Минає тиждень, перш ніж я знову виходжу зі своєї кімнати. Я рада, що в мене є Джуліанові книжки, навіть якщо це подарунок від Мевена і нагадування про його дивну одержимість мною. Вони — моє єдине товариство. Зв’язок із другом у цьому гиблому місці. Я тримаю їх при собі, обіч шовкового клаптика, який вишила Ґіса.
Минають дні і сторінки. Я мандрую вглиб історії, спускаючись до пластів, у які вірити дедалі складніше. Три століття королів із роду Келор, століття срібних полководців — цей світ я впізнаю. Але що далі заходжу, то дивніші картини відкриваються переді мною.
Писемних джерел про так званий період Реформації збереглося небагато, хоча більшість дослідників сходяться на тому, що починається він близько 1500 р.д.е. (давньої ери) за сучасним нортинським календарем. Більшість джерел до Реформації, а також тогочасні свідчення про Лихоліття, що спіткало континент, знищені, втрачені чи не надаються зараз до прочитання. Ті, які вдалося віднайти, ретельно вивчають і охороняють у Королівському архіві в Дельфах та подібних інституціях сусідніх королівств. Лихоліття ретельно вивчали, намагаючись висловити припущення щодо можливого перебігу подій на основі польових досліджень і міфів, що передують появі срібних. На час написання даного тексту вважається, що масштабна війна, геологічні зсуви, кліматичні зміни та інші природні лиха ледь не призвели до повного вимирання людства як виду.
Найраніші відомі джерела, які вдалося перекласти, датовані приблизно 950 р.д.е., хоча точніше рік встановити не вдалося. Один із документів — «Справа Барра Рамблера» — становить неповний звіт про судовий процес над чоловіком, обвинуваченим у крадіжці у щойно відбудованих Дельфах. Барра звинуватили у крадіжці сусідського воза. Під час судового процесу Барр начебто порвав кайдани, «ніби вони були з соломи», і втік, попри старанну охорону. Вважається, що це — перший зафіксований опис демонстрації навиків срібних. Дім Рамбос до сьогодні стверджує, що моцарі ведуть рід від нього. Щоправда, їхню тезу підважує інший судовий документ — «Справа Гіллмана, Траєнта і Девідса»: трьох мешканців Дельфів судять за вбивство Барра Рамблера, який загинув, не лишивши дітей. Трьох убивць виправдали, а мешканці Дельфів потім прославляли їх за «знищення тієї потвори, Рамблера» («Дельфійські документи та джерела», т.1).
Доля Барра Рамблера — не поодинокий випадок. Ранні джерела свідчать про те, що людей із навиками і срібною кров’ю спочатку боялися і переслідували. Ті почали збиратися у групи, щоб захиститися, і формували спільноти поза містами, де більшість складали багряні. Доба Реформації закінчилася постанням срібних громад. Подекуди вони існували у симбіозі з містами, хоча більшість урешті взяла гору над своїми багряними побратимами.
Багряні переслідували срібних? Мені хочеться засміятися від цієї думки. От дурня. Це ж неможливо. Я все життя живу зі знанням, що вони боги, а ми — комашва. Я навіть уявити не можу світу, де все навпаки.
Це — Джуліанові книжки. Він вважав, що їх варто вивчати. Попри це, вони виводять мене з рівноваги, тож я зосереджуюся натомість на пізніших роках. Нова ера, королі з роду Келор. Знайомі імена та місця у зрозумілій мені цивілізації.
Якогось дня мені приносять простіший одяг, ніж зазвичай. Він зручний, пошитий не для краси, а щоб було легко рухатися. Це — перший натяк, що щось пішло не так. У еластичних штанях, чорній куртці, подекуди оздобленій візерунками з рубінових намистин, і в дивовижно зручних чоботях я майже стаю схожа на стража. У чоботях по нозі, без підборів, із відполірованої, але м’якої шкіри ледве вистачає місця на кайдани. Кайдани на зап’ястках, як завжди, ховають під рукавицями — підбитими хутром, на холодну погоду. У мене серце калатає у грудях. Рукавиці ще ніколи так мене не тішили.
— Я йду надвір? — задихано питаю я у Кицьки, забувши, як добре вона вміє мене ігнорувати.
Вона не порушує традиції — дивиться просто перед собою, виводячи мене з моєї розкішної камери. Конюшину завжди легше зрозуміти. Її губи здригаються, а зелені очі мружаться, підтверджуючи мій здогад. Не кажучи вже про те, що на них обох — цупкі плащі й рукавиці, щоправда, гумові, аби захистити руки від електрики, якої в мене більше нема.
