Тренування тривають, і на це йдуть усі сили. Це на краще. Втомленою легше засинати, тяжче хвилюватися. У голові й далі зароджуються тривоги — про Кела, П’єдмонт, що буде далі, — але в мене немає сил над ними розмірковувати. Уранці я бігаю й тягаю гантелі з Келом. Після важких кайданів із німого каменю фізичні зусилля не становлять проблеми. На пробіжці Кел викладає мені основи теорії, хоча я запевняю, що Елла мені й так усе пояснить. Він тільки стенає плечима і продовжує. Я не згадую, що її тренування брутальніші — вона вчить мене вбивати. Кела теж учили битися, але завжди у присутності цілителя. Його версія поєдинків відрізняється від того, що пропонує вона — поєдинків, націлених на повне знищення. Келові навики націлені на захист. Тренування з електриконами насвітлюють його небажання вбивати срібних, якщо на те немає нагальної потреби.
Елла завжди рветься в бій. Буря збирається блискавично — чорні хмари вмить постають серед ясного неба, підживлюючи безжальні залпи блискавки. Я пам’ятаю, як вона в Археоні однією рукою вимахувала пістолем, а іншою — блискавкою. Тільки швидка реакція Ірис Сиґнет не дала їй перетворити Мевена на купку попелу. Потрібно багато років тренувань, щоб моя блискавка стала такою ж нищівною, як у неї, але її уроки безцінні. Від неї я дізнаюся, що грозова блискавка найпотужніша, гарячіша, ніж поверхня сонця, і здатна трощити навіть діамантове скло. Після одного заряду, як у неї, я ледве на ногах тримаюся, а вона пускає такі блискавки для забави і тренування. Якось вона змусила мене пробігти через мінне поле своїх блискавок, просто аби перевірити, наскільки я прудка.
Блискавка-павутинка, як називає її Рейф, мені краще знайома. Він запускає руками й ногами павутинку зелених електричних зарядів, щоб захистити тіло. Він також уміє прикликати грозу, але віддає перевагу акуратнішим методам і б’ється із клінічною точністю. Його блискавка може набувати різних форм. Найкраще він виплітає з електричної енергії щити, які можуть зупинити кулю, і батоги, що розтинають каміння й кістки. Його батоги мене вражають — трос із електрики спалює все на своєму шляху. Я відчуваю його силу щоразу, як ми боремося. Мені вона не завдає такої шкоди, як іншим, але блискавка, над якою я не можу перехопити владу, б’є й мене. Зазвичай під кінець дня у мене волосся стоїть сторч, і коли Кел мене цілує, його б’є іскрами.
Небалакучий Тайтон не б’ється ані з нами, ані взагалі ні з ким. Він не має назви для свого навику, але Елла називає його пульсом блискавки. Мене вражає, наскільки точно він контролює електрику. Його білі іскорки маленькі, але концентровані й містять силу грозової блискавки. Це — як електрична куля.
— Я б показав тобі мозкову блискаву, — бурмоче він якогось дня, — тільки навряд чи хтось добровільно мені поможе.
Ми проминаємо майданчики для двобоїв на шляху до підніжжя Бурепагорба. Я з ними вже досить давно, і репліки Тайтона нарешті стали довші за кілька слів. Попри це, його низький мелодійний голос щоразу мене дивує.
— Що таке мозкова блискавка? — заінтриговано питаю я.
— Назва все описує.
— Ото пояснив, — форкає в мене при боці Елла. Вона саме заплітає своє яскраве волосся, щоб в очі не лізло. Вона не фарбувала його вже кілька тижнів, про що свідчать світло-русі корені. — Він от що хоче сказати: людським тілом біжать електричні імпульси. Малесенькі і дуже-дуже швидкі. Їх складно виявити й майже неможливо контролювати. Зосереджуються вони здебільшого в мозку, і перехопити їх найлегше саме там.
У мене очі розширюються, коли я переводжу погляд на Тайтона. А він просто крокує собі далі, запхавши руки в кишені й не здмухуючи сиве пасмо з очей. Тихий такий, ніби те, що сказала Елла, не жахливо.
— Ти можеш контролювати мозок інших?
Холодний жах терзає мене, як кинджал.
— Не так, як ти собі уявляєш.
— Звідки ти знаєш...
