1933. Побачення з Богом
Хата сімейства Пашенків, Катеринка, Миколаївщина, зима 1933 року
Спочатку зник дядько Гнат. Сталося це ще в грудні, напередодні дня Святого Миколая. Ясна річ, зважаючи і на безбожну п’ятирічку, і на голод, відзначати релігійне свято ніхто б навіть не подумав. Тим не менше, витравити цей день з народної пам’яті досі так і не вдалося. Мабуть, саме тому дядько Гнат і вирішив тоді роздобути хоч якісь продукти. Але...
Власне, про те, що з ним сталося, достеменно не знав ніхто. Статечний чоловік і дбайливий господар, він завчасно, ще з вечора, зібрав до наплічника все, що тільки могло являти будь-яку (навіть найменшу!) цінність в очах чужих людей. А потім посеред темної ночі, скориставшись тим, що на затягнутому густими шарами низьких хмарин небі не видно ні зірок, ані місяця, вирушив у дорогу світ за очі, аби обміняти вміст наплічника бодай на якісь продукти.
Звісно, робилося це без особливої надії. По-перше, невідомо, чи захоче хтось під час голоду міняти дефіцитні продукти на якийсь там мотлох. По-друге, як батьківщина сумнозвісного зеленого отамана Лиха, Катеринка була «нагороджена» планом хлібозаготівель в особливо великих розмірах. А вже далі за його злісне недовиконання потрапила на «чорну дошку». Отож тепер на всіх дорогах, що виходили з села, чатували озброєні військові загони під командою чекістів. Єдине, на що сподівався дядько Гнат, — то це на можливість непомітно обійти вартових навпростець — через засніжене поле, скориставшись нічною пітьмою. Що ж до слідів на снігу... Можливо, не помітять — хтозна! Якщо ж помітять... Про це краще було не думати.
Однак щось же треба було робити в тій безвиході, що склалася в занесеному на «чорну дошку» селі, де припинилася будь-яка торгівля! Аби компенсувати заборгованість із здачі державі збіжжя, у катеринчан конфіскували майже всі продуктові запаси, відібрали й повивозили свійську худобу і птицю. Ланцюгових псів перестріляли чекісти — їм, бачте, не подобалося, що собаки зустрічають непроханих гостей хрипким гарчанням і загрозливим гавканням.
Отже, з настанням зими нещасні люди переловили й поїли всіх котів, щурів і мишей. Навіть всюдисущі горобці не ризикували залітати сюди... Стовбури дерев біля землі біліли обідраними від кори смужками — от тільки це не зайці пошарпали їх, ой, не зайці!.. Хтось ту кору молов на жалюгідну подобу борошна. Хтось кип’ятив і пив запашний брунатний узвар. Хтось додавав до варива з кори дрібненько порізані шматочки шкіри, яку де тільки можна було відшукати вдома.
Та все це мало допомагало: адже люди потребували нормальної людської їжі, а не жалюгідних замінників! От тільки де взяти нормальну їжу, якщо Катеринку занесли на «чорну дошку» з усіма жахливими наслідками?! Єдине, чому люди бодай трохи зраділи — то це арешту очільника СОЗу імені товариша Сталіна Трохима Микитася: як і свого часу недоброї пам’яті голова місцевого комнезаму Кирюха Реп’ях, колишній робітник-металіст не спромігся перетворити Катеринку на зразкове комуністичне село. Отож і отримав «подяку» від комуністів...
Утім, зникнення голови колгоспу анітрохи не покращило становища селян. Тож про цю маленьку «приємність» вже невдовзі навіть думати забули. Тим паче, на місце Трохима Микитася невдовзі прислали колишнього вояка — якогось героя Громадянської війни, кульгавого і вічно похмурого. Отже, на превеликий жаль, СОЗ імені товариша Сталіна нікуди не дівся, з «чорної дошки» село не зняли. І тепер нещасні зголоднілі люди не знали, як пережити цю зиму. А що станеться надалі?.. Ніхто навіть приблизно не уявляв. Дожити б якось до весни, коли земля вкриється травичкою. Бо тоді можна буде наварити хоч би пісного зеленого борщу з кропиви, лободи та щавлю — все ж легше...
Однак до весни ще потрібно було якось дотягти, тому-то напередодні дня Святого Миколая дядько Гнат і наважився на відчайдушну спробу вирушити на мінку. Хоча ніхто з Пашенків не вірив в успіх цієї затії.
— Гнате, не ходи нікуди! Не кидай нас, не треба!.. — благала тітка Катерина, його дружина. Однак чоловік гнув своє:
— Катрусенько, люба моя, зрозумій: не можна сидіти тут і спостерігати, як ти... як діточки наші... І як от він...
Маратик прекрасно розумів, що дорослі мають на увазі саме його — племінника тітки Катерини. Розумів — однак розуміння свого нічим не виказував. Бо не знав, чим це може скінчитися. Дорослі, які ще не надто давно становили сім’ю Маратика, зникали дивним чином. Що сталося з мамою, він не знав: якось тато Федір сказав, що вона, виявляється, була замаскованою ворогинею народу, отож тепер маму спіткала заслужена кара. Гнів чи то революційного народу, чи загадкового Диявола Революції...
Про цього Диявола тато згадував нечасто — лише коли добряче «піддавав». Маратик дуже хотів дізнатися, хто це такий. Ще живучи в Проскурові, від старших за віком дворових хлопчаків почув, що Диявол — це щось таке жахливе, огидне, смердюче і підступне. Нічого більш конкретного проскурівські дворові хлопчаки повідомити не могли. Наближатися ж до тата Федора, коли він «піддавав», було небезпечно: якщо зіпсувати настрій (навіть ненавмисно) — без найменших сумлінь схопиться за реміняку й так нашкварить твою дупу, що потім цілий тиждень сидіти боляче...
Про цю батькову ваду Маратик добре знав, а тому до підпитого татуся зайвий раз із своєю дитячою цікавістю підкочуватись не хотів. Коли ж матусеньку Любашу оголосили жертвою загадкового Диявола Революції, тато Федір загалом відцурався сина.
— Не бажаю й надалі виховувати вилупка ворогині народу! — так і сказав, причому привселюдно.
Тоді Маратика забрали до себе дід Клим і бабуся Степанида — батьки матусеньки Любаші. Однак і вони теж виявилися «добре замаскованими куркулями-глитаями і кривавими ворогами народу», яких, на відміну від старшої дочки, навіть до Сибіру вивозити не побажали — просто пристрелили десь у лісі, там же й закопали...
Отак Маратик і опинився в родині Пашенків. І тепер уважно дослухався до того, про що там говорять між собою тітка Катруся та дядько Гнат. І чим більше слухав їхній зосереджений шепіт, тим гостріше відчував: нічого доброго з затії батька сімейства Пашенків не вийде. Хоча дядько Гнат і вірив, що йому таки вдасться виміняти бодай якісь продукти на непоказні селянські пожитки...
Як виявилося згодом, відчуття його не підмануло. Та й тітка Катруся мала рацію, благаючи чоловіка не йти з дому, не кидати сім’ю напризволяще: бо до їхнього села дядько Гнат не повернувся. Хтозна, що сталося з ним у дорозі й де саме сталося, де він загалом подівся. Тільки в Катеринці його ніхто й ніколи більше не бачив...
