1937. Цегла для школи

Тил фалангістів в районі р. Харамо[70], Іспанія, лютий 1937 року

— Знаєте, дорогий гер комбат, у мене складається таке враження, нібито ми зустрічаємося з єдиною метою: аби я запропонував вам символічний ковточок Асбаху. Сподіваюсь, ви і цього разу не станете заперечувати?

— Гаразд, гер оберст-лейтенанте[71], наливайте ваш Асбах. Давно не смакував його... Скільки років відтоді минуло?

— П’ять з гаком, якщо рахувати від моменту відкриття другої школи прикордонної охорони та внутрішніх військ у Помірках.

— О-о-о, то ви й досі дотримуєтеся вашої хваленої німецької точності навіть в таких дрібницях, як назва тієї школи!..

— Ми, німці, завжди є пунктуальними навіть в найменших дрібницях, — оберст-лейтенант Рейнгард ледь помітно посміхнувся. — А я до того ж ще й консерватор по натурі. Отже, якщо під час перебування в Помірках я дозволяв собі час від часу посидіти в неформальній обстановці разом з вами, то, зрозуміло, не відмовлю собі й вам в цьому задоволенні й зараз, попри зовсім іншу ситуацію. Тільки прошу врахувати дещо, гер комбат...

— Що саме?

— Пригадайте, що від шляхетного Асбаху я не п’янію. І навіть не хмілію анітрохи. Тож якщо ви розраховуєте дочекатися, поки через келишок коньяку я втрачу контроль над ситуацією...

Німець розвів руками, знов ледь помітно посміхнувся й докінчив:

— Такого не станеться, гер комбат, не дочекаєтесь нізащо. Келишок Асбаху — це всього лише мій вам особистий дарунок в пам’ять про дружні бесіди, що відбувалися тихими зимовими вечорами в Помірках. Отож вас все одно відведуть на розстріл.

Почувши таке, майор Северино тяжко зітхнув і поморщився, немовби кислицю надкусивши. Очевидно, німець був чи то не задоволений, чи розчарований такою реакцією, оскільки продовжив суворим тоном, немовби вчитель, який втовкмачує неслухняному учневі щось тривіальне:

— Ви, гер комбат, не зітхайте, а краще погляньте на цю ситуацію тверезо. Тоді самі побачите, що саме такий вихід є для вас найкращим! Справді, на що інше ви можете розраховувати, якщо мати на увазі вихід пристойний, а не абиякий?! Повернутися з полону до своїх? То вас все одно віддадуть під трибунал і розстріляють!

— Звідки вам це відомо?

— О-о-о, гер комбат, не думайте, що розвідка фалангістів даремно їсть свій хліб! Нам прекрасно відомо, що коїться як у військових підрозділах республіканців, так і в інтербригадах. Що там — що там контррозвідка вбачає в будь-яких звільнених чи повернутих в інший спосіб бранцях потенційних агентів генерала Франко. Тому вас, поза всяким сумнівом, розстріляють. Причому розстріляють з ганьбою, а ваша дружина й ваші діти житимуть надалі з тавром членів сім’ї зрадника ідей більшовизму.

Майор Северино хотів щось заперечити, проте оберст-лейтенант не дав йому зробити це:

— Врахуйте, що я зараз не торкаюся такого принципового питання, як справедливість більшовицьих ідей. Ви в них вірите? То є ваша особиста справа. Зараз йдеться про інше: після повернення до своїх вас розстріляють, попередньо затаврувавши як зрадника батьківщини.

— Але ж я потрапив до полону, перебуваючи в стані непритомності!..

— А хто вам повірить?! Ваша контррозвідка вирішить, що ви лише намагаєтеся обілити себе — оце і все, чим скінчиться жалюгідна спроба уникнути ганебної смертної кари.

— На допитах я ані слова не розповів ні про що, і навіть про себе...

— Вам не пощастило, гер комбат: я упізнав вас. Тому фалангістам відомо, що насправді ви ніякий не майор Северино, а російський комбат Володимир Рейнґольд. А також відомо про школу внутрішніх військ у Помірках. Якщо спробуєте довести контррозвідці, що вас упізнав німецький офіцер, який в рамках співпраці Німеччини та Росії організовував стажування своїх співвітчизників у Помірках — вас негайно звинуватять у шпигунській діяльності на користь Великої Німеччини.

— Але ж я всього лише виконував доручення свого начальства! А керівництво школи, в свою чергу, виконувало завдання союзного начальства.

— Так можна дійти особисто до самого товариша Сталіна.

— Ну, так!..

— Але саме тому контррозвідка цим шляхом не піде. Найпростіше з усього можливого — це назвати вас шпинуном і розстріляти. Отак і станеться!.. Й нарешті, припустимо найменш імовірний варіант: не повертати захопленого в полон більшовицького агента республіканцям і не залишати його фалангістам, а відправити до Німеччини як живий доказ участі більшовицької Росії в іспанській м’ясорубці... Так, це малоймовірно, але все ж таки припустимо... Однак врахуйте, що наш фюрер дуже недолюблює євреїв! А ви ж єврей, гер Рейнґольд, я не помилився?

При цих словах оберст-лейтенанта на щоках майора Северино мимоволі заграли жовна. Коли вдома хтось натякав, що його рідною мовою є їдиш або називав його не Володимиром Абрамовичем, а Велвлом Абрамовичем, — це одне. Але почути тут, перебуваючи в фалангістському полоні (та ще й під безпосередньою загрозою розстрілу), відверте запитання, чи є він євреєм — це вже зовсім, зовсім інше! От же ж мерзота цей Густав Рейнгард... Гнида!!!

— Овва, гер комбат, не ображайтеся, дуже прошу, — на обличчі німця з’явилося настільки виразне співчуття, що його навряд чи можна було запідозрити в нещирості. — Давайте нарешті вип’ємо цей Асбах, і я наллю вам ще. Міг би також сигарету запропонувати наостанок, але ж, наскільки я пам’ятаю, ви не курите. Тому коньяк. Прозіт!..

Майор Северино проковтнув свою порційку шляхетного напою так, як ковтають огидну мікстуру — миттєво і без жодної насолоди. Оберст-лейтенант вмить наповнив келишок бранця, при цьому пояснивши:

— Схоже, ви вирішили, що я терпіти не можу євреїв, як і наш фюрер? Але ж це зовсім не так, гер комбат.

— На відміну від вас, ми загалом не надаємо жодного значення національному корінню людини. Для нас не мають значення навіть раса і колір шкіри, — пробурмотів бранець. — Ми не націонал-фашисти, як ви, ми інтернаціоналісти. Важливими є переконання, лише переконання людини...

— І нема серед вас ані геллена, ані юдея[72]. Так-так, розумію.

— Що ви сказали?..

