Театр представляет прежнюю улицу.
Явление 1
Микола (один). Один собi живу на свiтi, як билинка на полi; сирота — без роду, без племенi, без талану i без приюту. Що робить — i сам не знаю. Був у городi, шукав мiста, но скрiзь опiзнився. (Думает.) Одважусь в пекло на три днi! Пiду на Тамань, пристану до чорноморцiв. Хоть iз мене i непоказний козак буде, та єсть же i негiднiйшi од мене. Люблю я козакiв за їх обичай! Вони коли не п’ють, то людей б’ють, а все не гуляють. Заспiваю лиш пiсню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив.
№ 12
Гомiн, гомiн, гомiн, гомiн по дiбровi,
Туман поле покриває, мати сина виганяє.
«Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе орда возьме, нехай тебе орда возьме».
«Мене, мати, мене, мати, орда знає,
В чистiм полi об’їжджає, в чистiм полi об’їжджає».
«Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе ляхи возьмуть, нехай тебе ляхи возьмуть».
«Мене, мати, мене, мати, ляхи знають,
Пивом-медом наповають, пивом-медом наповають».
«Iди сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе турчин возьме, нехай тебе турчин возьме».
«Мене, мати, мене, мати, турчин знає,
Срiблом, злотом надiляє, срiблом, злотом надiляє».
«Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе москаль возьме, нехай тебе москаль возьме».
«Пiду, мати, москаль мене добре знає,
Давно уже пiдмовляє, давно мене пiдмовляє.
У москаля, у москаля добре жити,
Будем татар, туркiв бити, будем татар, туркiв бити».
Так i я з чорноморцями буду тетерю їсти, горiлку пити, люльку курити i черкес бити. Тiлько там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, iз розумом не треба висоватись; та се невелика штука. I дурнем не трудно прикинутись.
Явление 2
Петро и Микола.
Петро (выходит на сцену и, не видя Миколы, поет).
№ 13
Сонце низенько,
Вечiр близенько,
Спiшу до тебе,
Лечу до тебе,
Моє серденько!
Ти обiщалась
Мене вiк любити,
Нi з ким не знаться
I всiх цураться,
А для мене жити.
Серденько моє,
Колись ми обоє
Любились вiрно,
Чесно, примiрно
I жили в покої.
Ой, як я прийду,
Тебе не застану,
Згорну я рученьки
Згорну я бiлiї
Та й нежив стану…
Микола (в сторону). Се не iз нашого села i вовся менi незнакомий.
Петро (в сторону). Яке се село? Воно менi не в примiту.
Микола (подходя к Петру). Здоров, пане брате! Ти, здається, не тутешнiй.
Петро. Нi, пане брате.
Микола. Вiдкiль же ти?
Петро. Я?.. (С улыбкою.) Не знаю, як би тобi i сказати — вiдкiль хочеш…
Микола. Та уже ж ти не забув хоть того мiста, де родився?
Петро. О, запевне не забув, бо i вовся не знаю.
Микола. Та що ж ти за чоловiк?
Петро. Як бачиш: бурлака на свiтi; тиняюсь од села до села, а тепер iду в Полтаву.
Микола. Може, у тебе родичi єсть в Полтавi або знакомi?
Петро. Нема у мене нi родичiв, нi знакомих. Якi будуть знакомi або родичi у сироти?
Микола. Так ти, бачу, такий, як i я — безприютний.
Петро. Нема у мене нi кола, нi двора: весь тут.
Микола. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити.
Петро. Правда твоя, брате; но я, благодаренiє Богу, до сього часу прожив так на свiтi, що нiхто нiчим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що i ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рiдного брата. Будь моїм приятелем…
Явление 3
Те же и возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковым платком.
Выборный — в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье.
Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною.
Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборный громко говорит в дверь Терпилихи.
Выборный. Та ну-бо, Борисе, iди з нами! Менi до тебе дiло єсть.
