Ірина Фінгерова

Жахожер Квiбiк

 

Чому Віка прокинулась сьогодні спозаранку?

Усі мешканці квартири номер 7 у будиночку на розі Полуничної та Горіхової знали, що понад усе на світі

ТАТО ЛЮБИТЬ ФОТОГРАФУВАТИ,

МАМА — ЛАДНАТИ ШПАКІВНІ,

ДМИТРИК — ГРАТИ З БАБУСЕЮ У ДУРНЯ,

А ВІКА — СПАТИ ДОСХОЧУ!

 

 

 

Перше місце серед улюблених розваг Віки посідала гра

«ЯЄЧНИЙ ЦОК» з татком.

ЗАПАМ’ЯТОВУЙТЕ!

Треба велика каструля варених яєць (а серед них — кілька сирих, тільки тихо!)

і трохи хоробрості.

ЗА КОМАНДОЮ: «РАЗ-ДВА-ТРИ» ЗАМРУЖИТИСЯ

І ЛЯСНУТИ СЕБЕ ЯЙЦЕМ ПО ЛОБІ!

 

На другому місці — ПОМАРАНЧЕВИЙ НІС СНІГОВИКА

ТА ВЕЛИКІ ЗЕЛЕНІ РУКАВИЧКИ ДМИТРИКА.

Старший братик трощить моркву, наче цукерки,

цього року навіть сніговика залишив з носом! Тобто без!

 

Третє місце посідає МУЗИКА КВІБІКА. Віка обожнює слухати, як бурко-

тить у шлунку Жахожера.

ЦЯ МАЛА СМУГАСТА ІСТОТА —

ЇЇ НАЙКРАЩИЙ ДРУГ!

 

 

На четвертому місці — РОЖЕВА СУБОТА! Субота такого ж кольору, як вишневий сироп у тарілці з лінивими варениками.

Віці вони страшенно подобаються, бо доводять, що іноді не треба докладати зу-силь, щоб смачно приготувати!

 

 

Перелік цей можна продовжувати і продовжувати...

Але є справи цікавіші!

Чому ж Віка не спить? Вона скинула з себе ковдру, схопилася на ноги та вигукнула:

«З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ МЕНЕ!

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ МЕНЕ!»

 

Це вже сьомий день народження Віки і вона добре знає, як усе відбуватиметься!

МАМА ПРИГОТУЄ САРДЕЛЬКИ-ВОСЬМИНІЖКИ,

ТАТО ДМУХАТИМЕ У СВИСТУЛЬКУ,

А ДМИТРИК СМИКАТИМЕ СЕСТРИЧКУ ЗА ВУХА…

Але нікого немає вдома.

 

 

Віка спустилася у пухнасті капці та почимчикувала на кухню з’ясовувати, у чому річ.

МАМИ НІДЕ НЕМАЄ!

СНІДАНКУ ТЕЖ НЕМАЄ!

У РАКОВИНІ БРУДНИЙ ПОСУД.

Нема чого засмучуватися! Доброго ранку, світе! Треба йти вмиватися. Віка зупини-лась. Хоча… Навіщо? Який сенс чистити зуби, коли зараз нема кому усміхатися?

 

 

Віка вмостилася на дивані та увімкнула телевізор. Пухка тітонька терла скляну кулю та промовляла, закочуючи очі.

— ДО НАШОЇ СТУДІЇ НАДІЙШОВ ДЗВІНОК ІЗ ПРОХАН-НЯМ ЗНАЙТИ РУДОГО КОТА! — пухка тітонька загигикала.

— БЕЗ ПРИЧИНИ НІЩО НЕ ЗНИКАЄ! ВИ, МАБУТЬ, ЛЮДИ-НА НЕ ДУЖЕ ХОРОША. ХОЧЕТЕ, ЩОБ КІТ ПОВЕРНУВСЯ — ЗРОБІТЬ ДОБРУ СПРАВУ.

Віка аж підскочила. Ось воно що! Вона, мабуть, не дуже хороша людина. Тому день народження і зник! Треба зробити добру справу.

— НЕ ЗВОЛІКАЙТЕ! — підтвердила пухка тітонька і підморгнула Віці з екрана.

Очі у неї були фіолетові.

 

 

Нарешті ключ провернувся у замку! З таткового носа крапала вода, а мама го-лосно сміялася.

