають ті, хто обдумує кожен свій крок, вивіряє кожне слово, маючи на меті справити потрібне враження на оточуючих, – передусім це Вальмон і Мертей. Ці персонажі живуть розумом. Вони встановили таємний союз і щирими бувають лише одне з одним. Обоє сповідують лібертинізм, проте сповідують його по-різному. Вальмон дотримується лібертинських правил і принципів, Мертей же йде далі, вона відкидає узагалі всі принципи, у тому числі й лібертинські. Лібертинаж для неї – не в останню чергу можливість тиранити і принижувати інших. Часом навіть проводять паралелі між нею і героями де Сада, адже свою жорстоку гру вона реалізує передусім у сфері еротики. Насолода, яку вона отримує від страждань інших, часом і дійсно нагадує садівську.
Найбільше задоволення Мертей отримує від усвідомлення своєї влади над людьми; в одному із листів вона навіть порівнює себе з божеством. Вона щиро переконана у своїй зверхності не лише над «простими смертними», але й над чоловіками-лібертинами, включаючи Вальмона. Люди для неї становлять інтерес лише остільки, оскільки виконують певну функцію в її задумах, прикладом чого може бути втрата інтересу до Сесіль. Звичайні людські почуття – дружні, родинні – їй не властиві. Її влада таємна, вона засновується на інформації, якою вона володіє і яку невпинно збирає, а також на її самовладанні та розвинутих аналітичних й акторських здібностях. У листі 81-му Мертей викладає Вальмону свою «філософію життя»: із книг «найсуворіших моралістів» вона дізналася, чого вони вимагають, щоб зрозуміти, якою вона має здаватися; з дитинства навчилася міняти вираз обличчя і поведінку залежно від обставин і очікувань оточуючих, помічати те, що від неї намагаються приховати, тощо. Так, перед нами постає зростання лицемірки, Тартюфа у спідниці, як її подеколи називають. Та водночас у цьому листі вона недвозначно вмотивовує вибір такої лінії поведінки: для неї, як для жінки, це був єдиний шлях до свободи, яку вона поціновує над усе.
Слід нагадати, що й у фривольний «галантний вік» вимоги щодо жіночої моралі й поведінки відрізнялися від вимог щодо чоловічої і були достатньо суворими. Тож Мертей мала вдавати із себе «порядну жінку», приховувати свої інтимні історії. Цікаво простежити гендерний аспект поведінки Мертей: у тому ж 81-му листі вона декларує, що народилася для того, щоб мститись за свою стать і підкоряти чоловіків. На цій підставі у складі мислення Мертей подеколи вбачають прообраз феміністичного, проте це перебільшення. У своїй грі в лібертинаж Мертей заступила на чоловічу територію, тому має бути обережною і безжальною, якщо хоче переграти чоловіків у їхній власній грі. Її зброя – краса, яка їх заманює, й поінформованість, якою вона захищається. Її розрахунки математично точні, її хоробрість безмежна, як і безжальність. Між грою і життям стираються межі. Не піддаватися чоловікам і не поступатися особистою свободою стає головним і чи не єдиним її принципом, за який вона й поплатилася наприкінці твору, знехтувавши Вальмоном і його погрозами. Її військові дії спрямовані передусім на чоловіків, жінок вона не розглядає як серйозних суперників й оголошує їм війну, лише коли вони перешкоджають її планам.
У романі склався своєрідний трикутник: Мертей – Вальмон – Турвель (маленька Сесіль до уваги тут не береться, вона лише іграшка для лібертинів, пішак у їхній грі, так само як і недосвідчений Дансені). Назвати цей трикутник любовним навряд чи можна, адже з них трьох кохає лише Турвель. Мабуть, визначення «ідеологічний» було б точнішим. Власне, Вальмон, як це доволі часто практикуватиметься у літературі наступних епох, опинився між двома жінками, які уособлюють діаметрально протилежні ідейні та ментальні комплекси. Образ Мертей можна вважати своєрідним втіленням раціоналізму, одного з домінантних принципів ідеології просвітників, звісно, втіленням полемічним, так би мовити, «зі знаком мінус». У другій половині століття просвітницький культ розуму був підданий перегляду в сентименталізмі і передромантизмі, зокрема Жан-Жаком Руссо. Президентша де Турвель значною мірою є втіленням «руссоїстської людини», яка живе не розумом, а серцем.
