Кожен ранок починається так само. У спальні я не засиджуюся — мене будять пташки. І це — на краще. Потім стає надто жарко, щоб побігати. А бігати на п’єдмонтській базі зручно. Вона добре захищена, периметр охороняють монтфортські та п’єдмонтські солдати. Останні — звісно, лише багряні. Девідсон розуміє, що Бракен, князь-маріонетка, снуватиме власні плани, й тому срібних за ворота не пускає. Власне кажучи, я тут узагалі не бачила срібних, крім тих, кого вже знаю. З навиками тут лише новокровки, вони ж завзяті. Девідсон запевняє, що у вільній республіці срібні служать державі на рівних із іншими, але доказів ми не бачили.
Я міцно зашнуровую черевики. На вулиці в’ється туман, стелиться цегляним каньйоном. Я відкриваю двері й посміхаюся, коли прохолодне повітря торкається шкіри. Пахне дощем і грозою.
Кел, як я й очікувала, сидить на нижній сходинці, витягнувши ноги на вузькій доріжці. Коли я його бачу, в мене серце стискається у грудях. Замість вітання він позіхає так широко, що ледь щелепу собі не вивертає.
— Ходімо, — картаю його я. — Заспав, солдате?
— А що, як солдат, то вже й поспати не можна?
Він вдає, що дратується, і ледь язика мені не показує.
— Якщо хочеш, вертайся в ту нору в казармах, де вирішив лишитися. А знаєш, якби ти погодився жити в офіцерській дільниці чи взагалі перестав зі мною бігати, то мав би трошки більше часу на сон. — Я хитро усміхаюся.
Він усміхається мені так само щиро і смикає за сорочку.
— Не ображай мою нору, — бурчить він, а тоді торкається вустами моїх губ. А потім щелепи. А потім шиї. Із кожним доторком у мене під шкірою розквітає полум’я.
Я неохоче його відштовхую.
— Існує ненульова імовірність, що тато тебе застрелить із вікна, якщо ти продовжиш тут у тому ж дусі.
— Гаразд, гаразд, — він сахається і блідне. Якби я не знала його, як облупленого, то подумала б, що Кел і справді боїться мого батька. Але навіть думка ця смішна. Щоб срібний принц, генерал, який може спалити світ, клацнувши пальцями, боявся кульгавого старого багряного? — Давай розімнемося.
Ми робимо вправи — Кел старанніше, ніж я. Він обережно мене картає і придирається до кожного руху.
— Не сіпайся. Не розхитуйся з боку на бік. Тихо, спокійно.
Але я рвуся бігти, і він нарешті здається. Він киває, й ми починаємо.
Спочатку темп повільний. Я ледь не витанцьовую на кінчиках пальців, п’янію від кроків і відчуття свободи. Свіже повітря, пташки, туман торкаються нас вогкими пальцями. Рівне спокійне дихання, дедалі швидший пульс. Коли ми вперше вийшли на пробіжку, мені довелося зупинитися, щоб проридатися від щастя. Кел задає добру швидкість і не дає мені мчати так, що легені не витримають. Перші кілометра півтора проходять без пригод, ми добігаємо до стіни по периметру. Мури тут наполовину з каменю, наполовину з решітки, а згори — колючий дріт. Дальній край патрулюють солдати з Монтфорту. Вони кивають нам — за два тижні вивчили наш маршрут. Інші солдати бігають і роблять вправи на відстані, але ми до них не приєднуємося. Вони тренуються рядами, під крики сержантів. Це не для мене. З мене і Келових вимог більш ніж досить. На щастя, Девідсон не ставив мене перед вибором — переселення чи служба. Власне, після дебрифінгу я його й не бачила, хоча він тепер живе на базі разом із нами.
Наступні три кілометри даються складніше. Кел задає швидший темп. Сьогодні спекотніше, попри ранню пору, а над головою збираються хмари. Туман розвіюється, я починаю пітніти, на губах збирається сіль. Ноги біжать, а я на ходу витираю обличчя футболкою. Кел теж відчуває спеку. Він просто стягає сорочку й затикає її за пояс тісних тренувальних штанів. Мені спершу хочеться його попередити, щоб не обпікся на сонці. А потім ледве не завмираю, втупившись у чітко окреслені м’язи в нього на голому животі. Натомість я зосереджуюся на шляху попереду і змушую себе пробігти ще півтора кілометра. І ще. І ще. Його дихання обіч мене раптом починає сильно відволікати.
