Так звана «блискавична сирена» відлунює основним ярусом Ірабелли, балюстрадами, плетивом коридорів. Гінці розсипаються в пошуках тих із нас, кого визнано достатньо важливими, щоб отримувати новини про Мару. Зазвичай я до цього числа не належу. Ніхто не тягне мене на брифінг із рештою клубу. Малеча знаходить мене згодом, за роботою, й передає папірець, на якому ретельно записано все, що шпигам Сторожі вдалося вивідати про ув’язнення нашої безцінної Барров. Зазвичай це просто дурниці. Що їла, хто з охорони заступив на зміну, штибу того. Але сьогодні гонець — дівчинка із гладким прямим чорним волоссям і червонястою шкірою — смикає мене за руку.
— Блискавична сирена, панно Коул. Ходімо зі мною, — каже вона мило, але наполегливо.
Хочеться гарикнути, що мені важливіше полагодити опалення в казармі, ніж дізнатися, скільки разів Мара сьогодні сходила в туалет, але обличчя в неї таке щире, що я стримуюся. Фарлі, напевно, зумисне послала до мене найсимпатичнішу дитину на базі, най їй трясця.
— Гаразд, уже йду, — зітхаю я, закидаючи свої інструменти у футляр.
Коли дівчинка бере мене за руку, мені згадується Моррі. Він нижчий, ніж я, і коли ми в дитинстві працювали на конвеєрі, він часто хапав мене за руку, злякавшись шуму обладнання. Ось тільки ця малеча не виказує страху.
Вона тягне мене лабіринтом коридорів, явно пишаючись, що знає дорогу. Я суплюся, зауваживши у неї на зап’ястку багряну пов’язку. Вона ще замала, щоб скласти присягу повстанцям, не кажучи вже про те, щоб жити при командному пункті. А з іншого боку, мене он відправили гарувати у п’ять років — я металобрухт перебирала на звалищі. А вона вдвічі старша, ніж я тоді.
Я відкриваю рота, аби спитати, що її сюди привело, але стримуюся. Звісно, батьки: чи то з вибору, чи то у смерті. Цікаво, де вони. Цікаво, де мої батьки.
У коридорах 4, 5 і суб-7 потрібно підчистити дроти. У казармі А потрібно відремонтувати опалення. Я повторюю список завдань, який постійно поповнюється, аби потамувати несподіваний біль. Спогади про батьків тьмяніють, я відштовхую їхні обличчя. Татко водить транспортну вантажівку, його руки завжди впевнено тримають кермо. Мамочка працює зі мною на фабриці, тільки я навіть не сподівалася стати такою прудкою, як вона. Коли нас забрали, вона захворіла, волосся почало випадати, темна шкіра посіріла. Я ледь не задихаюся від цього спогаду. Мені до них не дотягнутися. А ось до Моррі — можна. До Моррі я дістануся.
У коридорах 4, 5 і суб-7 потрібно підчистити дроти. У казармі А потрібно відремонтувати опалення. А Моррі Коула потрібно врятувати.
Ми сягаємо коридору, що веде до центрального командного пункту, одночасно з Кілорном. Його гонець ледве встигає за цибатим хлопцем, що буквально вискакує з-за рогу. Кілорн, схоже, був на поверхні: морозець звістує про наближення зими. Його щоки розпашіли від холоду. Він на ходу стягує в’язану шапочку, з-під якої прозирають нерівні руді кучері.
— Привіт, Кам, — він киває і спиняється там, де наші траєкторії перетинаються. Він аж вібрує від страху, а у світлі флюоресцентних ламп у цьому коридорі його очі сяють зеленим. — Ти знаєш, чому нас збирають?
Я стенаю плечима. Про Мару я знаю менше, ніж будь-хто інший. Поняття не маю, чого вони взагалі завдають собі клопоту мені про щось сповіщати. Може, щоб я не почувалася зайвою. Всі знають, що я не хочу бути тут, але більше мені податися нікуди. Не в Нове ж місто? Не в Душилку ж? Я застрягла тут.
