Телепортерка у зеленому строї приземляється вправно. Минуло чимало часу, відколи світ востаннє отак стиснувся й розмазався навколо мене. Востаннє я телепортувалася з Шейдом. Боляче згадувати. Не дивно, що я падаю на коліна — тут і спогади, і рана, й нудотний біль. Перед очима витанцьовують плями, погрожуючи затягнути й поглинути весь виднокіл. Я змушую себе лишатися при тямі, не блювати просто на... а хто його знає, на що.
Не встигаю я підвести очі й поглянути, куди це мене перенесли, як хтось піднімає мене на ноги й обіймає так, що аж ребра тріщать. Я відповідаю тим же.
— Кел, — шепочу я йому у вухо, торкаючись шкіри губами. Від нього пахне димом і кров’ю, жаром і потом. Вигин його шиї мовби створений, щоб я притулила голову.
Він тремтить у мене в обіймах. Навіть дихає з трудом. Він думає про те ж, про що і я.
Це ж не насправді.
Він повільно відхиляється й охоплює моє обличчя долонями. Запитально зазирає мені в очі, оглядає кожен сантиметр тіла. І я — так само: шукаю підступу, брехні, зради. Може, у Мевена є новокровки, що вміють міняти вигляд, як Бабця. Може, це — чергова галюцинація від Мерандуса. Може, я прокинуся на Мевеновому потязі під його крижаним поглядом і Євангеліниною посмішкою, гострою, як лезо. Ціле це весілля, моя втеча, битва — це все страшний жарт. Але Кел, здається, справжній.
Він блідіший, ніж мені запам’яталося, і з коротко обстриженим волоссям. Якби він його відростив, то кучерявилося б, як у Мевена. У нього на щоках — жорстка щетина і кілька дрібних порізиків від бритви. Відколи ми востаннє бачилися, він схуд, а м’язи зміцніли. І тільки очі в нього не змінилися. Бронзові, рудо-золоті, як розплавлене залізо.
Я теж виглядаю не так, як раніше — скелет, відлуння себе колишньої. Він стискає локон між пальців і вивчає, як каштановий колір перетікає у сивину. А тоді він торкається шрамів на шиї, уздовж хребта, тавра під понівеченою сукнею. Пальці в нього ніжні, що приголомшує після того, як ми ледь одне одного не повбивали. Він торкається мене, як крихкого скляного витвору, що може розбитися і зникнути будь-якої миті.
— Це я, — шепочу я те, що ми обоє хочемо почути. — Я повернулася.
Я повернулася.
— Це ти, Кел? — питаю я, як маленька.
Він киває, не зводячи з мене погляду.
— Це я.
Я рухаюся, бо він завмер непорушно — і це захоплює нас обох зненацька. Мої вуста спрагло прикипають до його, і я пригортаю його до себе. Його жар накриває мої плечі, як ковдра. Я ледве стримуюся, щоб не сипнути іскрами, але волосинки в нього на шиї все одно стають сторч через електричні розряди у повітрі. Ми не заплющуємо очей. Ми досі боїмося, що це — сон.
Він оговтується першим і бере мене на руки. Добрий десяток людей відвертається, аби зберегти якусь подобу пристойності. А мені байдуже. Хай дивляться. Я не червонітиму від сорому. Я й значно гірше робила перед натовпом.
Ми у літаку. Довгий фюзеляж, приглушений гул двигунів, повз нас пролітають хмари: це ні з чим не сплутаєш. Не кажучи вже про солодке муркотіння електрики у дротах, які оповивають літак. Я опускаю долоню на холодний вигин металу на борту. Я легко могла б випити й увібрати цей ритмічний пульс. Але це була б дурниця: мені хочеться намилуватися цим відчуттям, ось тільки скінчилося б усе поганенько.
Кел і далі тримає руку в мене на попереку, тільки обертається через плече і звертається до одного з людей, що сидять, пристібнуті, на сидіннях.
