Вода у ванні буріє і червоніє від бруду та крові. Мама двічі спускає воду, а моє волосся все ніяк не відмивається. На щастя, цілитель у літаку хоча б підлатав свіжі рани, тож я можу безболісно поніжитися у теплій мильній воді. Ґіса сидить на стільчику при ванні, суворо виструнчившись — вона відточувала поставу багато років. Чи то вона погарнішала, чи то я за шість місяців призабула, яка вона красуня. Прямий ніс, повні губи, лискучі темні очі. Мамині очі, мої очі. Такі очі у всіх Барров, крім Шейда. Він — єдиний із нас, у кого очі були медвяно-золоті. Це — від татової мами. Ці очі відійшли назавжди.
Щоб не думати про брата, я втуплююся в Ґісину руку. Ту, яку я скалічила своїми дурними помилками.
Тепер шкіра розгладилася, а кістки вирівняли. Ніщо не нагадує про те, як офіцер охорони трощив їй руку прикладом пістолета.
— Це Сара, — пояснює Ґіса, згинаючи пальці.
— Вона чудово справилася, — кажу я. — І з татом теж.
— Уявляєш, на це аж тиждень пішов. Щоб відростити все від стегна. Він досі не звикнув до ніг. Але йому хоч боліло менше. — Вона з посмішкою згинає пальці. — Уявляєш, ці два пальці їй довелося ламати заново. — Вона ворушить вказівним і середнім пальцем. — Молотком. Боляче було, що капець.
— Ґіса Барров, що в тебе за мова! — Я плюскаю води їй на ноги. Вона знову лається, відсовуючи ступні.
— Це все Черлена сторожа винна. Вони тільки те й роблять, що лаються й вимагають іще прапорів.
Звучить знайомо. Ґіса ніколи не здається, тож тягнеться до ванни і бризкає водою на мене.
Мама на нас шикає. Вона намагається зробити суворе обличчя, але нічого в неї не виходить.
— Ану припиніть обидві!
У неї в руках з’являється пухнастий білий рушник, і вона простягає його мені. Я б хотіла повідмокати у теплій воді ще годину, але спуститися вниз мені хочеться ще більше.
Вода плюскоче навколо мене, коли я встаю, вибираюся з ванни й загортаюся у рушник. Ґісина посмішка на мить тьмяніє. Мої шрами впадають у вічі — перлисто-білі плямі на темнішій шкірі. Навіть мама відвертається, даючи мені час щільніше загорнутися у рушник і сховати тавро на ключиці.
Я розглядаю лазничку, щоб не дивитися на їхні присоромлені обличчя. Вона не така розкішна, як була в мене в Археоні, але відсутність німого каменю компенсує скромніший інтер’єр. Той офіцер, який жив тут до нас, любив яскраві кольори. Стіни пофарбовані в яскраво-помаранчевий і облямовані білим, що перегукується з сантехнікою — умивальником, глибокою ванною й душовою кабінкою, схованою за лаймово-зеленовою завісою. Моє відображення дивиться на мене із дзеркала над умивальником. Я виглядаю як утоплений щурик, але бодай чиста. Коли ми з матір’ю стоїмо поруч, наша подібність стає помітніша. У мене такі ж тонкі кістки, як у неї, і шкіра — такого ж золотистого відтінку. Тільки лице в неї пооране зморшками через накопичені за роки турботи.
Ґіса першою виходить у коридор, а мама йде за мною, витираючи мені волосся ще одним м’яким рушником. Вони проводять мене у спальню з ніжно-блакитними стінами, де стоять два м’які ліжка. Кімната маленька, але мені більш ніж досить. Я б краще спала на сирій землі, ніж у найпишніших покоях Мевенового палацу. Мама поквапцем вручає мені бавовняну піжаму, шкарпетки і м’яку шаль.
— Мамо, я в цьому зварюся, — протестую я, стягуючи шаль із шиї.
Вона з посмішкою її забирає і знову мене цілує в обидві щоки.
— Це щоб тобі було затишніше.
— Мені й так затишно, повір, — кажу я, стискаючи їй руку.
У кутку я помічаю мою розцяцьковану сукню з весілля, що перетворилася на лахміття. Ґіса простежує напрямок мого погляду й червоніє.
— Я щось із неї зроблю, — зізнається сестра майже присоромлено. — Це ж рубіни. Не буду я викидати рубіни.
То в неї, виявляється, більше навиків злодюжки, ніж я могла припустити.
І, як виявляється, в матері теж.
Не встигаю я підійти до дверей спальні, як вона мене спиняє:
— Якщо ти думаєш, що я дозволю тобі сидіти до ранку за розмовами про війну, то ти страшно помиляєшся.
Щоб підтвердити сказане, вона схрещує руки на грудях і перекриває мені дорогу.
Мати невисока, як і я, але багато років працювала руками. Вона геть не слабка. Я бачила, як вона валить усіх трьох моїх братів, і з власного досвіду знаю, що за потреби вона силою вкладе мене у ліжко.
— Мамо, я дещо мушу сказати...
— Дебрифінг завтра о восьмій ранку. Отоді і скажеш.
— І я хочу дізнатися, що я пропустила!
— Сторожа захопила Корвіум. Зараз взялася за П’єдмонт. Більше нічого ми не знаємо, — скоромовкою каже вона, скеровуючи мене до ліжка.
Я очима благаю Ґісу про допомогу, але вона задкує, піднявши руки.
— Я не поговорила з Кілорном...
— Він усе розуміє.
— А Кел...
— У безпеці з твоїм батьком і братами. Якщо він може взяти столицю штурмом, то з ними теж дасть собі раду.
Я посміхаюся, уявивши Кела, затиснутого між Брі та Тремі.
— До того ж, він зробив усе, що міг, аби доправити тебе до нас, — підморгує вона. — Вони його й пальцем не зачеплять, принаймні сьогодні. А зараз лягай і заплющуй очі, а то заплющу їх за тебе.
Лампочки сичать, дроти в кімнаті зміяться лініями світла. Але голос матері значно гучніший, ніж ці звуки. Я роблю, як вона наказала, й забираюся під ковдру на найближчому ліжку. На мій подив, вона влягається біля мене і пригортає.
І цілує мене у щоку в тисячний раз за вечір.
— Нікуди ти звідси не дінешся.
У душі я знаю, що це не так.
Війна ще далеко не завершена.
Але бодай сьогодні це правда.
*
П’єдмонтські птахи страшенно галасують. Вони щебечуть під вікнами, й я уявляю, як вони сидять у гіллі рядочками. Інакше такого гамору не пояснити. Але хоч щось у цьому є добре: в Археоні я ніколи не чула птахів. Не встигаю я очі розплющити, як одразу розумію, що вчорашнє мені не наснилося. Я знаю, де я прокинулася і що побачу, відкривши очі.