— Це з Біблії, гер комбат. Хоча... Ну, так, ви ж єврей і тому не знайомі з цією книгою! Тоді як в родині Рейнгардів...

— Релігія — це опіум для народу. Цим ми також відрізняємося від...

— Гер комбат, я продовжую симпатизувати вам особисто, хоч би які ідейні міркування нас розділяли. Між іншим, ваш розстріл також є виявом моєї симпатії до вас.

— Якщо це справді так, чому б вам просто не відпустити мене?

— Бо тоді ви зробите все, щоб повернутися до своїх.

— Природно!..

— Повторюю, гер комбат: свої вас розстріляють, а ваша сім’я житиме з ганьбою. Відправити вас до Німеччини? Це надто клопітно, до того ж, це обернеться концтабором... Тому зрозумійте нарешті: я даю вам можливість піти з життя з честю! Оскільки ви фактично є найманцем, фалангісти хотіли би показової публічної страти: або повісити, або голову відтяти. Однак я маю на них вплив, тому наполіг на розстрілі. Ну подумайте ж, нарешті, тверезо: що може бути кращим для солдата, ніж смерть від кулі?!

— Але я хочу жити...

— Ах, гер комбат, гер комбат! Ви мене розчаровуєте, — німець скрушно зітхнув. — Я походжу з родини професійних вояків, і смерть від кулі є звичною для всіх Рейнгардів. Мій прадід загинув на війні з французами ще в минулому сторіччі, батько під час Світової війни був перемелений у «Верденській м’ясорубці»[73] разом з десятками тисяч своїх співвітчизників. Хіба що дід помер вдома... але ж від бойових поранень, отриманих ще замолоду! А ким були ваші предки, дозвольте поцікавитися?

— В усякому разі, мирними людьми.

— Ну, так, так, гер комбат, живучи десь за межею осідлості, вони ніяк не могли зробити військову кар’єру. Я й натякаю на те, що за вашими плечима просто немає подібної традиції, інакше б ви поставилися до прекрасного шансу, забезпеченого через моє втручання, зовсім по-іншому. Що ж... ви цю традицію в своїй родині започаткуєте! Колись ваші онуки... а може, й правнуки з гордістю казатимуть: мій дід... чи прадід нічого не сказав ворогам, які його полонили, — тоді старого розстріляли та поховали з військовими почестями. Їх я вам також забезпечу. Ну то як, гер комбат, задоволені такою перспективою? До речі, у вас діти є?..

— Не ваше діло, — огризнувся майор Северино.

— Що ж, не хочете говорити, то й не кажіть. В будь-якому разі, заради нашого знайомства я забезпечу все, що пообіцяв. А поки вип’ємо ще по келишку Асбаху. Прозіт!..

 

Київ, початок червня 1937 року

— Ну, що ж, товариші делегати, переходимо до голосування. Пропонується обрати Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовиків) України в кількості 62 осіб. Хто за таку пропозицію? Прошу голосувати. Члени лічильної комісії, будь ласка, працюйте уважно!.. Порахували? Скільки?.. Прошу повідомити точну кількість для протоколу. Гаразд, дякую. Хто проти?.. Хто утримався?.. Отже, одностайно! Рішення щодо кількісного складу ухвалено.

Присутні почали жваво плескати в долоні, однак ведучий вмить охолодив їхній запал, нагадавши суворим тоном:

— Зачекайте, товариші делегати, ми саме переходимо до процедури безпосереднього обрання. Насамперед, давайте вирішимо, яким чином відбуватиметься висування: персонально чи списком? Списки є в розданих кожному делегатові матеріалах...

— Списком!.. Списком!.. Персонально!.. Списком!.. Персонально!.. — залунало з різних кінців зали. Невідомо, яка з цих двох думок взяла би гору, однак тут з президії озвався Перший секретар ЦК КП(б)У товариш Косіор:

— Перепрошую, але це питання надто серйозне, щоб підходити до його вирішення з суто формалістичних позицій. Зрештою, ми обираємо республіканський Центральний Комітет партії, тож пропоную підходити до кожної кандидатури персонально. Чи має хтось заперечення?

Підкоряючись суворому погляду першого секретаря, навіть ті, хто зібрався невдоволено ремствувати, міцно стулили пельки. Що ж, персонально — то хай буде персонально. Навіть якщо йдеться про більш ніж шість десятків осіб.

— Зачитайте список, будь ласка, — звернувся товариш Косіор до ведучого, і той рівним голосом, без жодної тіні невдоволення, почав:

— Отже, товариші делегати, пропонується обрати Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовиків) України в такому складі, персонально, за абеткою: Андреєв Сергій Ілліч, Асаткін Олександр Миколайович, Блуашвілі Микола Костянтинович, Бондаренко Михайло Ілліч, Борщ Григорій Минович, Василенко Марко Сергійович, Вегер Євген Ілліч, Волков Андрій Семенович, Гикало Микола Федорович, Гопнер Серафима Іллівна, Дубовий Іван Наумович, Євтушенко Дмитро Матвійович, Жученко Пантелеймон Якович, Затонський Володимир Петрович, Іванов Василь Тимофійович, Іванов Микола Геннадійович, Ісаєв Іван Васильович, Карлсон Карл Мартинович, Квятек Казимир Францович, Косіор Станіслав Вікентійович, Криворучко Микола Миколайович, Кудрявцев Сергій Олександрович, Кузьменко Василь Денисович, Кулик Іван Юліанович, Лепін Андрій Генріхович, Лісін Іван Іванович, Любченко Панас Петрович, Марґолін Натан Веніамінович, Маркітан Павло Пилипович, Масленко Павло Федорович, Матвєєв Микола Іванович, Мірошниченко Іван Євгенович, Мойсеєнко Костянтин Васильович, Нікітченко Микола Іванович, Павлищев Павло Федорович, Пелевін Іван Всеволодович, Петровський Григорій Іванович, Пілацька Ольга Володимирівна, Попов Микола Миколайович, Порайко Василь Іванович, Прамнек Едуард Карлович, Просвірнін Іван Олексійович, Прядченко Григорій Кононович, Саркісов Саркіс Артемович, Свистун Пантелеймон Іванович, Сідерський Зіновій Осипович, Співак Іларіон Савелійович, Струц Василь Никифорович, Сухомлин Кирило Васильович, Тимошенко Семен Костянтинович, Товстоп’ят Олексій Григорович, Тодрес-Селектор Володимир Захарович, Триліський Олексій Лукич, Федько Іван Федорович, Хатаєвич Мендель Маркович, Хвиля Андрій Ананійович, Холохоленко Олександр Улянович, Христич Павло Дем’янович, Чернявський Володимир Ілліч, Шелехес Ілля Савелійович, Шліхтер Олександр Григорович, Щаденко Юхим Опанасович. Загалом — шістдесят дві особи.