— Цілителю Рісе, її в першу чергу.
— Звісно.
Моя посмішка тане, щойно незнайомець мене торкається. Він стискає мій зап’ясток. Хватка в нього неправильна, надто різка. Як камінь. Як кайдани. Я бездумно його відштовхую й відскакую, як обпечена. Жах стискає серце, з пальців зриваються іскри. У мене перед очима пролітають обличчя: Мевен, Самсон, охоронці-Арвени з їхніми болючими доторками й невблаганними очима. Над головою мерехтить лампочка.
Рудоволосий цілитель сахається із зойком, а Кел стає між нами.
— Маро, він зцілить твої рани. Він з нами, він новокровка.
Він опускає руку на стіну перед моїм обличчям, закриваючи мене від інших. Замикаючи мене у пастці. Раптом величенький літак видається мені замалим, повітря тут затхле, я задихаюся. Тягар наручників зник, але я його не забула. Я досі відчуваю його на зап’ястках і кісточках.
Лампочка знову мерехтить. Я з трудом ковтаю слину і замружуюся, намагаючись зосередитися. Взяти себе під контроль. Але серце калатає, як безумне, а пульс гримить у вухах. Я з трудом вдихаю крізь зуби, змушуючи себе заспокоїтися. Я в безпеці. Я з Келом, зі Сторожею. Я в безпеці.
Кел знову торкається мого обличчя і благає:
— Розплющ очі, поглянь на мене.
Інші мовчать.
— Маро, ніхто тут тебе не скривдить. Все скінчено. Поглянь на мене!
Я чую у його голосі розпач. Він не гірше, ніж я, знає, що станеться з літаком, якщо я втрачу контроль.
Літак у мене під ногами витанцьовує, різко заходить на спуск. Пілот хоче, щоб ми були чимближче до землі, якщо станеться найгірше. Я стискаю щелепи і змушую себе розплющити очі.
«Поглянь на мене»?
Колись мені це казав Мевен. У Бухті. Коли мене шматував глушник. Я чую його відлуння у Келовому голосі, бачу його у Келовому обличчі. Ні, я від нього втекла. Я вирвалася. Але Мевен — повсюди.
Кел стомлено і зболено зітхає.
— Камерон!
Від звуку цього імені я різко розплющую очі й кулаками гачу Келові у груди. Він зашпортується, здивований силою удару. У нього на щоках загорається срібний рум’янець. Він здивовано супиться.
За ним стоїть Камерон. Вона тримається за спинку сидіння, щоб встояти на ногах, попри вихиляси літака. Вона виглядає сильною. На ній міцний тактичний обладунок, а свіжозаплатені кіски укладені навколо черепа. Її глибокі коричневі очі зустрічаються з моїми.
— Тільки не це, — благання дається мені аж надто легко. — Що завгодно, тільки не це. Благаю. Я не можу... я не можу знову це пережити.
Задушливу тишу. Повільну смерть. Я шість місяців прожила під цим тягарем, і тепер, знову почувшись собою, не переживу більше й миті такої наруги. Ковток свободи між двома в’язницями — це теж тортури.
Камерон тримає руки по боках, її довгі темні пальці непорушні. Вона вичікує, перш ніж завдати удар. За ці місяці вона також змінилася. Така ж полум’яна, як і раніше, але тепер у неї є ціль і мета. Вона знає, для чого це все.
— Гаразд, — каже вона і підкреслено схрещує руки на грудях, ховаючи смертоносні пальці під пахвами. У мене ледь ноги не вгинаються від полегші. — Рада тебе бачити, Маро.
У мене серце калатає так, що я починаю задихатися, але лампи бодай припиняють мерехтіти. Я схиляю голову.
— Спасибі.
Кел похмуро спостерігає, завмерши в мене при боці. У нього на щоці сіпається жилка. Не знаю, про що він думає. Але здогадатися можу. Я провела шість місяців серед чудовиськ і не забула, як це — бути чудовиськом.
