Він запізнюється, й серце калатає, як шалене. Я намагаюся здолати страх, перетворити його на пальне. Послуговуючись цією новою енергією, я шматую золочені рами портретів, розвішаних залою. Лусочки позолоти перетворюються на нещадні блискучі скалки. Золото — слабкий метал. М’який. Слухняний. У бою користі з нього нема. Я відпускаю скалки. Не можна гаяти час і зусилля на слабаків.
Перлисті родієві пластини на моїх руках і ногах вібрують від адреналіну, яскраві дзеркальні краї переливаються, як рідка ртуть. Вони готові перетворитися на те, що мені потрібно, аби заціліти. На меч, на щит, на кулю. Просто зараз мені нічого не загрожує. Але якщо Толлі не прийде сюди за хвилину, я піду його шукати, й тоді загроза таки з’явиться.
Вона ж пообіцяла, — кажу я собі.
Це звучить по-ідіотськи, як забаганка примхливої дитини. Треба було головою думати. У моєму світі єдина запорука, яка має значення — це кров, а єдина обіцянка, якої не можна порушити — це родина.
Срібні можуть посміхатися й домовлятися з іншим домом — і порушити обіцянку з наступним же подихом. А Мара Барров не срібна, й тому навіть такої честі не заслуговує.
Вона нічого не винна ані моєму брату, ані мені. Вона нас усіх може перебити. Дім Самос не був до дівчини-блискавки ласкавий.
— У нас є розклад, Євангеліно, — бурмоче Ластівка. Вона притискає одну руку до грудей, намагаючись не ушкодити негарний опік. Цілителька шкіри не встигла ухилитися від Мариного навику, коли той повернувся. Але роботу вона закінчила, і це єдине, що має значення. Тепер дівчина-блискавка може вершити хаос.
— Даймо йому ще хвилину.
Коридор мовби розтягується переді мною, довшає з кожною секундою. У цьому крилі палацу битву на площі майже не чути. Вікна виходять на порожній дворик, видно тільки темні грозові хмари над нами. За бажання я могла би вдати, що це — просто черговий день моєї звичної муки. Всі посміхаються і, вишкіривши ікла, кружляють навколо дедалі більш смертоносного престолу. Я думала, що зі смертю королеви небезпеки зникнуть. Я не схильна недооцінювати здатність людей до злодіяння, але Мевена таки недооцінила. У нього більше від матері, ніж ми усвідомлювали, а частина його монструозності питома, своя.
Слава барвам, я більше не мушу терпіти товариство цього монстра. Коли дістанемося додому, треба надіслати принцесі озерян подаруночок на знак вдячності за те, що зайняла моє місце в нього при боці.
Він уже дуже далеко, мчить до безпеки на своєму потязі. Молодята вже були у Скарбниці, коли я від них відкололася. Це, звісно, якщо Мевенова огидна одержимість Марою не взяла гору. Коли мова заходить про неї, хлопчисько стає непередбачуване. Може, він узагалі розвернувся й рушив на пошуки. Може, він уже мертвий. Сподіваюся, таки мертвий. Це суттєво полегшило б мені наступні кроки.
Я надто добре знаю мати й батька, щоб за них хвилюватися. Біда тому срібному чи багряному, який викличе мого батька на двобій. А в матері є власні запасні плани. Напад на весілля не став несподіванкою ні для кого з нас. Дім Самос добре підготувався. Тільки б Толлі дотримався плану. Братикові складно утриматися від бійки, він занадто імпульсивний і теж украй непередбачуваний. Ми не мусимо перешкоджати повстанцям: так батько наказав. Сподіваюся, брат виконає наказ.
Усе буде добре. Я повільно видихаю, чіпляючись за ці три слова. Але вони мене не заспокоюють. Я хочу звідси вибратися. Я хочу додому. Я хочу знову побачити Елейну. Я хочу, щоб Толлі вийшов з-за рогу, живий і неушкоджений.
Натомість він ледве плентається.
— Птолемію! — гарикаю я, і всі страхи, крім одного, розвіюються.