Мама завжди встає рано. Ґіса теж десь пішла, але я не сама. Коли я визираю зі спальні, то бачу, що нагорі сходів сидить, витягнувши ноги на сходинки, цибатий юнак.
Кілорн підводиться із посмішкою й розводить руки для обіймів. Не виключено, що всі ці обійми мене врешті помнуть.
— Ото ти забарилася, — каже він. Навіть після шести місяців полону і тортур він не збирається зі мною панькатися. Наші давні звички повертаються блискавично.
Я штурхаю його у ребра.
— Ти теж весь цей час лінькував.
— Ага, військові рейди й тактичні удари — не зовсім моя спеціальність.
— І яка ж у тебе спеціальність?
— Крім того, щоб плутатися під ногами? — сміється він, спускаючись зі мною сходами.
Десь бряжчать каструлі і сковорідки, і я йду на запах смаженого бекону. При світлі дня ряди будиночків виглядають гостинними й недоречними на військовій базі. У вітальні в нас жовті, як масло, стіни й пурпурові килимки у квіточку, але умебльована вона підозріло скупо. Шпалери рясніють дірками від цвяшків. Раніше тут висів добрий десяток картин. Кімнати, які ми проходимо — салон і кабінет, — обставлені так само нерясно. Чи то офіцер, який раніше тут жив, спакував весь свій дім, чи то хтось зробив це за нього.
Припини, — наказую я собі. Я заслужила, щоб хоча б день не думати про зради чи удар у спину. Я в безпеці, я в безпеці, все скінчено. Я знову і знову подумки повторюю ці слова.
Кілорн простягує руку, спиняючи мене на порозі кухні. Він нахиляється до мене, так що я врешті не можу уникнути його погляду. Очі в нього такі ж зелені, як мені запам’яталося, й зараз вони заклопотано примружені.
— Ти в порядку?
Зазвичай я посміхнулася б і відмахнулася від таких інсинуацій. Я це купу разів робила. Я відштовхувала найближчих мені людей і думала, що можу стікати кров’ю на самоті. Більше я так не робитиму. Від того я тільки наповнювалася ненавистю. Але слова, які я хочу виплюснути, не йдуть. Перед Кілорном я виговоритися не можу. Він мене не зрозуміє.
— Мені, здається, треба слово, яке значить і «так», і «ні» водночас, — шепочу я, втупившись собі в ноги.
Він опускає руку мені на плече, але не затримує її там. Кілорн знає, де я провела лінію між нами, й не намагається проштовхнутися за неї.
— Коли тобі потрібно буде виговоритися, знай, що я тут. — Не «якщо», а «коли». — Я за тобою тягатимуся, доки ти не заговориш.
Я розгублено посміхаюся.
— Гаразд. — Бекон потріскує на сковорідці. — Сподіваюся, Брі ще не все поїв.
Братик завжди намагається виїсти все сам. Доки Тремі помагає мамі готувати, Брі нависає в неї над плечем і вихоплює шкварки просто з розпеченого жиру. Вона ляскає його по руці, а Тремі тільки зловтішно посміхається над сковорідкою з яєшнею. Вони обоє вже дорослі, а досі поводяться, як діти, якими я їх запам’ятала. Ґіса сидить за столом і краєм ока спостерігає за цією сценкою. Вона докладає всіх зусиль, щоб триматися як справжня пані, тільки пальцями тарабанить по дерев’яному столу.
Ось тато стриманіший. Він прихилився до кухонних шафок, виставивши перед собою нову ногу. Зауваживши мене раніше, ніж інші, він посилає мені усмішку кутиками вуст. Попри життєрадісну сценку, його точить сум.
Він відчуває, кого з нами нема. Кого ми вже ніколи не віднайдемо.
Я намагаюся проковтнути комок у горлі, відштовхуючи привид Шейда.
Впадає у вічі й відсутність Кела. Хоча скоро він прийде. Він, мабуть, відсипається, перш ніж сісти планувати наступний етап... хай би що це було.
— Іншим теж треба поїсти, — картаю я Брі і швидко вихоплюю бекон у нього з рук. Шість місяців полону не притупили моїх рефлексів. Я з посмішкою сідаю біля Ґіси. Сьогодні вона скрутила своє довге волосся в акуратну гульку.
Брі, сідаючи, кривиться. У руках він тримає тарілку з горою намазаних маслом грінок. Він так добре не харчувався ані у війську, ані на Туку. Як і решта, він на повну використовує можливість від’їстися.
— Ага, Тремі, лиши щось іншим.
— З тебе досить, — відповідає Тремі і щипає Брі за щоку. Закінчується врешті тим, що вони дають один одному ляпаса. Як маленькі, — знову думаю я. Але вони все одно солдати.
Їх обох призвали, й обоє протрималися довше, ніж більшість. Можна сказати, що їм просто пощастило, але вони справді сильні. Й мудрі у бою, хоча в мирному житті — не дуже. Попри легкі посмішки й дитинну поведінку, вони — воїни. Але я щаслива, що мені не довелося бачити їх на полі бою.
Першою мама подає сніданок мені. Ніхто не скаржиться, навіть Брі.
Я заковтую яєшню з беконом і чашку густої гарячої кави з вершками та цукром. Їжа, гідна срібної шляхти, а мені є з чим порівнювати.
— Мамо, де ти це дістала? — питаю я з напханим яєшнею ротом.
Ґіса кривиться, побачивши в мене у роті їжу.
— Це зі щоденної доставки для нашої вулиці, — відповідає мама, перекидаючи косу сиво-каштанового волосся через плече. — Тут живе вся старшина Сторожі, офіцери й важливі діячі — а також їхні родини.
— А «важливі діячі» — це... — Я намагаюся читати між рядків. — Новокровки?
Відповідає Кілорн:
— Якщо вони новокровки, то так. Але новокровки-новобранці живуть у казармах разом із рештою солдатів. Я вирішив, що так краще: менше розділення — менше страхів. У нас не буде нормальної армії, доки кожен боїться свого сусіда.
У мене мимоволі брови повзуть на лоба від подиву.
— Казав же я, що в мене є спеціальність, — і він підморгує.
Мама аж сяє, коли ставить наступну тарілку їжі перед ним. Вона чуло куйовдить йому волосся, так що руді кучері стирчать навсібіч. Він ніяково намагається їх пригладити.
