Двері корвіумської адміністративної вежі — з цільного дуба, а ось завіси у них залізні. Вони плавно відкриваються перед нами, схиляються перед королівським домом Самос. Ми граційно входимо в кімнату для нарад на очах у сяк-так зібраної строкатої когорти, що зветься нашими союзниками. Монтфорт і Черлена сторожа сидять зліва у простих зелених формах, наші срібні — справа, кожен у барвах свого дому. Їхні очільники — прем’єр Девідсон і королева Анабель відповідно — мовчки за нами спостерігають. Отепер Анабель таки надягла корону й виглядає як належить королеві, нехай навіть давно померлого короля. Це — обруч із рожевого золота, інкрустований крихітними чорними камінцями. Простий, але погляд притягує. Вона тарабанить своїми смертоносними пальцями по столу, радо демонструючи нам обручку. На ній горить червоний коштовний камінь, також оправлений рожевим золотом. Вона, як і Девідсон, хижак: ніколи не кліпає, ні на що не відволікається. Принца Тиберія й Мари тут нема, чи бодай я їх не бачу. Цікаво, а вони розійдуться по різні боки відповідно до своїх барв?
Вікна з усіх боків вежі виходять на рівнини, де в повітрі досі висить попіл. Західні поля захлинаються багнюкою, затоплені несезонним лихом. Навіть на такій висоті все пахне кров’ю. Я мила руки годинами, відмиваючи кожен сантиметр, але так і не змогла позбутися цього запаху. Він чіпляється за мене, як привид, і забути його тяжче, ніж обличчя тих, кого я вбила на полі бою. Металевий присмак забруднює все.
Попри величний краєвид, усі погляди прикуті до ще величнішої особи, яка очолює наш рід. Батько відмовився від чорної мантії на користь дзеркального хромованого обладунку, викуваного точно по стрункій фігурі. Він виглядає як належить королю-лицареві. Мати теж його не підвела. Корона із зеленими коштовностями підібрана в тон до смарагдового боа-констриктора, який обкрутився навколо її шиї та плечей, як шаль. Змій повільно ковзає по ній, пообіднє світло відображається у лусці. Птолемій схожий на батька, тільки обладунок, допасований до його широких грудей, вузької талії та струнких ніг, чорний, як нафта. Мої лати поєднують обидва кольори: хром і чорна сталь облягають мене, як друга шкіра. Це — не той обладунок, що був на мені на полі бою, але зараз мені потрібен саме він. Він вселяє трепет, наголошуючи на гордості та силі дому Самос.
Навпроти вікон встановили чотири крісла, схожі на трони, і ми сідаємо, як один, демонструючи єдиний фронт. І байдуже, що мені хочеться закричати.
Я зрадила себе: дні та тижні минали, а я не сказала ані слова проти. Я ані словом не прохопилася, як мене жахає батьків план. Я не хочу бути королевою Норти. Я не хочу нікому належати. Але мої почуття не мають значення. Ніщо не порушить батькових інтриг. Королю Воло ніхто не каже «ні». Навіть донька, плоть від його плоті. Його власність.
Коли я сідаю на трон, у грудях здіймається аж надто знайомий біль. Я докладаю всіх зусиль, щоб триматися зібрано і впевнено, як належить принцесі. Вірна своїй крові. Іншого я й не знаю.
Я вже кілька тижні не розмовляю з батьком. Просто киваю, коли він щось наказує. Я нездатна вичавити з себе ні слова. Боюся, якщо я відкрию рот, мій норов візьме гору над здоровим глуздом. Це Толлі вирішив, що краще мені мовчати. «Зачекай, Єво, зачекай». На що мені чекати — поняття не маю. Батько не передумає. А королева Анабель затялася: внука треба випхати на трон. Мій брат не менш розчарований, ніж я. Ми зробили все, щоб лишитися разом — одружили його з Елейною, зрадили Мевена, підтримали королівські амбіції батька. І все — коту під хвіст. Брат правитиме Розломом, одружений із дівчиною, яку кохаю я, а мене, як ящик із амуніцією, відправлять у дар королю.
Я вдячна за привід відволіктися, коли Мара Барров нарешті зволила ушанувати раду своєю присутністю. Принц Тиберій волочиться за нею, як цуцик. Я й забула, що в її присутності він поводиться як сумне цуценя, яке благає про увагу. Інстинкти вишколеного солдата зосереджуються на ній, а не на поставленому завданні. Вони обоє досі пашіють адреналіном після облоги, що й не дивно. Битва була брутальна. На формі в Барров досі видніється кров.
