Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Б’юся об заклад, що після своєї пригоди ви щодня чекаєте від мене похвал і славослів’я. Не сумніваюся навіть, що моє тривале мовчання вас дещо розсердило. Але що робити? Я завжди вважав, що, коли жінка заслуговує тільки на похвали, вона вже сама про себе потурбується, і можна зайнятися іншими справами. Проте вітаю вас із тим, що ви зробили для себе, і дякую за послугу, зроблену мені. Щоб вас зовсім ощасливити, готовий навіть визнати, що цього разу ви перевершили мої очікування. А потім подивимося, чи не виправдав я хоча б частково ваших.
Я маю намір говорити з вами не про пані де Турвель. Занадто повільний хід цієї справи вам не подобається. Ви любите тільки завершені справи. Тягучі сцени навіюють вам нудьгу. Я ж ніколи не зазнавав такої втіхи, як у цій уявній тяганині.
Так, мені подобається бачити, спостерігати, як ця розсудлива жінка, сама того не помічаючи, ступила на стежку, з якої повернення немає, як крутий і небезпечний схил мимоволі захоплює її, примушуючи йти за мною. Ось, злякавшись загрози загибелі, вона хотіла б зупинитись, але вже не в змозі втриматися на місці. Завдяки своїм старанням і спритності вона може рухатися повільніше, але їй усе ж таки неминуче доводиться йти вперед. Іноді, не сміючи поглянути в обличчя небезпеці, вона заплющує очі й перестає боротися, цілком покладаючись на мене. Але частіше яке-небудь нове побоювання примушує її відновити зусилля: в смертельному жаху вона ще хоче зробити спробу повернутися назад, знемагає в тяжких стараннях проповзти хоч трохи вгору, але незабаром якась таємнича сила знову наближає її до небезпеки, якої вона марно намагалась уникнути. Тоді, не маючи нікого, крім мене, як поводиря й опори, і вже не думаючи про будь-які докори за своє неминуче падіння, вона благає мене хоч би не пришвидшувати його. Палкі благання, покірливі прохання – усе, з чим злякані смертні звертаються до божества, отримую від неї я. А ви хочете, щоб, залишаючись глухим до її благань, я власноручно зруйнував культ, який вона створила навколо мене, і для прискорення її загибелі використовував ту владу, від якої вона чекає підтримки. Ах, дайте ж мені принаймні час постежити за цією зворушливою боротьбою між любов’ю і доброчесністю.
Невже ж видовище, заради якого ви жадібно поспішаєте до театру, якому ви так палко аплодуєте, уявляється вам менш захоплюючим у житті? Ви ж із захватом вслухаєтесь у почуття чистої та ніжної душі, що страшиться бажаного для неї щастя і не перестає оборонятися навіть після того, як вона припинила опір. Чи не такі ж дорогоцінні ці почуття й для того, хто є винуватцем їх появи? Але саме такі чудові розкоші, дарує мені щоденно це божественне створіння. А ви докоряєте мені за те, що я ними насолоджуюся! Ах, занадто скоро настане час, коли, принижена своїм падінням, вона стане для мене лише звичайнісінькою жінкою.
Але, кажучи про неї, я забуваю, що зовсім не збирався вам про неї говорити. Якась незрозуміла сила приковує мене, безупинно повертає до неї навіть тоді, коли я її ображаю. Відженімо ж небезпечні думки про цю жінку. Мені потрібно стати самим собою, щоб заговорити на веселішу тему. Йдеться про вашу підопічну, ту, що нині потрапила під мою опіку, і сподіваюся, що тут ви віддасте мені належне.
Оскільки за останні декілька днів моя ніжна святенниця почала поводитися зі мною дещо краще, і, отже, мені не довелося так багато займатися нею, я помітив, що маленька Воланж і справді дуже гарненька.