Я повільно опускаюся на вільне сидіння і кладу долоні на коліна. Тоді сплітаю пальці. Тоді запихаю їх собі під ноги. Не знаю, як виглядати менш загрозливо. Зла на себе, я втуплююся в метал під ногами. Я раптом дуже свідома своєї армійської куртки й обшарпаної сукні, порваної по швах. Тут дуже холодно.
Цілитель зауважує, що я тремчу, і швидко накидає мені на плечі ковдру. Рухається він рішуче, по-діловому. Перехопивши мій погляд, злегка посміхається.
— Так буває, — шепоче він.
Я видушую із себе тихий, порожній смішок.
— Можна погляну на ваш бік?
Коли я повертаюся, щоб показати йому поверхову, але довгу подряпину на ребрах, Кел вмощується обіч мене й підбадьорливо усміхається.
Вибач, — шепоче він самими губами.
Вибач, — так само шепочу у відповідь.
Хоча вибачатися мені ні за що. Бодай цього разу. Я пережила страшні речі і робила страшні речі, аби заціліти.
Не знаю, навіщо я вдаю, що заснула. Доки цілитель працює, я заплющую очі й не розплющую ще багато годин. Я стільки мріяла про цю мить, що вона мене приголомшує. Мені лишається тільки розслабитися і вільно дихати. Я почуваюся як вибухівка. Ніяких різких рухів. Кел тримається біля мене, притискає ногу до моєї. Інколи ворушиться, але з іншими не говорить. І Камерон — теж ні. Їхня увага прикута до мене.
Якась частка мене хоче заговорити. Розпитати про родину. Про Кілорна. Про Фарлі. Що сталося раніше, що діється зараз. Куди ми, на біса, прямуємо. Але я тільки думаю — й далі зайти не можу. У мене не лишається сил ні на що, крім відчуття полегші. Прохолодної, заспокійливої полегші. Кел живий; Камерон жива. Я жива.
Інші перемовляються між собою — тихо, бо дбають про мій спокій. Чи просто не хочуть мене будити й ризикувати нарватися на розбурхану блискавку.
Підслуховувати вже перетворилося на мою другу натуру. Із вихоплених слів вдається сяк-так відтворити картину. Черлена сторожа, тактичний успіх, Монтфорт. Від останнього слова я поринаю в задуму. Я вже майже забула близнят-новокровок, посланців далекої нації. Їхні обличчя в пам’яті розпливаються. Але їхню пропозицію я пам’ятаю. Безпечна гавань для новокровок — за умови, що я їх супроводжуватиму.
Вона занепокоїла мене тоді — й непокоїть досі. Якщо вони таки уклали союз із Черленою сторожею, то якою ціною? Я стискаюся від страху. Монтфорт щось від мене хоче, це ясно. І, судячи з усього, це Монтфорт поміг мене порятувати.
Я подумки торкаюся електрики літака, що перегукується з електрикою всередині мене. Щось мені підказує, що битву ще не завершено.
*
Літак гладко заходить на посадку вже після заходу сонця. Я підскакую, і Кел реагує миттєво — його рука накриває мій зап’ясток. Я сахаюся, у венах бушує адреналін.
— Вибач, — затинається він. — Я...
Серце калатає, але я змушую себе заспокоїтися. Я стискаю його зап’ясток, проводжу пальцями по сталевому браслету, який висікає іскри.
— Він тримав мене в кайданах. День і ніч — у кайданах із німого каменю, — шепочу я. Я стискаю пальці, аби він відчув бодай частку того, що я пам’ятаю. — Я досі не можу викинути цього з голови.
Він супиться, очі темніють. Я добре знайома з болем, але в мене немає сил дивитися на біль у нього в очах. Я опускаю погляд, проводжу великим пальцем по його гарячій шкірі. Це — чергове нагадування, що він тут, і я теж тут. Хай би що сталося, цього в нас не відняти.
