1935. Ціна дружби

Середня школа № 20[41], Київ, 30 квітня 1935 року

— Отож уявіть собі хлопця дещо старшого від вас — десь так на пару-трійку років. От яким я був тоді, товариші діти... Мені б іще вчитися і вчитися, однак я був змушений годувати не тільки себе, але й підстаркувату матінку, отож пішов слюсарити в пароплавні майстерні, звідки мене і забрали на братовбивчу імперіалістичну війну.

— А хіба ваша мати...

— Струсь!!!

Від жахливого зойку георафічки дружно сіпнулися всі учні, причому так різко, що деякі парти навіть трішечки з’їхали зі своїх місць. Здригнувся (хоча й не настільки відчутно) навіть поважний гість — а то був не хто інший, як начальник Петрівського райвідділу НКВС товариш Загоруйко. Між тим, вчителька продовжила горлати щосили:

— Струсь, ти що собі дозволяєш?! Що ти собі дозволяєш таке, я кого питаю?! Як треба поводитися під час уроку?!

І не дуже сильно замахнувшись, вона ляснула довгою дерев’яною указкою по кришці парти точнісінько перед руками винуватця скандалу — худющого хлопця з передостаннього ряду. Той підскочив на своєму місці за партою ліворуч та пробубонів, не зводячи очей з небезпечної указки:

— Вибачте, Декабрино Аркадіївно...

— Як треба поводитися під час уроку, я кого запитую?!

Хлопчик здійняв вгору праву руку:

— Вибачте, можна спитати?

— Запитуй! — крізь зуби прошипіла географічка. Хлопчик виструнчився й запитав, все одно дивлячись на указку, а не на гостя:

— Вибачте, товаришу Загоруйко, я хотів спитати: а що, хіба ваша мати не могла самотужки піти працювати, щоб дати вам можливість вчитися? От у мене працюють і батько, й мама, і нічого, а ваша як же?..

«Хм-м-м... А й справді, чому мати працювати не пішла?»

Якщо чесно, то гість був здивований. Адже відтоді, як його забрали на Світову війну, минуло цілих два десятиліття, однак за весь цей час настільки просте запитання йому навіть на думку не спадало. Звісно, можна було б відповісти, що жінкам платили такі мізерні гроші, що їм було вигідніше сидіти вдома й поратися по господарству, а не на фабрику йти. Працювали ті з них, хто не мав іншого виходу — бо біда змусить...

Утім, пояснювати все це було би надто довго, та й від головної теми бесіди зі школярами така відповідь лише б відволікала. Простіше було вигадати якесь вагоміше пояснення.

— Бачиш, таке діло... Моя мати була не тільки пристаркуватою, але й надто хворою, щоб піти працювати разом з усіма. От як воно було.

— Ти зрозумів, Струсь?! — грізно спитала географічка і знов ляснула указкою по кришці парти. — Криваві ненажери-капіталісти настільки нещадно експлуатували матір товариша Загоруйка, що виссали з неї геть усе здоров’я, отож він і був змушений піти працювати на фабрику ще підлітком. Це всім зрозуміло, сподіваюсь?!

Географічка хижо озирнула принишклий клас і переконалася, що всі учні, від першого ряду й до останнього, напружено мовчать.

— Тільки не на фабрику, а в пароплавні майстерні, — уточнив гість. — Ми на Трухановому острові жили, там фабрик не було, лише майстерні.

— Ну, то невелика різниця, але уточнення суттєве, — кинула вчителька дещо загадкову фразу, обернувшись до гостя. Й хоча товариш Загоруйко очолював міський райвідділ НКВС, його погляд мимоволі теж упав на довгу дерев’яну указку, яку Декабрина Аркадіївна стискала в правій руці. Також він відзначив про себе, що фарба на кришках парт трьох останніх рядів доволі помітно облупилася. Мабуть, все це через специфічну виховну методику географічки...

«Молодчина, в правильному дусі учнів виховує, нікому спуску не дає!» — подумав Загоруйко. Втім, годі вже відволікатися, час продовжити бесіду.

— Отже, тепер ви знаєте, товариші учні, чому сталося так, що через підступи місцевої акули капіталізму — жорстокого купця-експлуататора і самодура-кровопивці Давида Марґоліна мене, ще зовсім підлітка, розлучили з немічною матір’ю та й відправили на кровожерливу імперіалістичну бійню, яка абсолютно не відповідала інтересам пролетаріату. Відправили, уявіть собі, простим матросом. І кого?! Мене, звичайного слюсаря Дніпровських пароплавних майстерень!.. А мені ж так хотілося вчитися, вчитися і ще раз учитися, як заповідав нам товариш Ленін...

От саме тому, коли відгриміла братовбивча Світова війна, а потім, коли перемогла Велика Жовтнева соціалістична революція, якої так чекало все поневолене буржуйським капіталом людство, я вирішив піти в органи ЧеКа, щоб стояти на сторожі пролетарської законності. Й саме тому заприсягнувся собі самому: якщо моїми університетами стали пароплавні майстерні, Чорноморський флот та органи ЧеКа, то вам, дітям Країни Рад, я надам ту саму можливість вчитися, якої мене позбавив кровопивця-експлуататор купець Давид Марґолін. Його блюзнірське рішення розлучити мене з матір’ю та відправити на братовбивчу війну благословила церква, представлена нашим місцевим попом — настоятелем Свято-Єлизаветинської парафіяльної церкви! Ну що ж, тоді горе усім іншим церквам!!! Всі ці жадібні облудники поплатяться за прислужництво перед світовою контрою, вирішив я...

Тут географічка змахнула своєю указкою, немовби чарівною паличкою, і весь клас дружно зааплодував промовцеві.

От, власне, саме для того і завітав товариш Загоруйко сюди, до цієї подільської школи напередодні свята Першотравня, аби загітувати тутешніх учнів проти місцевого попівства! З-поміж усіх інших, дві церковки особливо муляли йому очі. По-перше, його аж нудило від древньої Пирогощі, розташованої мало не навпроти його будинку. По-друге, начальник райвідділу НКВС достеменно знав, що отцеві Олександру Глаголєву — настоятелеві храму Миколи Доброго якимсь дивом удалося врятувати від лихої голодної смерті кількох глитаїв-куркуляк. Скільком саме ворогам радянської влади клятий піп зберіг життя і що сталося з цими негідниками надалі — достеменно невідомо: попри шалені зусилля, лукавого божого прислужника так і не вдалося упіймати на гарячому.