— Без поняття.
Кілорн озирається на свого гінця й посміхається.
— Спасибі, — ласкаво каже він, її відпускаючи.
Мала розуміє натяк і з полегшею чимчикує геть. Я теж киваю своїй і вдячно посміхаюся. Вона рушає в іншому напрямку і зникає за поворотом.
— А вони їх змалку тренують, — мимоволі шепочу я.
— Ми були ще молодші, — відповідає Кілорн.
Я суплюся.
— І то правда.
За минулий місяць я ближче познайомилася з Кілорном і дійшла висновку, що він вартий довіри. Долі у нас схожі. Він змалку пішов підмайстром і, як і я, мав роботу, що рятувала його від призову — ото розкіш. А потім правила змінилися, й нас втягнули до орбіти дівчини-блискавки. Кілорн би сказав, що він тут із власного вибору, але я все знаю. Мара — його найкраща подруга, і він пішов у Черлену сторожу за нею. А тепер лишається тут із тупої впертості, а ще бо злочинцю в розшуку більше нікуди піти.
— Ось тільки нам мізки не промивали, Кілорне, — веду далі я, бо не хочу робити наступних кількох кроків. Охорона командного пункту мовчки стоїть на посту біля дверей. Вони за нами стежать. Мені це не подобається.
Кілорн кидає мені дивну, сумну усмішечку. Його погляд ковзає вниз, на татуювання в мене на шиї, що довіку документує мою посаду і місце роботи. Чорні цифри виразно проступають навіть на моїй темній шкірі.
— Промивали, Кам, — тихо каже він. — Ходімо.
Він обіймає мене за плечі й веде вперед. Охорона розступається, пропускаючи нас за двері.
Стількох людей у командному пункті я ще не бачила. Всі техніки завмерли, як заворожені, втупившись у екрани в глибині кімнати. Всі показують те саме: Вогненну корону у чорних, багряних і срібних язиках полум’я — символ Норти. Зазвичай цей символ звістує початок чи кінець офіційної трансляції, тож, припускаю, нам доведеться вислухати найновіше послання від Мевенового режиму. І я — не єдина, хто дійшов такого висновку.
— Можливо, ми її побачимо, — видихає Кілорн, і в його голосі туга сплітається зі страхом. Зображення на екрані трохи тремтить. То завмирає, то знову приходить у рух. — На що ми чекаємо?
— Радше на кого, — відповідаю я, обвівши кімнату поглядом.
Кел уже тут, стоїчно завмер углибині кімнати, тримаючись осторонь від усіх. Він відчуває мій погляд, але тільки киває.
На моє роздратування, Кілорн жестом підкликає його до нас. Мить повагавшись, Кел кориться і ґречно рушає через кімнату, яка продовжує наповнюватися. Чомусь ця сирена привабила до командного пункту багатьох — і всі такі ж напружені, як і Кілорн. Більшість я не впізнаю, але до групи приєднується й кілька новокровок. Раш і Тагір займають звичну позицію за радіообладнанням, Бабця й Ада тримаються купи. Вони, як і Кел, просунулися вглиб кімнати, щоб не привертати уваги. Коли принц підходить, багряні солдати сахаються від нього, як від зачумленого. Він старанно на це не зважає.
Кел і Кілорн обмінюються слабкими посмішками. Їхнє давнє суперництво давно розтануло, витіснене страхом.
— Швидше б полковник тягнув свій зад сюди, — долинає звідкись справа.
Коли я обертаюся, до нас саме підходить Фарлі, що є сили намагаючись не привертати уваги, попри живіт. Його майже повністю прикриває широка куртка, але у таких місцях таємниці довго не приховаєш. Вона десь на четвертому місяці, і їй байдуже, хто що знає. Навіть зараз в одній руці вона тримає тарілку смаженої картоплі, а в іншій — виделку.