Надвір! Після того дня, коли мене вивели на сходи палацу, я тільки й куштувала свіжого повітря, що у вигляді вітерця із прочиненого вікна. Тоді я, звісно, думала, що Мевен мене стратить, тож мені було не до свіжого повітря. А тепер жалкую, що не запам’ятала прохолодного листопадового вітру, що ніс зиму. Я так кваплюся, що ледь не обганяю Арвенів. Вони поквапцем сіпають мене назад і змушують іти в одному з ними темпі. Мені аж у голові паморочиться, коли ми спускаємося сходами і коридорами, які я знаю напам’ять.
Мене накриває знайома хвиля, і я озираюся через плече. Яйцеголовий і Тріо вливаються в наші лави, закриваючи ар’єргард. Вони крокують у ногу з Кицькою й Конюшиною, коли ми проходимо передпокій і виходимо на площу Цезаря.
Я потішилася ідеї вийти надвір, але весь захват розвіюється вмить.
Страх точить мені серце. Я спробувала зманіпулювати Мевеном, щоб він наробив серйозних помилок, завагався, спалив останні мости. Можливо, я помилялася. Можливо, він спалить мене.
Я зосереджуюся на звуку своїх кроків на мармурі. Це — важкий якір, за який я тримаюся в морі страхів. Руки у рукавицях стискаються у кулаки, благаючи про іскру, що понесла б мене далі. Але іскри нема.
Палац видається ще безлюднішим, ніж зазвичай. Двері міцно зачинені, слуги пурхають іще відчиненими кімнатами, прудкі й тихі, як миші. Вони накривають меблі та твори мистецтва білими покривалами, мов саваном. Охорони мало, шляхти ще менше. Ті, кого ми бачимо, юні й розгублені. Я знаю їхні доми та їхні барви, і на обличчях бачу нічим не прикритий страх. Усі вони вдягнені, як я — на холодну погоду, для діяльності. Для руху.
— Куди всі зібралися? — риторично питаю я, бо ніхто все одно не відповість.
Конюшина різко смикає мене за хвостик, змушуючи дивитися просто вперед. Мені не боляче, просто дивно. Вона поводиться зі мною так брутально лише тоді, коли я даю вагомі підстави.
Я перебираю всі можливості. Можливо, це евакуація? Можливо, Черлена сторожа знову спробувала захопити Археон? А може, повсталі доми повернулися, щоб завершити почате? Ні, це навряд чи, надто тут спокійно. Ми ні від кого не втікаємо.
Перетнувши залу, я набираю повні груди повітря й роззираюся. Піді мною мармур, наді мною канделябри, на стінах по обидва боки — мерехтливі дзеркала й портрети предків Келорів у золочених рамах. Багряні та чорні стяги, срібло, золото, кришталь. Мені здається, що все це ось-ось завалиться й роздушить мене. У мене мурашки біжать по хребту, коли двері попереду різко прочиняються — конструкція з металу і скла легко повертається на велетенських петлях. Перший подих холодного вітру б’є в лице, так що очі починають сльозитися.
Зимове сонце яскраво освітлює площу й на мить мене засліплює. Я швидко кліпаю, щоб очі швидше призвичаїлися. Не можна гаяти ні секунди. Світ назовні поступово чіткішає. На даху палацу і будівель навколо площі Цезаря лежить товстий шар снігу.
Сходи, що ведуть униз від палацу, облямовують бездоганно рівні шереги солдатів у формі. Арвени ведуть мене між подвійними рядами озброєних гвинтівками солдатів, що дивляться вперед і навіть не кліпають. Я через плече озираюся на золочений блідий масив Палацу білого полум’я. На даху снують постаті. Офіцери в чорних строях, солдати — у сірих, як хмари. Навіть із такої відстані видно, як вимальовуються на тлі холодного блакитного неба їхні гвинтівки. І це — тільки та охорона, яку я зауважила. А скільки патрулює мури, вартує брами чи ховається, готова будь-якої миті виступити на захист цього гиблого місця? Мабуть, сотні, вірні та смертоносні. Ми перетинаємо площу самі, по той бік ніщо і ніхто нас не чекає. Що відбувається?