Та це не означало, що залізна рука пролетарської законності не наздожене підступних ворогів! Коли торік внаслідок кумедного непорозуміння на Червоній площі був розкурочений фонтан «Самсон», товариш Загоруйко вирішив взятися за справу серйозно. Швидко порозумівшись із Петрівським райкомом партії, він таки домігся задуманого.

Для початку тижнів шість тому спеціально утворений загін «бойових безбожників», озброєний найбільш передовими матеріально-технічними засобами, розвалив церкву Богородиці Пирогощі. Щоправда, не обійшлося без прикрого інциденту: троє релігійних фанатиків закрилися в храмі й навідріз відмовилися виходити звідти попри всі вмовляння. Довелося зносити ненависне «гніздо релігії», незважаючи на їхній вчинок...

Себто, храм зруйнували разом з ними.

Далі підходила черга Миколи Доброго. Однак через загиблих в Пирогощі фанатиків зчинився неабиякий скандал: Києвом ширилися чутки, що, прийнявши «праведну» смерть під «святими» уламками, ця «новомученицька трійця» потрапила просто на небо, до неіснуючого Господа Бога...

— Та ти хоч би віддалено розумієш, Пилипе Арсеновичу, що накоїли твої «бойові безбожники»?! — лютував секретар Петрівського райкому на закритій спільній нараді. — Мені в районі тільки новоспечених «святих угодників» бракувало для повного щастя! Та мене за отакі художества знімуть швидше, ніж ти чхнути вспієш!..

Скінчилося тим, що знесення храму Миколи Доброго призупинили. Тимчасово — доки райвідділ столичного НКВС не вживе «особливих заходів» для пом’якшення ситуації. Відповідальним за ці заходи був призначений особисто товариш Загоруйко. І ось тепер, окрім активних пошуків тих, хто пліткував про «трійцю новомучеників», Пилип Арсенович обходив одну за одною школи Старого Подолу і скрізь розповідав учням, що з цегли обох знесених храмів на місці церкви Миколи Доброго планується побудувати чергову школу — тепер вже вечірню, для робітничої молоді.

Поки що все тривало успішно. «Лектора» скрізь приймали добре, вислуховували уважно. Засланий до пастви храму сексот повідомив, що на Великоднє свято минулої неділі[42] зібралося напрочуд мало парафіян. Підбадьорений цією звісткою, товариш Загоруйко у вівторок напередодні Першотравня завітав до чергової школи, де вкотре розповів дітям про райдужні перспективи боротьби з «гніздом попівщини».

— Ну, що ж, здається, все зрозуміло, — мовила вчителька, коли начальник райвідділу НКВС завершив виступ. — Чи у когось все ж таки є запитання?

У передостанньому ряду негайно здійнялася одинока рука.

— Струсь?! — зойкнула географічка, вражена підступною настирливістю учня. — Ти що, познущатися сьогодні вирішив?! І над ким, подумай тільки...

— І нічого не познущатися, — чи то здивовано, чи дещо ображено мовив худющий учень, піднімаючись з місця. — Я тут спитати хотів...

— Про що саме?

— Тут товариш Загоруйко сказав, що був революційним матросом...

— Так, був, — підбадьорливо кивнув Пилип Арсенович, який трохи навіть пожалів хлопця через суворість географічки.

— Ну, от я й хотів спитати, на якому саме кораблі він ходив?

— Не ходив, а плавав, — поквапився начальник райвідділу НКВС... Про що негано пошкодував, оскільки хлопчик ніяково посміхнувся й заперечив:

— Ні-ні, саме ходили.

— Струсь!!! — зойкнула географічка.

— Можете мене не перевіряти, я знаю, що моряки ходять, а не плавають. І кораблі теж ходять, так говорити правильно.

Клас стримано загудів, Декабрина Аркадіївна розгублено мовчала. А Пилип Арсенович напружив пам’ять і пригадав, що в ті далекі роки, коли він слюсарив в майстернях бази російського Чорноморського флоту, справжні матроси так і говорили: «А от коли до війни ми проходили через Гібралтар... А ми ходили в Італію...»

— Молодець, вірно говориш! — не моргнувши оком, похвалив він хлопця. І додав, щоб якомога красивіше вийти з незручного становища: — Ми, моряки, справді так говоримо. Це для вас я сказав «плавають», бо ви ж діти, й я не хотів вас заплутати.

— А-а-а. Ну, то мене ви не заплутаєте, не бійтеся.

У хлоп’ячому голосі зазвучали гордовиті нотки, і перш ніж географічка встигла зупинити його, знов запитав:

— То на якому кораблі ви ходили на війні?

— На «Імператриці Марії», — не надто добре подумавши, начальник райвідділу НКВС ляпнув першу ж промовисту назву, що спливла в пам’яті.

— Ого, на флагмані! — здивувався хлопчина. — А чи бачили ви наживо адмірала Колчака?

— Адмірал Колчак — це ворог Революції, — повільно вимовляючи кожне слово, проскреготав Загоруйко.

Негайно ж і вчителька отямилася:

— Струсь, ти що таке верзеш, паскуднику малий?! Який ще тобі Колчак?! І коли я нарешті матиму спокій з твоїми витівками?!

— Але ж під час Світової війни саме Колчак командував Чорноморським флотом, і флагманський корабель був у його розпорядженні, — хоча очі хлопчини мимоволі знов уп’ялися в указку в руках географічки, він тим не менш додав: — У мене дідусь також на Чорному морі служив, він мені про війну багато чого розповідав, а я ото й запам’ятав.

«То у нього дід матросом-чорноморцем був! Цього ще бракувало...» — подумки вжахнувся товариш Загоруйко, який море бачив виключно з берега.

— Ну-у-у... загалом-то, і Колчака також бачив, — знехотя вичавив із себе начальник райвідділу НКВС. — Просто коли розпочалася наша пролетарська Революція, адмірал Колчак став її ворогом, тоді як весь екіпаж «Імператриці Марії», як один, дружно підтримав її...

— Підтримав Революцію?! Весь екіпаж лінкора?!

Хлопець дивився на нього з явною недовірою. Не дуже розуміючи, в чім річ, товариш Загоруйко посміхнувся:

— Ну, так, природно! Адже це адмірал Колчак належав до наскрізь прогнилої родової аристократії, тоді як ми, матроси... чорна робоча кістка...

