Химерна це робота — бути лялькою. На полиці я проводжу більше часу, ніж у грі. Але коли мною таки починають бавитися, то мушу танцювати, як звелить Мевен — доки я виконую його умови, він виконує мої. Він-бо в нас людина слова.
Перший новокровка просить притулку в Кручі-над-Океаном, королівському палаці в Бухті: йому, як Мевен і обіцяв, надають повний захист від так званого терору Черленої сторожі. За кілька днів по тому цього бідаху, Моррітана, допроваджують в Археон і представляють самому Мевенові. Цю оказію також широко транслюють. При дворі всі знають, хто він такий і на що здатен. На загальний подив, Моррітан — палій, як і представники дому Келор. Тільки, на відміну від Кела і Мевена, йому не потрібен ані браслет-запальничка, ані навіть іскра. Його вогонь, як і моя блискавка, постає з самого навику і не потребує зовнішнього поштовху.
Мені лишається тільки сидіти на золоченому кріслі разом із рештою Мевенових придворних посіпак — і спостерігати. Червоноокий провидець Джон мовчки сидить поруч зі мною. Ми — перші двоє новокровок, що стали на бік срібного короля, й тому отримуємо почесне місце у Мевена при боці, одразу за Євангеліною і Самсоном Мерандусом. Але увагу на нас звертає тільки Моррітан. Коли він підходить до нас на очах у двору і доброго десятка камер, то не зводить погляду з мене. Він тремтить від жаху, але щось у моєму вигляді переконує його, що тікати не треба, і змушує йти вперед. Він явно повірив словам, які Мевен змусив мене сказати. Він вірить, що Черлена сторожа на нас полює. Він навіть стає на коліна і складає присягу Мевеновому війську, зголошується тренуватися зі срібними офіцерами. Захищати свого короля і країну.
Не виказати своїх думок ані словом, ані жестом — це найскладніше. Моррітан цибатий, засмаглий, із мозолями від тяжкої праці служкою, але виглядає як кролик, що мчить просто у сильце. Одне моє хибне слово — і пастка закриється.
І це — тільки початок.
Це тягнеться день за днем, тиждень за тижнем. Інколи приходить один, інколи — добрий десяток. Вони тягнуться з усіх куточків країни, шукають позірної безпеки у свого короля. Більшість налякана, а хтось просто дурень і хоче слави. Не нидіти більше під каблуком у срібних, стати символом неможливого. Я їх не звинувачую. Врешті-решт, нам ціле життя розказували, що срібні — наші володарі, наші зверхники, наші боги. Аж раптом вони зробили нам ласку й пустили у свій рай. Чого б до них не приєднатися?
Мевен добре грає свою роль. Він приймає їх, як братів і сестер, широко усміхається, не виказує ані сорому, ані страху, хоча більшість срібних відчуває до них відразу. Придворні беруть із нього приклад, хоча я помічаю, як вони прикривають долонями гримаси і криві посмішки. Це — гра, добре спланований удар проти Черленої сторожі, але їм це все одно не подобається. Ба більше, вони нас бояться. У багатьох новокровок, навіть невишколених, навик могутніший, ніж у них, і цього срібні осягнути не можуть. Вони спостерігають за нами вовчими очима й готові завдати удар.
Цього разу я нарешті не в центрі уваги. Це — єдине, що мене втішає і дає певні тактичні переваги. Без електрики дівчина-блискавка нікого не цікавить. Я роблю все, що можу — це небагато, та все ж не ніщо. Я слухаю.