На чорній сталі його обладунку чітко проступає кров, на грудях — ніби бризки срібної фарби. Я відчуваю різкий присмак металу. Я бездумно смикаю його лати й піднімаю його в повітря разом із ними, а тоді підпираю його плечем, щоб він не упав. Він ледве тримається на ногах, куди вже тут бігти. Крижаний жах торкається мого хребта.
— Ти спізнився, — шепочу я, і він зболено посміхається. Значить, живий, раз почуття гумору не зникло.
Ластівка поквапцем стягує його обладунок і береться до роботи, але мене їй випередити не вдається. Я веду рукою — й лати падають, тільки відлуння котиться переходом. Я втуплююся у його голий торс, очікуючи побачити страшну рану. Але там — тільки поверхові порізи, недостатньо серйозні, аби вкласти Птолемія.
— Втрата крові, — пояснює Ластівка. Вона штовхає мого брата на коліна й піднімає його ліву руку. Він ойкає від болю. Я його підтримую й собі опускаюся на підлогу. — У мене немає часу це лікувати.
Це? Я оглядаю його руку, посірілу шкіру та свіжі чорні синці. Закінчується вона кривавою культею. Він втратив руку. Її акуратно відрізали на рівні зап’ястка. Срібна кров ліниво пульсує з перерізаних вен, попри його слабкі спроби перев’язати рану.
— А мусиш, — сичить Птолемій захриплим від муки голосом.
Я розпачливо киваю.
— Ластівко, це ж лише кілька хвилин.
Хто з магнетронів не втрачав пальці? Ми почали гратися ножами, перш ніж навчилися ходити. Ми знаємо, скільки часу йде на те, щоб відростити кінцівку.
— Якщо ти хочеш, щоб він знову опанував цією рукою, ти виконаєш усі мої накази, — відповідає вона. — Це надто складне завдання, щоб братися до нього поквапцем. Зараз я тільки спиню кровотечу.
Брат видає здушений звук, захлинаючись від болю і цієї думки.
— Ластівочко!.. — благаю я, але вона не здається.
— Поки що так!
Її прегарні очі — сірі очі дому Сконос — рішуче зустрічають мій погляд. Я бачу у них страх, що й не дивно. Кілька хвилин тому вона стала свідком того, як я вбила чотирьох охоронців і звільнила бранку короля. Вона тепер — співучасниця зради дому Самос.
— Гаразд, — я стискаю плече Толлі, благаючи його послухатися. — Поки що так. Але щойно ми опинимося в безпеці, вона тебе підлатає.
Він не відповідає, тільки киває, й Ластівка береться до роботи. Толлі відвертається, щоб не дивитися, як шкіра затягує зап’ясток, запечатуючи вени й кістки. Все відбувається дуже швидко. Її синьо-чорні пальці витанцьовують над його зблідлою шкірою, коли вона сплітає краї рани. Відростити шкіру легко, так я чула. Нерви і кістки — ось де починаються складнощі.
Я, як умію, відволікаю його від культі.
— То хто це зробив?
— Інший магнетрон. Озерянин. — Він витискає кожне слово. — Він побачив, як я намагаюся піти. Порізав мене, не встиг я гаразд зрозуміти, що відбувається.
Озеряни, йолопи відморожені. Всі такі суворі, та ще й у своїх огидних блакитних строях. Знайшов Мевен на кого проміняти дім Самос.
— Сподіваюся, ти йому віддячив, як належить?
— Голови в нього більше нема.
— Годиться.
— Ось, — каже Ластівка, закінчивши із зап’ястком. Вона проводить рукою спершу до плеча, потім униз хребтом до копчика. — Я простимулюю кістковий мозок і нирки, щоб пришвидшити виробництво крові. Але ти будеш слабкий.
— Гаразд, аби на ногах тримався, — голос у нього вже звучить упевненіше. — Допоможи мені встати, Єво.
Я слухняно підтримую його під здорову руку. Він важкий і повисає в мене на плечі мертвою вагою.