— Але ж дідусь розповідав мені, що в тисяча дев’ятсот шістнадцятому році на «Імператриці Марії» вибухнули порохові погреби, й лінкор затонув[43]. А оскільки сталося це приблизно за рік до Революції...

— Корабель затонув, ну то й що? Екіпаж все одно залишився цілісіньким, — начальник райвідділу НКВС натужно посміхнувся, подумки проклинаючи себе за те, що доволі необдумано взявся відповідати на запитання, до яких зовсім не був готовий.

— Ні-ні, товаришу Загоруйко, щось ви наплутали, — вперто вів своє хлопчина. — Коли стався вибух, а потім тонув лінкор, загинула половина його екіпажу. Сам корабель підняли з дна через два роки, вже після Революції. Мій дідусь служив тоді на «Пригодному»[44], він пам’ятає, як транспортували перевернутий догори кілем лінкор у док. А вже зовсім нещодавно, років чотири тому, ЕПРОН[45] підняв на поверхню артилерійські башти, які теж потонули, коли їх позривало вибухом.

Найгірше полягало в тому, що після слів хлопця начальник райвідділу НКВС пригадав: справді, коли на «Імператриці Марії» стався вибух, з води потім стільки мертвих тіл повиловлювали, що просто жах! І як він міг таке забути?! Мабуть, це сталося через те, що в подальші роки він бачив стільки трупів, що катастрофа флагманського лінкора призабулася, відійшла на другий план, як щось незначуще...

Утім, від подальших розпитувань його врятував шкільний дзвінок, який провістив закінчення уроку і водночас початок перерви. Негайно ж вийшла зі ступору вчителька географії, яка перед тим розгублено спостерігала за бесідою учня з шановним гостем:

— Діти! Давайте подякуємо товаришеві Загоруйку за прекрасне повідомлення щодо руйнування осередків релігійного мракобісся — двох церков, з цегли яких буде зведено черговий учбовий заклад для таких, як-от ви. Все для підростаючого покоління, для юної парості — для наших радянських дітлахів!

Учні скочили з місць швидко і злагоджено, гримнувши кришками парт.

— Добре. Сподіваюся, ви зумієте пояснити своїм батькам та й усім іншим дорослим, якою важливою справою є подолання пережитків минулого життя, — мовив він, ні до кого з учнів особисто не звертаючись. Потім рвучко кивнув і попрямував до виходу з класу. При цьому думав, що треба ретельно відпрацювати версію його уявної флотської служби — бо раптом йому ще колись зустрінеться родич якогось матроса-чорноморця?! Неприємна ситуація може трапитись, ох і неприємна ж!..

 

Аеродромне військове містечко, Кам’янець-Подільський, 16 червня 1935 року

Схилившись над невеличким столиком, на якому були розкладені дві монографії та декілька брошур, грубий зошит в клітинку, лінійка, ластик і парочка ретельно загострених олівців, молода жінка намагалася вникнути в закономірності насадження вітрозахисних лісосмуг в умовах Полісся. Водночас десь на рівні материнського інстинкту дослухалася до найменших звуків, що долинали на веранду з кімнати: а раптом синочок прокинувся?..

Однак неспокій прийшов зовсім з іншого напрямку. Раптом вдалині щось зафуркало спочатку тихо-тихо, не гучніше стрекотіння цикади. На цей звук можна було б не звертати жодної уваги, однак його потужність наростала щосекунди, аж поки не перетворилася на ревіння мотоциклетного движка. Відсунувши зошит, сторінки якого були списані красивим і розбірливим, з невеличким нахилом ліворуч почерком, жінка перевела погляд на широку дорогу, що проходила повз їхній будиночок. Невдовзі над жасминовими кущами здійнялася жовтава курява, а ще за деякий час на відкриту ділянку вилетів чорний мотоцикл, над кермом якого нависав, схилившись наперед, чоловік у військовому однострої пілота.

«Нехай тільки цей шейгец мені Льоньку розбудить, я йому покажу!..» — подумала вона, суворо підібгавши губи, і погрозила мотоциклістові стиснутим кулаком. Однак той або не розібрав загрозливого жесту жінки, або тільки зробив вигляд, що не розібрав... У будь-якому разі, анітрохи не пригальмувавши, він привітно махнув рукою у відповідь, потім на повному ходу хвацько розвернув козирком назад свого кашкета з блакитно-синім околишем, піддав газу, вмілим порухом високо здибив переднє колесо...

Наступної ж миті мотоцикл перелетів через чотири дерев’яні сходинки та й в’їхав просто на веранду!!! Лише тут, крикнувши: «Тпру!» — мотоцикліст зістрибнув з сидіння й, ледь утримавшись на ногах, зупинив «залізного коня» буквально за півдолоні від столика.

— Самсоне, це що за дитячість така?.. — захрипіла вона хижим шепотом, ледь стримуючись, аби не зірватися на гучний крик.

— Ципочко, ми виграли!!! — не звертаючи жодної уваги на граничне роздратування дружини, чоловік притулив мотоцикл до стіни будинку, зірвав з голови кашкета, водійські мотоциклетні окуляри, жбурнув все це на столик та кинувся обніматись. Однак був зупинений витягнутою вперед лівою рукою й грізним шепотом:

— «Ципочка»?! Я ж попросила називати мене новим ім’ям, а не цим!..

— Ну, Ци-и-ипочко!.. Ну, знаєш!..

— Так, знаю.

— От коли, виходячи заміж, жінка змінює прізвище — це одне діло. Та коли з Ципори Штульман ти перетворилася на Софію Литвак!.. Знаєш, як на мене, це вже якось занадто. А що занадто, то не здраво...

— По-перше, це моє діло, — заявила вона категоричним тоном. — По-друге, «Софія» — ім’я значно краще, ніж «Ципора».

— І чим же воно краще, дозволь дізнатися? Адже «Ципора» означає «пташка», а для льотчика, справжнього «сталінського сокола», мати за дружину «пташку» — це саме те, що треба.

— Сьомочко, ти у мене такий, що на всьому літати можеш. Хоч на своєму винищувачі, хоч ось на цій «рамі на колесах», — вона кивнула на притулений до стіни мотоцикл.

— Ти не права. Це «Іж-Сьомий»[46] — мій «Їжак у Сьоми». На «Їжаку» Сьома не літає, а всього лише їздить. Літати Сьомочка хоче на «Ішаку»[47], однак такої честі він поки що не заслужив, тож літає на «Кирпатому»[48].