За сталевою маскою Євангеліна неспокійна. Вона барабанить пальцями по поручнях і трохи заспокоюється тільки тоді, коли Елейна біля неї. Хоча повністю не розслабляється, навіть коли вони перешіптуються й торкаються. Вона — на грані, гострій, як лезо її клинків. І нескладно здогадатися, чому. Я, звісно, бранка, але розмови чую — і про королівське весілля майже не говорять. Вона заручена з королем, але ще не королева. Це її лякає. Я це бачу з її обличчя, з того, як вона тримається, із розмаїття лискучих суконь, дедалі складніших і величніших. По суті, корона її, лишаються тільки формальності, але формальностей вона прагне понад усе. Того ж прагне і її батько. Воло у пишному строї з чорного оксамиту, гаптованого сріблом, постійно в неї при боці. На відміну від доньки, він, наскільки я бачу, металу не носить, навіть ланцюжка чи персня не видно. Йому не треба потрясати зброєю, щоб виглядати небезпечним. Тихий, вбраний у темне, на ката він схожий більше, ніж на шляхтича. Не знаю, як Мевен витримує його присутність чи неситий погляд. Він нагадує мені Елару, яка теж не зводила погляду з трону і скористалася першою ж нагодою його посісти.
Мевен це помічає, але йому байдуже. Він виказує Воло належну пошану, але не більше. Євангеліну він лишає у товаристві Елейни, явно радий, що майбутня дружина ним анітрохи не цікавиться. Його увага зосереджена деінде. Як не дивно, не на мені, а на Самсоні, його кузені. Мені також складно не помічати шептуна, який катував найглибші частки мого єства. Я постійно свідома його присутності й очікую шепоту, якому не зможу опиратися. А Мевен може не хвилюватися — трон із німого каменю його захистить. Доки він на цьому троні, ніхто не втрутиться в його думки.
Коли я готувалася стати принцесою, що вже саме по собі смішно, я була заручена із молодшим принцом і більшість придворних подій не відвідувала. На бали ходила, так, і на постійні бенкети, але до ув’язнення нічого подібного не бачила. Я майже втратила лік тому, скільки разів мусила сидіти при Мевені, як добре вишколена домашня тварина, і слухати петиції, промови політиків і присяги новокровок.
Сьогоднішній день заповідається на такий же. Губернатор регіону Розломів, повелитель дому Ларіс, завершує завчене прохання про кошти з державної скарбниці на ремонт шахт, що належать Самосам. Це — чергова маріонетка Воло, який навіть не намагається приховати, що смикає за ниточки. Мевен відсилає його геть помахом руки й обіцянкою розглянути прохання. Зі мною Мевен — людина слова, а при дворі — ні. Губернатор згорблюється: він прекрасно розуміє, що його петицію ніхто навіть не читатиме.
У мене вже спина болить від жорсткого стільця і штивної постави, яку мушу утримувати у своїй найновішій сукні. Вона з мережива і кришталю. Звичайно, багряна, як завжди. Мевенові подобається, коли я у багрянці: каже, що так у мені багато життя, хоча кожен день висмоктує ще трохи життєдайної сили.
Для повсякденних слухань повний двір не потрібен, тож сьогодні тронна зала напівпорожня. А ось на помості із троном все одно людно. Ті, кого обрали в товариство королю, стоять праворуч і ліворуч від нього, горді своїм положенням і можливістю засвітитися у черговій загальнонаціональній трансляції. Коли вмикають камери, я розумію, що зараз приведуть іще новокровок. Я приречено зітхаю: черговий день сорому і ганьби.
Коли високі двері прочиняються, у мене стискається серце. Я опускаю погляд, щоб не запам’ятовувати їхніх облич. Більшість піде за згубним Моррітановим прикладом і вступить у Мевенову війну, щоб опанувати власний навик.
Джон, що сидить обіч мене, сіпається, як завжди. Я зосереджуюся на його довгих тонких пальцях, що креслять риски на штанині. Вони метаються так, ніби Джон гортає книжку. Може, й гортає, перечитуючи непевні лінії минулого, що весь час змінюється і складається по-новому. Цікаво, що він бачить. Я, звісно, його ніколи не спитаю. Я ніколи не пробачу йому зради. Бодай він не намагається зі мною заговорити, відколи я проминула його у залі для нарад.