* * *
Між тим, січень поступово добіг кінця, почався лютий, а становище в сім’ї Пашенків наближалося до критичного. Останніми вони доїли халяви з чобіт тітки Катрусі, однак їхня видублена шкіра, хоча й варилася півдня, проте жодного відчуття ситості нікому не принесла. Хтозна з якої причини, проте черева у всіх жахливо порозпухали, немов вони понаїдалися всякої різної гидоти аж так, що не мали вже сил навіть поворухнутися.
Діти і справді рухалися вкрай повільно, немов сонні осінні мухи. Вони переважно лежали покотом на печі, намагаючись пересуватися по хаті якомога менше, а тим паче — не виходити на вулицю без крайньої на те потреби. Ходити було важко не тільки через розпухлі черева і граничну слабкість: з усіма суглобами, які тільки були в їхніх заслаблих тільцях, коїлося щось кепське. Коліна й ліктики горіли, немов опечені в окропі, під зап’ястки як хтось піску насипав...
Помітно більше від дітей рухалася тітка Катруся. Вона виходила з хати надвір принаймні тричі на день, бо все виглядала, чи не повернувся дядько Гнат з наплічником, наповненим харчем? До того ж комусь треба було і снігу наносити замість колодязної води (бо дійти до колодязя, а тим більш набрати в ньому відро води, було несила), і піч протопити. Насамкінець, жінка й досі сподівалася, що поза хатою їй вдасться відшукати щось їстівне.
Між тим, стан дітлахів дедалі погіршувався. Окрім розпухлих черев, колін і ліктів, з ними коїлося щось іще — от тільки що саме?.. Як раптом немов грім серед ясного неба: Вустя осліпла!!! Найменша донечка Пашенків, якій ще й півтора року не виповнилося, припинила реагувати на будь-які рухи довкола свого обличчя. На гучні звуки дівчинка хоча й оберталася, проте щоразу дивилася застиглим, якимсь моторошно-мертвотним поглядом не в бік джерела звуку, а кудись повз нього.
— Ой, лишенько, що ж його робити?! — жахнулася тітка Катруся, коли інші діти звернули її увагу на дивну поведінку найменшої сестрички. І кинулась до Гаїнки Перекидайчихи — місцевої бабці, яка найкраще від усіх розумілася на народних методах лікування. Однак на бідолашну жінку чекало жорстоке розчарування: виявилося, що відколи Катеринка потрапила на «чорну дошку», то народна влада не тільки відкликала звідси сільського фельдшера, а й Гаїнку Перекидайчиху теж поквапилася вислати світ за очі, звинувативши в розповсюдженні серед селян «мракобісся» й «попівщини»... Отож допомогти засліплій малій не було кому.
Минуло три дні. Стан Вусті не покращувався, і це дуже пригнічувало її матір. Тепер зажурена тітка Катруся навіть на вулицю не виходила, вона здебільшого сиділа на невеличкому ослоні біля припічка і думала про щось своє. Майже не реагувала, навіть коли хтось із діточок не витримував, підходив до неї та починав тихесенько канючити:
— Ма-а-амо, ма-а-амо... а коли ми вже їстоньки будемо?
Та оскільки домогтися чогось путящого від зневіреної жінки було неможливо, доводилось вертатися на піч до інших діточок. Так минуло ще два одноманітних безрадісних дні.
Як раптом посеред ночі Маратик прокинувся, бо відчув спрямований на себе пекучий погляд. Тривалий голод виснажив і частково притупив решту відчуттів, однак тепер хлопчина перелякався не на жарт. Коли очі бодай трохи звикли до майже непроглядної темряви, він із непідробним жахом зрозумів, що йому просто в обличчя пильно вдивлялася тітка Катруся. Зрозуміти це було тим важче, що з невідомої причини жінка вбралася в усе чорне — від хустинки на голові аж до спідниці. Це додатково ускладнювало можливість розгледіти її.
— Тіточко, чого це ви?.. — прошепотів Маратик, нарешті зробивши над собою надзусилля. Але наступної ж миті пошерхлий язик хлопчини немовби прикипів до піднебіння, бо в лівій руці жінки, трохи заведеній за спину, раптом сяйнув холодним металевим блиском... великий ніж!
— Не бійся, небоже... Не бійся і спи собі. Спи...
Однак Маратик, немов зачарований, продовжував дивитися на тьмяний відблиск ножа. Тому прослідкувавши нарешті за його поглядом, тітка Катруся мовила заспокійливо:
— Не бійся, небоже, не бійся... Тобі нічого не загрожує. Ти хлопчина міцний, тому житимеш іще довго. Довго-довго... І зробиш те, про що казав...
Лише тоді сховала свій жахливий ніж за спину й відступила у нічний морок. Через чорноту одягу було неможливо точно визначити, куди саме вона пішла і що робить тепер. Саме тому Маратик ще довго не міг заснути, пильно вдивляючись у пітьму і дослухаючись до найменшого шурхотіння. Хтозна, скільки часу проминуло, аж доки хлопчина нарешті забувся важким сном, таким само непроглядно-чорним, як і все довкола.
Прокинувся разом з усіма іншими дітлахами, коли вже розвиднілося. При цьому всі були вражені надзвичайно приємними, давно вже забутими пахощами наваристої м’ясної юшки, якими було просочене повітря їхньої хати. Спочатку вирішили, що це їм примарилося через тривале кількамісячне голодування. Але ж ні: ось же вона, м’ясна юшка ця, запашна і навариста — стоїть собі у великому чавунці на припічку!!!
Ба навіть більше: на столі розставлені дерев’яні миски з тією ж самою м’ясною юшкою, що так привабливо парує в прохолодному повітрі!.. Звісно, було би краще, якби тітка Катруся розлила цю чудову юшку в розписні глиняні миски, а не в дерев’яні, старі й пошарпані. Однак глиняні миски забрав із собою дядько Гнат, збираючись кудись. Отож і лишилося налити чудову страву, котра взялася хтозна-звідки, в неоковирний старий посуд...
Та яке діло зголоднілим маленьким дітлахам до подібних дрібниць?! Один за одним вони позістрибували з печі, кинулися до столу — і під дружний стукіт дерев’яних ложок вмить спорожнили свої дерев’яні миски. Потім почали дружно благати:
— Мамо, мамуню, налийте ще! Ну, матусенько!.. Ну, будь ласка!..
— Не можна, діточки, не можна, — відповідала на те тітка Катруся якимсь чужим, абсолютно безбарвним голосом.
— Чому?!
— Бо тим, хто довгий час голодував, одразу не можна багацько їсти.
— Чому?..
— Бо зле буде.
— Мамунечко, а можна ми тоді з’їмо те, що Леся з Маратиком не поїли?! Ну, матусенько, ну, будь ласочка...