Я відзначаю, які будівлі ми проходимо. Королівським судом — круглою спорудою із гладкими мармуровими стінами, спіральними колонами і кришталевим куполом — після Мевенової коронації не користалися. Це — символ влади, величезна зала, де можна розсадити всі високі доми і їхніх слуг, а також важливих членів срібної громадськості. Всередині я ніколи не бувала. Сподіваюся, й не побуваю. Від цієї споруди відгалужуються інші судові палати, де нещадно пишуть і впроваджують срібні закони. Обіч цих арок і кришталевих оздоб Скарбниця видається непоказною. Стіни також із цілих брил мармуру: цікаво, скільки кар’єрів це місто виссало досуха? Вікон нема, і виглядає вона як брила серед статуй. Десь там зберігається багатство Норти, захищене краще, ніж король, замкнене у сейфах, вигризених у камені, на якому стоїть місто.
— Сюди, — гарчить Конюшина, смикаючи мене до Скарбниці.
— Навіщо? — питаю я, і знову лишаюся без відповіді.
Серце швидше калатає у грудях, і я докладаю всіх зусиль, щоб подих не збився. Кожен вдих холодного повітря — як клацання годинника, що рівномірно відраховує секунди до того, як ця споруда мене поглине.
Двері товсті, таких навіть у Корроській в’язниці не було. Вони прочиняються, як роззявлена паща, а обабіч завмирає охорона у пурпурному строї. На відміну від усіх інших будівель срібних, які я бачила, у Скарбниці немає великої вхідної зали, тільки довгий білий коридор, що загинається і спускається вниз плавною спіраллю. Приблизно що десять метрів стоять, виструнчившись, охоронці, виділяючись на тлі білого каменю. Не знаю, де тут сейфи чи куди мене ведуть.
Рівно за шістсот кроків ми зупиняємося перед одним із охоронців.
Він відступає вперед і вбік, не сказавши ані слова, і кладе пальці на стіну. Він штовхає, й мармурова брила ковзає вглиб на тридцять сантиметрів, відкриваючи обриси дверей. Ті коряться доторку, і в камені з’являється майже метровий отвір. А солдат навіть не напружується. Моцар, — відзначаю я.
Камінь товстий і важкий. Страх потроюється, у горлі стоїть комок, а на долонях у рукавицях виступає піт. Мевен нарешті замкне мене у справжній камері.
Кицька і Конюшина штовхають мене, намагаючись захопити зненацька, але я впираюся й напружую всі м’язи, щоб виборсатися.
— Ні! — кричу я, штурхаючи одну з них плечем. Кицька форкає, але не спиняється, а Конюшина хапає мене за талію і піднімає з підлоги.
— Не кидайте мене туди! — Я навіть не знаю, яку карту розіграти, яку маску вдягнути. Може, треба плакати? Може, треба благати? Може, треба триматися як королева повстанців, раз вони вірять у цю байку? Яка з цих масок мене порятує? Проте гору бере страх. Я хапаю ротом повітря, ніби тону. — Благаю, я не можу... не можу...
Я брикаюся в повітрі, намагаючись повалити Конюшину, але вона сильніша, ніж я очікувала. Яйцеголовий перехоплює мені ноги, мовби й не помічає, як мій каблук врізається йому в щелепу. Вони несуть мене, як меблі — бездумно, неуважно.
Викручуючись, я встигаю ще побачити, як охоронець ставить двері на місце, щось безжурно мугикаючи собі під ніс. Для нього це — просто черговий день на роботі. Я змушую себе дивитися вперед, у лице долі, яка чекає на мене у білих глибинах.
Ця кімната порожня; вхід до неї, як і коридор назовні, іде штопором, але тугішими колами. На стінах — жодної позначки, жодної прикмети, жодного шва, навіть охоронців немає. Тільки лампи над головою і камінь навколо.
— Благаю. — Мій голос відлунює у тиші, і це єдиний звук, як не рахувати шаленого калатання мого серця.
Я втуплююся у стелю і мрію, щоб це виявилося сном.
Коли мене опускають на підлогу, подих перехоплює. Попри це, я підхоплююся на ноги так швидко, як тільки можу. Я встаю, стиснувши кулаки й вищиривши зуби — я так просто не здамся, хоча й готова до поразки. Раз вони вирішили мене тут замкнути, я точно заберу з собою чиїсь зуби.
Арвени гуртом відступають — їх ця ситуація не тішить. Їм навіть не цікаво. Вони зосередилися не на мені, а на чомусь за мною.
Я рвучко обертаюся й бачу перед собою не чергову голу стіну, а рухому платформу. Ця новенька конструкція поєднує кімнату з іншими переходами, сейфами чи таємними виходами. А під нею — колії.
Проте перш ніж мій розум розставить усі крапки над і, а в голові озветься бодай найтихіший голосок радісних сподівань, з’являється Мевен і розбиває всі мої надії на друзки.