— Вітаю, — каже Мевен новокровкам. Його тренований рівний голос котиться тронною залою. — Не хвилюйтеся, тепер ви — у безпеці. Обіцяю, тут Черлена сторожа не становить для вас загрози.
А шкода.
Я не піднімаю голови й ховаю обличчя від камер. Кров реве у вухах, пульсуючи в такт серцю. Мене млоїть, мені погано. Тікайте! — подумки кричу я, хоча зараз ніхто з новокровок не зможе порятуватися із тронної зали. Я дивлюся куди завгодно, тільки не на Мевена й новокровок, аби не бачити невидимої клітки, що змикається навколо них. Коли мій погляд падає на Євангеліну, я розумію, що вона теж дивиться на мене. Цього разу вона не посміхається. Її лице порожнє, беземоційне. Вона в цьому тренованіша, ніж я.
Нігті в мене неакуратні — я обколупую їх довгими ночами тривог і ще довшими днями безболісних тортур. Цілителька з дому Сконос, яка робить так, щоб я виглядала здоровою, ніколи не дивиться на мої руки. Сподіваюся, ті, хто дивиться трансляцію, це помітять.
А біля мене король продовжує свою страшну виставу.
— Вітаю.
Четверо новокровок представляються, всі схвильовані. Їхні навики часто викликають зачудовані зойки чи стривожене перешіптування. Це — як криве відображення Випроби королев. Тільки вони не за корону нареченої борються, а демонструють свій навик, щоб порятувати життя і заслужити сподіваний прихисток у Мевена при боці. Я намагаюся не дивитися, але від жалю і страху мій погляд мимоволі тягнеться до них.
Перша новокровка, кремезна жінка із біцепсами, як у Кела, мить повагавшись, проходить крізь стіну, ніби золочене дерево й декоративна ліпнина — це повітря. Коли Мевен чудується і її підбадьорює, вона повторює той же трюк зі стражем. Той супиться, виказуючи, що за чорною маскою все ж жива людина, але фокус йому не шкодить. Я поняття не маю, як працює її навик, але мені згадується Джуліан. Він — у Черленій сторожі, і, сподіваюся, теж дивиться всі трансляції. Якщо полковник йому, звісно, дозволяє. Той — невеликий шанувальник моїх срібних друзів.
За жінкою йдуть двоє чоловіків — широкоплечих сивих ветеранів із відстороненим поглядом. Їхні навики мені знайомі. Нижчий, із вибитими зубами — такий же, як Кета, одна з новокровок, яких я завербувала кілька місяців тому. Вона могла підривати предмети і людей силою думки, але не пережила нашого нальоту на Корроську в’язницю. Її тіпало від свого навику, від насильства і крові. Цей новокровка знищує стілець — кліпнув, і тріски розлетілися, — але його це, здається, теж не тішить. Його друг представляється м’яким голосом (звати його Терранс) і каже, що може маніпулювати звуком. Як Фарра, інша моя новобранка. Вона у Коррос не літала. Сподіваюся, вона ще жива.
Остання жінка — десь віку моєї матері. У заплетеному в кіски чорному волоссі прозирає сивина. Рухається вона граційно, підходить до короля тихими, елегантними кроками добре вишколеної служниці. Як Ада, як Волш, та й я колись. Як багато хто з нас — колись і зараз. Вклоняється вона низько.
— Ваша Величносте, — тихо каже вона голосом м’яким, як літній вітерець. — Я — Геллі, служка дому Іґрі.
Мевен жестом наказує їй підвестися і натягує силувану посмішку. Вона виконує наказ.
— Ви були служницею, — м’яко каже він, а тоді киває через плече і знаходить поглядом правительку дому Іґрі у натовпі. — Моя вдячність, пані Мелліно, за те, що привели її в безпеку.
