Повернення до Археону займає багато днів. І то не через відстань. І не тому, що король Озерного краю притягнув із собою не менше тисячі людей — придворних, солдатів, навіть багряних слуг. А тому, що в цілого королівства раптом з’явився привід для свята. Закінчення війни, майбутнє весілля. Мевенів нескінченний кортеж тягнеться Залізним шляхом, а потім Королівським шляхом, як равлик. І срібні, й багряні виходять привітати короля і хочуть побачити його бодай краєм ока. Мевен ласкаво зупиняється й вітає натовп — з Ірис при боці. Ми нібито виховані в ненависті до озерян, але нортинці схиляються перед нею. Вона — і цікавинка, і благословення. Вона — міст. Навіть короля Оррека вітають, нехай прохолодно. Ввічливо плескають у долоні, люб’язно вклоняються. Давній ворог перетворився на союзника у довгій подорожі, що пролягає перед нами.
Саме це Мевен повторює на кожному кроці:
— Тепер Норта й Озерний край об’єдналися. Нас поєднує довга подорож, що пролягає перед нами. Ми об’єдналися проти небезпек, які загрожують нашим королівствам.
Це він про Черлену сторожу. Це він про Корвіум. Це він про Кела, бунтівні доми, всіх і вся, що загрожують його хисткій владі.
Ніхто із нині живих не пам’ятає часів до війни. Моя країна не уявляє, що таке мир. Не дивно, що вони приймають за мир оце. Мені хочеться волати в обличчя кожному багряному, якого ми проминаємо. Мені хочеться викарбувати ці слова у себе на тілі, щоб усі побачили: пастка, брехня, змова. Тільки мої слова вже нічого не значать.
Я занадто довго пробула маріонеткою. Мій голос більше мені не належать. Тільки дії досі належать мені, але обставини жорстко обмежують мої можливості. Я б упала у розпач, але дні розпачу вже позаду. Так треба. Інакше я просто розсиплюся, мов порожня всередині лялька, яку дитина тягає за собою.
Я втечу. Я втечу. Я втечу. Я не зважуюся шепотіти цих слів уголос. Натомість вони вирують у мене в голові в ритмі мого серцебиття.
Протягом цієї подорожі ніхто зі мною не розмовляє. Навіть Мевен. Він надто зайнятий тим, що випробовує свою нову наречену. Вона, схоже, розуміє, що він за один, і готова до всього. Я сподіваюся, що вони повбивають одне одного.
Високі археонські шпилі — видовисько знайоме, але не заспокійливе. Кортеж вкочується в пащу аж надто звичної клітки. Ми просуваємося крутими вулицями до палацового комплексу навколо площі Цезаря. Сонце на ясно-блакитному небі оманливо яскраве. Майже весна. Дивно. Мені-бо здавалося, що зима, як і мій полон, триватиме вічно. Не знаю, чи я витримаю — спостерігати за змінами пір року з королівської камери.
Я втечу. Я втечу. Я втечу.
Яйцеголовий і Тріо замалим не передають мене з рук у руки, витягують із транспорту, ведуть сходами Білого полум’я. Повітря тепле, вогке, пахне свіжо і чисто. Ще кілька хвилин на сонці — і я почну пітніти під багряно-срібною курткою. Але мене вже за кілька хвилин заводять у палац, під королівські канделябри. Вони мене не дуже непокоять після першої і єдиної спроби втечі. Власне кажучи, я ледь не розпливаюся в посмішці.
— Рада вернутися додому?
Не знаю, що дивує мене більше: те, що зі мною взагалі заговорили — чи те, хто саме озвався.
Я ледве стримуюся, щоб не вклонитися, і повертаюся до неї з прямою спиною. Арвени теж спиняються, але тримаються близько, щоб за потреби мене схопити. Їхній навик висмоктує з мене останні краплі енергії. Її охорона теж на нервах, стривожено оглядає коридор навколо. Вони, мабуть, досі вважають Археон і Норту ворожою територією.
— Принцесо, — відповідаю я. Від слова у роті кислий присмак, але я не бачу причини вступати у відкритий конфлікт із черговою Мевеновою нареченою.
Її подорожній одяг оманливо простий: шкіряні штани по нозі й темно-синя приталена куртка, що підкреслює фігурку — пісочний годинник. Ані прикрас, ані корони. Чорне волосся зачесане у просту косу. Вона могла б зійти за пересічну срібну. Заможну, але не королівської крові. Навіть вираз обличчя в неї нейтральний: ані усмішки, ані вишкіру. Вона не засуджує дівчину-блискавку в кайданах, на відміну від решти знайомої мені шляхти. Контраст дивний і незручний. Я про неї нічого не знаю. Може, вона взагалі ще гірша за Євангеліну. Чи навіть за Елару. Я поняття не маю, хто ця молода жінка і що вона про мене думає. Від цього мені ніяково.
Ірис це розуміє.
— Ні, мабуть, ні, — веде далі вона. — Пройдімося разом.
Вона простягає мені руку, ніби запрошує на прогулянку. У мене, мабуть, очі лізуть на лоба. Але я приймаю запрошення. Вона задає швидкий, але не неможливий темп, і обидва набори охорони рушають за нами через передпокій.
— Здається, попри назву, Біле полум’я — холодне місце. — Ірис підводить погляд на стелю. Канделябри відображаються в її сірих очах, як зоряне небо. — Не хотіла б я, щоб мене тут тримали в полоні.
Я пирхаю. Дурненька, вона ж ось-ось стане Мевеновою королевою. Хіба ж є гірша темниця?
— Тебе щось насмішило, Маро Барров? — муркоче вона.
— Нічого, Ваша Високосте.
Вона обводить мене поглядом. Її очі затримуються на моїх зап’ястках, на довгих рукавах, що приховують кайдани. Вона повільно торкається одного наручника і втягує повітря. Німий камінь вселяє інстинктивний страх, але вона не сахається.
— У мого батька теж є домашні тварини. Може, у всіх королів так.
Кілька місяців тому я б огризнулася. Ніякий я, мовляв, не домашній улюбленець. Але вона має рацію. Я тільки стенаю плечима.
— Звідки мені знати? Я знаю недостатньо багато королів.
— Три королі на долю багряної дівчини, народженої у злиднях. Боги чи то ненавидять тебе, чи то люблять.
Я не знаю, вишкіритися мені чи засміятися.
— Немає ніяких богів.
— У Норті нема, у тебе нема. — Вираз її обличчя м’якшає. Вона озирається через плече на численних придворних і шляхту, що мнуться в коридорі. Більшість навіть не завдає собі клопоту прикинутися, наче вони на нас не витріщаються. Якщо її це і дратує, то вона цього не виказує. — Цікаво, чи боги мене чують у цьому безбожному місці. Тут навіть храму немає. Треба попросити Мевена, щоб збудував.
