Він сердито шкребе браслетом об браслет, зап’ястки викресують іскру за іскрою. Але вони не займаються, не розгораються. Вогники холодні, слабкі у порівнянні з моїми. Цілі в них нема. І користі від них — немає теж. Я крокую за ним гвинтовими сходами до балкона. Можливо, звідти відкривається гарний краєвид — але я його не помічаю. У мене немає сил помічати хоч щось, крім Кела.
Всередині все трепече.
У мені борються надія і страх. І в Келові теж — вони зблискують у нього в очах. У бронзі розгорається заграва, два різні види вогню.
— Ти ж обіцяв, — шепочу я, намагаючись розірвати його на шматки, не поворухнувши при цьому жодним м’язом.
Кел крокує балконом, як шаленець, а тоді притискається спиною до поручнів. Він роззявляє і знову закриває рота, намагаючись вигадати, що сказати. Знайти якесь пояснення. Він не Мевен, він не брехун, — нагадую я собі. Він не хоче заподіяти тобі кривди. Але чи це його зупинить?
— Я не думав... та хто у здоровому глузді схоче посадити мене на трон після того, що я накоїв? Ти скажи, ти правда думала, що хтось підпустить мене до трону? Я срібних убивав, свій народ.
Він закриває обличчя розжареними долонями. Тре шкіру, ніби хоче вивернути себе назовні.
— Ти і багряних убивав. А казав же, що немає ніякої різниці.
— Різниця є, але вона не мусить нас розділяти.
Я шкірюся.
— Ти виголошуєш прекрасну промову про рівність, а потім дозволяєш цьому виродку Самосу загарбати королівство — точнісінько таке, якому ти хочеш покласти край. Не бреши, не кажи, наче ти не знав про його умови, про його корону...
Голос зривається, решту я не можу вимовити вголос. Від того вона стане правдою.
— Ти ж знаєш, я поняття не мав про це.
— Серйозно? — Я підводжу брову. — Твоя бабуся тобі не натякала? Ти навіть про це і не мріяв?
У нього комок стоїть у горлі. Він не може заперечити своїх найглибших бажань. Тож навіть не намагається.
— Ми не можемо зупинити Самосів. Бодай поки що...
Я даю йому ляпаса. Його голова відхиляється від удару — і так і лишається. Він втуплюється в обрій, на який я й дивитися не хочу.
— Я не про Самосів, — хриплю я.
— Я не знав, — каже він, і його слова м’які, як попіл на вітрі. На жаль, я йому вірю. Від того мені складніше на нього злитися, а без злості лишається тільки страх і горе. — Я правда не знав.
Сльози випалюють у мене на щоках солоні сліди, і я ненавиджу себе за те, що плачу. Я навіть не знаю, скільки людей щойно загинуло в мене на очах і скількох я вбила сама. То як я можу проливати сльози через таке? Через людину, яка досі дихає?
Голос тремтить.
— Це тут я мушу попросити тебе обрати мене?
Адже це вибір. Він може сказати «ні». Чи «так». Наші долі залежать від одним-одного слова.
Обери мене. Обери світанок. Раніше він обрав інше. Тож зараз мусить обрати це.
Тремтячи, я обхоплюю його обличчя долонями і повертаю, щоб він поглянув на мене. Але він не може, й коли його бронзові очі зосереджуються в мене на губах, чи на плечі, чи на таврі, підставленому теплому повітрю, щось усередині мене ламається.
— Я не зобов’язаний із нею одружуватися, — бурмоче він. — Про це можна домовитися.
— Не можна. Ти ж розумієш, що не можна. — Я холодно сміюся над його абсурдними заявами.
У нього очі темніють.
— Ти ж розумієш, що шлюб значить для нас — для срібних. Він нічого не значить. Це не має ані найменшого стосунку до того, що ми відчуваємо й до кого.
— Ти серйозно думаєш, що я серджуся саме через шлюб? — У мені закипає лють, гаряча, дика. На таку не заплющиш очі. — Ти серйозно думаєш, що я хочу стати твоєю королевою — чи просто королевою?
Теплі пальці тремтять і стискають мої, коли я пробую вислизнути.
— Маро, ти уяви, що я зможу зробити. Яким королем зможу стати.
— Та навіщо комусь узагалі бути королем? — повільно питаю я, чітко вимовляючи кожне слово.
У нього немає відповіді.
У палаці протягом полону я довідалася, що Мевен — витвір своєї матері. Саме вона перетворила його на монстра. Ніщо на світі не зможе його змінити чи перекреслити її вчинків. Але й Кел — теж витвір чиїхось рук. Усі ми створені іншими, і в кожному з нас є сталева нитка, якої ніщо й ніхто не зможе перерізати.
Я думала, Кел не вразливий на спокусу і гниль влади. Як же я помилялася.
Він народжений, щоб стати королем. Для цього його створено. Його виховали так, щоб саме цього він хотів.
— Тиберію... — я ніколи доти не вимовляла його справжнього імені. Воно йому не пасує. Воно не пасує нам. Але це — його сутність. — Обери мене.
Він гладить мої долоні, торкається моїх пальців. Я заплющую очі. Я даю собі мить, щоб запам’ятати, який він на дотик. Як і того дня у П’єдмонті, коли нас застала зненацька злива, я хочу згоріти. Я хочу згоріти.