У дуеті Мертей – Вальмон роль лідера належить Мертей. Як гравець, вона жорстокіша за свого спільника, якого їй доводиться доволі часто спонукати на рішучі дії. Вальмон сповідує модну філософію лібертинажу і намагається усіх вразити новими доказами своєї аморальності. Для нього це скоріше гра. Йому бракує затятості та запалу Мертей, для якої це справа життя. Часом виникає відчуття, що він міг би бути дещо іншим, аби не роль Дон Жуана, яку він накинув на себе. Роль благодійника у спектаклі, розіграному для президентші, йому навіть сподобалася, бо дала нові відчуття. «Смакуючи» вдячність нещасних, Вальмон із здивуванням виявив, що отримав задоволення досі незнаного роду, власне, морально-психологічне. Його світ – це театр, у якому він і актор (щоправда, переважно однієї ролі), і глядач, у той час як Мертей воліє бути скоріше режисером. Ведучи облогу Турвель, він запозичує її стратегію у Сен-Пре, героя роману Руссо, і навіть певною мірою переймається його почуттями. У Вальмоні важче, ніж у Мертей, вловити, де його маска, а де справжнє обличчя. Тому, як це нерідко буває, говорити з певністю, що він кохає Турвель, ризиковано. Так само як і заперечувати. В усякому разі, навряд чи він наважився б нанести смертельну (у буквальному сенсі) обра5зу Турвель, аби його не спонукала до цього вправний маніпулятор Мертей.
Цікаву інтерпретацію отримали о5брази Вальмона й Мертей в есеї А. Мальро «Чорний трикутник. Лакло. Гойя. Сен-Жюст» (1970), частину якого, присвячену Ш. де Лакло, часто використовують як супровід до франкомовних видань роману. На думку Мальро, з образами Вальмона і Мертей автор «Небезпечних зв’язків» увів до французької літератури новий тип героя, а саме героя, дії якого визначає ідеологія. Три обов’язкові складові утворюють цей тип: усвідомлення цілі, воля, спрямована на її досягнення, і систематичне застосування цієї волі. Такими будуть у ХІХ ст. Жульєн Сорель у Стендаля і Вотрен, герой кількох романів Бальзака; та першими були герої Шодерло де Лакло. І дійсно, Вальмон і Мертей демонструють те, що називають «рольовою поведінкою»: вони не просто живуть, а грають роль, яка відповідає тому образові самих себе, який склався у їхній власній свідомості і свідомості оточуючих.
Вражає душевна порожнеча Мертей, що зближує її з інфернальними героями готичних романів, які маніпулюють душами людей, затягуючи їх у вир зла, і зла у романі де Лакло тим паче небезпечнішого, бо воно має привабливий вигляд. До Манон читач схильний ставитись із поблажливістю, вона усвідомила свої помилки і дорого за них заплатила, а вчинки Мертей викликають у нього обурення. Каяття ця жінка не відчуває, як не відчував його Блайфіл, лицемір та інтриган із знаменитого роману «Історія Тома Джонса» Генрі Філдінга, досвід якого де Лакло також враховував при написанні власного твору. Так само як Філдінг, у фіналі роману він вдається до «зривання масок»: роман закінчується покаранням зловмисників, справедливість торжествує, а заразом і моральне почуття читача. Та чи не є він лише даниною традиції англійських просвітницьких романів і водночас полемікою з ними, адже насправді нічого не вирішує і нічого, по суті, не змінює?
Роман Лакло піддає перегляду і переосмисленню більшість засадничих концептів і моделей мислення своєї епохи. Йому чужа оптимістична віра просвітників в апріорну доброту людської природи і її вроджену моральність, про що красномовно свідчать образи провідних героїв твору. Не приймає він і просвітницький раціоналізм: де Мертей керується у житті лише розумом, але без «серця» він перетворюється на знаряддя зла. Чутливе серце Турвель, її моральна чистота і набожність протиставлені душевній порожнечі Мертей, та хіба вони торжествують у фіналі роману? Розвінчується й філософія гедонізму, яка вбачає вищу цінність і сенс життя у фізичних й еротичних насолодах, адже жодного щасливого серед героїв «Небезпечних зв’язків» ми не бачимо. Виявилася чужою де Лакло і моральна індиферентність рококо, про що усе ж таки не може не свідчити фінал роману. Тож можна погодитися з А. Мальро, який писав, що «Лакло тільки ставить питання».
На завершення слід сказати: творам, зміст яких по-різному актуалізується у різні часи, зазвичай судилося довге життя. Тому й «Історія кавалера де Ґріє і Манон Леско» абата Прево, і «Небезпечні зв’язки» Шодерло де Лакло залишатимуться і надалі серед творів, які залюбки читають, не розмірковуючи над їх «похилим віком».
Наталія Білик