Кілька місяців до того, як мене схопили, я кружляла країною, ховаючись від Мевенових мисливців і вербуючи новокровок. Я спала на земляній підлозі, їла, що вдавалося поцупити, коли не спала, то боролася як не з надміром, то з нестачею почуттів, і що є сили намагалася втекти від своїх демонів. Я поганенько справлялася із напругою. Я відсторонилася від світу і друзів, від рідних, від усіх близьких. Від усіх, хто намагався мені допомогти чи бодай мене зрозуміти. Я, звичайно, про це жалкую. Я, звичайно, мрію повернутися до Вирубки, до Кела, до Кілорна, до Фарлі, до Шейда. Я б усе зробила інакше. Я б була іншою.
На жаль, минуле не вміють міняти ані срібні, ані новокровки. Мої помилки не можна перекреслити, забути чи виправити. Але я можу їх спокутувати. Я можу зараз спробувати щось нове.
Я бачила Норту, але як людина, що ховається від закону. З тіней. Вид із Мевенового боку, з його великого почту — це як день і ніч. Я здригаюся, попри плащ, і стискаю долоні, щоб відігріти пальці. Під тиском навику Арвенів і кайданів я стала чутливіша до температури. Я ненавиджу Мевена, але все одно підсуваюся до нього ближче, аби погрітися. А Євангеліна, навпаки, намагається триматися від нього подалі. Губернатор Велле, здається, цікавить її більше, ніж король — вона час від часу щось йому каже, але тихо, аби не перебити промову Мевена.
— Ваш прийом і підтримка молодого-зеленого короля мене розчулює і робить мені честь.
Мевенів голос лине над юрмою, посилений мікрофонами й гучномовцями. Він не читає з папірця і, здається, встигає піймати погляд кожного, хто прийшов на центральну площу міста під його балкон. Як і все в Мевена, вибір місця — маніпуляція. Ми згори вниз дивимося на сотні людей з височини, недосяжної для простого люду. Мешканці Арборусу — столиці регіону, де править губернатор Велле — задирають голови, й від їхніх скерованих угору поглядів мені мурашки біжать шкірою. Багряні штовхаються, щоб роздивитися нас покраще. Їх у натовпі добре видно — вони стоять групками, вбрані абияк, а від холоду на щоках у них проступає рум’янець; срібні громадяни сидять у шубах. Подекуди у натовпі видніються пильні офіцери безпеки, а на балконі й дахах навколо розставили стражів.
— Сподіваюся, коронаційний тур допоможе мені не лише краще зрозуміти королівство, а й краще зрозуміти вас. Вашу боротьбу. Ваші надії. Ваші страхи. Бо у мене страхи таки є. — Натовпом унизу і товариством на балконі котиться шепіт. Навіть Євангеліна зиркає на Мевена краєм ока, насупившись понад бездоганно білим коміром хутряної накидки. — Королівство стоїть над прірвою і може впасти під тягарем війни та тероризму. Мій високий обов’язок полягає в тому, щоб цьому запобігти й порятувати нас від жахів анархії, які хоче нав’язати Черлена сторожа. Багато загинуло — в Археоні, Корвіумі, Літополі. Зокрема мої мати й батько. Повстанці звабили мого рідного брата. Але я не один. У мене є ви. У мене є Норта. — Він повільно зітхає, на щоці сіпається жилка. — Ми — багряні та срібні — спільно ставимо чоло ворогам, які прагнуть знищити наш спосіб життя. Я життя покладу й не пошкодую зусиль, щоб викорчувати Черлену сторожу.
Для мене вигуки знизу звучать як страшний скрегіт металу об метал. Я старанно утримую нейтральний вираз обличчя, як щит.