Дочитавши довжелезний список, ведучий проковтнув грудку, що від напруження мимоволі підкотила до горла (адже весь список потрібно було прочитати чітко, без жодної помилки), та продовжив:

— Отже, товариші делегати, чи має хтось запитання по будь-якій із запропонованих кандидатур? Нема запитань? Гаразд. А як будемо голосувати: також персонально чи все ж таки можна списком?

Останнє запитання було адресоване товаришеві Косіору, який милостиво погодився послабити тягар обов’язкової процедури:

— Оскільки заперечень не надійшло, проголосувати можна списком.

— Отже, товариші делегати, хто за те, щоб обрати до складу Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України перелічених товаришів згідно до зачитаного списку? Прошу голосувати. Повторно закликаю членів лічильної комісії порахувати всіх уважно і повідомити точну кількість для протоколу. Гаразд, дякую. Хто проти?.. Хто утримався?.. Отже, одностайно! Рішення щодо персонального складу Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України ухвалено. От тепер можете привітати новообраних членів ЦК вашими бурхливими оплесками...

Аплодували всі делегати. Аплодували навіть шістдесят два новообрані члени ЦК КП(б)У — хоча з усього виходило, що таким чином вони вітають самих себе. Але хіба ж вони не заслужили такої високої честі?!

Принаймні один із новообраних щасливчиків — Іван Юліанович Кулик — точно заслужив! В цю блаженну мить на його очі мимоволі наверталися щасливі сльози самозамилування... І це добре, бо сльози ці розмивали картинку, яку він бачив насправді — огрядну пристаркувату жінку, яка вперла руки в боки й цідила через губу презирливі слова: «Ізько, та ти справжній цедрейтер, якщо хочеш зв’язатися з цими ґоями! Ти дурний на всю твою вперту головешку! Ні, ви тільки погляньте на цього адійота: переплисти цілий океан, щоб тепер таки гребти назад... Та чим тобі погано тут, в Пенсільванії?! Працюй собі, віршики потроху друкуй в газеті й радій життю... Нащо тобі ця Росія здалася, поясни мені?!»

Пристаркуватою огрядною жінкою, яка вперла руки в боки й розмовляла вкрай презирливо, була його мамеле. А «справжній цедрейтер» Ізька, який захотів «зв’язатися з цими ґоями»... То був він — Ізраїль Юделевич Кулик, уродженець Шполи, який в сімнадцятирічному віці разом з родиною переїхав до Сполучених Штатів. На американському боці Атлантики у нього все складалося нібито добре... Однак щойно з-за океану долетіла звістка про Лютневу революцію, що спалахнула на його вже колишній батьківщині — негайно зазбирався назад додому. І як не протестувала мати — таки рвонув з благопристойної Пенсільванії назад. Тільки вже не через Атлантичний, а через Тихий океан.

А повернувшись до України, яка на той час втратила статус затурканої російської провінції... Овва, ким він тільки не був!.. Членом Київського революційного комітету — став! Народний секретаріат закордонних справ в першому уряді Радянської України — започаткував! Червоне козацтво разом з товаришем Примаковим — створив! Кам’янець-Подільський повітовий комітет КП(б)У — очолив!.. Потім з’їздив радянським консулом до Канади і знов повернувся до Кам’янця-Подільського — тепер вже секретарем райкому КП(б)У.

А три роки тому його життєвий шлях вкотре круто змінився: відколи в 1934 році була створена Спілка радянських письменників України, її очолив саме товариш Кулик — тим паче, що він уже давно з Ізраїля Юделевича «перехрестився» на Івана Юліановича та встиг набути необхідного досвіду роботи в лавах Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. А тепер і директором Партвидаву ЦК КП(б)У зробився. Це вам не жалюгідні віршики в емігрантській соціал-демократичній газеті «Новый мир», це переможний пролетарський поступ, революційний розмах, величезний масштаб!..

Та чого там скромничати, якщо в столиці УСРР він, можна сказати, має... будинок свого імені?! Дійсно, коли Харків був республіканською столицею, то радянські майстри красного слова зібралися там під дахом будинку «Слово», коли ж столицю перенесли до Києва — як назвали тутешню колективну письменницьку оселю?! Вірно, Ролітом назвали. «Роліт» означає нібито «РОбітник ЛІТератури», хто б сперечався... Однак надто вже нагадує це слово творчі псевдоніми голови Спілки радянських письменників: «Р. Ролінато», «Ральф К. Ролінато», «Василь Роленко»...

Нічого не скажеш: і помітно — і не дуже, і скромно — і водночас не те щоб уже зовсім без амбіцій! Принаймні вся пишуча братія одразу ж відчула, хто в Роліті справжній господар. І літератори наввипередки намагалися в тій чи іншій формі продемонструвати голові своєї Спілки щирий захват подібною винахідливістю. Хтось навіть жартівливу епіграмку склав:

Будинок «Слово» спорожнів.

Чому?! Як хто не зрозумів —

Василь Роленко повелів,

В Роліті всіх нас поселив!

Товариша Кулика завжди цікавило авторство цього «шедевра». Однак почувши його вкотре, він лише поблажливо посміхався. Бо «Василь Роленко повелів, // В Роліті всіх нас поселив!» — це значно краще, ніж ядуче прізвисько «Іван Ізраїлевич», яким нагородив його поголос ще раніше, одразу ж після повернення зі США та «українізації» імені.

Тож нехай заздрять! А він житиме в Роліті разом з Люціаною Карлівною[74]. А тепер на правах вже не голови республіканської Спілки письменників, але директора Партвидаву ЦК КП(б)У ще й засідатиме в цьому самому Центральному Комітеті разом з дуже поважними людьми під керівництвом самого товариша Косіора.

Отже, що б там колись не казала його мамеле, як би не сварила свого «сина-адійота» — він сам собі власними руками збудував прекрасне життя! А надалі воно стане ще прекраснішим!!! Безумовно, стане...

 

Лук’янівська в’язниця, Київ, липень 1937 року

— Слухай сюди, стерво смердюче! У тебе вже немає правого ока[75], тому я не можу вийняти на ніж ще і твоє ліве око. На жаль, бодай одне око треба залишити, інакше ти не зможеш читати протоколи твоїх допитів. Також тобі потрібно залишити праву руку принаймні з трьома пальцями — великим, середнім і вказівним. Інакше ти не зможеш підписувати ті ж таки протоколи допитів. Язик і горлянку теж варто поберегти — бо якось же спілкуватися з тобою доведеться...