Тітка Катруся аж сіпнулася, немовби прокидаючись від сну. Тільки тоді второпала, що двоє діточок — її найстарша донечка Леся і небіж Маратик — до столу разом з усіма не встали. Вони залишились на печі й заклякли там, міцно притиснувшись одне до одного і дивлячись на вбрану в чорне жінку розширеними від переляку оченятами.
— А ви чому не їсте з усіма? — спитала тим же рівним безбарвним тоном. — Нумо злазьте звідти і йдіть до столу.
— Маму-у-унечко, ну можна ми з’їмо те, що Леся з Маратиком не поїли?.. — продовжили гугнявити менші дітлахи.
— Кажу ж вам, що голодному можна їсти тільки потрошку, аж доки він знов до нормальної їжі не звикне, — повторила жінка. Та в цей момент її старша донечка скрикнула ламким від жаху голосом:
— Мамо, як ви могли?!!
— Так, тітко Катрусю, краще б ви не її, а мене... — Маратик спробував підтримати Лесю, проте його зупинив відчайдушний зойк:
— Ану цитьте обоє!!!
Налякані старші діточки встигли прикусити язики, тож молодші так і не почули жахливої правди. Так нічого й не второпавши, молодші тепер мовчки стріляли оченятами то на матір, то на старшеньких. Тоді, ретельно добираючи кожне слово, жінка мовила:
— Нам до весни треба якось дотягти. Хто для цього ще має сили — той мусить жити. Отож припиніть балачки і йдіть мерщій їсти.
Зробивши над собою неабияке зусилля, старші діти злізли з печі, сіли до столу і з’їли призначені їм порції юшки. При цьому Маратик їв украй уважно, підозріло розглядаючи кожен кавалочок ніжного солодкого м’ясця, зачерпнутого ложкою з миски. Понад усе побоювався упізнати в ньому якусь прикметну ознаку — наприклад, маленький пальчик...
Однак ці побоювання, слава Богу, не справдилися: тітка Катруся зготувала м’ясо дуже й дуже старанно...
* * *
А трохи згодом до хати Пашенків навідалася ціла юрба чекістів. Принюхавшись як слід, їхній старшина хижо всміхнувся і спитав прямо, без жодних натяків:
— Нумо зізнавайтеся, паскудники, кого зварили: хлопця чи дівку?! Бо від вашої хати духом м’ясним на все село так і пре, так і пре!..
Тітка Катруся нічого не відповіла незваним гостям. Натомість раптом впала на коліна, немов підкошена, притулила руки до обличчя й по-звірячому завила. Перелякані такою поведінкою, молодші діти сховалися в запічок, Леся кинулась заспокоювати їх, і тільки Маратик продовжував дивитися, як чекісти намагаються привести тітку Катрусю до тями.
Між тим, двоє прибульців вийшли на подвір’я, обшукали погрібник і принесли звідти рештки малесенького тільця Вусті. Побачивши ці рештки, що здавалися при денному світлі особливо жалюгідними, нещасна жінка завила з новою силою, притиснувши руки до серця, і впала. Маленькі дітлахи, яких Лесі насилу вдалося заспокоїти, знов перелякано забилися в запічок.
— Та заткнися ти, курво драна! — люто вигукнув чекістський старшина і, майже не замахуючись, вдарив тітку Катрусю носаком важелезного чобота просто в обличчя. Нещасна жінка впала па спину, продовжуючи по-звірячому вити. Маратик трохи не кинувся їй на допомогу, однак вчасно стримався: адже проти здоровезних чекістів він безсилий, отож тітці Катрусі нічим не допоможе — тільки собі зашкодить.
— Шо, сученя куркульське, боїсся мене?! Ну, й правильно робиш! Бійся, щеня, бійся...
Звісно, інстинктивний порух хлопця був помічений й оцінений абсолютно вірно пильним старшиною. Не випускаючи Маратика з поля зору, він підійшов до припічка, зазирнув у чавунець із залишками м’ясної юшки, принюхався, скривився, спересердя плюнув туди, потім гукнув до своїх:
— Агов, хтось візьміть це лайно й вилийте геть на вулицю! І давайте вже кінчати з цими кровожерами, чи шо?! Все ж із ними ясно, нема чого стирчати в їхній смердючій хаті...
Підкоряючись наказу, хтось із чекістів підхопив з припічка й поніс кудись чавунець, ще двоє підібрали рештки тільця Вусті й також винесли геть. Інші під керівництвом старшини підхопили під лікті й потягли з хати на двір тітку Катрусю. Вона скрикнула і спробувала пручатися, за що дістала пару зуботичин.
— Мамо-о-о!!!
Залишивши у запічку молодших діточок, Леся кинулась на допомогу матері, однак Маратик вчасно схопив її за плечі, притиснув до себе й почав благати:
— Облиш, не треба! Не треба, кажу тобі...
— Пусти!!! Пусти!!!
Як дівчинка не намагалась вирватися з обіймів двоюрідного брата, але марно: адже хлопець був старшим і сильнішим.
— Шо, кровопивці малі, вже гризетесь?!
Стоячи на порозі, чекістський старшина криво всміхнувся, потім додав:
— Ну, давайте, давайте. Жеріть одне одного, щенята.
Сказав це і вийшов геть, наостанок грюкнувши дверима. Тільки тоді Маратик відпустив Лесю, яка одразу ж вчепилася хлопцеві у волосся й тоненько завищала:
— Навіщо?! Навіщо ти втримав мене?! Та я б їм... Я б їм...
— Нічого б ти їм не заподіяла, — прошепотів хлопчина, намагаючись відбитися. — Я-то вже знаю...
— Звідки?!
— Не забувай, хто мій тато. Я коли жив у місті, то дещо бачив таке, що...
— А-а-а-а!!! То ти батька свого згадав, який зрікся тебе?!
— То не має значення. От твій тато, він же також міг нас кинути...
— Що-о-о-о?!
Від несподіванки Леся навіть відпустила волосся Маратика, чим він і поспішив скористатися, відскочивши від двоюрідної сестрички на більш-менш безпечну відстань:
— Авжеж, кинув! Ну, сама подумай: скільки часу минуло відтоді, як дядько Гнат зібрав найкраще, що тільки було в вашому... в нашому домі й відправився нібито на мінку. Та за цей час він би давно встиг назад повернутись. А не повернувся...
— Ах ти ж брехло!!! — дівчинка почала повільно наближатися до хлопчака, загрозливо стиснувши кулачки. — Ти все це вигадуєш, бо заздриш нам! Це тебе батько зрікся, отож ти тепер хочеш, щоб і наш тато... щоб і він також до нас так само, як і твій...
Невідомо, чим усе це мало би скінчитися, якби в цю мить ззовні будинку не пролунав настирливий стукіт. Умить забувши про жорстоку суперечку, Маратик і Леся озирнулися на двері. Однак тепер стукіт лунав вже не тільки з цього боку, але і з іншого також... потім ще і ще... При цьому затьмарилося спочатку одне віконце, потім друге...
— Вони що... віконниці на нашій хаті закривають? — вжахнулася дівчинка, звертаючись чи то до двоюрідного брата, чи до себе самої.
— Ага... І не просто закривають, але й дошками забивають, — підтвердив Маратик, знов прислухався й додав: — І вхідні двері забивають так само. Тобто вже забили.
