На акуратних картках видрукувано, що я мушу сказати. Навіть на них не глянувши, я кидаю їх на столику при ліжку.
Сильно сумніваюся, що сюди пришлють покоївок, аби мене загримувати й перетворити на ту картинку, яку Мевен хоче показати при дворі. Мені непросто самій застібнути всі ґудзики й застібки на багряній сукні. У неї високий комір, шлейф і довгі рукави, що закривають Мевенове тавро на ключиці й кайдани на зап’ястках і кісточках.
Хай би як мені хотілося уникнути цієї показухи, виходу немає, доведеться грати свою роль. Коли я нарешті вдягаюся, сукня виявляється завелика — вона вільно висить на руках і талії. Я змушую себе їсти, але все одно марнію. Судячи з відображення у вікні, тиша не пішла на користь моєму волоссю та шкірі. Обличчя жовтаве, щоки запали, очі хворобливо почервоніли. А моє темно-каштанове волосся, що сіріє на кінчиках, видається ще мишастішим, ніж зазвичай, і геть розкуйовдилося. Я поквапцем його заплітаю, розплутуючи ковтуни.
Ніякі шовки не змінять, як я виглядаю під Мевеновим костюмом. Та байдуже. Якщо все піде за планом, мені не судилося вийти у світ у цій сукні.
Від наступного етапу підготовки в мене швидше калатає серце. Я намагаюся триматися спокійно, бодай через камери у спальні. Якщо я хочу, щоб усе спрацювало, вони не мусять нічого запідозрити. І навіть якщо мені вдасться ошукати охорону, на мене чекає ще одна величенька перешкода.
Я можу загинути.
Мевен не ставив камер у лазничці, але це не для того, щоб захистити мій приватний простір, а для того, щоб погамувати власні ревнощі. Я його знаю як облупленого й розумію: він не дасть нікому іншому побачити мого тіла. Це підтверджують додаткові пластини німого каменю, вмуровані у стіни. Мевен зробив так, аби охорона не мала підстав заходити у ванну. Серце повільно калатає у мене у грудях, але я пересилюю себе. Немає на те ради.
Душ шипить. Кімнату заповнює пара, щойно я вмикаю воду на максимальну температуру. Якби не німий камінь, я би днями насолоджувалася теплим душем. Треба діяти швидко, доки тиша мене не задушила.
У Вирубці навіть купання у холодній річці було за втіху, а на Туку душі були ледве теплі й короткі. Згадавши, що вважалося купанням удома, я заходжуся сміхом. Милися ми над тазиком, наповненим із кухонного крана — влітку теплою водою, взимку холодною — із краденим милом. Не заздрю я мамі, яка помагала митися татові.
Якщо пощастить — дуже, дуже пощастить, — то вже скоро я їх побачу.
Я повертаю душ, скеровуючи його не в піддон, а на підлогу. Цівки води швидко заливають білу плитку. Бризки падають на мої босі ноги, й тепло прошиває шкіру, ніжне і ласкаве, як ковдра.
Коли вода починає просочуватися під двері лазнички, я пришвидшуюся. По-перше, я кладу довгу скалку скла на умивальник, так, щоб легко можна було дотягнутися. А тоді я сягаю по свою справжню зброю.
Палац Білого полум’я — чудо із чудес, і моя лазничка не виняток. Освітлює її скромний, наскільки це взагалі можливо, канделябр: закручені срібні гілки підтримують десяток лампочок. Щоб дотягнутися до нього, доводиться балансувати на умивальнику. Досить кілька разів сильно потягнути — і я його відриваю. Зі стелі тягнуться дроти. Витягнувши їх на достатню відстань, я завмираю із запаленим канделябром у руках. Опускаю його на умивальник і чекаю.
У двері починають калатати вже за кілька хвилин. Той, хто спостерігає за кімнатою, зауважив, що з-під дверей лазнички тече вода. За десять секунд у спальню з тупотом заходять дві пари ніг. Я не знаю, хто це — та й байдуже.
— Барров! — гукає чоловічий голос, і за мить у двері лазнички починають стукати.
Коли я не відгукуюся, вони часу не гають, та й я теж.