— Не налягай на десерти, — бурчу я. — Ходімо, ступай зі мною.
Толлі робить усе, що може, змушуючи себе сяк-так переставляти ноги. Але швидкість мене геть не задовольняє.
— Ну, раз так... — бурмочу я, сягаючи по його полишений обладунок. Він переформовується заново як пластина. — Вибач, Толлі.
Я штовхаю його на ноші, які тримаю в повітрі своїм навиком.
— Я можу йти, — протестує він, але слабко. — Тобі треба зосередитися.
— То зосередься ти за нас обох, — гарикаю я. — Тільки чоловіка поранять, як він розкисає.
Частина мого навику йде на те, щоб тримати його у повітрі, але не весь. Я біжу чимдуж, однією рукою притримуючи ноші. Вони летять за мною на невидимому повідку, а по інший бік від них — Ластівка.
Метал виспівує на краю мого сприйняття. Я відзначаю розташування кожного металевого предмета, який ми проминаємо, й інстинктивно все запам’ятовую. Мідні дроти — удавка. Замки й засуви — кулі чи стріли. Віконні рами — залізні руків’я скляних кинджалів. Батько змушував мене перелічувати зброю під руками, доки це не перетворилося на другу натуру. Я відзначаю, що можна використати, щоразу, як заходжу до кімнати. Дім Самос нікому не вдаться захопити зненацька.
Це батько розробив нашу швидку втечу з Археона. Через казарми і вниз північними кручами до човнів, що чекатимуть на річці. Спеціально виготовлені сталеві човни швидкі й тихі. Під нашим із батьком керівництвом вони розтинатимуть воду, як голка — плоть.
Ми відстаємо від розкладу, але лише на кілька хвилин. У цьому хаосі мине кілька годин, перш ніж хтось при дворі зауважить, що дім Самос зник. Не сумніваюся, що інші доми теж скористаються нагодою: щури полишають корабель, який іде на дно. Мевен не єдиний, хто заготував план втечі. Я не здивуюся, якщо свій план був у кожного дому. Двір — це порохова бочка з дедалі коротшим гнотом, а король сипле іскрами. Тільки ідіоти не чекали на вибух.
Батько зрозумів, що настрої змінилися, щойно Мевен перестав до нього дослухатися. Стало ясно, що союз із королем звістуватиме падіння нашого роду. Без Елари ніхто не міг утримати Мевена на поводу, навіть мій батько. А тоді наволоч із Черленої сторожі стала організованіша і з дрібної незручності перетворилася на справжню загрозу. Здавалося, вони сильнішають із дня на день. Вони діють у П’єдмонті й Озерному краї, ходили чутки, що вони ще й уклали союз із Монтфортом на заході. Вони виявилися значно розгалуженіші, ніж будь-хто міг очікувати, а також організованіші й рішучіші, ніж будь-яке інше повстання на живій пам’яті. І весь цей час мій плюгавий суджений втрачав зв’язок із реальністю. А також із троном і здоровим глуздом — загалом, усім, крім Мари Барров.
Він намагався з нею розпрощатися, чи бодай так казала Елейна. Мевен не гірше, ніж ми, розумів наскільки небезпечна його одержимість. Він бурмотів собі під ніс: «Убий її. Покінчи з цим. Позбудься цієї отрути». Елейна, непомічена, підслуховувала по закутках його приватних покоїв. Але слова так і лишалися словами. Він не міг із нею розстатися. Отже, потрібно штовхати її на його шлях — і збивати його на манівці. Ми мовби махали червоною ганчіркою перед биком. Вона була ураганом, і з кожним поштовхом він наближався до його центру. Я думала, що нею легко буде скористатися. А при неуважному королю мусить бути потужна королева.
Але Мевен витурив мене з місця, що належало мені за правом. А він-бо навіть не знав про Елейну, мою любу невидиму тінь. Її доповіді надходили пізніше, під покровом ночі. Вони були дуже детальні. Я досі відчуваю, як вона шепотіла їх у мою шкіру, й тільки місяць міг нас слухати. Елейна Гевен — за будь-яких обставин найкрасивіша дівчина, яку я бачила в цьому житті, але найкраще вона виглядає при світлі місяця.