— Привіт, Камерон, хлопці, — киває вона нам по черзі. Ми з Кілорном і собі киваємо. Келові вона жартома віддає честь виделкою, і він щось пирхає у відповідь, так міцно стиснувши щелепи, наче зуби ось-ось тріснуть.
— А я думала, полковник і ночує тут, — кажу я, не зводячи погляду з екрану. — Все, як завжди: раз у житті хочемо, щоб він тут був — а він...
За інших обставин я вирішила б, що він десь подівся навмисне. Може, аби показати нам, хто тут хазяїн. Ніби ми можемо про це забути. Він якимось чудом примудряється утримувати всі козирі навіть у присутності Кела — срібного принца і генерала — і цілого загону новокровок із жаским набором навиків. Адже тут, у Черленій сторожі та в цьому світі, найважливішим ресурсом є інформація, і лише полковник знає достатньо, щоб утримувати над нами контроль.
Я шаную цей його вибір. Окремі деталі механізму не конче мусять знати, чим займаються інші. Але й я — не лише деталь. Уже ні.
Заходить полковник, і обабіч нього — Марині брати. Батьків її досі не видно — десь ховаються разом із її рудоволосою сестрою. Здається, колись я її бачила — кмітлива і прудка дівчина прошмигнула їдальнею, — але не встигла до неї підійти познайомитися. Чутки я, звичайно, знаю. Інші техніки та солдати обмінюються плітками. Страж розтрощив дівчині ногу, після чого Мара була змушена просити милостиню під літньою резиденцією короля. Щось штибу того. Просити Кілорна розповісти, що там було насправді, мабуть, нерозважливо.
Натовп у контрольному пункті озирається на полковника, всім не терпиться побачити, для чого нас тут зібрали. Ми всі, як один, тамуємо зойки і здивовані міни, коли вслід за полковником до й так людної кімнати заходить ще один срібний.
Щоразу, як його бачу, я жалкую, що не можу його ненавидіти. Це заради нього Мара змусила мене до неї приєднатися, змусила мене повернутися до в’язниці, змусила мене вбивати, змусила інших гинути — аби цей нікчемний сухар жив. Але це був не його вибір. Він був таким же бранцем, як і я, приреченим гибіти у камері в Корросі, повільно задихатися під тягарем німого каменю. Це не його вина, що дівчина-блискавка його любить. Він мусить нести прокляття, яке накладає ця любов.
Джуліан Джакос не горнеться до стіни позаду разом із новокровками, але й не підходить до свого племінника Кела. Натомість він тримається біля полковника, а натовп розступається, щоб йому було краще видно трансляцію. Я вдивляюся у нього, коли він займає своє місце. Навіть від того, як він тримається, віє срібною пихою: досконала постава, випростана спина. Попри вилинялу, заношену форму з чужого плеча, сивину й холодну блідість, що з’явилася у підземеллі в нас усіх, одразу ясно, хто він такий, і то не лише мені. Найближчі до нього солдати тягнуться до кобури, не зводячи погляду зі срібного. От про нього чутки ущипливіші. Він — дядько Кела, брат покійної королеви та колишній учитель Мари. Він вплітається в наші лави, як срібна нитка — у вовну: наче й частина матерії, але небезпечна, бо її легко витягнути назовні.
Кажуть, він може контролювати людей голосом і поглядом. Як і покійна королева. І багато інших живих.
Він фігурує у довгому списку людей, до яких я ніколи не повернуся спиною.
— Що ж, погляньмо, — гарикає полковник, уриваючи тихі перешіптування, породжені появою Джуліана. Екрани реагують на його голос, зображення приходить у рух.
Усі змовкають. Обличчя короля Мевена вражає нас усіх.
