Від віконта де Вальмона до отця Анельма
(У монастир Фельянів на вулиці Сент-Оноре)
Я не маю заслуги бути вам відомим, ваша честь, але знаю, яку безмежну довіру відчуває до вас пані президентша де Турвель, і знаю також, як глибоко ця довіра обґрунтована. Тому я зважуюся, не боячись видатися нескромним, звернутися до вас із проханням про послугу дуже істотну та воістину гідну вашого святого служіння, в якій до того ж пані де Турвель зацікавлена так само, як і я сам.
У моїх руках є важливі документи, що стосуються її, які я не мушу і не хочу передавати їй через посередників, – тільки в її власні руки. У мене немає ніякої можливості сповістити її про це, оскільки з причин, які, можливо, відомі вам безпосередньо від неї, але про які, мені здається, я не маю права повідомляти вас, вона прийняла рішення відмовитися від будь-якого листування зі мною. Рішення це – охоче признаюся – я нині не міг би засудити, бо вона не могла передбачати подій, яких сам я зовсім не чекав і в яких ми змушені визнати втручання сил могутніших, ніж сили людські.
Отже, прошу вас, ваша честь, повідомити їй нові мої наміри та клопотати перед нею про призначення мені, зважаючи на особливі обставини, особистого побачення. Тоді я зміг би частково спокутувати мою провину перед нею благанням про вибачення і, як останню жертву, знищити на її очах єдині збережені свідчення моєї помилки або проступку, в якому перед нею винуватий.
Лише після цього попереднього спокутування наважусь я повергнути до ніг ваших ганебне визнання численних помилок і благати вас про посередництво у примиренні ще набагато важливішому і, як на лихо, набагато важчому. Чи можу я сподіватися, шановний отче, що ви не відмовите мені в допомозі такій насущній і такій для мене дорогоцінній, і що ви зволите підтримати мою слабкість і направите стопи мої по новому шляху, якого я палко жадаю, але – признаюся в цьому, червоніючи від сорому, – сам відшукати не здатний!
Чекаю вашої відповіді з нетерпінням людини, що кається і прагне загладити скоєне нею, і прошу прийняти запевнення у вдячності й глибокій повазі вашого покірного слуги та ін.
P. S. Надаю вам право, шановний отче, якщо ви визнаєте за потрібне, дати цього листа повністю прочитати пані де Турвель, яку я вважатиму обов’язком своїм поважати все життя і в чиїй особі я не перестану шанувати ту, кого небо обрало своїм знаряддям, аби навернути мою душу на стезю доброчесності, явивши мені зворушливе видовище її душі.
Із замку ***, 22 жовтня 17…
Від маркізи де Мертей до кавалера Дансені
Я отримала вашого листа, мій занадто юний друже, але перш ніж висловити вам вдячність за нього, я маю вас покартати і попереджаю, що якщо ви не виправитеся, то я перестану вам відповідати. Послухайте мене, облиште цей розчулено-ласкавий тон, який перетворюється на якусь штучну мову, коли він не є виявом любовного почуття. Хіба дружба говорить таким стилем? Ні, друже мій, у кожного почуття є своя, властива йому мова, а користуватись іншою – означає спотворювати думку, яку прагнеш висловити. Я добре знаю, що наші пані не розуміють звернених до них розмов, якщо вони не перекладені до деякої міри на цей загальноприйнятий жаргон. Але, признаюся, мені здавалося, що я заслуговую на те, щоб ви мене з ними не зрівнювали. Я не на жарт засмучена – можливо, більше, ніж слід було б, – що ви про мене так невірно судили.
Тому в моєму листі ви знайдете лише те, чого бракує вашому: щирість і простоту. Наприклад, я скажу вам, що мені було б дуже приємно бачити вас біля себе, що мені прикро бути оточеною тільки людьми, що наганяють на мене нудьгу, замість тих, хто мені подобається. А ви цю ж саму фразу перекладаєте так: навчіть мене жити там, де вас немає! Таким чином, якщо, припустімо, ви перебуватимете біля своєї коханої, то не зможете існувати в її товаристві без мене як третьої особи? Яке безглуздя! А ці жінки, яким бракує тільки одного, – бути мною, можливо, ви вважаєте, що і вашій Сесілі цього не вистачає? Але ось куди заводить мова, якою нині зловживають настільки, що вона стає безглуздішою за жаргон компліментів і перетворюється на суцільні формули, в які віриш не більше, ніж у найпокірнішого слугу.
Друже мій, пишіть мені лише для того, щоб висловлювати свої справжні думки та почуття, і не посилайте мені набір фраз, які я знайду сказаними краще або гірше в будь-якому модному романі. Сподіваюся, ви не розсердитеся на те, що я вам зараз кажу, навіть якщо виявите в моїх словах деяку частку роздратування. Бо я не заперечую, що відчуваю його, але, щоб уникнути навіть натяку на помилку, за яку я вам щойно докорила, я не скажу вам, що це роздратування, можливо, посилилося від розлуки з вами. Мені здається, що за всіх обставин ви варті більшого, ніж один процес і два адвокати, і, можливо, навіть більше, ніж відданий Бельрош.
Як бачите, замість того щоб засмучуватися моєю відсутністю, вам слід було б радіти: адже ніколи ще я не говорила вам таких люб’язностей. Здається, я заразилася вашим прикладом і приймаю з вами манірно-розчулений тон. Але ні, я вважаю за краще триматися свого щиросердя: лише воно може бути свідченням моєї ніжної дружби і співчуття, нею навіяного. Як радісно мати юного друга, чиє серце віддане іншій жінці! Не всі жінки зі мною погодяться, але така моя думка. Мені здається, що з набагато більшим задоволенням віддаєшся почуттю, яке тобі нічим не загрожує. Тому я перейняла на себе, можливо, і дуже рано, роль вашої повірниці. Але ви вибираєте собі таких юних коханих, що змусили мене вперше відчути, що я починаю старіти! Ви добре робите, що готуєте себе до такої тривалої постійності, і я всім серцем бажаю, щоб вона виявилася взаємною.
Ви маєте рацію, підкоряючись чутливим і благородним аргументам, які, як ви повідомляєте, віддаляють ваше щастя. Тривалий самозахист – єдина заслуга, що залишається тим, хто не завжди може встояти. Для всякої іншої, окрім такої дитини, як мала Воланж, я вважала б невибачним не вміти ухилитися від небезпеки, про яку вона достатньо попереджена, позаяк уже сама освідчується у своєму коханні. Ви, чоловіки, уявлення не маєте про те, що таке доброчесність і чого варто поступитися нею! Але хоч трохи розсудлива жінка мусить розуміти, що, не кажучи вже про гріх, навіть слабкість для неї – найбільше нещастя. І я і в думці не маю, щоб жінка могла їй піддатись, якщо хоч хвилинку над цим розміркувала.
Не повставайте проти цієї думки, вона ж бо головним чином і прив’язує мене до вас. Ви рятуєте мене від небезпек любові. І хоча я досі й без вас уміла від неї захищатись, я згодна бути вам вдячною за допомогу і за це любитиму вас іще більше й міцніше.
А насамкінець, ласкавий мій кавалере, хай береже вас Господь.
Із замку ***, 22 жовтня 17…