Від Сесілі Воланж до маркізи де Мертей
Ах, боже, добродійко, яка я засмучена, яка я нещасна! Хто втішить мене в моїх стражданнях? Хто допоможе мені порадою в моїй розгубленості й сум’ятті? Цей пан де Вальмон… але ж Дансені! Ні, думка про Дансені приводить мене у відчай… Як розповісти вам? Як вимовити?… Не знаю, що й робити. А тим часом серце моє переповнене… Мені потрібно з кимось поговорити, а ви – єдина, кому я могла б, кому я наважилася б довіритися. Ви до мене такі добрі! Але нині вам не слід бути доброю: я цього не гідна. Більше того: я навіть не хотіла б цього. Сьогодні тут усі виявили мені стільки уваги… але через неї мені стало тільки гірше, настільки відчувала я, що не заслужила на неї! Навпаки, лайте мене, лайте мене добряче, бо я дуже винна.
Але потім урятуйте мене. Якщо ви не будете такі ласкаві, щоб дати мені пораду, я помру від горя.
Дізнайтеся ж… рука моя тремтить, як ви самі бачите, я майже не в змозі писати, обличчя в мене все у вогні… Ах, це і насправді краска сорому. Що ж, я пересилю сором: нехай це буде першим покаранням за мій гріх. Так, я вам розповім усе. Отже, знайте, що пан де Вальмон, який досі передавав мені листи пана Дансені, раптом вирішив, що це занадто важка справа, і захотів мати ключа від моєї кімнати. Можу запевнити вас, що я не погоджувалась; але він про це написав Дансені, й Дансені зажадав того ж. А я – адже мені так боляче відмовляти йому в чому-небудь, особливо відколи ми в розлуці, від якої він такий нещасний, – я врешті-решт погодилась. Я не передбачала нещастя, яке через це сталося.
Учора пан де Вальмон, скориставшись цим ключем, прийшов до мене в кімнату, коли я спала. Для мене це було такою несподіванкою, що я страшенно злякалася, коли він мене розбудив. Але він відразу заговорив, я впізнала його і не закричала. І, крім того, спершу мені спало на думку, що він приніс мені листа від Дансені. Проте це було далеко не так. Незабаром він захотів поцілувати мене, й тоді як я, цілком природно, почала захищатися, він приловчився і зробив те, на що я не погодилася б ні за що в світі… Він став вимагати замість цього поцілунку. Довелося поступитися. Що я могла зробити? Я спробувала кликати на допомогу. Але, по-перше, в мене не вистачило сил, а по-друге, він переконав мене, що, коли хто-небудь прийде, він зуміє звалити всю провину на мене. І правда, легко було б це зробити через ключ. Після цього він усе-таки не пішов. Він захотів другого поцілунку, який – вже не знаю, як і чому – дуже мене схвилював. А потім стало ще гірше, ніж спочатку. О, це, зрозуміло, дуже погано. Ну, а під кінець… позбавте мене необхідності доказувати, але я така нещасна, що нещаснішою бути не можна.
В одному я собі найбільше докоряю, та все ж мушу вам про це сказати – боюсь, я захищалася не так рішуче, як могла б. Не знаю, як це вийшло. Певна річ, я не люблю пана де Вальмона, зовсім навпаки. Та все ж були миті, коли я начебто любила його. Ви самі розумієте, що це не заважало мені ввесь час говорити: «Ні», але я відчувала, що поводжуся не так, як говорю. І це було якось наче всупереч моїй волі. І до всього ще я була в страшенному сум’ятті! Якщо в таких випадках завжди так важко захищатися, потрібно виробити звичку до цього! Правда і те, що пан де Вальмон уміє говорити таким чином, що просто не знаєш, як йому відповісти. Словом – чи повірите, коли він пішов, я наче аж жалкувала про це і мала слабкість погодитися, щоб він прийшов і сьогодні ввечері; а це засмучує мене найбільше.
