Моррі знадобилося більше часу, ніж іншим заручникам.
Дехто повірив уже за кілька хвилин. Інші по кілька днів чіплялися за брехню, яку їм згодували. «Черлена сторожа — терористи, Черлена сторожа — зло. Черлена сторожа погіршить вам життя. Король Мевен порятував вас від війни один раз — і порятує знову». Він брав напівправду й перетворював на засіб пропаганди. Я розумію, чому вони — і багато інших — на це купилися. Мевен скористався багряними, які не розуміли, що це маніпуляція. Вони побачили срібного, який пообіцяв, на відміну від своїх попередників, до них дослухатися й почути голоси простого народу, якого не чули ніколи. На таку надію легко повестися.
Та й Черлена сторожа — далеко не герої у чистих рукавичках. Недоліків у них вистачає. Вони вдаються до насильства, щоб боротися з утисками. Діти з легіону Кинджал тримаються насторожено. Це — підлітки, яких перекинули з окопів однієї війни на іншу. Не дивно, що вони такі підозріливі. А Моррі й далі тримається за свої упередження. Через мене, через те, що я таке. Мевен звинуватив Черлену сторожу у вбивствах таких, як я. Мій брат намагається все переосмислити, але тих слів забути не може.
Ми сідаємо снідати, і я готуюся до звичних запитань. Вівсянка така гаряча, що аж до тарілки доторкнутися боляче. Ми любимо їсти на траві, просто неба, серед полів для тренувань. Після п’ятнадцяти років у нетрях кожен подих свіжого повітря сприймається як чудо. Я сиджу, схрестивши ноги. Мій темно-зелений комбінезон такий запраний і зношений, що став геть м’яким.
— Чому ти звідси не втікаєш? — Моррі одразу переходить до суті. Він тричі помішує вівсянку проти годинникової стрілки. — Ти ж не присягала на вірність Черленій сторожі. У тебе немає підстав тут залишатися.
— Чому ти це робиш? — я постукую по його ложці своєю. Дурне питання, але хоч тему змінила. Я не знаю, як йому відповісти, і мені прикро від того, що доводиться про таке замислюватися.
Він стенає вузькими плечима.
— Люблю рутину, — бурмоче він. — Удома... Ну, ти ж розумієш, удома було геть паршиво, але... — знову помішує кашу, шкребучи металом об дно миски. — Ти ж пам’ятаєш розклад, свистки.
— Пам’ятаю. — Уві сні я досі їх чую. — І ти за цим скучаєш?
Він кривиться.
— Звісно, ні. Просто... Я не розумію, як це — не знати, що буде далі. Мене це... мене це лякає.
Я беруся за вівсянку. Вона густа і смачна. Моррі віддав мені свій цукровий пайок і солодощі майже перекреслюють дискомфорт.
— Мабуть, усі так почуваються. Мабуть, тому я й лишаюся з ними.
Моррі повертається до мене і мружиться проти сліпучого сяйва ранкового сонця. Воно освітлює його обличчя, підкреслюючи, як сильно він змінився. На пайках він поправився. Та й чисте повітря явно пішло йому на користь. Я жодного разу не чула рипучого кашлю, який раніше обривав його речення.
Але дещо не змінилося. Як і я, він досі носить татуювання, чорне тавро на шиї. Наші букви й цифри майже повністю збігаються.
Його татуювання: НМ-ЗРСДВ-188908. Нове місто, Збір і ремонт, Сектор дрібного виробництва. Я — 188907. Я народилася першою. У мене шия починає чесатися від спогаду про день, коли нам поставили тавро, навіки прив’язавши до нашої рабської праці.
— Я не знаю, куди йти. — Я вперше промовляю ці слова вголос, хоча не було такого дня після втечі з Корроса, коли я про це не думала б. — Ми не можемо повернутися додому.
— Мабуть, ні, — бурмоче він. — То що нам робити? Ти лишишся і даси їм...
— Я ж тобі казала, не вбивають вони новокровок. Це брехня, Мевенова брехня...