Тут я зміркував, що закохатися в неї, подібно до Дансені, було б дурістю, але принаймні, з мого боку не менш безглуздо не розважитися з нею, бо я у своїй самотності дуже потребую розваги. Справедливим здавалося мені також винагородити себе за клопіт, якого вона мені завдає, окрім того, я згадав, що ви мені пропонували її ще до того, як у Дансені з’явилися якісь домагання. І я вважаю, що маю деякі підстави претендувати на добро, яким він заволодів лише внаслідок моєї відмови та зневаги. Гарненьке личко юної особи, її ротик, такий свіжий, її дитячий вигляд і навіть сама незграбність – усе це утвердило мене в моїх мудрих роздумах. Я вирішив діяти відповідно до них, і зроблене мною увінчалось успіхом. Ви вже, напевно, прагнете вгадати, які засоби обрав я, щоб так хутко підмінити так ніжно коханого обранця, які способи зваблювання понад усе підходять для такого віку і недосвідченості. Не завдавайте собі клопоту, ніякого зваблювання не було. Тоді як ви, вправно користуючись зброєю своєї статі, перемогли завдяки хитрості, я, повернувши чоловікові його незаперечні права, підкорив силою. Упевнений, що заволодію здобиччю, якщо зможу її наздогнати, я застосував хитрість лише для того, щоб до неї наблизитись, і, по суті, навіть хитрість, до якої я вдався, майже не заслуговує на цю назву.
Я скористався першим же листом, який отримав від Дансені для його красунечки. Попередивши її про отримання листа обумовленим між нами знаком, я почав дбати не про те, як скоріше вручити його, а навпаки – аби зволікати якнайдовше. Породжуючи в ній нетерпіння, я прикидався, що поділяю його, і, заподіявши зло, сам указав на ліки.
Молоденька особа мешкає в кімнаті, в якої одні двері і вони виходять у коридор. Цілком природно, що ключ від цих дверей забрала собі мати. Уся справа зводилася до того, щоб заволодіти цим ключем. А заволодіти ним було дрібницею: мені він потрібний був лише години на дві, і я ручався, що матиму інший такий самий. Тоді все – і листування, і побачення, і нічні відвідини – все ставало зручним і цілком здійсненним. Проте – чи повірите? Боязке дівча злякалось і відмовило. Будь-який інший засмутився б. Я ж угледів у цьому лише можливість отримати ще тонше задоволення. Я написав Дансені, поскаржився на її відмову, та так успішно, що необачний поклонник не вгамувався, поки не переконав свою боязку кохану погодитися на мою вимогу й повністю мені в усьому довіритися.
Признаюся, мені дуже сподобалося, що ми з молодиком помінялися таким чином ролями, і що він зробить для мене те, що, за його розрахунками, я мав зробити для нього. Ця думка, на мій погляд, робила пригоду вдвічі приємнішою. І ось, ледве діставши дорогоцінний ключ, я поспішив скористатися ним – сталося це минулої ночі.
Переконавшись, що в замку все тихо, я озброївся потайним ліхтарем і в одягу, що відповідав пізній годині та підходящому до цих обставин, вирушив із першим візитом до вашої підопічної. Я все підготував (її ж руками) так, щоб увійти безшумно. Вона спала першим найміцнішим сном, так, як сплять в її віці, а тому не прокинулася навіть тоді, коли я підійшов до її ліжка. Спершу мене спокушала думка відразу ж розпочати дії й постаратися видати це за сновидіння. Але, боячись наслідків несподіванки і шуму, який вона викликала б, я вважав за краще обережно розбудити сплячу красуню, і дійсно, мені вдалося уникнути крику, якого я побоювався.
Я заспокоїв її перші вияви переляку, але, прийшовши сюди не для розмов, зважився на деякі вільності. У монастирі їй, поза сумнівом, не роз’яснили, на які різноманітні небезпеки може наразитися боязка невинність, і що саме вона має охороняти, щоб її не заскочили зненацька.
Бо, зібравши всю свою увагу й усі сили на захист від поцілунку, який був лише відволікаючим маневром, усе інше вона залишила незахищеним. Як можна було не скористатися цим! Тому я змінив напрям наступу і негайно ж зайняв позиції. Тут ми обоє ледве не загинули: дівчина, перелякавшись по-справжньому, здійняла було крик. На щастя, голос її заглушили сльози. Вона схопилася також і за шнурок дзвінка, але мені вдалося вчасно затримати її руку.