— Якщо твоє галопування на нашій веранді називається їздою...

— А’ґройсе зах![49] Вже й по веранді на мотоциклі поїздити не можна...

— І тим не менше, візьми до уваги.

— А ти, Ципочко, не уникай, будь ласка, відповіді: чому тобі раптом закортіло переписатися в паспорті Софочкою?

— І нічого не «раптом». У мене є троюрідна тітка Соня, то знаєш, як шалено я їй заздрила щодо імені?.. Отож, що не знаєш! А може, я все життя чекала шансу ім’я змінити? І коли ж іще робити це, як не ставши заміжньою...

— Ципочко, ти для мене назавжди «пташкою» залишишся!

— «Пташкою»... Ой-вей!

Широким жестом показавши на столик з книгами, зошитом та канцелярським приладдям, вона пояснила:

— Ну скажи правду, яка з твоєї дружини «пташка»?.. От Софія, «премудрість» — це так, це точнісінько про мене.

Чоловік при цьому трохи спохмурнів і мовив, нібито конкретно до дружини не звертаючись:

— Ото ніяк не второпаю, навіщо воно все?.. Жити ж можна і так, як ми зараз живемо, ні на що ж не нарікаємо. Тоді навіщо...

— Сьомочко, ото скажи мені, тільки чесно: невже ти проти того, щоб твоя дружина інститут закінчила й вищу освіту отримала? Що тобі в моєму прагненні не подобається, в чім річ?

— Ми з тобою вже неодноразово все обговорювали. Це не навчання в інституті, це хтозна-що таке. Ти, моя люба, день і ніч книжки штудіюєш — а навіщо?! Це ж ти для себе, виключно для себе!..

— Ґєволт! А що, у мене є можливість навчатися на денному чи вечірньому відділенні бодай якогось інституту, живучи з чоловіком-льотчиком у майже прикордонному військовому містечку?! У нас же заочну освіту скільки обіцяли запровадити, але досі так і не зробили цього[50].

— Тоді навіщо?..

— Якщо заочну освіту таки запровадять, я негайно поступлю в інститут і за пару років закінчу його екстерном. Якщо ж ми переїдемо з цього військового містечка кудись, де є вечірній робітничий університет зі спеціальностями, що стосуються лісового господарства і деревообробки — ще краще: піду на вечірній і теж поздаю все екстерном. Отже, мені краще розібратися з відповідними предметами, доки я сиджу вдома з нашим маленьким хлопчиком і живу на відшибі в аеродромному містечку. Бо коли дійде до справи, до здачі іспитів екстерном, часу не буде.

— Ти б іще втекла від мене в якесь велике місто, щоб там закінчити омріяний тобою інститут, — пробурмотів він з пригніченим виглядом. Від піднесеного настрою, спричиненого виграшем футбольної команди, за яку вболівав Самсон, не лишилося й сліду. Втім, дружина нізащо не бажала сваритися з коханим чоловіком, тому лише якомога лагідніше посміхнулася на його закид:

— Не перегинай, Сьомо, не треба. Якщо моя мамеле на війну втекла, — то це аж ніяк не означає, що я маю намір повторити її вчинок. Мама припустилася жахливої помилки, але я не така. Я дочекаюся, що станеться раніше: чи у нас заочну освіту запровадять, чи ми кудись звідси переїдемо.

— Що я чую: твоя мамеле помилилася?! Отакої!

— Звісно, помилилася. В п’ятнадцятому році вона поїхала на Світову війну, щоб вибороти право стати дипломованою лікаркою-хірургом. Між тим, варто було зачекати років п’ять-сім, щоб сталася революція, розвалилася Російська імперія і зникла межа осідлості, а разом з тим жінка-єврейка змогла би безборонно поступити на навчання до медінституту в своєму рідному Києві. Отже, у мамеле просто забракло терпіння. Але я не така. Я ж і від тата дещо успадкувала.

— Ти хочеш сказати, що успадкувала від нього витримку?

«Саме так», — хотілося відповісти їй... Однак вона не зробила цього через небезпечність теми. Адже якби Сьомочка попросив навести приклад, довелося б розповісти, скільки років батько чекав нагоди помститися «червонодупим» за смерть свого сина, а її брата Моні. І в який небезпечний спосіб нарешті помстився, врятувавши під час нещодавнього голоду навіть не міньян, а цілу дюжину селян. І чим ризикував при цьому...

Вона сама дізналася про все випадково, позаторік навідавшись до батьків у гості. Мамеле тоді під великим секретом розповіла їй всю історію від початку до кінця. Розповіла вже не як мати дочці, а як досвідчена літня жінка могла розповісти молодій недосвідченій. Обидві після того проплакали разом цілий вечір.

Однак Сьомочці знати все це зовсім не обов’язково. Сьомочка вважає радянську владу найкращою з усіх можливих у світі, з непідробною гордістю називає себе «сталінським соколом». Невідомо, як би він відреагував, дізнавшись про те, що його тесть порятував від лихої смерті дванадцять нещасних селян, оголошених владою «кривавими глитаями-куркуляками»... Можливо, доповів би про все в НКВС, а може, й ні...

Отже, тему батькової витримки краще не зачіпати. Можливо, колись у майбутньому, коли вони краще пізнають одне одного... Але не тепер.

Тож молода жінка перевела розмову в інше русло:

— У будь-якому разі, теперішні самостійні заняття мені ще й як згодяться. Ну, от хоче твоя дружина стати інженером лісового господарства — що ти зі мною поробиш... І скажи чесно: яка з мене після всього цього Ципора?! Ні-ні, мій дорогенький Сьомочко, я не «пташка», я «премудрість» — Софія! Тьотя Соня, якщо хочеш.

— Гаразд. А чому тебе аж так вабить лісівництво?

— Бо ми з тобою мотаємося по всяких різних аеродромних містечках. За фахом інженера лісового господарства тут легше відшукати роботу.

— А якщо ми переїдемо у велике місто?

— Не переймайся, я і там не пропаду.

Вони довго мовчки дивились одне на одного, і чим довше це тривало, тим лагіднішими ставали обличчя у обох. Коли стало очевидним, що чоловік знов перебуває в доброму гуморі, дружина тихо мовила:

— Гаразд, а тепер розкажи, хто там виграв і з яким рахунком.