Через моє життя пройшло чимало диваків. Але в усіх них я хоч щось та й розумію: знайомі емоції, мрії, страхи. Я кліпаю: що більше принцеса Ірис говорить, то більше я заплутуюся. Вона видається розумною, сильною й самовпевненою, але навіщось погодилася вийти заміж за явного монстра. Вона напевно бачить, що він таке. І навряд чи керується сліпими амбіціями. Вона й так принцеса, донька короля.
То чого вона хоче? Може, у неї взагалі не було вибору? Розмови про богів заплутують мене ще більше. У нас релігії немає. Та й звідки їй тут взятися?
— Ти що, хочеш запам’ятати моє обличчя? — тихо питає вона, коли я намагаюся прочитати її вдачу. Вона, здається, робить те саме: теж розглядає мене, як складний твір мистецтва. — Чи просто намагаєшся урвати ще кілька хвилин поза замкненою кімнатою? Якщо друге, то я тебе не звинувачую. Якщо перше, то, мені здається, ми ще одна на одну надивимося.
Від будь-кого іншого це звучало б, як погроза, але навряд чи Ірис сприймає мене достатньо серйозно. Бодай вона не виглядає ревнивицею. Та й для того їй треба було б щось до Мевена відчувати, у чому я сильно сумніваюся.
— Проведи мене у тронну залу.
Мої вуста сіпаються, я ледве стримую посмішку. Більшість прохань тут — насправді залізні накази. А в Ірис — навпаки. Її накази звучать як прохання.
— Гаразд, — кажу я й рушаю.
Арвени не зважуються потягнути мене геть. Ірис Сиґнет — це вам не Євангеліна Самос. Перейти їй дорогу — це оголосити війну. Я не стримуюся і посміхаюся Тріо і Яйцеголовому через плече. Обидва шкіряться у відповідь. Від їхнього роздратування я усміхаюся, хоча шрам і болить.
— Дивна ти бранка, Маро Барров. Я бачила, що Мевен робить із тебе леді у трансляціях, але не думала, що він змушує тебе триматися як леді весь час.
Леді? У мене ніколи не було титулу — і не буде.
— Я просто домашній песик на короткому повідку і в ошатній одежині.
— Дивний король, що тримає тебе отак. Ти — ворог держави та важливий пропагандистський символ, а з тобою цяцькаються, майже як із особою королівської крові. А зрештою, хлопчики завжди вибирають собі дивні іграшки. Особливо ті, які звикли їх втрачати. Ті тримаються за цяцьки міцніше, ніж решта.
— А ти б що зі мною зробила? — питаю я. Коли Ірис стане королевою, моє життя опиниться в її руках. Вона зможе мене вбити, а то і щось гірше. — Якби ти була на його місці?
Ірис вправно ухиляється від відповіді.
— Намагатися стати на його місце — це помилка, і я її не вчиню. Нормальна людина не полізе йому в голову. — А тоді вона сміється. — А от його мати, мабуть, чимало часу там проводила.
Елара ненавиділа мене за сам факт мого існування, але Ірис, мабуть, ненавиділа б іще сильніше. Юна принцеса вражає.
— Тобі пощастило, що ти з нею не перетнулася.
— Спасибі тобі за це. Але, сподіваюся, ти не візьмеш за звичку вбивати королев. Хоча навіть диванні песики кусаються. — Вона кліпає на мене пронизливими сірими очами. — Ти ж не кусатимешся?
Мені стачає клепки не відповідати. «Ні» — це зухвала брехня. «Так» — і я заслужу собі ще одного ворога королівської крові. Вона посміхається, коли розуміє, що я нічого не скажу.
До великої зали, де збираються Мевенові придворні, недалеко. Я стільки часу провела там перед камерами, змушена дивитися, як новокровка за новокровкою присягає йому на вірність, що добре знаю цю залу. Зазвичай поміст заставляють кріслами, але за нашої відсутності їх прибрали, залишивши тільки великий сірий трон. Ірис сердито зиркає на нього, коли ми наближаємося.
— Цікава тактика, — бурмоче вона, коли ми підходимо до нього. Вона торкається брили німого каменю, як і моїх наручників. — Але необхідна, враховуючи, скільки сюди напустили шептунів.
— Напустили?
— При дворі в Озерному краї їх не вітають. Вони не можуть перетнути мурів нашої столиці, Детраона, чи зайти до палацу без належного супроводу. І шептунів тим паче не підпускають за п’ять метрів до монарха. Власне кажучи, мені здається, у моїй країні й немає шляхетних родин із цим навиком.
— Їх не існує?
— Там, звідки я походжу — вже ні.
Натяк повисає в повітрі, як дим.
Вона відходить від трону, нахиляє голову спершу в один бік, потім в інший. Їй не подобається те, що вона бачить. Її вуста стискаються в ниточку.
— Скільки разів ти відчувала доторк Мерандуса в голові?
Якусь мить я здуру намагаюся згадати.
— Забагато, втратила лік, — кажу я, стенаючи плечима. — Спочатку Елара, потім Самсон. Навіть не знаю, хто гірший. Тепер я розумію: королева вміла так зазирнути мені в голову, щоб я навіть не помітила. А він... — мій голос тремтить. Спогади болючі, у скронях здіймається біль. Я торкаюся вилиць, щоб його розтерти. — А Самсон... ти щосекундно відчуваєш, коли він там.
Вона полотніє.
— У цьому місці стільки очей, — вона кидає погляд спершу на мою охорону, потім на стіни. На камери безпеки, що стежать за кожним сантиметром зали, за нами. — Хай дивляться.
Вона повільно знімає куртку й перекидає через руку. Під нею біла сорочка, застібнута під горло, але з відкритою спиною. Вона обертається, вдаючи, наче розглядає тронну залу, а насправді демонструє себе. Спина в неї мускуляста, сильна, довга. Чорні татуювання тягнуться від основи черепа вниз шиєю, через лопатки й до куприка. Спочатку мені здається, що це корені. Але я помиляюся. Це не корені, а потоки води, що вигинаються й досконалими лініями перетікають її шкірою. Вони міняться з кожним її рухом, як живі. Нарешті вона знову повертається обличчям до мене, на вустах — посмішечка.
Та зникає, щойно її погляд ковзає за мене. Мені навіть обертатися не треба, аби зрозуміти, хто наближається на чолі цілої процесії. Кроки відлунюють у мармуровій залі й моєму черепі.