— Кілорн налагоджує стосунки між новокровками й рештою Черленої сторожі, — з гордістю каже вона. Він закриває обличчя долонею, щоб приховати рум’янець.
— Воррене, якщо ти не збираєшся їсти...
Тато реагує швидше, ніж ми, і ляскає Тремі ціпком про простягнутій руці.
— Манери, хлопче, — гарчить він, а тоді цупить кусник бекону з моєї тарілки. — Смакота.
— Я такої смакоти ніколи не їла, — погоджується Ґіса. Вона манірно, але швидко під’їдає яєшню, посипану сиром. — У Монтфорті на їжі знаються.
— У П’єдмонті, — виправляє тато. — Їжа і спорядження у нас із П’єдмонту.
Я відкладаю цю інформацію на майбутнє і щулюся від того, що це увійшло у звичку. Я так звикла препарувати слова навколишніх, що бездумно роблю це навіть у власній родині. Я в безпеці, я в безпеці, все скінчено: подумки повторюю ці слова. Їхній ритм мене трохи врівноважує.
А тато й далі відмовляється сідати.
— То як тобі нога? — питаю я.
Він нервово чухає голову.
— Ну, найближчим часом я її не повертатиму, — він посміхається, що робить нечасто. — Просто потрібен певний час, щоб звикнути. Цілителька помагає мені, коли може.
— Це добре. Дуже-дуже добре.
Я ніколи не соромилася татових травм. Це означало, що він живий, і знову його не призвуть. Стільки батьків, включно із Кілорновим, загинуло на цій дурній війні — а мій вижив. Утративши ногу, він став кислий, усім невдоволений, ображений на свій візок. Супився він частіше, ніж посміхався, а здебільшого просто похмуро тримався від усіх осторонь. Але вижив. Якось він сказав мені, що жорстоко дарувати надію там, де для неї немає місця. Він навіть не сподівався, що колись знову зможе ходити і стане таким же, як був. А тепер він — живий доказ, що надія, навіть найменша, навіть неможлива, може збутися.
У Мевеновій в’язниці я впадала у розпач. Я марніла. Я лічила дні і благала про кінець, хай би який. Але була в мене і надія. Дурнувата, нелогічна надія: інколи ледве жевріла, інколи займалася вогнем. Але це теж здавалося неможливим. Як і шлях уперед через війну та революцію. Можливо, ми всі загинемо. Можливо, нас усіх зрадять. А можливо... ми переможемо.
Я навіть не уявляю, як це виглядатиме й на що мені сподіватися. Але розумію, що треба підтримувати надію при житті. Це — єдиний доступний мені щит від темряви всередині.
Я оглядаю людей за кухонним столом. Колись я бідкалася, що моя родина ніколи мене не зрозуміє і не зуміє прийняти. Я думала, що я відчужена від них, ізольована, самотня.
Як же я помилялася! Тепер я знаю, що це — не так. Я знаю, хто я така. Я — Мара Барров. Не Марина, не дівчина-блискавка. Мара.
*
Батьки пропонують провести мене на дебрифінг. І Ґіса також. Я відмовляюся. Це — військове завдання, ділова розмова: все на користь справи. Мені легше буде згадувати, якщо мама при цьому не стискатиме мені руку. Я можу триматися відважно перед полковником і офіцерами, але не перед нею. Перед нею спокуса зламатися завелика. При рідних слабкість прийнятна і прощенна. Але не тоді, коли від мене залежать життя інших і доля війни.
Стрілки кухонного годинника підповзають до восьмої ранку, й у призначений час під’їздить транспорт із відкритим верхом. Я тихо виходжу. Проводить мене тільки Кілорн, але й він до мене не приєднується.
Він розуміє, що до цього непричетний.
— То що сьогодні робитимеш? — питаю я, торкаючись мідної ручки дверей.
Він стинає плечима.
— Я уклав розклад ще у Процесі. Тренування, заняття з новокровками, уроки з Адою. Приїхавши із твоїми батьками сюди, я вирішив, що його дотримуватимуся.
— Увесь бал розписаний? — пирхаю я, виходячи на сонце. — Ти говориш, як срібна панянка.
— Ну, такі миловиді, як я, просто зобов’язані... — зітхає він.
Сонце пряжить зі східного пругу, вже стоїть спека, тож я скидаю легеньку курточку, в яку мене впакувала мама. Уздовж вулиці ростуть зелені дерева, маскуючи армійську базу під заможну дільницю міста. Більшість цегляних будиночків стоять порожні — вікна темні, віконниці закриті. Внизу доріжки на мене чекає транспорт. Водій спускає на носі сонцезахисні окуляри й розглядає мене поверх них. Треба було здогадатися. Кел дав мені час побути з родиною, але не міг довго триматися на відстані.
— Привіт, Кілорне, — гукає він і піднімає руку. Кілорн повторює його жест із легкою усмішкою. Останні шість місяців знищили їхнє суперництво до ноги.
— Я тебе відшукаю потім! — кажу я. — Обміняємося історіями.
Він киває.
— Звісно.
Кел на водійському сидінні вабить мене, як магніт, але я йду до транспорту повільно. Вдалині реве двигун літака. Кожен крок наближає мене до того, щоб знову пережити шість місяців полону. Якщо я накиваю п’ятами, ніхто мене не звинуватить. Але це тільки відтягне неминуче.
Кел похмуро спостерігає за мною. Він простягає руку й помагає мені вмоститися на передньому сидінні, ніби я інвалідка. Двигун муркоче. Його електронний пульс заспокоює й нагадує, що, навіть налякана, я — не слабка.
Помахавши Кілорнові на прощання, Кел заводить транспорт і розвертається. Коли ми рушаємо вниз вулицею, вітерець куйовдить його абияк підстрижене волосся.
Я проводжу рукою по його потилиці.
— Сам стригся?
Він заходиться срібним рум’янцем.
— Експериментував. — Одну руку він тримає на кермі, а другою стискає мою. — Ти як, впораєшся?
— Переживу. Головне, мабуть, і так було у звітах. Я тільки заповню прогалини.
З одного боку від нас дерева рідшають — офіцерська вулиця вливається у ширший бульвар. Зліва — посадкова смуга. Ми звертаємо направо, транспорт гладко котиться асфальтом.
— Сподіваюся, після того хтось пояснить мені... оце все.
— У цих людей треба вимагати відповіді, а не просто чекати.
— І багато ви навимагали, Ваша Високосте?
Він хрипко підсміюється.
— Вони думають, що так.