Терпилиха (в своей хате). Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається.
Выборный. Та надворi швидше провiтриться.
Терпилиха. В хатi лучче: тут нiхто не побачить i не осудить.
Выборный. За всi голови! (Отходит от двери.) Не стидно, хоть на сватаннi i через край смикнув окаянної варенухи. (Увидя Миколу.) Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся iз города?
Возный. Не обрiтається лi в городi новинок каких курйозних?
Выборный. Адже ти був на базарi — що там чути?
Микола. Не чув, далебi, нiчого. Та в городi тепер не до новин; там так старi доми ламають, та улицi застроюють новими домами, та кришки красять, та якiсь пiшоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пiшки, що аж дивитись мило.
Возный. Дивитись мило, а слухати, що мiщанство i купечество говорить, чи мило, чи нi?
Выборный. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що не запаслися заздалегiдь деревом, досками i дранню. Од того i тяжко. Ви думаєте, весело i старшинi принуждати других виполняти те, що їм велять. Та що ж робить, нiгде дiтись, коли треба управлятись.
Возный. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так i те ж треба сказати, що всякий господар для себе ж i строїть.
Микола. Iншi хати такi були, що якби не велiли порозламовати, то б од вiтру самi попадали i подавили б своїх хазяїнiв. Коли прислухатись, хто бiльше гримає на сю перестройку, то однi тузи, багачi. А середнього розбору мовча строять. Да уже ж i город буде, мов мак цвiте! Якби покойнi шведи, що згинули пiд Полтавою, повставали, то б тепер не пiзнали Полтави!
Возный. По крайнiй мiрi — теє-то як його — чи не чути чого об обидах, спорах i грабежах i — теє-то як його — о жалобах i позвах?
Выборный. Та що його питати: вiн по городу гав ловив та витрiшки продавав… (К Миколе.) Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш — вiн заручився.
Микола. Поздоровляю вас, добродiю… А з ким же Бог привiв?
Возный. З найкращою зо всього села i всiх прикосновенних околиць дiвицею.
Выборный. Не скажемо, нехай кортить! (Отходя.) А се що за парубок?
Микола. Се мiй знакомий; iде iз Коломака в Полтаву на заробiток.
Возный. Хiба-развi — теє-то як його — iз Коломака через наше село дорога в город?
Петро. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись.
Выборный и возный уходят.
Явление 4
Петро и Микола.
Петро. Се старший в вашiм селi?
Микола. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний — так i бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз рiдного батька злупить!
Петро. А то, другий?
Микола. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так бiда — хитрий, як лисиця, i на всi сторони мотається; де не посiй, там i уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.
Петро. Так вiн штука! Кого ж вони висватали?
Микола. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до неї багато женихiв залицялись.
Петро (в сторону). На Наталцi!.. (Успокоясь.) Но Наталка не одна на свiтi. (К Миколе.) Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна?
Микола. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий їх родич i знаю їх бiдне поживання.
Петро. Де ж вони перше жили?
Микола. В Полтавi.
Петро (с ужасом). В Полтавi!..
Микола. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?
Петро. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже Наталка з матiр’ю тут живуть i як вони прозиваються?
Микола. Як тут вони живуть… (Говорит протяжно, как будто в мыслях рассчитывает время.) Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смертi Наталчиного батька.
Петро (вскрикивает). Так вiн умер!
Микола. Що з тобою робиться?
Петро. Нiчого, нiчого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?
Микола. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка — Наталка.
Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно.
Микола (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал, и говорит). Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:
№ 14
Вiтер вiє горою,
Любивсь Петрусь зо мною,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
Полюбила Петруся
I сказати боюся,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
А за того Петруся
Била мене матуся,
Ой, лихо, не Петрусь…
Де ж блукає мiй Петрусь,
Що i досi не вернувсь?
Ой, лихо, не Петрусь…
Я хоть дiвка молода,
Та вже знаю, що бiда.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра.)
