Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель
Чому, добродійко, ви так безжально чините опір, уникаючи мене? Як можливо, щоб найніжніша увага до вас викликала з вашого боку лише дії, ледве припустимі й відносно людини, на яку є всі підстави скаржитись? Як! Любов повертає мене до ваших ніг, і, коли щасливий випадок дає мені можливість зайняти місце біля вас, ви вважаєте за краще прикинутися хворою, схвилювати своїх друзів, аби лише не опинитися зі мною поруч. Скільки разів учора відводили ви погляд убік, аби не удостоїти мене хоч би одного погляду! А якщо я на мить упіймав погляд менш суворий, то мить ця була така коротка, що, здається, ви хотіли не стільки дати мені насолодитися ним, скільки змусити мене відчути, що я втрачаю, гублячи його.
Не такого поводження, наважуся сказати вам, заслуговує любов, і не на таке може погодитися дружба. А якщо говорити про ці два почуття, то ви знаєте, як надихає мене одне з них; я ж, здавалося мені, мав право гадати, що ви не відмовляєте мені і в іншому. Ви самі запропонували мені цю дорогоцінну дружбу, визнавши мене, мабуть, достойним її. Що ж учинив я такого, щоб тепер її втратити? Чи не зашкодив я собі своєю довірливістю і чи покараєте ви мене за щиросердя? Не страшитеся ви хіба обманути і те й інше? Хіба таємницю свого серця вилив я не на грудях друга? Хіба не перед ним лише міг я вважати себе зобов’язаним відкинути умови, прийнявши які я б із легкістю міг потім їх порушити і, можливо, з вигодою ними зловживати? Невже ж ви хотіли б такою незаслуженою суворістю змусити мене думати, ніби мені було б досить обманути вас, аби домогтися більшої поблажливості?
Я не розкаююсь у своїй поведінці, бо поводитися так вважаю своїм обов’язком перед вами й перед самим собою. Але який фатум судив, аби кожен мій похвальний вчинок ставав для мене знаком нової біди?
Адже саме після того, як я заслужив на єдину похвалу, якою ви зволили удостоїти мою поведінку, довелося мені вперше стогнати, бо я накликав на себе ваш гнів. Адже саме після того, як я довів вам цілковиту свою покірність, позбавивши себе щастя бачити вас єдино з прагнення заспокоїти вашу совісність, ви побажали припинити зі мною всяке листування, відняти в мене слабку втіху за жертву, якої ви у мене зажадали, і позбавити мене всього, аж до любові, яка сама лише могла надати вам такі права. І, врешті, саме після того, як я говорив із вами з відвертістю, не ослабленою навіть розрахунками цієї любові, ви уникаєте мене тепер, як небезпечного спокусника, чиє віроломство відчули на собі.
Невже ніколи не втомитеся ви бути несправедливою? Повідомте мене хоча б, які нові провини мої змусили вас виявляти таку суворість, і не відмовте продиктувати веління, яким ви бажали б, аби я підкорявся. Позаяк я готовий усе виконати, невже прохання донести мені їх – надмірне домагання?
Із ***, 15 вересня 17…
Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона
Ви, добродію, здається, здивовані моєю поведінкою, і ви готові навіть зажадати від мене в ній звіту, ніби у вас є право засуджувати її.
Признаюся, що вважала б себе в більшому праві дивуватись і скаржитись. Але після відмови, що містилась у вашій останній відповіді, я вирішила замкнутись у байдужості, що не залишає місця ні для зауважень, ні для докорів. Проте, оскільки ви просите у мене пояснень і оскільки я, хвала небу, не відчуваю в собі нічого, що перешкодило б мені дати їх вам, я готова ще раз порозумітися з вами.
Всякий, хто прочитав би ваші листи, визнав би мене несправедливою або дивною. Я ж вважаю, що маю право на те, щоб про мене так не думали. Особливо, здається мені, що у вас було менше підстав, аніж у будь-кого, думати про мене таким чином. Ви, певна річ, зрозуміли, що, приневолюючи мене виправдовуватися, змушували тим самим пригадати все, що між нами сталося. Мабуть, ви вирішили, що від моїх роздумів на цей рахунок тільки виграєте. Оскільки я, зі свого боку, теж вважаю, що нічого втратити не можу, принаймні у ваших очах, то анітрохи не боюся вдатися до цього заняття. Можливо, це дійсно кращий спосіб з’ясувати, хто з нас має право скаржитися на іншого.