— Тпру. — Його голос лине зліва, з дальнього краю платформи. Він чекає на мене у супроводі стражів, Євангеліни та Птолемія. Всі вони вбрані, як я, одяг щедро підбитий хутром від холоду. Обоє нащадків Самосів одягнулися в розкішні чорні соболині шуби.
Мевен ступає до мене із упевненим вовчим вишкіром.
— Не тільки Черлена сторожа вміє будувати потяги.
*
Підпотяг рипів, іскрив і сипав іржею, ніби ця купа металобрухту будь-якої миті була готова розвалитися по швах. Але краще він, ніж ця лискуча куля.
— Надихнули мене, звичайно, саме твої друзяки, — пояснює Мевен із м’якого сидіння навпроти, де він розслабився, гордий собою. Сьогодні його духовних ран не видно. Вони добре приховані — він чи то відтіснив їх убік, чи то на сьогодні викинув із голови.
Я ледве стримуюся, щоб не скрутитися на своєму сидінні клубочком, і стежу, щоб обидві ноги стояли на підлозі рівно. Якщо щось піде не так, я мушу бути готова одразу кинутися навтьоки. Як і в палаці, я вивчаю кожен сантиметр простору навколо, вишукуючи слабке місце. Й не знаходжу нічого. Вікон нема, а по обидва боки довгого відділення стоять стражі й охоронці-Арвени. Вагон умебльований, як салон — тут і картини, і м’які крісла, й дивани, і навіть кришталеві канделябри, що підмигують у такт руху потяга. Проте, як і всюди у срібних, я бачу тріщини. Фарба щойно висохла. Я відчуваю її запах. Потяг новісінький, невипробуваний. По той бік відділення Євангеліна роззирається навсібіч: позірний спокій дається їй великими зусиллями. У потязі їй тривожно. Вона, певно, відчуває, як рухається на шаленій швидкості кожна деталь. До такого непросто звикнути. Я ось так і не звикла — завжди відчувала пульс обладнання і в підпотязі, і в літаку. А раз я відчувала їхній електричний кровообіг, вона, мабуть, відчуває, як рухаються металеві вени.
Її брат сидить біля неї й сердито зиркає на мене. Кілька разів він змінює позу, штурхаючи сестру плечем. Її стурбоване обличчя щоразу м’якшає: його присутність її заспокоює. Якщо навіть новий потяг вибухне, ці двоє, мабуть, зможуть захиститися від уламків.
— Ви зуміли втекти з Миски кісток, бо скористалися прадавнім сполученням із Нарсіті, перш ніж я зорієнтувався. От я й вирішив, що нам такий спосіб утечі теж не завадить, — Мевен веде далі, барабанячи по коліну пальцями. — Ніколи не знати, що ще собі вигадає мій братик. Краще бути готовим до всього.
— І від чого ж ти тікаєш просто зараз? — бурмочу я, намагаючись не підвищувати голосу.
Він тільки стенає плечима зі сміхом.
— Розслабся, Маро. Я дію в інтересах нас обох. — Він із посмішечкою розслабляється на сидінні та примощує ноги на крісло біля мене. Я суплюся й намагаюся відсунутися. — Не можна ж вічно сидіти у темниці палацу.
Темниці? Я стримуюся й нічого не кажу, змушую себе йому підіграти. Ти, Мевене, навіть не уявляєш, що це таке — темниця.
Без вікон і підказок я не можу зорієнтуватися, ані куди ми прямуємо, ані як далеко нас занесе ця пекельна машина. Здається, вона анітрохи не повільніша за підпотяг, а може, і швидша. Навряд чи ми прямуємо на південь, до Нарсіті, зруйнованого міста, яке зараз навіть повстанці полишили. Мевен зруйнував тунелі до Нарсіті після того, як Черлена сторожа прокралася ними в Археон.
Він дає мені час подумати і спостерігає, як я намагаюся зорієнтуватися. Він розуміє, що в мене недостатньо деталей, аби скласти цілісну картину, але все одно дає мені побавитися і не пропонує пояснень.
Збігають хвилини. Я переводжу погляд на Птолемія. За останні кілька місяців моя ненависть до нього тільки зміцніла. Він убив мого брата. Він відняв у нас Шейда. Якби тільки випала слушна нагода, він перебив би всіх, кого я люблю. І сьогодні він — без обладунків. Він виглядає меншим, слабшим, вразливішим. Я уявляю, як перерізаю йому горло й заливаю Мевенові свіжопофарбовані стіни срібною кров’ю.