— Бо ти дуже передбачувана, Маро. Я не читаю думки, але розумію, що шість місяців у руках шептуна кого завгодно зроблять підозріливим. — Він роздратовано видихає й підносить руку. У нього на пальцях звивається іскра — сліпучіша і яскравіша, ніж сонце. Один доторк вивернув би іншу людину навиворіт. — Елла хоче сказати, що я можу поглядом повалити супротивника, як колоду. Я контролюю електрику в тілі. У доброму гуморі можу влаштувати судоми. У поганому можу вбити.
Я переводжу погляд на Еллу з Рейфом і кліпаю.
— А ви цього навчилися?
Вони тільки сміються.
— Ми і близько не вміємо контролювати електрику так точно, — каже Елла.
— Тайтон уміє вбивати непомітно, так, що ніхто не довідається, — пояснює Рейф. — Ми можемо, скажімо, обідати у їдальні, аж раптом прем’єр по той бік кімнати валиться на підлогу. Судоми, смерть. Тайтон і бровою не веде, продовжує їсти. — Він поплескує Тайтона по спині. — Звичайно, ми не думаємо, що ти так зробиш.
Тайтон майже не реагує.
— Це мене заспокоює.
Який жахливий — і корисний — спосіб використати наш навик.
На майданчику для тренувань хтось роздратовано горлає. Звук привертає мою увагу, й я зиркаю на двох новокровок, які змагаються між собою. Кілорн, що наглядає за двобоями, махає нам.
— Не вийдете сьогодні на ринг? — питає він, вказуючи на витоптані кола землі. — Я вже давно не бачив, як іскрить дівчина-блискавка.
На мій подив, я ловлю себе на бажанні поборотися. Двобої з Еллою й Рейфом захопливі, але від поєдинків на блискавках користі мало. Навіщо мені тренуватися боротися з тим, із чим ми ще довго не зіткнемося?
Елла робить крок уперед і відповідає йому, перш ніж я збираюся з думками.
— Ми боремося на Бурепагорбі. Та ми й так уже затрималися.
Кілорн тільки брову підводить. Він хоче, щоб відповіла я, а не вона.
— А я, власне кажучи, не проти. Треба потренуватися боротися з тим, що є в Мевеновому арсеналі. — Я намагаюся утримувати дипломатичний тон. Елла з Рейфом мені подобаються. Навіть Тайтон, наскільки я з ним знайома — а знайома поганенько, — мені симпатичний. Але в мене теж є голос. І мені здається, що боротися лише між собою — це обмежувати себе. — Я б хотіла сьогодні поборотися тут.
Елла уже відкриває рота, щоб посперечатися, але першим озивається Тайтон.
— Гаразд, із ким?
Із найближчим, що в нас є до Мевена.
*
— Ти ж знаєш, що я значно сильніший, ніж він?
Кел задирає руку над головою, так що бавовняний рукав напинається на біцепсі. Він посміхається, перехопивши мій погляд — насолоджується увагою. Я тільки сердито на нього зиркаю і схрещую руки на грудях. Він не погодився, але й не відмовив. І сам той факт, що Кел скоротив власне тренування і прийшов на майданчик для двобоїв, багато про що свідчить.
— От і добре, значить, із ним боротися буде легше. — Я обережно добираю слова: «боротися», а не «вбити». Відколи Кел згадав, що шукає того, хто зуміє «зцілити» його брата, я тримаюся обережно. Я хочу вбити Мевена за те, що він мені заподіяв, але цих думок не висловлюю. — Якщо я тренуватимуся з тобою, із ним буде геть легко.
Він водить носаком черевика по землі під ногами, випробовуючи ґрунт.
— Ми ж уже билися.
— Під впливом шептуна, який смикав за ниточки. Це — не те саме.
По периметру майданчика збирається натовп. Чутки про те, що ми з Келом станемо на двобій, розлетілися швидко. Кілорн, здається, приймає ставки — ходить між гуртками новокровок із хитрою посмішкою. Я зауважую в натовпі Ріса — цілителя, якого я вдарила, коли мене порятували. Він вартує, як цілителі при тренуваннях срібних, готовий залатати все, що ми зламаємо.
Я тарабаню пальцями по руках, доторки лоскотні. Я прикликаю блискавку із глибин свого єства. Вона відгукується на поклик, і я відчуваю, як над головою починають збиратися хмари.
— Ти й далі гаятимеш мій час, розробляючи стратегію, чи, може, почнемо?
Він тільки підморгує мені і продовжує розтягуватися.