Він зі смертоносною грацією змінює позу, і врешті я беру його за руку. Наші пальці міцно переплітаються.
— Вибач, що не можу помогти тобі забути, — каже він.
— Це б нічого не змінило.
— Знаю, та все ж.
Камерон спостерігає за нами через прохід, закинувши ногу на ногу. Коли я піднімаю на неї очі, вираз обличчя в неї веселий.
— Чудасія, — каже вона.
Я намагаюся не шкіритися. Моє знайомство з Камерон коротке, і гладким його не назвати. Із перспективи часу я розумію, що це з моєї вини. Це — чергова помилка в довгому ряду помилок, які я розпачливо хочу виправити.
— Що саме?
Коли літак сповільнюється, вона з посмішкою розстібає свій пасок безпеки і підводиться.
— Що ти досі не спитала, куди ми летимо.
— Гірше, ніж там, де я була, точно не буде. — Я зиркаю на Кела й забираю руку, щоб розстібнути власний пасок. — А ще я вирішила, що хтось точно мені все пояснить.
Він стенає плечима і встає.
— Я чекав слушної нагоди. Не хотів тебе перевантажувати.
Я вперше за довгий час сміюся щиро.
— Жарт геть несмішний.
Він широко посміхається мені у відповідь.
— Але ж тебе насмішило.
— Це, блін, нестерпно, — бурмоче собі під ніс Камерон.
Вставши зі свого сидіння, я обережно підходжу до неї. Вона зауважує, як насторожено я тримаюся, й різко засовує руки в кишені. Відступати чи згладжувати гострі кути — геть не в дусі Камерон, але заради мене вона на це готова. Я не бачила її в бою, й мені вистачає клепки зрозуміти, для чого її привезли. Вона в літаку, щоб наглядати за мною — як відро води біля багаття на випадок, якщо те вийде з-під контролю.
Я повільно опускаю долоні їй на плечі і пригортаю до себе. Я наказую собі не щулитися від доторку до її шкіри. Вона контролює свій навик, — кажу я собі. Вона не дасть своїй тиші до тебе доторкнутися.
— Спасибі, що ти тут, — кажу я, і то цілком щиро.
Вона напружено киває, торкаючись підборіддям моєї голови. Вона така висока. Чи то ще підросла, чи то я стопталася. Навіть не знаю, на що і ставити.
— А тепер розказуй, де це ми, — кажу я, відпускаючи її. — І що я, в біса, пропустила.
Вона опускає підборіддя і вказує у хвіст літака. Тут, як і у старому доброму Чорному бігуні, вихід із хвоста. Трап опускається із пневматичним сичанням. Першим виходить цілитель Ріс, а ми відстаємо від нього на кілька кроків. Я напружуюся, не знаючи, чого чекати назовні.
— Нам пощастило, — каже Камерон. — Побачимо, як виглядає П’єдмонт.
— П’єдмонт? — Я зиркаю на Кела, нездатна приховати подив і розгубленість.
Він стенає плечима. Судячи з виразу обличчя, йому незатишно.
— Мені про це не сповістили, доки всього не розпланували. Нам небагато розказують.
— Як завжди. — Так працює Сторожа, аби протидіяти срібним штибу Самсона чи Елари. Її члени знають лише те, що мусять — і ні крихти більше. Аби коритися наказам за таких умов, потрібно або свято свірити у справу, або бути дуже дурним.
Я сходжу трапом, і кожен крок легший за попередній. Без мертвого тягаря кайданів мені здається, наче я можу злетіти. Інші члени Сторожі вириваються вперед і вливаються у гурт інших солдатів.
— Це ж п’єдмонтська гілка Черленої сторожі, правда? Судячи з усього, чималенька.