— Я не про те. Гаразд, Черлена сторожа тебе не вб’є, але ж вона все одно наражає тебе на небезпеку. Кожну вільну хвилину, коли ти не зі мною, ти вчишся боротися й убивати. А у Корвіумі я бачив... коли ви нас виводили...
Не описуй, що я зробила. Я й так аж надто добре пам’ятаю, як убила двох срібних. Я ще ніколи не вбивала так швидко. Кров бризнула у них із очей і ротів, їхні нутрощі вмирали орган за органом під тиском моєї тиші. Я це відчувала. Я це досі відчуваю. Відчуття смерті пульсує у мене в тілі.
Він відставляє вівсянку й бере мене за руку. На фабриці це я дбала про нього, а тепер ми помінялися ролями.
— Я не хочу спостерігати, як із тебе кують зброю. Ти — моя сестра, Камерон. Ти зробила все, щоб мене порятувати. Дозволь мені порятувати тебе.
Я гучно видихаю і влягаюся на м’якій траві, відставивши тарілку.
Він дає мені спокійно все обдумати, а сам дивиться на горизонт. Тоді махає темною рукою на поля перед нами.
— Тут так, блін, зелено. Як ти думаєш, у решті світу так само?
— Не знаю.
— Ми можемо самі це з’ясувати, — каже він так тихо, що я вдаю, наче не чую, й ми поринаємо у доброзичливу мовчанку. Я спостерігаю, як весняні вітри женуть хмари небом, а він швидко їсть. — А можемо й додому повернутися. Мама й тато...
— Це неможливо.
Я втуплююся у блакить нагорі — у пекельній дірі, де ми народилися, такої блакиті ніколи не було.
— Мене ж ти витягнула.
— Й ми ледь не загинули. Шанси в нас були кращі, а ми все одно ледь не загинули. — Я повільно видихаю. — Зараз ми нічим не можемо їм допомогти. Колись я думала, що зможемо — але лишається тільки сподіватися.
Його обличчя похмурніє від горя, але він киває.
— Треба вижити. Треба залишитися собою. Чуєш, Кам? — він хапає мене за руку. — Не дай цьому тебе змінити.
Він має рацію. Я злюся, я ненавиджу все, що становить загрозу для моєї родини, але чи варто підгодовувати цей гнів?
— То що мені робити? — нарешті змушую себе спитати я.
— Я не знаю, як це — мати навик. Але в тебе є друзі, які знають. — Він змовкає, щоб створити належний ефект, а в очах витанцьовують бісики. — У тебе ж є друзі?
Він хитро посміхається понад мискою. Я ляскаю його по руці.
Першою на думку спадає Фарлі, але вона досі в лікарні, звикає до новонародженої, та й навику в неї немає. Вона не знає, як це — носити в собі щось смертоносне, мати владу над убивчим даром.
— Мені страшно, Моррі. Коли ти істериш, ти просто волаєш і плачеш. А коли я... — я піднімаю руку і стискаю кулак на тлі хмар. — Я боюся навику.
— Може, це й непогано.
— Ти про що?
— Пам’ятаєш, як дітей використовують удома? Щоб ремонтувати великі важелі та дроти вглибині?
Темні очі Моррі розширюються. Він дуже хоче, щоб я його зрозуміла.
До мене долинає відлуння спогаду. Залізо скрегоче об залізо, невпинно дзижчить обладнання по нескінченних заводських цехах. Я майже чую запах мастила, майже відчуваю вагу викрутки в руці. Ми з Моррі зітхнули з полегшею, коли стали завеликі, щоб працювати павуками — так наглядачі називали дітей у нашому відділенні. Малі павуки могли пролізти туди, куди не поміщалися дорослі робітники, і ще не боялися, що їх роздушить.
— Страх — це добре, Кам, — не вгаває він. — Страх нагадує про те, що треба пам’ятати. Твій страх, твоя повага до смертоносного навику — я думаю, що це теж дар.
Вівсянка вже захолола, але я змушую себе проковтнути ще ложку, щоб мати підставу не говорити. Тепер смак цукру приголомшує, розкисла каша липне до зубів.