Після Випроби королев я обіцяла їй, що ми залишимося разом, але ця мрія здиміла разом із принцом Тиберієм, як розвіюється більшість снів на світанку. Хвойда, — ось як її обізвав Мевен після спроби перевороту. Я ледь не вбила його на місці.
Я трясу головою, знову повертаючись до нагальніших завдань. Елейна зачекає. Елейна таки чекає, батьки обіцяли. Вона в безпеці у нас удома, схована в Розломі.
Двори Археону переходять у квітучі садки, які впираються в палацові мури. Паркан із кованого заліза спиняє наступ квітів і кущів. Із таких парканів зручно виготовляти списи. Раніше мури й сади патрулювала охорона з різних домів — вітровії Ларіси, шовки дому Ірал, провидці Іґрі — але останніми місяцями все змінилося. Ларіс та Ірал разом із домом Гевен виступили проти Мевенового правління. У розпалі битви, коли життя короля було під загрозою, палацова охорона розбіглася, хто куди. Я підводжу погляд на зелене гілля — квіти магнолії та вишні жаріють проти темного неба. На мурах із діамантового скла височіють постаті в чорному.
Тільки дім Самос охороняє мури.
— Брати і сестри во залізі!
Вони рвучко обертаються на мій голос і відповідають тим же:
— Сестро во залізі!
З наближенням муру у мене на шиї виступає піт. Від страху, від зусиль. Лишилося кілька метрів. Готуючись до зіткнення, я потовщую перлистий метал на черевиках, щоб останні кроки звучали рішучіше.
— Встати зможеш? — питаю я Птолемія й тягнуся до Ластівки.
Він зі стогоном спускає ноги з нош і змушує себе підвестися.
— Я не маленький, Єво, десять метрів пройду.
Щоб підтвердити сказане, він вкриває тіло гладкими чорними сталевими пластинами.
Якби в нас було трошки більше часу, я би вказала на слабкі місця його зазвичай бездоганних латів. На боках діри, на спині шар тонший. Але зараз я тільки киваю.
— Ти перший.
Кутик його вуст повзе вгору — він намагається посміхнутися, щоб я не хвилювалася. Я видихаю з полегшею, коли він здіймається в повітрі й піднімається на мур. Наші двоюрідні брати і сестри нагорі вправно його підхоплюють, підтягуючи навиком.
— Наша черга.
Ластівка хапається за мене, а я міцно притримую її рукою. Я вдихаю і прислухаюся до родію, що вигинається під моїми ступнями, підіймається ногами й закриває плечі. Вгору, — наказую я своєму обладунку.
Цзинь.
Перше відчуття, яке батько змусив мене запам’ятати — це куля. Я спала з кулею на шиї два роки, доки кулі не стали мені такі ж знайомі, як власні барви. Я можу розпізнати калібр за сто метрів. Я знаю, якої вони форми, ваги, складу. Крихітний шматочок металу означає різницю між життям і смертю. Може виявитися вбивцею, може — рятівником.
Цзинь, цзинь, цзинь. Кулі вилітають із дул, гострі, як голки, й нехтувати ними не можна. Летять вони ззаду. Я знову торкаюся ногами землі й зосереджуюся, щоб створити щит від несподіваного нападу.
Бронебійні набої: товсті мідні гільзи, нещадна вольфрамова куля із загостреним кінчиком. Вони змінюють курс у мене на очах і мирно приземляються у траву. Лунає черговий залп із доброго десятка гвинтівок, і я виставляю вперед руку, щоб захиститися. Грім автоматичного вогню заглушає крик Толлі наді мною.
Кожна куля лишає слід на моєму навику, забирає якусь його частку, якусь частку мене. Деякі завмирають у повітрі, деякі кришаться. Я кидаю всі зусилля на те, щоб створити безпечний кокон. На мурах Толлі і наші кузини й кузинки роблять те саме. Вони дають мені час роззирнутися і з’ясувати, хто ж у мене стріляє.