— Я б радо провів для тебе екскурсію, Ірис, — каже Мевен. — Твій батько саме облаштовується у своїх покоях. Думаю, він не проти, щоб ми познайомилися ближче.
Арвени й охоронці-озеряни відступають, щоб звільнити простір для короля і його стражів. Сині строї, білі, червоно-помаранчеві. Їхні силуети й барви настільки звичні, що я впізнаю їх навіть краєм ока. Особливо знайомий мені юний блідий король. Я радше відчуваю, ніж бачу його — липке тепло погрожує мене поглинути. Він зупиняється за кілька сантиметрів від мене, так близько, що за бажання міг би взяти за руку. Від цієї думки я здригаюся.
— Я була б дуже вдячна, — відповідає Ірис і киває з дивною формальністю. Уклони не даються їй легко. — Я саме розмовляла з панною Барров про... — вона вишукує правильне слово, озираючись на суворий трон, — декорації.
Мевен стримано посміхається.
— Це запобіжний засіб. Мого батька вбили, на мене теж здійснили замах.
— І що, трон із німого каменю порятував би вашого батька? — невинно питає вона.
У повітрі пульсує жар. Настала й моя черга услід за Ірис зняти куртку, перш ніж Мевен мене з неї викурить.
— Ні, мій брат вирішив, що відрізати йому голову — найкращий варіант, — Мевен іде напролом. — Від цього не захистишся.
Трагедія сталася у цьому ж палаці. На кілька ярусів вище, у кімнаті без вікон, зате зі звуконепроникними стінами. Коли охорона притягла мене туди, я була мов у тумані і боялася, що мене з Мевеном стратять за державну зраду. А натомість у двох шматках звідти вийшов король. Окремо голова, окремо тіло, й посередині срібна калюжа. А Мевен вийшов звідти з короною.
Я стискаю кулаки.
— Жахливо, — бурмоче Ірис. Я відчуваю на собі її погляд.
— Правда ж, було страшно, Маро?
Він несподівано торкається моєї руки, і його долоня пече, мов тавро. Я ледве стримуюся, щоб не огризнутися, і скоса зиркаю на нього.
— Так, — ціджу я крізь зуби. — Страшно.
Мевен киває і стискає щелепи, так що кістки обличчя проступають різкіше. Мені аж не віриться, що йому стає зухвальства нап’ялювати маску скорботу. Вдавати, що йому сумно. Це не так. Він не може сумувати. Його мати забрала в нього любов до батька і брата. Якби ж то вона забрала ще й ту частку, що любила мене... але ні, та ятриться й отруює нас обох. Чорна гнилизна пожирає йому мозок і все, що лишилося в ньому людського. Він це теж розуміє. Він знає, що щось не так, і не може цього виправити ані своїм навиком, ані своєю владою. Він зламаний, і немає на землі такого цілителя, що його вилікував би.
— Ну, перш ніж показати тобі мій дім, я хочу тебе з деким познайомити. Він дуже хоче побачити мою майбутню наречену. Страже Норнусе, прошу, — Мевен робить жест солдатові. За його наказом страж мовби перетворюється на спалах червоного й оранжевого, метається до входу і знову назад за якусь секунду. Отже, прудконіг. Через стрій він виглядає як куля вогню.
За ним ідуть постаті у знайомих родових барвах.
— Принцесо Ірис, це — правитель дому Самос із родиною, — каже Мевен, жестикулюючи між своєю новою нареченою і старою.
Євангеліна різко контрастує із просто вбраною Ірис. Цікаво, скільки часу в неї пішло на те, щоб сконструювати сукню, яка виглядає так, ніби кожен вигин тіла омиває розплавлений метал. Вона більше не носитиме корон і діадем, але цілком надолужує це прикрасами. У неї на шиї, зап’ястках і у вухах — срібні ланцюжки, тонкі, як нитки, й оздоблені діамантами. Її брат також виглядає по-новому без звичних латів чи хутра. Його силует досі вселяє загрозу, але тепер Птолемій більше схожий на батька завдяки бездоганному чорному оксамиту та блискучому срібному ланцюжку. Воло стоїть перед своїми дітьми з незнайомою жінкою при боці. Я можу здогадатися, хто це.
І тієї ж миті починаю краще розуміти Євангеліну. Її мати — страшне видовисько. Й не тому, що вона негарна. Навпаки, старша пані приголомшливо красива. Це від матері Євангеліна успадкувала розкосі чорні очі й бездоганну порцелянову шкіру, не успадкувавши її гладкого прямого волосся кольору воронового крила і тонкої фігурки. Ця жінка виглядає так, ніби навіть я можу переламати її навпіл, попри наручники. Це, імовірно, маска. Її вбрання поєднує барви її дому — чорний і смарагдово-зелений — із самоським сріблом, аби продемонструвати, кому вона віддана. У мене у вухах стоїть зневажливий голос пані Блонос. Чорний і зелений — барви дому Вайпер. Мати Євангеліни — звірівниця. Коли вона наближається, мені вдається краще роздивитися переливи її сукні. І тут я розумію, чому Євангеліна так любить носити свій навик на собі. Це — родинна традиція.
На її матері — не прикраси. На ній змії.
На зап’ястках, навколо шиї. Тонкі, чорні, вони рухаються повільно, а їхні лусочки виблискують, як розлита нафта. Мене прошиває страх і відраза. Хочеться забитися у свою кімнату, зачинити двері й опинитися чимдалі від цих повзучих гадів. Натомість вони наближаються з кожним кроком. А я думала, що це з Євангеліною непросто.
— Лорд Воло. Його дружина, Ларентія з дому Вайпер; їхній син Птолемій; донька Євангеліна. Шановані члени мого двору, — пояснює Мевен, вказуючи на них усіх по черзі. У його усмішці зблискують зуби.
— Шкода, що ми не мали нагоди як слід познайомитися раніше, — Воло робить крок уперед, щоб потиснути руку Ірис. Він підстриг сиву борідку, і подібність між ним і дітьми стала помітніша. Міцні кістки, елеґантні лінії, довгі носи, вуста, постійно викривлені у гримасі. Його шкіра виглядає ще блідішою на тлі Ірис, коли він нахиляється поцілувати їй руку. — Нас відкликали у справах у нашому регіоні.
Ірис схиляється в уклоні — втілення елегантності.
— Вибачення зайві, мій пане.
Мевен зустрічається зі мною очима понад їхніми руками і весело підводить брову. Якби могла, я би спитала в нього, що він пообіцяв дому Самос — або чим налякав. У них із рук вислизнуло двоє королів Келор. Стільки планів та інтриг — і все коту під хвіст. Я знаю, що Євангеліна не кохає Мевена, ба більше, він їй навіть не подобається, але її вирощували стати королевою. І в неї двічі вкрали ціль її життя. Вона підвела не лише себе, а й свою родину. Бодай тепер вона може звинувачувати в цьому не лише мене.