Вони спускаються центральним рядом, який розділяє присутніх. Якщо вони й відчувають, яку вагу мають їхні дії, то нічим цього не виказують. Розмови переходять на шепіт чи взагалі стихають: усі дивляться на цю парочку й чекають, який же бік ті оберуть.
Мара швидко проминає ряд зелених форм і спирається на дальню стіну. Там, де на неї не дивитимуться.
Принц, повноправний повелитель Норти, не йде за нею. Натомість він підходить до своєї бабусі, розвівши руки для обіймів. Анабель значно нижча, ніж він, і поруч із ним виглядає геть старою, але радо його обіймає. Очі у них такі самі — горять, як розплавлена бронза. Анабель усміхається внуку.
Тиберій обіймає її у відповідь, але тільки на мить. Сидіння біля Анабель вільне, але він його не займає, а натомість приєднується до Мари при стіні. Він схрещує руки на широких грудях і прикипає до батька пекучим поглядом. Цікаво, він уже знає, що для нас запланували?
Місце, яким він знехтував, ніхто не займає. Ніхто не зважується сісти на крісло законного правителя Норти. Мого коханого нареченого, — відлунює в голові. Ці слова глузують із мене, як материне гаддя.
Раптово змахнувши рукою, батько хапає Саліна Ірала за пряжку пояса, витягує зі стільця, перекидає через стіл і жбурляє на дубову підлогу. Ніхто не протестує, ніхто не видає ані звуку.
— Ви ж нібито мисливці.
Батьків голос лине у нього з грудей.
Ірал навіть не помився після битви, про що свідчить піт на чорному волоссі. А може, в нього просто сил не було. Я його не звинувачую.
— Ваша Величносте...
— Це ви дали Мевенові втекти. Ваші слова — здається, мій пане, я цитую їх дослівно — звучали так: «ніяка зміюка не сховається від кулака шовків».
Батько навіть не зволив поглянути на цього горе-пана, що зганьбив свій дім і своє ім’я. Мати дивиться за них обох, спостерігаючи за сценкою і власними очима, і через очі зеленої змії. Та зауважує, що я на неї витріщаюся, і змахує своїм роздвоєним рожевим язиком у моєму напрямку.
Інші мовчки спостерігають, як батько принижує Саліна. Багряні ще брудніші, ніж він: хтось досі синій від холоду і весь у багнюці. Але вони бодай не п’яні. Генерал Ларіс розхитується у кріслі й сьорбає із фляги — значно більшої, ніж припустимо у порядному товаристві. Проте ані батько, ані мати ані слова йому не кажуть. Ларіс і його дім прекрасно впоралися із поставленим завданням, подарували нашій стороні літаки й розігнали пекельну бурю, яка погрожувала поховати Корвіум у снігу. Вони показали, чого варті.
Як і новокровки. Назва в них звучить по-дурному, але вони багато годин відбивали атаки. Без їхньої крові та жертовності Корвіум перейшов би назад у Мевенові руки. Натомість горе-король удруге зазнав поразки. Його двічі перемогли. Одного разу — чернь, а тепер — правильна армія та законний король. У мене стискається серце. Ми перемогли, але для мене ця перемога — мов поразка.
Мара шкіриться, слухаючи розмову, і ціле її тіло напинається, як пружина. Її погляд метається з Саліна на мого батька, а потім перескакує на Толлі. Я здригаюся від страху за брата, хоча вона й обіцяла його не вбивати. На площі Цезаря вона дала волю люті, якої я ще ніколи не бачила, а в битві за Корвіум протистояла цілій армії срібних. Її блискавка значно смертоносніша, ніж мені здавалося. Якби вона вирішила вбити Толлі зараз, мабуть, ніхто не зумів би її спинити. Покарати — звісно, але не спинити.
Щось мені підказує, що від плану Анабель вона буде не в захваті. Срібна жінка, закохана в короля, радо погодилася б стати його конкубіною, пов’язаною міцними, хоча й не шлюбними путами. Але багряні, мабуть, так не мислять. Вони поняття не мають, як важливо створювати зв’язки між домами й народжувати сильних спадкоємців. Вони певні, що коли мова заходить про шлюб, любов щось вирішує. Мабуть, це — маленьке благословення в їхньому житті. У них немає ані сили, ані влади, їм нічого захищати й нічого лишити у спадщину. Їхні життя не мають значення — але вони бодай належать їм.