Яйцеголовий вибиває двері всередину й заходить, хльопаючи в калюжі. Його бліде обличчя майже зливається з білими стінами. Конюшина не йде за ним, а так і завмирає на порозі — одна нога у спальні, друга в лазничці. Байдуже. Вона обома ногами стоїть у калюжі гарячої води.
— Барров?.. — У Яйцеголового щелепа відвисає, коли він мене бачить.
Канделябр впустити легко, але я відчуваю всю вагу цієї дії.
Лампа розбивається об мокру плитку. Електрика дотягується до води і хвилею котиться кімнатою, закорочуючи не лише решту освітлення у ванні, а й лампи у спальні. А може, й ціле крило палацу.
Арвени підскакують і сіпаються, іскри витанцьовують у їхній плоті. М’язи судомить, охорона падає.
Я перескакую воду і їхні тіла й ледь не захлинаюся повітрям, коли тягар німого каменю у ванні лишається позаду. Кайдани й далі тягнуть униз, тож я швидко обшукую Арвенів, намагаючись не ступити у воду. Я з усією вправністю, на яку здатна, вивертаю їхні кишені в пошуках ключа, що не йде мені з голови. Я здригаюся, відчувши метал під коміром у Яйцеголового, просто в нього на грудях. Я тремтячими руками витягаю ключ і починаю по одному відкривати кайдани. Вони падають, і тиша поволі розвіюється. Я хапаю ротом повітря, намагаючись прикликати блискавку. Вона повернеться. Інакше й бути не може.
Я нічого не відчуваю.
Тіло Яйцеголового під моїми долонями тепле й живе. Я можу перерізати їм із Конюшиною горлянки, перетнути сонні артерії скалками битого скла, які так ретельно ховала. І це треба зробити, — кажу я собі. Але я й так уже згаяла забагато часу. Хай живуть.
Як я й очікувала, Арвени добре вишколені і знають свої обов’язки, тож закрили двері моєї спальні за собою. Це нічого не міняє. Шпилька нічим не гірша за ключ, і я вже за секунду відкриваю замок.
Збігло чимало води відтоді, як я востаннє вийшла за стіни своєї темниці — та й то, того разу я була прикута до Євангеліни та звідусіль оточена охороною. Тепер коридор порожній. Мертві лампочки тягнуться стелею, піддразнюючи мене своєю порожнечею. У мені б’ється слабке відчуття електрики, заледве іскорка жаріє в пітьмі. Воно мусить повернутися. Якщо воно не вернеться, нічого не вдасться. У мені наростає паніка — а що, як воно зникло назавжди? Що, як Мевен відняв у мене блискавку?
Я чимдуж мчу вперед, чіпляючись за все, що пам’ятаю про Палац білого полум’я. Євангеліна вела мене наліво, до бальних кімнат, великих покоїв і тронної зали. Там кишітиме охорона й солдати, не кажучи вже про нортинську шляхту, що теж небезпечна. Тому я звертаю направо.
Камери, звісно, не лишають мене на самоті. Я помічаю їх на кожному розі. Цікаво, їх теж закоротило — чи за мною зараз з інтересом спостерігають солдати? Може, вони саме роблять ставки, як далеко я зайду. Приречена витівка приреченої дівчини.
Я спускаюся на один ярус нижче службовими сходами і ледь не збиваю з ніг слугу.
Серце завмирає мені в горлі, коли я його бачу. Хлопчина десь мого віку стискає тацю з чаєм і починає заходитися рум’янцем. Багряним рум’янцем.
— Це все обман! — кричу я йому. — Те, що вони мене змусять зробити — обман!
Згори і внизу сходів захряскуються двері. Мене знову загнали у глухий кут. Це перетворюється на погану звичку.
— Маро... — моє ім’я тремтить у нього на вустах. Я його налякала.
— Знайди спосіб, передай Черленій сторожі. Всім передай, кому зможеш. Це — чергова брехня!
Хтось хапає мене за талію, сіпає назад, угору, геть. Я не зводжу погляду зі служки. Солдати у формі, що піднімаються сходами, відштовхують його, притискають до стіни, але наче й не помічають. Його таця бряжчить об підлогу, чай розливається.
— Це брехня! — встигаю гукнути я, перш ніж мені затискають рота.
Я тягнуся по іскру, сягаю до блискавки, якої майже не відчуваю. Нічого не відбувається, тож я просто кусаю руку так сильно, що відчуваю смак крові.