— ЛЛЄТЬСЯ ЛИВЦЕМ, МОКРІ ВІД ГОЛОВИ ДО П’ЯТ, — заторохтіла мама, — ЇХАЛИ З ТРЕНУВАННЯ, ЗАЙШЛИ ПО МОЛОКО, ТА ЯК ЗАДОЩИТЬ!

«ТОЧНО, — зрозуміла Віка, — СЬОГОДНІ СУБОТА, ДЕНЬ, КОЛИ У ДМИТРИКА КАРАТЕ».

— А Я ВЖЕ ТРИ ГОДИНИ ЯК НЕ СПЛЮ, — вередливо сказала Віка, і у неї забуркотіло у животі.

 

 

— ХОЧУ БУТИ БІЛКОЮ, — сказав Дмитрик, — коли мама налила у глечик компот, — ВОНИ ТАКІ ВЕСЕЛІ!

— АЛЕ Ж ВОНИ МАЛЕНЬКІ ТА СЛАБКІ, — заперечив тато, — НЕВЖЕ ТИ НЕ ХОЧЕШ БУТИ ВОВКОМ ЧИ ВЕДМЕДЕМ?

— НІ! ТРЕНЕР СКАЗАВ, ЩО БУТИ ТАКИМ ЗДОРОВЕННИМ НЕЦІКАВО, БО НЕМА ЧОГО СТАРАТИСЯ.

— А ЯКЩО І СИЛЬНИЙ, І СТАРАЄШСЯ? — запитав тато.

— ТАК НЕ БУВАЄ! — встряла Віка. — ОСЬ Я СТАРАЮСЯ ЯК МОЖУ, А ДМИТРИК ЗАВЖДИ ЗАБИРАЄ КВІБІКА. ЩЕ

Й БРЕШЕ, ЩО ВОНИ З НИМ —

НАЙКРАЩІ ДРУЗІ.

 

 

Із Квібіком вони познайомилися влітку, коли бабуся повезла Віку і Дмитрика до Одеси, на море. Дмитрик із розгону плюхався у воду, бризкався що було сили, а коли втомлювався — вигравав у бабусі в дурня.

Віка збирала черепашки на мілководді, руйнувала полишені фортеці з піску, вгри-залася зубами в жовтогарячу кукурудзу та дивилася, як водні мотоцикли розсікали хвилі. Їй теж закортіло подружитися з хвилями! Але вони виявилися вередливи-ми і збили дівчинку з ніг.

Бабуся відразу витягла Віку з води та закутала у махровий рушник.

Проте Віка вже встигнула образитися на море.

БІЛЬШЕ ТУДИ — НІ-НІ!

 

 

Того ж вечора татко зібрав усіх у вітальні та мовив страшенну таємницю. Ця історія сталася за давніх-давен, коли слони були маленькі, а таргани вміли вальсувати!

Одного разу татків дідусь блукав лісом та знайшов там стару скриню… Не встиг він до неї доторкнутися, як задув сильний вітер, і страшенна курява здійнялась аж до неба! Прапрадід почув тонесенький голосок, ніби мишка навчилася говорити:

— НЕ БІЙСЯ МЕНЕ, — запискотів хтось.

Прапрадід нічого не боявся! Він різко повернувся і вигукнув:

— БУ!

А коли побачив, кого намагався налякати, заволав на всю горлянку! Так він поз-найомився з КВІБІКОМ, могутнім смугастим Жахожером.

 

 

— ТИ ТЕЖ ЙОГО БАЧИВ?! — запитав Дмитрик.

— МИ ДОБРЕ ЗНАЙОМІ, — тато витримав паузу. — ТЕПЕР ВАША ЧЕРГА ПОЗНАЙОМИТИСЬ, АЛЕ ЗА НИМ ТРЕБА ДОБРЕ ДОГЛЯДАТИ! УЯВІТЬ СОБІ, СКІЛЬКИ ЙОМУ РОКІВ, — тато дістав із шухляди маленьке помаранчеве створіння.

— ТРЕБА НАПИСАТИ НА ПАПІРЦІ СВІЙ НАЙПОТАЄМ-НІШИЙ СТРАХ, СУНУТИ КВІБІКУ ДО РОТА І ОБОВ’ЯЗКО-ВО МОВИТИ: «СМАЧНОГО!», — змовницьки прошепотіла мама.