Але всі інші кісточки твого тіла я переламаю, так собі й затям!!! Бо решта кісток потрібна тобі лише, щоб ти не здох передчасно, зрозумів?! Все поріжу, пошматую, поприпалюю. А будеш упиратися — є твоя дружина, є ваші сини. Тож не доводь мене до гріха — не змушуй катувати їх на твоїх... на твоєму єдиному оці!.. Краще сам зізнайся, добровільно: що саме відомо тобі про українську контрреволюційну націонал-фашистську організацію, очолювану твоїм братиком — Павлом Губенком, який злісно ховався під вигаданим прізвиськом Остап Вишня?!

— Він не ховався ні під яким прізвиськом. Це псевдонімом називається, а псевдонім для письменника — це звичайна річ. От я, наприклад, теж узяв псевдонім, бо Чечвянський...

Наступної ж миті на його нижню щелепу обрушився удар дужого кулака. Оскільки ж він був міцно прив’язаний до грубо збитого жорсткого стільця, то разом з ним перекинувся на підлогу. Проте слідчого це не зупинило: він продовжував штурхати підслідного ногами в тулуб і в голову, аж поки не захекався остаточно. Тільки тоді повернувся до столу, налив у склянку води з карафи, випив, налив ще. Нарешті мовив, не приховуючи ненависті:

— Послухай-но, ти, вилупок фашистський, тут тобі дозволено лише відповідати. Зрозуміло тобі?! Лише від-по-ві-да-а-ати-и-и... А всякі свої розумування про псевдоніми-шмевдоніми залиш при собі! Бо кожне твоє зайве слово я увіб’ю тобі назад в протухлу твою пащеку. Якщо буде треба — увіб’ю разом із твоїми ж прогнилими зубами. Хоча... зуби твої можуть згодитися для інших речей. Для користі справи, так би мовити.

Ця розмова сталася на початку листопада минулого року. Протягом наступних місяців громадянин Василь Губенко («товаришем» його тепер не називали — у кращому разі «громадянином» чи «арештованим», в гіршому — «фашистом», «націоналюгою» чи просто «троцькістською контрою») переконався, що зуби тут і справді намагалися «використовувати» в більш витончений спосіб, ніж тривіальне вибивання. Зокрема, один із слідчих на прізвисько «Стоматолог» мав звичку трощити підслідним зуби обценьками. Просто в роті, без жодного наркозу. А розтрощивши — виковирювати скалки зубів один за одним. Та ще й опісля такої «операції» заливати до рота якусь ядучу кисло-солону гидоту. А щоб небораки не могли кусатися, їхні щелепи фіксувалися спеціальним пристроєм особливої конструкції.

Були й інші слідчі. З громадянином Василем Губенком їх працювало троє. Найчастіше нарізно, лише час від часу об’єднуючись в своєрідне змінне «тріо». Останнє називалося «ставити на конвеєр»: коли один з чекістів стомлювався, його негайно змінював інший, після другого до справи брався третій... коли ж видихався останній — перший встигав перепочити і повертався «на конвеєр» з подвоєним ентузіазмом.

Підслідний же впадав у дивний стан, в якому сполучалися, здавалось би, несумісні речі: життя і смерть, сон і неспання, нестерпний біль і непорушний спокій... Цей дивний психічний стан розчиняв у собі людську свідомість з тією ж легкістю, з якою вода розчиняє необмежену кількість солі. Та найгірше полягало в тому, що, вийшовши з такого стану, підслідний іноді зі здивуванням, іноді з непідробним жахом виявляв свій підпис на сторінках чергового протоколу допиту, частково заляпаних бурими плямами крові. Своєї ж власної крові...

Та цього не можна було сказати про «фашиста» Василя Губенка: як не дивно, але навіть шестиразове перебування «на конвеєрі» не дало очікуваних результатів — жодного протоколу він так і не підписав, наклепу на брата Павла не звів. Боявся лише того, що слідчі вдадуться до найжахливішої обіцянки й катуватимуть у нього на очах дружину. Чи їхніх діточок. Хтозна-чому, але цього так і не сталося. Натомість один із чекістів нещодавно продемонстрував підслідному протокол, сторінки якого були завірені підробленими (причому доволі невміло) підписами.

— Че не моя рука, я не чак рожпишуюшь, — зібравши рештки сил, прошамкав «контрреволюціонер-троцькіст».

— А ти доведи! — нахабно розреготався слідчий. — Твій підпис, не твій — байдуже! Головне, що тут зафіксовано намір твій і брата твого, такого ж фашиста, як і ти сам, Павла Губенка, вбити товариша Постишева. А також здійснити інші троцькістсько-терористичні акти, спрямовані на підрив радянської влади. Отак працювати треба, пойняв?..

Однак у відповідь підслідний лише посміхнувся беззубим ротом, бо був твердо впевнений: облудні папірці братові не зашкодять, а тому можна спокійно чекати на вирок їхнього судилища. Нехай його навіть розстріляють, якщо хочуть! Головне — аби з Павлом усе було гаразд...

 

* * *

Останніми днями приємне в усіх відношеннях життя Івана Юліановича змінилося настільки різко, що він розгубився абсолютно й безповоротно. Справді, спочатку додому до нього — члена республіканського ЦК і ЦВК, директора Партвидаву ЦК КП(б)У, — посеред ночі увірвалися чекісти. Потім, не давши не те що оговтатися від шоку, а навіть речі як слід зібрати, вирвали з обіймів Люціани Карлівни та мало не копняками вигнали із затишної «ролітівської» квартири, немов він ніякий не радянський літератор, а ворог народу якийсь!.. Запхавши у «воронок», кудись повезли...

Що сталося з дружиною, було невідомо[76]. Але принаймні він, член республіканського ЦК і ЦВК, директор Партвидаву ЦК КП(б)У Іван Юліанович Кулик опинився тут, в Лук’янівці. Де негайно ж з’ясувалося, що тепер він таки справді є ворогом народу!!! Контрреволюціонером-троцькістом, шпигуном та українським буржуазним націоналістом!!! А також до всього ще й «жидівською мармизякою» — ну хто б сумнівався!..

Звісно, громадянин Кулик спробував протестувати, бо він не простий громадянин, а заслужений партієць, який разом з товаришем Примаковим червоне козацтво утворював, радянським консулом в самій Канаді працював і навіть має в новій столиці УСРР будинок «імені себе». Однак рум’янощокий молодший лейтенант, який вів найперший (і як згодом з’ясувалося, далеко не останній!) допит, дослуховуватися до слів заарештованого не став, а мовив несподівано брутальним розв’язним тоном:

— Залупа ти обрізана, послухай мені сюди! Якщо негайно не заткнесся, то я тобі твого хріна відчичикаю, разом з яйцями до рота запхаю і з’їсти примушу разом з волоснею, не запиваючи. Щоб тебе заспокоїти. Тобі все зрозуміло? Тоді стули пельку, мовчи в ганчірочку і слухай мені сюди...