Коли ми оббігаємо вузький лісок, що відділяє казарми від офіцерської дільниці, звідкись долинає грім. Гроза — за кілька кілометрів від нас. Почувши цей звук, Кел підносить руку, щоб сповільнити мене. Він рвучко розвертається обличчям до мене й хапає за плечі, нахиляючись так, щоб наші очі були на одному рівні. Його бронзові очі втуплюються в мої, щось вишукуючи. Грім гримить знову, цього разу ближче.
— Щось не так? — стурбовано питає він. Одна рука торкається шрамів у мене на шиї, що розпашілися від навантажень. — Заспокойся.
— Це не я. — Я з усмішкою киваю на темні грозові хмари. — Це просто погода. Інколи, коли стає надто жарко і волого, грози трапляються...
Він сміється:
— Ясно, ясно. Спасибі.
— Таку гарну пробіжку зіпсував, — картаю я, накриваючи його руку своєю. Він кривувато посміхається — так широко, що біля кутиків очей з’являються зморшки. Наближається буря, я чую, як б’ється її електричне серце. Мій пульс вирівнюється, підлаштовуючись до її ритму, але я відштовхую звабливий поклик блискавки. Не можна притягнути грозу сюди.
Над дощем я не владна, й він падає завісою так несподівано, що ми обоє ойкаємо. Ті частини мого одягу, які не промокли від поту раніше, промокають до нитки зараз. Несподіваний холод вражає нас обох, особливо Кела.
Його гола шкіра парує, навколо торса й рук в’ється тонка хмарка сірого туману. Краплі сичать, коли торкаються шкіри, й випаровуються. Коли він заспокоюється, цей ефект зникає, але від нього й далі валить тепло. Я бездумно пригортаюся до нього, хапаючи дрижаки.
— Треба вертатися, — шепоче він мені у маківку. Я відчуваю, як голос відлунює у нього у грудях, і коли прикладаю долоню до його торса, серце швидко б’ється в мене під рукою, гримить від доторку. Це різко контрастує з його спокійним обличчям.
Щось не дає мені погодитися. Якийсь інший, глибший потяг, назвати якого я не можу.
— Можливо, ми?.. — шепочу я в надії, що дощ проковтне мій голос.
Він обіймає мене міцніше. Він почув кожне слово.
Деревця тут молоді, у них ще недостатньо розлоге гілля, щоб цілком сховати нас від дощу. А ось щоб сховати від вулиці — більш ніж досить. Першою я скидаю сорочку — вона падає у багно. Його сорочку я жбурляю туди ж, тож ми квити. Дощ сипле великими краплями, стікає моїм носом, хребтом, руками, що обвили Келову шию. Його теплі руки ковзають моєю спиною, як приємна протилежність до холодної води. Пальці проходяться уздовж хребта, притискаючись до кожного хребця. Я роблю так само й рахую йому ребра. Він здригається, коли я нігтями дряпаю йому бік, й у відповідь пускає в хід зуби. Вони проходяться уздовж моєї щелепи, а тоді знаходять вухо. Я на мить заплющую очі, мені лишається тільки відчувати. Кожен доторк — як феєрверк, як блискавка, як вибух.
Грім наближається. Мовби лине до нас.
Я запускаю пальці йому в шевелюру і притягую його ближче. Ще ближче. І ще. І ще. У нього смак солі і диму. Ближче. Мені все недостатньо.
— Ти вже це робив?
Я мала б боятися, але тремчу тільки від холоду.
Він відхиляється, і я ледь не стогну від обурення.
— Ні, — шепоче він і відвертається.
Краплі дощу збираються на темних віях. Він стискає щелепи, мовби від сорому.
Це так у дусі Кела — соромитися за таке. Він хоче знати відповіді, перш ніж поставити запитання, і розуміти, що лежить у кінці дороги. Я ледь не сміюся.
Це — теж вид битви, тільки до неї не підготуєшся. Замість одягнути лати, ми здираємо решту одягу.
Після шести місяців при його браті, коли я присвятила ціле своє єство його лиходійству, я не боюся поділитися своїм тілом із тим, кого кохаю. Нехай навіть у багнюці. Блискавка спалахує над нами й на моїх повіках. Кожен нерв оживає. Вся моя увага йде на те, щоб Кел не відчув зайвих проявів електрики.