— О-о-о-ой, бра-а-атику-у-у!..
Навіть у напівтемряві, що запанувала в їхній хаті після закриття останньої віконниці, було видно, чого злякалася Леся. Її стан, мабуть, передався молодшим дітлахам, бо вони негайно полишили запічок, де відсиджувалися досі, й один за одним підбігли до сестри, а вже потім всі разом обступили зусібіч Маратика, який був серед них усіх найстаршим.
Наступні кілька годин проминули в тяжкому очікуванні невідомо якого лиха. І лише коли денне сонячне світло остаточно перестало пробиватися всередину хати крізь шпарини між віконницями (а отже, настав вечір), хлопчина наважився порушити гнітючу мовчанку, несміливо прошепотівши:
— Я зрозумів: нас кинули.
— Як це кинули?.. — так само несміливо прошепотіла Леся.
— Та отак... — зітхнув Маратик, при цьому ледь утримавшись від уточнення, що їх кинули помирати. Не хотів лякати менших дітлахів, хоча одразу ж зрозумів увесь жах їхнього становища: якщо тітку Катрусю, мабуть, чекісти відвезли кудись подалі на розстріл, то витрачати кулі ще й на дітей не стали, вважаючи це неприпустимим марнотратством.
* * *
Останній в житті обід зіграв з ними злий жарт. Зварена на рештках найменшої сестрички юшка неабияк підбадьорила знесилених ще напередодні дітлахів і знов повернула всім жагу до життя... але навіщо?! Якби не це, то мати лишилася би з ними до кінця, і вони усі згасали б тихесенько й непомітно. Наскільки ж важче було помирати після того, як вони знов відчули надію — хай навіть куплену такою дорогою ціною, як життя маленької Вусті...
Різниця була ще в тому, що тепер діти потерпали не тільки від повторної навали голоду, але також і від спраги. Роздобути воду можна було, або сходивши до криниці, або принісши з двору й розтопивши трохи снігу. В будь-якому разі, для цього було необхідно переступити поріг хати... чому заважали забиті чекістами двері.
Коли терпіти спрагу стало несила, діти вилізли на горище і прокопали отвір у солом’яній стрісі, сподіваючись роздобути бодай трішечки снігу, наметеного згори. Однак нічого доброго з тієї затії не вийшло: спочатку в морозному повітрі сухо ляснув постріл, негайно поруч з прокопаним отвором цвірінькнула куля, а слідом долетів суворий вигук:
— Ану назад засунься, жабеня куркульське!!!
Виявляється, навіть забиту хату продовжували пильнувати чекісти. Це вкрай неприємне відкриття справило на дітлахів настільки гнітюче враження, що вони не ризикнули повторно вибратися на стріху за снігом навіть з настанням ночі.
Між тим, у хаті відчутно похолодало. Треба було затопити піч, однак Леся раптом запропонувала:
— У нас дров не надто багато. А може, не будемо піч топити?
Маратик хотів заперечити дівчинці, що дрова — то не велика біда, в разі потреби можна розтрощити і спалити в пічці щось із меблів — наприклад, якийсь ослінчик. Однак вже розкривши рота, несподівано зрозумів, навіщо двоюрідна сестричка запропонувала це. А зрозумівши — промовчав.
— Нам холодно... Затопи піч! Затопи, Лесю... — між тим заскиглили молодші діточки, однак вона лишилася неприхильною:
— Кажу ж вам, що дрова треба поберегти. Якщо мама тепер не з нами, то я тут старша замість неї, мусите мене слухатись. Отож вдягайтеся тепленько й полізайте хутко на піч. Нумо, давайте!
Оскільки іншого виходу все одно не лишалося, дітлахи вдягнулися якнайтепліше, залізли на піч, яка все ще зберігала рештки тепла, і міцно притиснулися одне до одного. Слідом до них приєдналися Леся з Маратиком. Так усі разом і поснули.
Знадобилися ніч, день і ще одна ніч, аби після тривалого сну в промерзлій хаті так нарешті й не прокинувся наймолодший Павлусик. Аби інші дітлахи раптом не розплакались, Леся потихеньку зіштовхнула його крихітне тільце в запічок. Втім, непокоїлась вона даремно: Василинка з Андрійком були знесилені вже настільки, що нічого не тямили. Хлопчик перестав дихати й відправився в запічок до молодшого братика ближче до вечора, життєвих сил дівчинки вистачило до ранку.
— Ну от, — звернулась Леся до Маратика, — тепер ми залишилися з тобою удвох. А з малечею вже все добре, вони тепер не мучаються.
— Так, їм тепер добре... — погодився хлопчина. — Ти це дуже вдало надумала, щоб піч не топити. І дуже вчасно...
— Ти як почуваєшся, Маратику? От мені вже нібито й непогано зовсім, — слабка посмішка розтягнула посинілі губи. — Не хочеться вже нічого: ні пити, ані їсти...
— Мені теж не хочеться, — підтвердив хлопчина. — І знаєш, холоду я також уже не відчуваю. Все якось відходить...
— І у мене так само. Давай краще спати, гаразд? Бо якщо заснемо, то може й не прокинемося вже...
— Однак і спати теж не надто хочеться, — зітхнув він. — Ми ж перед тим спали й спали... Який вже день спимо, скільки ж можна?..
— Ну, ти як хочеш, а я все ж спробую заснути... — Леся зіщулилась, потім перевернулася на інший бік, вмостилася якнайзручніше і раптом мовила нерішучо: — Послухай, Маратику... Ти якщо захочеш, то... можеш. Тільки дочекайся, щоб я дихати перестала і не прокидалася більше.
— Ти про що?.. — не зрозумів він.
— Ну-у-у, як це про що?.. Можеш з’їсти, як захочеш. Малечу не чіпай, не треба. Я при них це говорити не хотіла, щоб не налякалися раптом. А мене можеш... Тільки зачекай, доки я...
— Лесю, та що ти таке верзеш!.. — попри граничну слабкість, в його голосі відчувалося обурення. — Я тебе не чіпатиму, не мели дурниць.
— Ніякі то не дурниці... — спокійно заперечила вона. — Ти ж Вустю їв, і я їла, і Василинка, й Андрійко з Павлусиком їли також.
— Ми всі їли, бо твоя матуся нас надурила...
— Вона надурила меншеньких, але не нас із тобою. Ми ж бо знали, з чого матуся юшку зварила... І я це знала, і ти знав — я ж бачила.
— Ну, так... — знехотя погодився хлопчина.
— Отож-бо! Ти ту юшку їв, бо хотів жити. І тепер, мабуть, хочеш. Отож я тобі й дозволяю. Тільки дочекайся, прошу, коли я вже не дихатиму...
— Лесю, облиш! Я тебе нізащо... кажу це востаннє. І все, відчепись!
Маратик настільки розсердився на двоюрідну сестричку, що відвернувся від неї та відсунувся подалі. Навіть спробував заснути, хоча обурення й відігнало найменший натяк на сон. Раптом почув з-за спини:
— Ти дарма ображаєшся. Не треба... Я тобі це дозволяю, бо ти, виявляється, хороший хлопчик. Хоча і дивакуватий...