Євангеліна зиркає на мене з-під темних довгих вій. Вони тріпотять, коли вона поводить поглядом, як маятником старого годинника. Я роблю крочок убік від Ірис, щоб між нами була певна відстань. У доньки роду Самос з’явилася нова суперниця й об’єкт ненависті, і я не хочу, щоб вона дійшла хибних висновків.
— А ви були нареченою короля? — Ірис вивільняє руку і сплітає пальці. Євангеліна переводить погляд із мене на принцесу. Хоч раз я побачу її з рівною суперницею. Може, мені пощастить і Євангеліна наробить дурниць чи спробує пригрозити Ірис так, як погрожувала мені. Щось мені підказує, що Ірис такого не стерпить.
— Певний час так. А перед тим — його брата, — каже Євангеліна.
Принцеса не здивована. Припускаю, в Озерному краї уважно стежили за нортинським королівським родом.
— Що ж, я рада, що ви повернулися в палац. Нам потрібна буде допомога з організацією весілля.
Я прикушую губу ледь не до крові. Краще так, ніж розсміятися вголос, коли Ірис сипле сіль Самосам на рани. Навпроти мене Мевен відвертається, щоб приховати вишкір.
Одна змія сичить — низький звук ні з чим не сплутаєш. Але Ларентія швидко присідає в реверансі, змахуючи подолом своєї переливчастої сукні.
— Ми до ваших послуг, Ваша Високосте, — каже вона. Голос у неї глибокий і солодкий, як цукровий сироп. У нас на очах найтовща змія, що обвилася у неї навколо шиї, піднімається понад вухом і ховається у волоссі. Гидота. — Для нас буде великою честю допомогти вам, чим зможемо. — Я майже чекаю, що зараз вона штурхне Євангеліну ліктем, аби та погодилася. Натомість зміюка переводить увагу на мене так швидко, що я не встигаю відвернутися. — Є якась причина, чому бранка витріщається на мене?
— Жодної, — кажу я, клацаючи зубами.
Те, що я не відвертаюся, хижачка Ларентія сприймає як виклик. Вона робить крок уперед і підступає до мене впритул. Ми однакові на зріст. Змія у неї у волоссі й далі сичить, звивається й викручується, спускаючись до ключиць. Її яскраві очі зустрічаються з моїми, а роздвоєний чорний язик лиже повітря, визираючи між довгих ікол. Я не сахаюся, але мимоволі ковтаю слину — рот пересихає. Змія не зводить із мене погляду.
— Кажуть, ти не така, як усі, — шепоче Ларентія. — Але страх у тебе тхне так само, як у всіх інших мерзенних багряних щурів, із якими я мала нещастя перетнутися.
Багряний щур. Багряний щур.
Я стільки разів це чула. І навіть сама думала про себе так. Але коли я чую це з її вуст, у мені щось ламається. Я так довго вчилася опановувати себе, бо це потрібно для виживання — а тепер все погрожує піти коту під хвіст. Я глибоко вдихаю, змушуючи себе заспокоїтися.
Її змії й далі сичать, переповзаючи одна через одну чорними клубками луски і хребтів. Є серед них і довгі, що за наказом могли б дотягнутися до мене.
Мевен гучно зітхає.
— Охороно, думаю, час повернути Мару Барров до її кімнати.
Я обертаюся на закаблуках, перш ніж Арвени на мене накинуться, й відступаю у так звану безпеку їхньої присутності. Є у зміях щось недобре. Терпіти їх не можу. Не дивно, що Євангеліна виросла такою — при такій матері.
Коли я втікаю до своїх покоїв, мене охоплює прикре відчуття полегші. І вдячності. Мевенові.
Я скеровую всю лють, яка в мені накопичилася, на те, щоб придушити це гниле почуття. Мевен — потвора. Я відчуваю до нього тільки ненависть. Я не можу дозволити, щоб до цього почуття домішалося ще щось, нехай навіть співчуття.
Треба втікати.
*
Минають два довгі місяці.
Мевенове весілля — у десять разів масштабніший спектакль, ніж Прощальний бал чи навіть Випроба королев. Срібна шляхта знову лине до столиці, звозячи з собою свій почет з усіх куточків Норти. Повертаються навіть вигнанці. Із новими союзниками Мевен почувається в безпеці й може підпустити ближче усміхнених ворогів. У більшості є власні маєтки у столиці, але багато хто селиться у Білому полум’ї, доки палац не починає тріщати по швах. Мене здебільшого не випускають із кімнати. Мені байдуже. Це й на краще. Проте наближення весілля я відчуваю навіть із камери. Це — видимий символ союзу Норти й Озерного краю.
Дворик під моїм вікном, що всю зиму простояв порожній, із теплим повівом весни розквітає. Шляхта ліниво прогулюється між магнолій, узявшись під руки. Весь час перешіптуються, весь час інтригують чи пліткують. Шкода, що я не вмію читати по губах. Тоді я знала б і деталі, а не тільки те, які доми тримаються разом. Їхні барви жаріють на сонці. Мевен був би дурний, якби не розумів, що вони плетуть інтриги проти нього та його нареченої. Про нього багато що можна сказати, але він не дурний, це точно.
Давня рутина, яку я виробила, щоб пережити перший місяць полону — прокинулася, поїла, посиділа, покричала, починаємо знову, — вже не працює. Тепер у мене є продуктивніші способи згаяти час. Паперу і ручки мені не дали, а я навіть не завдаю собі клопоту попросити. Не можна залишати слідів. Натомість я просто витріщаюся на Джуліанові книжки, знічев’я гортаючи сторінки. Інколи я чіпляюся поглядом за рукописні нотатки чи примітки, нашкрябані Джуліановим почерком. «Цікаво; дивно; порівняй із 4-м томом». Слова знічев’я, без глибшого значення. Я все одно торкаюся пальцями літер, відчуваю засохле чорнило й натиск давньої ручки. Цього контакту із Джуліаном досить, щоб я згадала, як читати між рядків і промовлених уголос слів.
Особливо багато він розмірковував над одним томиком — тоншим, ніж історичні нариси, але із щільно надрукованим текстом. Корінець у томика потрісканий, сторінки списані Джуліановим почерком. Я майже відчуваю тепло його рук, які розгладжували м’яті сторінки.
На обкладинці жирним чорним шрифтом написано «Про витоки», а далі — імена десятка срібних учених, авторів статей і есеїв у цій книжечці. Більшість нарисів заскладні для мене, але я все одно їх передивляюся. Хоч би й заради Джуліана.
