Щоденна мряка вибивала із ритму подорожі. Важко було рухатися полем, яке намагалося затягнути твої ноги у своє тіло. Коричнева трава, волога від дрібного дощу, і небарвисті осінні квіти, які не хотіли віддавати повноцінне панування передзимовому стану природи.
На краю поля росте тополя, із сірим листям, майже повністю зливаючись із пейзажем, який створює мряка.
Затягує на ніч. У цих краях важко знайти місце, де можна спокійно переночувати. Доведеться розбивати табір біля тополі.
Закутавшись у плащ серед наспіх зламаних гілок і вологого листя лежить юнак. Брудний одяг майже зливається із землею, навколо нього не чути жодного звуку, лише вдалечі спокійно шумить вода не дуже бурхливої річки. Він рухається на північ, нам невідомі його цілі, але впертість вражає.
Він наляканий порожнечею поля (так рухалися думки юнака): «Я наляканий його сірістю, його спокійністю, та відсутністю життя. Я наляканий його таємничістю, та містичністю храму, що створює поле під сірим небом. Я наляканий таємничими стежками, що змушують мене тут блукати вже третій день, а може ще більше». Але це все створює приємне відчуття щастя серед безмовної порожнечі просторів поля.
Вечорами він іноді бував християнином, тому зараз молився. Його холодні сині очі, давно полишені життя, втягували в себе горизонт, щоб об’єднатися із місцевістю, адже невідомо, що на нього чекає, коли найде солодка дрімота. Але ранок іноді робив його невіруючим, іноді язичником. Ранок приносить абсолютну істину, яка приходить із туманом; вечір схожий на брехливого фокусника, який тільки вміє розкидатись картами, щоб нажитися на людських муках. Кожен із нас повинен жити тією мудрістю, яку приносить ранок.
Сни приходять і йдуть, наче жінки чи ідеї. Є жінки, яким не вдається жити повноцінним життям через стереотипи культури чи істоту, в яку вони закохалися. Вони були юними дівчатами. Здавалося б, що з часом вони мають перетворитися на люблячих жінок. Але раптом з’являється неочікувана перепона: вони однаковим способом проводять і юність, і зрілі роки. Багато говорилося нерозумних речей щодо них малорозвиненими людьми. Ця нерозумність супроводжувалася безглуздими насмішками. Нехай ті, хто насміхаються над ними, отримають гідну кару за це! Невже ці люди, які насолоджуються дарами життя, здатні зрозуміти причину блідості цих жінок, глибокі страждання, які заховані під цією блідістю?
Мені випадало зустрічати і знати жінок, в зовнішності яких є щось таке, що мимоволі наводить на думку: «Не знаю чому, але мені здається, що ця жінка ніколи не пізнає любові чоловіка: щось незрозуміле намагається завадити цьому…». Завжди ця моя думка знаходила підтвердження після знайомства з такими жінками.
Над подорожуючим юнаком теж щось нависало, за всіма ознаками – зла доля. Ні, він пізнав любов, кохання, але він не може повернутися до життя після своєї хвороби. Він знав, що незабаром помре, адже він мав померти під час хвороби. Коли гарячка закінчилась, він вирушив з дому, на звуки внутрішнього голосу, що кликав його у вічну мерзлоту. Шукати там знаючу людину.
Він дивиться не неї спокійно і байдуже. Дивний непроникаючий погляд цього кам’яного обличчя стискає її душу. Він дивиться похмуро і велично. З глибини його душі виринає думка, що цей образ має схожість із тим, що живе в кожному з нас, в кожній живій істоті. Це те, що людина поховала у своєму серці декілька століть тому і засипала грудою каміння, але воно ще досі не вмерло.
Їй здається, що древній король панує у глибинах людських сердець. Він розкидає свою королівську мантію по безплідному грунті сірого поля. Погляд його висловлює презирство, владу і гордість собою. Це – гігантський камінь, в минулому, напевно, жертовник, серце лісу, яке залишається байдужим при погляді на горе і страждання. «Таку долю дали Боги», – говорить він. Цей могутній кам’яний дух, який таємно спокутує важкість нерозкаяних гріхів. «Навіщо турбуватися про те, що ти зробив? Так судилося безсмертним».
Жінка спокійно вдихає повітря, її охоплює відчуття, що вона не в силах усе описати словами. Їй здається, що вона повинна боротися з кам’яною людиною, якщо хоче бути щасливою, але в ту саму мить відчуває своє безсилля перед минулими гріхами, діями, людей, які захоронили і засипали каміння те, що в нас всередині.