Далі слідчий видобув з шухляди столу пухку сіру теку, розв’язав подрипані тасьмочки, видобув звідти якісь папірці, помахав ними перед носом отетерілого громадянина Кулика і продовжив:

— Ось тобі протокол допиту одного з ваших письмаків — фашистського посіпаки Василя Губенка, який протягом тривалого часу переховувався від суворого пролетарського правосуддя під вигаданим ім’ям «Василь Чечвянський». В протоколі цьому кривавий буржуазний запроданець Губенко зізнається в приналежності до троцькістсько-терористичної організації, очолюваної його братом Павлом, у ваших заколотницьких колах більш відомим як Остап Вишня. Отже, ти мені або даси перехресні показання на всіх своїх поплічників — або ж я зроблю з тобою те, чого не робив із цим самим Василем Губенком. І ще одне...

Несподівано різко стрибнувши з-за столу, молодший лейтенант вмить опинився біля підслідного і загрозливо прошипів крізь зуби, бризкаючи слиною йому в обличчя:

— І ще одне, паскуднику. Ти мені тут своїм консульством не тикай. Про тебе відомо більше, ніж гадаєш. Ми все про тебе знаємо, мармиза ти жидівська!!! Зокрема знаємо, що англійська розвідка завербувала тебе саме в той час, як ти консулом в Канаді працював. Отже, вважай, ти щойно зізнався в роботі на «Інтелідженс сервіс» — тобто, на розвідслужбу імперіалістичної Великої Британії! Тепер я точно знаю, що ти ніякий не член Це-Ка і Це-Ве-Ка, але небезпечний шпигун англійський, посіпака фашистський і підлабузник троцькістський!!! Ти мене добре пойняв, ага?.. Чи скажеш, що до твоєї дурної дупи з першого разу не доходить?! То може тобі повторити, високочолий ти наш антилігентишка, га?..

Але на рум’янощокого чекіста Іван Юліанович не дивився. Він не міг відірвати погляду від вкритих машинописом аркушів паперу через невеличкі брунатні плямки, що розцяцькували їх в різних місцях. Невже це і справді те, про що він подумав — кров підслідного?.. Кров письменника-гумориста Василя Чечвянського... О-о-о, який жах!!! Отже, його катували... Отже, молодший слідчий не жартує, і статус члена республіканського ЦК і ЦВК, директора Партвидаву ЦК КП(б)У нікого не зупинить. Його теж катуватимуть. Можливо, і Люціану... І його!.. І дружину!..

Зробивши над собою неабияке зусилля, Іван Юліанович нарешті відірвав погляд від протоколу допиту Василя Чечвянського. І негайно помітив поруч, але трохи збоку ще один густо вкритий машинописом бланк, озаглавлений «Витяг з протоколу». Лівий верхній куточок бланка перетинала коротка резолюція, накладена навкіс поверх машинописного тексту. В нижній частині ліловіла кругла печатка, поруч з якою стояв розмашистий автограф.

— А-а-а, он ти куди дивишся, шпигун недобитий! — задоволено мугикнув чекіст, прослідкувавши напрям погляду заарештованого. — Хочеш, покажу ближче? Ну, так-так, пару тижнів тому[77] у нас відбулася виїзна сесія Військового трибуналу Верхсуду СРСР. Василя Губенка засудили на підставі статті п’ятдесят чотири Кримінального кодексу УСРР, пункти вісім та одинадцять. Ось подивись...

Молодший слідчий повернувся до столу, підхопив зі стільниці «Витяг» і продемонстрував Іванові Юліановичу. Окрім набраного прописними літерами вироку «РОЗСТРІЛЯТИ», його увагу привернув напис, зроблений в куточку бланка навкіс від руки і спочатку сприйнятий ним за резолюцію. Але то була не резолюція, а короткий звіт:

Виконано 15/VII 1937.

— Ну, так, так, все ти вірно зрозумів, — підтвердив чекіст і насмішкувато додав: — Ех, бачив би ти своє антилігентне мурло збоку!..

— Мене що, також?.. М-м-м... Е-е-е...

Заарештований не договорив — побоявся. Однак потреби в тому не було.

— Усе залежить від того, як ти співпрацюватимеш зі слідством. Але ти трохи не про те думаєш.

— А-а-а... А про що мені потрібно думати?

— От за що я не люблю вас, антилігентів, — то це за те, що довбешки величенькі маєте, лобяра такий високий, що не промахнешся, а допетрати без підказки ну нічого не здатні!

Молодший слідчий мугикнув у кулак і пояснив:

— Ти краще би про те подумав, катуватимуть тебе чи ні? Подохнути?.. Воно завжди вспіється. І відбувається це швидко: куля в потилицю — бах, і все... А от витягнуть з тебе перед розстрілом всі жили чи не витягнуть — от про це чомусь ніхто з вас без моєї підказки не думає й не хоче думати! Навіть така розумна жидівська пика, як-от ти. То що скажеш?

— Що ви від мене хочете? — прохрипів Іван Юліанович.

— Щоб ти всю правду розповідав.

Чекіст відвернувся, зробив комусь знак, і у нього за спиною в глибині кімнати зацокотіла друкарська машинка.

— Отже, давай поговоримо про той час, коли ти планував очолити Спілку радянських письменників України. Зізнавайся добровільно, хто, окрім тебе, входив до таємної націоналістичної письменницької організації, яка виношувала бандитські плани вбивства товариша Постишева?

— Василь Чечвянський...

— Я ж сказав: зізнаватися добровільно!!! — гримнув молодший слідчий і роздратовано ляснув долонею по стільниці. — Між іншим, я поки що тебе навіть пальцем не торкався. То чого ти хочеш — щоб торкнувся, га?!

— Ой, ні! — поспішив виправити себе самого Іван Юліанович. — Це я не подумавши як слід сказав. А так... якщо правдиво... Тоді Остап Вишня.

«Ну, так! Його ж засудили саме за підготовку замаху на Постишева, все вірно. Отже, від мого повторного зізнання нікому гірше не стане», — подумав заарештований.

Чекіст же продовжив допит:

— Остап Вишня, кажеш? Це вигадане ім’я, такого громадянина немає.

— «Остап Вишня» — це псевдонім. Павлом Губенком його звуть.

— Павлом Губенком, кажеш? Ага... Отак значно краще. І яку ж роль відігравав цей Павло Губенко в вашій контрреволюційній організації?

— Фактично він очолив оргкомітет з підготовки замаху.

— Замаху на?..

— На товариша Постишева. Та всяких інших акцій.

— Добре, з ним усе зрозуміло. Кого ще з націоналістів ти міг би назвати?

— Кого ще?.. Наприклад, Ялового[78].

— Це все?