Він жестом манить нас із глибин масивного трону в серці срібного двору, щиро дивиться на нас широко розплющеними очима. Навіть я відгукуюся на його старанно добрану маску, хоча прекрасно знаю, що він за погань. А більшість країни, мабуть, навіть не помічає нічого поза маскою юнака, долею покликаного ставити чоло великим викликам, який сумлінно робить усе можливе для королівства над прірвою. Він миловидий. Не кремезний, як Кел, а з тонким станом — скульптурка з різкими вилицями й лискучим чорним волоссям. Він не імпозантний, а саме красивий. Хтось, чую, шарудить папером — мабуть, записує, що з’являється на екрані, аби решта дивилася безперешкодно, зосередившись виключно на тому жаху, який Мевен зараз вчинить.
Він нахиляється, простягнувши руку вперед, і підводиться, щоб когось привітати.
— Ходи, Маро.
Камери плавно обертаються і показують Мару: вона стоїть перед королем. Я думала, що вона буде в лахмітті, але натомість на ній така розкішна сукня, що мені й не снилося. Кожен сантиметр тканини вкритий криваво-багряними коштовними каменями й шовковим гаптуванням. Коштовності мерехтять, коли вона рушає широким проходом посеред натовпу срібних, які зібралися подивитися на це видовисько. Ніякого нашийника, ніякого повідка. Я, знов-таки, розумію, що це все — маска. Я, знов-таки, сподіваюся, що я така не одна, але чи королівство це справді бачить? Вони, на відміну від нас, не так добре її знають. Вони не помічають, як із кожним кроком у її темних очах метаються тіні. Як вона змарніла. Як вона стискає губи. Як у неї тремтять пальці. Як вона зціпила щелепи. А це ж тільки те, що помічаю я! Хтозна, що бачать у дівчині-блискавці Кел, Кілорн чи її брати.
Сукня закриває її від шиї до зап’ястків і кісточок. Мабуть, щоб приховати синці, шрами й тавро короля. Це не сукня, а маскарад.
Я — не єдина, хто від жаху затримує подих, коли вона підходить до короля. Він бере її за руку, проте вона не одразу стискає його пальці. Вона вагається тільки частку секунди, але цього досить, аби підтвердити те, що ми й так знаємо. Це — не з її вибору. А якщо і з вибору, то альтернатива була значно, значно гірша.
У кімнаті віє жаром. Кілорн намагається відсунутися від Кела, не привертаючи до себе уваги, але наштурхується на мене. Я відступаю й даю йому місце. Всі намагаються опинитися подалі від вогненного принца на випадок, якщо справи наші паршиві.
Мевенові навіть не доводиться нічого їй підказувати. Мара достатньо добре знає принца і його плани й розуміє, чого він від неї хоче. Камера від’їжджає, коли вона займає місце по праву руку від трону. Тепер ми бачимо демонстрацію нечуваної сили. По один бік стоїть Євангеліна Самос, наречена короля, що її сила і вигляд цілком відповідають статусові майбутньої королеви, а по інший — дівчина-блискавка. Срібна і багряна.
Шляхта, найвисокородіші з високих домів, зібралися перед помостом. Я не знаю їхніх імен і не впізнаю облич, але не сумніваюся, що багато хто у нашій кімнаті таки їх знає. Це генерали, дипломати, воїни й радники. Всі до одного віддані ідеї винищити нас до ноги.
Король знову сідає на трон — повільно, не зводячи погляду з камери, а отже, і з нас.
— Передусім, перш ніж почнемо, — його жести впевнені й гіпнотичні, — я хотів би подякувати нашим воїнам, срібним і багряним, що захищають наші кордони і наш народ від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Я віддаю честь солдатам Корвіуму, вірним воїнам, що протидіють постійним нападам ницих терористів із Черленої сторожі. Я з вами.
— Брехло, — гарчить хтось у кімнаті, але його швидко зацитькують.
Мара на екрані, здається, цілком із ним згодна. Вона стримується, щоб не виказати своїх почуттів рухом чи виразом обличчя. Їй вдається. Ну, майже. Її шиєю, почасти закритою високим коміром, здіймається рум’янець. Комір закриває не все. Якщо Мевен хотів приховати її емоції, то треба було начепити їй на голову мішок.