Висока жінка із пташиним лицем уже робить кніксен: вона знала, що він скаже, ще до того, як слова зірвалися з його вуст. Вона — провидиця й бачить найближче майбутнє: мабуть, розгледіла навик своєї служниці ще до того, як та сама зрозуміла, що відбувається.
— Ну, Геллі?
Вона на якусь мить зустрічається очима зі мною. Сподіваюся, я не спасую під її поглядом. Ось тільки вона не шукає в мені страху, який я приховую під маскою. Її погляд далекий, ніби вона дивиться крізь мене й водночас не бачить нічого.
— Вона може створювати й контролювати електрику, — каже Геллі. — Для цього навику імені у вас нема.
Тоді дивиться на Джона, і обличчя в неї стає таке ж, як мить тому.
— Він бачить долі. Він бачить, куди веде дорога кожного, хай би як далеко вона тягнулася. Для цього навику імені у вас нема.
Мевен розгублено мружиться. На мій сором, я теж знітилася.
А вона продовжує, обертаючись кімнатою: уважно дивиться, а потім виносить свій вердикт.
— Вона контролює метал, маніпулюючи магнітним полем. Магнетронка.
— Шептун.
— Тінь.
— Магнетронка.
— Магнетрон.
Вона оглядає всіх Мевенових радників і заввиграшки називає їхні навики. Мевен з інтересом нахиляє голову, як допитлива тварина. Він уважно спостерігає, майже не кліпаючи. Багато хто вважає, що без матері він — просто дурне хлопчисько. Раз він, на відміну від брата, не вродився військовим генієм, то яка з нього користь? Вони забувають, що стратегія потрібна не лише на полі бою.
— Провидиця. Провидиця. Провидець. — Вона вказує на своїх колишніх господарів, а тоді опускає руку. Стискає і розтискає кулаки, чекаючи на скепсис.
— Отже, ваш навик полягає в тому, що ви бачите навики інших? — нарешті питає Мевен, припіднявши брову.
— Так, Ваша Величносте.
— Це легко симулювати.
— Так, Ваша Величносте, — визнає вона ще тихіше.
У такому становищі, як у неї, симулювати справді нескладно. Вона служить високому дому, який майже постійно перебуває при дворі. Вона легко могла вивчити, хто що вміє, але як щодо Джона? Наскільки мені відомо, його шанують як першого новокровку, що пристав до Мевена, але мало хто знає про його навик. Мевен не хоче, щоб люди подумали, наче він просить поради у багряного.
— Продовжуйте. — Він піднімає темні брови й підбадьорює її.
Давай, влаштуй нам виставу.
Вона виконує наказ і вказує на німф Осанос, зеленяків Велле і самотнього моцаря з дому Рамбос. Але ж вони — у родинних барвах, а вона — служниця. Вона й мусить це знати. Її навик — у кращому разі салонний фокус, а в гіршому — брехня, яка звістує їй смертний вирок. Я знаю: їй здається, наче над головою в неї висить меч, і з кожним Мевеновим кивком опускається дедалі нижче.
Углибині кімнати підводиться шовк із дому Ірал і рушає геть, поправляючи червоно-синій плащ. Я встигаю зауважити, що кроки в нього дивні, не такі плавні, як у шовків. Чудасія.
І Геллі це теж помічає і здригається.
Від цього може залежати її життя.
— Вона може міняти обличчя, — шепоче вона, і її палець тремтить у повітрі. — Для цього навику імені у вас нема.
Звичний гамір уривається, не лишаючи навіть відлуння — гасне, як свічка. Западає тиша, яку порушує тільки шалене калатання мого серця. «Вона може міняти обличчя».
Моє тіло аж бринить від адреналіну. Тікай! — хочу закричати я. — Тікай!
Коли стражі беруть Ірала під руки й виводять уперед, я подумки благаю: будь ласка, най це буде неправда. Будь ласка, най це буде неправда. Будь ласка, най це буде неправда.