Я, дурна, теж кілька тижнів думала, що моє життя належить мені.
На полі бою я сказала Марі Барров, щоб вона не взяла за звичку дозволяти мені її рятувати. Ото іронія. Тепер я сподіваюся, що це вона порятує мене від золоченої в’язниці королеви, від клітки нареченої короля. Сподіваюся, її буря знищить цей союз, перш ніж він встигне утворитися.
— ...готувався не лише до нападу, а й до втечі. Він розставив прудконогів, транспорт, літаки. Мевена ми навіть не бачили, — й далі протестує Салін, піднявши руки над головою. Батько не перебиває. Батько завжди дозволяє людям викопати собі могилу. — Там був король озерян. Він сам командував військами.
Батькові очі недобре темніють — це єдине, що вказує, як йому незатишно.
— І?
— І лежить зараз у могилі разом із ними, — Салін піднімає погляд на свого сталевого короля, як дитина, що прагне похвали. Він тремтить до кінчиків пальців. Я думаю про Ірис, що лишилася в Археоні — юну королеву на отруєному престолі. Вона втратила батька, єдину рідну людину, що зважилася поїхати з нею на південь. Вона — сила, з якою варто рахуватися, без питань, але це її сильно ослабить. Якби вона не була ворогом, я б її пожаліла.
Батько повільно підводиться з престолу. Він задумливий.
— Хто вбив короля Озерного краю?
Зашморг затягується.
Салін посміхається:
— Я.
Зашморг готовий, і батько — теж. Він стискає кулак, зриває з форми Саліна всі ґудзики та скручує з них тонкі сталеві спиці. Вони обмотуються в Саліна довкола шиї і змушують його встати. Вони тягнуть його вгору, аж врешті він починає шкрябати носаками по підлозі, намагаючись утриматися.
За столом очільник Монтфорту відхиляється у кріслі. Жінка біля нього, дуже сувора блондинка зі шрамом на обличчі, шкірить зуби. Я пам’ятаю її з нальоту на Літополь — це вона ледь не вбила мого брата. Кел власноручно її катував — а тепер вони, можна сказати, на одному боці. Вона — велике цабе у Черленій сторожі і, якщо не помиляюся, одна з найближчих Мариних союзниць.
— Ваш наказ... — хрипить Салін і шкрябає сталеві нитки на шиї, що вгризаються у плоть. Обличчя сіріє, під шкірою збирається кров.
— Мій наказ: убити Мевена Келора чи не дати йому втекти. Ви не зробили ані того, ані іншого.
— Я...
— Ви вбили короля незалежної країни. Союзниці Норти, яку цікавило тільки одне — захистити нову королеву-озерянку. А тепер? — Батько пирхає і своїм навиком підтягує Саліна ближче. — Ви дали їм підстави втопити нас усіх. Королева Озерного краю цього не пробачить. — Він дає Салінові лункого ляпаса. Удар має принизити, а не завдати болю. І це спрацьовує. — Я знімаю з вас титули та обов’язки. Дім Ірал, перерозподіліть їх, як вважаєте за належне. І заберіть цього черва з-перед моїх очей.
Клан поквапцем витягає Саліна з зали, перш ніж він наробить іще дурниць. Коли сталеві нитки його відпускають, він тільки закашлюється і, можливо, заходиться сльозами. Його схлипи відлунюють з коридора, але стихають, коли грюкають, зачиняючись, двері. Він жалюгідний. Але я рада, що він не вбив Мевена. Якби малий Келор загинув сьогодні, між Келом і престолом, Келом і мною не лишилося б жодних перешкод. А так у мені тліє темна надія.
— Хтось має додати щось посутнє? — батько плавно сідає і ковзає пальцем по хребту материної змії. Її очі заплющуються від задоволення. Це огидно.
Джеральд Гевен, здається, хоче під землю провалитися — а він може. Він втуплюється у свої руки і сподівається, що батько його не принижуватиме. На щастя, його рятує вишкірена командирка Черленої сторожі. Вона встає, шкрябнувши стільцем по підлозі.