Дорога до пункту призначення займає п’ять хвилин, за які Кел намагається переказати мені все, що знає. Вони стояли на базі неподалік від кордону з Озерним краєм, під Процесом. Очікуючи нальоту на острів, солдати полковника евакуювалися на північ. Кілька місяців провели під землею, у холодних бункерах, де Фарлі з полковником вели переговори з командуванням і готувалися до наступного нальоту. На Корвіум. Голос у Кела трошки тремтить, коли він описує облогу. Він сам очолив напад і захопив мури, заставши оборонців зненацька, і продовжив захоплювати місто-фортецю квартал за кварталом. Не виключено, що він особисто знав солдатів, які йому протистояли. Не виключено, що він убивав своїх друзів. Я не ятритиму його ран. Врешті-решт, вони завершили облогу і здолали останніх срібних офіцерів, запропонувавши їм вибирати між капітуляцією та стратою.
— Більшість тримають у заручниках, декого викупили родини. А дехто вибрав смерть, — бурмоче він і змовкає. Він зиркає на мене, але очей не видно за затемненим склом.
— Співчуваю, — щиро шепочу я. І не тому, що Келові явно боляче, а тому, що я давно вже зрозуміла: у цьому світі немає чорного і білого. — А Джуліан буде на дебрифінгу?
Кел зітхає, вдячний, що я змінила тему розмови.
— Не знаю. Він сьогодні вранці сказав, що монтфортське начальство йде на поступки — воно його і до архівів бази допустило, й лабораторію надало, коли він сказав, що хоче й далі досліджувати новокровок.
Я не можу уявити кращої винагороди для Джуліана Джакоса: вільний час і книжки.
— Але вони, можливо, не рвуться підпускати співуна до свого провідника, — задумливо веде далі Кел.
— Це зрозуміло,— відповідаю я. Наші навики сіють руйнування, але Джуліан уміє маніпулювати людьми, і це не менш смертоносний дар. — І як давно Монтфорт почав роботу?
— Сам не знаю, — каже він із явним роздратуванням. — Але після Корвіума вони почали сприймати нас всерйоз. А тепер, коли Мевен уклав союз із Озерним краєм, це об’єднало й повстанців. Замість зброї та їжі Монтфорт почав присилати солдатів. Багряних і новокровок. У них був план, як видобути тебе з Археону. Вони збиралися взяти місто у кліщі. Ми наступали б із Процесу, а Монтфорт — через П’єдмонт. Організовувати операції вони вміють, мушу визнати. Просто потрібно було обрати слушний момент.
Я пирхаю.
— Ну й момент обрали. — У мене перед очима постають постріли та бійня. — І це все заради мене? Дурня.
Кел міцніше стискає мені руку. З нього вирощували ідеального срібного солдата. Я пам’ятаю його підручники, його посібники з військової тактики. Перемога за будь-яку ціну, так там писали. Колись він у це вірив. А я вірила, що ніщо на землі не поверне мене до Мевена.
— Чи то у них у Археоні була й інша ціль, чи то Монтфорт дуже-дуже хотів тебе добути, — бурмоче Кел, коли транспорт сповільнюється.
Ми зупиняємося перед черговою цегляною спорудою. Уздовж фасаду тягнуться білі колони й довга веранда. Мені знову згадується Форт Патріот, де ворота були оздоблені масивними бронзовими прикрасами. Срібним подобаються гарні речі, і ця база — не виняток. Колонами в’ються ліани, квітне пурпурова гліцинія, солодко пахне жимолость. Солдати у формі походжають під гіллям, намагаючись не виходити з тіні. Я встигаю побачити Черлену сторожу з червоними кушаками, вбрану врізнобій, озерян у блакитному й повзучу масу монтфортської зелені. У мене серце стискається.
Полковник виходить нас зустріти — на щастя, сам.
Не встигаю я зійти з транспорту, як він починає говорити.
— На зустрічі буду я, два монтфортські генерали й один офіцер від Командування.
Ми з Келом виструнчуємося, очі розширюються.
— Командування? — перепитую я.
— Так. — Полковник блискає золотим оком і розвертається на закаблуках, так що ми мусимо поспішати йому вслід. — Скажімо так: механізм запущено.
Я закочую очі. Ці загадки вже починають мене дратувати.
— А можете просто казати, що думаєте?
— А він сам ні чорта не знає, — озивається знайомий голос.
Фарлі прихилилася до колони в тіні, схрестивши руки на грудях. Я роззявляю рота і витріщаюся на неї. Вона дуже-дуже, до смішного вагітна. Живіт напинає перешиту форму — туніку й мішкуваті штани. Я б анітрохи не здивувалася, якби вона народила в наступні тридцять секунд.
— А, — і це все, що я спромоглася сказати.
Обличчя в неї майже веселе.
— А ти порахуй, Барров.
Дев’ять місяців. Шейд. Її реакція на вантажному літаку, коли я переказала їй Джонові слова: «Відповідь на твоє питання — так».
Я не розуміла, що це значить, але вона знала. Вона підозрювала. Вона дізналася, що вагітна від мого брата, менш ніж за годину по тому, як той загинув. І обидві ці новини стали для неї шоком. Радість і горе змішалися у рівних пропорціях. У Шейда буде дитина — якої він ніколи не побачить.
— Повірити не можу, що ніхто не додумався тобі сказати, — веде далі Фарлі, прицільно зиркаючи на Кела, а той ніяково переминається з ноги на ногу. — Час у нього був.
Мені не лишається нічого, крім як із нею погодитися. І це ж не лише Кел, а й моя мати, та й решта родини.
— Всі про це знали?
— Що ж тепер уже приховувати, — веде далі Фарлі, з трудом відриваючись від колони. Навіть у Палях більшість жінок припиняла працювати на такому етапі, тільки не вона. У неї при стегні — пістолет у кобурі, як відкрите попередження. Навіть вагітна Фарлі небезпечна. І то, ймовірно, ще небезпечніша, ніж не вагітна. — Я підозрюю, що ти хочеш покінчити з цим чимшвидше.
Коли вона повертається до нас спиною, щоб провести у будівлю, я штурхаю Кела у ребра. Навіть, про всяк випадок, двічі.
Він зціплює зуби й рівно дихає, приймаючи удари.
— Ну вибач, — бурчить він.
Колись тут, мабуть, була адміністрація, але коридори на вигляд як у маєтку. Гвинтові сходи по обидва боки першої зали ведуть до верхньої галереї з вікнами. Ліпнина на стелі розписана гліциніями, схожими на ті, що ростуть назовні. Паркет із червоного дерева, вишні й дуба складається у тонкий візерунок. Тільки тут, як і в житлових будинках, усе, що не прикручено, винесли. Стіни голі, у нішах, де мали стояти скульптури чи погруддя, вишикувалися охоронці з Монтфорту.