— Я майже закінчив.
— Гаразд.
Я нагинаюся й розтираю долоні дрібним пилом, стираючи піт. Цьому мене навчив Кел. Він посміхається й повторює мій рух. А потім, на подив і захват ненульової кількості глядачів, стягує через голову сорочку й відкидає вбік.
Від доброго харчування й напружених тренувань ми обоє розжилися м’язами, але я жилава і прудка, з плавними вигинами, а він мовби весь складається із різких кутів і чітко окреслених ліній. Я багато разів бачила його роздягненим, але все одно на мить завмираю й червонію від щік до пальців на ногах. Я ковтаю слину. Елла і Рейф з інтересом його розглядають.
— Намагаєшся мене відволікти? — легковажно кажу я, ігноруючи рум’янець.
Він схиляє голову набік — сама невинність — і навіть притискає долоню до грудей і фальшиво зітхає, мовби питає: хто, я?
— Ти все одно спалиш мені сорочку. Я просто економлю. Але, — додає він, обходячи мене дугою, — добрий солдат використовує всі засоби у своєму арсеналі.
Наді мною небо темніє. Тепер я чую, що Кілорн таки приймає ставки.
— Думаєш, перевага на твоєму боці? Наївний.
Я повторюю його рухи, обходячи його по дузі у протилежному напрямку. Мої ноги самі вирішують, куди ступати. Я їм довіряю. Я знаю, як працює адреналін — із Паль, із арени для тренувань, із усіх битв, у яких брала участь. Адреналін бере владу над свідомістю.
Коли Кел напружується, стаючи у знайому позу, його голос відлунює у мене в голові: палій, десять метрів. Я опускаю руки й починаю вертіти пальцями, так що пурпурово-білі іскри вислизають зі шкіри і знову під неї повертаються. По той бік кола він змахує зап’ястками — і пекуча хвиля обпікає мені долоні.
Я ойкаю й відскакую — мої іскри перетворюються на червоний вогонь. Він відняв їх у мене. Посилаючи розряд енергії, я збираю їх назад у блискавку. Вони мерехтять, намагаючись перетворитися на вогонь, але я концентруюся й не даю їм вирватися з-під контролю.
— Перший удар — Келор! — гукає Кілорн із периметру кола.
Натовпом, що з кожною хвилиною збільшується, котяться вигуки — де радісні, де розчаровані. Кілорн аплодує і тупцяє ногами. Мені згадується арена у Палях, де він під’юджував срібних бійців.
— Давай, Маро, зберися!
Це — добрий урок, розумію я. Дарма Кел почав двобій, розкривши карти і продемонструвавши фокус, якого я не чекала. Міг би стриматися. Дочекатися слушної нагоди, щоб використати непередбачувану перевагу. Натомість він одразу розіграв козир. Він дає мені фору.
Це — його перша помилка.
За десять метрів від мене Кел жестом наказує мені продовжувати. Дразниться. В обороні він найсильніший. Він хоче, щоб це я пішла у наступ. Ну, гаразд.
Елла попереджає юрму:
— Я б на вашому місці відійшла.
Я стискаю кулак і посилаю блискавку. Вона розриває повітря зі сліпучою силою і влучає просто в центр майданчика, але не вгризається в землю, розтріскуючи ґрунт. Натомість я поєдную грозову блискавку і павутинку. Пурпурово-білий заряд спалахує над майданчиком і пролітає на висоті коліна. Кел піднімає руку, щоб закрити очі від спалаху, а другою рукою розводить іскри навколо себе, перетворюючи на блакитне полум’я. Я бігцем вискакую з радіусу дії блискавки, на яку він не може дивитися, а тоді з гарчанням ставлю підніжку і валю його на землю. Вдарившись об іскри, він падає, приголомшений струмом, а я знову підхоплююся.
Червоний жар зачіпає мені обличчя, але я відштовхую його електричним щитом. А тоді теж опиняюся на землі — тепер він поставив мені підніжку. Я валюся на пісок обличчям, у роті — смак грязюки. Пекуча рука хапає мене за плече, а я замахуюся ліктем і влучаю йому у щелепу. Цей доторк теж обпікає. Ціле його тіло розжарене. Воно пече червоним і помаранчевим, жовтим і блакитним. Хвилі жару котяться від нього, викривлюючи повітря, так що цілий світ пливе і розхитується.