Із кожним днем його промова звучить упевненіше: він орудує старанно добраними словами, як ножами. Він жодного разу не каже «повстанець» чи «революція». Черлена сторожа — завжди терористи. Завжди вбивці. Завжди вороги нашого способу життя, хай би що це значило. На відміну від своїх батьків, він майстерно маневрує, щоб не образити багряних. Тур пролягає і через маєтки срібних, і через міста багряних. Він почувається як у своїй тарілці і там, і там, не сахаючись від найстрашніших сторінок життя у королівстві. Ми навіть відвідуємо фабричні передмістя, що я ніколи не забуду. Я намагаюся не щулитися, коли ми обходимо перехняблені гуртожитки чи виходимо на забруднене повітря. Здається, незворушний тільки Мевен — безжурно посміхається робітникам із татуюваннями на шиях. Він не прикриває рота, як Євангеліна, не бореться з нудотою від запаху, як багато інших, зі мною включно. Він справляється значно краще, ніж я думала. На відміну від своїх батьків, які не хотіли чи не могли цього зрозуміти, він прекрасно бачить, що звабити багряних — найкращий шанс перемогти.
Із кожним містом багряних, із кожними сходами маєтку срібних він закладає по камінцю у смертоносний шлях. Тисячі злиденних селян спостерігають за ним і бояться повірити своєму щастю, бояться сподіватися. Навіть я не розумію, що він робить.
— Мій батько запровадив Заходи після смертоносного нападу, в якому загинуло багато чиновників. Він намагався покарати Черлену сторожу за заподіяне зло. На мій сором, покарав він натомість вас. — Він схиляє голову на очах у юрми. Видовисько зворушливе: срібний король уклоняється багряним масам. Мені доводиться нагадувати собі, що це Мевен. Це все хитрощі. — Сьогодні я наказую скасувати Заходи. Це була помилка. Король хотів, як краще, але помилкою від того це бути не перестає.
Він на секунду зиркає на мене: моя реакція йому небайдужа.
Заходи: знижений до п’ятнадцяти призовний вік, комендантська година, смертна кара за будь-який переступ. Вони були скеровані на те, щоб налаштувати багряне населення Норти проти Черленої сторожі. Аж ось їх більше нема, зникли між ударами чорного королівського серця. Я мала би бути щаслива. Я мала би пишатися. Він робить це через мене. Якась частка його єства думає, що мене це потішить. Якась частка думає, що так я буду в безпеці. Але я дивлюся, як багряні — мій народ — прославляють свого гнобителя, і це сповнює мене жахом. Я опускаю погляд і бачу, що в мене тремтять руки.
Що він робить? Що він задумав?
Щоб довідатися, треба підлетіти чимближче до вогню. Не знаю, чи вистачить мені відваги.
На завершення він виходить до натовпу й тисне руки — багряним завжди стільки ж, скільки і срібним. Він легко проходить крізь натовп в оточенні стражів. Самсон Мерандус завжди при ньому — цікаво, скільки відчувають доторк його розуму. Він надійніше відваджує можливих убивць, ніж будь-який інший засіб. Ми з Євангеліною тягнемося у хвості, теж оточені охороною. Я, як завжди, відмовляюся посміхатися, дивитися, торкатися. Так безпечніше для всіх.
Транспорт на нас чекає, двигуни муркочуть. Хмарне небо темніє, я відчуваю запах снігу. Доки охорона змикає лави, даючи королю змогу сісти у свій транспорт, я пришвидшую крок. Серце розпачливо калатає, подих білими хмарками повисає у холодному повітрі.
— Мевене, — гучно кажу я.
Попри радісні вигуки натовпу за нами, він чує мене і завмирає на сходинці транспорту. Він обертається до мене із плинною грацією і змахує довгим плащем, блиснувши криваво-багряним підбоєм. Йому не потрібні шуби, щоб зігрітися.
Я щільніше загортаюся у плащ, аби зайняти чимось тремтячі руки.
— Ти це все серйозно?
Самсон, що стоїть при власному транспорті, свердлить мене поглядом. Доки на мені кайдани, він не може прочитати моїх думок, але це не значить, що він безпорадний. Моя справжня маска полягає в тому, що я нічого не розумію.
Щодо Мевена я вже не плекаю жодних ілюзій. Я знаю його понівечене серце й розумію: щось він до мене таки відчуває. Він би й радий позбутися цих почуттів, але не може. Коли він жестом запрошує мене сісти до нього у транспорт, я очікую, що зараз Євангеліна пирхне і запротестує. Але вона не каже ні слова й рушає до власного транспорту. На морозі вона вже не виблискує так яскраво. Тепер вона майже видається людиною.