— Отакої! Тепер я не тільки хороший, а й дивакуватий, — хоча після слів двоюрідної сестрички на душі зробилося жаско, він мимоволі посміхнувся.
— Атож! Відколи ти з’явився в нашій Катеринці, я нічого такого про тебе навіть не уявляла. Думала, ти такий самий, як і твій батько-чекіст. Чекісти — вони ж сам знаєш які... Але ти точно не такий.
— Не треба зараз про мого батька згадувати... — попросив Маратик. — Він же матусеньку мою...
— Так, тітка Любаша хороша, як і моя матуся. Я твою матусю пам’ятаю.
— Я також. Тому не треба про батька...
— Ну, то й не треба... Я все це до того кажу, що ти, Маратику, насправді хороший. От пригадую, ти все розповідав, як до Бога полетиш.
— До Бога? Пхе... — він знов скривився.
— Ну, ти ж сам казав, що полетиш на небо...
— Не на небо зовсім, а в Космос, — хлопчина розчаровано зітхнув. — У небо пілоти на літаках літають, і нічого. Тобто ніякого Бога там немає. Хоча мама на те тільки сміялася, тоді як бабуся Степанида із дідусем Климом...
Однак тут Маратик замовк, бо мимовільна згадка про «розкуркулювання» бабусі й дідуся засмутила його ще більше.
— То що там з Космосом твоїм? — спитала між тим Леся.
— З Космосом? Та нічого... Просто Космос вищий, ніж небо. Туди ніякі пілоти ні на яких літаках не долітають. А я б долетів. Мені один дядько колись пообіцяв. Він так і сказав: мовляв, я розрахував усе, як в Космос полетіти, книжку про те написав — от ти й полетиш!..
— І в тому твоєму Космосі Бог сидить?
— Та ні, в Космосі...
Хлопчина раптом зупинився, бо у нього забракло слів пояснити, що відбувається в Космосі, простій сільській дівчинці, поруч з якою він повільно замерзав, лежачи на нетопленій печі у промерзлій наскрізь хаті.
— Ну, от бачиш, ти і сам не знаєш, що там у твоєму Космосі, — по тону дівчинки було схоже, що вона посміхається.
— Отож я й мав би полетіти в Космос, аби на власні очі подивитися, що там і як!
— Ну, так, ну так, — підхопила Леся, — у нас на все наше село тільки ти один такі дивні речі казав. А більше ніхто, окрім тебе, до Бога у Космос твій летіти не збирався. Отож зовсім недарма матінка на юшку вибрала не тебе, а Вустеньку. Хоча по всьому виходить, що мала б тебе... Ти ж матінці племінник, а не рідний син.
— Вона й хотіла попервах мене... — підтвердив хлопчина та розповів, якими очима дивилася на нього тітка Катруся тієї ночі, стискаючи в руці нагострений ніж.
— От бачиш... А все тому, що ти єдиний на все наше село у Космос до Бога зібрався, хоча нам ти не зовсім рідний, і батько у тебе...
— Ні, Лесю, це тому лише, що Вустя була найслабшою, вона би все одно найпершою померла. Та вона ж засліпла навіть...
— Ну, так, все так. Тому матуся вчинила вірно, залишивши життя тобі, а не Вусті. Отож і я тобі дозволяю...
Утім, ця розмова вкрай втомила хлопчину, тож він попросив:
— Давай вже нарешті спати...
— Давай, Маратику, давай... — погодилася вона.
* * *
Леся не прокинулась наступного ранку, але їсти двоюрідну сестру хлопчина не став, як і обіцяв. Навіть скидати її тіло в припічок не схотів. Бо навіщо?! Їм обом на печі місця вистачить, треба тільки подалі від мертвої дівчинки відсунутися — хай не думає, буцімто він здатен власну обіцянку порушити... навіть ненавмисно.
Так хлопчина й лежав, то заплющуючи очі, то вдивляючись у дбайливо побілені дошки стелі... Лежав, лежав... аж поки, незважаючи на денний час, довкола чомусь не почало сутеніти. А потім у тих присмеркових сутінках, що поступово оповили наскрізь промерзлу хату посеред дня, заяскравіли крихітні цяточки. Одна, друга, третя... п’ята... десята... п’ятдесята... І ось уже цілі пригорщі вогників спалахували в холодній непроглядній темряві скрізь і всюди!..
І... обличчя...
Саме так: замість поглинутих темрявою побілених дощок стелі просто над головою хлопчини повільно проступили обриси літнього чоловіка. Його довгасте пшеничне волосся було перехоплене впоперек чола широкою смарагдово-зеленою стрічкою, пшеничні вуса й акуратна сива борода промокли від кришталево-прозорих сліз, що текли по зморшкуватих щоках тоненькими струмочками з яскраво-волошкових очей. А ці очі з непідробним болем дивились на Маратика. Перебувати під цим поглядом було якось незручно. Тим паче, дуже кортіло спитати...
— Ти хочеш дізнатися, хто Я такий?
Хлопчикові було зрозуміло, що запитує літній бородань. Однак приємний низький голос линув до нього не від обличчя, що заступило собою пригорщі яскравих цяточок. Навпаки, складалося враження всюдисущості цього голосу. Нібито він долітає до найменшої з цяточок, відбивається від неї та вмить повертається до хлопця вже багаторазово підсиленим.
— Чого ж ти мовчиш, дитино?
У всюдисущому, всепроникному голосі бороданя з’явилися теплі ласкаві нотки. Нарешті отямившись, Маратик мовив:
— Так, я хочу дізнатися... Ти той самий Бог, про якого казала Леся?
— Так, дитино, Той Самий Бог. Той Самий.
— І ти... невже ти в Космосі?
— Не тільки в Космосі, дитинко.
— А де саме?
— Я скрізь, Я повсюдно, бо Я — Сущий.
Хлопчина не дуже-то зрозумів, що це означає, однак озирнувся... і побачив, що лежить вже не на звичайній сільській печі, а на гігантській долоні. Настільки огромезною була та долоня, що на ній вмістився би з десяток... ні — мабуть, із сотня таких сіл, як Катеринка! Тим не менше, тепер там лежав усього лише маленький хлопчик, що конав...
Чи вже не маленький?!
— Щось я зовсім заплутався, — чесно зізнався Маратик, на що почув негайну відповідь:
— У тому немає нічого страшного, дитино. Ти не думай про те, чого не в змозі осягнути. Просто знай одне: Я — Бог, бо Я — Сущий. Я не тільки в Космосі, Я скрізь і всюди.
І посміхнувся. При цьому хлопчикові здалося, що одночасно з бороданем до нього посміхнулися всі блискучі крихітні цяточки — навіть найменші.
— Гаразд, а Леся де? — продовжив розпитувати Маратик. — Бо щось я її тут не бачу.
— Лесі тут немає, Леся тепер у Вирії.
— А де це — Вирій? Він тут чи...
— І він також тут, тільки ти його не бачиш.
— Чому?
— Бо ти народився насамперед для того, аби полетіти до Мене в Космос.
— А-а-а, то ти все ж таки в Космосі?!
