Це не пастка і не підступ.
Ґіса будить мене десь після півночі, схвильовано дивиться на мене широко розплющеними карими очима. Я розповіла рідним, що на нас чекає, за вечерею. Як я й очікувала, вони не дуже задоволені моїм рішенням. Мама заламувала мені руки, як могла. Вона оплакала Шейда, потім мене протягом полону — рани ще свіжі. Вона розказувала мені, яка я егоїстка. Я знову відбираю себе у них.
Потім її докори перетекли у вибачення й тихі розповіді про те, яка я відважна. Надто відважна, надто вперта, надто їй дорога — вона не може мене відпустити.
А тато просто закрився в собі і стиснув свій ціпок так, що пальці побіліли. Ми з ним однакові. Прийнявши рішення, ми вже від нього не відступаємося, навіть якщо воно неправильне.
Бодай Брі та Тремі мене розуміють. Їх на цю місію не запросили. І це мене трохи втішає.
— Кел унизу, — шепоче Ґіса, стискаючи мені плечі. — Тобі час іти.
Я лягла спати у формі. Я сідаю і востаннє стискаю її в обіймах.
— Надто часто ти це робиш, — шепоче вона, намаючись жартівливим тоном приховати схлипи, що стоять у горлі. — Цього разу повернися.
Я киваю, але нічого не обіцяю.
Кілорн зустрічає нас у вітальні — заспаний, у піжамі. Він теж із нами не їде. Корвіум понад його спромогу. Це — чергова гірка втіха. Я весь час скаржуся, що доводиться його за собою тягати, і бурчу, що рибалка тільки й уміє вузли зав’язувати, але мені його бакуватиме. Тим паче, що це все неправда. Він зробив для мене більше, ніж я для нього.
Я вже відкриваю рота, щоб сказати усе це, але він затикає мене, чмокнувши у щоку.
— Тільки посмій прощатися — і я тебе зі сходів спущу.
— Гаразд, — витискаю я. У мене серце обкипає кров’ю, і з кожним кроком униз дихати дедалі тяжче.
Всі вже зібралися, похмурі, ніби проводять мене на розстріл. У мами червоні припухлі очі, та й у Брі теж. Він обіймає мене першим. Мій братик-велет схлипує мені в шию. Тремі стриманіший. Фарлі чекає у коридорі. Вона горне до себе Клару, заколисуючи. Мама, звичайно, про неї подбає.
Я хочу запам’ятати кожну мить, але все розпливається. Час минає надто швидко. У голові паморочиться, і не встигаю я схаменутися, як я вже за дверима, сідаю у транспорт. Тато справді потиснув Келові руку — чи я це просто уявила? Може, я досі сплю? І бачу сни?
Ліхтарі бази пролітають повз нас у темряві, як зорепад. Фари розтинають пітьму, освітлюючи шлях до летовища. Я вже чую ревіння двигунів і скрегіт літаків, що здіймаються в небо.
Більшість літаків тут призначені для того, щоб швидко перекидати великі загони. Вони приземляються вертикально, злітної смуги не потребують і можуть долетіти до самого Корвіуму. Коли ми сідаємо в літак, у мене виникає страшне дежавю. Коли я сіла в такий літак востаннє, закінчилося все тим, що я шість місяців провела в полоні й повернулася тінню себе-колишньої.
Кел відчуває, що мені тривожно. Він сам застібає мій пасок безпеки — його пальці рухаються вправно, доки я витріщаюся на металеву підлогу під ногами.
— Це більше не повториться, — бурмоче він так тихо, що чую тільки я. — Цього разу все буде інакше.
Я обхоплюю його обличчя долонями, змушуючи Кела зупинитися й подивитися на мене.
— То чому ж мені здається, що зараз усе так само?
Бронзові очі вдивляються в мої, вишукуючи відповідь. Але відповіді нема. Натомість він мене цілує, ніби це вирішує всі питання. Його губи обпікають мої. Поцілунок триває занадто довго, особливо враховуючи, скільки людей навколо, але ніхто ніби й не зважає.
Урвавши поцілунок, він вкладає щось мені в руки.
— Не забувай, хто ти, — шепоче він.