Арвени до нас не приєднуються, хоча й намагаються. Але Мевен зупиняє їх поглядом.
Такого транспорту, як у нього, я ніколи не бачила. Водія й охоронця на передньому сидінні відділяє від пасажирів скло, що замикає нас разом. Стіни і вікна тут товсті, куленепробивні. Стражі теж не сідають у транспорт, а забираються прямо на дах, займаючи оборонні позиції. Мені тривожно від думки, що просто наді мною сидить страж із гвинтівкою. Щоправда, не так тривожно, як від розуміння, що король сидить просто навпроти й на щось чекає, не зводячи з мене погляду.
Він дивиться на мої руки — я розтираю замерзлі пальці.
— Тобі холодно? — шепоче він.
Я поквапцем запихаю долоні під ноги, щоб зігріти. Транспорт набирає швидкість.
— Ти це справді зробиш? Покладеш край Заходам?
— Думаєш, я став би брехати?
Мені не вдається стримати похмурого сміху. Якби ж то в мене був ніж... Цікаво, він устиг би мене спопелити, перш ніж я переріжу йому горло?
— Ти? Та ніколи в житті.
Він із посмішечкою стенає плечима, влаштовуючись зручніше на м’якому сидінні.
— Я серйозно. Заходи були помилкою. Вони принесли більше шкоди, ніж користі.
— Багряним? Чи тобі?
— Звичайно, і їм, і мені. Хоча батькові я подякував би, якби міг. Я здобуду підтримку народу, виправляючи заподіяну ним кривду. — Холодна байдужість у нього в голосі мене тривожить, і це ще м’яко сказано. Я знаю, що вона випливає з його спогадів про батька. Вони отруєні, мати випила з них усю любов і радість. — Боюся, у твоєї Черленої сторожі лишиться обмаль прихильників, коли я закінчу. Я прикінчу їх, не влазячи у чергову непотрібну війну.
— Думаєш, люди задовольняться цими крихтами? — гарчу я, підборіддям вказуючи за вікно. На пагорбах тягнуться голі зимові сільські угіддя. — Король подарував дітям ще два роки життя, як мило. Але яка різниця, якщо врешті їх усе одно заберуть?
Його усмішка ширшає.
— Думаєш?
— Думаю, так працює це королівство. Так було здавна.
— Побачимо.
Він відхиляється й опускає ступню на сидіння обіч мене. Знімає корону, вертить її в руках. Бронзові й залізні язики вогню зблискують у тьмяному світлі, відображаючи моє і його обличчя. Я повільно відсовуються, забиваюся в куток.
— Мабуть, я дав тобі жорсткий урок, — каже він. — Минулого разу ти стільки всього проочила, що зараз ні у що не віриш. Ти весь час видивляєшся інформацію, якої ніколи не використаєш. Ну як, уже зрозуміла, куди ми їдемо? І чому?
Я набираю повні груди повітря. Почуваюся так, ніби знову повернулася у Джуліанів клас, де він перевіряє мене перед картою. Тільки ставки цього разу вищі.
— Ми на Залізному шляху, прямуємо на північний захід. На Корвіум.
Йому стає зухвальства підморгнути.
— Гаряче.
— Ми ж не... — Я швидко кліпаю, намагаючись зорієнтуватися. Думки гудуть від крихт інформації, які я ревно збирала протягом багатьох днів. Тут уламок новин, тут клапоть пліток. — У Рокасту? Ти хочеш кинути виклик Келові?
Мевен ще далі відхиляється на кріслі, на обличчі веселощі.
— Не вмієш ти мислити масштабно. Навіщо мені гаяти час на чутки про мого братика-вигнанця? Мені треба покласти кінець війні й запобігти повстанню.
— Покласти кінець... війні?
— Ти ж сама казала: дай озерянам нагоду — й вони нас завоюють. Я не дамся. Особливо тепер, коли у П’єдмонту вистачає власних клопотів. Мені треба владнати все самому.