— Я і у Вирії, і в Космосі, й на Землі... і навіть в тобі, дитино! Кажу ж тобі, що Я — Сущий. Отже — Всюдисущий. Ти тому не бачиш Мого Вирію, бо Я захотів спочатку показати тобі місце, куди ти мусив піднятися з Землі та повести за собою інших людей.
— Ти про те, що пообіцяв мені той дядько? Про те, що я в Космос полечу?
— Саме про те, дитино, саме про те.
— Але... я вже не полечу, чи не так?..
— Не полетиш, дитино, бо ти вже тут. Ти тепер у Мене.
При цих словах кришталево-прозорі сльози закапали з гігантських (на півнеба кожне!!!) волошкових очей з новою силою.
— Я помер?
— Ти перестав існувати на Землі. Тепер ти у Мене в Космосі. А невдовзі підеш до інших у Мій Вирій.
— Туди, де моя двоюрідна сестричка Леся?
— І вона, і тітка Катруся, і дядько Гнат, й інші їхні діточки. І твоя матуся Любаша також разом з ними.
— То хіба моя мама теж померла?!
— Так, дитинко, насправді її давно вже немає серед живих.
— Отже, мій батько брехав?..
— Твого батька ввели в оману, дитино. Він і сам не знає, в яку жорстоку оману його ввели. Тому хоча він винен... безперечно винен... Але не засуджуй його суворо. Не треба, дитино.
— А в чому провина мого батька?
— Він не захистив ні тебе, ані твою матусю, хоча мусив. Він і своїх батьків теж не захистив. Натомість став служити...
— Дияволові Революції! Знаю, знаю...
— Ні-ні, дитино. Насправді все значно, значно гірше: батько твій почав прислужувати ку!пці нелюдів, які взялися винищувати його ж власний народ. Хоча мусив би захистити не тільки свою сім’ю, але і весь свій народ також, а не прислужувати недюдам.
— А як би він міг це зробити?
— Ну-у-у... Він міг хоча би вбити тих, кого взявся охороняти.
— І це б допомогло?
— Це подало би приклад іншим людям. Натомість узявшись охороняти життя та спокій катів власного народу, батько твій подав решті людей приклад іншої поведінки.
— Зрозуміло... І тому я помер? Через те, що мій батько виявився...
— Ні-ні, дитино. Ні, не так!
Раптом розсипи блискучих цяточок попливли спочатку в один бік, потім в інший, і знов, і знов... Маратик озирнувся й побачив, що гігантська долоня, на якій він лежав і на якій могла б залюбки розміститися сотня таких сіл, як Катеринка, колихається взад-вперед, туди-сюди...
Бог бавився з ним, повільно заколисуючи в такт до власних слів:
— Все трохи не так, дитино. Ти помер не через гріхи твого тата, а через те, що він не захистив ні тебе, ані твою матусю. Тому ти потрапив до Мене вже тепер і зовсім не в той спосіб, який Я тобі призначив.
— Отже, той дядько не брехав?
— Ні, дитино, він казав правду. Ти мусив полетіти в Космос першим і повести за собою інших людей.
— Тим шляхом, який обрахував той дядько?
— Саме тим шляхом. Його трасою, яку люди згодом назвуть його іменем.
— А-а-а... де він зараз? Ну-у-у, дядько той. Де він?
— Ось де.
Чорна пітьма трохи посвітлішала, і там, посеред просвіту, Маратик побачив простору кімнату, світлу і теплу. В тій кімнаті біля великого столу стояла похила дошка з пришпиленим до неї величезним аркушем паперу, на якому той самий дядько щось креслив олівцем, так і сяк прикладаючи дві лінійки і ще якісь чудернацькі інструменти.
— Що це він робить? — поцікавився хлопчина.
— Вітрову електростанцію проектує[10].
— А як же Космос?..
— Ти ж не полетиш у Космос, отож у нього відтепер нічого не вийде.
— То що, тепер усі люди...
— Ні-ні, дитинко. Ні! Просто замість тебе дорогу до Космосу прокладе інший хлопчина.
— Хто саме? Можеш мені показати його?
— Не можу, дитинко. Він ще не народився[11]. Однак якщо захочеш, то можу показати тобі хлопчика з твого народу, який полетить у Космос тією ж дорогою слідом за першопрохідцем.
— Що ж, покажи...
Тепер у просвітленні, де раніше в просторій теплій кімнаті дядько креслив проект вітрової електростанції, з’явилося невеличке, сковане зимою селище, посеред якого стояла така сама хата, як і в Катеринці — тільки довкола неї не чатували чекісти. А в тій хаті...
— Де це?
— В Узині, на Білоцерківщині. Його Павлусем[12] звуть.
— Павлусем... Як і мого двоюрідного братика, який помер вчора. То цей хлопчина не помре?
— Ні-ні, дитинко, він не помре! Йому зараз теж холодно й голодно, як і вам було, однак йому пощастить більше. Він виживе і полетить у Космос слідом за першопрохідцем.
— Тією дорогою, яку обрахував той дядько?
— Ні, його поведе до Космосу інший. Ось цей...
Знов змінилося зображення в просвітленні, й тепер Маратик побачив іншого дядька, який малював на величезному аркуші паперу, пришпиленому до похилої дошки, невеличку ракету.
— Ага! Такий самий малюнок показував той дядько, який пообіцяв мені, що я полечу в Космос...
— Ні, дитинко, не такий. У того дядька, як ти його називаєш, був малюнок великої космічної ракети, а цей розробляє невеличкі порохові ракети[13], що вбиватимуть ворогів на війні.
— Вбиватимуть на війні... — Маратик несподівано засумував. — Помирати ж так погано! Чому всі великі дядьки так хочуть вбивати?!
— Не всі, дитинко, аж ніяк не всі. Наприклад, той дядько, який сказав тобі про політ у Космос. Він же не проектує ракети для вбивства! Він проклав мирну трасу до зірок, яку нізащо не хоче паплюжити[14].
— А цей?..
— Я, дитинко, дозволяю людям вчиняти так, як вони захочуть. Це Я називаю свободою вибору. На людський вибір Я не впливаю... просто наглядаю за тим, щоб люди не винищили одне одного. Та жодні негідні вчинки людей не лишаються безкарними. Зокрема, цей дядько взявся проектувати ракети для вбивства інших людей? Взявся. За це він невдовзі буде покараний, а його плани до кінця не здійсняться.
— Як це?
— Він потай мріє полетіти на Марс — це сусідня із Землею планета. Та цього не станеться. Отже, він таки виведе у Космос згодом і ще ненародженого хлопчика, і того, якого Я тобі показав. Але на Марс полетить зовсім інша людина. І станеться це значно, значно пізніше...
Просвіт затьмарився, тепер на його місці знов була непроглядна чорнота, розцяцькована блискучими крапочками. Маратик раптом відчув, наскільки втомився за останній час. І хоча йому дуже сподобалося лежати на гігантській долоні Бога посеред Космосу, він усе ж таки скучив за рідними. Отож хлопчина попросив:
— Ну, гаразд, я все зрозумів. Сподіваюся, ти пригледиш за хлопчиком, якого поведе у Космос інший дядько. А тепер зроби так, щоб я опинився у Вирії разом з матусенькою, з тіткою Катрусею, дядьком Гнатом і всіма їхніми діточками. З моїми рідними... Можеш зробити таке?