Намагаючись відповзти, я набираю повну жменю піску й кидаю йому в лице. Він кривиться, і його полум’я слабне, що дає мені час підвестися. Наступним помахом рук я формую блискавку-батіг, що сичить і сипле іскрами у повітрі. Він ухиляється від усіх ударів — де пригнеться, де перекотиться, рухаючись легко, як танцюрист. Там, де я її не до кінця контролюю, від моєї електрики відколюються вогненні кулі. Кел і собі виплітає з них батоги, оточуючи майданчик загравою. Пурпур і багрянець сходяться у двобої, іскрять і горять, доки утрамбований ґрунт під ногами не закипає, як буремне море, а небо темніє, плюючись блискавками.
Витанцьовуючи, він підступає до мене достатньо близько, щоб завдати удар. Від його кулака валить сила, але я пригинаюся і тільки чую запах горілого волосся. Натомість устигаю вдарити його сама — ліктем у нирку. Він стогне від болю, але відповідає мені тим же — вогненні пальці шкрябають спину. Коли на шкірі проступають свіжі опіки, я прикушую губу, щоб не закричати. Кел спинив би двобій, якби зрозумів, як мені боляче. А мені боляче. Біль прошиває хребет, коліна підкошуються. Я виставляю руки вперед, щоб не простягнутися на землі, і блискавка підштовхує мене вгору. Я борюся, долаючи сліпучий біль, бо мушу знати, як це. Коли настане час, Мевен зробить і не таке.
Я знову плету павутину — захисний маневр, щоб він до мене не дотягнувся. Сильний заряд мчить угору його ногою, розтинає м’язи, нерви, кістки. У мене перед очима спалахує принців скелет. Я зупиняю удар в останню мить, щоб не завдати непоправної шкоди. Сіпаючись, він валиться на бік. Я бездумно налітаю на нього й хапаю браслети — я десятки разів бачила, як він їх застібає і розстібає. У нього закочуються очі, коли він намагається мене відштовхнути. Але браслети летять геть, спалахуючи пурпуровим від моїх іскор.
Він хапає мене за талію і перевертає. Земля піді мною — як язик білого полум’я. Цього разу я таки втрачаю контроль і кричу. Іскри зриваються мені з рук, і Кела відкидає геть люттю електрики.
Тамуючи сльози, я намагаюся встати, відштовхнутися від грязюки. За кілька метрів від мене Кел робить те саме. У нього волосся стало сторч від статичної електрики. Ми обоє поранені, але обоє надто горді, щоб зупинитися. Ми похитуємося на ногах, як старі. Без браслетів він змушений черпати полум’я із трави, що тліє по периметру майданчика. Вогонь мчить до мене, але й моя блискавка вже іскрить у повітрі.
Вони налітають одне на одного, й постає іскриста блакитна стіна. Вона сичить, вбираючи силу обох ударів. А тоді зникає, ніби хтось протер вікно.
— Можливо, наступного разу вам варто боротися на полі-тирі, — гукає Девідсон.
Сьогодні прем’єр нічим не виділяється із натовпу — така ж проста зелена форма, як у всіх. Він стоїть на краю кола — чи бодай того, що було колом. Тепер від утоптаної землі та трави лишився тільки вигорілий пустир, перекопаний і поораний нашими навиками.
Я сичу й опускаюся на землю, вдячна, що все скінчилося. Навіть дихання відгукується болем у спині. Я впираюся руками в коліна, стискаючи кулаки від болю.
Кел робить крок до мене, але теж падає, спираючись на лікті. Він тяжко дихає, груди здіймаються й опадають. У нього навіть на усмішку сил не вистачає. Він спітнів від голови до п’ят.
— І без глядачів, якщо можна, — додає Девідсон. Коли дим розвіюється, я зауважую, що за ним ще одна блакитна стіна відділяє глядачів від нашого поєдинку. Вона зникає за помахом його руки. Він напружено посміхається і вказує на символ у себе на руці — білий шестикутник. — Це щит, корисна штука.
— Точно, — гарчить Кілорн, кидаючись до мене. Він присідає біля мене й через плече гукає: — Рісе!
Але рудий цілитель спиняється за кілька метрів від мене:
— Ти ж розумієш, що це так не працює.
— Рісе, припини! — сичить Кілорн і роздратовано зціплює зуби. — У неї вся спина попечена, а він узагалі на ногах не тримається.