У транспорті тепло, значною мірою завдяки тому, що просто переді мною сидить вогненний король, але я відчуваю, як спиною ковзає палець криги.
Раніше мені снилася Душилка. Місце, де мій батько втратив ногу, а брати ледь не втратили життя. Де загинуло стільки багряних. Пустка з крові та попелу.
— Ти ж не воїн, Мевене. Ти не генерал, не солдат. Як ти збираєшся їх перемогти, коли...
— Коли іншим не вдалося? Коли не вдалося батькові? Коли не вдалося Келу? — огризається він. Кожне слово звучить так, ніби хрустить кістка. — Ти права, я не такий, як вони. Мене створено не для війни.
«Створено»... він каже це так легко. Мевен Келор — не той, ким народився. Це він мені вже пояснив. Він — конструкт, витвір своєї матері, яка що схотіла, додала, а що схотіла, відняла. Механізм, машина, бездушна й позбавлена орієнтирів. Мені страшно від думки, що отака-от істота тримає наші долі у тремтливих руках.
— Нічого ми насправді не втратимо, — продовжує він, щоб відволікти нас обох. — Наша військова економіка просто переорієнтується на Черлену сторожу. А тоді на того, кого вирішимо боятися далі. Виберемо, як контролювати демографію...
Якби не кайдани, я б напевно спопелила транспорт електрикою. Натомість я метаюся вперед, намагаюся схопити його за комір. Мої пальці просочуються під лацкани його піджака, я стискаю тканину в кулаки. Я бездумно штовхаю, втискаючи його у спинку сидіння. Він щулиться за якісь кілька сантиметрів від мого обличчя, тяжко дихає. Він такий же здивований, як і я. Непросто його здивувати. Я німію від шоку й не можу поворухнутися, паралізована страхом.
Він дивиться мені просто у вічі, довгі темні вії тремтять. Ми так близько, що я бачу, як розширюються в нього зіниці. Якби ж то я могла зникнути. Якби ж то я могла провалитися під землю. Його руки повільно, але невблаганно знаходять мої, стискають зап’ястки, намацують кайдани й кістки. Він розтискає мої кулаки в себе на грудях. Я дозволяю йому відвести мої руки, бо мені страшно. Від його доторку, нехай через рукавиці, шкірою біжать мурашки. Я на нього напала. На Мевена. На короля. Варто йому сказати хоч слово чи постукати у вікно — і стражі мені хребет вирвуть. Чи, може, він уб’є мене власноруч. Спалить живцем.
— Сідай, — різко шепоче він. Він дасть мені тільки один шанс.
Я, як налякана кішка, корюся і слухняно повертаюся у свій куток.
Він оговтується швидше, ніж я, і трясе головою з легкою посмішечкою. Швидко пригладжує піджак, повертає на місце локон розкуйовдженого волосся.
— Ти ж розумна дівчинка, Маро. Не кажи, наче сама цього не розуміла.
Я тяжко дихаю, ніби на грудях у мене лежить брила. Я відчуваю, як на щоках загорається рум’янець — від гніву та сорому.
— Їм потрібне наше узбережжя. Наша електрика. Нам потрібні їхні сільськогосподарські угіддя, ресурси... — Я затинаюся на словах, яких мене навчили у нашій обшарпаній школі. Обличчя у Мевена стає дедалі веселіше. — За Джуліановими книжками... королі посварилися. Двоє дорослих чоловіків полаялися над шахівницею, як малі розбещені діти. Ось тому так і вийшло. Столітня війна.
— А я думав, Джуліан навчить тебе читати між рядків. Бачити те, що лишилося несказаним. — Він трясе головою, розчарувавшись у мені. — Мабуть, навіть він не міг протидіяти довгим рокам поганої освіти. Ще одна вправно застосована тактика, мушу сказати.
Оце я якраз знала. І знала завжди, і це здавна мене смутило. Багряних навмисне тримають у темряві й тупості. Тому ми ще слабші, ніж могли би бути. Мої батьки навіть читати не вміють.