Зблизька видно, що форма в них пошита краще, ніж вбрання Черленої сторожі чи й озерян полковника. Це — майже як строї срібних офіцерів, поставлені на масове виробництво: цупкі й оздоблені медалями, відзнаками й білими трикутниками на рукаві.
Кел придивляється до них так само уважно, як і я. А тоді штовхає мене й киває на сходи. З галереї за нами спостерігають щонайменше шість монтфортських офіцерів. Усі вони сиві, загартовані у битвах і обвішані такою кількістю медалей, що й корабель би потонув. Генерали.
— І камери, — шепочу йому я. Я подумки відзначаю, де вони встановлені, простежуючи їхній електричний слід по цілій залі.
Попри голі стіни та скупеньке умеблювання, від ошатних коридорів мені стає незатишно. Я весь час мушу собі нагадувати, що при мені зараз не Арвени. Що це — не Біле полум’я. Про це свідчить і мій навик. Ніхто не тримає мене в полоні.
Якби ж то я могла розслабитися... але це вже перетворилося на другу натуру.
Кімната для зборів мені нагадує Мевенову залу для нарад. Там стоїть довгий лакований стіл і добрі м’які стільці, а вікна, що освітлюють кімнату, виходять на черговий сад. Стіни, знов-таки, голі, як не рахувати намальованого просто на стінці герба. Жовті та білі смуги, в центрі — пурпурова зірка. П’єдмонт.
Ми прибуваємо перші. Я чекала, що полковник займе сидіння на чолі стола, але він обирає натомість стілець справа. Решта вмощується навколо нього, лишаючи сторону навпроти для монтфортських офіцерів і Командування.
Полковник розгублено спостерігає. Коли Фарлі сідає, його золоте око рішуче зблискує.
— Капітанко, вас до цієї зустрічі не допущено.
Ми з Келом обмінюємося поглядами, підвівши брови. Фарлі з полковником часто сваряться. Бодай це не змінилося.
— О, тобі не сказали? — питає вона й витягає з кишені згорнутий клаптик паперу. — Невдобно вийшло.
Вона по столу суне папірця полковнику.
Він жадібно його розправляє й переглядає друковану сторінку. Записка коротка, але він довго в неї вдивляється, ніби не може повірити власним очам. Нарешті він розгладжує послання на столі.
— Не може бути.
— Командування хоче, щоб його представник був за цим столом, — посміхається Фарлі й широко розводить руки. — І ось я тут.
— Тоді Командування помилилося.
— Я — Командування, полковнику. Помилки немає.
Командування стоїть над Черленою сторожею. Це — серце таємної павутини. Я чула тільки непевні чутки про його існування, але й того досить, аби зрозуміти, що воно керує цілою цією розгалуженою і складною операцією. Якщо до Командування ввели Фарлі, чи значить це, що Сторожа виходить із тіні? Чи їм потрібна тільки Фарлі?
— Діано, ти ж не можеш...
Вона нашорошується й люто червоніє.
— Бо я вагітна? Запевняю тебе, ці два завдання я цілком можу суміщати. — Якби не їхня беззаперечна подібність, і в зовнішності, і у вдачі, я б і забула, що Фарлі — донька полковника. — Хочеш іще про це поговорити, Віллісе?
Він стискає кулаки над листом так, що кісточки стають білі, мов кістка. А тоді трясе головою.
— Гаразд. Відтепер зви мене генералом. І поводься відповідно.
Відповідь помирає у полковника в горлі, і він нею ледь не давиться. Фарлі із вдоволеною посмішечкою забирає повідомлення і кладе в кишеню. Вона зауважує, що Кел спостерігає за сценкою так само розгублено, як і я.
— Ти тепер не єдиний генерал у кімнаті, Келоре.
— Виходить, що ні. Вітаю, — додає він і стримано усміхається.
Це заскочило її зненацька. Після відкритої батькової ворожості вона ні від кого не чекала підтримки — й тим паче не чекала її від срібного принца.
Генерали з Монтфорту, вбрані у розкішні темно-зелені строї, заходять іншими дверима. Одну я зауважила на галереї. У неї рівне сиве каре, водянисті карі очі й довгі тремтливі вії. Вона часто кліпає. Інша — темноволоса жінка із брунатною шкірою, віком близько сорока — бичачої статури. Вона киває мені, ніби вітається з подружкою.
— Я ж вас знаю, — кажу я, намагаючись згадати, де ми бачилися. — Звідки я вас знаю?
Вона не відповідає, тільки озирається через плече, чекаючи на ще одну особу — сивого чоловіка у простому одязі. Я його спершу навіть не зауважила, відволікшись на його супутницю. Джуліана ні з ким не сплутаєш, навіть коли він вбраний не у тьмяні золотисті барви свого дому, а у простий сірий стрій. Мені стає тепло на душі, коли я бачу свого старого вчителя. Джуліан нахиляє голову й усміхається мені кутиками вуст. Таким бадьорим я його ще ніколи не бачила, навіть коли ми тільки познайомилися в літньому палаці. Тоді він був виснажений ворожнечею при дворі, одержимий привидом загиблої сестри, зболений присутністю зраненої Сари Сконос і власними сумнівами. У його волоссі сивини зараз більше, ніж каштанового, а зморшки поглибшали, але він видається жвавим, живим, без тягаря на душі. Він виглядає зціленим. Черлена сторожа подарувала йому мету в житті. І Сара, напевно, теж.
Кела його присутність заспокоює чи не більше, ніж мене. Він трохи розслабляється в мене при боці і киває своєму дядькові. Ми обоє розуміємо, що нам хоче сповістити Монтфорт. Вони не ненавидять срібних — і не бояться.
Інший чоловік зачиняє двері, доки Джуліан рішуче обирає місце по наш бік столу і сідає. Останній присутній під два метри заввишки, але виглядає нижчим, бо вбраний не у військову форму. На ньому цивільний одяг: проста сорочка на ґудзиках, штани, черевики. Зброї я на ньому не бачу.
Кров у нього точно багряна, судячи з рожевуватого відтінку шкіри. Не знаю, новокровка він чи багряний. Усе в ньому підкреслено нейтральне, приємно посереднє, покликане не привертати до себе уваги. Він — як чиста сторінка: чи то від природи, чи то зумисне. Ніщо в ньому не зраджує, хто він і що він.
Але Фарлі його впізнає. Вона намагається підвестися, але він жестом наказує їй сидіти.
— Це зайве, генерале. — Щось у ньому нагадує мені Джуліана. У них такі ж жваві очі — єдине, що привертає погляд. Його розкосі очі метаються столом, вбираючи й осмислюючи всі деталі. Нарешті він киває всім присутнім по черзі. — Я радий нарешті з вами усіма зустрітися. Полковнику, панно Барров, Ваша Високосте.