— Щось цікаве побачила? — шкіриться Птолемій, перехопивши мій погляд.
— Хай дивиться, — каже Євангеліна, відхиляючись на своєму сидінні й закидаючи голову, але не зводячи з мене погляду. — Все одно нічого більше вона зараз не може.
— Це ми ще побачимо, — гарчу я. Пальці в мене на колінах сіпаються.
Мевен з осудом клацає язиком.
— Пані, я вас прошу.
Євангеліна нічого не каже, тільки відводить очі, ковзає поглядом по стінах, підлозі, стелі. Птолемій чинить так само. Вони відчувають щось, чого не помічаю я. А тоді потяг починає сповільнюватися, деталі й механізми скрегочуть по коліях.
— Отже, ми майже на місці, — каже Мевен, підводячись, і подає мені руку.
Якусь мить я уявляю, що було б, якби я відкусила йому пальці. Натомість я вкладаю долоню йому в руку, намагаючись не зважати на мурашки, що біжать шкірою. Коли я встаю, його великий палець ковзає по чіткому обрисі кайданів під моєю рукавицею. Це незмінне нагадування про його владу наді мною. Я не стримуюся й сахаюся, схрещую руки на грудях, щоб створити між нами бар’єр. Щось у його яскравих очах темніє, він і собі піднімає щит.
Мевенів потяг зупиняється так плавно, що я цього майже не помічаю. Натомість помічають Арвени і виростають у мене при боці, обступають із втомливою фамільярністю. Бодай мене не заковують і не беруть на повідок.
Стражі обступають Мевена так, як Арвени — мене: їхні вогненні строї і чорні маски, як завжди, навіюють недобрі передчуття. Вони підлаштовуються під Мевенів темп, коли він перетинає вагон. Євангеліна і Птолемій рушають за ним, тож я з охороною замикаю хвіст нашої чудернацької процесії. Ми виходимо у вестибюльчик, що поєднує два вагони. Ще одні двері, ще одне довге, розкішно умебльоване відділення — їдальня. Також без вікон. Ніщо не виказує, де ми.
У наступному вестибюлі двері відкриваються не вперед, а вправо. Першими назовні вискакують Стражі, потім Мевен, потім решта. Ми виходимо на чергову платформу, освітлену різким світлом ліхтарів. Там приголомшливо чисто — поза сумнівами, цю станцію теж щойно збудували — але повітря вологе. Попри те, що на новенькій платформі навели лад, десь крапає вода, і цей звук відлунює навколо нас.
Я зиркаю направо і наліво, веду поглядом по коліях. Вони розчиняються у пітьмі по обидва боки. Це — не кінець лінії. Я аж здригаюся, уявивши, скільки Мевен устиг за кілька місяців.
Ми рушаємо вгору сходами. Я готуюся до довгого підйому, адже ми спускалися чимало часу, тому дивуюся, коли сходи швидко виводять нас до наступних дверей. Вони із арматурної сталі, що не звістує нічого доброго. Страж хапає замок і, закряхтівши, його провертає. Величезний механізм відгукується йому скреготом. Євангеліна і Птолемій навіть пальцем не ведуть, щоб допомогти. Вони, як і я, тільки спостерігають із ледве приховуваним інтересом. Мабуть, знають не набагато більше, ніж я. Це дивно, адже їхній дім міцно пов’язаний із королівським родом.
Коли сталеві двері відсовуються, нас заливає денне світло — по той бік прозирає блакить. Мертві дерева з розчепіреним, як вени, гіллям тягнуться у чисте зимове небо. Коли ми виходимо з вокзалу-бункера, я вдихаю на повні груди. Сосновий запах, чисте холодне повітря. Ми стоїмо на галявині, оточеній вічнозеленими рослинами та лисими дубами. Під кількома сантиметрами снігу земля замерзла натвердо. Ноги одразу починають підмерзати.
Я ледве плентаюся, намагаючись затриматися у лісі хоч на секунду довше. Арвени штовхають мене вперед, ступні ковзають. Я не пручаюся, але сповільнюю їх, і весь час верчу головою туди-сюди. Я намагаюся зорієнтуватися. Судячи з положення сонця, яке починає хилитися на захід, північ — прямо переді мною.
Чотири військові транспорти, відполіровані до неприродного блиску, чекають нас на дорозі. Двигуни вичікувально гудуть, від розігрітих деталей у повітря здіймається пара. Я одразу бачу, який транспорт призначений Мевенові. На борту зображена вогненна корона у чорних, багряних і королівських срібних барвах. Машина на масивних колесах і зі зміцненим корпусом має високу посадку, може з півметра. Вона захищає і від куль, і від вогню, і від самої смерті. Все, аби порятувати юного короля.