Його груди червоніють під моїми долонями, з них валить гарячковий жар. У порівнянні з моєю його шкіра виглядає ще блідішою. Він зубами розстібає браслети-запальнички і жбурляє у траву.
— Барвами дякую дощу, — бурмоче він.
А я, навпаки, хочу палати.
*
Я відмовляюся повертатися в наш будиночок уся в багні, а раз Кел обрав собі таке незручне житло, в казармах я теж помитися не можу, якщо не збираюся ділити душ із добрим десятком інших солдатів. Доки ми йдемо до лікарні на базі — приземкуватої будівлі, порослої плющем — він вибирає листя мені з волосся.
— Ти схожа на кущ, — каже він із майже безумною усмішкою.
— Саме це й треба казати у таких ситуаціях.
Кел ледь не хихоче.
— А ти звідки знаєш?
— Я... ну, — ухиляюся від відповіді я й заходжу в лікарню.
О такій порі лікарня майже порожня — пацієнтів мало, тож у будівлі тільки кілька медсестер і лікарів. Цілителі перейняли значну частину їхньої роботи — тепер медики потрібні лише при тривалих хворобах чи особливо складних пораненнях. Ми нікого не зустрічаємо у бетонних коридорах, освітлених різкими флюоресцентними лампами. Ми просуваємося в доброзичливій мовчанці, тільки в мене щоки палають, а мозок воює сам із собою. Інстинкт підказує мені заштовхати Кела у найближчу кімнату й зачинити за нами двері. Здоровий глузд вважає, що так не можна.
Я думала, що все буде інакше. Я думала, що почуватимуся інакше. Келів доторк не стер Мевенового. Мої спогади нікуди не ділися, такі ж болючі, як і вчора. Попри всі зусилля, я не забуду каньйону, який завжди пролягатиме між нами. Ніяке кохання не зітре його травм, так само як і моїх.
З-за рогу вигулькує медсестра зі жмутком ковдр, швидко перебираючи ногами по плитці. Побачивши нас, вона завмирає й ледь не впускає постіль.
— О, а ви швидка, панно Барров!
Я червонію ще сильніше, а Кел маскує сміх кашлем.
Вона посміхається.
— Ми щойно відправили повідомлення вам додому.
— Га?
— Давай, люба, я тебе до неї проведу.
Медсестра, зручніше примостивши постіль на стегні, жестом наказує мені йти за нею. Ми з Келом обмінюємося розгубленими поглядами. Він потискає плечима і з силуваною безтурботністю трюхикає за нею. Куди й ділася його приживлена армією обережність.
Доки ми йдемо за нею, медсестра захоплено базікає. Акцент у неї п’єдмонтський, слова вона вимовляє повільніше й наче ласкавіше.
— Це багато часу не займе, вона швидка. Солдатка до шпику кісток. Не хоче гаяти часу.
Коридор закінчується великою залою, значно гостиннішою, ніж решта лікарні. Широкі вікна виходять на черговий сад, потемнілий під дощем. Квіти у П’єдмонті повсюди. По обидва боки зали видніються двері до порожніх кімнат із порожніми ліжками. Одна палата відчинена й нею снують медсестри. Охороняє її озброєний солдат Черленої сторожі, хоча дуже пильним не виглядає. Ще рано, і він повільно кліпає, приспаний непоказною ефективністю лікарів.
А Сара Сконос така жвава, що її енергії вистачить на них обох. Не встигаю я її гукнути, як вона підводить очі — сірі, як грозові хмари надворі.
Джуліан мав рацію. Голос у неї дуже гарний.
— Доброго ранку, — каже вона. Це вперше я чую, щоб вона заговорила.
Ми не дуже добре знайомі, але все одно обіймаємося. Її долоні торкаються моїх голих рук і посилають іскри полегші в перетруджені м’язи. Відхилившись, вона витягує в мене з волосся черговий листок і старанно стирає бруд із плеча. Її погляд метається до Кела, й вона відзначає бруд у нього на кінцівках. У стерильній лікарняній атмосфері з її лискучими поверхнями та яскравими лампами ми — як дуже брудне й дуже крепатурне більмо на оці.
Кутики її вуст піднімаються у ледве помітній усмішечці.
— Сподіваюся, пробіжка вдалася.