Пальці Кела, що спочивають на нозі, здригаються. Ніхто його так більше не називає, бодай серйозно.
— А ви хто такий? — питає полковник.
— А, звісно. Перепрошую, що не прибув раніше. Мене звати Дейн Девідсон, пане. Я — прем’єр Вільної республіки Монтфорт.
Келові пальці знову здригаються.
— Спасибі, що прийшли. Я вже давно хотів скликати такі збори, — веде далі Девідсон. — Гадаю, разом ми здатні на видатні досягнення.
Він править цілою країною. Це він запрошував мене, це він хотів, аби я до них приєдналася. Невже він доклав стільки зусиль, просто аби добитися свого? Я звідкись пам’ятаю його ім’я, як і обличчя генерала.
— Це — генерал Торкінс, — вказує Девідсон. — А це — генерал Саліда.
Саліда? Ім’я мені незнайоме. Але тепер я певна, що десь її бачила.
Генералка міцної статури зауважує, що я розгублена.
— Я займаюся розвідкою, панно Барров. Я представилася королю Мевену, коли він почав збирати завзятих, себто новокровок. Можливо, ви пам’ятаєте мене звідти.
Щоб продемонструвати свій навик, вона махає рукою над столом. Ні, не над — крізь. Ніби стіл зроблений із повітря — чи з повітря зроблена вона сама.
Спогад проступає виразніше. Вона продемонструвала свій навик, і її прийняли під «захист» Мевена, як і багатьох інших новокровок. А одна з них, нажахана Сторожею, викрила Бабцю перед цілим двором.
Я втуплююся в неї.
— Ви були при дворі, коли загинула Бабця — новокровка, яка вміла міняти обличчя.
На обличчі в Саліди — щире співчуття. Вона схиляє голову.
— Якби я знала, якби могла чимось зарадити, я би втрутилася. Але тоді Монтфорт і Черлена сторожа ще не спілкувалися напряму. Ми не про всі ваші операції знали, а ви — про наші.
— Тепер усе змінилося, — Девідсон і далі стоїть, зіпершись кулаками об стіл. — Звісно, Черлена сторожа мусила діяти таємно, але, боюся, надалі шкоди від того буде більше, ніж користі. Коли гравців забагато, вони рано чи пізно починають плутатися один в одного під ногами.
Фарлі переминається на своєму сидінні — чи то незгодна, чи то стілець незручний. Але вона стримується й дає Девідсону продовжити.
— Тому я й вирішив у інтересах прозорості, що Марі Барров варто по змозі описати свій полон перед усіма задіяними сторонами. А потім я відповім на всі ваші питання про мене, мою країну та шлях попереду.
У Джуліанових книжках траплялися згадки про правителів, яких обирали, а не садили на престол за правом крові. Вони заслужили корону по-різному — хтось силою, хтось розумом, хтось порожніми обіцянками й залякуванням. Девідсон править так званою вільною республікою, і його обрав народ. Я ще не знаю, чому. Говорить він твердо, від природи переконливо. Також він явно дуже розумний. Не кажучи вже про те, що він — із тих чоловіків, які з віком стають привабливіші. Я можу уявити, чому люди хотіли, аби правив він.
— Панно Барров, якщо ви готові, можемо починати.
На мій подив, першою мене за руку бере Фарлі, а не Кел. Вона підбадьорливо стискає мені долоню.
Я починаю спочатку. Я не можу уявити, з чого ще почати.
У мене зривається голос, коли я описую, як мене змушували згадувати Шейда. Фарлі опускає погляд — її біль такий же глибокий, як і мій. Я розповідаю далі — як посилювалася Мевенова одержимість, як юний король перетворював брехню на зброю, як використовував моє обличчя і власні слова, щоб повернути новокровок проти Черленої сторожі. І весь цей час ставало дедалі очевидніше, що він і сам на межі.
— Він каже, що вона полишала діри, — розповідаю я. — Королева. Вона бавилася його розумом, щось забирала, щось додавала, і все зіпсувала. Він розуміє, що щось із ним не так, але вірить, що стоїть на правильному шляху, й нікуди звідти не зверне.
Кімнатою котиться хвиля жару. Обличчя в Кела незворушне, погляд свердлить діри у столі. Я обережно добираю слова.
Мати забрала в нього любов до тебе, Келе. Він тебе любив. Він знає, що любив. Але любові більше немає — й ніколи не буде. Але ці слова не призначені ані для Девідсона, ані для полковника, ані навіть для Фарлі.
Монтфортців, судячи з усього, найбільше цікавить візит п’єдмонтців. Вони нашорошуються, почувши про візит Дарія й Александрета, і я описую їм усе крок за кроком. Як ті мене допитували, як поводилися, аж до того, у що були вбрані. Коли я згадую про зниклих Майкла та Шарлотту, Девідсон стискає губи.
Я продовжую говорити й викладаю дедалі більше подробиць про моє випробування. Я німію, тільки голос і далі бринить. Повстання домів. Джонова втеча. Мевен ледь не загинув. Цівка срібної крові у нього з шиї. Черговий допит — мене і жінки з Гевен. Це тоді я вперше побачила, що Мевен справді злякався — коли сестра Елейни присягнула на вірність іншому королю. Келові. Тому він вигнав купу можливих союзників.
— Я намагалася відділити його від дому Самос. Я знала, що це — найсильніший союзник, який у нього лишився, тож грала на його слабкості: любові до мене. Я сказала йому, що якщо він одружиться з Євангеліною, вона мене вб’є. — Я говорю, й деталі стають на місце. Я червонію, зрозумівши, що це я — причина смертоносного союзу. — Можливо, це я переконала його шукати іншу наречену в Озерному краї...
Джуліан мене перебиває.
— Воло Самос давно шукав причини відділитися від Мевена. Те, що той розірвав заручини, стало останньою краплею. Припускаю, переговори з Озерним краєм тривали значно довше, ніж ви думаєте.
Він посилає мені тонкогубу усмішку. Можливо, він бреше, але мені відлягає від душі.
Я поквапцем розповідаю про коронаційний тур — пишний парад, що мав приховати оборудки з Озерним краєм. Як Мевен відкликав Заходи, припинив війну з Озерним краєм, заручився з Ірис. Він усе розпланував, щоб завоювати симпатії королівства, поклавши край війні, але не насильству.