«Що ви хочете зробити? – сказав я їй тоді. – Погубити себе назавжди? Нехай приходять, мені-то що? Кого переконаєте ви, що я тут не з вашої згоди? Хто, окрім вас, дав би мені можливість проникнути сюди? А ключ, який я отримав од вас і ні від кого іншого не міг отримати, – ви пояснюватимете, для якої мети він призначався?» Ця коротка промова не заспокоїла ні її переляку, ні обурення, але змусила до покірності. Не знаю, чи був красномовний мій тон, але жести мої в усякому разі красномовством не відзначались. Який оратор може претендувати на витонченість у ситуації, коли одна його рука – рука насильника, а інша – рука любові? Якщо ви ясно уявляєте собі цю ситуацію, то погодитеся, що вона принаймні сприяє наступу. Але ж я надзвичайний нетяма, і, як ви самі кажете, остання простачка, пансіонерка може поводитися зі мною, як із хлоп’яком.
Ця ж простачка, хоч у якому відчаї вона була, все ж зрозуміла: потрібно на щось зважитись і приходити до згоди. Оскільки благання залишали мене непохитним, їй довелося перейти до по5ступок. Ви, можливо, гадаєте, що я за дорогу ціну поступився цією важливою позицією? Ні, я все обіцяв за один поцілунок. Щоправда, коли поцілунок було отримано, я не дотримав обіцянки; але на те у мене були ґрунтовні причини. Як ми умовилися – буде він прийнятий чи даний? Торгувались ми, торгувались і прийшли до згоди щодо другого поцілунку з тим, що він буде нею прийнятий. Тоді я обвив її несмілі руки навколо свого тіла, а своєю рукою любовно притиснув її до себе, і поцілунок мій був дійсно прийнятий, прийнятий справжнісіньким, найсправжнішим чином, так що навіть із любов’ю не можна було б зробити це краще.
Така сумлінність заслуговувала на нагороду, тому я негайно ж виконав її прохання. Рука моя відсмикнулась, але, не знаю вже, як це вийшло, – сам я опинився на її місці. Ви вважаєте, що тут я став стрімкий, палкий – чи не так? Нічого подібного. Запевняю вас, у мене з’явився смак до повільності. Якщо ти впевнений, що прийдеш до мети, для чого квапитися в дорозі?
Ні, без жартів, я не проти був простежити, яка може бути сила випадковості, й тут вона з’явилася мені в чистому вигляді, без усякої сторонньої домішки. Адже їй довелося здолати любов, і до того ж любов, підтриману цнотливістю чи соромливістю, а головне – підкріплену мною ж викликаним і дуже сильним роздратуванням. У випадковості не було союзників. Але вона ввесь час випадала, ввесь час була присутня, а любов була далеко.
Щоб забезпечити собі свободу спостереження, я схитрував і користувався силою тільки тією мірою, якою лише можна було чогось досягти. Але якщо мій чарівний супротивник, зловживаючи моїм потуранням, готовий був від мене вислизнути, я утримував його тим же самим страхом, який, як я міг уже переконатися, мав таку сприятливу дію. Так от, без усякого іншого примусу, ніжно закохана, забувши свої клятви, спершу поступилась, а потім погодилася. Щоправда, після цієї першої миті знову рясно ринули докори та сльози. Не знаю, щирі вони були чи удавані, але, як завжди буває, вони припинились, як тільки я зайнявся тим, що дійсно став давати для них привід. Так слабкість змінювалася докорами, докори – слабкістю, але врешті-решт розлучилися ми цілком задоволені одне одним і в такій же цілковитій згоді щодо побачення на сьогоднішній вечір.
Я пішов до себе лише вдосвіта, знемагаючи від утоми та бажання спати. Але і тим і іншим я пожертвував заради прагнення встати до сніданку. Я страшенно люблю спостерігати, який вигляд має жінка наступного дня після події. Ви й не уявляєте, яким він був у Сесілі! Вона ледве пересувала ноги, всі жести були незграбні, розгублені, очі ввесь час опущені, опухлі, з темними колами! Кругле личко так витягнулося! Ніщо не могло бути забавнішим. І мати її, стривожена цією сильною зміною, вперше виявила до неї досить ласкаву увагу! І президентша теж упадала коло неї. О, що стосується її турбот, то вона відпускає їх лише в борг. Настане день, коли їй можна буде повернути їх, і день цей недалекий. Прощавайте, чарівний друже.
Із замку ***, 1 жовтня 17…