Петро. Так, угадав!.. Я — той нещасний Петро, якому Наталка припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а тепер…
Микола. Що ж тепер? Iще ми нiчого не знаємо, може, i не її засватали.
Петро. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив менi, що ти їх родич, чи не можна тобi довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю.
Микола. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю. Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут?
Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо їй вспоминати об тiм, якого так легко забула!
Микола. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю її, то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. (Уходит к Терпилихе.)
Явление 5
Петро (один).Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим пóтом копiйку, спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi. Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все удається, всi його люблять, всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (Поет.)
№ 15
У сосiда хата бiла,
У сосiда жiнка мила,
А у мене нi хатинки,
Нема щастя анi жiнки.
За сосiдом молодицi,
За сосiдом i вдовицi,
I дiвчата поглядають, —
Всi сосiда полюбляють.
Сосiд ранше мене сiє, —
У сосiда зеленiє,
А у мене не орано
I нiчого не сiяно.
Всi сосiда вихваляють,
Всi сосiда поважаюсь;
А я марно часи трачу,
Один в свiтi — тiлько плачу.
Во время пения Макогоненко выходит на сцену, слушает и по окончании подходит к Петру и говорит.
Явление 6
Петро и выборный.
Выборный. Ти, небоже, i спiвака добрий.
Петро. Не так, щоб дуже — от аби-то.
Выборный. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за чоловiк?
Петро. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в Полтаву.
Выборный. Де ж ти бував, що ти видав i що чував?
Петро. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був на лiнiї, заходив i в Харков.
Выборный. I в Харковi був? Лепський то десь город?
Петро. Гарний город; там всього доброго єсть, я i в театрi був.
Выборный. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко?
Петро. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистроєний великий будинок. Туда ввечерi з’їжджаються пани i сходяться всякi люди, хто заплатити може, i дивляться на комедiю.
Выборный. На комедiю (знак удивления). Ти ж бачив, пане брате, сю комедiю, яка вона?
Петро. I не раз бачив. Се таке диво — як побачиш раз, то i вдруге схочеться.
Явление 7
Те же и возный.
Возный. Що ти тут, старосто мiй, — теє-то як його — розглагольствуєш з пришельцем?
Выборный. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та бачив i комедiю i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили.
Возный. Комедiя, сирiч, лицедiйство. (К Петру.) Продолжай, вашець…
Петро. На комедiї однi виходять — поговорять, поговорять та й пiдуть; другi вийдуть — те ж роблять; деколи пiд музику спiвають, смiються, плачуть, лаються, б’ються, стрiляються, колються i умирають.
Выборный. Так таке то комедiя? Єсть же на що дивитись, коли люди убиваються до смертi; нехай їй всячина!..
Возный. Они не убиваються i не умирають — теє-то як його — настояще, а тiлько так удають iскусно i прикидаються мертвими. О, якби справдi убивалися, то б було за що грошi заплатити!
Выборный. Так се тiлько грошi видурюють! Скажи ж, братику, яке тобi лучче всiх полюбилось, як каже пан возний, лицемiрство?
Возный. Не лицемiрство, а лицедiйство.
Выборный. Ну, ну! Лицедiйство…
Петро. Менi полюбилась наша малоросiйська комедiя; там була Маруся, був Климовський, Прудиус i Грицько.
Выборный. Розкажи ж менi, що вони робили, що говорили.
Петро. Спiвали московськi пiснi на наш голос, Климовський танцьовав з москалем. А що говорили, то трудно розiбрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому i дуже поперевертав слова.
Выборный. Москаль? Нiчого ж i говорити! Мабуть, вельми нашкодив i наколотив гороху з капустою.
Петро. Климовський був письменний, компоновав пiснi i був виборний козак: служив в полку пана Кочубея на баталiї з шведами пiд нашою Полтавою.