Він без вагань залазить усередину, змахнувши плащем. Я зітхаю з полегшею, коли Арвени не змушують мене сісти до нього, а заштовхують у інший транспорт. Мій — без позначок. Уже сидячи, я востаннє визираю поглянути на відкрите небо й бачу, що Євангеліна і Птолемій прямують до свого транспорту. Той чорно-срібний, металевий корпус укритий шпичаками. Євангеліна, мабуть, сама прикрашала.
Щойно Яйцеголовий закриває за собою двері, замикаючи мене з чотирма охоронцями-Арвенами, транспорт різко рушає. За кермом сидить солдат, обіч нього — страж. Треба змиритися з черговою подорожжю в товаристві Арвенів.
У транспорті хоча б є вікна. Я спостерігаю, намагаючись не кліпати, як ми мчимо крізь до болю знайомий ліс. Коли ми сягаємо річки й широкої брукованої дороги, яка тягнеться вздовж берега, у мене серце стискається від туги.
Це — Столична річка. Моя річка. Ми їдемо на північ Королівським шляхом. Якби вони просто зараз викинули мене із транспорту й лишили у пилюці ні з чим, я знайшла б дорогу додому. Від цієї думки на очі навертаються сльози. Що б я зробила, чим пожертвувала за можливість повернутися додому?
Але там нікого немає. Всі, хто мені важливий, уже не там — вони далеко, в безпеці. Це вже не наш дім. Дім — це там, де вони, захищені. Я на це сподіваюся.
Я підскакую, коли до нашого кортежу приєднуються ще транспорти. Всі вони військові, на корпусах видніється чорний меч — символ армії. Я налічую їх добрий десяток, а скільки ще вдалині перед нами? Я бачу чимало срібних солдатів — хто з транспорта звішується, хто сидить згори на спеціальних сидіннях. Всі насторожені, готові до бою. Арвенів нові люди мовби й не дивують. Вони знали, що ті до нас приєднаються.
Королівський шлях звивається крізь прибережні містечка. Багряні містечка. Ми значно південніше від Паль, але радісні передчуття від того не слабнуть. Першими на видноколі з’являються цегляні млини, що височать на мілині. Ми мчимо повз них і в’їжджаємо на околиці заможного мірошниківського містечка. Я б хотіла тут усе уважніше роздивитися, але сподіваюся, що ми не зупинимося. Сподіваюся, Мевен проїде це містечко без ексцесів.
У цілому, моє побажання збувається. Кортеж сповільнюється, але не спиняється, котячись через центр, як лискуча загроза. Юрми шикуються вздовж вулиць і махають нам. Вони вітають короля і вигукують його ім’я, намагаючись і його побачити, й себе показати. Багряні купці та мірошники, старі й молоді — сотні тиснуться вперед, щоб покраще його роздивитися. Я чекаю, що ось-ось побачу людей зі служби безпеки, які їх підштовхують і змушують радісно вітати короля. Я відхиляюся на сидінні, щоб мене не зауважили. Вони й так уже напевно бачити, як я сиджу у Мевена при боці. Не хочу підливати олії до вогню маніпуляцій. На мою полегшу, тут мене ніхто не виставляє на огляд. Я просто сиджу собі, розглядаю свої долоні, складені на колінах, і сподіваюся, що ми проминемо містечко чимшвидше. У палаці, де я бачу Мевена таким, яким бачу, і знаю про нього те, що знаю, мені легко про це забути, але насправді більшість країни — у нього в кишені. Масштабна кампанія з дискредитації Черленої сторожі і його суперників удалася. Люди йому вірять — чи, можливо, не мають змоги чинити опір. Я навіть не знаю, що гірше.
Радісні вигуки відлунюють у мене в голові ще довго після того, як містечко зникає вдалині. І все це — для Мевена, для плану, який він привів у рух.
*
Ми — десь за Новим містом, це ясно. Забруднення не видно. Маєтків теж. Я пам’ятаю, як проминула Річковий променад під час першої подорожі на південь, коли я ще прикидалася Мариною. Ми пропливли вниз за течією від Покоїв сонця аж до Археону повз села, містечка й відтинок берега, де чимало високих домів тримають родинні маєтки. Я намагаюся пригадати мапи, які показував Джуліан, але в мене тільки починає боліти голова.