— Чому ви запитуєте?

— Бо ти сказав «наприклад, Ялового». Якщо «наприклад» — отже, йдеться не лише про нього, а ще про...

Молодший слідчий зробив вичікувальну паузу. Зрозумівши, що він мусить обдумувати кожне слово, перш ніж говорити, Іван Юліанович мовив:

— А ще Котко.

— Хто?..

— Кость Котко[79].

— Ти можеш для протоколу його людське ім’я назвати, а не вигадане?!

— Микола Любченко.

— Гаразд. А їхня роль у вашій таємній організації до чого зводилася?

— Яловий і Любченко-Котко запропонували мені вступити до її лав.

— Отже, цю організацію не ти заснував?

— Ні, її заснував Губенко-Вишня.

— З якою метою?

— Повсякчас боротися з радянською владою, щоб звільнити український народ з-під її ярма.

— Я про інше запитую: навіщо тобі, єврею, було вступати до контрреволюційної організації українських націоналістів?

— Усе через мої непомірні амбіції, — якомога щиріше зітхнув заарештований, намагаючись вдати щире каяття. — Це все Яловий. Саме він підбив мене стати рятівником українського народу. І я погодився.

— І?..

— І тепер щиро каюся в цьому недалекоглядному вчинку.

— Гаразд.

Слідчий знов підвівся з-за столу й пішов углиб кімнати — туди, де дрібненько цокотіла друкарська машинка. Доки складався протокол, Іван Юліанович подумки всебічно обмірковував те, що повідомив чекісту. В принципі, і Остап Вишня, і Михайло Яловий, і Кость Котко свої вироки отримали, кожен з них давно вже сидить. Якщо так, то нічого особливого ніхто їм уже не зробить. Ну, чесне слово, не стануть же переглядати їхні справи через сьогоднішнє зізнання колишнього голови Спілки радянських письменників України?!

Тому коли молодший слідчий приніс протокол на підпис, він з легким серцем підмахнув кожну сторінку не читаючи. А розписавшись наприкінці, поглянув на рум’янощокого чекіста настільки виразно, як тільки міг. В цьому погляді читалося щире благання: ось бачите, молодий чоловіче, до чого щиро я співпрацюю зі слідством?! То, може, й ви почнете надалі ставитися до мене більш ввічливо, зважаючи на мою щирість?..

— Ну, що ж, гаразд. Тепер тебе відведуть до камери. Сидячи там, ти подумаєш, що можеш повідомити слідству про твоїх поплічників-троцькістів і шкідників-націоналістів, які проникли до Це-Ка разом з тобою. І пам’ятай, про що ми говорили сьогодні.

— Стривайте, стривайте... — Іван Юліанович явно розгубився, бо почувався введеним в оману. — Про яких це «поплічників» я мушу думати?

— Що-що?!

Рум’янець на щоках молодшого слідчого повільно згас, його очі хижо звузилися, й він проскреготав:

— Ти що, пика жидівська, гратися зі мною надумав, чи як?!

— Ні-і-і, стривайте!.. — відчайдушно зойкнув заарештований. — Я ж усе розповів, я ж протокол підписав!..

— І що мені з того твого протоколу, цікаво дізнатися?!

— Стривайте, стривайте!!! Як, тобто, що?! Як це може бути?! Та я ж!..

— Скажи-но, паскудо, а при чім цей протокол до твого арешту?!

— Як, тобто, при чім?!

— А так. Тебе ж заарештували не як колишнього голову Спілки письменників — нехай ти і брав участь в заколоті тамтешніх буржуазних націоналістів. Тебе заарештували головним чином як директора Партвидаву ЦК КП(б)У. От про це ми й поговоримо на твоєму наступному допиті.

— А-а-а... А це, що сьогодні... Що це було?

— А це ми так... побавилися. Розім’ялися заради розігріву. Повторюю: я тебе ще навіть пальцем не зачепив. Тож розмовляти по-справжньому ми почнемо лише наступного разу. І сидячи в камері, подумай, що можеш сказати про антирадянську троцькістську діяльність таких людей...

Молодший слідчий видобув з шухляди столу іншу теку, розв’язав її тасьмочки, видобув звідти нового папірця й зачитав:

— Мене цікавить, що ти можеш сказати про сімох колишніх членів ЦК КП(б)У Асаткіна, Вегера, Карлсона, Попова, Прядченка, Триліського й Шелехеса. А також про п’ятьох колишніх кандидатів у члени ЦК КП(б)У Бричкіна, Клиновського, Мазо, Михеєнка і Потапенка. Ось тобі, будь ласка, копія рішення Пленуму ЦК КП(б)У від третього-четвертого липня цього року зі списком виведених членів та кандидатів у члени Це-Ка. Ось про кого говоритимемо предметно і ґрунтовно, а не про якихось письменників.

— Але-е-е... До чого тут я?! Липневий Пленум ЦК КП(б)У визнав, що висока довіра цим товаришам була висловлена помилково, тепер Центральний Комітет очистився від цього баласту...

— Ох, і дурень же ти, я так подивлюся! — хихотнув чекіст. — Ти тут саме при всіх справах — як директор Партвидаву ЦК КП(б)У!

В розпорядженні слідства є видавничі плани, де фігурують перелічені громадяни. Отже, наступного разу ти розповіси мені, як на духу, про те, в який спосіб намагався проштовхнути до друку різноманітні матеріали, підготовлені ворогами народу. Ти мене зрозумів? Отож іди й подумай. Добре подумай.

Не маючи сил впоратися з хвилюванням, Іван Юліанович закусив губу. Він думав, що щасливо відбувся, що все скінчилося. А виявляється, все тільки починається...

 

Лук’янівська в’язниця, Київ, жовтень 1937 року

— Кінець кінцем, я вимагаю пояснень щодо мого затримання, як законна дружина начальника Петрівського райвідділу НКВС товариша Загоруйка Пилипа Арсеновича!!! Ти хоча б розумієш, в яку халепу вскочив?! Та можеш вважати, що твоя кар’єра ось зараз закінчилася, ідіот!..

Однак її слововилив зупинив щирий регіт слідчого. Чекіст сидів навпроти неї просто на письмовому столі й не тільки дозволяв собі найнахабнішим чином шкірити зуби, але й легковажно, зовсім по-свійськи, дриґав у повітрі ногою, затягнутою в надраєний до блиску хромовий чобіт.

— Чого регочеш?.. — спитала вона, але тепер її тон був чомусь уже не таким войовничим, як досі.

— Ах ти ж, Зюню, курво ти драна...