— Ми виграли... — розплився в посмішці Самсон, і його сіро-блакитні очі знов сяйнули від щастя. Однак цієї ж миті з прочинених навстіж дверей долетіло дитяче пхинькання. Сплеснувши руками, жінка негайно кинулася в дім, так і не вислухавши розповіді про футбольний матч місцевих команд, з якого щойно повернувся її благовірний.

 

Будинок по вул. Притисько-Микільській, № 3, Київ, серпень 1935 року

Коли у вхідні двері подзвонили, вона для порядку гукнула:

— Маню, подивись, кого це там принесло?

Однак легенькі кроки в передпокої засвідчували, що хатня робітниця прибігла з кухні принаймні одночасно з закликом господині. Ач, старається! Втім, це все одно не привід для того, щоб підвищити дівчині платню, хоч як би вона просила про це. Дурна то справа — грішми розкидатися! Ну, то нічого: поскиглить ще тиждень, а далі припинить. Хай цінує належним чином саму лише можливість працювати в їхньому домі, бо заради такого можна і власну жадібність щодо грошей вгамувати.

— Це до вас, Зінаїдо Євдокимівно.

— До мене?..

Але відсторонивши Маню, до вітальні вже входила Ліра зі словами:

— Зіночко, ти що, хатню робітницю найняла?

— Авжеж, найняла. Тільки-но Пилип Арсенович на підвищення пішов та райвідділ по своєму відомству очолив, то одразу ж і найняла. А що, хіба не можна? У нього ж тепер таке положення, що...

— Стривай, стривай, а-а-а... Пилип Арсенович — це?..

— Ну, мій чоловік, — пересмикнула й досі приємно округлими плечиками Зіна. І тільки тоді второпала, що колись давно називала чоловіка не інакше як «Пилипком». Особливо коли теревенила з Лірою — своєю найкращою подружкою. Остання не звикла чути, як Зіна називає свого благовірного повним ім’ям, отож і розгубилася.

«Пилипко», так... Як давно це було!

Вона пригадала, яким безпорадним виглядав колишній слюсар пароплавних Дніпровських майстерень, якому років дев’ять тому начальство доручило розслідувати безнадійну справу про «антирадянський заколот» довкола пам’ятника Карлу Марксу, що бовванів тоді на вулиці Воровського. А пригадавши — з якоюсь внутрішньою насолодою подумала, що з безнадійної, здавалось би, ситуації тоді ще недостатньо досвідчений чекіст викрутився не без допомоги власної дружини... Себто, саме з її допомогою!

І до чого ж порозумнішав колишній слюсар Пилипко, якщо теперішній начальник Петрівського райвідділу НКВС товариш Загоруйко передбачив прихід цієї дурепи саме до них додому!.. Мабуть, зараз попроситься поговорити. Причому конфіденційно, без свідків.

Ну-ну!..

З чарівливою посмішкою на губах Зіна підійшла до гості, обійняла її, потім попрямувала до вікна (ретельно зачиненого через примхи погоди, що раптово зіпсувалася ще вчора ввечері), всілася в розташоване біля нього крісло з високою спинкою й мовила з легким докором:

— Ох, Ліро, Ліро! Ти так давно до мене не навідувалася, що вже геть забула, які в нашому домі порядки. Погано це з твого боку, так і знай.

— Я була дуже зайнята, — подруга кинула на господиню квартири промовистий погляд і прошепотіла тихенько, самими лише губами:

— Треба поговорити. Сам на сам. Конче треба.

Ну, що ж, все так і є: гостя хоче розмовляти без свідків. Гаразд, хай буде так, як ти бажаєш!

— Маню, йди собі на кухню і займайся вечерею, — звернулася Зіна до хатньої робітниці, але та в свою чергу мовила:

— У нас гас закінчується, Зінаїдо Євдокимівно, а м’ясо краще б на примусі... Воно смачнішим вийде.

— О, то це ще краще: сходи за гасом, а ми тим часом поговоримо. Йди!

Дівчину немовби вітром здуло. Однак, не вдовольнившись цим, господиня квартири пішла слідом за хатньою робітницею, завбачливо замкнула на ключ двері, що вели на кухню, і тільки тоді повернулася до свого крісла зі словами:

— Це щоб допитлива дівка раптом не підслухала нас. Бо мати хатню робітницю з освітою після університету приємно, проте іноді небезпечно. Та й вчити цю безтолоч різним штукам по хазяйству доводиться час від часу.

— У неї університет за плечима?! — здивувалася Ліра.

— Ага, іноземні мови... як там їх?! Романово-ірманські[51], о!

— А чого ж тоді вона?..

— Пилип Арсенович змусив. Він у мене такий... Якщо якийсь там ворог народу перед нашою Батьківщиною завинить, то що краще, як гадаєш: в кутузку і в Сибір — чи в хатні робітниці?..

— Гарна у тебе зачіска, Зіночко, — замість відповіді мовила Ліра.

— Справді?

Кокетуючи, вона продемонструвала красиво укладені хвилясті локони, повернувшись до Ліри спочатку правим боком, потім лівим. При цьому не припиняла уважно стежити за подругою, яка зніяковіло тупцювала на порозі вітальні, очікуючи запрошення.

— Та не стій ти там, проходь і сідай біля мене.

Господиня квартири кивнула на стілець навпроти свого крісла. Гостя з видимим полегшенням прийняла запрошення, при цьому Зіна відзначила ледь помітне посмикування її нижньої губи та нервові рухи обох долонь. Хоча в усьому іншому поведінка Ліри нічим особливим не вирізнялася.

Вони розмовляли на тему зачісок хвилин десять. Не дивно, що Зіна почала потроху сумніватися, про що ж саме збирається говорити з нею подруга? А якщо раптом вона завітала не через неприємності з чоловіком?! Всяке ж буває... Хтозна, можливо, дива іноді стаються навіть в державі суцільного переможного атеїзму. Бо на місці подруги сама Зіна мала поводитися б геть по-іншому. Найімовірніше, влаштувала б істерику. Ліра ж була на диво спокійною — звісно, якщо списати посмикування нижньої губи та нервові рухи обох долонь на якусь іншу причину.

Однак не треба забувати, що за довгі роки праці спочатку в театрі, потім на кінофабриці художниця-декораторка мимоволі засвоїла, наскільки важливо буває протягнути й витримати паузу. То невже вона вміло прикидається?..