— Я — син дому Ірал, — гарчить чоловік, намагаючись вирватися із хватки стражів. Ірал зміг би, викрутився б заввиграшки. Але цей — не може. У мене душа іде у п’ятки. — Ви що, повірите багряній рабині-брехусі, а не мені?
Самсон рушає вперед, перш ніж Мевен встигає його попросити, швидкий, як прудконіг. Він спускається сходами з помосту, і в його блакитних очах іскрить голод. Відколи допитав мене, йому небагатьма мізками випало поживитися. Син дому Ірал валиться на коліна із зойком і опускає голову. Самсон вривається йому у голову.
А тоді його волосся сивіє, коротшає, відкриває геть іншу голову з геть іншим обличчям.
— Бабця! — мимоволі ойкаю я.
Стара зважується підвести погляд. Очі в неї широкі, налякані, дуже знайомі. Я пам’ятаю, як її завербувала, як привезла до Вирубки, як вона бавилася з малими новокровками й розповідала про своїх внуків. Вона зморщена, як яблучко, старша за нас усіх і завжди готова допомогти. Якби могла, я кинулася б її обійняти.
Натомість я падаю на коліна й хапаю Мевена за руку. Я благаю, як доти благала лише раз, коли у мене були повні легені попелу й морозного повітря, а в голові паморочилося після падіння літака.
Сукня рветься по шву. Її шили не для того, щоб у ній колінкувати. Та я цього й не збиралася робити.
— Благаю, Мевене, не вбивай її, — молю я, хапаючи ротом повітря, чіпляючись за найменшу можливість її порятувати. — Її використали, вона цінна. Ти поглянь, що вона вміє...
Він відштовхує мене, опустивши долоню на тавро.
— Вона — шпигунка при моєму дворі. Так же?
Я все одно благаю, щоб заповнити тишу, аби Бабця не бовкнула щось зухвале й не прирекла себе на смерть. Сподіваюся, камери досі спостерігають.
— Її зрадила й ошукала Черлена сторожа. Вона не винна!
Король навіть не встає: що йому до вбивства, яке може відбутися у нього на очах? Він боїться полишати трон із німого каменю і приймати рішення поза його безпечною, затишною пусткою. — Закони війни прозорі. Зі шпигунами розмова коротка.
— Коли ти хворієш, то кого звинувачуєш? — питаю я. — Своє тіло — чи хворобу?
Він люто зиркає на мене, і я вся холону.
— Я звинувачую ліки, які не спрацювали.
— Мевене, благаю...
Не пам’ятаю, коли я розплакалася. Це ганебні сльози, адже оплакую я не лише її, а й себе. З цього починалися всі мої уявні сценарії порятунку. Бабця — мій єдиний шанс.
У мене темніє в очах, по краях видноколу клубочиться туман. Самсон підводить руку, готовий поринути у її спогади. Яких збитків це завдасть Черленій сторожі? Вони що, дурні, що таке допустили? Такий ризик, по-дурному змарноване життя...
— Вставайте, багряні, як світанок! — шепоче вона, відпльовуючись.
Її обличчя змінюється востаннє — на те, яке впізнаємо ми всі.
Навіть Самсон здивовано відступає на півкрока, а Мевен здушено ойкає.
З підлоги на нас дивиться Елара, живий привид. Обличчя її скалічене, понівечене блискавкою. Одне око електрика випекла, друге затягло срібною кров’ю. Рот викривив нелюдський вишкір. Я знаю, що вона мертва, але в душі здіймається жах, бо це я її вбила.
Це — кмітлива витівка: вона купила собі час, щоб піднести долоню до вуст і ковтнути.
Я вже бачила капсули з отрутою. Я заплющую очі, але все одно знаю, що станеться далі.
Краще так, ніж загинути від рук Самсона. І її таємниці лишаться таємницями. Навіки.