Сонце схиляється нижче, коли кортеж після третього радісного містечка звертає формацією на іншу дорогу. Прямуємо ми на захід. Я намагаюся притлумити сум, який здіймається в душі. Мене вабить північ, хоча потрапити туди мені не судилося. Знайомі місця лишаються все далі й далі позаду.
Я намагаюся тримати в голові компас. Захід — це Залізний шлях. Шлях до Західних озер, до Озерного краю, до Душилки. Захід — це війна і плюндрування.
Яйцеголовий і Тріо не дають мені особливо повертітися, тож доводиться витягувати шию, щоб усе гаразд роздивитися. Я прикушую губу, коли ми проїжджаємо ворота: якби ж то побачити символ чи герб. Але нічого не видно, тільки несподівано зелений плющ на решітці, хоча зараз — не сезон.
У кінці алеї, обрамленої бездоганними живоплотами, стоїть величний, як палац, маєток. Ми викочуємося на широкий брукований майданчик перед ним. Наш кортеж робить коло й зупиняється — транспорти шикуються дугою на певній відстані один від одного. Натовпів тут немає, але охорона вже чекає надворі. Арвени поквапцем виводять мене із транспорту.
Я обводжу сердитим поглядом червону цеглу з білою облямівкою, ряди відполірованих віконниць над квітучими вазонами, колони, заквітчані балкони й найбільше дерево, яке я в цьому житті бачила, що височить посеред маєтку. Його гілки згинаються над гостроверхим дахом, ніби виросли разом із будівлею. Ані гілочки не вибивається з ладу, ані листочка — дерево досконале, як скульптура, як живий витвір мистецтва. Судячи з білого квіту і приємного запаху, це — магнолія. Я навіть на мить забуваю, що зараз зима.
— Вітаю, Ваша Величносте.
Голосу я не впізнаю.
Дівчина десь моя ровесниця, але вища, струнка, бліда, як сніг, що мав би лежати на землі. Вона виходить із одного з багатьох транспортів, що приєдналися до нас. Її увага прикута до Мевена, який саме вибирається із транспорту — вона проходить повз мене, щоб присісти перед ним у реверансі. Я її одразу впізнаю.
Це Чапля Велле. Колись давно вона змагалася у Випробі королев і вирощувала на голій землі могутні дерева, а цілий її рід за неї вболівав. Вона, як і багато інших, сподівалася стати нареченою короля, Келовою обранкою. А тепер вона чекає Мевенового наказу, опустивши очі. Вона щільніше кутається у зелено-золотий плащ, захищаючись від холоду і лютого Мевенового погляду.
Це — один із небагатьох домів, про який я знала ще до того, як мене змусили увійти до срібного світу. Її батько — правитель регіону, де я народилася. У дитинстві ми, тупоголові малі, виходили над річку подивитися, як пропливає його човен, і махали зеленими прапорцями.
Мевен зволікає й показово натягує рукавиці, непотрібні, щоб пройти кілька метрів від транспорту до маєтку. Коли він рушає, проста корона на чорних кучерях ловить бліде світло й підморгує багрянцем і золотом.
— У вас тут дуже мило, Чапле, — каже він, підтримуючи балачку. З його вуст це звучить зловісно, як погроза.
— Дякую, Ваша Величносте. Ми все підготували до вашого прибуття.
Коли мене підводять ближче, Чапля кидає на мене одним-один погляд: єдине свідчення, що вона помітила мою присутність. У неї пташині риси, але на тонкій фігурці обличчя виглядає елегантним, вишуканим, разюче гарним. Я думала, що очі в неї зелені, як усе в цій родині зеленяків. Але натомість у них виграє глибока, яскрава блакить, що відтінює порцелянову шкіру та руде волосся.
Із решти транспортів теж виходять пасажири. Ще барви, ще доми, ще охоронці, ще солдати. Я зауважую Самсона — у синьому шкіряному костюмі й шубі він виглядає по-дурному. Від холоду й кольору одягу він ще блідіший, ніж зазвичай — білява кровожерлива бурулька. Коли він рушає до Мевена, інші розступаються перед ним. Я зауважую кількадесят придворних. Не певна, чи ми всі вмістимося навіть у маєтку губернатора Велле.
Мевен киває Самсонові й рушає геть сягнистими кроками. Інкрустовані сходи ведуть угору до маєтку. Чапля йде за ним, як і звична зграйка стражів. Усі інші рушають услід, як на невидимому повідку.