Мені навіть не треба опускати погляд: я й так знаю, що це. Сережка — кольоровий камінець у металі. Вона мовби каже: прощай; каже: бережи себе; каже: не забудь мене, якщо доля нас розлучить. Це — чергова традиція з мого старого життя. Я міцно стискаю її в кулаку, так що метал коле шкіру. Я опускаю погляд аж тоді, коли він сідає навпроти мене.
Вона багряна. Звісно. Багряна, як кров, багряна, як вогонь. Багряна, як лють, що їсть нас поїдом.
Я не можу зараз проколоти собі вухо, тому обережно кладу її в кишеню, щоб не згубити. Вона незабаром приєднається до інших.
Фарлі рішуче заходить у літак і займає місце біля монтфортських пілотів. За нею заходить Камерон і сідає, стримано посміхаючись. У неї, як і в Фарлі, нарешті з’явилася офіційна форма, тільки в Фарлі стрій інший — не зелений, а темно-багряний, із білим К на рукаві: Командування. Перед вильотом вона знову поголила голову, розпрощавшись із білявим волоссям на користь своєї давньої стрижки. Вона виглядає суворо: кривий шрам через усе лице, блакитні очі, здатні пробити будь-яку броню. Їй пасує. Я розумію, чому Шейд її покохав.
У неї більше підстав припинити боротьбу, ніж у будь-кого з нас. Але вона не покладає рук. Її рішучість заражає й мене. Якщо вона може боротися, то можу й я.
Девідсон сідає у наш літак останнім, так що тепер нас на борту сорок. Він заходить услід за групою гравітронів, яких можна розпізнати за скерованими вниз стрілками на емблемі. На ньому — все та ж зношена форма, але зазвичай пригладжене волосся розкуйовдилося. Мабуть, він узагалі не спав. Це викликає певну симпатію.
Він киває нам, прямуючи в ніс літака до Фарлі. Вони майже одразу схиляються один до одного у задумі.
Відколи я почала тренуватися з електриконами, моє відчуття електрики загострилося. Я відчуваю всі до останнього дроти в літаку. Кожну іскру, кожен заряд. Елла, Рейф і Тайтон, звичайно, теж летять, але керівництво побоялося садити нас трьох на один літак. Якщо станеться найгірше, ми бодай не загинемо всі разом.
Кел совається на своєму сидінні від нервів. А я, навпаки, намагаюся заніміти й не зважати на неситу лють, що рветься на свободу. Я не бачила Мевена після втечі, тож уявляю його обличчя таким, яким воно було тоді. Він кричав щось мені крізь натовп, намагаючись обернутися. Він не хотів мене відпускати. Коли я стисну пальці в нього на горлі, то більше не відпущу. Не злякаюся. Між нами стоїть тільки битва.
— Бабуся приведе з собою всіх, кого зможе, — шепоче Кел. — Девідсон уже про це знає, але тобі, мабуть, ніхто не сказав?
— Он воно що.
— Леролан та інші бунтівні доми з нею. І Самоси також.
— Принцеса Євангеліна, — бурмочу я, бо ця думка досі мене смішить. Кел шкіриться разом зі мною.
— Раз у неї тепер є своя корона, їй не треба боротися за чужу, — каже він.
— А ви б уже одружилися. Якби не... — Це «якби не» позначає величезну кількість речей.
Він киває.
— І то так давно, що вже звели б одне одного з глузду. Із неї вийшла б добра королева, тільки не для мене. — Він бере мене за руку, не опускаючи погляду. — А дружина б із неї вийшла препаршива.
У мене немає сил розбиратися, на що він натякає, але серце огортає тепло.
Літак двигтить, набираючи швидкість. Гудуть гвинти і двигуни, заглушаючи розмови. Ми востаннє здригаємося — й піднімаємося в повітря, назустріч спекотній літній очі. Я на мить заплющую очі й уявляю, що на нас чекає. Я знайома з Корвіумом за фотографіями та трансляціями. Чорні гранітні стіни, укріплені золотом і залізом. Величезна фортеця — останній пункт призначення для солдатів, які прямують до Душилки. В іншому житті я теж пройшла б через неї. А тепер вона вдруге за рік опинилася в облозі. Мевенові сили вирушили до неї кілька годин тому, приземлившись у Рокасті, яку вони контролюють. Вони скоро сягнуть мурів. Раніше, ніж ми.