— Авжеж можу, дитино!
— А там, у Вирії, добре?
— От зараз сам переконаєшся...
* * *
Посеред Катеринки стояла забита дошками хата, довкола неї пильнували чекісти. В тій хаті на нетопленій печі щойно замерз на смерть голодний маленький хлопчина. Тим не менше, на почорнілих губах застигла щаслива усмішка: очевидно, перед смертю він устиг побачити щось дуже хороше. Щось таке, про що мріяв усе своє коротеньке земне життя...
Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, березень 1933 року
— Юдько, невже це ти?!
— Завадо?!
Зіштовхнувшись на порозі кухні, вони витріщилися одне на одного і застигли з роззявленими ротами та якимсь дурнуватим виразом на обличчях. Першим оговтався мимовільний свідок їхньої раптової зустрічі — Арон Маркович, який спитав якомога стриманіше:
— Ви що, знайомі?
Уже п’ятий місяць управдом займався цією вкрай небезпечною справою, але подібне сталося вперше. Подумати тільки: п’ятий місяць! Ой-вей...
* * *
Почалося все в середині минулого листопада, коли до квартири Штульманів прибігла шестирічна Магдалина — онука настоятеля подільського храму Миколи Доброго. Дуже хвилюючись і докладаючи всіх можливих зусиль, аби говорити не менш переконливо, ніж її дідусь, дівчинка звернулася до Арона Марковича з розлогою промовою. При цьому чесно попередила, що говорить не від себе, а лише переповідає слова свого діда — знаменитого проповідника отця Олександра Глаголєва. Мовляв, управдом має сприйняти сказане так, ніби почув все це безпосередньо від священика.
Якщо бути чесним, то виглядало все це вкрай кумедно. Арон Маркович ледь стримував сміх і взагалі схилявся до того, щоб махнути на все рукою й виставити дівча геть. Однак після перших же слів Магдалини управдом посерйознішав, потім перевірив, чи не нишпорить хто під дверима, далі ж вислухав всю промову до останнього слова, не перервавши її жодного разу.
Виявляється, чи то напередодні в неділю, чи ще на день раніше в церкві Миколи Доброго попросив притулку й захисту селянин, який рятувався від жахливого голоду, що запанував на селі після збирання (а фактично — повної примусової конфіскації) врожаю. Невідомо якими обхідними шляхами цьому селянинові вдалося дістатись до Києва — отож і прийшов сіромаха до церкви, розраховуючи на порятунок.
Біда полягала в тому, що настоятель храму Миколи Доброго і сам перебував під пильним наглядом місцевого відділу ОГПУ. Звісно ж, отець Олександр зробив, що тільки міг — себто для початку сховав бідолашного селянина від чекістського обшуку, потім прихистив на ніч, нагодував і напоїв. Але що робити далі, просто не уявляв! Адже чекісти могли нагрянути з повторним обшуком в будь-який момент, а знайшовши «куркульського недобитка» — заарештувати не тільки його, але й настоятеля церкви. Потім обох неодмінно розстріляли б, а тіла відвезли до Бабиного Яру: адже з Лук’янівської в’язниці до того урвища рукою подати...
Саме тому настоятель Добромикільської церкви через свою онуку і звертався до Арона Марковича. При цьому нагадував, що товариш Штульман мусить пам’ятати про те, скільки разів отець Олександр Глаголєв захищав від нищівних погромів єврейське населення Києва загалом і Старого Подолу зокрема. А пам’ятаючи — заради всього святого має пересилити всепроникний страх перед ОГПУ і з відчуття елементарної подяки зробити бодай щось для порятунку хоч однієї християнської душі...
У цьому місці промови Арон Маркович владним жестом перервав Магдалину, а коли дівчинка розгублено замовкла — сказав, щоб цього селянина привели до нього додому в будь-який час дня чи ночі.
— А далі що?.. — підозріло дивлячись на управдома, спитала вона.
— А далі моє діло. Але дідуся свого можеш заспокоїти. Скажи, що хоча мого Бога не можна бачити, а його Бог намальований на дошці, тим не менше, і мій Бог, і його Бог — він не фраєр. Тому все буде зроблено якнайкраще.
— Що саме? — не відставала Магдалина.
— Кажуть тобі, що це моє діло! Менше знатимеш, тобі ж буде спокійніше. Все, йди собі геть.
Коли ж дівчинка пішла додому, недовірливо озираючись на підозрілого їй управдома, Арон Маркович постукав у двері до своїх сусідів і попросив Христю повідомити чоловіка, щойно той повернеться з роботи, аби зайшов до домового начальства на серйозну бесіду.
Тарас Каніболоцький працював тепер вантажником у річковому порту. Попри втому після зміни, він все ж зайшов до управдома, й між ними відбулася таємна розмова:
— Тарасе, скажи, чи означає щось для тебе моє слово?
— Припустімо, означає... А що?
— А те, що саме я попередив тебе, аби ви прикрили вашу артіль «Червоний вантажник». І ви її таки вчасно прикрили, пам’ятаєш?
— Ну, припустімо.
— Отож чи можеш зробити мені послугу у відповідь?
— Яку ще послугу? — набурмосився Каніболоцький.
— У підвалі для всіх мешканців нашого будинку передбачені невеличкі господарські сарайчики. По сарайчику на кожну квартиру — так?
— Ну, припустимо.
— Отож я прошу зробити мені послугу: дозволь, щоб я прописав у сарайчику, виділеному на нашу квартиру, одного чоловіка.
— Якого чоловіка? — Каніболоцький іще більше спохмурнів.
— Уяви собі, я ще не знаю, — розвів руками управдом. — Тим не менш, прошу за нього. Врахуй, що я в нашому будинку управдом, тож міг би не просити, а наказати тобі як місцева влада. І все ж таки прошу...
— Що це за чоловік? — наполягав на своєму вантажник. Арон Маркович збирався щось сказати, як раптом у двері подзвонили.
— Мабуть, це він.
Справді, це був той самий селянин у супроводі Магдалини. Оглянувши гостя з голови до ніг, Каніболоцький рвучко лайнувся і тільки рукою махнув:
— Що ж, нехай живе. Тільки врахуй: у разі чого я не знаю й не відаю, кого ти там у наш підвал прописав.
— Звісно, Тарасе, звісно! Якщо ти згоден зробити мені цю маленьку послугу, то решту я беру на себе. А ти тут загалом ні до чого, не переймайся.
Усе склалося якнайкраще. Проживши у підвалі днів з десять, новоявлений мешканець бодай трохи від’ївся і перестав нагадувати ожилий труп. Дружина управдома спочатку забезпечила його деякими ліками, а потім підстригла. Перевдягнувшись у ношений, але все ще пристойний одяг, переданий отцю Олександру парафіянами храму Миколи Доброго, селянин став більш-менш схожим на містянина. Останнє, що зробив для нього управдом, — це допоміг влаштуватися різноробочим на один з подільських заводиків, маючи на руках лише довідку про прописку в підвальному приміщенні їхнього будинку.