— І ТИХЕСЕНЬКО ПІТИ ДО ІНШОЇ КІМНАТИ. КВІБІК ЇСТЬ ТІЛЬКИ НАОДИНЦІ, — додав тато.

Помаранчевий Жахожер суворо дивився на дітей. Його очі-ґудзики

блимали у світлі настільної лампи.

 

Віка зачинилася у вбиральні. Треба подумати! Щоб день народження повернувся — треба зробити щось хороше. Але що саме?

ВИМИТИ ГОЛОВУ? Адже чиста!

ЧИ МОЖЕ, НАГОДУВАТИ КАНАЛІЗАЦІЙНИХ ЩУРІВ? Один раз на тиждень Віка зливала в унітаз щось смачненьке. Бо усім потрібна «збалансована дієта». Так мама каже! Навіть щурам!

ЧИ, МОЖЕ, ВИЙТИ НА ДВІР ТА КУПИТИ У СУСІДКИ НАСІННЯ? Але вона така страшна! Беззуба та безброва, тільки собі і знає, що цілий день продає насіння. Гроші завжди рахує уважно, затамувавши подих. Тато каже, що так вона заробляє на хліб. Тому ми купуємо у неї насіння. Але не їмо. Мама не дозволяє. Ніякого насіння і кави в нашому домі!

ЗВІСНО, ТАТО П’Є КАВУ… ЗНАЮ! КАВА!!!

 

 

ОСЬ ВОНА, МОЯ ДОБРА СПРАВА!

ЗВАРИТИ ТАТКОВІ КАВУ.

Мама зазвичай поралася з кавою хвилин десять. Казала, що якщо вже цю отруту пити, то якісну. Насипала мелену каву в металеву джезву, додавала тростинний цукор та ставила на повільний вогонь. Але це задовго! Віка вирішила схитрувати. Ніхто і не помітить!

Головне, що справа добра, а наскільки добра — яка різниця?

 

 

Віка відкрила шафу та дістала пакетик із розчинною кавою. Тато сам так робив! Налила з крана гарячої водички, додала п’ять, ні, краще шість ложечок цукру та попрямувала до кімнати батьків.

– ТАТУ, Я КАВУ ПРИНЕСЛА! — заторохтіла Віка, — ТОБІ ЗРОБИЛА!

– ОГО, — здивувався тато, — ДЯКУЮ, КАПЦЯ.

Вдома Віку називали Капцею, бо вона обожнювала кидатися капцями уві сні. Одного разу влучила татові в ніс, і йому довелося купувати нові окуляри.

 

 

Віка на щось чекала.

— ТОБІ ПОЧИТАТИ КНИЖКУ? — спитав тато.

— ТИ КРАЩЕ ПИЙ КАВУ! НУ Ж БО! — Віка затупала ногами. Тато сьорбнув та ледь не похлинувся!

— СОЛОНА! — засміявся він.

— ЯК СОЛОНА?! — запхикала Віка. — Я хотіла зробити щось хороше, а сіль мені все зіпсувала!

— А ЯКЩО НАВПАКИ? — тато зробив великий ковток кави. — ТИ ЗРОБИЛА ЩОСЬ ХОРОШЕ, АЛЕ ДЛЯ СОЛІ! ТІЛЬКИ ПО-ДУМАЙ, ЯК ЇЙ БУВАЄ ПРИКРО?

Вона раніше ніколи не мала нагоди затоваришувати з кавою. А каву майже всі люблять. Та й цукор постійно зазнається… Віка уважно подивилася на тата, ніби вона зро-зуміла щось дуже важливе, і теж зробила великий ковток. 

— ФУ! ГИДОТА! — рішуче вимовила вона і пішла з кімнати.

 

Майже третя година дня.

ЧАС ПІДГЛЯДАТИ У ДВІРНЕ ВІЧКО.

Зараз сусід зверху стукатиме своєю металевою палицею у двері сусідки навпроти, бо її малий Ігорок грає на трубі!

Сусідку звуть Варвара, волосся в неї сиве, а очі сині. Вона весела і чомусь щосуботи прагне нагодувати дідуся-буркуна холодцем.

Де ж він? Уже мав бути тут…

Аж раптом хтось подзвонив у двері.

 

 

— МАМА ВДОМА? Є РОЗМОВА! — тітка Варвара була схвильована.