— Ти про що? — шепоче мені на вухо Кел. Камерон так само розгублено стежить за нами з-за його плеча. Я переводжу погляд із нього на неї, добираючи правильні слова. Врешті обираю правду.
— Тому ми у П’єдмонті? Сторожа працює звідси, так само як у Норті й Озерному краю?
У мене в голові відлунюють слова п’єдмонтських князів Дарія й Александрета.
Кел на мить ловить мій погляд, перш ніж повернутися до Камерон.
— Ти товаришуєш із Фарлі. Про це нічого не чула?
Камерон постукує по губі.
— Вона про це не згадувала. Навряд чи вона щось знає. Або не має дозволу розказувати мені.
Їхній тон змінюється, стає різкіший, діловий. Вони один одному не подобаються. Я розумію, чому Камерон недолюблює принца. А Кел? Навіть Черлена сторожа не може повністю стерти снобізму принца.
— А моя родина тут? — різко питаю я. — Ви хоч це знаєте?
— Звичайно, — відповідає Кел. Брехун із нього нікудишній, і зараз я не бачу в ньому брехні. — Мене в цьому запевнили. Вони приїдуть із бази разом із рештою команди полковника.
— Гаразд. Я хочу чимшвидше їх побачити.
Повітря у П’єдмонті жарке, важке, липке. Ми мовби потрапили у найглибше провалля літа, хоча зараз тільки весна. Я ще ніколи не починала пітніти так швидко. Навіть вітерець, що котиться над розпеченим асфальтом, не приносить полегші. Посадкову смугу заливає світло прожекторів — таке яскраве, що зірок майже не видно. Вдалині видніється ще ряд літаків. Деякі зелені, як ліс — такі я бачила на площі Цезаря. Тут і апарати штибу Чорного бігуна, і більші вантажники. Монтфорт, — розумію я, складаючи всі деталі докупи. Білий трикутник у них на крилах — це тамтешній символ. Я його вже бачила — ще на Туку, на ящиках зі спорядженням і строях близнят. Серед монтфортівських літаків видніються темно-сині апарати, а також біло-жовті зі смугастими крилами. Перші — з Озерного краю, другі — з самого П’єдмонту. Все навколо нас добре організоване і, судячи з ангарів і навколишніх споруд, добре оснащене.
Ми явно на військовій базі, і то не з тих, до яких звикла Черлена сторожа.
Кел і Камерон здивовані не менше, ніж я.
— Я шість місяців провела у полоні, а ви мені кажете, що я знаю про вашу діяльність більше, ніж ви? — мружуся я.
Кел засоромився. Він генерал, він срібний, він народжений у королівській родині. Він не у своїй тарілці, коли почувається розгубленим і безпорадним.
Камерон наїжачується.
— Не минуло й кількох годин, як до тебе повернулася непорушна певність у своїй правоті. Та це новий рекорд.
Вона права, і мені від того трохи соромно. Я кидаюся її навздогін, і Кел не відстає.
— Я просто... вибач. Я думала, буде легше.
Долоня, що опускається мені на поперек, сочиться теплом, заспокоює напружені м’язи.
— Що ти знаєш із того, чого не знаємо ми? — питає Кел, і голос у нього до болю ніжний. Якійсь частці мене хочеться його потрусити. Я не лялька, не Мевенова лялька, нічия не лялька, я знову владна над своєю долею. Не треба зі мною панькатися. Але інша частка мене вдячна. Так добре зі мною давно ніхто не поводився.
Я не збиваюся з темпу й не підвищую голосу.
— Того дня, коли дім Ірал і кілька інших здійснили на Мевена замах, він влаштував банкет для двох п’єдмонтських князів, Дарія й Александрета. Перед тим вони мене допитали — розпитували про Черлену сторожу та її діяльність у їхньому князівстві. Щось про князя і княгиню. — Спогад проступає чіткіше. — Шарлотта і Майкл зникли.
Келове обличчя затягує темна хмара.