Якщо ми почнемо з дня вашого приїзду до цього замку, то, я гадаю, ви визнаєте, що навіть сама ваша репутація давала мені підстави до стриманості відносно вас і що я могла, не боячись уславитися надмірною святенницею, триматись у межах найхолоднішої ввічливості. Ви самі поставилися б до мене поблажливо та вважали б цілком зрозумілим, що жінка, така мало розвинена, не має якостей, необхідних для того, щоб оцінити ваші. Людина обережна повелась би саме так, і мені це було б тим легше, що – не приховуватиму цього від вас – коли пані де Розмонд прийшла повідомити мене про ваш приїзд, я змушена була згадати всю мою любов до неї й усю її любов до вас, аби не дати їй помітити, якою неприємною була мені ця звістка.
Охоче визнаю, що спершу ви показали себе так, що справили на мене враження краще, ніж я чекала. Але і ви маєте погодитися з тим, що тривало це дуже недовго, і що вам незабаром набридло здійснювати над самим собою насильство: видно, ви не визнали себе достатньо винагородженим за нього тією хорошою думкою, яку я завдяки йому про вас склала.
І ось тоді, зловживаючи моєю довірливістю, ви не посоромилися заговорити зі мною про почуття, яке, – ви не могли в цьому сумніватися – мусило мене образити. І тоді як ви, множачи свої провини, загострювали їх, я шукала тільки приводу, щоб про них забути, надаючи вам можливість спокутувати їх хоч би частково. Прохання моє було настільки справедливим, що ви самі не вважали за можливе не виконати його; проте, вважаючи мою доброту своїм правом, ви скористалися нею, щоб попросити у мене такого дозволу, якого мені не слід було давати, але який ви, однак, отримали. З тих умов, які я вам при цьому поставила, ви не виконали жодної й листування своє вели таким чином, що кожен ваш лист ставив мені в обов’язок не відповідати вам більше. І навіть у той момент, коли впертість ваша змусила мене віддалити вас від себе, я, виявивши, можливо, гідну осуду поблажливість, випробувала єдиний засіб, який міг би дозволити мені знову наблизити вас до себе; але хіба благопристойне почуття має ціну у ваших очах? Ви нехтуєте дружбою й у своєму безумному сп’янінні, за ніщо маючи нещастя та ганьбу, женетеся лише за насолодами та жертвами.
Такий же легковажний у вчинках, як і непослідовний у докорах, ви забуваєте свої обіцянки або, вірніше, бавитеся тим, що порушуєте їх, і, погодившись спершу віддалитися від мене, повертаєтеся сюди непроханим. Без ніякої уваги до моїх прохань, до моїх аргументів і навіть не потурбувавшись попередити мене, ви не побоялись уразити мене несподіванкою своєї появи, адже враження, яке вона справила, хоч і цілком природне, могло бути витлумачене оточенням дуже для мене несприятливо. І, не подумавши про те, щоб як-небудь вивести мене зі збентеження або хоч би розвіяти його, ви, здається, все зробили для того, щоб воно посилилося. За столом ви зайняли місце поряд зі мною. Коли легке нездужання змусило мене вийти з-за столу раніше за всіх, ви, замість того щоб виявити повагу до моєї самоти, спонукали всіх порушити її. Я повернулась до вітальні, й, варто мені зробити крок, – ви опиняєтеся поряд зі мною. Скажу я хоч одну фразу – відповідаєте завжди ви. Найбайдужіше слово слугує для вас приводом відновити розмову, якої я не бажаю слухати, яка навіть могла б мене скомпрометувати. Бо врешті-решт, добродію, хоч яку б спритність ви виявляли, те, що розумію я, гадаю, – можуть зрозуміти й інші.
Змусивши мене таким чином до нерухомості й мовчання, ви все-таки продовжуєте свої переслідування. Я не можу підвести очей, не зустрівши вашого погляду. Мені ввесь час доводиться дивитись убік, і за якоюсь абсолютно нез’ясовною непослідовністю ви привертаєте до мене погляди всього оточення якраз у ту мить, коли мені хотілося б сховатися від своїх власних.
І ви ще скаржитеся на мою поведінку! І не дивуєтеся, що я так старанно прагну уникати вас! Ні, скоріше засуджуйте мене за мою поблажливість, дивуйтеся, що я не поїхала негайно ж після вашого прибуття. Можливо, мені й слід було це зробити, і ви змусите мене до цього крайнього, але необхідного заходу, якщо не припините, зрештою, своїх образливих переслідувань. Ні, я не забуваю, я ніколи не забуду свого обов’язку перед самою собою, перед тими узами, якими я зв’язала себе, які я поважаю, які мені дорогі, й прошу вас не сумніватися, що, якщо коли-небудь я опинюся перед злощасним вибором – принести в жертву їх або себе, я не завагаюся ні на мить. Прощавайте, добродію.
Із ***, 16 вересня 17…