Возный. В полку пана Кочубея? Но в славнiї полтавськiї времена — теє-то як його — Кочубей не бил полковником i полка не iмiл; iбо i пострадавший от iзверга Мазепи за вiрность к государю i отечеству Василiй Леонтiйович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником.
Выборный. Так се так не во гнiв сказати: буки-барабан-башта, шануючи Бога i вас.
Возный. Великая неправда виставлена пред очi публичностi. За сiє малоросiйськая лiтопись вправi припозвать сочинителя позвом к отвiту.
Петро. Там i Iскру почитують.
Возный. Iскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським i пострадал вмiстi з Кочубеєм, мало не за год до Полтавськой баталiї; то думать треба, що i полк не єму принадлежал во врем’я сраженiя при Полтавi.
Петро. Там Прудиуса i писаря його Грицька дуже бридко виставлено, що нiбито царську казну затаїли.
Возный. О, се дiло возможне i за се сердиться не треба. В сiм’ї не без виродка — теє-то як його. Хiба єсть яка земля, праведними Iовами населена? Два плута в селi i селу безчестя не роблять, а не тiлько цiлому краєвi.
Выборный. От то тiлько нечепурно, що москаль взявся по-нашому i про нас писати, не бачивши зроду нi краю i не знавши обичаїв i повiр’я нашого. Коли не пiп…
Возный (перебивая). Полно, довольно, годi, буде балакати. Тобi яке дiло до чужого хисту? Ходiм лиш до будущої моєї тещi. (Уходят.)
Явление 8
Петро (один). Горько менi слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котору я любив бiльше всього на свiтi; для которої одважовав жизнь свою на всi бiди, для которої стогнав пiд тяжкою роботою, для которої скитався на чужинi i заробленую копiйку збивав докупи, щоб розбагатiть i назвать Наталку своєю вiчно! I коли сам Бог благословив мої труди, Наталка тогдi достається другому! О злая моя доле! Чом ти не такая, як других? (Поет.)
№ 16
Та йшов козак з Дону, та з Дону додому,
Та з Дону додому, та сiв над водою.
Сiвши над водою, проклинає долю:
Ой доле, ти, доле, доле моя злая!
Доле моя злая, чом ти не такая!
Чом ти не такая, як доля чужая?
Другим даєш лишнє, мене ж обижаєш,
I що менi миле, i те однiмаєш.
Не спасибi долi, коли козак в полi,
Бо коли вiн в полi, тогдi вiн на волi.
Ой, коли б ти, доле, вийшла ко мнi в поле,
Тогдi б ти згадала, кого обижала.
Явление 9
Петро и Микола.
Петро. А що, Миколо! яка чутка?
Микола. Не успiв нiчого i спитати. Лихий принiс возного з виборним. Та тобi б треба притаїтись де-небудь. Наталка обiщала на час сюда вийти.
Петро. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?
Микола. Я кликну тебе, коли треба буде.
Петро прячется.
Явление 10
Микола и Наталка.
Наталка (выходя поспешно). Що ти хотiв сказати менi Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збiгаються.
Микола. Нiчого. Я хотiв спитати тебе, чи ти справдi посватана за возного?
Наталка (печально). Посватана… Що ж робить, не можна бiльше сопротивлятися матерi. Я i так скiлько одвильовалася i всякий раз убивала її своїм одказом.
Микола. Ну, що ж? Возний — не взяв його враг — завидний жених. Не бiйсь, полюбиться, а може, i полюбивсь уже?
Наталка (с упреком). Миколо, Миколо! Не грiх тобi тепер надо мною смiятись! Чи можна менi полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалiв би i мене, i його.
Микола. Петра? (Поет.)
Що за того Петруся
Била мене матуся.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус.
Наталка (заплакав). Що ти менi згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бiдна! (Помолчав, указывает на реку.) Бачиш Ворскло?.. Або там, або нi за ким.