Один пасаж він позначив особливо наполегливо — і сторінку загнув, і підкреслив кілька речень. Це щось про мутації та зміни, породжені прадавньою зброєю, якої більше не існує, й навіть відтворити її ми не можемо. Один учений вважає, що саме вона породила срібних. Інші не погоджуються. Кілька згадують натомість богів — можливо, тих, у яких вірить Ірис.
Джуліан окреслює свої погляди у примітці внизу сторінки.
«Дивно, що стільки людей вважає себе богами чи обранцями богів, — писав він. — Благословенними вищою силою. Вивищеними над рештою. А всі-бо докази вказують на зворотнє. Наші навики — від ушкоджень, від чуми, що викосила більшість. Ми — не обранці богів, а їхнє прокляття».
Я зачудовано кліпаю очима на ці слова: якщо срібні — це прокляття, то що ж тоді новокровки? Щось іще гірше?
А може, Джуліан помиляється? Може, нас теж обрали? Тільки для чого?
У чоловіків і жінок, значно розумніших, ніж я, не знайшлося відповідей. Немає їх і в мене. Крім того, в мене є значно нагальніші теми для роздумів.
Я сную плани за сніданком — повільно жую і перебираю в голові все, що знаю. Королівське весілля — це організований хаос. Додаткові засоби безпеки, незліченна охорона, але все ж добрий шанс. Слуги повсюди, шляхта п’яна, та ще й ті, хто зазвичай дивиться на мене, відволічуться на принцесу-чужинку. Дурістю було б нічого не спробувати. І дурістю з боку Кела було б не ризикнути.
Я витріщаюся на сторінки — білий папір, чорне чорнило. Бабця спробувала мене порятувати й загинула. Змарнувала життя. А я, егоїстка, хочу, щоб вони спробували знову. Бо якщо я лишуся тут довше, якщо мені доведеться вікувати вік за кілька кроків від Мевена з його пронизливими очима, відсутніми частками особистості, ненавистю до всього на світі...
Ненавистю до всього і всіх, крім...
— Припини, — сичу я собі й долаю бажання впустити срібного монстра, що пробивається за мури мого розуму. — Припини.
Я вивчаю план Білого полум’я. За два повороти наліво від моїх дверей, через галерею зі скульптурами, знову наліво, вниз гвинтовими сходами... Я повторюю маршрут до тронної зали, до передпокою, до банкетної зали, до різних кабінетів і залів для нарад, до покоїв Євангеліни, до Мевенової давньої спальні. Я запам’ятовую кожен зроблений крок. Що краще я вивчу палац, то кращі в мене шанси втекти, коли випаде нагода. Мевен, звичайно, братиме шлюб із Ірис у Королівському суді, як не на самій площі Цезаря. Така кількість гостей і охорони більше ніде й не поміститься. З мого вікна суду не видно, та я й ніколи не бувала всередині, але я перетну цей міст, коли до нього дістануся.
Відколи ми повернулися, Мевен більше мене не викликає. І добре, — кажу я собі. Краще порожня кімната і дні в мовчанці, ніж його липкі слова. Та все ж я щоночі заплющую очі з відчуттям розчарування. Мені самотньо; мені страшно; я егоїстка. Після місяців у німому камені й на лезі бритви всередині в мене порожнеча. Так легко дозволити уламкам розсипатися. Так легко дозволити йому скласти їх на свій розсуд. Можливо, за кілька років я й забуду, що це в’язниця.
Ні.
Уперше за тривалий час я знову жбурляю тарілку зі сніданком у стіну і кричу. За нею летить склянка води. Вона розлітається на кришталеві уламки. Від вигляду зламаних речей мені стає трохи легше.
За частку секунди двері прочиняються, заходять Арвени. Яйцеголовий опиняється в мене при боці першим і тримає мене міцно, щоб я не встала зі стільця. Вони засвоїли урок: до уламків мене краще не підпускати.
— Може, краще давати пластмасові тарілки, — пирхаю я у простір. — Здається, так буде зручніше.
У Яйцеголового кулаки чешуться. Його пальці вгризаються мені у плечі, мабуть, залишаючи синці. Через німий камінь біль просякає аж до кісток. У мене серце стискається, коли я розумію, що вже й не пам’ятаю, як це — не відчувати постійного гнітючого болю і тривоги.
Інші охоронці прибирають, навіть не мружачись, коли скалки скла ковзають долонями в рукавицях. У мене знову з’являються сили встати аж тоді, коли пульс їхньої присутності стихає. Я роздратовано закриваю книжку, яку й так не читала. На обкладинці написано: «Генеалогія нортинської шляхти, том ІХ». Кому це треба?
Зайнятися більше нічим, тож я ставлю її назад на полицю. Оправлений у шкіру томик акуратно займає місце між своїми братами — томом VIII і Х. Може, варто повиймати книжки й розставити по-новому. Згаяти на це кілька секунд із моїх нескінченних годин.
Натомість я опускаюся на підлогу й намагаюся дотягнутися трохи далі, ніж мені вдалося вчора. Моя гнучкість лишилася в минулому, але я все одно намагаюся дотягнутися долонями до пальців на ногах. М’язи печуть, але хоча б не болять. Утім я женуся за болем. Це — одне з небагатьох відчуттів, яке у цій шкаралупі нагадує мені, що я ще жива.
Хвилини зливаються, час потягується разом зі мною. Назовні світло змінюється, весняні хмарки ганяються одна за одною, зрідка закриваючи сонце.
Хтось тихо, невпевнено стукає у двері моїх покоїв. Досі ніхто у них не стукав, і серце ледь не вискакує мені з грудей. Але адреналін швидко вщухає. Рятувальні загони стукати не стали б.
Євангеліна прочиняє двері, не чекаючи на запрошення.
Я лишаюся, де була, прикута до місця несподіваним страхом. Я підтискаю ногу під себе, готова підскочити за найменшої потреби.
Вона дивиться на мене згори вниз, зверхня, як завжди. На ній довгий лискучий плащ і тугі шкіряні штани. Якийсь час вона стоїть непорушно, й ми мовчки обмінюємося поглядами.
— Ти що, така небезпечна, що тобі навіть вікно не дозволяють відкрити? — вона нюхає повітря. — Тут тхне.
Мої напружені м’язи потроху розслабляються.
— А тобі нудно, — бурмочу я. — Іди посмикай ґрати іще чиєїсь клітки.
— Може, займуся цим пізніше. А зараз ти станеш мені у пригоді.
— Не хочеться мені бути твоєю мішенню.
Вона цокає язиком.
— Цього разу не моєю.