— У тебе косички розтріпалися, — бурмоче собі під ніс Моррі. Він повертається до нашого давнього ритуалу. Наші батьки заступали на зміну раніше, ніж ми, тож ми мусили помагати один одному зібратися на світанку. Він давно навчився заплітати мені кіски, й розплітає їх теж умить. Я рада, що ми знову разом, і коли він заплітає моє кучеряве чорне волосся у дві коси, емоції беруть наді мною гору.
Він не змушує мене негайно прийняти рішення, але ставить питання, на які я давно шукаю відповідь. Ким я хочу стати? Що я виберу?
Я помічаю дві знайомі постаті вдалині, на краю тренувального поля. Одна висока, друга низька; вони біжать уздовж периметра бази. Вони так щоранку бігають, і більшість знає їхній маршрут. У Кела значно довші ноги, але Мара встигає за ним без проблем. Коли вони підбігають ближче, я бачу, що вона усміхається. Для мене в ній досі лишається багато загадок, і те, як їй вдається усміхатися під час пробіжки — одна з них.
— Дякую, Моррі, — кажу я, підводячись, коли він закінчує заплітати коси.
Брат не встає, тільки проводить мене поглядом і врешті втуплюється у Мару, коли та наближається. Вона його не напружує, а ось Кел — так. Моррі вдає, що діловито збирає тарілки, й нахиляє голову, щоб приховати вишкір. Коули недолюблюють принца Норти.
Мара припіднімає підборіддя, вітаючись із нами.
Принц намагається приховати роздратування, коли вона сповільнюється й переходить на спокійний крок, наближаючись до нас із Моррі. Йому це не дуже вдається, тож він тільки киває нам обом замість ґречного вітання.
— Добрий ранок, Камерон, Моррі, — каже Мара, переминаючись із ноги на ногу й переводячи подих. От що-що, а колір обличчя в неї покращився — до брунатної шкіри повертається золотисте тепло. Вона швидко переводить погляд із мене на брата. Її мозок завжди вирує, вишукує тріщини. Та й як могло бути інакше після того, що вона пройшла?
Вона, мабуть, відчуває мої сумніви, бо лишається на місці й чекає, коли я щось скажу. Я ледь не втрачаю рішучість, але Моррі торкається моєї ноги. Просто зціп зуби і зроби це, — кажу я собі. Може, вона навіть усе зрозуміє.
— Ти не проти зі мною пройтися?
До полону вона тільки пирхнула б і наказала мені тренуватися більше, відмахнулася б від мене, як від докучливої мухи. Вона мене ледве терпіла. А тепер киває. Вона відсилає Кела геть одним жестом, як уміє тільки вона.
В’язниця змінила її — як змінила нас усіх.
— Звісно, Камерон.
*
Я говорю багато годин, виливаючи все те, що так довго тримала в собі. Страх, лють, те болісне відчуття, що постає від думок про мій навик і мої вчинки. Раніше я захоплювалася своїм навиком. Я почувалася невразливою, незнищенною — а тепер мені тільки соромно. Я ніби вганяю собі ножа в живіт і випускаю кишки. Я уникаю її погляду й не підводжу очей, доки ми крокуємо полем. Я все говорю й говорю, а на поле сповзається дедалі більше солдатів. Ранкові вправи потрібні всім, і новокровкам, і багряним. У зелених комбінезонах, які постачає Монтфорт, складно визначити, хто є хто. Всі ми виглядаємо однаково, об’єднано.
— Я хочу захистити брата. Він каже, що нам треба вибратися звідси, піти... — голос слабшає і врешті стихає, більше слів не лишилося.
Мара відповідає рішуче.
— Моя сестра каже те саме. Щодня. Вона хоче скористатися з Девідсонової пропозиції. Кудись переселитися. Хай інші воюють. — У неї очі темніють від рішучості, коли вона ковзає поглядом по пейзажу із зеленими формами. Спостерігає за ними механічно, несвідомо відзначаючи можливі ризики та загрози. — Вона каже, що ми й так достатньо пожертвували.