* * *
І дружина управдома Юдіф Бенціонівна, і його сусіди по квартирі Каніболоцькі прекрасно розуміли, наскільки ризиковано повівся Арон Маркович. Усі сподівались, що на цьому все закінчиться. Якби ж то: за три тижні в церкві Миколи Доброго з’явився вкрай виснажений юнак... і вся історія повторилася від початку до кінця! Себто, отець Олександр не зміг вигадати нічого кращого, ніж спонукати товариша Штульмана до чергового вияву милосердя. Найдивніше полягало в тому, що особливо умовляти управдома не доводилося — він йшов назустріч проханням настоятеля храму Миколи Доброго з підозрілою легкістю.
Нічого не розуміючи, після появи третього «підвального мешканця» Юдіф Бенціонівна вирішила серйозно поговорити з чоловіком і дізнатися, чи не збожеволів він часом?! Бо лячно було подумати, що зробить з ними ОГПУ, якщо афери з прописуванням людей у підвалі спливуть на поверхню...
— Ітеле, чи пам’ятаєш ти нашого Моню? — замість відповіді спитав дружину Арон Маркович. Вона відсахнулася, немовби побачивши перед собою привида, і прошепотіла:
— Яке відношення наш хлопчик має...
— Пряме відношення має, — перервав її чоловік. — Пряме й безпосереднє, люба моя Ітеле. Спочатку червонодупі муравйовці просто у мене на очах закололи нашого Монечку багнетами, а потім чекісти змусили мене звалити його вбивство на петлюрівців, у разі непокори погрожуючи розправою з Ципочкою. Усі ці роки я жив по вуха в брехні, не маючи спокою на душі. І ось нарешті дістав прекрасний шанс помститися червонодупим...
— Арончику, ти...
Юдіф Бенціонівна аж відсахнулася, тоді управдом нарешті посміхнувся щасливою посмішкою праведника й підтвердив:
— Так, Ітеле, ти все вірно зрозуміла. Я не зумів врятувати ні нашого Моню, ані твою мамеле. Однак цих селян я врятую! На зло владі червонодупих! А також чекістам з ОГПУ — усім їм! Врятую щонайменше цілий міньян[15]. І ти мені в цьому таки допоможеш.
— Я?!
— Ти, Ітеле, ти. Ти на Світову війну втекла, я не зумів тебе втримати — отож обидва мусимо спокутувати нашу провину врятованими життями.
— Арончику, я ще не з’їхала з глузду, на відміну від тебе...
— Ітеле, я не можу влаштовувати на роботу всіх. Якщо ти допоможеш мені в цьому... Про ксубу та гет ще не забула?
— Арончику!.. О-о-ой...
Юдіф Бенціонівна похитнулася і, мабуть, впала би до ніг чоловіка, якби він вчасно не підхопив її під лікті:
— Ітеле, кажу тобі: якщо допоможеш — я пробачу твою втечу на війну, порву гет і згідно із ксубою і прийму тебе назад як дружину не тільки перед Всемогутнім, але й перед людьми також. Ти моє слово знаєш.
Замість відповіді вона розридалася, обійнявши Арона Марковича за шию.
* * *
Не дивно, що на початку весни 1933 року в підвалі будинку по вулиці Хорива, № 2 мешкало вже шестеро селян. Ще в лютому був сьомий — той, кого отець Олександр прислав найпершим. Та попрацювавши різноробочим на заводику, він завербувався на якесь ударне комуністичне будівництво і поїхав з Києва кудись в Середню Азію. Забувши про ризик, дружина управдома сяяла й немов на крилах літала: коли з її подачі троє «підвальних мешканців» влаштувалися санітарами, чоловік порвав лист про розлучення, як і обіцяв.
Усе йшло добре, до міньяну врятованих лишалося вже небагато... Хіба що з сімейством Колпахчьянів не залагодилось. Звісно, управдом не міг прописувати всіх селян тільки в сарайчик своєї квартири. Вже заради четвертого «підвального мешканця» довелося йти до інших сусідів. Вайнштейни та Руднічеви погодились пустити чужака до свого сарайчика без проблем. Але тільки одного — бо половину їхнього спільного сарайчика Вайнштейни забили різним мотлохом під зав’язку. Натомість глава сімейства Колпахч’янів — Карен — недобре посміхнувся управдому просто в обличчя:
— Не вірю, що ти прописуєш їх усіх задурно і грошей не береш! Ти з такої породи, що свого не упустить. Отже, або ти поділишся зі мною — або я повідомлю про твої махінації куди слід...
Невідомо, підслухували їхню розмову випадково чи навмисно, однак слідом за тими словами двері кімнати, яку займали Колпахч’яни (а розмова відбувалася саме там), з гуркотом розчахнулися, слідом за тим в кімнату ввалився Тарас Каніболоцький, який сунув Каренові під носа дужого кулака й загрозливо мовив:
— Послухай-но ти, недомірку! Присягаюся чим хочеш, що Арон Маркович не тільки не бере грошей з цих людей, але навіть...
— Ну, авжеж, знайшовся святий жид! Так я тобі, дурневі, й повірив...
Та наступної ж миті глава сімейства Колпахч’янів дуже пошкодував про настільки необдумані слова, бо вантажник Каніболоцький легенько, всього лише двома пальцями, підняв його за шию в повітря, після чого пообіцяв:
— Ну, все! Якщо з Ароном Марковичем чи зі мною, чи з нашими близькими, чи з «підвальними мешканцями» бодай щось станеться — тобі не жити. І ще обіцяю: пробовкнешся про цих селян — тоді наші «органи» дізнаються про ці твої слова, вилупку. Тоді побачиш, що роблять з тими, хто роздмухує міжнаціональну ненависть. А крім того, за деяке церковне золото з Печерська теж дізнаються. Отже, ти мовчиш — і ми мовчимо.
На цьому прецедент був вичерпаний. Колпахч’янів залишили у спокої, натомість пустити чергових мешканців до квартирного сарайчика без особливих проблем погодилися спочатку Згуріді, а потім і Давлетови.
Отак усе й відбувалося, і тут нá тобі:
— Юдько, невже це ти?!
— Завадо?!
Звісно, без розпитувань не обійшлося. Тоді Арон Маркович і дізнався, що Мокій Завада, котрий дочалапав до Києва обхідними путівцями аж із Великої Мотовилівки (а це кілометрів шістдесят, не менше!), знає його дружину ще з часів Світової війни.
Не дивно, що черговий «підвальний мешканець» неодноразово навідувався вечорами в квартиру управдома. Дізнавшись, як героїчно його Ітеле поводилася на фронті, Арон Маркович заспокоївся остаточно. Як би там не було, але хоча внаслідок тієї втечі загинув їхній хлопчик, у підсумку вони обидвоє стали ближчими як до Всемогутнього, так і одне до одного. Недарма ж бо в Талмуді сказано: рятуючи життя, рятуєш Всесвіт. Талмуд — це святе, отож тепер вони з Ітеле наново освятили їхній шлюб.