Червоне клоччя, рішучі очі. Черлена сторожа.
Я зціплюю зуби. Мені легко пожбурити кулі з трави назад у їхні черепи. Натомість я рву вольфрам, як вату, і нашвидкуруч виплітаю з нього блискучу нитку. Вольфрам дуже важкий і міцний. На те, щоб із ним працювати, йде чимало енергії. Хребтом скочується ще крапля поту.
Нитки сплітаються у сіть, що накриває дванадцятьох повстанців із головою. Тим же рухом я вибиваю їм гвинтівки з рук і кришу на шматочки. Ластівка міцно чіпляється за мене, і я відчуваю, як мене смикають назад і вгору, піднімаючи гладким діамантовим склом.
Толлі підхоплює мене, як завжди.
— Знову на ногах, — бурмоче він і до болю стискає мені руку.
Ластівка нахиляється глянути вниз, і їй перехоплює подих. Її очі розширюються.
— А спуск довший.
Я знаю. Під нами — тридцять метрів прямовисної стіни, а потім ще шістдесят — кам’янистого схилу, що веде до річки. «Зустрінемося в тіні мосту», — сказав батько.
У саду повстанці бабраються і пручаються під сіткою. Я відчуваю, як вони штурхаються і смикаються, ніби метал хоче розступитися від їхніх зусиль. Це мене відволікає від нагальнішого завдання. Клятий вольфрам, треба більше з ним тренуватися.
— Ходімо, — кажу я всім.
У мене за спиною вольфрам розсипається на пил. Він міцний і важкий, але крихкий. Без магнетронової руки він не гнеться, а ламається.
З Самосів годі тих, хто ламається і гнеться.
Ми не зламаємося — і гнутися більше не станемо.
*
Човни безгучно розтинають воду, ковзаючи поверхнею. Рухаємося ми швидко. Єдина перешкода — забруднене повітря Сірого міста. Його сморід досі не вивітрився з волосся та шкіри, хоча ми давно перетнули другий бар’єр захисних дерев. Ластівка відчуває мій дискомфорт і опускає руку на мій голий зап’ясток. Її цілющий доторк очищає легені і знімає втому. Якщо довго штовхати метал крізь воду, з часом стомлюєшся.
Мати перехиляється через край човна й торкається вод Столичної річки. До неї підпливає кілька сомів і обплітає вусиками пальці. Вона цими слизькими гадами не бридує, а я — так. Не знаю, що вони їй кажуть, але вона спокійна — а отже, вони не зауважили, щоб нас хтось переслідував. Її сокіл теж патрулює над головою. Коли сяде сонце, мати виставить замість нього кажанів. Як я й думала, на батьках ані подряпинки. Батько стоїть на носі флагмана і прокладає нам шлях. Його чорний силует виділяється на тлі синьої річки й зелених пагорбів, а його присутність заспокоює мене більше, ніж мирні долини.
Ми багато кілометрів мовчимо. Навіть двоюрідні брати і сестри, від яких я зазвичай очікую пустопорожніх балачок. Натомість вони діловито позбуваються своїх строїв охорони. Символи Норти зносить течія, а яскраві, розцяцьковані коштовностями медалі і значки тонуть у темряві. Символи нашої вірності й лояльності, заслужені тяжкою працею і кров’ю Самосів, зникають у глибинах річки й минулого.
Ми більше не нортинці.
— Отже, ви зважилися, — шепочу я.
За мною Толлі виструнчується. Його понівечена рука досі забинтована. Ластівка побоюється відрощувати руку на воді.
— А що, були якісь сумніви?
— А що, був інший вибір? — мати озирається через плече. Вона рухається із плинною кошачою грацією, потягується у своїй яскраво-зеленій сукні. Метелики вже давно розлетілися. — Слабкого короля ми б іще втримали під контролем, але безумством не покеруєш. Щойно Ірали виступили проти нього, у нас не лишлося варіантів. А обравши озерянку, — тут вона закочує очі, — Мевен сам розірвав останній зв’язок із нашим домом.