О, незважаючи на це, будьте певні, що я не дозволю йому прийти. Він іще не встиг вийти з кімнати, як я зрозуміла, що мені ні в якому разі не слід було цього обіцяти. А тому я до самого ранку проплакала. Найбільше ж я страждаю через Дансені. Щоразу, як я згадувала про нього, ридання мої посилювалися аж так, що я просто задихалась, а не думати про нього я не могла… Ось і зараз, ви самі бачите, до чого це призводить: папір увесь мокрий від сліз. Ні, я ніколи не втішуся, хоч би тільки через нього.
Словом, я зовсім знемогла, та все ж ні на хвилину не заснула. А вранці, вставши з ліжка, я поглянула в дзеркало: можна було вжахнутися, так я змінилася.
Мама помітила це, тільки-но побачила мене, і негайно ж запитала, що зі мною. Я ж відразу почала плакати. Я думала, вона мене лаятиме, і, можливо, мені від цього було б легше. А вона, навпаки, заговорила зі мною лагідно! Я на це зовсім не заслужила. Вона сказала, щоб я не засмучувалася до такої міри! Вона ж не знала причини мого горя. Не знала, що я від цього хвора! Бувають хвилини, коли мені хотілося б не жити. Я не змогла втриматись. Я кинулася в її обійми, ридаючи та повторюючи: «Ах, мамо, мамо, ваша дочка дуже нещасна!». Мама теж не змогла втриматися від сліз, від усього цього горе моє тільки посилилося. На щастя, вона не запитала мене, чому я така нещасна, адже я не змогла б їй нічого сказати.
Благаю вас, добродійко, напишіть мені якнайскоріше і скажіть, що я маю робити. Бо в мене немає мужності зібратися з думками, і я тільки страждаю і страждаю. Листа свого пошліть через пана де Вальмона, але прошу вас, якщо ви писатимете і йому, не кажіть, що я вам хоч що-небудь розповіла.
Залишаюся, добродійко, щиро і з дружніми почуттями глибоко відданою вам…
Я не наважуюся підписати цього листа.
Із замку ***, 1 жовтня 17…
Від пані де Воланж до маркізи де Мертей
Ще кілька днів тому ви, чарівний друже мій, просили у мене втіх і порад – надійшла моя черга, і я звертаюся до вас із тим же проханням, із яким ви зверталися до мене. Я по-справжньому пригнічена і боюся, що вжила далеко не найліпших заходів для того, щоб уникнути своїх нинішніх прикростей.
Причина мого занепокоєння – моя дочка. Після нашого від’їзду в село я, звичайно, помітила, що вона ввесь час сумує і нудьгує, але чекала цього й озброїла своє серце суворістю, яку вважала необхідною. Я сподівалася, що розлука, розваги незабаром знищать любов, яка, на мій погляд, була скоріше дитячою помилкою, ніж справжньою пристрастю. Проте за час мого перебування тут я не лише нічого подібного не домоглась, але помічаю навіть, що дівчинка все глибше і глибше занурюється в згубну меланхолію, і починаю серйозно побоюватись, як би її здоров’я не постраждало.
Особливо за останні дні вона міняється просто на очах. Але найсильніше вона уразила мене вчора, й усі навколо були теж дуже стривожені. Нині їй надзвичайно важко. І доказ цього я бачу в тому, що вона готова навіть здолати свою звичайну боязкість по відношенню до мене. Учора вранці я тільки запитала її, чи не хвора вона, й у відповідь на це вона кинулася в мої обійми, кажучи, що вона дуже нещасна, і при цьому ридма плакала. Не можу передати вам, як це мене засмутило. На очах у мене так само виступили сльози, і я встигла тільки відвернутися, щоб вона не помітила їх. На щастя, я розсудливо не стала її розпитувати, а вона не наважилася сказати мені більше, проте абсолютно очевидно, що її мучить ця злощасна пристрасть.
Що ж вдіяти, якщо так триватиме? Чи зроблюсь я винуватицею нещастя моєї дочки? Чи оберну я проти неї дорогоцінні якості душі – чутливість і постійність? Чи для того я – її мати? А якщо я заглушу в собі природне почуття, що вселяє нам бажання щастя своїх дітей, якщо я розцінюватиму як слабкість те, що, навпаки, вважаю найпершим, найсвященнішим обов’язком, якщо я силою змушу її зробити вибір, чи не доведеться мені відповідати за згубні наслідки, які він може мати? Хіба поставити дочку свою між злочином і нещастям – це правильно застосувати материнську владу?