Це були чи не перші слова слідчого, вимовлені ним після того, як Зінаїду Євдокимівну привели в цей кабінет та всадовили на жорсткий стілець. Досі цей нахаба сидів перед нею на столі й мовчки вислуховував потоки лайки, чути які з вуст такої поважної персони, як дружина начальника Петрівського райвідділу НКВС у місті Києві, було щонайменше дивно. Тим не менше, чекіст мовчав, дриґав у повітрі ніжкою та лише посміювався. Тепер нарешті заговорив, і слова його настільки обурили товаришку Загоруйко, що вона аж підскочила й заволала:

— Що-о-о?! Та як ти смієш називати мене...

— Ану сидіти мені, *** твою мать!!!

Слідчий вже не сидів на столі — він стояв упритул до Зінаїди Євдокимівни, а його дужий кулак з розмаху опустився на її маківку. Оглушена чи то потужним ударом, чи то брутальною лайкою на свою адресу, жінка впала на стілець, що жалісливо рипнув під напором її пухкого вгодованого тіла. Чекіст же продовжив горлати, нависаючи над нею:

— Ти що ж собі думаєш, я не знаю, хто ти така і що собою являєш?! Думаєш, від пролетарського правосуддя аж так легко сховатися?! І не думай, курва драна!!! Може, тобі нагадати, хто такий пан Голубєв Володимир Степанович і що то за організація така — «Двоголовий Орел», га?! Чи ти забула про іншого субчика — студента Головача Петра Іларіоновича, який загинув в бою з червоними загонами, захищаючи контрреволюційну націоналістичну Центральну Раду?! Чи ти забула як б...ствувала з обома?! Тільки й різниці, що з паном Голубєвим ти таскалася до Кадетського гаю, а зі студентиком Головачем ошивалася в мебльованих кімнатах, розташованих на вулиці Несторівській — теперішній Івана Франка?..

— Це все було давно... дуже давно... — промимрила вона побілілими губами, однак слідчий продовжив горлати:

— Давно-о-о, кажеш?! Давно-о-о?! То що з того, що давно?! Вважаєш, це можна аж так просто забути тільки через задавненість?! Диви не прогадай, бо чим далі копнеш, тим гірше стає... Може, тобі нагадати насамперед про твоє соціальне походження, про батька твого — про купця другої гільдії...

— Він не був купцем.

— Чого-чого-о-о?.. — тепер в голосі чекіста зазвучало презирство.

— Моїм справжнім батьком був продавець, який працював в магазині того купця, який згодом вдочерив мене і...

— Цікаво, ти цю дурню разом з твоєю мамашею придумала і потім свого чоловіка напоумила? Чи він все ж таки сам до того дотумкав, бо дуже хотів ***тися з такою чарівною кралею, як ти?..

Чекіст посміхався нахабно, від вуха до вуха. Й від цього показового нахабства у Зінаїди Євдокимівни аж захололи всі нутрощі. Невже вони довідалися, яким чином?!

— Так-так, ми про все знаємо, — немовби прочитавши її думки, підтвердив чекіст. — Знаємо, що твій майбутній чоловік Пилип Арсенович Загоруйко підробив і поміняв деякі документи в твоїй особовій справі, підправивши таким чином твоє соціальне походження.

— О-о-ох, Пилипко, Пилипко! Ти ж мені побожився, що там комар носа не підточить, що ніхто ніколи не дізнається!.. — не витримавши напруги, забідкалася бідолашна жінка.

— Що ж, Зюню, твій благовірний слова дотримався, — кивнув слідчий. — Ніхто ні про що і справді не здогадувався, аж доки ми не почали перевіряти ваші особові справи. І чоловіка твого, і твою.

— І якого ж дідька ви взялися за це?

— Головним чином, через самогубство нашої секретної співробітниці товаришки Зубок Лариси Омелянівни, яка офіційно працювала на Київській кінофабриці, постачаючи нам цінні відомості про тамтешній контингент, і яка була завербована з твоєї та твого чоловіка подачі.

— То це через Ліру все заварилося?!

Тепер хоч би дещо прояснилося! Ця нікчемна психопатка удавилася в своїй прекрасній квартирі в «Будинку з котами» навесні цього року. Після достопам’ятної бесіди, що мала місце в серпні 1935 року, колишні подруги не розмовляли й навіть не бачилися. Пилип Арсенович тільки якось повідомив коротко, що Ліра таки погодилася на співпрацю з органами НКВС — але не більше. А навесні... Так, він якось кинув ненароком: «Ліра твоя повісилася». Але саме ненароком. Похапцем. Коли ж вона спробувала розпитати, що там і як, пробурмотів: «Повісилася, і все. Забули про неї».

От тобі й забули... Вилізло воно боком, щоб тій психопатці клятій!.. Либонь, все Гліба Борисовича свого не могла забути... цього клятого розкрадача соціалістичної власності... Втім, Лірі-то що зробиться?! Її вже хробаки, мабуть, в могилі зжерли. А їм тепер розхльобувати.

— Так, усе це через секретну співробітницю Зубок, — між тим підтвердив слідчий. — Вона передсмертну записку залишила, де повідомила про деякі афери твого чоловіка, начальника Петрівського райвідділу НКВС громадянина Загоруйка Пилипа Арсеновича.

— Про які ще афери... — пробурмотіла Зінаїда Євдокимівна, не вірячи власним вухам.

— Ну-у-у, про які, про які... Таємниця слідства! — з багатозначним виглядом мовив чекіст, але чомусь негайно ж продовжив: — А втім, зважаючи на певні обставини, про деякі речі можу тобі й повідомити. І це стосується не тільки підробки документів про твоє соціальне походження. Наприклад, чи знаєш ти, що твій чоловік відправив на той світ твою мамашу і свою тещу Неонілу Купріянівну?

— Що-о-о?!

Від несподіванки вона аж підскочила, однак негайно знов упала на стілець, бо слідчий ревонув:

— Ану сядь!!! Що, курво, не знала, так?! Не знала, бачу!..

Вона замружилася, і з внутрішніх куточків очей по щоках поповзли сльози. Найпаскудніше в цій історії те, що вона ж здогадувалася про це, здогадувалася дуже давно — відтоді, як у матері раптом відмовили обидві нирки. Неоніла Купріянівна ніколи на них не скаржилася, а тут!.. І мотивація цілком зрозуміла: мама поводилася дуже нерозумно, вкрай необережно, всіляко підкреслюючи свою приналежність до дореволюційної купецької верстви. Це було вкрай небажано, отож Пилип Арсенович і...

Ех-х-х, Пилипко, Пилипко... Дурнем ти був, дурнем і залишився. Не зміг сховати сліди так, щоб ніхто й ніколи... А що ж тепер робити?! І головне — як поводитися їй самій?! Адже Неоніла Купріянівна — це рідна мати, тоді як Пилип Арсенович — це чоловік...