Страж із лайкою відсмикує руку, а його колега виростає переді мною і вправно хапає за ноги, перш ніж я встигну її копнути. Я плюю кров’ю їй в обличчя.
Коли вона зі смертельною елегантністю дає мені ляпаса, я її впізнаю.
— Рада тебе бачити, Соне, — сичу я.
Я пробую копнути її в живіт, але вона знудьговано вивертається.
Я тебе прошу, — подумки благаю я, мовби електрика мене чує. Нічого не відбувається, і я ледве стримую ридання. Я слабачка. Я надто довго тут пробула.
Соня — шовк, така вправна і швидка, що опір ослаблого дівчиська її не лякає. Я зиркаю на її форму. Чорне зі сріблом, а на плечах — синьо-червоні барви дому Ірал. Судячи з нашивок на грудях і значків на комірі, вона тепер офіцерка.
— Вітаю з підвищенням, — роздратовано гарчу я, бо більше нічого мені не лишається. — Так швидко впоралася з тренуванням?
Вона міцніше стискає мої ноги, її хватка — як клешні.
— Шкода, що ти не закінчила курс із етикету. — Вона треться обличчям об власне плече, намагаючись стерти срібну кров зі щоки, але моїх ніг не відпускає. — Манери тобі б не завадили.
З часу нашої останньої зустрічі минуло всього кілька місяців. Тоді вона стояла пліч-о-пліч зі своєю бабусею Арою та Євангеліною, вбраними в жалобу за королем. Вона була серед тих, хто прийшов у Миску кісток подивитися на мою страту. Її дім славиться не лише фізичними навиками, а й ментальними. Вони всі — шпиги, навчені вивідувати таємниці.
Навряд чи вона повірила, коли Мевен заявив, що я — фальшивка, засланка від Черленої сторожі. Й навряд чи повірить у його наступний спектакль.
— Я бачила твою бабусю, — кажу я їй. Це — зухвалий хід.
Її бездоганно незворушний вираз не змінюється, але я відчуваю, як слабне, нехай трішечки, хватка на ногах. А тоді вона нахиляє підборіддя, ніби просить продовжувати.
— У Корроській в’язниці. Вона була змарніла, виснажена німим каменем. — Точнісінько як я зараз. — Я помогла їй вирватися на свободу.
Хтось інший назвав би мене брехухою, але Соня мовчить, дивиться куди завгодно, тільки не на мене. Хтось інший подумав би, наче їй нецікаво.
— Не знаю, скільки вона там провела, але боролася, як ніхто. — Спогади зринають у мене перед очима. Старша пані, люта і сильна, як пантера, на честь якої її і прозвали, порятувала мені життя, перехопивши в польоті гостре, як лезо, колесо, що мало стяти мені голову. — Але Птолемій її дістав. За мить до того, як убив мого брата.
Вона опускає погляд і трошки супиться. Всі її м’язи напружуються. Якусь мить мені здається, наче вона ось-ось розплачеться, але сльози, що погрожували пролитися, не з’являються.
— Як? — ледве чутно питає вона.
— Пробив їй горло. Швидко.
Її наступний ляпас вивірений, не дуже сильний. Це — знову показуха, як і все в цьому пекельному місці.
— Тримай свою ницу брехню при собі, Барров, — сичить вона, уриваючи нашу розмову.
Так я й опиняюся на підлозі своєї спальні — обидві щоки горять від ляпасів, над душею приголомшлива вага тиші чотирьох сторожів-Арвенів. Яйцеголовий і Конюшина трохи прим’яті, але цілителі вже підлікували їхні ушкодження. Шкода, що я їх не вбила.
— У шоці, що знову мене бачите? — тягну я і сама підсміююся над недобрим жартом.
Кицька змушує мене перевдягнутися у багряну сукню у них усіх на очах, ні на секунду не скорочуючи моє приниження. Сукня муляє моє тавро: М — як «Мевен», як «монстр», як «муки».
У мене на язику досі стоїть смак крові стража, коли Кицька тицяє мені картки із заготованою промовою.