«Ми проміняємо сантиметри на кілометри», — сказав Девідсон.
Сподіваюся, він мав рацію.
*
Камерон жбурляє карти мені на коліна. Чотири королеви втуплюються в мене, ніби глузують.
— Чотири королеви, Барров, — сміється вона. — Що далі? Заставиш свої чоботи занюхані?
Я посміхаюся і згрібаю королев на свою купу, здаючи поганенькі карти — багряні дрібні, один чорний принц.
— Ти в них усе одно не влізеш, — відповідаю я. — У мене ноги не з байдарки розміром.
Вона гучно сміється, закинувши голову, і витягає ноги вперед. Ступні в неї справді довгі і вузькі. Я від імені наших постачальників сподіваюся, що вона вже не росте.
— Ще один раунд, — просить вона і простягає долоню, щоб я передала карти їй. — Ставлю тиждень прання.
Кел, що сидить навпроти нас, аж перестає потягуватися і посміхається.
— Думаєш, Мара сама пере?
— А ви, Ваша Високосте? — із посмішкою озиваюся я. Він вдає, наче не чує.
Жартівливі сварки заспокоюють і помагають відволіктися. Мені не треба думати про битву, що на нас чекає, доки Камерон, досвідчена картярка, оббирає мене до нитки. Грати вона навчилася, звичайно, на заводі. Я погано розумію правила гри, але це помагає зосередитися на моменті.
Літак під нами похитується і підскакує у зоні турбулентності. Після стількох годин польоту це мене вже не хвилює, я продовжую тасувати карти. Коли ми провалюємося вдруге, падіння триває довше, але й це — не підстави тривожитися. На третьому падінні карти вислизають із рук і віялом розлітаються салоном. Мене відкидає назад на сидінні, й я тягнуся до паска безпеки. Камерон робить так само, а Кел, пристібаючись, швидко зиркає в ніс літака. Простеживши за напрямком його погляду, я бачу, як обидва пілоти судомно намагаються вирівняти літак.
Краєвид тривожить мене значно більше. Вже мав настати світанок, але небо перед нами чорне.
— Буревісники, — видихає Кел. — Треба підніматися.
Не встигає він договорити, як літак задирає ніс, прямуючи вгору. Углибині хмар спалахує блискавка. Справжня блискавка, грозова, а не породжена навиком новокровок. Вона пульсує, як далеке серце.
Я міцніше стискаю ремені, що тягнуться через мій торс.
— Ми ж не зможемо приземлитися в таку погоду.
— Ми взагалі не можемо приземлитися, — гарчить Кел.
— Я можу допомогти? Спинити блискавку...
— Там внизу не просто блискавка! — його гарчання заглушає навіть шум моторів. Кілька голів обертаються на нього, зокрема й Девідсон. — Буревісники й вітровії здують нас із курсу, щойно ми вигулькнемо із хмар. Ми розіб’ємося.
Кел оглядає салон літака, переводячи погляд із одного бійця на іншого. Щось він собі судомно думає. Мій страх поступається місцем надії.
— То який у нас план?
Літак знову провалюється, так що всі підскакують на сидіннях. Кела це мовби й не обходить.
— Нам потрібні гравітрони й нам потрібна ти, — він вказує на Камерон.
У її погляді зблискує метал. Вона киває.
— Здається, я розумію, що ти задумав.
— Зв’яжіться з іншими літаками. Добудьте нам телепортера. Мені треба знати, де решта гравітронів. Треба їх розподілити.
Девідсон різко киває.
— Ви чули, що він сказав.
У мене серце стискається, коли я розумію, що він задумав, а в літаку починається метушнеча. Солдати із рішучими обличчями перевіряють зброю й застібають обладунки. І найрішучіший тут Кел.
Він із зусиллям підводиться, тримаючись за поручні, щоб не хитатися.
— Доставте нас просто в Корвіум. Де ж наш телепортер?
Ареццо з’являється в повітрі й опускається на одне коліно, щоб відновити рівновагу.