— Кілька днів тому моя рада й суд Норти нарешті винесли вирок Марі Барров із Паль, звинуваченій у злочинах проти королівства. Її звинуватили у вбивствах і тероризмі. Ми думали, що вона — найниціша із ницих щурів, що точать підвалини нашої країни. — Мевен підводить на неї серйозний, зосереджений погляд. Навіть думати не хочу, скільки разів він практикував цю промову. — Її прирекли на довічне ув’язнення, й вирок мав вступити в силу після допиту, який мусив провести мій кузен із дому Мерандус.
Корячись жестові короля, крок уперед робить чоловік у темно-синьому строї. Він зупиняється за кілька сантиметрів від Мари, так що може будь-якої миті її торкнутися. Вона завмирає й мовби ціпеніє, щоб не затремтіти.
— Я — Самсон із дому Мерандус, і я допитав Мару Барров.
Переді мною Джуліан затискає рота долонею. Це — єдине, що зраджує глибину його емоцій.
— Я шептун. Мій навик дозволяє мені зазирнути за звичні побрехеньки й риторичні виверти, до яких вдається більшість полонених. Отже, коли Мара Барров розповіла нам правду про Черлену сторожу і її злодіяння, я, чесно кажучи, їй не повірив. Я свідчу тут, перед усіма, що помилявся, коли поставив її слова під сумнів. Те, що я побачив у її спогадах, сповнює болем і жахом.
Кімнатою котиться шепіт, галасунів знову зацитькують. Напругу хоч ножем ріж, як і розгубленість. Полковник виструнчується і схрещує руки на грудях. Усі, мабуть, згадують свої гріхи, намагаючись зрозуміти, про що торочить цей йолоп Самсон. Фарлі постукує виделкою по губі, примружившись. Вона тихо лається, і я не питаю, чому.
Мара піднімає підборіддя. Вигляд у неї такий, наче її ось-ось виверне на чоботи короля. Не сумніваюся, вона й не від того.
— Я приєдналася до Черленої сторожі з власної волі, — каже вона. — Мені сказали, що мого брата, який служив у легіоні, стратили за злочин, якого він не вчиняв.
Її голос зривається при згадці про Шейда. Біля мене Фарлі втягує повітря й закриває долонею живіт.
— Вони спитали, чи хочу я відомстити його смерть. Я хотіла. Тож я склала присягу, й мене влаштували служити у королівську резиденцію в Покоях сонця. Я потрапила до палацу як багряна слуга. Тоді я й сама ще не знала, що я таке. Під час Випроби королев я з подивом виявила, що наділена електричним навиком. Порадившись, покійний король Тиберій і королева Елара постановили лишити мене при дворі, аби потай вивчати мій навик і навчити мене ним керувати. Вони замаскували мене під срібну, щоб захистити. Вони цілком справедливо вирішили, що багряна із навиком вважатиметься у кращому разі потворкою, а в гіршому — чудовиськом, тож приховали мою природу, аби захистити від упереджень багряних і срібних. Про мій статус знало тільки вузьке коло, до якого входили Мевен і Ке... принц Тиберій. Але Черлена сторожа розвідала, що я таке, й почала погрожувати оприлюднити мій статус, аби підірвати довіру до короля й поставити мене під загрозу. Я була змушена на них шпигувати, виконувати їхні накази та помагати іншим проникати у королівський двір.
Цього разу кімната шумить гучніше, заспокоїти її вдається не одразу.
— Гори локшини на вуха, — бурчить Кілорн.
— Моє головне завдання полягало в тому, щоб знайти Черленій сторожі срібних союзників. Мені наказали зосередитися на принці Тиберієві, вправному воїнові та спадкоємцеві нортинського престолу. Я його... — вона вагається, не зводячи погляду з нас. Її очі метаються туди-сюди, щось вишукуючи. Краєм ока я бачу, як Кел опускає голову. — Я його легко переконала. Зрозумівши, як до нього підступитися, я також помогла Черленій сторожі спланувати Розстріл сонця, де загинуло одинадцятеро, й підрив Археонського мосту. Коли принц Тиберій убив свого батька, король Мевен вирішив діяти швидко і зробив єдиноможливий, на його думку, вибір.
