Від кавалера Дансені до маркізи де Мертей
Якщо вірити календарю, обожнюваний друже мій, ви відсутні всього два дні, якщо ж вірити моєму серцю – то два століття. Адже слід вірити, як ви самі мені говорили, передусім своєму серцю. Значить, давно прийшла вам пора повертатись, і всі справи ваші мають бути більш ніж закінчені. Як ви хочете, щоб я цікавився вашим процесом, якщо – виграєте ви його чи програєте – я однаково мушу платити витрати тугою від розлуки з вами? О, як мені хотілося б полаятися з вами, і яка досада – мати таку ґрунтовну причину гніватись і не мати права на це.
А хіба не справжня невірність, не найчорніша зрада – залишити друга далеко від себе, після того як ви привчили його не вміти без вас обходитися? Хоч скільки б ви радилися зі своїми адвокатами, – для такої жорстокості вони виправдання не відшукають. І, крім того, ці люди знають тільки аргументи, що йдуть від розуму, а їх недостатньо, аби відповісти на запити почуття.
Що стосується мене, то після всіх ваших запевнень, що поїздку цю ви зробили, підкоряючись голосу розуму, я зовсім посварився з цим розумом. Я не бажаю більше його слухатися, навіть тоді, коли він велить мені забути вас.
Порада ця, одначе, дуже розумна і, до речі сказати, не така вже нездійсненна, як вам може здатися. Для цього досить було б утратити звичку безупинно думати про вас, а тут – будьте певні – ніщо б мені про вас не нагадувало.
Наші найкрасивіші жінки, які вважаються найбільш чарівними, настільки все ж не можуть порівнятися з вами, що по них не можна скласти про вас ані найменшого уявлення. Я навіть думаю, що, на витончений погляд, між ними і вами виявиться тим більше відмінностей, чим більше на перше враження було схожості; хоч що б вони робили, хоч як би напружували сили та вміння, їм завжди бракуватиме одного – бути саме вами, адже в цьому ж бо й полягає ваша чарівність. На жаль, коли дні так довго тягнуться і немає ніякої справи, починаєш мріяти, будувати повітряні замки, створювати собі химери. Мало-помалу уява запалюється, прагнеш якнайкраще прикрасити творіння своєї мрії, збираєш у думці все, що особливо притягує, нарешті, народжується досконалий образ, і тут уявний портрет повертає думку до оригіналу, і зі здивуванням переконуєшся, що ввесь час тільки одне й робив: думав про вас. Ось і зараз я запав майже в таку ж оману. Можливо, ви гадаєте, що я почав писати вам, аби говорити про вас? Аж ніяк: я хотів од вас відволіктися. Мені треба було поговорити з вами про багато речей, які безпосередньо до вас не відносяться і, як ви знаєте, дуже і дуже для мене важливих. А відволікся я якраз од них. Відколи ж це чарівність дружби відволікає від чар любові? Ах, якщо придивитись уважніше, можливо, мені є в чому собі докорити! Але – тсс! Забудьмо цей легкий гріх, аби знову не впасти в нього, і нехай про нього не дізнається навіть мій друг.
Але чому, чому вас немає тут, аби відповісти мені, щоб повернути мене на шлях істинний, щоб говорити зі мною про мою Сесіль і збільшувати, якщо це тільки можливо, щастя любові до неї солодкою думкою, що люблю я вашого друга? Так, нічого приховувати, любов, яку вона мені вселяє, стала для мене ще дорогоціннішою, відколи ви зволили вислухати моє освідчення. Мені так радісно відкривати перед вами моє серце, займати ваше серце моїми почуттями, ввіряти йому їх усі до останку! Мені здається, що вони стають дорожчими для мене у міру того, як ви благоволите приймати їх. А потім я дивлюся на вас і думаю: «Ось хто зберігає все моє щастя».
Про свої справи я нічого нового повідомити не можу. Останній отриманий од неї лист збільшує і зміцнює мої надії, але в той же час віддаляє їх. Однак аргументи її такі чутливі та благородні, що я не можу ні засуджувати її, ні скаржитися. Можливо, ви не цілком розумієте те, що я пишу, але чому вас тут немає? Хоча другові можна все сказати, не все, одначе, напишеш. Любовним же таємницям властива особлива тендітність: їх не можна віддавати на волю вітру. Якщо їх часом і випускаєш на світ Божий, за ними все ж треба наглядати; треба, якщо можна так висловитися, своїми очима простежити за тим, як вони ввійдуть до нової своєї обителі. Ах, повертайтеся ж, мій чарівний друже! Ви самі бачите, як потрібна ваша присутність. Забудьте, зрештою, тисячі розумних аргументів, які утримують вас там, де ви нині перебуваєте, або ж навчіть мене жити там, де вас немає.
Маю честь і т. ін.
Париж, 19 жовтня 17…
Від пані де Розмонд до президентші де Турвель
Хоча болі мої ще не припинилися, красуне моя, намагаюся все ж писати вам власноручно, аби мені можна було поговорити з вами про те, що вас так цікавить. Племінник мій, як і раніше, занурений в мізантропію. Він незмінно розпитує про моє здоров’я, але сам жодного разу не зайшов дізнатися про нього, хоча я і звеліла просити його зайти; я бачу його не більше, ніж якби він перебував у Парижі. Сьогодні вранці, однак, я зустрілася з ним у місці, де ніяк не думала його побачити: у своїй домашній каплиці, куди я зійшла вперше після того, як почався тяжкий мій припадок. Сьогодні я дізналася, що вже протягом чотирьох днів він не пропускає меси. Дав би Бог, аби так тривало!
Коли я ввійшла до каплиці, він підійшов до мене і дуже сердечно привітав з поліпшенням здоров’я. Оскільки служба почалась, я перервала розмову, розраховуючи потім відновити її, але племінник мій зник до того, як я змогла до нього наблизитися. Не приховаю від вас, що, на мій погляд, він дещо змінився. Але, красуне моя, не поринайте у надмірне занепокоєння і не змушуйте мене розкаятись у моїй довірі до вашого розуму, а головне, будьте певні, що я вважала б за краще засмутити вас, аніж обдурити.
Якщо племінник мій буде, як і раніше, так само відчужений од мене, я, тільки-но мені стане краще, піду побачитися з ним у його кімнату і постараюся з’ясувати причину цієї дивної мани, до якої, я гадаю, ви дещо причетні. Усе, про що мені вдасться дізнатись, я вас повідомлю. А зараз покидаю вас: немає більше сил ворушити пальцями. До того ж, якщо Аделаїда дізнається, що я писала, вона лаятиме мене ввесь вечір. Прощавайте, моя красуне.
Із замку ***, 20 жовтня 17…