— Перед весіллям срібна шляхта повернулася до палацу, але Мевен більшість часу тримав мене на самоті. А потім — саме весілля. Воно скріпило союз із Озерним краєм. Почалася буря — ваша. Мевен із Ірис втекли потягом, а ми розділилися.
Це було тільки вчора, хоча зараз здається, ніби я переказую сон. Битву оповиває туман адреналіну, спогади зводяться до кольорів, болю і страху.
— Охоронці потягнули мене назад у палац.
Я зупиняюся, вагаюся. Мені досі не віриться в те, що зробила Євангеліна.
— Маро... — підштовхує мене Кел, ніжно торкаючись моєї руки. Йому так само цікаво, як і решті.
На нього дивитися легше, ніж на інших. Тільки він зрозуміє, наскільки дивна моя втеча.
— Євангеліна Самос нас спинила. Вона вбила охоронців-Арвенів і... і звільнила мене. Вона мене відпустила. Я досі не розумію, чому.
Над столом западає тиша. Я тут завдяки моїй найбільшій суперниці, дівчині, яка погрожувала мене вбити, людині з холодною крицею замість серця. Джуліан навіть не намагається приховати подиву — його тонкі брови майже зливаються з лінією волосся. А ось Кел геть не здивований. Він тільки глибоко вдихає повітря, так що здіймаються груди. Можливо, від гордощів?
У мене немає сил гадати чи описувати, як помер Самсон Мерандус — він спробував зіткнути нас із Келом, а ми разом спалили його живцем.
— А решту ви знаєте, — втомлено закінчую я. Мені здається, наче я проговорила кількадесят років.
Прем’єр Девідсон встає і потягується. Я чекаю, що він розпитуватиме мене й далі, але він тільки відкриває шафку й наливає мені води. Я навіть не торкаюся склянки. Я у незнайомому місці, це правлять незнайомі мені люди. Довіри в мені майже не лишилося, я не гайнуватиму її на нових знайомих.
— Наша черга? — питає Кел. Він нахиляється вперед, радий почати допит.
Девідсон нахиляє голову, звівши губи у тонку нейтральну риску.
— Звичайно. Припускаю, вам цікаво, що ми робимо у П’єдмонті, та ще й на князівській базі?
Коли ніхто його не перебиває, Девідсон починає пояснювати.
— Як ви знаєте, Черлена сторожа зародилася в Озерному краї, а протягом останнього року перекинулася у Норту. Полковник Фарлі й генерал Фарлі зіграли в цьому вирішальну роль, тож хочу подякувати їм за напружену роботу. — Він киває їм по черзі. — За наказом вашого Командування, інші оперативники розпочали подібну кампанію і в П’єдмонті. Інфільтруватися, взяти ситуацію під контроль, повалити владу. Власне, саме тут монтфортські агенти вперше зустрілися з агентами Черленої стороді, яка до минулого року видавалася нам вигадкою. Але Черлена сторожа більш ніж реальна, а ціль у нас спільна. Ми, як і ваші співвітчизники, хочемо повалити диктатуру срібних правителів і розширити нашу демократичну республіку.
— Здається, вам це вже вдалося, — обводить жестом кімнату Фарлі.
Кел мружиться.
— Як?
— Ми зосередилися на П’єдмонті через його хистку структуру. Князі та княгині правлять кожен на своїй території, а верховний князь, обраний із їхнього числа, підтримує непевний мир. Хтось править великою територією, хтось — містом чи кількома кілометрами сільськогосподарських угідь. Влада плинна й постійно змінюється. Зараз править князь Бракен із Низовини — наймогутніший срібний у П’єдмонті, з найбільшою територією й найпотужнішими ресурсами. — Девідсон торкається герба на стіні, обводить пурпурову зірку. — Це — найбільша з трьох військових баз на його території. Її віддали нам у особисте користування.
Кел втягує повітря.
— Ви співпрацюєте із Бракеном?
— Він працює на нас, — гордо відповідає Девідсон.
Думки вирують у мене в голові. Срібний правитель перейшов на бік країни, яка хоче відняти в нього все? Звучить сміховинно, але тоді я згадую, хто сидить навпроти мене.
— Князі відвідали Мевена за наказом Бракена, — я мружуся на прем’єра. — Це ви їм наказали допитати мене?
Генерал Торкінс переминається на своєму сидінні, прочищає горло.
— Дарій і Александрет вірні Бракенові. Ми довідалися про їхній контакт із королем Мевеном аж тоді, коли один загинув під час замаху.
— І завдяки вам ми знаємо, чому, — докидає Саліда.
— А той, що вижив? Дарій? Він працює проти вас...
Девідсон повільно кліпає. Його очі не зраджують його думок.
— Він працював проти нас.
— Он воно що, — бурмочу я, уявляючи, як можна вбити п’єдмонтського князя.
— А інші? — не вгаває полковник. — Зниклі Майкл і Шарлота?
— Це Бракенові діти, — здушено каже Джуліан.
Мені стає млосно.
— Ви викрали його дітей? Щоб він погодився із вами співпрацювати?
— Хлопчик і дівчинка в обмін за владу над прибережним П’єдмонтом? В обмін на всі ці ресурси? — Торкінс пирхає і трусить головою так, що її сиве волосся розтріпується. — Це вигідний обмін. Уявіть, скільки життів ми втратили б, якби довелося відвойовувати кожен кілометр із боєм. Натомість Монтфорт і Черлена сторожа серйозно просунулися.
У мене серце стискається від думки про двох дітей, яких тримають у полоні, щоб поставити на коліна їхнього батька — і байдуже, що вони срібні.
Девідсон, здається, зчитує це з мого обличчя.
— Про них дбають. Їх забезпечують усім.
Лампа над нами мерехтить, ніби метелик б’є крильцями.
— Камера — це все одно камера, хай би як ви це обставили, — шкірюся я.
Він навіть не здригається.
— На війні як на війні, Маро Барров. Хай би які добрі у вас були наміри.
Я трушу головою.
— Дивно, ви порятували стільки солдатів тут — і готові їх покласти, щоб витягнути з полону одну людину. Це теж вигідний обмін? Їхні життя за моє?
— Генерале Саліда, які останні новини? — питає прем’єр.
Вона киває і називає цифри з пам’яті:
— Зі ста двох завзятих, завербованих до нортинської армії за останні кілька місяців, шістдесят були присутні на весіллі як спеціальна охорона. Усіх шістдесятьох порятували, вчора з ними провели дебрифінг.