Тут її голос зривається. Мевен що є сили намагається натягнути маску жалоби за вбитим батьком.
— Він був у скорботі. Нас прирекли на страту на арені. Ми порятувалися лише завдяки Черленій сторожі. Нас забрали на острівну базу неподалік від нортинського узбережжя. Так ми опинилися в полоні: я, принц Тиберій і, як виявилося, брат, якого я вважала загиблим. У нього, як і в мене, був навик — і його, як і мене, боялася Черлена сторожа. Вони збиралися нас перебити — нас, так званих новокровок. Виявивши, що ми такі не одні, а Черлена сторожа вишукує і винищує нашу породу, ми з братом і кількома іншими зуміли втекти. Принц Тиберій утік із нами. Тепер я знаю, що він збирався зібрати військо, щоб кинути виклик братові. За кілька місяців Черлена сторожа нас вистежила і вбила тих кількох багряних із навиками, яких нам вдалося знайти. У протистоянні загинув мій брат. Втекла тільки я.
Цього разу жаром пашіє не Кел. У всіх закипає лють. Це — не Мара. Це — не її слова. Але я все одно злюся на неї, як і решта. Як вона собі дозволяє таке вимовляти? Я б у крові потонула, але Мевенову брехню не повторила. Проте який їй лишили вибір?
— Іти мені було нікуди, тож я здалася королю Мевену в надії на його справедливість. — Її рішучість із кожною миттю тане, сльози котяться щоками. Як не соромно, мушу визнати, що вони лише підтверджують її промову. — Я стою перед вами як бранка із власної волі. Мені соромно за скоєне, і я готова докласти всіх зусиль, аби спинити Черлену сторожу і її страшну візію майбутнього. Вони представляють тільки себе самих і тих, кого можуть контролювати. Всіх інших, усіх, хто може піти проти них, убивають. Убивають усіх, хто не такий, як вони.
Останні слова застрягають у неї в горлі, вона ніяк не може їх вимовити. Мевен завмирає на троні, кадик сіпається. Він каже їй щось, чого камера не чує: заохочує завершити почате.
Мара Барров піднімає підборіддя і рішуче дивиться вперед. Її очі почорніли від люті.
— Нам, новокровкам, у їхньому світанку немає місця.
У нашій кімнаті лунають обурені крики і вигуки — хто Мевена лає на всі заставки, хто шептуна-Мерандуса, а хто й дівчину-блискавку за те, що повторює їхні слова.
— ...нелюд клятий, король цей...
— ...та я б радше наклала на себе руки, ніж сказала таке...
— ...просто маріонетка...
— ...зрадниця, ось і все...
— ...це вона не вперше співає їхньої пісні...
Перший зривається Кілорн, стискає кулаки.
— Думаєте, вона цього хотіла? — його голос достатньо гучний, щоб усі почули, але не різкий. Він почервонів від роздратування. Кел опускає руку йому на плече і виструнчується біля нього. Це декого затикає, особливо серед молодших офіцерів. Докір від вісімнадцятирічного хлопчиська знітив і навіть присоромив багатьох.
— Ви всі, тихо! — гарчить полковник, чим затикає й решту. Він обводить кімнату суворим поглядом своїх різних очей. — Виродок іще не закінчив.
— Полковнику... — огризається Кел, і погроза в його тоні ясна, як день.
У відповідь полковник вказує на екран. На Мевена, не на Мару.
— ...пропонуємо прихисток усім, хто втікає від терористів із Черленої сторожі. Мої двері відкриті для новокровок, які переховуються від геноциду. Я віддав наказ королівським палацам в Археоні, Бухті, Дельфах і Літополі, а також військовим фортам Норти, прихистити ваше плем’я від різанини. Вам нададуть їжу, притулок і, за бажання, уроки з опанування навиком. Ви — мої піддані, тож мій обов’язок — вас захистити. Я кину на це всі доступні мені ресурси. Мара Барров — не перша із вас, хто до нас прийшов, і не остання.