— Мені це не подобається, — плюється вона.
— На жаль, тобі й іншим телепортерам доведеться пострибати, — відповідає Кел. — Ти можеш стрибати між літаками?
— Звичайно, — каже вона, ніби це найочевидніша річ на світі.
— Добре. Щойно ми приземлимося, перенось Камерон у наступний літак.
Приземлимося?
— Кел... — шепочу я. Я багато до чого готова, але не до цього.
Ареццо розминає руки, мовби мене й не чула.
— Точно.
— Гравітрони, діставайте свої кабелі. По шість на тіло. Тримайтеся міцно.
Новокровки підхоплюються на ноги й витягують скручені кабелі зі спеціальних кишень у тактичних жилетах. На кожному кабелі — купа карабінів, що дозволяють їм переносити багатьох людей завдяки своїй здатності маніпулювати гравітацією. У Вирубці я завербувала чоловіка на ім’я Ґарет. Він використовував свій навик, щоб літати та стрибати на великі відстані.
Але ж не з літака.
Мені раптом стає млосно, на лобі виступає піт.
— Кел... — мій голос зривається на писк.
Він на мене не зважає.
— Кам, твоє завдання — захистити літак. Випускай стільки тиші, скільки треба — уяви сферу. Це щоб нас не рознесло бурею.
— Кел! — волаю я.
Я що, єдина, хто не розуміє, що це самогубство? Я що тут, єдина нормальна людина?
Навіть Фарлі, здається, незворушна. Рішуче стиснувши губи, вона пристібається до одного з шести гравітронів. Відчувши мій погляд, вона підводить очі. Її лице на мить змінюється, відображаючи крихту того страху, який я відчуваю. А тоді вона підморгує й самими губами вимовляє: «За Шейда».
Кел силою піднімає мене на ноги, чи то не помічаючи мого страху, чи то вирішивши на нього не зважати. Він особисто пристібає мене до найвищої гравітронки — цибатої жінки. Сам пристібається біля мене й обіймає за плечі, а іншим боком я притискаюся до новокровки. По всьому літаку пасажири роблять те саме, обступаючи рятівних гравітронів.
— Пілоте, які наші позиції? — кричить Кел у мене над головою.
— П’ять секунд до центру! — гарикає той.
— План передали?
— Так, сер! Центр, сер!
Кел зціплює зуби.
— Ареццо?
Вона віддає честь.
— Готова, сер.
Існує ненульова імовірність, що я виблюю просто на бідолашну гравітронку в центрі наших людських сотів.
— Спокійно, — видихає мені у вухо Кел. — Просто тримайся, все буде добре. Заплющ очі.
Я й сама не проти. Тепер я починаю метушитися, притупцювати ногами, здригатися. Вся на нервах, вся у русі.
— Це не безумство, — шепоче Кел. — Так роблять. Солдатів до такого готують.
Я міцніше стискаю його, лишаючи синці.
— А ти таке робив?
Він просто хапає ротом повітря.
— Кам, починай. Пілоте, на спуск.
Хвиля тиші гатить по мені, як молот. Вона ще не завдає болю, але від спогадів коліна підкошуються. Я зціплюю зуби, щоб не закричати, й так міцно заплющую очі, що перед ними зблискують зорі. Природне Келове тепло слугує мені якорем, але цього не досить. Я міцніше притискаю долоні до його спини, ніби можу повністю втиснутися в нього. Він щось мені шепоче, але я не чую. Його слова поглинає повільне розповзання задушливої темряви й паскудної смерті. Мій пульс пришвидшується втричі, серце калатає у грудях, ніби намагається вирватися. Аж не віриться, але тепер я й сама хочу вистрибнути з літака, аби тільки опинитися подалі від тиші Камерон. Аби тільки не згадувати.
Я майже не відчуваю, як літак підскакує й погойдується в бурі. Камерон рівно дихає, намагаючись опанувати навиком. Якщо іншим пасажирам теж боляче від її тиші, то вони цього не показують. Ми тихо спускаємося. Можливо. Моє тіло просто відмовляється це відчувати.