— За даними нашої розвідки, тепер Мевен Келор у питаннях безпеки покладається на провидців. Вони бачать найближче майбутнє...
Мати клацає язиком.
— Ми знаємо, хто такі провидці, багряна.
— І добре, — без вагань відповідає командирка.
Якби не батько та хисткість нашого становища, мати, мабуть, запхала б зміюку багряній у горло. А так просто стискає губи.
— Тримайте своїх людей у руках, прем’єре, а то це доведеться зробити мені.
— Я — генерал Командування Черленої сторожі, — гарикає жінка. Я зауважую, що Мара посміхається. — Якщо вам потрібна наша допомога, то будьте ласкаві, демонструйте повагу.
— Звісно, — ґречно каже мати. Її коштовності зблискують, коли вона нахиляє голову. — Я демонструю повагу тим, хто на неї заслуговує.
Командирка й далі супиться, у ній закипає лють. Вона з огидою втуплюється в материну корону.
У голові вирують думки. Я плескаю в долоні — знайомий поклик. Багряна служка дому Самос тихо заходить до кімнати з келихом вина в руці. Вона пам’ятає наказ, тож підскакує до мене і пропонує напій. Я беру келих перебільшено повільним рухом. Не відриваючи погляду від очей багряної командирки, я п’ю. Щоб приховати, як нервуюся, я тарабаню пальцями по кришталю. У гіршому разі я розізлю батька. У кращому…
Я жбурляю келих на підлогу й розбиваю. Навіть я щулюся від звуку й того, що це означає. Батько намагається не виказати реакції, тільки стискає губи. Він мусив би краще мене знати. Я не здамся без бою.
Служка без вагань опускається на коліна й починає збирати скалки голими руками. Так само без вагань люта багряна жінка перескакує через стіл, і зала приходить у гарячковий рух. Срібні зриваються на ноги, багряні теж, Мара й собі відштовхується від стіни і перекриває дорогу своїй подружці.
Червона командирка нависає над нею, але Барров не відступає.
— Ми що, таке терпітимемо? — волає на мене жінка, кулаком вказуючи на покоївку на підлозі. Запах крові посилюється, та ріже руки. — Ви певні?
Усі в залі думають про те саме. Найгарячіші голови по обидва боки починають волати. Ми — давні срібні доми шляхетної крові — уклали союз із повстанцями, злочинцями, слугами і злодіями. І байдуже, які в кого навики — у нас протилежні способи життя. Наші цілі не однакові. Ця нарада — порохова бочка. Якщо мені пощастить, вона вибухне. Рознесе на друзки загрозу шлюбу. Знищить клітку, в яку мене знову хочуть посадити.
Командирка шкіриться на мене через Марине плече, і очі в неї — як два блакитні кинджали. Якби ця кімната і мій одяг не наїжачилися металом, я злякалася б. А так я втуплююся в неї, як і належить срібній принцесі, яку змалку вчили ненавидіти її породу. Служниця в мене в ногах закінчує роботу й забирається геть зі зраненими руками. Треба не забути послати Ластівку її зцілити.
— Поганий спектакль, — шепоче мати мені на вухо. Коли вона поплескує мене по руці, змія спускається й обвиває мені долоню. Плоть у неї липка і холодна.
Я зціплюю зуби.
— Як ми можемо це прийняти?
Принців голос проривається крізь сум’яття. Багато хто змовкає, включно з вишкіреною багряною командиркою. Мара силою відводить її назад на місце, хоча й не без труднощів. Решта повертається до принца-вигнанця, який саме випростався. Останні місяці пішли Тиберієві Келору на користь. Війна йому пасує. Він бринить життям, хоча щойно чудом уникнув смерті. Його бабуся, що так і не підвелася зі свого місця, дозволяє собі посміхнутися кутиками вуст. У мене серце йде у п’яти. Мені це не подобається. Я вчіпляюся у поручні свого трону, щоб дробити нігтями дерево, а не плоть.
— Кожен у цій залі розуміє, що ми змінили ситуацію.
Він шукає Мару поглядом, черпає з неї силу. Якби я була сентиментальна, то, можливо, розчулилася б. Натомість я думаю тільки про Елейну, що лишилася в палаці Розлому, в безпеці. Птолемієві потрібен спадкоємець. Ніхто з нас не хотів, щоб вона пішла у бій. Попри це, тепер я жалкую, що вона не сидить обіч мене. Я не хочу пройти це все на самоті.