Йому вистачає зухвальства опустити долоню їй на руку.
Отже, отак нікчемне хлопчисько стає королем. Він не просто нещадний і безжальний, а й наділений блискучим розумом. Якби моє єство не пекла лють, я б мусила визнати, що він заслуговує на повагу. Звичайно, його план доправить клопотів Сторожі. Але особисто я більше переймаюся за новокровок. Мара легко вербувала нас для повстання, бо в нас не було вибору. Зараз альтернатива тільки звузилася. Сторожа — чи король. Обидві сторони бачать у нас зброю. Обидві можуть нас убити. Лише один триматиме нас у кайданах.
Я озираюся через плече, шукаючи поглядом Аду. Її очі прикуті до екрану — вона без особливих зусиль запам’ятовує кожен найменший порух і тон, щоб проаналізувати потім. Вона супиться — її теж, видно, охоплює тривога, якої поки що не поділяють інші члени Черленої сторожі. Що буде з такими, як ми?
— А Черленій сторожі я можу сказати тільки одне, — додає Мевен, підводячися з трону. — Світанок ваш — пітьма, і він ніколи не запанує у цій країні. Ми боротимемося до останнього. Сила і влада.
Усі на помості й по цілій тронній залі підхоплюють це гасло. Навіть Мара.
— Сила і влада!
Камера затримується на цьому зображенні, щоб воно закарбувалося у пам’яті в кожного. Багряні та срібні, дівчина-блискавка і король Мевен об’єдналися проти великого зла, яке виліпили з нас. Я розумію, що це — не Марина воля, але це її вина. Невже вона не розуміла, що він її використає, якщо залишить у живих?
Не розуміла. Кел так і сказав про її допит. Коли мова заходить про Мевена, вони обоє слабкі — і ця слабкість і далі становить для нас загрозу.
У Вирубці Мара доклала всіх зусиль, щоб навчити мене керувати навиком. Я й тут за кожної нагоди тренуюся з іншими новокровками, які також досліджують свої можливості. Кел і Джуліан Джакос пориваються допомогти, але я, та й багато інших, сахаються від них. А крім того, я знайшла собі іншу помічницю.
Я досі не повністю контролюю свій навик, але знаю, що сильнішаю. Я відчуваю, як благословенна тиша, що спинила б хаос навколо, борсається під шкірою. Вона проситься на свободу, і я стискаю кулаки, утримуючи її під своєю владою. Я не можу вихлюпнути лють на людей у цій кімнаті. Вони мені не вороги.
Коли екран чорніє, звістуючи кінець повідомлення, добрий десяток голосів озивається одночасно. Кел грюкає долонями по столу і відвертається, бурмочучи щось собі під ніс.
Здається, він каже «З мене досить», проштовхуючись до виходу з кімнати. От і дурень. Він знає свого брата. Міг би проаналізувати його слова краще, ніж будь-хто з нас.
Полковник це також розуміє.
— Заверніть його, — стиха каже він, нахилившись до Джуліана.
Срібний киває й рушає по свого племінника. Багато хто змовкає і проводить його поглядом.
— Капітанко Фарлі, ваші спостереження? — різкий голос полковника повертає увагу загалу туди, куди належить. Він схрещує руки й обертається до своєї доньки.
Фарлі, здається, Марин виступ анітрохи не збентежив. Вона ковтає ще шматок картоплі.
— Природною реакцією було б підготувати власну трансляцію. Спростувати Мевенові закиди, показати країні тих, кого ми порятували.
Використати нас для пропаганди. Точнісінько так, як Мевен використовує Мару. У мене серце стискається від думки, що мене можуть випхати перед камеру і змусити співати дифірамби людям, яких я ледве терплю і яким не повністю довіряю.