*
У тронній залі зібрався цілий срібний двір. Високі доми набиваються, як завжди, шумними зграйками. Барви обпікають очі феєрверками гаптувань і коштовностей. Я приєднуюся до цієї какофонії зі своїм криваво-багряним. Двері тронної зали зачиняються за мною, замуровуючи мене із найнещаднішими покидьками королівства. Вони розступаються, щоб мене пропустити, створюючи довгий живий коридор від входу до трону. Вони перешіптуються, коли я проходжу повз них, відзначаючи всі ґанджі і плітки. Я ловлю уривки розмов. Усі, звичайно, вже чули про мою ранкову пригоду. Переді мною і за мною крокують по двоє охоронців-Арвенів, що промовисто свідчить: я і далі бранка.
Отже, найновіша Мевенова брехня скерована не на них. Я намагаюся розгадати його мотиви, лабіринт його маніпуляцій. Він, мабуть, зважив, чим варто з ними поділитися — й вирішив ризикнути й розповісти цю солодку таємницю найближчим придворним. Їм байдуже, чи він бреше народу — доки їм самим він каже правду.
Він, як і раніше, сидить на своєму престолі з сірих кам’яних брил, увіп’явшись у поручні обома руками. Стражі вишикувалися при стіні за ним, охороняючи його спину, а Євангеліна гордо виструнчилася по ліву руку від трону. У плащі з тонких срібних лусочок і сукні з розрізами вона сяє, як смертоносна зоря. Її брат, Птолемій, вбраний у обладунок у тих же тонах, тримається неподалік, охороняючи і сестру, і короля. По праву руку від Мевена — чергове до болю знайоме обличчя. На ньому обладунків немає. Йому вони й не треба. Його розум — і зброя, і щит.
Самсон Мерандус — привид у мереживі в ненависних мені темно-синіх і білих барвах — посміхається. Навіть срібло я ненавиджу менше, ніж ці кольори. «А я — різник», — попередив він мене, перш ніж почати допит. І не збрехав. Я ніколи не оговтаюся після того, як він мене покраяв, мов підвішену на гаку свиню, яку кинули спливати кров’ю.
Мевен відзначає мій вигляд і лишається задоволений. Уже знайома цілителька з дому Сконос спробувала привести до ладу моє волосся й зібрала його в ошатний хвостик, а також сяк-так нанесла макіяж на мої змарнілі риси. Діяла вона нашвидкуруч, а шкода. Її доторк дарував прохолоду і спокій, стирав синці, які я заробила під час своєї безнадійної спроби втечі.
Наближаючись до нього під поглядами десятків срібних, я не відчуваю ані тіні страху. Є на світі і значно страшніші речі. Наприклад, камери переді мною. Поки що вони націлені не на мене, але це скоро зміниться. Ця думка мені нестерпна.
Мевен зупиняє нас жестом, піднісши долоню. Арвени розуміють його й відстають, дозволяючи мені пройти кілька останніх метрів самостійно. Тут камери і вмикаються. Вони мають показати, що я йду сама, без охорони, без повідка — вільна багряна серед срібних. Цей образ покажуть повсюди, всім, кого я люблю, всім, кого я прагнула захистити. Ця проста дія, можливо, прирече на смерть десятки новокровок і завдасть тяжкого удару Черленій сторожі.
— Підійди, Маро.
Це — голос Мевена, не цього, а іншого. Хлопчини, якого я, як колись думала, знала. Ніжного, люб’язного. Десь він цей голос тримає, готовий вихопити й використати проти мене, як меч. Він прошиває саме моє єство, як Мевен і очікував. Я мимохіть відчуваю тугу за хлопчиною, якого ніколи не існувало.
Мої кроки відлунюють мармуром. На заняттях із етикету покійна леді Блонос намагалася навчити мене, як не втрачати гідності при дворі. На її думку, ідеальний вираз обличчя — холодний, незворушний, без тіні емоцій. Це мені не властиво, проте все одно відчуваю спокусу сховатися за цією маскою. Натомість я намагаюся одним виразом обличчя і Мевена задовольнити, і на якийсь спосіб дати країні знати, що це я не з власного вибору. Я — як канатоходець.
Із незмінною посмішечкою Самсон робить крок убік, звільняючи мені місце біля трону. Я здригаюся, але роблю, що мушу. Я стаю по праву руку від Мевена.
Ото, мабуть, видовисько. Євангеліна у сріблі, я у багрянці, й між нами — чорний король.