Вона хапає мене під руку і ставить на ноги. Щойно її рука входить до сфери дії німого каменю, рукав обсипається на підлогу блискучим металевим пилом. Манжет то відновлюється, то знову зникає у рівномірному химерному ритмі, доки вона веде мене геть із кімнати.
Я не пручаюся. Все одно марно. Нарешті вона розтискає хватку й дозволяє мені йти самостійно.
— Якщо ти хотіла вигуляти домашню тваринку, можна було просто попросити дозволу, — гарчу я, розтираючи свіжі синці. — У тебе що, нової суперниці нема? Чи над бранкою збиткуватися простіше, ніж над принцесою?
— Ірис для мене занадто спокійна. Ти хоч зуби показуєш.
— Рада чути, що я тебе розважаю. — Коридор перед нами вигинається. Наліво, направо, наліво. План Білого полум’я чіткіше вимальовується в мене перед очима. Ми проминаємо червоно-чорні гобелени з феніксами, обрамлені справжніми коштовностями. Потім — галерея зі скульптурами й портретами Цезаря Келора, першого короля Норти. Від неї мармуровими сходами можна спуститися до кімнати, яку я називаю Бойовою залою. У цьому довгому переході, освітленому віконцями у стелі, на стінах висить два монструозних полотна, натхненних війною з Озерним краєм. Вони тягнуться від підлоги до стелі. Але Євангеліна не підводить мене до намальованих сцен смерті та слави. Ми не спускаємося до придворного ярусу палацу. Вона веде мене до королівської резиденції. Оздоби покоїв стають багатші, але без показної демонстрації розкошів. Дедалі більше королів, політиків і воїнів проводять мене поглядом із золочених полотен — і в більшості упізнаване чорне волосся Келорів.
— То що, король Мевен корону твою забрав, але дозволив лишитися в тих же покоях?
Її вуста кривляться — у посмішці, а не гримасі.
— От бачиш, ти мене ніколи не підводиш. Завжди зубки показуєш, Маро Барров.
Я ще ніколи не була за цими дверима, але можу уявити, куди вони ведуть. Вони надто пишні, щоб служити комусь, крім самого короля. Біле поліроване дерево оправлене сріблом і золотом, інкрустоване перлами та рубінами. Цього разу Євангеліна не стукає, а просто відкриває двері. Перед нами — пишна приймальня з шістьма стражами, які від нашої присутності напружуються і тягнуться до зброї. Очі зблискують за масками.
Вона не знічується.
— Передайте королю, що Мара Барров тут і хоче з ним побачитися.
— Король не в настрої, — у голосі стража бринить влада. Це банші. Дай йому змогу — і він кричатиме, доки ми не оглухнемо. — Йдіть собі, пані Самос.
Євангеліна не виказує страху, тільки проводить долонею по своїй довгій сріблястій косі.
— Передайте, — повторює вона. Їй не потрібно гарчати, щоб голос звучав загрозливо. — Він би хотів це знати.
Серце калатає у мене у грудях. Що вона робить? І чому? Коли вона востаннє вирішила вигуляти мене Білим полум’ям, мене віддали на ласку Самсону Мерандусу, який розламав мій мозок і добряче в ньому покопирсався. Щось їй потрібно. У неї є свій мотив. Якби ж то я ще знала, який, аби робити протилежне.
Врешті піддається не вона, а один зі стражів, кряжистий чоловік, у якого навіть вогненний плащ не приховує м’язів. Він нахиляє голову, так що світло зблискує на чорних коштовностях маски.
— Секундочку, моя пані.
Терпіти не можу Мевенові покої. Не встигла зайти, а вже почуваюся, як у трясовині. Ніби тону в океані чи падаю із кручі. Тільки б він відіслав нас геть. Тільки б він відіслав нас геть.
Страж швидко повертається. У мене серце провалюється у п’яти, коли він відсилає своїх побратимів.
— Сюди, Барров, — запрошує він мене.
Євангеліна злегка підштовхує мене у спину, так що я шпортаюся вперед.
— Тільки Барров, — додає страж і обводить поглядом усіх Арвенів по черзі.
Ті лишаються на місці й відпускають мене. Євангеліна теж. Її очі чорніють, стають темніші, ніж зазвичай. Мене охоплює дивне бажання вхопити її і потягнути з собою. Перспектива побачитися з Мевеном сам на сам раптом жахає.
Страж — імовірно, моцар із дому Рамбос — не мусить мене навіть торкатися, аби скерувати у потрібному напрямку. Ми проходимо порожню, майже не вмебльовану вітальню, затоплену сонячним світлом. Там немає ані барв дому, ані картин, ані скульптур, ані навіть книжок. Це Келова стара кімната була забита речима, обладунками, його безцінними підручниками, навіть настільними іграми. Він повсюди розкидав символи своєї особистості. Мевен у цьому геть на нього несхожий. Тут у нього немає причин грати роль, тому кімната відображає, який він порожній усередині.
Мене дивує, яке його ліжко маленьке. Зроблене для дитини, хоча кімната явно розрахована на щось значно, значно масштабніше. Стіни спальні білі, не оздоблені декораціями. Вікна — єдина прикраса: вони виходять на кутик площі Цезаря, Столичну річку та міст, який я колись допомогла знищити. Той поєднує Біле полум’я зі східною частиною міста. Навсібіч простягається зелень, помережана квітами.
Страж повільно відкашлюється. Я зиркаю на нього і здригаюся, зрозумівши, що він також мене полишить.
— Туди, — каже він, вказуючи на наступні двері.
Якби хтось тягнув мене силою, було б легше. Якби страж приставив мені до голови пістоль і змусив іти далі. Мені не було б так боляче, якби я мала кого звинуватити. Натомість я можу винити тільки себе. Нудьгу. Смертоносну цікавість. Постійний біль і самотність. Я живу у малесенькій нірці, де можу покладатися тільки на Мевенову одержимість. Вона, як і мої кайдани, і слугує щитом, але несе повільну смерть.
Двері прочиняються всередину, ковзаючи білими мармуровими плитами. У повітрі стоїть пара. Не від самого вогненного короля, а від гарячої води. Молочна від мила й ароматичних олій вода повільно закипає навколо нього. Ванна, що стоїть на срібних звіриних ніжках, велика, на відміну від його ліжка. Мевен опустив лікті на бездоганну порцеляну й повільно водить пальцями по воді.
Коли я заходжу, Мевен змірює мене електричним, смертоносним поглядом. Я ще ніколи не бачила його настільки спантеличеним і настільки лютим. Розумніша дівчина розвернулася б і втекла. Натомість я зачиняю за собою двері.