Коли ми незграбно задкуємо до люку, я розумію: ось і все. Літак стугонить від вітрів, які не вдається приборкати навіть Камерон. Вона щось волає, але я не чую, бо у вухах реве кров.
А тоді світ розчахується піді мною. Й ми падаємо.
Коли Самоси пошматували мій останній літак у небі, їм бодай стало милосердя лишити нас у залізній клітці. А тепер під нами — тільки вітер, крижаний дощ і темний вихор, який шарпає нас навсібіч. Бодай рух літака задає нам поштовх у потрібному напрямку, а ще нам на руку грає те, що ніхто у здоровому глузді не чекає стрибка з літака з висоти кілька кілометрів у розпал бурі. Вітер квилить, як жінка, і шарпає кожен сантиметр мого тіла. На щастя, хоча б тиша Камерон зникає. Прожилки блискавок серед хмар блимають мені, мовби прощаючись, перш ніж мене розмаже по землі.
На шляху вниз кричать усі. Навіть Кел.
Я й далі кричу, коли наше падіння сповільнюється на висоті метрів п’ятнадцяти. Гострі шпилі Корвіума здіймаються з шестикутника будівель і мурів. Коли ми обережно торкаємося гладкої бруківки, слизької від п’яти сантиметрів дощової води, я вже встигла захрипнути.
Наша новокровка поквапцем розстібає карабіни і я валюся навзнак — мені байдуже, що лежу я у крижаній калюжі. Кел підхоплюється на ноги.
Якусь мить я просто лежу, ні про що не думаючи. Витріщаюся на небо, з якого звалилася — й дивом заціліла. А тоді Кел хапає мене за руку і смикає вгору, буквально затягуючи назад у реальність.
— Зараз тут приземляться інші, так що відходимо. — Він штовхає мене вперед, і я спотикаюся. — Гравітрони, Ареццо спускається з наступною партією, щоб телепортувати вас назад нагору. Будьте обережні.
— Так, сер, — відповідають вони, як луна, готуючись до наступного раунду. Мені стає страшно від самої думки.
Фарлі таки блює. Її вивертає у якомусь завулку — весь свій скупий сніданок повернула. Я й забула, що вона ненавидить літати, не кажучи вже про телепортацію. А такі висадки — це, мабуть, іще гірше.
Я підбігаю до неї й підтримую, помагаючи випростатися.
— Ти в порядку?
— Все добре. Просто стіну підфарбувала.
Я зиркаю на небо, яке досі шмагає нас холодним дощем. Неприродно холодним, як на цю пору року, навіть на півночі.
— Рушаймо. Вони ще не захопили мури, але скоро будуть тут.
Від Кела валить пара. Він застібає куртку під горло, щоб не промокнути.
— Це дрижаки, — каже він. — Щось мені підказує, що зараз повалить сніг.
— Може, висунемося до брами?
— Ні, її захищає німий камінь. Срібні не проб’ються. Їм доведеться перебиратися через мури. — Він жестом наказує решті нашої групи йти за ним. — Ми мусимо бути на мурах і відбивати все, що вони можуть сюди кинути. Буря — це просто передові загони, щоб утримати нас тут і зменшити видимість. Щоб ми їх не побачили, доки вони на нас не наваляться.
Мені складно підлаштуватися під його темп, особливо в дощ, але я все одно займаю місце в нього при боці. Черевики промокли, вже незабаром я перестаю відчувати ноги. Кел дивиться просто перед собою, ніби може підпалити цілий світ поглядом. Здається, саме цього йому й кортить. Тоді стало б легше.
Він знову боротиметься з людьми, яких мусив захищати. Тепер, імовірно, йому доведеться їх убивати. Я беру його за руку, бо сказати мені зараз нічого. Він швидко стискає мою долоню й так само швидко відпускає.
— Загони твоєї бабусі не зможуть дістатися сюди так само, — кажу я, коли чергова група гравітронів із солдатами падає з неба. Всі кричать, але всі безпечно приземляються. Ми звертаємо за ріг, за наступне кільце мурів, і лишаємо їх позаду. — Як вона приєднається до нас?
— Вони наступають із Розлому, з південного заходу. В ідеалі ми відволічемо Мевенові загони, щоб ті встигли зайти з тилу, і затиснемо його у лещата.