Я сміюся їй в обличчя. Ніхто нічого не вирішує без мого батька. Але мені вистачає клепки не сміятися над матір’ю.
— То інші доми нас підтримають? Я знаю, що батько вів із ними переговори.
І при цьому лишив своїх дітей напризволяще при дедалі безумнішому Мевеновому дворі. Цього я своїм батькам теж ніколи не скажу вголос.
Але мати все одно вловлює, що я думаю.
— Ти все зробила правильно, Єво, — муркає вона, торкаючись мого волосся, і розчісує пальцями срібні пасма. — І ти, Птолемію. Після катастрофи у Корвіумі й повстання домів у вашій відданості ніхто не сумнівався. Ви виграли нам час, безцінний час.
Я зосереджуюся на сталі й воді, ігноруючи холодний доторк її рук.
— Сподіваюся, воно того варте.
Мевен уже пережив кілька повстань. Як він може виграти без дому Самос, наших ресурсів, нашої землі та наших солдатів? Утім, до сьогодні в нього не було озерян. Я поняття не маю, що буде далі. Передчуття в мене геть недобрі. Я все життя вчилася планувати й терпляче чекати. Непевне майбутнє мене лякає.
На заході за пагорби сідає червоне сонце кольору Елейниного волосся.
Вона на мене чекає, — нагадую я собі. Вона в безпеці.
А ось її сестрі пощастило менше. Маріелла померла страшною смертю — розлючений шептун-Мерандус вискоблив їй мозок. Я уникала його, як могла, й тішилася, що нічого не знаю про батькові плани.
Я бачила, як він карає Мару. Після допиту вона сахалася від нього, як побитий пес. Це — моя вина. Я підштовхнула Мевена. Без мого втручання він, можливо, ніколи не підпустив би до неї шептуна — але в такому разі він узагалі тримався б від Мари на відстані. Вона б його не засліпила. А так він зробив усе, як я сподівалася, і зблизився з нею. Я мріяла, що вони погублять один одного. Це було б зручно: втопити двох ворогів одним якором. Але Мара вперто не ламалася. Та дівчина, яку я пам’ятаю — залякана загримована служниця, яка вірила в кожну брехню, — здалася б іще багато місяців тому. Натомість вона начепила іншу маску. Вона танцювала на його ниточках, сиділа в нього при боці, жила половинчастим життям без свободи й навику. І все одно не втрачала гордощів, вогню та гніву. Лють постійно палала у неї в очах.
Я мимоволі відчуваю до неї повагу, хоча вона так багато в мене відняла. Вона — постійне нагадування, ким мала стати я. Принцесою. Королевою. Я народилася за десять місяців після Тиберія. Я створена для того, щоб вийти за нього заміж.
Мої перші спогади — материні змії сичать мені на вухо пояснення й обіцянки. Ти, мовляв, — донька ікол і сталі. Для чого ж ти створена, як не для того, щоб правити? Кожен урок у класі й на арені готував мене до цієї долі: стати найкращою, найсильнішою, найрозумнішою, найсмертоноснішою і найпідступнішою. Найгіднішою. І я таки стала.
Королі не славляться ласкою і співчуттям. Випроба королев покликана створити сильних дітей, а не щасливий шлюб. Із Келом у мене було б і те, і те. Він би не заборонив мені бачитися з коханкою й не намагався мене контролювати. Очі в нього м’які й задумливі. Я і мріяти про таке не сміла. Я заслужила його кожною краплею пролитої крові, потом, сльозами від болю і втоми. Я пожертвувала всім, про що мріяло моє серце.
У ніч напередодні Випроби королев мені снилося, як усе буде. Мій престол. Мої діти королівської крові. Непідвладні нікому, навіть батькові. Тиберій буде мені другом, Елейна — коханкою. Вона одружиться з Толлі, як і заплановано, тож нам ніколи не доведеться розставатися.