Їй здається, що її безкарність, яка втілена в цьому камені, порівнюється із самим кам’яним гігантом і те, що якщо вона не переможе його в собі, він рано чи пізно отримає перемогу над нею.
Вона розуміє, що усвідомити свою вину означає відмовитися від своєї свободи. Вона готова вмерти, але не втрачати свою свободу. Вона обирає друге. Вирішує померти. Вона виходить на вершину печери, де їй в обличчя віє подих смерті. Її голова спокійно лягає на холодне каміння. Смерть за смерть, життя за життя.
Юнак прокинувся від уколу під серцем. Воно не давало йому спокій із того самого дня, коли його молода дружина задушила їхню дочку в яслах, пояснивши це тим, що вона не пізнала любові, а дитина, народжена без любові, не є Божою дитиною.
Він її не винив, а лише прийняв страждання на двох. Її боротьба залишилась там, далеко в її серці, що відразу закрилося від усього світу.
Очі наливалися слізьми, спогади мучили і ніяк не покидали. Після того дня він зненавидів синій колір. Дрібний дощ заспокоював і вимагав руху. Тіло почало мерзнути. Все навколо нагадувало, що зима чекатиме не дуже довго.
Рухатись знову було важко, сили вперто покидали молоде тіло, але воля до життя не давала зламатися, хоча так хотілося впасти і забути про все, щоб не бачити їх очі, їх холодні очі, які не давали спокою.
Так минуло ще декілька днів, коли закінчилася їжа, а холод почав об’їдати шкіру, перетворюючи її в синій колір. Юнак почав ненавидіти себе ще більше.
Що змусило його йти так далеко, в ці далекі і болотисті місця Карелії?
Він не мав відповіді, але в нього не залишалося нічого іншого, окрім цього відчуття, що вперто вимагало знайти причину руху всього живого, всього Всесвіту.
Так. Ця палюча цікавість загубила безліч людей, які чогось хочуть, але постійно забувають чого саме.
Я так сумую за запахом пилу з полиць, де зберігалися наші книги, за грайливим кошеням, що жило поблизу дому, за усмішками людей. Я не пам’ятаю, коли зустрічав щиру посмішку востаннє. Все минається, ми мертві вже давно, просто вперто цього не помічаємо.
Наступного дня, удалечі, став виднітися дим. Нарешті люди, хоч хтось. Я стомився йти, потрібно відпочити.
Це була яранга. Закидана оленячим шкурами, навколо якої не було жодної живої істоти, навіть пса.
Я чекав на нього. Бідолашний юнак. Далекий мій родич. Його від нас відрізняло лише тіло, але не душа. Навіть сині очі, сповнені холодом нашої землі. Шкода, що Боги вирішили скласти його долю саме так, але після того, як він вислухає мене, навіть я не знаю, що з ним буде далі. Шаману відкриваються лише світи духів, але не їх знання. Шкода, що я нічим йому не зможу допомогти, але маю йому розповісти його історію.
– Заходь, – пролунало з житла.
Я підкорився.
Тонкий силует юнака поглинуло тепле світло вогнища. Вогонь, він рухає життям Всесвіту, він гасне і розгоряється, дає життя, тепло і вічно тліє у наших серцях. Як шкода, що ми це забуваємо.
– Це я тебе запросив на Північ, – сказав старий лапландець.
– Навіщо?
– Я маю розказати тобі історію твого життя. Тому сиди і слухай, після цього тебе чекає продовження подорожі.
Якщо поглянути правильно на твоє життя, виявиться, що воно мало чим відрізнялося від життя інших людей. Справді, багато хто прив’язується до істот, які мають загинути. Але ти заслуговуєш великої пошани, адже в тебе хороше серце і ти мужньо переносиш своє нещастя.
Деякі сильні люди мають у собі щось таємниче. Часто трапляється, що той, хто має в собі великий запас життєвої сили, носить смертельну краплю крові. Ця крапля може перевернути життя у найнесподіваніший спосіб.