Я хапаю ротом повітря. Наш план залежить від доброї волі срібних. Я краще, ніж будь-хто інший, знаю, що покладатися на них не можна. А раптом дім Самос просто заявиться сюди й переб’є нас усіх чи захопить у полон? Тоді вони зможуть самостійно кинути Мевену виклик.
Кел недурний. Він усе це розуміє. А ще розуміє, що Корвіум і його гарнізон — надто цінна здобич для нас, щоб випустити з рук. Це — наш стяг, наше повстання, наша обіцянка. Ми протистоїмо міці й хисткому престолу Мевена Келора.
Мури обороняють новокровки і добре споряджені багряні солдати. Вони не стріляють, тільки вдивляються в далечінь. Один із них — худющий, як бадилина, цибатий чоловік із такою ж формою, як у Фарлі, й буквою К на рукаві — виходить наперед. Він тисне їй руку й киває:
— Вітаю, генерале Фарлі.
Вона теж киває:
— Вітаю, генерала Таунсенде. — Тоді помічає чергову офіцерку в зеленому — ймовірно, провідницю монтфортських новокровок: приземкувату міцну жінку із бронзовою шкірою й довгою білою косою, закрученою навколо голови. — І генерале Аккаді.
— Що виглядаємо? — питає Фарлі в них обох.
Наступна солдатка, яка до нас підходить, убрана в багряне, а не зелене. Вона пофарбувала волосся в червоний, але я все одно її впізнаю.
— Рада тебе бачити, Лорі, — діловито каже Фарлі. Якби в нас був час, я би теж привіталася з новокровкою. Я рада, що одна з наших новобранців із Вирубки не лише жива, а ще й здобуває успіхи. Вона, як і Фарлі, коротко підстрижена. Лорі віддана нашій справі.
Вона киває нам усім, а тоді веде рукою понад металевими зубцями на мурах. Її навик — надприродно загострені відчуття, які дозволяють їй бачити значно далі, ніж нам.
— Їхні сили збираються на заході, вони наступають спиною до Душилки. Буревісники і дрижаки стоять за першим кільцем хмар, ви їх ось-ось побачите.
Кел нахиляється вперед і мружиться на густі чорні хмари та стіну дощу. Видимість сягає не далі чверті кілометра від мурів.
— А снайпери у нас є?
— Ми пробували, — каже генерал Таунсенд.
Аккаді підтверджує:
— Дарма набої марнували. Вітер пожирає кулі.
— Значить, вітровії теж із ними, — зціплює зуби Кел. — Вони це вміють.
Я розумію, що він хоче сказати. Нортинські вітровії, дім Ларіс, повстали проти Мевена. Значить, це — загони Озерного краю. Хтось інший, можливо, й не помітив би, що Кел злегка посміхнувся і розслабився, але я помічаю.
І я навіть розумію, чому він реагує саме так. Його змалку вчили боротися з озерянами. Це — ворог, тож після вбивства озерян сумління йому не допікатиме.
— Нам потрібна Елла. Це вона найкраще дає собі раду із грозовими блискавками. — Я вказую на вежі, що нависають над цим сектором мурів. — Якщо ми висадимо її туди, вона зможе обернути бурю проти них. Не контролювати її, звісно, але нею живитися.
— Гаразд, так і зробимо, — різко відповідає Кел. Я бачила його у двобоях і сутичках, але не в такому протистоянні. Він стає іншою людиною. Він надприродно зосереджений, у ньому не лишається ані тіні делікатного, сповненого протиріч принца. У ньому тільки й тепла, що пекельні заграви, покликані нищити. Покликані перемагати. — Коли гравітрони перенесуть усіх, розмістіть їх отам на рівній відстані один від одного. Озеряни спробують вибратися на мури. Ускладнимо їм рух. Генерале Аккаді, хто у вас іще є?
— Добрий набір наступальних і захисних навиків, — відповідає вона. — Бомбардувальників саме достатньо, щоб перетворити дорогу до Душилки на мінне поле.
Вона з гордою посмішечкою вказує на новокровок, що стоять неподалік — символ у них на плечі схожий на сонечко. Бомбардувальники, значить? Сильніші за ніщот, здатні підривати не лише доторком, а й поглядом?