А тоді Мара увірвалася в наші життя й розвіяла цю мрію, як пісок.
Колись я думала, що кронпринц зробить немислиме. Зречеться мене на користь давно втраченої Титан із дивними звичаями і ще дивнішим навиком. Натомість вона виявилася смертоносним пішаком і змела короля з шахівниці. Дивні бувають вигини долі. Цікаво, чи той провидець-новокровка бачив сьогоднішній день. Він сміється, коли таке бачить? Шкода, що він жодного разу не траплявся мені в руки. Ненавиджу нічого не знати наперед.
На берегах попереду проступають доглянуті газони. Краї галявин обрамлено золотом і багрянцем, так що маєтки над річкою мовби сяють. Наш маєток неподалік, ще кілометра півтора. А тоді ми звернемо на захід. До нашого справжнього дому.
Мати так і не відповіла на моє запитання.
— То як, батькові вдалося переконати інші доми? — перепитую я.
Вона мружиться, напружується всім тілом. Скручується, як її змії.
— Дім Ларіс був із нами від початку.
Це я і так знаю. Вони не лише контролюють значну частину нортинського повітряного флоту, а й очолюють регіон Розломів. Насправді правлять вони за нашими розпорядженнями. Це — наші слухняні маріонетки, готові що завгодно віддати, аби зберегти у нашому володінні залізні й вугільні копалини.
Елейна з дому Гевен. Якщо вони не з нами...
Я облизую пересохлі губи, стискаю кулаки. Човен стугонить піді мною.
— А...
— Ірал не пристав на наші умови, і більша половина Гевену — також. — Мати порхає й ображено схрещує руки на грудях. — Не хвилюйся, Елейна до них не належить. Я тебе прошу, перестань ламати човен. Я не збираюся здолати останній кілометр уплав.
Толлі торкається моєї руки. Я видихаю й розумію, що занадто стисла хватку на човні. Ніс корабля знову вирівнюється, повертаючись у початкову форму.
— Перепрошую, — поквацем вибачаюся я. — Я просто... розгубилася. Я думала, всі вже пристали на умови. Розлом відкрито повстане проти короля. Ірал приведе з собою дім Леролан і цілі Дельфи. Цілий регіон вийде з підпорядкування Норти.
Мати зиркає повз мене на батька. Він скеровує човен до берега, і я рушаю за ним. Знайомий маєток прозирає за деревами, освітлений призахідним сонцем.
— Були певні дискусії щодо титулів.
— Титулів? — я шкірюся. — Що за дурниці? І що вони сказали?
Сталь торкається низької кам’яної стіночки, якою укріпили берег. Я зосереджуюся на тому, щоб закріпити човен проти течії. Ластівка помагає Толлі вийти, й вони ступають на розкішний трав’яний килим. Материн погляд затримується на його культі, доки решта наших родичів висідає з човнів.
На нас падає тінь. Це батько нависає за її плечем. Вітерець торсає його плащ, грається полами чорного, як пустка, шовку, підшитого срібними нитками. Під ним — костюм із такого тонкого хрому, що він майже як рідина.
— Я не колінкуватиму перед черговим зажерливим королем, — шепоче він. Голос у батька завжди м’який, як оксамит, і смертоносний, як у хижака. — Так сказав Салін Ірал.
Він нахиляється і простягає руку матері. Вправно спираючись на неї, вона виходить із човна. Той навіть не вгинається, бо я підтримую його своїм навиком.
Чергового короля?
— Батьку...
Слово розсипається в мене в роті.
— Побратими і посестри во залізі! — гукає він, не зводячи з мене погляду.
Наші кузени Самос опускаються на коліна. Птолемій — ні: він такий же розгублений, як і я. Члени одного дому, пов’язані кров’ю, не колінкують один перед одним. Так не заведено.
Вони відповідають, як один:
— Королі заліза!
Батько швидко простягає руку й перехоплює мій зап’ясток, перш ніж я переверну човен.
Його шепіт тихий-претихий, майже нечутний.
— За королівство Розлому.