А Ліра-то, Ліра!!! В серпні 1935 року Зінаїда Євдокимівна порадила подрузі піти проти чоловіка. Тепер же її саму, очевидно, налаштовують проти Пилипа Арсеновича... проти Пилипка!.. Та що ж це таке?!

— Або ще цікаві речі дізналися про цеглу, що залишилась після руйнування церков Богородиці Пирогощої та Миколи Доброго. Ти в курсі цієї цегли, чи скажеш, що ні про що не відаєш?

— А-а-а... про що?.. — голос Зінаїди Євдокимівни тремтів, бо вона вже не була впевнена ні в чому.

— Офіційно вся ця цегла пішла на спорудження вечірньої школи[80], однак не вся, далеко не вся... Частину цегли було використано для побудови дачних будиночків колишніх високопоставлених працівників столичного НКВС та партійно-господарського активу.

«Невже і про це повідомила перед смертю ця психопатка Ліра?!» — вертілося на язику запитання. Проте Зінаїду Євдокимівну вразило слово «колишніх», вжите щодо посадовців з НКВС і партгоспактиву. Це означало, що якесь високе начальство «вичистили» із займаних посад, але не всім бажають «пришити» політичні статті Кримінального кодексу — отже, декому «шиють» більш тривіальне розкрадання соціалістичної власності... Саме так! Яка, в принципі, різниця, за що саджати?! Людину під розстрільну статтю можна підвести в будь-який зручний спосіб — наприклад, через цеглу, що залишилася після руйнування двох церков.

Найгучніше за це виступав начальник Петрівського райвідділу НКВС товариш Загоруйко Пилип Арсенович. Отож тепер чекісти і взялися за Пилипка, а разом з ним і за його дружину... І не відпустять ні товариша... тобто, відтепер просто громадянина Загоруйка, ані її саму — Загоруйко Зінаїду Євдокимівну, аж доки не отримають від них необхідних відомостей. А вся історія з психопаткою Лірою, яка удавилася...

Стоп!!! А може, Ліра зовсім не удавилася?! Може, її удавили, а тепер просто приписують їй передсмертну записку, якої не було?! Хтозна, хтозна... Від чекістів можна очікувати чого завгодно. Але тоді вся історія з Лірою — це попередження їй самій: будеш комизитися — знайдуть тебе в тюремній камері в удавці попід стелею!

— Ну що, курво драна, тобі все зрозуміло, сподіваюсь? — слідчий зазирав Зінаїді Євдокимівні просто в обличчя, ядуче всміхаючись. — Будеш співпрацювати зі слідством чи як?..

 

Лук’янівська в’язниця, Київ, ніч з 24 на 25 листопада 1937 року

Отець Олександр знав, що помирає. Вірною ознакою цього було дивне сяяння, що огорнуло все довкола — від голих дощок тюремних нар, на яких він зараз лежав, до порепаної, вкритої пліснявою стелі їхньої камери. Стеля переливалася особливо прекрасними яскравими вогниками, а деякі подряпинки немовби розчинялися в чарівному сяянні, поступово відкриваючи далекі сади неземної краси.

Точніше навіть, краси небесної...

Так, це була безперечна ознака, що в’язень готовий перетнути незриму межу, повернення з-за якої вже немає.

«Напишемо цьому стерву уремію та серцеву недостатність», — сказав тюремний лікар, оглянувши його після вечірнього допиту. Ну, ясна річ: ніхто не напише про обидві нирки, відбиті чекістами! Хоча підслідний не сумнівався від самого початку: його повільно та методично вбивають.

Утім, чого ще можна було очікувати від жорстоких тюремників, якщо він був заарештований за звинуваченням у створенні «фашистської організації церковників»?! Цього разу двері Лук’янівської в’язниці мали розчинитися не перед живим отцем Олександром Глаголєвим, а тільки перед його бездиханним тілом!.. Іншого й бути не могло. Тому відбиті на допитах нирки в сполученні з листопадовим холодом зробили належну справу.

Йому ще конче пощастило, що в напханій арештантами камері знайшлося декілька колишніх (так-так, тепер уже, на жаль, колишніх...) парафіян подільської церкви Миколи Доброго, тож для пристаркуватого священнослужителя, якого буквально притягали з допитів, завжди звільнялися нари, й він міг бодай трохи відлежатися. Втім, отцеві Олександру було вже 65 років, тож тривати до нескінченності звірячі побої аж ніяк не могли. Те, що він протримався понад місяць, і без того схоже на диво. Але тепер усе: завтрашній день він навряд чи переживе...

Що ж, він іде з цього буремного світу спокійним. Попри всю небезпеку подібного рішення, його син Олексій готовий перейняти естафету з батькових рук і хоче очолити якусь київську парафію. Щоправда, для цього ще потрібно сан прийняти. Він навіть до Грузії хоче поїхати заради цього... Але це станеться, неодмінно станеться! Отець Олександр вірив у це.

До того ж, хоч як він сумував від самої лише думки про те, що на місці величної церкви Миколи Доброго, в якій він служив Богові стільки років, тепер лишилася тільки самотня дзвіниця — було чим втішатися і тут. Адже, наскільки вдалось дізнатися, з цегли, що залишилася після руйнації його храму, вже звели вечірню школу № 118 для навчання робітничої молоді. Звели, можна сказати, безпосередньо на місці руїни — немовби в наругу над ним... Але ж добре хоч би те, що цегла та була використана на благо простих людей, а не тих пихатих партійних начальничків, які домагалися спочатку закриття, а потім руйнування церкви. І таки домоглися...

Тут він застогнав, бо вельми недоречно пригадав головного ненависника своєї справи — начальника Петрівського райвідділу НКВС товариша Загоруйка. Безперечно, цей покидьок знав, що під час нещодавнього великого голоду отець Олександр переховував декого з селян — так званих «кривавих куркулів». Точніше, допомагав переховуватися... але то деталі. Головне ж полягає в тому, що, попри всі зусилля тодішнього ОГПУ, нікого з врятованих «куркулів» так і не вдалося упіймати. Отож товариш Загоруйко і помстився, домігшись руйнування храму Миколи Доброго. А сам же він нібито теж з простих людей... Нібито жив колись на Трухановому острові...

Але то нічого, нічого — Бог їм усім суддя... Що ж до отця Олександра, то прекрасно розуміючи, що вмирає, він ні на кого зла не тримав. Навіть на товариша Загоруйка. Навіщо нести в серці зло й образу, коли готуєшся відправитись на суд Божий?! Зараз про власні гріхи час подумати: мабуть, якби отець Олександр був би безгрішним, то не помирав би в наскрізь пропліснявілій крижаній тюремній камері на нарах, грубо збитих з погано обтесаних дощок.

А ці більшовики...

Авжеж, Бог їх розсудить!

Нехай же станеться так...