Кел, тяжко дихаючи, втуплюється в мене. У нього на обличчі — тривога і жаль, але й біль. Я в пекельних муках, і він теж. Принц докладає всіх зусиль, щоб не втратити лиця, і пробує сісти, але тільки сичить і знову падає.
Але Ріс не здається.
— У двобоїв мусять бути наслідки. Ми — не срібні. Ми мусимо знати, якого болю завдають наші навики. — Слова звучать завчено. Якби мені не було так боляче, я б навіть погодилася. Я не забула арени, де срібні безстрашно боролися для забави. Не забула тренування в Покоях сонця. Там завжди чергували цілителі, готові залатати кожну подряпину. Срібні не бояться калічити людей, бо знають, що наслідки минущі. Ріс обводить нас поглядом, а тоді картає пальцем. — Загрози життю нема. Хай помучаться 24 години. Такий протокол, Воррене.
— Зазвичай я погодився б, — каже Девідсон. Він упевнено підходить до цілителя і міряє його порожнім поглядом. — На жаль, ці двоє мені потрібні, і то потрібні негайно. Лікуйте.
— Пане...
— Лікуйте.
Пісок сиплеться крізь пальці, коли я хапаюся за землю від полегші. Якщо це покладе край тортурам, я навіть вислухаю, що прем’єр хоче сказати, і вислухаю з посмішкою.
*
Моя форма-комбінезон лоскотна і пахне дезінфектантами. Я б поскаржилася, але після останнього брифінгу оперативників Девідсона в мене не лишилося сил думати. Навіть прем’єр явно нервується — крокує туди-сюди уздовж довгого столу, за яким сидять військові радники, включно з нами з Келом. Девідсон стискає кулак під підборіддям і втуплюється в підлогу своїми невчитними очима.
Фарлі довго за ним спостерігає, перш ніж перевести погляд на Адині нотатки, зроблені чітким почерком. Новокровка з бездоганним інтелектом тепер офіцерка і близько співпрацює з Фарлі та Черленою сторожею. Я б не здивувалася, якби й малій Кларі дали ранг. Вона куняє в матері на грудях, загорнута у слінг. На голові в неї — темно-каштановий пушок. Вона справді схожа на Шейда.
— Корвіум зараз утримують п’ять тисяч багряних солдатів із Черленої сторожі та п’ятсот новокровок із Монтфорту, — зачитує Фарлі з Адиних нотаток. — За доповідями, Мевенові сили — це тисячі срібних. Вони збираються у Форті Патріот у Бухті, а також під Детраоном в Озерному краї. Точних цифр у нас нема, як і переліку навиків.
Мої руки на столі тремтять, тож я поквапцем запихаю їх собі під ноги. Я подумки підраховую, хто може помогти Мевенові у спробі відвоювати місто-фортецю. Самоси не з ним, Ларіси, Ірали й Гевени — також. І Леролани, якщо Келовій бабусі можна вірити. Я хочу під землю провалитися, але змушую себе заговорити:
— Він має надійну підтримку Рамбосів і Велле. Моцарів і зеленяків. А ще Арвени. Вони зможуть нейтралізувати атаку новокровок. — Більше я нічого не додаю. З силою Арвенів я знайома особисто. — Про озерян я нічого не знаю, крім того, що їхня королівська родина — німфи.
Полковник нахиляється вперед, опускає долоні на стіл.
— А я знаю. Вони запеклі бійці, вони витривалі. Їхня відданість королю непохитна. Якщо він підтримає цього покидька... — він уриває фразу і краєм ока зиркає на Кела, але той не реагує. — Якщо він підтримає Мевена, то вони без вагань стануть на його бік. Найсмертоносніші, звісно, німфи, за ними — буревісники, дрижаки і вітровії. Берсерки-каменяки — теж неприємна когорта.
Я щулюся з кожним новим навиком.
Девідсон розвертається на закаблуках і втуплюється в Тагіра. Новокровка без свого близнюка виглядає неповним і нахиляється вбік, щоб компенсувати його відсутність.
— Про час наступу щось відомо? — гарикає прем’єр. — «У межах тижня» — це недостатньо точно.
Тагір мружиться й зосереджується поглядом деінде, далеко поза кімнатою. Він дивиться туди, де перебуває зараз його близнюк. Як і багато тутешніх операцій, місце перебування Раша засекречене, але можна здогадатися. Раніше Саліду вживили у Мевенову армію новокровок. Раш — прекрасна заміна: мабуть, працює багряним служкою десь при дворі. Чудова ідея: його зв’язок із Тагіром можна використати, щоб передавати інформацію не повільніше, ніж по радіо чи комунікатору, але не лишаючи доказів і не даючи нікому можливості підслухати.