— Добрий план, — каже Кел. — Тримайте новокровок напоготові. Розпоряджайтеся на свій розсуд.
Якщо Таунсенд проти того, щоб йому роздавав накази принц, та ще і срібний, то він цього не показує. Він, як і ми всі, відчуває, що в повітрі бринить смерть. Місця на політику не лишилося.
— А мої солдати? У мене на мурах — тисяча багряних.
— Хай там і лишаються. Від куль користі не менше, ніж від навиків, а часом і більше. Але бережіть набої. Стріляйте тільки в тих, хто прослизне повз першу лінію оборони. Вони хочуть, щоб ми розтягнули свої ресурси по завеликій території, але ми не підемо їм на поступки. — Він зиркає на мене. — Так же?
Я посміхаюся, скліпуючи з вій дощ.
— Так точно, сер.
*
Спочатку я не розумію, чи то озеряни такі повільні, чи то такі тупі. Навіть об’єднавши зусилля Камерон, гравітронів і телепортерів, нам лише за годину вдається доправити всіх у Корвіум — тридцятьма чи й більше партіями. Це близько тисячі солдатів — добре вишколених, смертоносних.
Кел стверджує, що наша перевага полягає у факторі несподіванки. Срібні не знають, як боротися з такими, як я. Вони не знають, на що ми насправді здатні. Мабуть, саме тому Кел дозволяє Аккаді діяти на власний розсуд. Він не настільки знайомий із її загонами, щоб віддавати належні накази. А ось багряних він цілком уявляє. У мене на язику — гіркота, але я намагаюся її проковтнути. Я не хочу думати про те, скількома багряними мій коханий пожертвував заради бездумної війни.
Буря не вщухає — дощ і далі періщить. Але якщо вони збираються нас затопити, то на це піде чимало часу. Потоки стікають униз, хоча на певних вулицях стоїть сантиметрів по десять каламутної води. Келу неспокійно. Він постійно стирає воду з лиця і відкидає волосся з чола. Від шкіри на холоді валить пара.
Анітрохи не знічуючись, Фарлі вже давно підняла свою куртку над головою, мов хатинку, й тепер виглядає як червонястий привид. Хвилин зо двадцять вона не ворушиться — просто опустила голову на складені руки й розглядає ландшафт. Вона, як і ми всі, чекає на наступ, що може початися будь-якої хвилини. У мене загривком біжать мурашки, а невпинне ревіння адреналіну виснажує майже так само, як німий камінь.
Я аж підскакую, коли Фарлі озивається:
— Лорі, ти думаєш про те ж, що й я?
Лорі на сусідньому парапеті теж тримає куртку над головою. Вона не обертається, щоб не проґавити наступу.
— Сподіваюся, ні.
— Що? — питаю я, переводячи погляд з однієї на іншу. Від цього руху новий потік дощової води стікає мені за комір, і я здригаюся. Кел це помічає й підходить ближче, впускаючи мене у свою сферу тепла.
Фарлі повільно обертається, намагаючись не промокнути.
— Буря наближається. Насідає на нас. Вона просувається десь по метру за хвилину й посилюється.
— От гівно, — видихає Кел у мене за спиною. А тоді метається вбік, забираючи з собою й тепло. — Гравітрони напоготові! За моїм наказом посилюйте поле. — «Посилюйте»? Я ще ніколи не бачила, щоб гравітрон посилював силу земного тяжіння, а не зменшував. — Валіть усе, що наближається.
Буря посилюється в мене на очах, це помітно вже неозброєним оком. Вітер вертівся від початку, але з кожним новим обертом спіралі стають тугіші, а хмари тепер волочаться по землі. Углибині тріщить блискавка — бліді, порожні кольори. Я мружуся, й на мить ті забарвлюються у пурпурний, напуваються силою й люттю. Але цілитися мені поки нема у що. Без цілі навіть від наймогутнішої блискавки немає жодної користі.
— Армія марширує під прикриттям бурі і стрімко наближається, — гукає Лорі, підтверджуючи наші найгірші страхи. — Вони наступають.