— То що зробиш ти?
— Я не можу просто вмити руки, — вона задумливо прикушує губу. — У мені забагато люті. Якщо я не знайду способу її позбутися, вона, думаю, труїтиме мене до кінця життя. Але це, мабуть, не те, що ти хотіла почути.
З вуст будь-кого іншого це звучало би як закид. Від Кела, від Фарлі... ба навіть від Мари шість місяців тому. А тепер її слова м’якші.
— Якщо я триматиму все в собі, це зжере мене живцем, — визнаю я. — А якщо продовжу далі в тому ж дусі, убиватиму навиком... то стану чудовиськом.
Чудовиськом... вона здригається, коли я вимовляю це слово, й поринає в задуму. Мара Барров надивилася на монстрів. Вона крокує геть, неуважно сіпаючи косу, що кучерявиться від поту й вологості.
— Чудовиськ створити легко, особливо з таких, як ми, — бурмоче вона, але швидко бере себе в руки. — Ти не билася в Археоні. Чи я тебе просто не бачила?
— Ні, я там була тільки для того, щоб... — Щоб контролювати тебе. Тоді це видавалося розважливим кроком. Тепер, коли я знаю, через що вона пройшла, мені стає соромно.
Вона ні про що не питає.
— Це Кілорн запропонував, ще у Процесі, — пояснюю я. — У нього добре виходить налагоджувати співпрацю між новокровками й багряними. Він знав, що я хочу відійти від справ. От я й погодилася приєднатися до рейду за умови, що не битимуся й не вбиватиму, доки цього можна уникнути.
— І ти хочеш іти далі цим шляхом, — каже вона геть не запитальним тоном.
Я повільно киваю. У мене немає причин цього соромитися.
— Мені здається, так буде краще. Захищати, але не нищити.
Я згинаю пальці. Тиша бубнявіє під шкірою. Сам навик я не ненавиджу, але ненавиджу те, на що він здатен.
Мара мені посміхається.
— Я — не твоя командирка. Я не можу тобі розказувати, що робити і як боротися. Але мені здається, що це — добра ідея. А якщо хтось почне тобі роказувати, що це не так, відправляй їх до мене.
Я посміхаюся. Мені мовби камінь із душі звалився.
— Дякую.
— Між іншим, вибач, — каже вона, підходячи до мене ближче. — Це ж через мене ти тут. Тепер я розумію, що моє рішення й те, що я змусила тебе до нас приєднатися — це було неправильно. Вибач.
— Ти цілковито права. Ти вчинила неправильно, що є, то є. Але я врешті отримала те, чого хотіла.
— Моррі? — вона зітхає. — Я рада, що ви знову разом.
Її посмішка не тане, але блякне від згадки про брата.
Моррі чекає на мене на пагорбі попереду — його силует вимальовується на тлі казарм, що простягаються за ним. А Кел пішов. І добре.
Кел із нами вже кілька місяців, але без конкретної мети він місця собі не знаходить, розмову підтримати не вміє, а коли перед очима немає військової задачки, то йому явно незатишно. Мені здається, що він досі вважає нас розмінною монетою — ми карти, які можна здавати чи добирати, залежно від того, що тактично вигідніше. Але він закоханий у Мару, — нагадую я собі. — Він закоханий у дівчину з багряною кров’ю.
Це ж мусить щось та значити?
Не встигаємо ми дійти до брата, як у мені здіймається ще один страх.
— Я ж вас не кидаю напризволяще? Ну, новокровок?
Мій навик — тиха смерть. Я — зброя, незалежно від того, подобається це мені чи ні. Мене можна використати. Я можу бути корисна. Це ж егоїстично: просто відвернутися й піти.
Мені здається, Мара багато разів ставила собі це питання. Але її відповідь адресована мені, тільки мені.
— Звичайно, ні, — шепоче вона. — Ти досі тут. А отже, у світі на одне чудовисько на нашу голову менше. Й на одного привида.