Я зморгую гарячі сльози прикрості. Ти ж це і так знала, — кажу я собі, намагаючись заспокоїтися. — Що війна — це тільки підступ, щоб тримати багряних у покорі. Щойно закінчиться один конфлікт, почнеться інший.
У мене серце кров’ю обкипає, коли я розумію, наскільки ж нечесна це гра, як давно вона триває, скільки людей у неї втягнули.
— Дурних людей легше контролювати. Як ти думаєш, чому мати так довго тримала батька під боком? Бо він був пияк і йолоп із розбитим серцем — багато чого не помічав, хотів лишити все як є. Його легко було контролювати, легко використовувати. Легко маніпулювати — і легко звалити на нього вину.
Я в люті тру обличчя, намагаючись приховати почуття. Мевен усе одно за мною спостерігає, і його обличчя трохи м’якшає. Ніби це щось міняє.
— То що робити двом срібним королівствам, коли вони перестануть жбурляти багряних один на одного? — Я сичу. — Почнуть скидати нас із круч? На кого лотерея вкаже, того і скинуть?
Він торкається свого підборіддя.
— Повірити не можу, що Кел тобі цього не розповів. Хоча він, звісно, не рвався нічого міняти, навіть заради тебе. Він, мабуть, думав, що тебе це зламає — а може, думав, що ти не зрозумієш...
Я гачу кулаком у куленепробивне скло. Спалахує біль, і я поринаю в нього, щоб відігнати думки про Кела. Я не можу собі дозволити провалитися у цю трясовину, навіть якщо він каже правду і Кел справді був готовий коїти страшні злочини.
— Припини, — гарикаю я, — припини.
— Я не дурний, дівчинко-блискавко, — він шкіриться точнісінько так само, як я. — Раз ти лізеш мені в голову, я лізу у твою. Це ми вміємо.
Доти мені було холодно, а тепер здається, що жар його люті ось-ось мене поглине. Мені млосно, я притискаюся щокою до прохолодного скла і заплющую очі.
— Не порівнюй нас. Ми дуже різні.
— Такі, як ми, — пирхає він. — Ми всім брешемо. Особливо собі.
Мені знову хочеться вгатити скло. Натомість я міцно затискаю кулаки під пахвами, намагаючись зіщулитися і стати меншою. Може, стиснуся врешті так, що зникну. З кожним подихом я дедалі сильніше жалкую, що сіла до нього у транспорт.
— Ти не зможеш переконати озерян, — кажу я.
Він хрипко сміється.
— Вони вже погодилися.
У мене очі від подиву розплющуються.
Він киває, явно задоволений собою.
— Губернатор Велле домовився про зустріч із одним із їхніх чільних міністрів. У нього є контакти на півночі, і його легко... переконати ними скористатися.
— Можливо, бо ти тримаєш його доньку у заручниках?
— Можливо, — погоджується він.
То от навіщо цей тур. Він консолідує владу, укладає нові союзи. Заламує руки, ламає волю всіма необхідними засобами. Я знала, що він організував тур не просто для того, щоб покрасуватися, але такого масштабу й уявити собі не могла. Мені згадуються Фарлі, полковник, їхні солдати-озеряни, що присягнули на вірність Черленій сторожі. Як позначиться на них перемир’я?
— Не кисни. Я кладу край війні, на якій полягли мільйони, й дарую мир країні, яка вже й не пам’ятає, що це слово значить. Ти мусила би мною пишатися. Ти мусила б мені подякувати. Не... — він підносить долоні, коли я на нього плюю.
— Тобі варто знайти якийсь інший спосіб висловлювати лють, — бурчить він, витираючи форму.
— Зніми з мене кайдани — і я тобі покажу.
Він хрипко сміється.
— Звичайно, панно Барров.
Надворі небо темніє, світ вицвітає і сіріє. Я прикладаю долоню до скла — якби ж то крізь нього можна було провалитися... але нічого не стається. Я досі тут.
— Мушу сказати, я здивований, — каже він. — З озерянами у нас значно більше спільного, ніж можна було уявити.