Друже мій, я не наслідуватиму того, що так часто засуджувала. Звичайно, я могла спробувати зробити вибір і за свою дочку: в цьому я лише допомагала їй своєю досвідченістю, не користувалася правом, а виконувала обов’язок. Але я зрадила б обов’язок, якби змушувала її всупереч схильності, зародженню якої я не зуміла запобігти, а глибину і тривалість ні вона сама, ні я ще не можемо передбачати. Ні, я не потерплю, щоб вона вийшла заміж за одного для того, щоб любити іншого, і вважаю за краще поступитися своєю владою, ніж пожертвувати її доброчесністю.
Отже, думаю, що потрібно буде прийняти найбільш мудре рішення й узяти назад слово, дане панові де Жеркуру. Я щойно виклала вам свої аргументи: по-моєму, вони мають узяти гору над даною мною обіцянкою. Скажу навіть більше: за дійсного стану речей виконати це зобов’язання означало б, по суті, порушити його. Бо, врешті-решт, якщо я не маю права відкривати панові де Жеркуру таємницю своєї дочки, то по відношенню до нього я не маю також права зловжити невіданням, у якому залишаю його, і мушу зробити за нього все, що, як я вважаю, він сам зробив би, якби був обізнаний. Чи можу я, навпаки, негідним чином зрадити його, коли він довірився мені й тоді, як він зробив мені честь, обравши мене своєю другою матір’ю, – обдурити його при виборі ним матері для своїх майбутніх дітей? Усі ці такі правдиві роздуми, від яких я не можу відмахнутися, засмучують мене до такої міри, що я не в змозі вам навіть передати.
Бідам, які вони мені малюють, я протиставляю щастя моєї дочки з чоловіком, обранцем її серця, що в подружніх обов’язках знаходить лише насолоду, щастя мого зятя, який щогодини радіє своєму вибору. Бачу нарешті, як кожне з них знаходить своє щастя в щасті іншого, і як спільне їх щастя лише збільшує моє. Чи можна надію на таке солодке майбутнє приносити в жертву всяким порожнім міркуванням? А що ж утримує мене? Виключно міркування розрахунку. Але яку ж перевагу дасть моїй дочці те, що вона народилася багатою, якщо вона, незважаючи на це, мусить стати рабою грошей?
Згодна, що пан де Жеркур, можливо, навіть краща партія, ніж я сміла сподіватися, для моєї дочки. Признаюся навіть, що я була надзвичайно задоволена тим, що він зупинив на ній свій вибір. Але, врешті-решт, Дансені такого ж гарного роду, як і він, нічим не поступається йому за особистими своїми якостями і навіть має перед ним перевагу любити і бути коханим. Щоправда, він не багатий. Але хіба дочка моя не досить багата для обох? Ах, навіщо віднімати у неї солодке задоволення принести багатство улюбленій істоті?
І хіба ці шлюби за розрахунком, а не за взаємним уподобанням, шлюби, які називаються підходящими і в яких дійсно підходить одне до одного все, окрім смаків і характерів, хіба не стають вони головним джерелом скандальних подій, які трапляються все частіше і частіше? Я вважаю за краще почекати. Принаймні у мене буде час вивчити мою дочку, якої я по-справжньому не знаю. У мене цілком вистачить мужності заподіяти їй швидкоплинне засмучення, якщо завдяки цьому вона досягне більш міцного щастя. Але піти на ризик приректи її на вічний відчай – на це серце моє не здатне.
Ось, дорогий друже мій, думки, які мене хвилюють і з приводу яких я прошу у вас поради. Ці невеселі теми різко протистоять вашій милій життєрадісності й не зовсім відповідають вашому віку; але розсудливість ваша так його обігнала! До того ж розсудливості допоможуть в цьому разі й дружні почуття до мене. І я не боюся, що і те й інше відмовляться допомогти материнській дбайливості, яка до них волає.
Прощавайте, мій милий друже. Ніколи не сумнівайтеся в щирості моїх почуттів.
Із замку ***, 2 жовтня 17…