Микола (показывает в ту сторону, куда спрятался Петро). Бачиш ту сторону? Отже, i в Ворсклi не будеш, i журитись перестанеш.
Наталка. Ти, менi здається, побувавши довго в городi, ошалiв i совсiм не тим став, що був.
Микола. Коли хочеш, то я так зроблю, що i ти не та будеш, що тепер.
Наталка. Ти чорт знаєть що верзеш, пiду лучче додому. (Хочет уйти.)
Микола (удерживает). Пожди, одно слово вислухай, та й одв’яжись од мене.
Наталка. Говори ж — що такеє?
Микола. Хочеш бачити Петра?
Наталка. Що ти? Перехрестись! Де б то вiн взявся?
Микола. Вiн тут, та боїться показатись тобi, потому що ти посватана за возного.
Наталка. Чого ж йому боятись? Нам не грiх побачитись, я iще не вiнчана… Та ти обманюєш!..
Микола. Не обманюю — приглядайся! Петре, явись!
Наталка при появлении Петра вскрикивает: «Петро!» Петро вскрикивает: «Наталка!», оба стремятся друг к другу, обнимаются.
Немая сцена.
Микола (поет).
Поблукавши, мiй Петрусь
До мене оп’ять вернувсь.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус.
Петро. Наталко! В який час тебе я встрiчаю!.. I для того тiлько побачились, щоб навiки розлучитись.
Наталка. О Петре! Скiлько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе i затим не питаюся, чи iще ти любиш мене, а за себе — божусь…
Микола (перебивает). Об любовi поговорите другим разом, лiпшим часом; а тепер поговорiте, як з возним розв’язаться.
Наталка. Не довго з ним розв’язаться: не хочу, не пiду, та й кiнцi в воду!
Петро. Чи добре так буде? Твоя мати…
Наталка (перебивает). Мати моя хотiла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися.
Петро. Возний — пан, чиновний i багатий, а я не маю нiчого. Вам з матiр’ю треба подпори i защити, а я через себе ворогiв вам прибавлю, а не помощ подам.
Наталка. Петре! Не так ти думав, як одходив!
Петро. Я одинаковий, як тогдi був, так i тепер, i скажу тобi, що i мати твоя не согласиться промiняти багатого зятя на бiдного.
Микола. Трохи Петро неправду говорить.
Наталка. Одгадую своє нещастя! Петро бiльше не любить мене i йому нужди мало, хоть би я i пропала. От яка тепер правда на свiтi!
№ 17
Наталка.
Пiдеш, Петре, до тiєї, яку тепер любиш,
Перед нею мене, бiдну, за любов осудиш.
Петро.
Я другої не полюбив i любить не буду,
Тебе ж, моє серденятко, по смерть не забуду.
Оба вместе.
Наталка.
Коли б любив по-прежньому,
То б не мав цураться;
Не попустив свою милу
Другому достаться.
Петро.
Люблю тебе по-прежньому,
Не думав цураться;
Не попущу мою милу
Другому достаться.
Наталка.
Я жизнь свою ненавиджу, з серцем не звладiю,
Коли Петро мiй не буде, то смерть заподiю.
Петро.
Коли вiрно Петра любиш, так живи для його,
Молись Богу, моя мила, не страшись нiкого.
Оба.
Бог поможе серцям вiрним пережити муки;
Душi нашi з’єдинились, з’єдинить i руки.
Микола. Так, Наталко! Молись Богу i надiйся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє незчуєтесь, як i щастя на вашiй сторонi буде.
Наталка. Я давно уже поклялась i тепер клянусь, що кромi Петра нi за ким не буду. У мене рiдна мати — не мачуха, не схоче своєї дитини погубити.
Петро. Дай Боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.
Наталка. Петре! Любиш ти мене?
Петро. Ти все-таки не довiряєш? Люблю тебе бiльше, як самого себе.