— Ми чули, що князі відвідали Археон. Александрет загинув у замаху.
Я здивовано кліпаю.
— Звідки ви...
— Ми по змозі стежили за тобою, — пояснює він. — Це було у звітах.
Звітах? Від цього слова в мене паморочиться голова.
— То ось чому Бабцю вживили в палац? Щоб вона наглядала за мною?
— Це я винен, — гарчить Кел і втуплюється у свої ноги. — Тільки я.
Біля нього Камерон супиться.
— Оце точно.
— Панно Барров!
Цей голос мене не дивує. Куди Черлена сторожа, туди й полковник Фарлі. Він виглядає майже так само, як завжди — виснажений клопотами, різкий, грубуватий, із коротко стриженим сиво-білявим волоссям, обличчя пооране ранніми зворшками, одне око навіки затягнула кривава паволока. Він тільки ще більше посивів, ніс трохи пригорів на сонці, а на голих руках проступило ластовиння. Озеряни не звикли до п’єдмонтського сонця — і він пробув тут достатньо довго, щоб відчути всі наслідки.
За ним чіткою формацією марширують солдати-озеряни у багряно-блакитній формі. За ними йдуть двоє в зеленому. Я вже на відстані впізнаю Раша й Тагіра, настільки ідеально в ногу вони крокують. Фарлі з ними немає. Немає її й на доріжці, вона не вийшла з літака. Уникати бою не в її дусі — якщо тільки вона не лишилася в Норті. Я намагаюся відмахнутися від цієї тривожної думки й зосереджуюся натомість на її батькові.
— Полковнику, — я схиляю голову у вітанні.
На мій подив, він простягає мені мозолясту долоню.
— Радий тебе бачити цілою й неушкодженою.
— Наскільки неушкодженою, наскільки це можливо.
Це виводить його з рівноваги. Він закашлюється, переводячи погляд між нашим тріо. Тяжко йому жити, відверто побоюючись наших навиків.
— Я хочу побачити свою родину, полковнику.
У мене немає підстав просити дозволу. Я роблю крок убік, щоб його обійти, але він жестом мене затримує. Цього разу я ледве стримуюся, щоб не сахнутися. Ніхто більше не побачить мого страху, принаймні зараз. Натомість я зустрічаюся з ним очима, аби він сам зрозумів, що робить.
— Це не моє рішення, — твердо каже полковник. Він підводить брови, ніби просить, щоб я його послухала, й нахиляє голову вбік. За його плечем Раш і Тагір мені кивають.
— Панно Барров...
— Нам наказано...
— ...провести вас...
— ...на дебрифінг.
Близнята підморгують мені в унісон, закінчуючи свою шалено синхронізовану промову. Вони, як і полковник, пітніють у цьому вогкому кліматі. Їхні однакові борідки та шкіра кольору вохри виблискують.
Замість зацідити їм у щелепу, чого мені дуже хотілося б, я роблю крок назад. Дебрифінг? Від думки про те, що зараз доведеться пояснювати все, через що я пройшла, якомусь стратегові від Сторожі, мені хочеться закричати чи влаштувати скандал — можливо, і те, і те.
Кел втискується між нас, хоч би і для того, щоб не дати мені їх відгамселити.
— Ви що, справді змусите її робити це зараз? — У його голосі — недовіра і попередження. — Це може зачекати.
Полковник повільно видихає — живе втілення роздратування.
— Це може видатися безсердечним, — він різко зиркає на близнят із Монтфорту, — але в тебе є життєво важлива інформація про наших ворогів. Такий наказ, Барров. — Його голос м’якшає. — Якби моя воля, наказ був би інший.
Я легко відштовхую Кела вбік.
— Я! Побачуся! Зі! Своєю! Родиною! Зараз! — Я кричу, переводячи погляд із одного нестерпного близнюка на іншого. Вони супляться.
— Хамство, — бурмоче Раш.