Кела вчили на державника, він уміє виголошувати промови. Але він не такий обдарований, як його брат, і кілька разів зашпортується, крокуючи залою. На жаль, усім на це, здається, байдуже.
— Багряні вікували вік як раби, прикуті до своєї долі. Народжені у нетрях, у наших палацах... чи в болотистих селах уздовж річок. — Марині щоки затоплює рум’янець. — Раніше я думав так, як мене привчили. Наші шляхи визначені заздалегідь. Багряні — нижча раса. Вони ніколи не змінять свого становиська, бодай без кровопролиття. Без великих жертв. Колись я думав, що це — зависока ціна. Але я помилявся. Ті з вас, хто зі мною не згоден, — він сердито зиркає на мене, і я здригаюся, — ті, хто вважає себе вищими, хто вважає себе богами, помиляються. І не тому, що існують такі, як дівчина-блискавка. Не тому, що нам раптом знадобилися союзники, аби здолати мого брата. Просто тому, що помиляються. Я народився принцом. У мене було більше привілеїв, ніж у більшості з вас. До мого розпорядження завжди були слуги, готові виконати будь-який мій наказ, і мене вчили думати, що їхня кров — просто через колір — важить менше, ніж моя. Багряні, мовляв, дурні; багряні, мовляв, щурі; багряні, мовляв, нездатні взяти владу над власними життями; багряні, мовляв, створені, щоб прислужувати. Ми всі чули ці слова. І це — брехня. Зручна брехня, яка полегшує нам життя й дозволяє не соромитися, а їм робить життя нестерпним.
Він зупиняється поруч зі своєю бабусею. Височить над нею.
— Більше цього терпіти не можна. Не можна — і все. Ми різні, але нас не можна розділити.
Бідолашний наївний Келор. Його бабуся схвально киває, але я пам’ятаю, що вона говорила в моєму домі. Вона мріє посадити внука на престол і хоче, щоб старий світ зацілів.
— Прем’єре, — каже Тиберій, жестом запрошуючи до слова очільника Монтфорту.
Чоловік прокашлюється і встає. Він вищий, ніж більшість у залі, але худий. Він схожий на бліду рибу, і вираз обличчя в нього такий же порожній.
— Королю Воло, ми вдячні вам за допомогу в обороні Корвіуму. І тепер, просто тут, на очах у вашого і нашого проводу, я хочу почути, що ви думаєте про сказане принцом Тиберієм.
— Якщо у вас є питання, прем’єре, то так і скажіть, — бурчить батько.
Обличчя у прем’єра непорушне, невчитне. Мені здається, що він приховує анітрохи не менше таємниць і амбіцій, ніж ми всі. Якби ж то я могла до нього дістатися...
— Багряні і срібні, Ваша Величносте. Якого кольору стяги цього повстання?
Батько видихає, на блідій щоці сіпається м’яз. Він торкається своєї гострої борідки.
— Обох, прем’єре. Це війна, у якій зацікавлені ми обоє. Я дав вам слово, головами дітей присягаю.
Спасибі, татку. Червона командирка цим скористається за першої ж нагоди.
— Принц Тиберій каже правду, — бреше крізь зуби батько. — Світ змінився. І ми мусимо змінитися разом із ним. Перед лицем спільного ворога постають дивні союзи, але це не підважує правдивості нашого альянсу.
Як і з Саліном, я відчуваю, як стискається зашморг. Тільки стискається він у мене на шиї, погрожуючи підвісити над прірвою. То так я проживу решту життя? Я хочу бути сильною. Цьому мене вчили, за це я страждала. Думала, що саме цього я хочу. Але смак свободи солодкий. Варто скуштувати її раз — і вже не хочеться відпускати. Вибач, Елейно. Вибач.
— У вас є ще питання про умови союзу, прем’єре Девідсоне? — веде далі батько. — Чи продовжимо планувати повалення тирана?
— І які ж це умови? — голос у Мари змінився, що й не дивно. Востаннє я її бачила в полоні, пригнобленою майже до невпізнаваності. А тепер її іскри повернулися з подвоєною силою. Вона переводить погляд із батька на прем’єра, шукаючи відповіді.
Батько відповідає із втіхою, і я затримую подих. Порятуй мене, Маро Барров. Випусти бурю — я ж знаю, ти можеш. Причаруй принца, тобі завжди це вдавалося.