Кел прочищає горло, червоніє й витирає долоню об штани, але тільки ще більше розмазує викривальну грязюку.
— Ага.
— У кожній палаті є лазничка і душ. Сухий одяг я знайду, якщо хочете, — каже Сара.
Принц нахиляє голову, щоб приховати дедалі яскравіший рум’янець, і крадеться геть, лишаючи вервечку мокрих слідів.
Я лишаюся: хай він іде першим. Сара знову заговорила — мабуть, інший цілитель відростив їй язик — але лишилася небагатослівна. У неї є кращі способи комунікувати.
Вона знову торкається моєї руки й обережно підштовхує до прочинених дверей. Коли Кела немає в полі зору, голова проясняється. Я нарешті розставляю всі крапки над «і». У мене стискається серце від журби й радісних передчуттів. Шкода, що Шейд до цього не дожив.
Фарлі сидить у ліжку — обличчя в неї червоне та припухле, на чолі блищить піт. Грім надворі вже не гримить, тільки нескінченний дощ ридає за вікном. Побачивши мене, вона заходиться сміхом, а тоді різко кривиться. Сара швидко підскакує до неї й торкається цілющими долонями до її щік. Ще одна медсестра підпирає стіну, чекаючи нагоди допомогти.
— Ти сюди бігла — чи канавою повзла? — питає Фарлі, не зважаючи на Сару.
Я заходжу в кімнату, намагаючись нічого не забруднити.
— Під дощ потрапила.
— Ага, — судячи з голосу, я її не переконала. — А Кел прийшов із тобою?
Я раптом стаю така ж червона, як вона.
— Так.
— То-о-очно, — тягне вона.
Вона обводить мене поглядом, ніби може прочитати опис останніх тридцяти хвилин у мене на шкірі. Я ледве стримуюся, щоб не оглянути себе на предмет підозрілих слідів пальців. Вона жестом підманює медсестру і щось шепоче їй на вухо — надто швидко й надто тихо, я розчути не встигаю. Медсестра киває й кидається геть, принести те, що хоче Фарлі. Та стримано мені посміхається.
— Можеш підійти. Я не вибухну, — вона підводить погляд на Сару. — Бодай поки що.
Цілителька посміхається їй поблажливою, завченою посмішкою.
— Вже скоро.
Я знічено роблю кілька кроків уперед, так що за бажання могла б торкнутися руки Фарлі. Біля ліжка блимає якесь обладнання, тихо і повільно пульсуючи. Воно мене вабить своїм гіпнотичним ритмом. Туга за Шейдом посилюється. Ми скоро отримаємо якусь часточку його, але сам він ніколи не повернеться. Навіть якщо у дитини буде його ім’я, його очі, його усмішка. Йому не судилося полюбити цю дитину.
— Я думаю про «Мадлен».
Її голос вириває мене із невеселих дум.
— Що?
Фарлі розгладжує біле покривало.
— Так звали мою сестру.
Он воно що.
Минулого року я знайшла в кабінеті полковника портрет її родини. Фотографія давня, але Фарлі й полковника ні з ким не сплутати. Біля них стояла така ж білява мати й сестра. Всі вони схожі між собою: широкоплечі, спортивні, зі сталево-блакитними очима. Сестра Фарлі була найменшенька серед них, ще дитина.
— Чи Клара, на честь матері.
Якщо вона хоче говорити, то я готова слухати. Але сама не питатиму. Тож я мовчки чекаю, дозволяючи їй скерувати розмову.
— Вони загинули кілька років тому. В Озерному краї, вдома. Черлена сторожа тоді ще не була така обережна, і владі вдалося піймати оперативника, який забагато знав. — Вона кривиться від болю — і від спогадів, і від свого нинішнього стану. — Село в нас маленьке, усіма забуте, неважливе. Кращого місця, аби створити щось штибу Сторожі, й зумисне не вигадаєш. Доки один чоловік не виказав нас під тортурами. Король Озерного краю особисто нас покарав.
Спогад про нього постає в мене перед очима. Миршавий чоловічок, але непорушний і зловісний, як тиха поверхня непотривоженої води. Оррек Сиґнет.
— Ми з батьком були деінде, коли він загатив Гуд і скерував воду з затоки, щоб затопити наше село і стерти його з лиця королівства.
— Вони втонули, — шепочу я.