— Зухвале хамство, — бурмоче у відповідь Тагір.
Камерон вдає, що кашляє, щоб приховати сміх.
— Ви її не дратуйте, — попереджає вона. — Я вдам, що нічого не помітила, коли вдарить блискавка.
— Накази можуть зачекати, — каже Кел, вкладаючи весь свій військовий вишкіл у владний тон, хоча влади він тут не має. Черлена сторожа використовує його як зброю, не більше. Я це прекрасно розумію, бо й сама розглядала його так само.
Але близнята не відступають. Раш бундючиться, як птах, що розпушив пір’я.
— У вас, звісно, не менше підстав хотіти повалити короля Мевена, ніж у інших?
— І ви, безперечно, знаєте найкращий спосіб його перемогти? — підхоплює Тагір.
Вони мають рацію. Я бачила найглибші Мевенові рани й найтемніші таємниці. Я знаю, куди бити, щоб завдати найбільших збитків. Але коли всі, кого я люблю, так близько, я не можу мислити тверезо. Якби хтось просто зараз кинув зв’язаного Мевена мені під ноги, я б не затрималася навіть, щоб копнути його в зуби.
— Мені байдуже, хто тримає повідок, — я обережно обходжу їх обох. — Скажіть своєму господареві, щоб зачекав.
Брати обмінюються поглядами, мовби подумки сперечаються. Я б пішла сама, якби знала, куди, але тут я безнадійно розгублена.
Подумки я вже мчу вперед — до мами, тата, Ґіси, Тремі та Брі. Я уявляю їх у казармах, де всі втиснулися в кімнатку меншу, ніж наш дім на палях. У ній смердить від маминого невправного кухарства. Уявляю татів інвалідний візок, Ґісині клапті тканини. У мене серце кров’ю обкипає.
— Сама їх знайду, — сичу я, вирішивши покинути близнят.
Натомість Раш і Тагір вклоняються і махають мені.
— Дуже добре...
— Дебрифінг проведуть уранці, панно Барров.
— Полковнику, якщо ваша ласка, проведіть її до...
— Так, — різко каже полковник, уриваючи їх. Я вдячна йому за поспіх. — За мною, Маро.
*
Судячи з розміру посадкової смуги, п’єдмонтська база значно більша, ніж на Туку. У темряві сказати складно, але мені вона нагадує Форт Патріот — нортинську військову базу у Бухті. Ангари тут більші, літаків десятки. Замість ходити пішки, люди полковника водять транспорт із відкритим верхом. Борти в нього, як і в літаків, у жовтих і білих смугах. Тук я могла пояснити: Черленій сторожі легко захопити закинуту і всіми забуту далеку базу. Але ж тут ситуація геть інша.
— А де Кілорн? — тихо шепочу я, штурхаючи Кела, що сів біля мене.
— Припускаю, із твоєю родиною. Він більшість часу курсує між ними й новокровками.
Бо своєї родини в нього немає.
Я ще стишую голос, щоб бува не зачепити полковника.
— А Фарлі?
Камерон перехиляється через Кела із незвично ласкавим обличчям.
— Вона у лікарні, але не хвилюйся. До Археону вона не літала, вона не ушкоджена. Ти скоро з нею побачишся. — Вона швидко кліпає, ретельно добираючи слова. — Вам буде про що поговорити.
— Добре.
Тепле повітря куйовдить мені волосся липкими пальцями. Я така схвильована, що ледве можу всидіти на місці. Коли мене захопили, Шейд щойно загинув — через мене. Я б не тримала на них зла, якби вони за це мене зненавиділи — особливо Фарлі. Час не завжди зцілює рани. Інколи вони тільки роз’ятрюються.