Зрештою Зіні все це набридло, й вона не витримала:

— Послухай-но, Ліронько, сподіваюсь, ти не зачіскою моєю прийшла милуватися, хіба ж ні?..

— Так, Зіночко, причина в іншому: мого Глібчика заарештували.

Ага, ну от!..

— Глібчика?! Якого ще Глібчика?.. — господиня квартири доволі натурально вдала здивування.

— Ну-у-у, тобто, Гліба Борисовича, як ти кажеш в своїй новій манері. Чоловіка мого, розумієш?

— Розумію, авжеж, — трохи навіть ліниво підтвердила Зіна. — Ти мені одне тільки поясни: я тут до чого?

— Ну-у-у, тобто, як...

— Невже ти спеціально їхала до мене в гості, аби розповісти, що заарештували твого благовірного?

— Так.

— І навіщо мені воно здалося?

— Ну-у-у, тобто, як це навіщо... — у зеленкуватих очах Ліри читалося повне нерозуміння байдужості найкращої подруги. — Ти ж у нас в гостях стільки разів бувала... Ти ж мого Глібчика... тобто Гліба Борисовича мого... Ми ж стільки разів усі разом сиділи...

— Не всі разом.

Зіна зміряла спантеличену подругу несподівано гордовитим поглядом і уточнила, вимовляючи кожне слово якомога чіткіше:

— Не всі разом, ні. Адже у вас вдома бувала лише я сама без чоловіка. Мого Пилипа Арсеновича ви не запрошували жодного разу.

— Але ж ви самі могли попроситися прийти удвох. Чому ж ти... ніколи...

Ліра розгублено розвела руками й замовкла.

— А тому. Що — Пилипу Арсеновичу більш нема чим зайнятися, окрім як вештатися в гості до всяких ворогів пролетарської законності? У Пилипа Арсеновича мого анкета в повному порядку, навіщо ж йому бруднитися об таких мерзотників, як твій чоловік?

— Зі-і-іно-о-оч-ко-о-о...

Художниця-декораторка відмовлялася вірити власним вухам. Мабуть, вирішивши, що її найкраща подруга просто не тямить, про які речі йдеться, Ліра заходилася ніяково соватись туди-сюди на своєму стільці.

— Зіночко, ти про що це?! Яка анкета?! Який... Тобто, хто це ворог пролетарської законності?! Це Глібчик мій... Мій Гліб Борисович?..

— Ну, природно.

— Ні-і-і... Ні-і-і!.. Ти ж нічого не знаєш, Зіночко, а дарма говориш! Це насправді просто непорозуміння. От послухай, що сталося...

— Навіщо мені тебе вислуховувати?

— Ні-ні, ти послухай, послухай! — наполягала Ліра. — Ти мусиш знати, щоб бути в курсі... Щоб розуміти, що чоловік мій — ніякий не ворог. Бо ти ж у нас вдома стільки бувала!.. Ну от. Коли торік через перенесення столиці УСРР з Харкова до нашого Києва сюди переїхали всі республіканські наркомати, разом з іншими був переведений і Наркомат забезпечення[52], який негайно розполовинили на кшталт союзного. Мій Гліб Борисович залишився в системі внутрішньої торгівлі. Щоправда, він розраховував, що їхнє Київське окружне управління зіллють з республіканською структурою...

— Ой, Ліро, припини негайно, — відмахнулася господиня квартири. — Мені немає жодного діла до всієї цієї відомчої чехарди. Ти ж знаєш, що я нічого тут не тямлю й навіть не намагаюся.

— Ну, вибач, Зіночко, вибач... Отже, якщо зовсім коротко, то мій чоловік залишився в Наркоматі внутрішньої торгівлі, але, як і раніше, працював в окружному управлінні, хоча й мав певні види на перехід в республіканське відомство. Начальство завжди було хорошої думки про нього, — це правда. Як раптом на початку травня замість очікуваного підвищення по службі...

— Знов ти за своє?! — не втрималася господиня квартири. — Повторюю: мені немає жодного діла ні до реорганізації Наркомату внутрішньої торгівлі, ані до кар’єри твого благовірного! Можеш також не розповідати про ту нібито загублену вантажівку з тканиною, бо подібні жалісливі історії мене не зачіпають анітрохи. Бо вони не мусять зачіпати загалом нікого, хто вболіває за нашу Радянську Батьківщину.

— Стривай-но... стривай! — тепер вже гостя виявляла всі ознаки здивування. — Звідки тобі відомо про вантажівку з тканиною і про те, що мій Гліб Борисович причетний до тієї справи?

— Ох, Ліро, Ліро, — Зіна сумно зітхнула. — Ти ж завжди вважала себе неабиякою розумницею... то де ж твій розум тепер? Це ж настільки просто!..

— Та ні, я не сумніваюся, що про всі обставини тобі розповів твій чоловік, твій... Пилип Арсенович розповів, так. Але ж йому звідки про це відомо?

— Ну-у-у... Як, тобто, звідки?

— Мого Гліба Борисовича справді затримали у справі про зниклу вантажівку з тканиною. Як бачу, ти про це знаєш — отже, мені нема чого приховувати. Але ж вантажівка — це питання транспортного відділу...

— Звісно, все це так. Але ти забула, в якому саме районі нашого міста ця вантажівка нібито щезла.

— А-а-а, он воно що!..

Зеленкуваті очі Ліри різко забігали туди-сюди. Здається, вона намагалася щось гарячково второпати.

— Так-так, оте саме, — кивнула Зіна. — А ти хіба не тому кинулася до мене, як до своєї найкращої подруги, що надто добре зрозуміла це?

— Та ні, я просто сподівалася, що твій Пилипко...

— Пилип Арсенович, — пихато виправила її господиня квартири й поляпала правою долонею по підлокітнику свого крісла. — Називай його тільки так, і щоб більше ніяких мені «Пилипків»!

— Ну, так, звісно, що так, Зіночко. Я просто сподівалася, що твій... що твій Пилип Арсенович бодай якось допоможе... по своєму відомству. Але тепер я бачу... що він... що твій чоловік... Що твій Пилип Арсенович моєму Глібу Борисовичу не допомагатиме виплутатися з усього цього.

— І не тільки йому, але й тобі не допомагатиме.

— Що-о-о?!

Ліра відсахнулася від подруги так різко, немов раптом побачила замість неї живу змію, при цьому ледь не звалилася зі свого стільця.