Я стискаю щелепи й ціджу крізь зуби:
— Так, ви обоє використовуєте багряних як рабів і гарматне м’ясо.
Він виструнчується так швидко, що я щулюся:
— Ми обоє хочемо знищити Черлену сторожу.
*
Це майже смішно. Хай би що я робила, виходить на гірше. Я спробувала порятувати Кілорна від призову — і скалічила натомість власну сестру. Я пішла у служниці, щоб допомогти родині — й уже за кілька годин опинилася в полоні. Я повірила Мевеновим словам і зрадливому серцю. Я повірила, що Кел обере мене. Я здійснила наліт на в’язницю, щоб звільнити бранців, аж ось я вже обіймаю Шейдове тіло. Я пожертвувала собою, щоб порятувати тих, кого люблю. Я дала Мевенові зброю. А тепер, хай би скільки я намагалася підірвати його владу зсередини, мені здається, що я все погіршую. Як виглядатиме об’єднаний Озерний край і Норта?
Хай би що казав Мевен, ми таки прямуємо до Рокасти після ще кількох зупинок у регіоні Західних озер. Надовго ми там не затримуємося. Чи то там не знайшлося достатньо величного маєтку для Мевенового двору, чи то йому просто не хочеться там зупинятися. І я розумію, чому. Рокаста — місто військове. Це не фортеця, на відміну від Корвіуму, але її все одно будували, щоб підтримувати армію. Місто негарне, збудоване з певною метою. Стоїть воно за кілька кілометрів від озера Таріон, і Залізний шлях розтинає його серце. Він розрізає Рокасту, як меч, відділяючи заможний сектор срібних від багряних дільниць. Мурів у міста нема, тож воно підкрадається майже непоміченим. Тіні будинків і будівель проростають із білої сліпої завірюхи. Срібні-буревісники розчищають нам дорогу й борються з погодою, не покладаючи рук, щоб король не відстав від розкладу. Вони стоять на дахах транспорту, плавними рухами скеровуючи сніг і лід убік. Без них молот нещадної зими опустився б на нас зі значно більшою силою.
Попри їхні зусилля, сніг лупить у вікна транспорту, закриваючи світ зовні. Дім Ларіс, що заплітає вітер, уже не з нами: хто загинув, а хто розбігся, повтікав разом із іншими бунтівними домами. Ті срібні, що лишилися, роблять усе в їхніх силах, але цього не досить.
З того, що мені вдається розгледіти, життя в Рокасті вирує, попри бурю. Снують багряні робітники з ліхтарями, що спалахують в імлі, як риба у каламутній воді. Упритул до озер така погода — не дивина.
Я загортаюся у довгий плащ і тішуся його теплу, хоча він багряно-кривавого кольору. Я зиркаю на Арвенів, досі вбраних у традиційний білий.
— Вам не страшно? — питаю я у повітря. На відповідь я не чекаю, бо її й не буде: всі вони старанно ігнорують мій голос. Я зітхаю і схрещую руки на грудях. — У таку хурделицю ми могли б вас загубити. Це я так мрію.
Мевенів транспорт, обсиджений стражами, котиться перед моїм. Охорона, як і мій плащ, різко виділяється на тлі завії — вогненні строї слугують решті за маяк. Мене дивує, що, навіть попри погану видимість, вони не знімають масок. Мабуть, тішаться, що виглядають страхітливо, наче вони й не люди: одні чудовиська захищають інше.
Десь у центрі міста наш кортеж звертає із Залізного шляху на широкий бульвар, навколо якого сяють мерехтливі вогні. Обабіч вулиці видніються ошатні міські вілли й обрамлені мурами маєтки. Їхні теплі вікна гостинно світяться. Попереду вежа з годинником то проступає з бурі, то знову зникає, коли її закриває порив вітру. Коли ми наближаємося, б’є третю — лунке калатання, здається, відгукується у мене в ребрах.
Вулицею метаються темні тіні, з кожною секундою буря сильнішає. Ми у срібному секторі, про що свідчить відсутність бруду й обшарпаних багряних на вулиці. Це — ворожа територія. Але я й так давно за ворожою лінією, куди ж далі.