Наталка. Дай же менi свою руку! (Взявши руки.) Будь же бодрим i менi вiрним, а я навiк твоя.
Микола. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дiвка, що i на краю пропастi не тiлько не здригнулась, но i другого пiддержує. (К Наталке.) За се заспiваю тобi пiсню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою, воно i без тебе славне. (Поет.)
№ 18
Ворскло рiчка
Невеличка,
Тече здавна,
Дуже славна
Не водою, а войною,
Де швед полiг головою.
Ворскло зрiло
Славне дiло:
Як цар бiлий,
Мудрий, смiлий,
Побив шведську вражу силу
I насипав їм могилу.
Козаченьки
З москалями
Потiшились
Над врагами,
Добре бившись за Полтаву
Всiй Росiї в вiчну славу!
Петро. Отже iдуть…
Микола. Крiпись, Петре, i ти, Наталко!.. Наступає хмара, i буде великий грiм.
Явление 11
Те же, возный, выборный и Терпилиха.
Выборный. Що ви тут так довго роздабарюєте?
Возный. О чем ви — теє-то як його — бесiдуєте?
Терпилиха (увидя Петра). Ох, менi лихо!
Наталка. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.
Терпилиха. Свят, свят, свят! Вiдкiль вiн взявся? Се мара!
Петро. Нi, се не мара, а се я — Петро, i тiлом, i душею.
Возный (к виборному). Що се за Петро?
Выборный. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвiт, ланець.
Возный (к Петру). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє-то як його — убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишнiй.
Наталка. Почому ж вiн лишнiй?
Терпилиха. I вiдомо — лишнiй, коли не в час пришов хати холодити.
Петро. Я вам нi в чiм не помiшаю, кiнчайте з Богом те, що начали.
Наталка. Не так-то легко можна окончити те, що вони начали.
Возный. А по какой би то такой резонной причинi?
Наталка. А по такiй причинi: коли Петро мiй вернувсь, то я не ваша, добродiю.
Возный. Однако ж, вашецi проше, ви рушники подавали, сирiч — теє-то як його — ти одружилася зо мною.
Наталка. Далеко iще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нiчого не значать.
Возный (к Терпилихе). Не прогнiвайся, стара. Дочка твоя — теє-то як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники i шовковая хустка суть доказательства добровольного i непринужденного єя согласiя бить моєю сожительницею, то в таковом припадкi станете пред суд, заплатите пеню i посидите на вежi.
Выборный. О, так! так! Зараз до волосного правленiя та i в колоду.
Терпилиха (со страхом). Батечки мої, умилосердiтесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робiте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжiте i до вiнця ведiте.
Наталка. Не докажуть вони сього. Петро нiчого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою нiхто мене не принудить. I коли на те iде, так знайте, що я вiчно одрiкаюсь од Петра i за возним нiколи не буду.
Микола. Що то тепер скажуть?
Выборный. От вам i Полтавка! Люблю за обичай!
Терпилиха. Вислухайте мене, мої рiднiї! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою i смiлою; а як прийшов сей (указывает на Петра) шибеник, пройдисвiт, то i Наталка обезумiла i зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите вiдсiль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона i мене послухала.
Возный и выборный (вместе). Вон, розбишако, iз нашого села зараз… I щоб твiй i дух не пах! А коли волею не пiдеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять.
Терпилиха. Зслизни, маро!
Петро. Утихомиртесь на час i вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те i Богу, i людям iзвiсно; но щоб я Наталку одговорьовав iти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матерi i поселяв несогласiє в сiм’ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долi, послухай матерi, полюби пана возного i забудь мене навiки! (Отворачивается и утирает слезы. Все показывают вид участия в горести Петра, даже и возный.)
Терпилиха (в сторону). Добрий Петро! Серце моє против волi за його вступається!
Наталка плачет, возный рассуждает.
Выборный. Що не говори, а менi жаль його.
Микола. На чiм то все се окошиться?