— Так-так, тобі він теж не допомагатиме. А тому щиро раджу тобі... Раджу настільки щиро, наскільки можу порадити колишній найкращій подрузі заради всього того, що ти для мене зробила за всі ці роки.

Зіна відкинулася на спинку свого крісла і заговорила суворим прокурорським тоном:

— Ти що ж собі надумала, га?! Невже сподівалася, що чекісти не здогадаються перекинути місточок від чоловіка до дружини?! Тільки уяви: по лінії Наркомату зовнішньої торгівлі з-за кордону до УСРР надходить партія французьких шовкових тканин, ціла вантажівка яких раптом «губиться» в одному зі столичних районів, з-поміж решти підозрюваних опиняється відповідальний співробітник Київського окружного управління Наркомату внутрішньої торгівлі товариш Зубок, дружина якого працює художницею-декораторкою місцевої кінофабрики... То хіба важко запідозрити її в причетності до справи?! Це ж так зручно: показати в офіційних відомостях закупівлю для потреб кіновиробництва одну тканину — дешеву, насправді ж за цією видимістю приховати брудні оборудки з зовсім іншою тканиною — дорогою. А ти наївно сподівалася, що про це ніхто не здогадається... На що ти розраховувала, Ліро?!

Вона мовчала, тому Зіна продовжила:

— Отже, ти прибігла сюди не стільки заради чоловіка, скільки заради себе. Своя сорочка до тіла ближча, звісно... Тільки щоб допомогти в цій кепській ситуації хоч твоєму Глібу Борисовичу, хоч тобі особисто, треба бути... Ну, я не знаю — мабуть, що навіженим. Ні мій Пилип Арсенович, ані я на це не підемо, звісно ж. Навіть враховуючи нашу давню дружбу. Й наостанок, Лірочко, щиру раджу тобі, як і обіцяла: піди назустріч слідству!

— Але... Ти хоч приблизно уявляєш, чого від мене вимагають?

— А дай-но вгадаю, — господиня квартири з утаємниченим виглядом примружила очі: — Тобі запропонували, мабуть що, дві речі. По-перше, дати показання на твого Гліба Борисовича...

— Але ж це мій Глібчик!.. Я ж його кохаю!.. Він же... він!..

Гостя схлипнула, однак Зіна лишалася невблаганною:

— А ти подумай, чия все ж таки сорочка ближча саме до твого тіла: твоя чи твого Глібчика?! А по-друге, тобі, мабуть, запропонували постачати певними відомостями Наркомат внутрішніх справ. Різні цікаві дрібнички про тих, хто зацікавить НКВС. Хіба не так?..

Ліра знов схлипнула й мовчки кивнула.

— Ну то погоджуйся, в чім річ? Тут уже не про твого чоловіка йдеться...

— Я не можу!.. — відчайдушно скрикнула гостя.

— Ну що ж, не можеш — тоді підеш слідом за чоловіком. Як співучасниця. А щодо постачання відомостей про працівників кінофабрики... Можеш не переживати, іншу дурепу знайдуть. Влаштують обшуки у декого з ваших працівників. Коли знайдуть або французьку шовкову тканину, або пошиту з неї сукню — зроблять таку саму пропозицію, яку зробили тобі. Хтось та й погодиться. А ти... Розповісти далі, що станеться з тобою?

Схлипнувши, Ліра заперечливо хитнула головою й мовила:

— Тобі твій... твій Пилип Арсенович доручив зі мною поговорити?

— Нехай це тебе не обходить, — прохолодно мовила Зіна. — Чоловік, не чоловік... я сама чи не сама... Все це байдуже, Ліронько. Головне в тому, що саме ти обереш. Раджу тобі, як колишня подруга: піди на співпрацю зі слідством. Твого Гліба Борисовича вже ніщо не врятує, він вляпався по самісінькі вуха, не відмиється. Тож подумай про себе. Якщо залишишся на волі — ще поживеш у своє задоволення. А як ні — то й ні. Вірішуй.

— Кажеш, як колишня подруга? Колишня...

Зіщулившись на своєму стільці, художниця-декораторка дивилась не на господиню квартири, а на кінчики своїх судомно стиснутих пальчиків. Немовби відповідаючи на її настрій, у віконні шибки раптом задріботів дощик. Щойно Зіна зібралася сказати щось зверхньо-насмішкувате, як гостя випередила її, пробурмотівши крізь зуби нерозбірливо:

— Нічого, Зюню, нічого, ще віділлються вам наші сльози... І тобі віділлються, і Пилипкові твоєму. Про вас же... Особливо про тебе всяке люди говорять. Зокрема й таке, що твоїх знайомих, які мають за душею зайву копійчину, рано чи пізно забирають чекісти. Я, дурепа така паскудна, цим чуткам не вірила. А дарма не вірила, виявляється! Ох, і дарма ж!..

— Твої пустопорожні погрози ні до чого не призведуть, — холодно зауважила на це господиня квартири. — Кажи що хочеш, але ти все одно мусиш вирішити, піти на співпрацю зі слідством чи ні.

На цей раз художниця-декораторка пригнічено промовчала.

 

Запоріжжя, 14 жовтня 1935 року

— Олесю, от скажи мені, тільки чесно, по совісті: а що б сталося, якби ми з тобою перестрілися десь так років п’ятнадцять тому, га?..

— Знаєш, Никифоре, я можу лише за себе відповідати...

— Знаю, тому й запитую. Ти старший за мене, більше бачив у цьому житті, отож і скажи.

— Та ну, так уже й більше!.. Знав би ти, скільки часу я переховувався від світу... А ти, наприклад, весь цей час воював.

— Ти кажеш, воював? Ех-х-х, друже! Були й ліпші від мене вояки. Ті ж таки «чорні запорожці». А «чорні запорожці»... О-о-о!.. — сказавши це, Никифор чомусь, як завжди, поліз до кишені, витягнув звідти капшука із запашним тютюном та невеличкою люлькою, які носив при собі, покрутив у руках і без жодних пояснень сховав назад.

Уляна добре знала, що такий вельми своєрідний ритуал є однією з таємниць її чоловіка. Варто було згадати при ньому про Громадянську війну, як Никифор мусив подивитися на капшук з усім його вмістом. Неодноразово вона намагалася розпитати, що все це означає, однак він завжди лишався непохитним: «Навіщо це тобі, Улясю?! Чим менше знатимеш, то тобі спокійніше. Запам’ятай лише, що люльку цю колись тримав у руках сам командарм Будьонний. Якщо будь-хто раптом спитає, так і відповідай. І твердо на цьому стій. Зрозуміла?»