Її голос не тремтить.
— Багряних цілої країни обурило Потоплення Північних земель. Ми аж втратили лік, у скількох селах і містах на узбережжі батько переповідав нашу історію — і Сторожа розквітла. — Порожній вираз у Фарлі на обличчі перетворюється на гримасу. — «Вони хоч недарма померли», — так він казав. «Якби ж то й нам так пощастило...»
— Краще за щось жити, ніж за щось померти, — погоджуюся я: цей урок я засвоїла дорогою ціною.
— Так, саме так. Саме так... — змовкає вона і без вагань бере мене за руку. — Як ти тут освоюєшся?
— Потихеньку.
— І це непогано.
— Родина більшість часу проводить дома. Джуліан заходить у гості, коли вряди-годи полишає лабораторію. Кілорн часто забігає. Медсестри заходять попрацювати з батьком, помогти йому пристосуватися до ноги — між іншим, він прекрасно прогресує, — додаю я, озираючись на Сару, яка тихо стоїть у куточку. Вона задоволено усміхається. — Він приховує свої почуття, але й так видно, що він щасливий. Настільки, наскільки може бути щасливий.
— Я не про родину твою спитала, а про тебе, — Фарлі постукує пальцем по внутрішній стороні мого зап’ястка. Я мимоволі щулюся, згадуючи вагу кайданів. — Я тобі раз у житті дозволяю поскиглити про свою долю, дівчинко-блискавко.
Я зітхаю.
— Я... я не можу лишатися сама у кімнаті з зачиненими дверима. Я не... — я повільно витягаю руку із її хватки. — Мені не подобається, коли щось торкається зап’ястків. Це нагадує кайдани, за допомогою яких Мевен тримав мене у полоні. І я нікому не вірю. Всюди бачу обман.
Її погляд темніє.
— А це не конче погано.
— Знаю, — бурмочу я.
— А Кел що?
— А що він?
— Коли я востаннє бачила вас перед... перед оцим усим, ви були готові горло один одному перегризти. — А ще ми стояли над Шейдовим тілом. — То ви помирилися?
Я пам’ятаю ту мить. Ми про неї не розмовляли. Полегша — полегша від того, що я порятувалася — загнала її, забуту, під землю. Але від слів Фарлі давні рани відкриваються. Я намагаюся все пояснити.
— Він досі тут. Він допоміг Сторожі з нальотом на Археон; він очолив штурм Корвіуму. Я хотіла, щоб він обрав сторону — і він таки обрав.
Слова у мене у вухах роз’ятрюють спогади: «Обери мене. Обери світанок».
— Він обрав мене.
— Але не квапився.
Тут мушу погодитися. Але бодай зараз ніщо не зіб’є його з цього шляху. Кел — у Черленій сторожі. Мевен зробив усе, аби про це почула ціла країна.
— Піду помиюся. Якщо брати побачать мене у такому вигляді...
— Іди, — Фарлі переминається на подушках, намагаючись влаштуватися зручніше. — Може, коли повернешся, в тебе вже буде племінниця чи племінник.
І знову — ця гірко-солодка думка. Я змушую себе усміхнутися — заради неї.
— Цікаво, а дитина буде... така, як Шейд?
Ясно, що я маю на увазі. Я не про зовнішність, а про навик. Чи буде їхня дитина новокровкою, як ми із братом? Це взагалі спадкове?
Фарлі з розумінням стенає плечима.
— Ну, з мене воно ще не телепортувалося, так що хтозна.
Медсестра знову з’являється на порозі, тримаючи неглибоку чашечку. Я відступаю, щоб її пропустити, але вона підходить не до Фарлі, а до мене.
— Генерал попросила дати вам це, — каже вона, простягаючи мені чашку. У ній лежить одна таблетка. Біла, непоказна.
— Вибирай, — каже Фарлі з ліжка. Очі в неї серйозні, вона складає руки на животі. — Я вирішила, що в тебе мусить бути вибір.
Я без вагань ковтаю таблетку.
*
За певний час у мене з’являється племінниця. Мама не дає нікому іншому потримати Клару. Вона стверджує, що малеча схожа на Шейда, але це дурниці. Дівчатко схоже на пом’ятий червоний помідор, а не на брата.
У палаті збирається решта Барров. Кел пішов, повернувся до своїх тренувань за розкладом. Він не хоче втручатися у приватне родинне свято. Він, як і інші, намагається не влазити у мій приватний простір.