— МА-А-АМО, — покликав Дмитрик, — ДО ТЕБЕ ТІТКА ВАРЯ.

— ХАЙ ЗАХОДИТЬ!

Віка і Дмитрик насторочили вуха.

— Я НА ХВИЛИНОЧКУ. ВИ Ж У ЛІКАРНІ ПРАЦЮЄТЕ?

БАТЬКО МІЙ ЗАВЖДИ ЩОСУБОТИ ЗАХОДИТЬ, ТРОХИ СВАРИТЬСЯ, АЛЕ Я ДУМАЮ, СУМУЄ… ЗАВЖДИ О ТРЕ-ТІЙ ГОДИНІ, ВЖЕ СОБІ ВЗЯВ ЗА ЗВИЧКУ, А СЬОГОДНІ НЕ ПРИЙШОВ, ХВИЛЮЮСЬ, ЩЕ Й ДЕНЬ ТАКИЙ, У МАМИ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ. МОЖЕ, ВИ Б ДО НЬОГО ЗАВІТА-ЛИ? МЕНЕ І НА ПОРІГ НЕ ПУСТИТЬ…

— ТО ВІН ДІДУСЬ ІГОРКА! — зрозумів Дмитрик.

 

 

Невдовзі мама, Віка і Дмитрик наполегливо дзвонили до 14-ї квартири.

— КОГО ТАМ ПРИНЕСЛО? — спитав дідусь, не відчинивши двері.

— СУСІДИ, ОБІД ПРИНЕСЛИ, — відповіла мама.

— ЗАБИРАЙТЕСЯ! НІЧОГО МЕНІ ВІД НЕЇ НЕ ТРЕБА!

— МИ НІКУДИ НЕ ПОСПІШАЄМО! — мама знову подзвонила у двері. Старий нічого не сказав, але впустив нас до себе. Мовчки пошкандибав до кімнати і сів у крісло-гойдалку. У кріслі він зробився схожий на велику сіру жабу!

А коли заговорив — то у нього в горлі щось забулькало!

— Я ТІЛЬКИ ТИСК ПЕРЕВІРЮ. ВАРЯ ХВИЛЮЄТЬСЯ…

— ПІЗНО ВЖЕ ХВИЛЮВАТИСЯ! ТРЕБА БУЛО МЕНЕ СЛУ-

ХАТИ, А НЕ ЗАМІЖ ВИСКАКУВАТИ, БО Ж МОГЛА ДО НАУКИ ВДАТИСЯ, А ТЕПЕР ЩО… — старий захитав головою, —

НЕМА ЧОГО КАЗАТИ!

 

Діти тим часом витріщалися на всі боки.

Як цікаво! Замість шпалер картини з усілякими рибами та молюсками, величезна шафа забита усіляким скарбом. Чого там тільки не було: порцелянові гномики, товстенні книги, старі годинники, компаси, ритуальні маски та велика колекція курильних трубок. Біля вази з трояндою стояла маленька фоторамка, перехоплена чорною стрічкою. З фотографії дивилася руда жінка з волошковими очима. Вони усміхалися.

ЦЯ ЖІНКА БУЛА ДУЖЕ СХОЖА НА ВАРВАРУ, АЛЕ ТІЛЬКИ ЩАСЛИВА...

 

 

— А ЩО ЦЕ ЗА ШТУКА?

— ЯКА? — роздратувався старий.

— А ОСЬ ЦЕЙ ДЗВІН, ВЕЛИКИЙ ТАКИЙ! — Віка розвела руки у різні

боки, щоб показати наскільки великий.

— О! — старий пожвавився. — ЦЕ Ж РИНДА!

— РИНДА? — разом вигукнули Віка та Дмитрик.

Дідусь усміхнувся:

— ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ, ДІТИ, ЯК НА КОРАБЛІ ДІЗНАЮТЬСЯ

КОТРА ГОДИНА?

 

 

Коли сонце високо в небі, а солоний вітер б’є в обличчя, моряки розуміють — час дзвонити у ринду! Та й незабаром перерва на обід, бо вже полудень… Старий говорив охоче. Розповідав про те, як служив боцманом більше ніж тридцять років, як бував і в Африці, і в Індії, і в Латинській Америці. Бачив жінку з сорока сережками, отруйних змій, величезних волохатих павуків! Розповідав, як це страшно, коли море сердиться, і як дивно потім ступати на тверду землю.