— Королівство Розлому після повалення Мевена здобуде незалежність. Там правитимуть сталеві королі. Звичайно, із поступками для багряних громадян. Я не збираюся створювати рабовласницьку державу, як Норта.
Мару він, здається, не переконав, але вона поки що утримується від коментарів.
— Звичайно, Норті потрібен новий король.
У неї розширюються очі. Її охоплює жах, і вона рвучко повертається до Кела, чекаючи на відповідь. Він, здається, заскочений зненацька. Дівчину-блискавку прочитати легше, ніж дитячу книжку: у ній клекоче лють.
Анабель підводиться зі свого крісла і гордовито виструнчується. Вона з посмішкою повертається до Кела і торкається його щоки. Він надто шокований, щоб якось відповісти на доторк.
— Мій онук — законний король Норти, і престол належить йому.
— Прем’єре... — шепоче Мара, переводячи погляд на очільника Монтфорту. Вона майже благає. Його маску на мить пронизує смуток.
— Монтфорт обіцяє підтримку Ке... — він уриває себе, але дивиться куди завгодно, тільки не на Мару Барров. — Королю Тиберію.
У повітрі вирує хвиля жару. Принц розлючений до шалу. А найгірше ще попереду, і то для нас усіх. Якщо мені пощастить, він просто спалить цю вежу к чортам.
— Ми скріпимо союз між Розломом і законним королем на традиційний спосіб, — каже моя мати, провертаючи ніж. Вона тішиться моментом. Я ледве стримую сльози, щоб їх ніхто не помітив.
Усі розуміють, що вона має на увазі. Кел здушено зойкає — цей звук геть не пасує навіть принцу, не те що королю.
— Багато води спливло відтоді, але на Випробі королев йому обрали наречену, — мати накриває мою долоню своєю, торкаючись того місця, де буде обручка.
Велика зала раптом стає задушлива, мене приголомшує запах крові. Ні про що інше я й думати не можу. Я дозволяю різкому металевому присмаку притупити відчуття і зціплюю щелепи, аби не вибовкати всі ті слова, які рвуться назовні. Вони гримлять у горлі, просяться на свободу. Я цього вже не хочу. Відпустіть мене додому. Кожне слово — зрада мого дому, моєї родини, моєї крові. Я скриплю зубами, кістками. Замкненою кліткою мого серця.
Я ув’язнена у власному тілі.
Змусь його обрати, Маро. Змусь його відмовити мені.
Вона тяжко дихає, її грудки стрімко здіймаються й опадають із кожним подихом. У неї, як і в мене, аж забагато слів, які вона хоче викричати. Сподіваюся, вона бачить, як я хочу відмовитися.
— Зі мною ніхто не додумався порадитися, — сичить принц, відштовхуючи свою бабусю. Його очі палають. Він удосконалив мистецтво пекти поглядом добрий десяток людей одночасно. — Ви хочете посадити мене на трон — не питаючи моєї згоди?
Анабель вогню не боїться і знову торкається його обличчя.
— Ми ні до чого тебе не силуємо. Ми просто помагаємо тобі стати тим, ким тобі судилося стати. Твій батько загинув за твою корону, а ти хочеш її відкинути? І заради кого? Зрадити свою країну? Заради чого?
У нього немає відповіді. Скажи «ні». Скажи «ні». Скажи «ні».
Але я вже бачу, що ця перспектива його вабить. Приманює. Влада зваблює і засліплює. Кел теж перед нею вразливий. Власне, більше, ніж ми всі. Він ціле життя прожив, не зводячи погляду з трону, й готувався до дня, коли той належатиме йому. Я із власного досвіду знаю, що від такої звички відмовитися нелегко. І з власного досвіду знаю, що мало є на світі речей, солодших за корону. Я знову згадую Елейну. А він думає про Мару?
— Мені потрібне свіже повітря, — шепоче він.
Мара, звичайно, виходить за ним, сипнувши іскрами на прощання.
Я ледь не кличу служку, щоб принесла ще келих вина. Але стримуюся. Мара пішла, й ніхто цього разу не зупинить командирку. Та й до того ж, від алкоголю мені стане ще більш тоскно, ніж зараз.
— Най живе Тиберій VII, — каже Анабель.
Зала підхоплює її слова. Я тільки ворушу вустами. Я почуваюся так, ніби мене отруїли.