Сидінь тут немає, тож я лишаюся стояти. Не певна, куди дивитися, я зосереджуюся на його обличчі. Волосся в нього вогке, розкуйовджене. Темні кучері липнуть до шкіри.
— Я зайнятий, — шепоче він.
— Міг мене й не впускати, — я жалкую про ці слова, щойно їх вимовляю.
— Міг, — щиро каже він. А тоді кліпає й відводить погляд. Він відкидається у ванні, опускає голову на порцеляну і втуплюється у стелю.
— Що хотіла?
Порятунку, пробачення, міцного сну, моїх рідних. Список тягнеться у нескінченність.
— Мене притягнула сюди Євангеліна. Я нічого від тебе не хочу.
Він видає низький звук, майже сміх.
— Он воно що, Євангеліна... мої стражі — боягузи.
Якби Мевен був моїм другом, я б порадила йому не недооцінювати доньку дому Самос. Але я тримаю язик на припоні. Пара обпікає мене, як гарячковий доторк.
— Вона привела тебе сюди, щоб ти мене переконала.
— У чому?
— Одружитися з Ірис, не одружуватися з Ірис. Не чай же пити вона тебе привела.
— Ні.
Євангеліна намагатиметься запопасти корону, доки Мевен не опустить ту на голову іншої. Так її виховували. Так само, як Мевена виховували для значно страшніших речй.
— Вона думає, що мої почуття до тебе затьмарять мій розум. Дурненька.
Я щулюся. Тавро у мене на ключицях пече під сорочкою.
— Кажуть, ти знову почала бити посуд? — веде далі він.
— У тебе поганий смак на порцеляну.
Він посміхається стелі. Посмішка в нього кривувата, точнісінько як у його брата. На якусь мить Мевенове обличчя перетворюється на Келове, їхні риси збігаються. Я з жахом розумію, що пробула тут довше, ніж була знайома з Келом. Мевенове обличчя я знаю краще, ніж його.
Він сунеться у ванні, так що вода йде брижами, і звішує з ванни руку. Я змушую себе відвести погляд і втупитися у плитку. У мене три брати і батько, який не може ходити. А ще я місяцями ділила жалюгідну подобу ванни з десятком смердючих чоловіків і хлопців. Чоловічими формами мене не здивуєш. Але це не значить, що я хочу бачити більше Мевенового тіла, ніж мушу. Я знову почуваюся так, ніби стою на краю трясовини.
— Весілля завтра, — нарешті каже він. Його голос відлунює від мармуру.
— Он воно що.
— А ти не знала?
— Звідки? Мене ніхто ні про що не інформує.
Мевен стенає плечима. Вода знову брижиться, показуючи ще клапоть білої шкіри.
— Так, ну, не те щоб я думав, наче ти почала бити посуд через мене, але... — він змовкає й переводить погляд на мене. Мене кидає у жар. — Приємно було сподіватися.
Якби я не боялася наслідків, то вишкірила б зуби, закричала, видряпала йому очі. Сказала Мевенові, що пробула з його братом недовго, але досі пам’ятаю кожен удар його серця. Я пам’ятаю, як він горнувся до мене уві сні, коли ми лишалися самі й обмінювалися жахіттями. Його руку в мене на шиї, плоть до плоті — я дивилася на нього так, ніби ми впали з неба. Його запах. Його смак. Я кохаю твого брата, Мевене. Ти мав рацію. Ти — тільки тінь, а кому треба тінь, коли є вогонь? Хто обере чудовисько, коли може обрати бога? Я не можу вдарити Мевена блискавкою, але можу знищити його словами. Потицяти у його хворі мозолі, роз’ятрити йому рани. Хай кривавлять і рубцюються, перетворюючись на щось іще гірше.
Натомість я вимовляю геть інші слова.
— Тобі подобається Ірис?
Він чухає голову й пирхає, як маленький.
— Ніби це взагалі щось міняє.
— Ну, вона — перші нові стосунки, які ти завів після смерті матері. Цікаво, що з цього вийде без Елариної отрути в тебе в голові. — Я тарабаню пальцями по нозі. Слова всотуються в нього повільно, але він нарешті киває. Погоджується. Я йому співчуваю, хоча й борюся з цим почуттям, що є сили. — Ви заручилися два місяці тому. Це мало часу, твої заручини з Євангеліною тривали довше.
— Так буває, коли від цього залежить доля двох армій, — різко каже він. — Озеряни не славляться терплячістю.
Я форкаю.
— А дім Самос пішов тобі назустріч?
Кутик його вуст тягнеться вгору у кривій посмішечці. Він бавиться одним зі своїх іскряних браслетів, повільно обертає срібне кільце на тонкому зап’ястку.
— І від них буває користь.
— Я думала, Євангеліна перетворить тебе на булавку для голок.
Його усмішка ширшає.
— Якщо вона мене вб’є, то втратить навіть примарні шанси. Та й батько її цього не дозволить. Дім Самос має велику владу, навіть якщо вона не королева. Але ж яка з неї вийшла б королева!
— Можу тільки уявити.
Від цієї думки я здригаюся. Корони з голок, кинджалів і лез, мати зі зміями, батько — ляльковод, що смикає за Мевенові ниточки.
— А я — ні, — зізнається він. — Не можу. Я досі бачу в ній тільки Келову королеву.
— Ти ж не мусив обирати її після того, як підставив його.
— Ну, не міг же я обрати ту, кого хотів? — огризається він. Повітря навколо нас не закипає, а холоднішає. Коли він втуплюється у мене лютими очима, в яких палає блакитне полум’я, у мене шкірою біжать мурашки. Потік прохолоднішого повітря змітає пару, розвіюючи примарний бар’єр між нами.
Я здригаюся і змушую себе підійти до найближчого вікна, тільки б від Мевена відвернутися. Назовні магнолії брижаться на легенькому вітерці, сонце освітлює їхній білий, кремовий і рожевий квіт. Простій красі не місце тут, де все вирішують кров, амбіції та підступи.
— Ти кинув мене помирати на арені, — повільно кажу я, ніби ми зможемо це колись забути. — Ти тримаєш мене на ланцюгу у своєму палаці, під охороною день і ніч. Я марнію і нидію...
— Думаєш, мені подобається на це дивитися? — бурмоче він. — Думаєш, я хочу тримати тебе у полоні? — Голос у нього тремтить. — Але інакше ти зі мною не залишишся.
Він водить пальцями по воді, й вона плюскоче. Я зосереджуюся на цьому звуці замість його голосу. Я розумію, що він робить, відчуваю, як стискається на мені його хватка, але не можу вирватися. Як же легко втонути. Якійсь частці мене цього навіть хочеться.