При дворі про Рокасту й зокрема Кела ходили чутки. Солдати отримували наводку, наче він у місті: якийсь старий буцімто його бачив і просив сухпайки в обмін на інформацію. Але те саме казали і про інші міста. Треба бути дурним, щоб прийти сюди, у місто під Мевеновим контролем, особливо коли Корвіум під боком. Якщо йому вистачає клепки, то він десь далеко, у безпеці, помагає Черленій сторожі, чим може. Дивно й подумати, що доми Ларіс, Ірал і Гевен повстали во ім’я Кела, принца-вигнанця, який ніколи не посяде трон. Дарма змарнували свої життя.
Адміністративна будівля з вежею і годинником у порівнянні з рештою Рокасти видається декоративною — колони та кришталь перегукуються із Палацом білого полум’я. Наш кортеж зупиняється перед нею й випльовує нас у сніг.
Я поквапцем піднімаюся сходами, затягнувши на шиї багряний комірець від холоду. Всередині я чекаю на тепло і слухачів, готових ловити кожне Мевенове старанно прораховане слово. Натомість я бачу там хаос.
Колись це була пишна зала для зборів, але зараз м’які лави і сидіння відштовхнули вбік, до стін. Більшість меблів поскладали горою, щоб звільнити місце. Пахне кров’ю. Дивний запах у повній залі срібних.
А потім я бачу: це не зала, а лазарет.
Поранені офіцери рівними рядами лежать на розкладачках. На перший погляд, їх тут десятки зо три. Строї й начищені медалі свідчать, що тут зібралися військові різних рангів, та ще й із символами різних високих домів. Цілителі порядкують, як можуть, але їх тільки двоє — їх можна впізнати за багряно-срібними хрестами на плечах. Вони метаються навсібіч, помагаючи спершу найтяжче пораненим. Одна цілителька підхоплюється від чоловіка, що стогне, й кидається до жінки, яка вихаркує срібну кров, що металево сяє на підборідді.
— Цілителько Сконос, — суворо каже Мевен, — поможіть, кому зможете.
Один із його стражів у масці незграбно вклоняється й полишає лаву.
А нас заходить усе більше, забиваючи й без того людну кімнату. Кілька придворних забуває про правила й починає ходити рядами, вишукуючи своїх рідних. А хтось просто завмирає у жасі. Їхня порода не мусить спливати кров’ю, чи бодай не так.
Мевен стоїть переді мною і роззирається, опустивши руки на стегна. Якби я знала його гірше, то подумала б, що він розізлився чи засмутився. Але це — просто чергова вистава. Нехай це срібні офіцери, але мені їх шкода.
Лазарет доводить, що й мої Арвени не з каменю витесані. На мій подив, першою ламається Кицька — вона обводить поглядом залу, й на очі їй навертаються сльози. Вона прикипає поглядом до дальньої стіни, де тіла накрито білими саванами. Це трупи. Мертвих добрий десяток.
У мене в ногах якийсь юнак хрипко дихає. Він притискає долоню до грудей, де, судячи з усього, є якісь внутрішні ушкодження. Я перехоплюю його погляд, відзначаю його стрій і обличчя. Він старший за мене й наділений класичною вродою, якої не псують навіть бризки срібної крові. Барви дому — чорний і золотий. Телек, дім Провос. Він майже одразу мене впізнає. Брови повзуть угору, він бореться за кожен вдих. Під моїм поглядом він починає тремтіти. Він мене боїться.
— Що сталося? — питаю я. У шумній залі мій голос звучить як шепіт.
Не знаю, чому він відповідає. Може, боїться, що я його вб’ю, якщо не відповість. Може, хоче, аби хоч хтось знав, що відбувається насправді.
— Корвіум, — бурмоче він. Офіцер із дому Провос хрипить, намагається витиснути з себе слова. — Черлена сторожа. Там бійня.
У мене голос тремтить від страху.
— Для якого боку?
Він вагається, я чекаю.
Нарешті він із трудом вдихає.
— Для обох.