— Маро... — шепоче він. — Обери мене.
Обери корону. Обери клітку іншого короля. Обери зраду всього, за що ти спливала кров’ю.
Ось і моя сталева нитка. Тонка, але не перерізати.
— Я тебе кохаю, я хочу тебе більше, ніж будь-чого в цьому житті. — Його слова відлунюють пусткою на моїх вустах. — Будь-чого в цьому житті.
Я повільно розплющую очі. Йому стає відваги зустрітися зі мною поглядом.
— Уяви, чого ми могли б досягнути разом, — шепоче він, намагаючись мене пригорнути. Але я непорушна. — Ти ж знаєш, що ти для мене значиш. Без тебе в мене нікого немає. Я сам-один. У мене нікого не лишилося. Не покидай мене самого.
Мені перехоплює подих.
Я цілую його, можливо, ймовірно, точно востаннє. Від його губ віє дивним холодом, ніби ми обоє перетворюємося на кригу.
— Ти не один, — і надія у нього в очах крає мене до кісток. — У тебе є корона.
Раніше мені здавалося, наче я знаю, що таке розбите серце. Я думала, це те, що мені заподіяв Мевен. Коли він встав і лишив мене на колінах. Коли пояснив: усе, що я про нього знала — брехня. Але ж я вірила, що його кохаю.
Тепер я знаю: тоді я поняття не мала, що таке кохання. І навіть не уявляла, що це таке — розбите серце.
Стояти перед людиною, яка становить для тебе цілий світ, і слухати, що тебе не досить. Оберуть не тебе. Ти — тінь для людини, яка є твоїм сонцем.
— Маро, будь ласка. — Він благає, як дитина у розпачі. — А ти думала, чим це закінчиться? Серйозно, як ти уявляла, що буде далі? — Мене прошиває холод, але я все одно відчуваю жар, який сочиться від нього. — Ти не мусиш цього робити.
Але ж мушу.
Я відвертаюся, глуха до його благань. А він не намагається мене спинити. Він дозволяє мені піти.
Кров заглушає все, крім крику моїх думок. Страшних ідей і сповнених ненависті слів, поламаних і скалічених, як безкрила птаха. Вони плентаються повз мене, і кожна страшніша за попередню. «Ми — не обранці богів, а їхнє прокляття». Це ж можна сказати про нас усіх.
Я чудом не падаю із гвинтових сходів, чудом вибираюся із вежі на своїх двох. Небо над головою ненависно яскраве — разючий контраст із прірвою в мені. Я запихаю руку глибоко в кишеню форми й ледве помічаю укол чогось гострого. Я майже одразу згадую: це сережка. Та, яку дав мені Кел. Я ледь не заходжуся сміхом. Чергова порушена обіцянка. Чергова зрада Келорів.
У мене серце стискається від бажання чкурнути. Я хочу до Кілорна, я хочу до Ґіси. Я хочу, щоб з’явився Шейд і сказав, що це все мені наснилося. Я уявляю, що вони біля мене — їхні слова, їхні заспокійливі обійми.
Їх заглушає інший голос. Він обпікає мені душу.
«Кел виконує накази, але сам вибору не робить».
Від згадки про Мевенові слова я зітхаю. Зробив-таки Кел свій вибір. І в глибині душі я анітрохи не здивована. Принц не змінився. По суті, він непогана людина, просто діяти не хоче. Посутньо мінятися не хоче. У нього в серці — корона, а серця не змінюються.
Коли Фарлі мене знаходить, я сліпо витріщаюся на стінку завулка. Сльози вже давно висохли. Вона вагається: де й поділося її зухвальство. Вона підходить до мене повільно, майже боязко, і простягає руку, щоб торкнутися мого плеча.
— Я довідалася тоді ж, коли й ти, — шепоче вона. — Присягаюся.
Той, кого кохала вона, загинув. Мій коханий вирішив піти. Обрав усе, що я ненавиджу, понад усе, що я представляю. Цікаво, що болячіше.
Та не встигаю я розслабитися й дозволити їй мене втішити, я зауважую, що біля нас стоїть іще дехто.
— Я знав, — каже прем’єр Девідсон, мовби вибачається. Спочатку в мені знову закипає гнів, але це — не його вина. Кел не мусив погоджуватися. Кел не мусив мене відпускати.
Кел не мусив пожадливо глитати ласу наживку на гачку.
— Розділяй і владарюй, — шепочу я, пригадуючи його ж слова. Пелена від розбитого серця припіднімається на мить, і я все розумію. Монтфорт і Черлена сторожа насправді ніколи не підтримали б срібного короля, якби в них не було додаткових мотивів.
Девідсон киває.
— Інакше їх не здолати.
Самос, Келор, Сиґнет. Розлом, Норта, Озерний край. Ними рухає жадоба, вони готові перебити один одного заради розбитої корони. Це все — монтфортський план. Я змушую себе вдихнути, намагаюся оговтатися. Намагаюся забути Кела, забути Мевена, зосередитися на шляху перед нами. Я не знаю, куди він веде.
Десь удалині і десь у моїх кістках гримить грім.
Ми дозволимо їм перебити один одного.