Я не відводжу погляду від вікна. Хоч раз я вдячна за знайомий тягар і біль від німого каменю. Це — неспростовне нагадування, що Мевен таке, і що значить для мене його кохання.
— Ти спробував убити всіх, хто мені дорогий. Ти дітей убивав. — Я пам’ятаю мертве скривавлене немовля із запискою в кулачку чітко, як жахіття. Я не намагаюся стерти цей образ. Мені потрібно його пам’ятати. Потрібно пам’ятати, що він таке. — Через тебе загинув мій брат.
Я обертаюся до нього з різким мстивим сміхом. Лють прочищає мені голову.
Він різко підводиться, голий торс майже такий же блідий, як ванна.
— А ти вбила мою матір. І відняла в мене брата. Відняла в мене батька. Щойно ти провалилася у цей світ, механізм прийшов у рух. Мати зазирнула тобі в голову й побачила цей сценарій. Побачила можливість, на яку чекала стільки років. Якби не ти... якби ти не... — Він затинається, слова сиплються перш, ніж він встигає їх зупинити. Він стискає зуби, щоб не бовкнути чогось іще гіршого. Знову тиша. — Я і знати не хочу, що було б.
— А я знаю, — шкірюся я. — Мене б послали в окопи, де я й зогнила б. А може, сяк-так вижила б, живий мрець. Я знаю, що зі мною було б, бо це пройшли мільйони. Мій батько, мої брати, забагато людей.
— І знаючи те, що ти знаєш зараз... ти повернулася б? Ти б обрала те життя? Призов, містечко зачучвірене, свою родину, того рибалку?
Стільки людей загинуло через мене, через те, що я таке. Якби я була просто багряною, просто Марою Барров, вони були б живі. Шейд був би живий. Я прикипаю до нього думками. Чим би я тільки не пожертвувала, аби його повернути. Я б тисячу разів пожертвувала собою. Але ж потрібно шукати і рятувати новокровок. Потрібно помагати революції. Та ще й війна закінчилася. Треба, щоб срібні шматували один одного, а багряні об’єднувалися. У всьому цьому я зіграла свою роль, нехай невелику. Були й помилки. Мої помилки. Їх так багато, що всіх не злічити. Я далеко не досконала, та навіть не добра. Мій мозок точить найважливіше питання. Ось про що Мевен питає насправді: чи зреклася б я свого навику і влади, щоб усе стало як раніше? Мені навіть не потрібно часу на подумати.
— Ні, — шепочу я. Не пам’ятаю, коли я підійшла до нього впритул, коли стисла край ванни. — Ні, не обрала б.
Це зізнання пече гірше, ніж вогонь, і жере мої нутрощі. Я ненавиджу Мевена за те, що з ним відчуваю, що з ним розумію. Цікаво, я встигну його скалічити? Стиснути кулак, розбити йому щелепу важкими наручниками? Чи вміють цілителі шкіри відрощувати зуби? Марно й намагатися. Я не проживу достатньо довго, щоб дізнатися відповідь.
Він піднімає на мене погляд.
— Ті, хто знає, як це — жити у темряві, готові на все, аби лишатися на світлі.
— Не вдавай, наче ми однакові.
— Однакові? Ні. — Він трясе головою. — Але, можливо, ми... рівні.
— Рівні? — Мені знову хочеться його пошматувати. Вирвати йому горло нігтями й зубами. Його інсинуації завдають мені болю. Майже так само, як підозра, що він, можливо, правий.
— Я питав Джона, чи бачить він майбутнє, якого вже не існує. Він сказав, що шляхи весь час змінюються. Збрехав. Він маніпулював мною, як навіть Самсон не може. Він вивів мене до тебе, а я навіть не пручався. Звідки мені було знати, що ти отрута?
— Якщо я отрута, то позбудься мене. Не муч нас обох!
— Ти ж розумієш, що не можу, хай би як хотілося. — Його вії мерехтять, очі затуманюються. Він далеко, навіть я не дотягнуся. — Ти така, як Томас. Ти — єдина небайдужа мені людина, єдина, хто нагадує, що я живий. Не порожній. І не самотній.
Живий. Не порожній. Не самотній.
Кожне з цих зізнань пронизує мої нерви, як стріла, й тіло охоплює холодний вогонь. Я ненавиджу, коли Мевен таке говорить. Я ненавиджу, що ми відчуваємо те саме, боїмося того самого. Я ненавиджу, ненавиджу. Якби могла, я змінила б свою природу і спосіб мислення. Тільки я не можу. Якщо боги Ірис справді існують, то вони свідки: я спробувала.
— Джон не розповідав мені про мертве майбутнє — майбутнє, яке стало неможливим. Але я про нього думав, — шепоче він. — Срібний король, багряна королева. Що змінилося б? Скільки людей досі були б живі?
— Твій батько — ні. І Кел — теж ні. І я — напевно, ні.
— Я знаю, що це порожні мрії, Маро, — огризається він, як учень, якого виправили у класі. — Навіть якщо в нас і був шанс, то його більше немає.
— Через тебе.
— Так, — м’яко зізнається він. — Так.
Не зводячи з мене погляду, Мевен знімає із зап’ястка браслет повільним, рішучим, методичним рухом. Я чую, як той котиться підлогою — срібло дзвенить об мармур. Інший браслет за мить приєднується до першого. Не зводячи з мене очей, він відхиляється у ванні й закидає голову, підставляючи шию. У мене сіпаються руки. Це аж надто легко — що є сили стиснути на його блідій шиї брунатні пальці. Притиснути його. Кел боїться води. А Мевен? Можна його втопити. Вбити. Хай ми обоє зваримося у цій ванні. Він бере мене на слабо. Якась частка його єства хоче, щоб я так і зробила. А може, це — одна з тисячі пасток, у які я попадалася. Черговий підступ Мевена Келора.
Він кліпає й видихає. Щось у глибині його душі розслабляється. Заклята заклякла мить проминає.
— Завтра будеш однією із дружок Ірис. Насолоджуйся моментом.
Чергова стріла в живіт.
Мені хочеться пожбурити об стіну чергову склянку. Дружка на весіллі століття. У мене не буде жодного шансу втекти. Я стоятиму перед цілим двором. Охорона повсюди. Очі повсюди. Мені хочеться закричати.
Використовуй гнів, використовуй лють, — намагаюся сказати собі. Натомість почуття просто поглинають мене і перетворюються на розпач.
Мевен ліниво вказує відкритою долонею на двері.
Я намагаюся не озиратися, йдучи до виходу, але мимоволі таки оглядаюся. Мевен втупився у стелю порожніми очима. Джуліанів голос у мене в голові шепоче:
«Ми — не обранці богів, а їхнє прокляття».