Існують легенди про мужніх воїнів, гробниці яких можна побачити на наших землях. Вони були сильними та хоробрими людьми, але в їхніх душах була особлива таємниця, яку ніхто не міг зрозуміти. Наші давні рунічні поеми говорять, що в них була кров воронів та ведмедів. Розповідаючи про це, я мимоволі думаю про тебе. Тебе не можна назвати людиною слабкою чи безрозсудною, у деяких вчинках ти сильна людина. Але ти ніколи не міг присвятити себе жінці зі світлим поглядом і веселим голосом, адже в них не має того, що ти шукаєш. Як так могло трапитися, що ти прив’язався так глибоко до двох жінок із числа тих, про яких співається у рунічних поемах? Як ти міг покохати тих, у чиїх очах морок загубив свою тінь?.. Чи не та сама тінь приваблювала тебе в них? Чи не та сама крапля смертельної крові змушувала тебе любити їх?..
Ти чув оповіді про тих, хто господарював над багатьма землями і народами, любив своїх близьких тим сильніше, чим ближче вони були до смерті? Зустрічався з їхніми душами в осінню ніч? Древні королі оберігали своїх коханих три дні після їхньої смерті, тому що вони їм здавалися настільки живими.
Твоя подорож не мине безслідно. По твоїх слідах підуть ті, хто все ще вміє слухати духів, для того, щоб подивитися на пристанище останнього, в чиїх жилах тече кров ворона. Я мав іти, але не міг. Сон зморив мене і змусив моє тіло вмерти на деякий час.
Юнак заснув, а старий шаман продовжував свою розповідь, але вже для духів, щоб захистили мандрівника, адже це його остання подорож. Пісня шамана лунала серед безлюдних просторів північної землі.
Спи. Нехай твій сон буде спокійним. Ти все зробив, все вчасно. Ціна? Не буває такої ціни для такого життя. Віддав усю свою кров заради неї. Всього себе.
Виправив. Усе, що можна було, виправив. Ти знаєш, що твоя дочка поряд, вона не покине тебе.
Спи доти, доки світ не змінить своє буття, доки не стане зовсім, зовсім іншим. І нехай тим останнім, що пробіжить по твоїх повіках, буде сонце північного світу.
Спи.
Я буду поруч, оберігатиму твій сон. Ти чуєш мене? Ні, звісно що ні. Ти тепер дух, як і я, але скований ще міцнішими кайданами. Я не чекаю, що ти прокинешся. Навіть духи, начебто «безсмертні», насправді не такі, бо вони зникають з часом. Зникну і я, не дочекавшись твого пробудження – не в цих краях воно відбудеться, я сподіваюсь.
Наша смерть відкрила мені очі, що баланс світу надзвичайно крихкий, тримається він лише на любові, яку ми вже не пізнаємо. Я пишаюся тобою, як може пишатися одна людина іншою. Злякався смерті, тому вештаюся бездомним привидом північною пустелею. Ти пішов далі. Ти віддав усе, а натомість отримав цей сон, куди більше схожий на смерть.
Чи зможеш ти прокинутися? – Надто міцні пута.
Доки не зміниться цей світ, тобі його не побачити.
Холод, він такий рідний. Все скріплює холод, створює порожнечу в нас самих. Руйнує сонце, але дає нам ніч.
Юнак стояв біля берега моря або океану, холодного і вкритого уламками криги. Житло шамана зникло, залишивши за собою лише запах думок. Поруч хитався човен і скреготів бортами об кригу. Обережно ступаючи, юнак зійшов на нього і ліг. Спокій північної тундри ніжно огортав шлях човна серед криги, рухаючи його до іншого берега чи острова, на якому вже чекали. Тіло юнака покрилося холодною синявою, кольору його очей, перетворивши історію у легенду.
Берег промовляв мохом та сухим вересом, який давно вже ніхто не збирав. Невеликі льодяні скелі скріплювали житло мовчазних звірів, що забули колір неба. Спокійно причаливши до берега, човен зупинив розповідь і сон. Полярні вовки, вчепившись зубами, тягнули тіло молодої людини в її новий дім. Вони всі зливалися із камінням, щоб ніхто зайвий не бачив останнього шляху. Там було холодно і світло. На острові гасло сонце півночі, а полярне сяйво світило надто яскраво, стаючи стежкою, якою лишало світ тіло останнього воїна півночі. Тут була межа світу який живе страхом, і світом, який живе холодом. Він загинув у битві, не від меча, як древні королі, а від свого часу, в якому він опинився. Кожна епоха створює свої поля для битви і свою зброю. Опустивши його в льодяний склеп, вовки жалібно звили над тілом того, в чиїх жилах текла кров ворона.
Одноокий бог спустився на цей поклик і прошепотів лише: «Звершилося».