— Значною мірою саме завдяки зусиллям генерала Саліди, яку вживили до них, — Девідсон поплескує її по кремезному плечу. — Включно з вами, ми порятували від короля шістдесят одного завзятого. Усім надали їжу і притулок, усі зможуть вибрати, осісти в цивільному статусі чи продовжити військову службу. Крім того, нам вдалося захопити чималі кошти з нортинської скарбниці; війна — справа недешева. На самому викупі за непотрібних нам чи ослаблих заручників далеко не зайдеш. — Він спиняється. — Я достатньо розлого відповів на ваше питання?
Полегша змішується з острахом, якого я, мабуть, ніколи не зумію позбутися. Напад на Археон організували не тільки заради мене. Мене не для того звільняли з пазурів одного диктатора, щоб передати іншому. Ніхто з нас не знає, на що здатен Девідсон, але бодай це — не Мевен. У нього багряна кров.
— Боюся, я мушу поставити вам ще одне запитання, — наполягає Девідсон. — Панно Барров, на вашу думку, король Норти у вас закоханий?
У Білому полум’ї я перебила стільки склянок, що всіх не злічити. І зараз мені хочеться зробити це знову.
— Не знаю, — це брехня, але дається вона легко.
Девідсона переконати непросто. Його очі весело мерехтять. Коли у них відбивається світло, вони видаються золотими, а потім стають карими. Вони міняться, як житнє поле на сонці.
— Але який би був ваш поінформований здогад?
Лють лиже мене, як язики вогню.
— Те, що Мевен вважає любов’ю, насправді ніякою любов’ю не є.
Я відтягую комір сорочки і демонструю тавро. «М» — ясно, як божий день. Всі очі прикипають до моєї шкіри, до перлистих рубців, випалених на плоті. Девідсон обводить вогненну букву поглядом, і я відчуваю у його очах Мевенів доторк.
— Годі, — видихаю я, знову піднімаючи комір.
Прем’єр киває.
— Гаразд. Я попросив би вас...
— Ні, годі з мене цього всього. Мені потрібен... час.
Я відштовхуюся від стола. Стілець шкрябає підлогу, відлунюючи в тиші, що несподівано запала в кімнаті. Ніхто мене не спиняє. Вони просто дивляться, і в очах у них — співчуття. Хоч раз жалощі мене тішать. Це через співчуття вони мене відпустять.
Далі скрегоче ще один стілець. Я навіть не озираючись розумію, що це — Кел.
Як і в літаку, я відчуваю, як стискається світ, придушуючи мене і приголомшуючи. Як і в Білому полум’ї, коридори тут тягнуться у нескінченність. Лампи пульсують у мене над головою. Я сягаю по це відчуття в надії, що воно мене заякорить. Я в безпеці, я в безпеці, все скінчено. Але думки вириваються з-під контролю, ноги несуть мене, куди самі собі знають. Униз сходами, через наступні двері, у сад, що задихається від пахощів квітів. Ясне небо нагорі мене мучить. Я хочу, щоб пішов дощ. Я хочу, щоб він мене очистив.
Кел торкається мого карку, і шрами ниють від його доторку. Його тепло проникає у м’язи, намагаючись погамувати біль. Я притискаю долоні до очей. Це трохи помагає. У темряві нічого не видно — ані Мевена, ані його палацу, ані стін тієї нестерпної кімнати.
Я в безпеці, я в безпеці, все скінчено.
Легко було б лишитися у пітьмі, втонути. Я повільно опускаю руки і змушую себе подивитися на сонячне світло. Я й не уявляла, скільки на це піде зусиль. Я не пробуду в Мевеновому полоні ні секунди довше. Я не згодна так жити.
— Можна відвезти тебе назад додому? — тихо питає Кел, розминаючи мені шию та плечі. — Або можемо пройтися, щоб дати тобі час.
— Не буду я жертвувати йому ще свій час. — Я розлючено розвертаюся й піднімаю підборіддя, змушуючи себе поглянути Келові у вічі. Він не рухається — терплячий, ненав’язливий. Він тільки підлаштовується під мої емоції, дозволяючи мені задати темп. Я так довго була полишена на ласку інших, що радію: нарешті хоч хтось дає мені вибирати самій. — Я ще не хочу повертатися.
— Гаразд.
— Я не хочу тут залишатися.
— І я ні.
— Я не хочу розмовляти про Мевена, політику чи війну.
Мій голос відлунює у саду. Я говорю, як маленька, але Кел тільки киває. Зараз і він виглядає, як маленький — нерівна стрижка, простий одяг. Ані армійської форми, ані військового спорядження. Тільки легка сорочка, штани, черевики і браслети. В іншому житті він виглядав би нормально. Я втуплююся в нього, чекаючи, коли під його рисами проступлять Мевенові. Але цього не стається. Я розумію, що це — вже не зовсім той Кел, якого я знала. У нього більше тривог, ніж я могла подумати. Останні шість місяців і його теж понівечили.
— Ти в порядку? — питаю я.
Його плечі трішки розслабляються, сталева напруга трошки відступає. Він кліпає. Кела складно заскочити зненацька. Цікаво, чи його хтось про це взагалі питав, відколи мене взяли в полон.
Помовчавши, він нарешті зітхає:
— Все буде добре. Я на це сподіваюся.
— І я теж.
Колись за цим садом доглядали зеленяки — на зарослих клумбах досі видніються складні візерунки, але природа бере гору, і різні квіти та кольори перетікають один у інший. Зливаються, розкладаються, помирають, квітнуть, як самі собі знають.
— Нагадайте, щоб я принагідно попросив у вас трохи крові.
Я сміюся вголос від дивного Джуліанового прохання. Він делікатно завмирає на краю саду, ніби не хоче втручатися. Але я не проти. Я усміхаюся і швидко перетинаю садочок, щоб його обійняти.
— З вуст будь-кого іншого це прозвучало б дивно, — кажу я йому, випускаючи з обіймів. Кел сміється в мене при боці. — Але — звісно, Джуліане. Коли схочете. Я перед вами в боргу.
Джуліан розгублено схиляє голову.
— За що?
— Я знайшла ваші книжки у Білому полум’ї. — Я не брешу, але слова добираю. Досить із Кела болю на сьогодні. Не треба йому знати, що це Мевен дав мені книжки, не треба підживлювати його надії щодо брата. — Вони помогли мені... згаяти час.
Згадка про мій полон пригнічує Кела, але Джуліан не дозволяє нам зациклюватися на стражданні.
— Тоді ви розумієте, чим я займаюся, — швидко каже він, але його посмішка не сягає потемнілих очей. — Розумієте ж, Маро?
— «Ми — не обранці богів, а їхнє прокляття», — бурмочу я, пригадуючи слова, написані у забутій книжці. — Ви хочете зрозуміти, звідки ми взялися й чому.
Джуліан складає руки на грудях.
— Бодай спробую.