Її батько киває.
— Згоден...
— Але я не думаю, що це — правильна тактика.
Брова над понівеченим оком полковника повзе вгору. Фарлі сприймає це як пропозицію продовжити.
— Це просто слова. У кінцевому висліді, від слів користі нема. — Вона постукує пальцями по губах, і я майже бачу, як вирують у неї в голові думки. — Хай Мевен і далі просторікує, а ми рук не покладатимемо. Те, що ми проникли в Корвіум, уже на нього тисне. Бачили, він окремо згадав це місто? Його солдатів? Це — щоб підняти їм бойовий дух. Раз він так робить, значить, вони цього потребують.
До кімнати тим часом заходить Джуліан, поклавши руку Келові на плече. Вони одного зросту, але Кел, мабуть, кілограмів на 25 важчий за свого дядька. Корроська в’язниця була до Джуліана анітрохи не ласкавіша, ніж до решти.
— Про Корвіум у нас багато даних, — додає Фарлі. — Це ідеальна ціль, враховуючи його важливість для нортинського оборонного комплексу й бойового духу срібних.
— Ідеальна для чого? — мимоволі виривається в мене, на мій власний подив — і подив цілої кімнати.
Фарлі ласкаво відповідає:
— Для початку наступу. Черлена сторожа офіційно оголосить війну королю.
Кел здушено ойкає — від принца і воїна такого звуку ніхто не чекав. Він блідне, очі розширюються, судячи з усього, від страху.
— Корвіум — місто-фортеця, збудоване з єдиною метою: вистояти на війні. Там тисяча срібних офіцерів, вишколені солдати...
— Їх учили вести організовану війну з озерянами. Сидіти в окопах і позначати точки на карті, — відповідає Фарлі. — Скажи, що я неправа, Келе. Скажи, що твоя порода готова вести війну на власних вулицях.
Погляд, який він кидає на неї, кого завгодно обпік би, але Фарлі не відступає. Схоже, це тільки додає їй рішучості.
— Це самогубство, і для тебе, і для всіх, хто опиниться на твоєму шляху, — пояснює він їй. Вона сміється, чим змушує його говорити далі. Зазвичай він добре тримає себе в руках — вогненний принц згоріти не хоче, — але тут гарчить: — Я пас. Щасти вам із наступом на Корвіум без даних, які ви збиралися отримати від мене.
Фарлі навиків не має, й тому стримуватися не мусить. Хай би як вона лютилася, кімната з нею не згорить.
— Завдяки Шейдові Барров у мене й так є все, що треба!
Це ім’я зазвичай витвережує навіть найгарячіші голови, нагадуючи, як він загинув і як це позначилося на його рідних. Холодна й байдужа Мара раптом кинулася вимінювати своє життя на порятунок друзів і рідних. Фарлі лишилася сама й зосередилася виключно на справі, на Черленій сторожі — й більше нічого не помічає. Я познайомилася з ними незадовго до загибелі Шейда, але все одно оплакую тих, якими вони були раніше. Ця втрата змінила їх обох, і то не на краще.
Фарлі підкреслює, що може тамувати біль втрати, хоч би і для того, щоб тицьнути Кела носом у його нерішучість.
— До того як ми інсценували його страту, Шейд був нашим ключовим оперативником у Корвіумі. Завдяки своєму навикові він передав нам чимало інформації. Навіть думати не смій, що ти — наш єдиний козир, — рівним тоном каже Фарлі, а тоді обертається до полковника. — Я раджу починати повномасштабний наступ, використовуючи новокровок, багряних солдатів і наших шпигунів, які вже в місті.
«Використовуючи новокровок»? Слова мене обпікають, від них лишається поганий присмак.
Настала моя черга вийти, грюкнувши дверима.
Кел проводить мене поглядом, похмуро стиснувши вуста.
Не ти один вмієш влаштовувати сцени, — думаю я, лишаючи його позаду.