Намагався щось дізнатися про капшук і товариш Білоцерківець — їхній добрий знайомий... хоча це їхнє знайомство виглядало дуже дивним. Розпочалося все три роки тому в той самий день, коли найперший агрегат Дніпрогесу подав у мережу перший струм. Тоді вони опинилися в натовпі поруч, хтось на когось не так подивився... Не дивно, що перші враження від випадкового знайомства були негативними у обох.

Надалі з’ясувалося, що товариш Білоцерківець працював завучем вечірньої школи робітничої молоді. Він же якимсь чином дізнався, що Никифор Артеменко з молодою дружиною приїхали на одне з передових будівництв Радянського Союзу з Вінниччини і що сам товариш Артеменко, власне, є колишнім садівником.

Уляна не могла вже пригадати, через що їхні стосунки потеплішали. Здається, завуч хотів розбити біля вечірньої школи яблуневий садочок і якось запросив Никифора проконсультувати його щодо вибору саджанців: мовляв, товариш Білоцерківець родом з північних областей України, тоді як Запоріжжя на півдні... А може, щось інше стало причиною?! Ні-ні, вже не пригадати. Та в будь-якому разі, якось колишній садівник прийшов додому дуже пізно, при цьому був явно збуджений. На всі розпитування дружини попервах не відповідав нічого, як раптом мовив:

«Ти знаєш, Улясю, а я сьогодні не стримався й зізнався цьому Білоцерківцю, що колись воював в Армії УНР».

«Ти здурів, чи що?!» — миттєво обурилася дружина, та чоловік чомусь лишався непохитно-спокійним:

«Можливо, і здурів, хтозна... Однак він теж зізнався у відповідь, що колись працював у системі гетьманської влади. Отакі от справи...»

«Телепень ти, Никифоре!!! А якщо він тебе надурив?! А якщо він провокатор?! Ти про це подумав?..»

«Подумав, Улясю, подумав. І знаєш...»

«Що я маю знати?!»

«Я чомусь не вірю, що він провокатор. Здається, він цілковито щирий».

Уляна проплакала всю ніч до ранку. Потім цілий тиждень очікувала, що за її чоловіком прийдуть чекісти. Однак через тиждень до них в сімейний робітничий гуртожиток завітав сам завуч власною персоною і, ніяково посміхаючись, мовив:

«Никифоре, чому ж ти не заходиш до мене в гості? Бери дружину і ходімо. Бо ви в гуртожитку живете, у мене ж хоча й невеличка однокімнатка в комуналці, однак по сусідству лише дві вельми пристойні сім’ї. Отож на моїй площі можна розмовляти відверто про що завгодно».

Виявляється, вони вже на «ти» перейшли!.. Довелось-таки піти в гості. Отак і минули ці три роки. У новоспечених друзів навіть свій особливий ритуал з’явився. Уляна знала, що її чоловік дещо змінив у своїх анкетних даних — а саме, по батькові та дату народження. Коли Никифор народився насправді, було відомо лише йому одному. А «для паспорта» він обрав день святкування Покрови — 14 жовтня. Оскільки ж в сімейному гуртожитку із святкуванням особливо не розженешся, подружжя Артеменків у цей вечір традиційно навідувалося додому до товариша Білоцерківця, в кімнатці якого й накривався по можливості розкішний стіл на трьох. І саме там, за цим столом, усі розмови завжди й незмінно зводилися до однієї-єдиної теми, яка спливла й сьогодні:

«Що б сталося, якби ми з тобою перестрілися років п’ятнадцять тому?..»

Добряче хильнувши оковитої, обидва незмінно доходили до того висновку, що кожен з них тримався б за свої переконання, якби навіть знав, чим усе скінчиться. Отже, тодішній пан Білоцерківець обстоював би Українську державу, тодішній ройовий Артеменко воював би за УНР, і хтось із них неодмінно вбив би іншого. А може, обидва повбивали б одне одного.

— От тому ми і просерли Україну, — як завжди в подібних випадках, з болем в голосі констатував Никифор. — Вибачай, Олесю, я знаю, що ти з вчительської династії, що ти інтелігентна людина і все таке інше, однак іншого, більш пристойного визначення, підшукати не можу.

— Та чого вже там, — відмахувався завуч. — Я тебе розумію, Никифоре. Більш того, готовий вжити те саме слово: просерли ми Україну через свої чвари, саме так і є! Ми, інтелігенти, в усьому винні, ми і тільки ми! Подумали, що коли освіту університетську маємо, то стали розумнішими від власного народу. А отже, на благо цього самого народу понаписуємо законів, яких тільки схочемо. Облаштуємо під себе таку Україну, де буде добре всім.

— Але в тій вашій Україні добре було б тільки вам, інтелігентам!!! — перебив Никифор, побоюючись, що друг не дасть йому висловитися.

— Отож-бо!!! Я до того й веду!.. Не розумів нас народ, а ми... А ми, друже, тривіально пересварилися, перегризлися між собою. Як ти кажеш грубо, але правдиво: просерли Україну. Тому народ нас і не підтримав. Отож, на правду, друже мій, не ображаються. Хоч я все ж таки вірю, що ми здатні порозумітися! Не зараз, то хоч би в майбутньому.

— Чому це не зараз? — ризикнула втрутитися в чоловічу розмову Уляна. — Ви ж от сидите за одним столом і дуже навіть згуртовано випиваєте. Один петлюрівець, інший гетьманець. Один з народу, інший з інтелігенції. Й нічого особливо жахливого між вами не стається, наскільки я бачу. А якщо станеться... то я вас обох втихомирю, — можете не сумніватися.

— Можеш не сумніватися, вона втихомирить, — посміхнувся дружині Никифор. — Оскільки ж моя благовірна виступає за наше примирення... Давай-но вип’ємо, друже Олесю, за оте майбутнє порозуміння всіх українців з усіма іншими українцями! Щось підказує мені, як колишньому садівникові: коли це станеться — ніякі буревії нас не зламають!

— Що ж, друже Никифоре, гарний тост! Давай і справді вип’ємо за це, — підтримав його господар й потягнувся до пляшки з оковитою.