Кілорн сидить при мені, втиснувшись на маленький стільчик при вікні. Дощ із кожною секундою слабшає.
— Добрий час, щоб рибалити, — каже він, підводячи погляд на сіре небо.
— Хоч ти про погоду не починай.
— Якась ти нервова.
— Вже заповіт написав, Воррене?
Він сміється моєму жартові.
— Нам усім час це зробити.
З вуст іншого ці слова звучали б зловісно, але я знаю Кілорна як облупленого. Я штурхаю його у плече.
— І як тренування?
— Добре. У Монтфорті є десятки добре вишколених солдатів-новокровок. У декого з них є такі ж навики, як у наших — у Дарміяна, Гарріка, Фарри і ще кількох. Від роботи з наставниками ті стрімко прогресують. Коли Кела немає, малих тренуємо ми з Адою. Їм важливо бачити знайомі обличчя.
— То часу рибалити немає?
Він сміється й нахиляється вперед, опускає лікті на коліна.
— Ні, не те, щоб. Аж смішно, колись я ненавидів працювати на річці. Ненавидів опіки від сонця, мозолі від мотуззя, гачки й риб’ячі нутрощі на одязі. — Він починає гризти ніготь. — А тепер ось скучаю.
А я скучаю за тим хлопцем.
— Ага, той сморід сильно ускладнював нашу дружбу.
— Тому, мабуть, ми і зійшлися. Ніхто інший не міг витримати мого смороду і твого характеру.
Я посміхаюся і схиляю голову назад, прихиляючись черепом до віконної шиби. По той бік рівномірно котяться великі краплі. Я подумки їх рахую. Це легше, ніж думати про моє теперішнє і прийдешнє.
Сорок один, сорок два...
— Я й не знав, що ти можеш так довго просидіти непорушно.
Кілорн задумливо спостерігає за мною. Він теж злодюжка, з усіма відповідними інстинктами. Брехати йому немає сенсу, це його тільки засмутить. А для мене зараз це було б нестерпно.
— Не знаю, що робити, — шепочу я. — Навіть коли я була полонянкою у Білому полум’ї, я намагалася втекти, щось планувала, щось вивідувала, хотіла заціліти. А тепер... навіть не знаю. Я не певна, чи можу так далі.
— А й не треба. Ніхто тебе не звинувачуватиме, якщо ти це все покинеш і не озиратимешся назад.
Я знову втуплююся у краплі дощу. Мені млосно до глибини душі.
— Знаю. — Мене точить почуття провини. — Але навіть якби я могла зникнути просто зараз і забрати з собою всіх дорогих мені людей, я б цього не зробила.
У мені забагато люті. Забагато ненависті.
Кілорн киває з розумінням.
— Але й боротися ти не хочеш.
— Я не хочу стати... — я змовкаю.
Я не хочу стати чудовиськом. Порожньою шкаралущею, в якій тільки привиди. Такою, як Мевен.
— І не станеш. Я тобі не дам. Не кажучи вже про Ґісу.
Я мимоволі починаю сміятися, але стримуюся.
— Точно.
— Ти не самотня. Я багато працюю з новокровками і з’ясував, що саме цього вони бояться найбільше. — Він і собі прихиляється головою до вікна. — Поговори з ними.
— Поговорю, — щиро шепочу я. У грудях починає загоратися іскорка полегші. Ці слова заспокоїли мене більше, ніж будь-який інший аргумент.
— Але, по суті, треба з’ясувати, чого ти хочеш, — обережно підштовхує він.
Вода у ванні повільно закипає, здіймаються великі білі бульбашки. Блідий юнак підводить на мене погляд — широкі очі, гола шия. В реальності я встала. Я була слабка, дурна, налякана. А у мріях я опускаю руки йому на шию і стискаю. Він б’ється у пекучій воді, поринає вглиб. І більше на поверхню не піднімається. Його привид лишає мене у спокої.
— Я хочу його вбити.
Кілорн мружиться, у нього на щоці сіпається жилка.
— Тоді треба тренуватися й перемогти.
Я повільно киваю.
На краю палати, сховавшись у тінях, чатує покловник. Стоїть непорушно, розглядає черевики. Він не заходить побачити доньку і новонароджену внучку. Але й не йде.