Чоловік — напевно, сам губернатор — вибігає з-за дубових позолочених дверей і схиляється в уклоні. На тлі маєтку він видається сірою мишкою — без особливих прикмет, зі слабким підборіддям і білявим волоссям, не товстий і не худий. Безбарвну зовнішність із надлишком компенсує одяг. На ньому чоботи, м’які шкіряні штани та куртка з декоративним гаптуванням смарагдами по коміру та швах. Але навіть вони тьмяніють у порівнянні зі стародавнім медальйоном у нього на шиї. Той підскакує у нього на грудях при ході — кунштовна емблема з символом дерева, що береже його дім.
— Ваша Величносте, не можу передати словами, яка для мене честь — прийняти вас тут, — випалює він, вклонившись востаннє. Мевен стискає губи у тонку посмішку: це видовисько його веселить. — Для нас велика радість — стати першим пунктом коронаційного туру.
У мене серце стискається від огиди. Я уявляю, як мене возитимуть цілою країною, тримаючи напохваті. Це принизливо навіть на екрані, перед камерами, а як же це наживо? Як це — вийти перед натовп, як у тих містечках? Не знаю, чи я це переживу. Краще вже в’язниця Палацу білого полум’я.
Мевен тисне губернаторові руку, посмішка в цю мить виглядає майже щирою. Актор він добрий, мушу визнати.
— Сайрусе, я й уявити не міг кращого місця, щоб почати. Чапля розповідала про вас стільки доброго, — додає він і підкликає дівчину жестом.
Вона швидко підходить, з полегшею зиркаючи на батька. Як і всі Мевенові рішення, її присутність тут невипадкова. Це обережна маніпуляція.
— Ходімо? — Мевен вказує на маєток і рушає, а решта кидається за ним. Губернатор поквапцем займає місце в Мевена при боці, намагаючись утримати бодай ілюзію, що він тут щось контролює.
Всередині уздовж стін вишикувалися, втупившись у підлогу, шеренги багряних слуг у найкращій формі і лискучому взутті. На мене ніхто не зважає, тож я відповідаю їм тим же і зосереджуюся натомість на маєтку губернатора. Я чекала демонстрації вправності зеленяків — і не розчаровуюся. У передпокої тьма квітів — вони розцвітають у кришталевих вазах, намальовані на стінах, виліплені на стелі, вирізьблені на скляних канделябрах і викладені у кам’яній мозаїці на підлозі. Запах мав би приголомшувати, але натомість тільки п’янить і заспокоює. Я глибоко вдихаю — хоч у цій маленькій втісі собі не відмовила.
Решта членів дому Велле рвуться й собі привітати короля, навперебій кланяючись, роблячи реверанси й розсипаючись у компліментах то його законам, то його черевикам. Доки він терпляче їх вислуховує, до нас приєднується Євангеліна, що вже віддала свою шубу якомусь бідолашному слузі.
Я напружуюся, коли вона спиняється біля мене. Зелень довкола відображається у її вбранні й надає йому хворобливого відтінку. Я раптом розумію, що її батька тут немає. Зазвичай на таких заходах він маячить між нею і Мевеном, аби втрутитися, перш ніж її норов візьме гору. Але зараз його нема.
Євангеліна нічого не каже, просто втуплюється Мевенові у спину. Я дивлюся, як вона дивиться на нього. Коли губернатор нахиляється щось прошепотіти Мевенові на вухо, вона стискає кулаки. Тоді він жестом підкликає одну із придворних срібних — високу худу жінку з гагатово-чорним волоссям, різкими вилицями та шкірою кольору вохри. Невже вона також із дому Велле? На ній немає ані тіні зеленого: одяг у неї сіро-блакитний. Жінка неграбно вклоняється, не зводячи погляду з Мевенового обличчя. Його постава змінюється, посмішка на мить ширшає. Він бурмоче щось у відповідь, зацікавлено киває. Я встигаю почути одним-одне слово:
— Зараз.
Губернатор і жінка слухаються.
Вони разом ідуть геть, а стражі крокують за ними. Я зиркаю на Арвенів — може, нам теж треба йти? — але ті не сходять із місця.
І Євангеліна — теж ні. Її плечі чомусь опускаються, тіло розпружується. Ніби їй тягар упав із душі.
— Годі на мене витріщатися, — гарикає вона, вириваючи мене із задуми.
Я опускаю голову — хай виграє у цій дрібній, неважливій перепалці. Але мені й далі цікаво. Що вона знає? Що вона бачить, а я — ні?
Арвени ведуть мене у камеру, яку мені відвели цього вечора, і серце провалюється мені у п’ятки. Я лишила Джуліанові книжки у Білому полум’ї. Цього вечора ніщо мене не розрадить.