— Ще не підтверджено, — повільно каже він. — Але ходять чутки... — Новокровка завмирає, його рот від подиву складається в букву О. — Кажуть, наступ буде в межах 24 годин. І відбудеться з обох боків кордону.
Я до крові прикушую губу. Так швидко? І без попередження?
Кел поділяє мій подив.
— Я думав, ми стежимо за пересуванням війська? Армії не зібрати за ніч.
Від нього хвилями котиться жар, обпікаючи мій правий бік.
— Ми знаємо, що основний удар завдадуть із Озерного краю. Мевенова нова дружина і її союзники сплутали нам карти, — пояснює Фарлі. — По той бік кордону в нас недостатньо ресурсів, адже більшість Сторожі зараз тут. Ми не можемо стежити за трьома країнами одночасно...
— Ви певні, що наступ на Корвіум? Абсолютно певні? — рявкає Кел.
Ада без вагань киває.
— Усі дані вказують саме на це.
— Мевен любить пастки, — як же я ненавиджу вимовляти це ім’я. — Можливо, це підступ, щоб розпорошити наші сили й піймати нас на марші. — Я досі пам’ятаю, як стогнав наш літак, коли його роздирали в повітрі, і як зблиснули зорі між рваних країв заліза. — А може, це обман. Ми рушаємо в Корвіум, а він нападає на Низовину. Вибиває у нас з-під ніг нашу базу.
— Тому ми зачекаємо. — Девідсон рішуче стискає кулаки. — Хай вони виступлять першими, а ми відіб’ємо удар. Якщо вони зволікатимуть, ми побачимо, що це підступ.
Полковник червоніє, тепер шкіра в нього такого ж кольору, як око.
— А якщо це таки повномасштабний наступ?
— Ми швидко перекинемо наші сили, щойно зрозуміємо їхні наміри...
— І скільки моїх солдатів загине, доки ви їх швидко перекидатимете?
— Стільки ж, скільки й моїх, — шкіриться Девідсон. — Не треба вдавати, наче постраждають тільки ваші люди.
— Які ще мої люди?
— Годі! — волає Фарлі, затикаючи їх обох, так що навіть Клара прокидається. У немовляти кращий характер, ніж у будь-кого із присутніх тут, і вона тільки кліпає, коли її виривають зі сну. — Якщо ми не добудемо ще даних, то чекати — єдиний варіант. Ми вже достатньо помилок наробили, кидаючись у наступ, не питаючи броду.
Не злічити, скільки.
— Я згоден, ми йдемо на жертви. — Прем’єр не менш похмурий, ніж його генерали, які вислуховують новини зі стоїчними кам’яними обличчями. Якби був інший шлях, він би ним скористався. Але ніхто з нас не бачить інших варіантів. Навіть Кел, який не зронив ані слова. — Але ми пожертвуємо сантиметрами й виміняємо їх на кілометри.
Полковник шипить і люто гатить кулаком по столу. Карафка з водою нахиляється, і Девідсон спокійно її поправляє — рефлекси в нього блискавичні.
— Келоре, мені потрібно, щоб ви координували наші дії.
З бабусею. Зі срібними. З людьми, які витріщалися на мене в кайданах і не втручалися, доки їм так було вигідніше. З людьми, які досі вважають, що мої рідні мусять бути їхніми рабами. Я прикушую язик. Із людьми, які нам потрібні.
Кел схиляє голову.
— Королівство Розлому обіцяє нас підтримати. У нас будуть солдати Самос, Ірал, Ларіс і Леролан.
— Королівство Розлому? — шепочу я й ледь не захлинаюся. То Євангеліна отримала-таки корону?
— А ви, Барров?
Я підводжу погляд на Девідсона, який розглядає мене із невчитним виразом на обличчі.
— Ви також із нами?
У мене перед очима зринає моя родина, але тільки на мить. Мені мало би бути соромно за те, що гнів і лють, які тліють у серці й кутиках мозку, важать для мене більше, ніж вони. Мама й тато мене вб’ють, якщо я знову їх полишу. Але я готова піти на війну, щоб віднайти якусь подобу спокою.
— Так.