23 октября [18]40 г., Основа
Десь, я думаю, ні з одним чоловіком і ні з яким письмом не було того, що мені було з Вами, мій коханий пане Тарас Григор’євич. Щось дуже не просто почалося, і до чого то воно дійдеться — побачимо. А почалось із почину, що Вас я кріпко улюбив, знайшовши таке мнякесеньке серденько і душу чисту, мов хрусталь. Улюбив, кажу Вам, та не знаю — кого, і хто він, і де він, і як його назвати? Хтось такий — а люблю кріпко, хоч би і у вічі побачив, то не пізнав би, бо зроду не бачив і не знаю, хто такий є. Ось слухайте, батечку, як нас з самого першого зводило докупи.
Сидимо ми удвох з моєю жінкою та де об чім базікаємо, аж ось і примчали нам книжок, знаєте — тих, которими нас, дурників, обдурюють — грошики попереду злуплять, та й пишуть, і дрюкують московську нісенітницю, як яка разляпушка вбивалася об своєму бахурові або як який живжик одурив джинджигилясту панянку, що боялася і на людей дивитись, а тут… треба колиску дбати… Ось таке усе пишуть, — звісно, москаль: він по своїй вірі так і пише. От таких-то книжок нам нанесли, а тут і письмечко… не відгадаю, від кого. Я узяв та гарненько і розпечатав… Господи милостивий! Се ж по-нашому!.. Читаю… ну, ну! Сміємося з жінкою, як у Вас там поводилося з панею, що усе каже: pardon. А далі як почали вірші читати, так ну!.. Бодай ви мене не злюбили, коли брешу: волосся в мене на голові, що вже його і не багацько, та і те навстопужилося, а біля серця так щось і щемить, у вочах зеленіє… Дивлюсь… жіночка моя хусточкою очиці втира… «Отсе так, — кажу, — хтось мудро написав і живо усю правду списав… Хто ж такий?.. Перебендя… Вгадуй же його, що і хто воно є… не знаємо». Послали до мого брата, що край нас живеть, і що то за чоловік: бував не тільки у Москві, у Кийові, та у самому Петенбурсі бував, і зайців добре стріля, та й лисиця не попадайся — так і вшкварить; так і той, прочитавши, поплямкав та й сказав: «Хто такий писав — незвісно, а дуже розумно написано».
Нуте. Що ж нам робити? Як до Перебенді звістку подати, що його думка пала нам на душу і так полискотала її, мов чорнява дівчина з карими очицями біленькими пальчиками пошурудила за шиєю. Як обізватись? Куди? Через кого? От так сумуємо, а думкою Вашою частенько потішаємося… Аж ось у одній книжці читаємо звістку, що каже, є написаний «Кобзар» от з такими думами і піснями, та і списав одну… А ми з жінкою так і вдарились об поли, і кажемо: «Се Перебендя, непремінно Перебендя!» Ну тепер знаємо, що списав сії думки пан Шевченко, — та хто він? та де він? як до нього відізватись? Невже ж зробити, як Євгеній Павлович зробив, що написав Грицьку Основ’яненку та так і пустив. Так добре ж, що поштарі наші уторопали, де мене знайти, а у Вас, кажуть, город трохи чи не більш і самих Кобеляків, і вулиць більше: де ж там знайти без імення? От так і розсуждаємо, і думаємо написати до пана Шевченка та й послати у журнал який-небудь. Так що ж бо? Треба написати по-нашому, а москаль, що журнал конпонує, закопилить губу та й не схоче дрюковати. Не приходиться. А, головонька бідна! Так собі сумуємо і таки піджидаємо, чи не озоветься сам пан Шевченко до нас… і усе ждемо, не знаючи, що робити… Аж гульк! Тільки що позавчора несуть з пошти письмо і книжечку. А письмо пише Петро Іванович Мартос, та й пише слово у слово так: «Посылаю “Кобзаря”, сочинение такого-то. Оно было поручено автором одному из его товарищей, ехавшему в Малороссию, для доставления Вам (мне бы то), но как он ехал не через Харьков, то книга поступила ко мне (к г. Мартосу), при книге было и письмо к Вам (ко мне) от автора, но оно затеряно его товарищем».
От така-то кумедія лучилась з Вашими письмами! А книжку як розгорнув, дивлюсь — «Кобзар», та вже дуже вичитаний. Дарма! Я його притулив до серця, бо дуже шаную Вас і Ваші думки кріпко лягають на душу. А що «Катерина», так так що Катерина! Гарно, батечку, гарно! Більш не вмію сказати. От так-то москалики-воєнні обдурюють наших дівчаток! Списав і я «Сердешну Оксану», от точнісінько як і Ваша «Катерина». Будете читати, як пан Гребінка видрюкує. Як то ми одно думали про бідних дівчаток та про бузовірових москалів…
Ні, вже так, що Ваші думки! Прочитаєш і по складам, і по верхам, та вп’ять спершу, а серце так і йока! Що б то, паночку-голубчику, як Ви є так гарно складаєте вірші, що б то якби Ви мою «Панну сотниківну (в 3 кн[изі] «Современника» сього (1840) года) та розказали по своєму, своїми віршами; тогді б вона була дуже гарно розказана, і яка була добра, і як постраждала. Та ще б і змалювали її патрет, — бо чую, що Ви лучче малюєте, чим борисівський іконописець, що «Салдата» колись списав.
Не здивуйте на моє письмо і вибачайте, що тут є. Єй, істинно! Від серця я дякую і прошу: утніть іще що. Потіште душу, мов топленого масличка злийте на неї, а то від московських побрехеньок щось дуже вже до печінок доходить. Вірте, що шаную Вас дуже і повік Вам щирий на услугу.
Григорій Квітка, або Основ’яненко
Р. S. Коли ласка Ваша буде що написати до мене, то спишіть і те письмечко, що пропало, коли усе згадаєте. Та ще що припишіть.