Возный (Петру). Ти, вашець, — теє-то як його — куда тепер помандруєш?
Петро. Я iшов в Полтаву, но тепер пiду так, щоб нiколи сюда не вертатись… Iще пару слов скажу Наталцi. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву i для тебе в дальнiх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли i згодовалися вкупi у твоєї матерi, нiхто не воспретить менi почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — все твоє: на, возьми! (Вынимает из-за пазухи завернутые в лубки деньги.) Щоб пан возний нiколи не попрекнув тебе, що взяв бiдну i на тебе iздержався. Прощай! Шануй матiр нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.
Наталка. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грiшми можна од його одкупитися: воно тут! (Показывает на сердце.) Не треба менi грошей твоїх. Вони менi не поможуть. Но бiдою нашою не потiшаться вороги нашi… I моїй жизнi конець недалеко… (Склоняется на плечо Петру.)
Терпилиха (подбегает и обнимает Петра). Петре!
Наталка (обнимая Петра, говорит матери). Мамо! Кого ми теряємо!
Микола (выборному). А тобi як вiн здається?
Выборный. Такого чоловiка, як Петро, я зроду не бачив!
Возный (вышед вперед на сцену). Размишлял я предовольно, i нашел, что великодушной поступок всякiї страстi в нас пересиливаєть. Я — возний i признаюсь, что от рожденiя моєго расположен к добрим дiлам; но, за недосужностiю по должностi i за другими клопотами, доселi нi одного не здiлал. Поступок Петра, толiко усердний i без примiсу ухищренiя, подвигаєть мене на нижеслiдующеє… (К Терпилихе.) Ветхая деньми! благословиши лi на благоє дiло?
Терпилиха. Воля ваша, добродiю! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.
Возный. Добрий Петре i бойкая Наталко! Приступiте до мене! (Берет их за руки, подводит к матери и говорит.) Благослови дiтей своїх щастям i здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки i уступаю Петру во вiчноє i потомственноє владiнiє з тим, щоб зробив її благополучною. (К зрителям.) Поєлiку же я — возний, то по привiлегiї, Статутом мнi наданой, заповiдаю всiм: «Где два б’ються — третiй не мiшайсь!» i твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.
Петро и Наталка (когда возный говорит к зрителям, обнимают мать, а по окончании говорят). Мати наша рiдная, благослови нас!
Терпилиха. Бог з’єднаєть вас чудом, нехай вас i благословить своєю благостiю…
Микола. От таковi-то нашi полтавцi! Коли дiло пiде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.
Выборный. Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другой губернiї.
Петро. Наталко! Тепер ми нiколи не розлучимося. Бог нам помiг перенести бiди i напастi, вiн поможе нам вiрною любовiю i порядочною жизнiю буть примiром для других i заслужить прозвище добрих полтавцiв. Заспiвай же, коли не забула, свою пiсню, що я найбiльше люблю.
Наталка. Коли кого любиш, того нiчого не забудеш.
№ 19
Ой я дiвчина Полтавка,
А зовуть мене Наталка:
Дiвка проста, не красива,
З добрим серцем, не спесива.
Коло мене хлопцi в’ються
I за мене часто б’ються,
Но я люблю Петра дуже,
А до других мнi байдуже.
Мої подруги пустують
I зо всякими жартують,
А я без Петра скучаю
I веселостi не знаю.
Я з Петром моїм щаслива,
I весела, i жартлива,
Я Петра люблю душею,
Вiн один владiєть нею.
Хор
Начинаймо веселиться,
Час нам сльози осушити;
Доки лиха нам страшиться,
Не до смертi ж в горi жити.
Нехай злiї однi плачуть,
Бо недобре замишляють;
А полтавцi добрi скачуть,
Не на зло другим гуляють.
Коли хочеш буть щасливим,
То на Бога полагайся;
Перенось все терпеливо
I на бiдних оглядайся.