Кел опускає долоню мені на ногу, рішуче нагадуючи про свою присутність. Він постійно роззирається, запам’ятовуючи кожен поворот. Я мала би робити те саме. П’єдмонтська база мені незнайома. Мені лишається тільки прикусити губу і сподіватися на краще. Нерви аж бринять, і то не від електрики. Коли ми звертаємо направо в лабіринт життєрадісних цегляних будиночків, мені здається, ніби в мене ось-ось лусне серце.
— Це офіцерський квартал, — шепоче Кел. — Це королівська база. Фінансована урядом. У П’єдмонті мало баз такого розміру.
Його тон підказує, що його точать ті ж сумніви, що й мене. Чому ж у такому разі ми тут?
Ми спиняємося перед єдиним будиночком, у якому горять усі вікна. Я без вагань зіскакую з транспорту, ледь не заплутавшись у шматті, яке лишилося від сукні. Виднокіл звужується до стежки переді мною. Посипана гравієм алейка, кам’яні сходи. Рух за завісами. Я чую тільки калатання власного серця і скрип дверей.
Мати сягає мене першою, обігнавши навіть моїх цибатих братів. Зіткнення ледь не вибиває повітря мені з легенів, а обійми таки вибивають. А мені й байдуже. Мені було б байдуже, навіть якби вона переламала мені всі кістки.
Брі та Тремі ледь не на руках заносять нас у будиночок. Мама шепоче мені на вухо, вони щось волають. Я нічого не чую. Мене затоплює радість. Такого ще ніколи не було.
Мої коліна торкаються килимка, й мати опускається на підлогу біля мене посеред просторого передкопою. Вона обціловує мені обличчя — то одну щоку, то іншу. Я аж побоююся, чи не залишаться синці. Ґіса підступається до нас — я краєм ока бачу, як горить її темно-руде волосся. У неї, як і в полковника, на золотистій шкірі побільшало ластовиння. Я її обіймаю. Колись вона була менша.
Тремі посміхається, нависаючи над нами. Він нарешті відростив темну, акуратно підстрижену борідку — ще з підліткового віку намагався, а росла тільки пелехувата щетина. Брі ще над ним підсміювався. Але не тепер. Він притискається до моєї спини й обіймає дебелими руками і маму, й мене. Щоки в нього вогкі. Я раптом розумію, що і в мене — теж.
— А де... — питаю я.
На щастя, мені не дають часу вигадати найгірше. Він з’являється, як галюцинація.
Тато важко спирається на Кілорна й ціпок, але ці місяці пішли йому на користь. Він поправився від регулярного харчування.
Він повільно виходить із сусідньої кімнати. Таки виходить. Хода в нього непевна, неприродна, незнайома. Батько ще багато років тому втратив ноги. Та й легеня в нього лишилася тільки одна. Коли він підходить, сяючи яскравими очима, я дослухаюся. Він уже не хрипить. Не чути і клацання машини, що помагала йому дихати. Не рипить іржавий інвалідний візок. Не знаю навіть, що подумати і сказати. Я й забула, який він високий.
Цілителі!
Імовірно, сама Сара доклала руку. Я подумки тисячу разів дякую їй. Я повільно встаю, щільніше загортаючись у армійську куртку. На ній зяють дірки від куль. Тато досі не позбувся навиків солдата, й тому одразу їх помічає.
— Можеш мене обійняти, я не розсиплюся, — каже він.
Брехло. Коли я обіймаю його за талію, він не падає лише тому, що Кілорн утримує його на ногах. Ми обіймаємося так, як не могли, відколи я була геть маленька.
Мама м’яко змітає волосся мені з обличчя і прихиляє голову до моєї. Вони тримають мене між собою — захищено, в безпеці. І в ту мить я забуваю про все. Немає ані Мевена, ані кайданів, ані тавра, ані шрамів. Ані війни, ані революції.
Ані Шейда.
Родина втратила не лише мене. І цього ніщо не змінить.
Його тут немає, й він більше ніколи не повернеться. Мій брат лишився сам на покинутому острові.
І я зроблю все, щоб більше жоден Барров не розділив його долі.