— А ХТО ЦЯ ГАРНА ЖІНКА НА ФОТО? — перервав його

Дмитрик.

Мама злегка штовхнула його ногою під столом.

— МОЯ ДРУЖИНА.

— В НЕЇ Ж СЬОГОДНІ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ? — запитала Віка.

— БУВ, — усміхнувся дідусь.

 

 

Увесь чай було випито, всі цукерки з’їдено, час збиратися додому! Невже минуло кілька годин? Віка не хотіла йти. Дивна річ — тепер дідусь видавався їй схожим не на жабу, а на теплу грубку. Без уваги вона ніби покрилася попелом та здавалася похмурою, але варто було тільки підкинути дров, як одразу стало світло і тепло у кімнаті!

— ВИ — ХОРОШИЙ! — сказала Віка. — МОЖНА Я ЩЕ ПРИЙДУ? — І несподівано для себе обняла старого. Дідусь зніяковів. Обіймати тих, кому це дуже потрібно, сподобалося Віці більше, ніж варити каву з сіллю.

 

 

Тепер Віка зрозуміла, чому її день народження зник! Самотній дідусь із 14-ї квартири та його прекрасна дружина з волошковими очима потребують свята значно більше! Але лишилось питання: невже люди помирають, навіть коли їх так люблять? Невже на неї чекає те саме?

«Я БОЮСЯ, ЩО КОЛИ-НЕБУДЬ МЕНІ ДОВЕДЕТЬСЯ ЗНИКНУТИ. І ОБЛИЧЧЯ МОЄ ЗНИКНЕ, І ВИШНЕВІ ВАРЕНИКИ, І НАВІТЬ ЦЯ КІМНАТА. А ПОТІМ УСІ ПРО МЕНЕ ЗАБУДУТЬ» — написала Віка на папірці і, заплющивши очі, сунула

руку в пащу КВІБІКА.

 

 

Квібік проковтнув папірець, цмокнув язиком та облизнувся. Віці полегшало. Все буде добре. Про день народження рудої тітоньки пам’ятали навіть після того, як вона перетворилася на фотографію! Тому що в неї гарна усмішка. Тепла і світла.

ЯКЩО Я НАВЧУСЯ КРАСИВО УСМІХАТИСЯ, ТАК ЩОБ І ІНШІ НЕ ЗМОГЛИ СТРИМАТИ СВОГО СЯЙВА, МЕНІ НЕ СТРАШНА СМЕРТЬ!

 

 

ДМИТРИК ЧИТАВ ЯКУСЬ КНИЖКУ,

МАМА ВИСКУБУВАЛА ТАТОВІ ВОЛОСКИ НА НОСІ,

А ВІКА ЧЕКАЛА НА СВОЮ УЛЮБЛЕНУ КАЗКУ.

Ця казка навчила Віку того, що немає злих людей. Є такі, що у них у серці застрягла крижинка. Таке може з кожним статися! Треба допомогти. Як сьогодні. Старий виявився зовсім не злим. Він був такий радий, коли дізнався, що Віка і Дмитрик хочуть з ним дружити!

МОЖЕ, ЯКБИ У ВСІХ ЛЮДЕЙ НА СВІТІ БУЛИ ДРУЗІ,

У СВІТІ Б НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ КРИГИ.

Але що б тоді сталося з морозивом?

 

 

— ДОБРОГО РАНКУ, КАПЦЯ! — чує Віка.

— КОГО ЩЕ ПРИНЕСЛО? — вона не розплющує очі. — ЩЕ СПЛЮ, —

Віка шукає капці, зараз комусь влетить! Розплющує очі… На стіні висять великі різно-кольорові літери:

З - Д - Н - Е - М - Н - А - Р - О -Д - Ж - Е - Н - Н - Я

Віка скидає з себе ковдру! Ура! День народження повернуся! Мабуть, вона — хороша людина. Мама тримає в руках Квібіка, він загадково усміхається.

ТАТО ДМУХАЄ У СВИСТУЛЬКУ,

ВІКА СМІЄТЬСЯ,

А ДМИТРИК...

– ДМИТРИК, НУ БОЛЯЧЕ! А-А-А-А! ДОСИТЬ!

...ДМИТРИК СМИКАЄ ЇЇ ЗА ВУХА.